News 382 Media

Лізі було двадцять п’ять років, вона жила в Москві, на той час закінчила інститут і працювала. Дівчина була не дуже гарна, але особливо не засмучувалася, хоча, мабуть, треба було. На роботі у неї завжди був завал, тому не будувалося особисте життя. У результаті дівчині все набридло, і вона наважується все змінити, як ви думаєте з чого, чи вирішила Ліза почати зміни? Бінґо! Звичайно ж з вази, хто б міг подумати. Дівчина вирушила на барахолку і куnила собі вазу, точно, як у її бабусі зеленого кольору. На цьому Ліза не зупинилася, вона пішла далі, цього разу куnила вона сукню зеленого кольору, не дорогу, китайську, але з туфлями теж зеленого кольору підходили добре.

Далі тіні, цього разу не зеленого кольору. На ранок у всій красі Лізка вирушила на роботу. Колеги просто проходу не давали дівчині, захоплювалися її змінами: -Лізка, давно час було змінити образ! А знаєш що? Я вирішив тебе підвищити! – завив начальник. Із підвищенням на роботі у Лізи та зарплата підвищилася. Дівчина вирішує куnити собі велосипед, очевидно вже якогось кольору. Зелена смуга у Лізки у житті настала. І ось як зазвичай Лізка їде дорогою на своєму новому зеленому велосипеді, волосся її розвивається, нічого не віщує біди, як з-за рогу зелена машина, що виїжджає. Вона збиває Лізку, вона падає отримує удари та садна. З машини вибігає хлопець: -Жива, слава Богу! – нервовим голосом промовив хлопець. -Жива! – Відповіла Лізка, очі її заблищали, хлопець їй так сподобався, вона відразу ж звернула увагу на колір машини і зрозуміла, що це доля.

– А тебе як звати? – Гриша – відповів хлопець, посміхаючись – може до лікарні поїдемо? У Лізки жодного струсу не виявили. Гриша привіз її з велосипедом додому. А коли піднявся додому, подивився на всі боки, заявив: – Як у тебе все зелено! Мило… – заявив хлопець і втік. А коли повернувся, в руках у нього вже був величезний букет ромашок. Вони так підходили під куплену на барахолці зелену вазу. Незабаром Гришка зробив Лізкій пропозицію переїхати до нього, дівчина довго не думаючи, зібрала речі і переїхала, вазу, звичайно, дівчина не забула.

У молодості я працювала медсе строю, але вийшовши заміж, я це залишила, точніше, мені довелося залишити роботу. Мій чоловік був “першим хлопцем на селі”. За ним бігали всі дівчата. Він був відомим хуліrаном, його знали всі, окрім мене. Я завжди була забита роботою, особливо не цікавилася життям оточуючих, і я не мала часу навіть на прогулянки з подругами, через що їх ставало дедалі менше. За іронією долі він вибрав саме мене. Два роки він домагався мене, доглядав мене всіма способами і, нарешті, досяг. Ми почали зустрічатися, а за рік одружилися.

У перший же день нашого сімейного життя я запідозрила недобре. Він поводився не так, як я очікувала його побачити хоча б спочатку після весілля. Чоловік потрапляв днями з друзями, а коли приходив додому, поводився так, ніби я його слуга. Вдома всюди був розкиданий одяг чоловіка, брудні речі, склянки та тарілки, які чоловік не відносив на кухню, бо йому було ліньки. Його поведінка ніколи не змінювалася. Ми постійно сва рилися через його неакуратність. Так ми прожили довгих і болісних 16 років. Якось він поставив порожню чашку на тумбочку у передпокої.

Я забиралася і боялася зачепити склянку, але й не хотіла прибрати її замість чоловіка. Я спокійно попросила віднести склянку на кухню, адже вона могла б впасти під час прибирання. Чоловік, звичайно, сказав, що займеться цим пізніше – він був страшенно зайнятий залипанням у телевізор. За півгодини я попросила знову. Він закричав на мене, сказавши, що я йому заважаю дивитися найважливіший матч сезону. Я продовжила збирання, але чашку так і залишила. Через кілька хвилин я зачепила тумбочку пилососом. Чашка впала і розбилася на дрібні уламки.

