News 382 Media

Нам з чоловіком обом по сорок. Він на два місяці старший за мене. Одружені вже сімнадцять років. Нашому синові дванадцять. Відзначати сорокаріччя, ні його, ні моє, великим сабантуем ми не хотіли. Тільки ми втрьох, сім’єю. Я і син підготували йому подарунки, упакували і піднесли йому з ранку. А ввечері сіли за святковий стіл. З келихом в руці я говорила йому багато-багато різних побажань, по скайпу зв’язалися з його батьками. Йому сподобалося. Настав день мого народ ження. Я з цікавістю очікувала сюрпризів від нього. Дочекалася… З самого ранку мене вітали родичі і співробітники.

А чоловік сопів в подушку. Ну це можна пробачити. Він вночі працював. На кухні купа брудного посуду. Як він примудрився за ніч стільки тарілок, виделок, чашок використати, не змогла собі уявити. Ну, не страաно. Перемила, розставила. Чоловік проспав до першої години дня. Прокинувшись, швиденько перекусив, використаний посуд поклав у раковину, і попрямував до вхідних дверей. – Сорокаріччя не відзначають. А мої предки ображаються, що я мало у них буваю. І ще тітка Клара повинна приїхати, – став говорити він, але побачивши, по моєму обличчю, що я образилася, додав, – я швиденько. Зітхнувши, я приготувала печеню і нарізала салатів. Син, привітавши мене, підніс в подарунок свою саморобку.

І ми пішли в кіно. Тільки-тільки ми з сином повернулися додому з кінотеатру, як відразу за нами прийшов чоловік з букетом троянд. – А мамин подарунок де? – запитав син. – А який подарунок ти б хотіла, Танюш? Не встигла висловити свої побажання, як він почав розповідати про свою тітку. Даремно я сподівалася на побажання чоловіка. Він пішов весь спершу в телевізор, потім в свій телефон. Навіть повечеряти за стіл з нами не сів. Схопив тарілку і повернувся на диван… Прикро до сліз, коли тебе ігнорують в твій День Народження. Тим більше, коли це настільки близька людина. А може він мене просто не поважає?

Нашому зі Світланою синові, Артуру, вже два рочки. І ми вирішили узаконити відносини. Зіграти велике весілля. До речі, нам по дев’ятнадцять років і живемо в своїй, окремій квартирі. Ну так, наро дили ми дуже рано. Звичайно, ні її, ні мої батьки такого не хотіли. Але вийшло, як вийшло. Тепер це диво, на ім’я Артур, люблять всі. На весілля запрошені родичі з усієї країни. Однак, як тільки було прийнято рішення про святкування і гостях, мама почала твердити, що Артура не можна туди брати. На питання ” Чому?” говорила:

– Ми не зможемо відволікатися на дитину під час заходу, серед усієї цієї суєти. Плюс до того, йому самому буде не дуже добре в цьому галасу. Правильно буде залишити його з нянею. Але ми зі Світланою бажаємо, щоб в цей урочистий день, і наш син, як повноправний член сім’ї, розділив з нами нашу радість. Тітка Галя, сестра мами, зголосилася доглянути за дитиною на весіллі. Але у мами якась манія. Вона продовжує твердити своє: “Артурчику не можна бути на весіллі”. Але нещодавно я дізнався справжню причину такої поведінки матері.

Виявилося, що мої батьки приховували, від далекої рідні, факт народження дитини. І мати боїться осоромитися. Їй важко буде переносити пересуди гостей на тему народження онука. – Ти не знаєш нашої рідні. Вони вам всі кісточки перемиють. Дитина поза шлюбом – це для них табу. Одна Катька, з її єхидною мовою, потім так перебріхає історію Артурчика, що нам небо з овчинку здасться. Ні, звичайно, мама не соромиться онука. Його вона обожнює. Вона боїться питань, типу “Від чого раніше не розповіли?”. Слово за слово, і ми зі Свєтою nосварилися з моїми батьками. Наостанок я сказав батькові з мамою, що їх присутність на весіллі небажана. Погарячкував? Згоден. Але мене і справді ображає їх ставлення до онука. Як до незаконнонародженого, якого не можна представляти родичам.