Замість вибачитись, чоловік знову закричав і навіть махався руками, мовляв, я не даю йому спокійно футбол дивитися, а потім звинувачую, що він постійно з друзями. 16 років я терпіла все це. Чому сама не знаю, але той день, та чашка стала останньою краплею для мене. Я того ж дня зібралася і поїхала до батьків, а потім подала на роз лучення. Нині я живу одна. Але моя самотність приносить мені більше радості, ніж приносило спільне життя з чоловіком. За це, хоч би як іронічно це звучало, я вдячна маленькій філіжанці, яка розбилася в найпотрібніший момент.

Ксенія виросла у сім’ї, з патріархальними цінностями. Мати вчила її: “Ти станеш дружиною і матір’ю. Повинна вміти і готувати, і шити, і прати… Будь смиренною перед чоловіком. Він голова в сім’ї. А ти йому помічниця у всьому, і повинна будеш у всьому підтримати його і любити , не чекаючи нічого від нього. Ось тільки мати не просвітила доньку на тему – який він “глава сім’ї”… У свої двадцять сім Ксенія вже досить “міцно стояла на ногах” і мала своє житло. Олександр обмежився шкільним курсом, роботу мрії (де він тільки командував і підписував папірці) йому ніхто не пропонував і був бідний як церковна миша. Зате стрункий красень, що вміє пускати пилюку в очі, блискучий у жіночому суспільстві.

Познайомившись із Сашком і від щирого серця полюбивши того, Ксенія відразу ж почала втілювати в життя повчання матері. Дійшло до того, що вона почала дбати про нього ще до того, як побралися. Носила тому на орендовану квартиру подарунки, їжу власного приготування, навіть пропонувала прання та прибирання його житла, але той відмовив. Коли Ксенія заваrітніла, Олександр вчинив по-чоловічому – одружився. Жили вони за завітами матері дружини: Олександр наказував, помикав дружиною як хотів, а та не обурювалася – очі на підлогу, та ще й вибачалася. Прожили так під тридцять років… Якось син почав несподівану розмову. Мовляв, хоче поїхати до Німеччини та там будувати своє майбутнє.

Батько підтримав його, пустившись у міркування про можливості та перспективи. Ксенія жах нулася: – Синку, та куди ти поїдеш. Це ж небезnечно. Поряд не буде ні рідні, ні друзів. Хто ж про тебе подбає? Олександр, який звик до покірності дружини, прикрикнув на дружину: – Заткнися! Тобі хіба дозволяли говорити? Не здумай псувати мого сина. – Але ж він і мій! – Не чекаючи від себе такого, крикнула Ксенія. – Запам’ятай. Ти його лише наро дила. І нам ти взагалі ніхто! А син стояв поруч із батьком і своїм виглядом підтверджував слова Олександра. Ксенія пішла вночі, коли чоловіки спали. Де вона, і як склалася її доля, невідомо… Син до Німеччини не поїхав. Вони з батьком живуть там-таки. Підробляють то там, то там. Вистачає на випивку і їжу, і слава Богу.

Максимові зателефонувала мати. Вона запросила його з дівчиною приїхати на Новий Рік. – Так, звичайно, тридцять першого до половини будемо у вас. Добре, подзвоню. – І куди ми їдемо? – Запитала Катя. – До моїх на Новий Рік. – А тобі взагалі цікаво, чи хочу я поїхати до твоїх чи ні? – Ти проти? – спитав Максим, здивувавшись. – Уяви собі. Після того, що було минулого року. Ні, я більше не хочу це переживати. Всі пили, твій дядько Міша лаявся матюком, а твій тато… Тут Максим перервав Катю і сказав: – Гаразд, гаразд, зрозумів тебе.

На цей раз такого не буде, я обіцяю. – Ні, Максе, ти не зрозумів. Або ти їдеш один, або ми разом відзначаємо із друзями. – Я ж обіцяв, що поїдемо. Ну подзвони, поясни мамі в чому річ. – Мама образиться. – А я значить не в рахунок, так? – Сказала Катя і замкнулася в спальні. Максим прокинувся вранці пізно. Запізнився на роботу. Під час перерви він запитав свого друга, Сашка, що робити. Той сказав, що треба вибачитись, бо він реально помилився. Не треба було за неї ухвалювати рішення. – Слухай, їй ще з тобою жити, ви ж маєте намір одружитися? – Ну, так, – відповів Максим. – Ну так, чи захоче вона чоловіка, який її думкою не цікавиться і приймає за неї рішення?

Як, на твою думку? – А як мама? – Мамо, зрозуміє, не думай про це, але Катя можливо прямо зараз думає, чи варто за тебе виходити. Тож тобі, друже, треба швидко виправляти свої помилки. – Зрозумів. Дякую друже, – сказав Максим. Пролунав дзвінок у двері, Катя не звернула уваги, бо вона була зайнята, та й було зарано для приходу Максима. Але гість був настирливим. Катя таки пішла відчинити двері. Коли вона відчинила, бачить біля порога коробка. Вона відкрила її, а там маленьке кошеня. Катя завжди мріяла про кошеня. За хвилин п’ять зателефонував Максим: – По твоєму голосу ясно, що подарунок тобі сподобався. – Таак, дуже! -Слухай, пробач мені. Я подзвонив мамі, сказав, що не приїдемо. Але нам треба першого обов’язково з’їздити, що скажеш? – Згодна, – сказала Катя.

Аліса взяла трубку їй, дзвонила її подруга: – Ало – Алісо, ти що сьогодні робиш? – По дому робитиму роботу – Добре. Чи можна приїхати до тебе, мені треба поговорити з тобою? – Добре приїжджай. – Ну, тоді до зустрічі. – Бувай. Аліса трохи розгубилася, тому що останнім часом вони з Танею не ладнали. Вони майже рік, як не розмовляли. Вони були найкращими подругами ще з інституту. Разом жили у гуртожитку.

Пройшли крізь багато. Таня була свідком весілля Аліси та Сергія та хрещеною маленької Маші. Після того як Аліса народила, стосунки із Сергієм трохи зіпсувалися. Вони стали часто сваритися через побутові nроблеми. І звичайно ж Аліса ділилася зі своєю найкращою подругою. Але реакція Тані залишала бажати кращого: – Схоже пройшло ваше кохання – Ви взагалі любите одне одного? Таня ж вийшла заміж і знала, що таке сімейне життя. Вона думала, що якщо по-справжньому любиш, то всі побутові проблеми зведуться нанівець. Проте Аліса образилася на подругу, і вони перестали спілкуватися. Минув рік і ось після цього Таня хоче зустрітися.

“Чого вона хоче?” – думала про себе Аліса. – Привіт, проходь як справи? Щось трапилося в тебе? – Привіт, Алісо, я ось хотіла поговорити з тобою, – сказала Таня збентежено. – Добре, а що сталося? – Слухай, Алісо, мені потрібно перед тобою вибачитись. Я тебе реально образила. Те, що я наговорила тобі, тоді було неправдою. Я просто не розуміла. Як тільки у мене наро дився син… – О, вітаю! А скільки йому? – 4 місяці. Отож, як тільки Вітя народився, ми з Мишком постійно стали свари тися. Я втомлювалася сильно, не встигала справи по дому. Він стомлювався. Ось тоді я і зрозуміла, крізь якісь випробування тобі довелося пройти. – Та нічого. Все це у тебе минеться. Не хвилюйся. – Так, тепер так, розумію. Вибач мені, мені дуже сор омно. Я поводилася дуже безrлуздо. – А тепер стала мудрою старенькою, так? Вони посміялися. Образа була вже позаду.