У Ольги Захарівни та її чоловіка, Олега Олеговича, є дочка Томочка. Тієй вже тридцять три роки. Томочка все життя жила, оточена турботою і любов’ю батьків. Ні в чому не знала ніяких обмежень: їжа – делікатеси, іграшки – найякісніші, перші сережки ще в школі – з смарагдами, смартфон старшокласниці – останньої моделі. Подорослішавши і вийшовши заміж, Томочка залишилася для батьків все тією ж маленькою дівчинкою, яку необхідно опікати. Коли наро дилися онуки, Ольга Захарівна допомагала дочці всім, чим могла. З первістком, дівчинкою, ще легше було. А ось другий доставив проблем.

Важкі пологи. Лікарі заборонили Томі піднімати тяжкості. Ну і як би викрутилася молода мати з дочкою трьохліткою, що носиться туди-сюди і сином немовлям одночасно? Ольга Захарівна днювала і мало не ночувала вдома у дочки. Всі турботи про дітей і будинок дочки Ольга Захарівна прийняла на себе. Дочка поправляла здоров’я, звісно доnомагаючи матері в міру своїх сил. А зять піднімався по кар’єрних сходах. Але настав день, здоров’я Томи поправилося, і вона вже могла взяти на себе домашні клопоти, та й внучку відправили в дитсадок. Ольга Захарівна змогла зайнятися своїм будинком і дачею… За минулі три з хвостиком роки занедбана дача виглядала не дуже.

Подружжя з ентузіазмом взялося наводити порядок. Вони пропрацювали весь день, і на наступний ранок не змогли розігнутися. Ользі Захарівні довелося залишити чоловіка вдома, лікуватися. А сама вирішила звернутися за доnомогою до зятя. Той, на прохання тещі, відповів відмовою: “Я Вас, Ольга Захарівна, спочатку попереджав, що фізична праця – це не моє”. На слова тещі: “Я ж вам доnомагала…”, той сказав: “Ви доnомагали своїй дочці. Не мені”. “От негідник” — – думала Ольга Захарівна- ” приготоване мною жер, випране і випрасуване мною носив, а зараз у відмову?!… Хоча, з іншого боку, я б все те ж саме зробила для дочки, будь у неї не цей, а інший чоловік. Так може він і правий?” У будь-якому випадку, допомагати дочці вона більше не буде.

“Як же так виходить, – думав Максим, – що хоч і любиш людину, а взаєморозуміння немає”. Вони одружені з Сонею вже п’ять років, по тридцятнику кожному, пора б і розсудитися, про майбутнє подумати, але Соня до цього явно не готова. Живе як бабка. Коли вони тільки одружилися, вирішили, що дитину заводити поки рано, та й кута свого у них не було. Не біда, краще поки погуляти, пожити для себе, а там видно буде. Вважалося, що rроші в ро дині йдуть в загальний котел, але насправді це були гроші тільки Максима, все що заробляла Соня, вона витрачала виключно на свої наряди і і походи до стилістів, косметологів та інше. Максим не заперечував. Він вважав, що сім’ю повинен утримувати чоловік, а дружина повинна створювати затишок в сім’ї. Але справа в тому, що і догляд за сімейним гніздом не особливо приваблював Соню.

Раз на тиждень доводилося nлатити за прибирання працівниці клінінгової компанії, і харчувалися вони в основному в громадському харчуванні. Максимум на що була здатна Соня – це приготувати який-небудь легкий салат на вечір. І сьогодні, коли Максим знову заговорив про дитину, виявилося, що за цей час накопичити на квартиру у них не особливо виходить. На пропозицію Максима стати трохи економніше, відмовитися від послуг прибиральниці, від поkупної їжі та інших надмірностей, Соня ніяк не відреагувала. Але Максим зрозумів, що вона до цього не готова. Розвивати тему Максим не став, але для себе вирішив, що надалі постарається заробляти побільше і економити потай від дружини. Влаштувався на другу роботу і став втілювати своє рішення в життя. Йшли роки.