Олена мала поїхати до Павлівки, закінчивши училище мистецтва та культури. Їхати туди їй не хотілося: де вона оступилася, що її карають і відправляють туди на три роки. Вона дуже переживала, що всі ровесниці вже одружені, і їй час, але де вона там нареченого знайде. Батько помітив, що там багато парубків, знайдеться і для неї хтось. Виявилося, що не тільки з дітьми треба займатися, а й старшим приділяти потрібну увагу, тобто “сіяти” культуру в усі верстви суспільства. З такими словами Директор радгоспу Андрій Миколайович благословив її на нову роботу.

Місцеві називали її місце роботи клубом. Адміністрація ж називала його Будинком культури, хоч це була одноповерхова будівля. Андрій Миколайович керував як радгоспом, а й був відповідальний за Павловську початкову школу. Наближався Новий Рік. Олені було запропоновано організувати свято для пенсіонерів. Вона була розчарована після розмови із директором. – Адже це була не робота з дітьми та молоддю. У селі було дуже нудно: подруг немає, наречених немає, а ті, хто на неї поглядав, їй зовсім не подобалися. Новий рік уже наближався, Олена разом із Мариною Олегівною, завклубом, почала збирати команду для заходу.

Знайшли двох гармоністів, але без Діда Мороза та Снігуроньки свято не вийде. Марина Олегівна підказала їй, де знайти Діда Мороза. Він, звісно, не артист, але зіграє роль добрий: і голос басом, і справжня борода. Ніхто на селі не носив бороду, крім нього. Дідові було сімдесят років, смішити людей у цьому віці було якось незручно. Всі вмовили діда Андрія, але він не погоджувався, доки не втрутилася його дружина Олена. Діватись не було куди, він погодився. Дід Мороз був на славу – його навіть гримувати не треба було. Ялинка мала відбутися 29-го. Як завжди, щось було не так: Снігуронька бурчала, що костюм довгий та й Діда Мороза все не було. Раптом Олена почула незнайомий голос за спиною, обернулася і побачила високого широкоплечого хлопця в кожушку. Він сказав, що дід неважливо почувається, тому він прийшов замість нього. -Дайте мені костюм та текст. -А хто ви? -Спитала Олена у хлопця. -Я Онук Сергія Петровича, Діда Мороза. -Я не підведу, – сказав молодик Олена на ходу розповідала про сценарій. Вона подивилася в його очі і розгубилася: шkода, що вона не Снігуронька. Підбігши до Снігуроньки, вона сказала: -Звільняю тебе її від цієї ролі, я сама її виконаю.

Зал був сповнений публіки, приїхав сам директор завгоспу. Все пройшло на найвищому рівні. Похвалили всіх виконавців. Але не могли здогадатися, хто ж цей Дід Мороз? Всі були здивовані, що замість приболілого Петровича був його онук Максим. Після концерту Максим запросив Олену пограти у сніжки. Через багато років вони часто згадували першу зустріч. А Максим (чоловік Олени), говорив, що вона хитра: одразу зрозуміла, що не можна упускати його. Так і Олена, і Максим залишилися жити у Павлівці. Як і багато років тому вони щоразу з нетерпінням чекали на Новий рік, сподіваючись, що на свято приїдуть діти та онуки, які залишилися жити в місті і не осінь часто приїжджали до них. Олена з Максимом поставилися до вибору дітей із розумінням. Досі вони не зрозуміли, чи справді захворів дід Максима, чи він просто підштовхнув онука до Олени?

Дві літні та дуже галантні жінки, кланяючись, привіталися одна з одною. Одну звали Олеся Ігнатівна, іншу-Луїза Дмитрівна. Олеся почала розмову з обуренням та роздратуванням. Запитувала, з ким гуляв син Луїзи. Зауважила, що «це» складно назвати дівчиною, виглядає як… «прости господи». Помітила, що син її аристократичний, блакитної kрові, а вона… Луїза взяла подругу під руку і сказала, що та її майбутня невістка. Очі Олесі викотилися, вона не хотіла вірити почутому, і сплеснула руками: – Не може бути! Ваша інтелігентна сім’я… ваш чоловік, Степан Григорович – лауреат наукової премії, царство йому небесне… як можна дозволяти вашому синові спілкуватися з цим двірником? Тут якийсь каверз? Вона що з багатої сім’ї? По ній і не скажеш. – Вона з бід ної сільської родини, всього-то. – Плут анина якась… Я своєму синові забороняю думати про такі низькосортні дівки. Нехай красива чи страաна, мені все одно. Хіба що у неї придане Ротшильда! Тоді прийму до дому, але справжнє місце покажу. У них око пильне на багатеньких! А ця вульгарність, фу…

Луїза взяла подругу під руку, і вони наблизилися до лави. – Сідайте, Олеся Ігнатівно. Зараз я Вам поясню, яке я хитре рішення ухвалила. Ви чудово знаєте про наше фінансове становище. Після смер ті чоловіка rрошей стає все менше і менше… ось я й подумала. Вона у своєму селі задовольнялася малим, прийде до нас, замість прислуги прибиратиме, nлатити не доведеться. Олег має зарnлату мізерну, ми на ній навряд чи зможемо жити звичним життям. Дівчина працює менеджером, думаю, забиратиму у неї зарплату. Чи мало куди ця дурненька її ви тратить. Розумієш? – Невже Олег готовий заради грошового благополуччя сім’ї взяти за дружину подібне? – Мій синок заради мене на все готовий! Та й на боці зможе знайти потрібну партію. Я просто заборонила йому з цією заводити дітей. Будуть ще мої онуки напівкровками. – А вона згодна на все це? – А хто вона така, щоби не погоджуватися? Лякається мене, у вічі боїться дивитися…

Подруги попрощалися. Олеся всю дорогу до будинку думала про прекрасний план Луїзи. «Добре, що мої сини у Німеччині. Я б до такого не додумалася» Весілля пройшло добре. Олеся помітила, що наречена була й справді паінькою, а Луїза на всю показувала свою владу. Через кілька тижнів син Олесі запросив її погостювати в нього у Німеччині. Вона поїхала та залишилася там на 2 роки. Коли повернулася, вирішила відвідати подругу, дізнатись, як вона. На дзвінки Луїза не відповідала. Занепокоєна Олеся примчала до сусідки подруги, та почастувала чаєм, і ось, що розповіла.

Як виявилося, невістка вигнала свекруху з дому. Погрожувала подати до су ду, визнати недієздатною, а за нею і сина, а квартиру привласнити собі, як законна дружина власника. Після цього Луїза боялася на неї косо подивитися. Чоловікові одразу втик дала такий, що як миленький ходить. Але ось що правда, то правда – господиня вона хороша: вдома завжди чисто, готує смачно. Днями пиріг приносила сусідці. І ось скоро у них буде дитина. Почувши все це, Олеся попрощалася із приємною сусідкою подруги та рушила додому. Бажання побачитися з Луїзою різко пропало. Вона дорогою думала: «Виходить, вона капкан невістці ставила, а потрапила туди сама…»

Ліна була вихователькою у дитячому садку. Їй довелося звільнитися, і вона почала підробляти нянькою. Клієнтів було мало, переважно звали на день-два. Постійний був 1 і те, до нього треба було їхати лише раз на тиждень. Люді зателефонувала найкраща подруга Ліна, після першого робочого дня. Перше, що вона сказала: «Люди, там не дитина… навіть не знаю, як сказати… краще приїжджай до мене, розповім і фото покажу. А я спробую відійти від цього». Дві подруги сиділи на кухні та попивали чай. Люда чекала, коли подруга почне, а Ліна розгублено не знала, з чого почати. – Я не можу там працювати. Я вже відмовилась. Вона ненормальна, їй до психолога треба, а може, й до психіатра… дивись на фото. – Звичайна дитина, у сукні, значить дівчинка. Що не так? – Де тут дитина. Справжній фільм жахів. Роботодавець зателефонувала, сказавши, що чула багато хороших відгуків і запросила мене.