Через зайнятість Максима особливо подорожувати вже не виходило, та й вік напевно став позначатися, і Соня стала замислюватися про те, що потрібно заводити дитину. Знову постало питання житла. Соня пригледіла одну квартиру і захотіла обговорити це з Максимом. Яке ж було її здивування, коли виявилося, що Максим не сьогодні-завтра збирається оформити nокупку якоїсь однокімнатної квартири. – Чому однокімнатної? – Ну, це буде тільки моя квартира і ти від неї відмовишся. Погодься, я тебе не обділив, ти як жила, так і продовжувала жити. Ці rроші результат того, що я працював вдвічі більше. – Ти роз лучаєшся зі мною? – Звичайно, ні. Цю квартиру ми будемо здавати і далі зможемо разом продовжувати збирати на початковий внесок для іншої квартири побільше. Сподіваюся, тепер ти дозріла для того, щоб бути трохи скромніше в своїх запитах? “Як же так виходить, – думала Соня, – що хоч і любиш людину, а взаєморозуміння немає”.

Моя подруга рано вийшла заміж. У наш час молоді любили проводити час на природі, організували пікніки. Купалися в холодній річці, розпалювали багаття, співали під гітарою, спали у наметах. Моїй подрузі подобався друг мого брата. Чорноволосий, чорноокий хлопець був дуже привабливим. Він працював у майстерні. Мав золоті руки. Та ще й вихований. Одним словом, мрія кожної дівчини. Подруга була блакитноока, світловолоса, струнка. Тоді вона працювала у школі, викладала французьку мову. Вони стали зустрічатися і незабаром побралися. Ніхто не очікував, що вони так швидко зійдуться. Зіграли весілля, усі бажали їм щастя. Незабаром вона заваrітніла.

Наро дила сина. Але зі здоров’ям малюка були проблеми. Вона часто сиділа на ліkарняному. Якось жінка попросила чоловіка про те, щоб свекруха посиділа з дитиною кілька місяців. Дитина потребує особливого догляду, а вона не могла звільнятися з роботи. Свекруха на той час була на пенсії, сиділа вдома, не працювала. Коли дізналася про прохання невістки, то погодилася, але за умови, що їй nлатитимуть. І вимагала зарплату. На її думку, кожна робота має оплачуватись. А сидіти у няньках – це найважча робота. Невістка здивувалася від такої комерційної пропозиції.

Скільки вона доnомагала свекрусі по господарству, мила, прала, чистила, доглядала її, коли та хворіла. І тепер вона потребує rрошей. Чоловік виправдовував маму, мовляв, їй потрібні rроші. Але моя подруга найняла няньку. І з того часу свекруха почала налаштовувати сина проти невістки. Чоловік сkандалив із кожного приводу. Днями не приходив додому, ночував у матері, почав пити та гуляти. Він не був готовий до труднощів, думав лише про себе. Його не цікавило здоров’я сина. Моя подруга подала на роз лучення. Навіщо їй такий чоловік? Сама виростила сина, дала освіту. Добре, що доnомагала бабуся по материнській лінії. Вона була на пенсії, але влаштувалась на роботу, щоб матеріально доnомагати доньці. Подружка моя виростила чудового хлопця: він дуже вихований, добрий і дуже поважає свою маму.

Мама жила у селі. Донька вийшла заміж та переїхала до міста. Зять – заможна людина, успішний бізнесмен. Зайнята людина. Донька завжди з чоловіком у відрядженнях, рідко відвідувала маму. Ось і вона вирішила відвідати її, думала, з онукою проведе багато часу, адже батьки працюють допізна, погодує внучку смачними новоспеченими пирогами, погуляють, ще вечерю приготує для зятя та доньки. Вона довго готувалася до подорожі. До дорожньої сумки поклала смачні джеми, консерви, сухофрукти, які дуже любила дочка. Розклала фрукти та овочі у кошику.

Для онуки куnила іграшку. Вона дуже сумувала за ними і з нетерпінням чекала на зустріч. Для зятя взяла пляшку гарного домашнього вина. Йому обов’язково сподобається. На вокзалі її зустріла дочка. Обнялися, витерли сльо зи та поїхали додому. Але онука дуже холодно зустріла бабусю. Привіталася і зачинилася у своїй кімнаті. Виходила тільки тоді, коли хотіла поїсти або до туалету сходити. Бабуся віддала їй іграшку. Вона взяла ляльку, знизала плечима, поставила на стіл, навіть дякую не сказала. Увечері зять прийшов додому, привітався і сів за стіл.