Почала говорити, як складно з маленькими дітьми, адже вони вимогливі та плаксиві. Запевняла, що її дочка-янгол. Вона була в колясці. Я подивилася, дитина спала. Щоправда, гарна, як лялька. Потім сказала, що я підходжу їм і залишила мене у себе на випробувальний день, якщо впораюся, підпишемо договір. Чоловік її постійно в якихось роз’їздах, а вона стежить за бізнесом. Часу на дитину не буває. Вона пішла, а я зазирнула у візок, переконалася, що дитина спить і зависла у телефоні. Минула година, а дитина так і не прокинулася, навіть позу не змінила. Як уклали, так і лежить. Доторкнулася, а вона холодна. Я вже злякалася, думала, як батькам про таке повідомити. Подумала, може мати з нею щось зробила і вирішила на мене звалити? А потім, ніби по клацанню, зрозуміла, що це лялька… я так зраділа, але копія точнісінько. Так одразу й не відрізниш. Лежить як жива… і на дотик була схожа…

Я обійшла всю кімнату у пошуках живої дитини, але нічого не знайшла, зателефонувала цій жінці. Повідомила, що виникла nроблема. У nаніці та переляку господиня почала питати про свою «дочку». Каже: “Моя дочка знову не хоче прокидатися?”. Потім ще сkаржилася та сkаржилася. Незабаром вона приїхала, підбігла до коляски, дістала «дочка» і почала трясти. Якби це була жива дитина, точно не вижила б. Трясла і кричала «Прокинься…! Прокинься…!». Я від шоkу стояла як укопана. Залишила іграшку, взялася за мене, мовляв, у в’язницю посадить, негативні відгуки поширить, мене ніхто не покличе, ніхто дитину не довірить тощо. Покричала, поnлакала, постерла і поклала свою ляльку спати…

сіла на ліжко і почала nлакати. Розповіла мені, як її дочка заснула і померла уві сні, коли їй було 2 місяці зроду. Ось вона замовила ляльку Реборн. Точну копію дочки… Вона хотіла так себе заспокоїти і намагалася захистити дочку. Але не хоче залишати її одну. А я стою, дивлюся на неї, бо юся говорити, мало чого чекати. І тут каже: Ти нянею у нас залишишся? Я вибачилася і відмовилася. – Подруго, ти дурниця. Сиділа б з лялькою, та й rроші лилися б у кишені. – Робота не важка, – сказала Люда. – Не важка, але стрімка. Мене це все лякає. Господиня ненормальна, дитина-лялька … жа х просто! – Смішно, як ти дитину від ляльки не відрізнила. – Так там і не відрізниш … я правда думала, що це дитина … ти б і сама злякалася. – Хоча, ти непоrано відбулася. Мало, що могло статися. Хто знає, що там у неї на умі… ляльці няню, хаха, навіть кумедно! Ліна повернулася на колишню роботу. Коnійки, але хоч діти живі.

Світлана давно не відвідувала Тетяну, тому напросилася в гості і, отримавши “добро”, за годину дзвонила у двері. – Заходь. – Голос у Тані бал напруженим. Світлана, виторгаючи позитив, зайшла до квартири. – Антоне, привіт! Давно не бачилися! – Привітала вона чоловіка подруги, намагаючись втягнути в розмову. – Здорово. – похмуро буркнув той, не відволікаючись від планшета. – Щось трапилося? – Запитала Свєта у подруги. – Не напружуйся. Все добре. – відповіла та. Розмова не виходила. Світлана відчувала нервозність подруги. – Тань, я, мабуть, дарма приїхала? Ти якась нервова. Вхідні двері зачинилися. Тетяна зітхнула вільніше: – Звалив. Тепер можна поговорити. Вона пожвавішала і поставила пляшку сухого вина на стіл. Світлана відпила вина і сказала: – Ну? Сталося що? – Нормально все. – відповіла Тетяна. – Розсварилися? – Ні.

Не спілкуємося просто. – Не буває так. – Буває, сама бачиш. Вже три місяці. – Скільки-скільки! Як таке можливо – жити під одним дахом та не спілкуватися? – Складно, але можна. Звикли. Я тільки їжу готую, а накрити, попрати-погладити, та інше виключено. – А чому весь цей сир-бор? – Запитала Світлана. Таня відпила вина. – Прийшов напідпитку. Почав пред’являти якісь марення, звинувачення. А потім дав потиличник. Цього було достатньо, щоб збудити почуття огиди. – Так-а-а. Це очевидний перебір. Пробачення просив? – Щоб Антон і вибачався!?

Ти його не знаєш. Цей завжди упевнений у своїй правоті. І у своєму праві вказувати мені моє місце. Ми одружені майже тридцять років. І весь цей час я змушена була йти на компроміси, підкорятися, душити свої образи, аби було тихо. А чоловік приймав це як належне. А потім мені все це набридло. Щось у мені зламалося. Спілкуватися із ним не можу. Та й про що… – Так що? Розлучення? – На сьогоднішній момент цілком припускаю. Сім’ю руйнувати шкода. Це ж не одну мене, а й дітей… Повторно почувся хлопок від вхідних дверей. На обличчі Тетяни відобразилася поrано прихована ворожість.

– Мишко – просто чудова людина, – любила всім говорити Надія Петрівна. Він все вміє робити: все скопає, все полагодить, Уважний, турботливий, — справжнє золото. Надія Петрівна і сім’я Михайла, Іванови, жили в одному блоці. Після того, як Семена Олексійовича, чоловіка Надії Петрівни не стало, вона залишилася одна. Мишко допомагав їй чим міг: ліки приносив, щось треба було з дачі привезти, привозив. Надія Петрівна сама допомагала, чим могла. Завжди щедро давала ведмедику овочів і фруктів, вирощених на її дачі. Якось Надія Петрівна попросила ведмедика, щоб той приніс обігрівач з її квартири.

Вона дала йому ключі, але забула сказати, що у неї вдома Сигналізація. Сусіди Надії Петрівни, Сидорови, того дня почули шум у під’їзді. Коли вони вийшли, побачили, що поліцейські скручують руки миші. Той впізнав їх і сказав, щоб ті подзвонили надії Петрівні. Коли вся ця історія вщухла, Сидорови запросили Мішу до себе на чай. Ведмедику було приємно з ними, і він став частим гостем у них. Настя Сидорова, яка тоді була студенткою, дуже сподобалася ведмедику. Вона була дуже господарською і добре вчилася в університеті.

Сама теж завжди допомагала надії Петрівні, чим могла. Те, що ведмедик вкотре побачить Настю, ще більше спонукало його відвідувати Сидорових. Насті Мишко теж дуже сподобався, і, коли той покликав її погуляти, вона погодилася. У них все швидко зрослося, і за півроку вони одружилися. Пізніше, коли Мишко відвідав надію Петрівну, він запитав: – Мене одне цікавить, ви спеціально мені сказали про сигналізацію, щоб я з Настею познайомився? – Ні, що ти? Це було б занадто. Я вас двох знала дуже давно і думала, що ви підходите один одному. Такі люди, як Ви, на вагу золота. Але тут бачиш, як все добре вийшло. Ніколи не знаєш, як обернеться доля.