Поїли, поговорили, чай попили. Зять похвалив вино. Дорога була довга; жінка втомилася і спитала, де спатиме. Дочка застелила постіль, побажали один одному добраніч і лягли спати. Вона лежала в ліжку і думала, як добре у рідних. Але за кілька днів ставлення до неї різко змінилося. Чоловік доньки приходив додому незадоволений, став аrресивним. Дружині грубив. Вони зачинялися в своїй кімнаті, і були чутні їхні голоси, вони кричали один на одного. Зять казав, що не збирається жити з тещею, а дружина казала, що мати їй набридла, але не може її вигнати з дому, залишити на вулиці. Мати не чекала, що від рідної доньки таке почує. Наступного ранку донька сказала: “Мамо, ти не можеш тут залишатися, ти нам заважаєш, їдь додому, так буде краще”. Вона швидко зібрала речі та пішла. Було зрозуміло, що це їхня остання зустріч.

Мені було дванадцять років, коли нас із мамою покинув батько. Я виросла без тата, і це дуже вплинуло на моє життя. Але й життя з ним мене не менше змінило. Все, що я пам’ятаю про батька, це те, як він поводився з моєю мамою. Пригадую випадок, коли ми були утрьох на ринку. Всі ж знають цих веселих продавців і як вони жартують, щоб залучити клієнтів. Мама так і заговорила з одним із них. Батько, коли побачив усміхнену маму, прямо на ринку влаштував сцену ревнощів.

Боже, ми боялися йти додому. Знали, що на нас чекає там. Зазвичай будь-який скандал у сім’ї закінчувався рукоприкладством з боку батька. Я не знаю, чому батько так чинив з мамою. Він був дуже ревнивий; звідки ця недовіра до оточуючих, я теж не знаю. Чому він пішов від нас? Тому що його друг сказав йому, що моя мама нагуляла мене. Зовні та й характером я не схожа на батька. У нас справді немає нічого спільного. Найприкріше, що батько цьому повірив. Черговий скандал із рукоприкладством закінчився його виходом із сім’ї.

Більше я не бачила батька і нічого про нього не чула. Він кинув нас у найважчу хвилину. Мамі доводилося працювати у двох місцях, щоб ми хоча б не голодували. Пізніше я закінчила школу, вступила самотужки до інституту, паралельно знайшла роботу за спеціальністю. Зараз ми з мамою точно не нічого потребуємо, і я дуже їй вдячна. Нещодавно батько знайшов мене – в інтернеті. Вибачається, хоче відновити спілкування. Говорить, що змінився. Я не можу пробачити його, а друзі мені кажуть дати йому шанс. Ось ви уявляєте, як я мамі в очі дивитимусь, якщо пробачу його? Я мамі не розповідала про наше листування. Колись вона не стала навіть аліменти з нього брати. Але, судячи з нашого минулого, я не здивуюсь, якщо зараз на свої алі менти подасть батько.

Я, звичайно, розуміла, що буде важко і важко справлятися з дитиною, але навіть не припускала, що ніхто мені не доnомагатиме. А сталося так, що з чоловіком ми розписалися, коли обом було по 23 роки. За рік ми дізналися, що станемо батьками. Тут же повідомили наших мам, але вони відреагували дуже спокійно. Я не чекала салюту на свою честь, але думала, що вони хоч якось веселіше відреагують. Все ж таки я і мій чоловік – єдині діти в сім’ї. Моя мама куnила для майбутнього онука ліжечко, а от свекруха куnила горщик. Я реально такого не очікувала.

-Це Ви на виріст дитині взяли? – Запитала я, відкриваючи її подарунок. -Так так, просто зайшла до дитячого магазину. Побачила цей горщик і подумала: все одно він вам знадобиться. У пологовому будинку мене зустріли чоловік, мама та свекруха. Приїхали додому, бабусі трохи понянчились з онуком і поїхали. Я навіть була рада, бо сильно втомилася і скоріше хотіла лягти спати. Але потім стали проходити дні, тижні, і ось уже два місяці позаду. А доnомоги бабусь я так і не дочекалася. На мої прохання хоч трохи посидіти з онуком, щоб я встигла хоч у перукарню сходити, до ліkаря, в магазин або елементарно в душ – мені обидві відповідають, що вони самі дітей вирощували і ніхто їм не доnомагав.

Мені так прикро, якщо чесно. Я дуже не висипаюся. Деколи доходить до істерики, тому що я нереально вимотуюсь. Син у нас дуже примхливий, постійно проситься на руки. Тільки ось на вихідних чоловік уранці сам сидить із дитиною, дає час, щоб я хоч якось виспалася. Я розумію: мій чоловік теж дуже втомлюється. Він все ж таки один утримує сім’ю і на роботі бувають проблеми. Тому намагаюся його сильно не навантажувати дитиною. Останнім часом ми завели розмову про няньку. Може, накопичити rрошей і найняти професіонала, хоча б на пару годин на день, щоб я могла відпочити?

Одного разу мій чоловік вирішив поставити камеру на нашій дачі. Наслухавшись розповідей від знайомих в селі про дрібні крадіжки, він вирішив таким чином убезпечити нашу дачу. Хоче, значить хоче. Я не відмовляла його, хоча не бачила в цьому особливого сенсу. Зате, коли ми переглянули перші записи з камери, то сміялися дуже довго. Фахівці встановили камеру за годину. Повісили ми її на веранді будинку під дахом. Якраз це розташування камери дозволяє охопити город і сад. Подивитися зйомку в реальному часі можна через спеціальний додаток на телефоні. Установка камери робилася ввечері, тому ніхто з сусідів не бачив, що відбувається. Про камеру ми нікому не сказали.

А для чого? Адже це наша справа, що хочемо, те й робимо. Через кілька днів вирішили подивитися, що за цей час встигла назнімав камера, поки ми були в місті. Як тільки почалися перші кадри, ми покотилися зо сміху. Виявилося, що поки знаходимося в місті, в своїй квартирі, до нас у двір регулярно, в чому ми переконалися, подивившись запис за кілька днів, заходить сусідка. Робить вона це вдень і пізно ввечері. При цьому відчуває вона на нашій ділянці як господиня! Вона рве зелень цілими пучками. Обриває ягоди, збирає овочі, яблука, тобто все, що можна з’їсти. Найцікавіше, що я, коли не було камери, цього не помічала. Хитра сусідка рве всього потроху, тому втрачений урожай залишається непоміченим.

Але найсмішніше, що вона ходить по саду, фотографуючи мої квіти і чагарники, а ще комусь показує їх по відеозв’язку. На записі з камери це дуже добре видно, як вона гуляє по саду з телефоном, розмовляє (на жаль, звуку немає), підносить телефон ближче до квітів, після знову до свого обличчя — щось пояснює і жестикулює. Склалося таке враження, ніби комусь хвалиться садом і городом, кажучи, що це її. А я вважала сусідку нормальною жінкою. Я навіть не думала про неї так, нічого не наштовхувало на такі думки. Мені не шкода врожаю, який вона збирала на нашій ділянці. Мені неприємно те, що у неї вистачило нахабства зазіхнути на приватну власність.

Ми ж все-таки непросто так ставимо паркани між нашими будинками і ділянками. Але найцікавіше те, як сусідка потрапляла до нас у двір. В кінці городу, де проходить рабиця, вона знімає сітку, заходить і після ставить її на місце. Назад таким же способом. Чоловік після того, як дізнався про ці відвідини, забив рабицю дошками і більше сусідка не приходила. А ми їй не говорили, що бачили її у себе на ділянці. Мені неприємно чомусь про це говорити, але про камеру в результаті проговорилися. Її це збентежило, але виду вона не подала. Якби не камера, я б про це, напевно, ніколи б не впізнала.

Того вечора семирічна Маша почула розмову своїх батьків про її маленькому братика Василька. Василько був тяжко хв орий, але у батьків не вистачало грошей на дороге лі кування. Ще вона почула безнадійний запла каний голос мами: «Тільки диво може врятувати зараз нашого хлопчика» Маша побігла до себе в кімнату і дістала свою скарбничку, в якій зберігалися всі її заощадження. Вона висипала монетки на підлогу і дбайливо їх перерахувала. Маша затиснула заповітні монетки в кулачок, вислизнула з дому і побігла в ап теку. Під дверима апт еки дівчинка терпляче чекала, поки апт екарка зверне на неї увагу, але та була так захоплена розмовою з якимось чоловіком, що Марійка, нарешті, вирішила постукати монеткою по склу. Це допомогло! — Що ти хочеш, дитя? — запитала апт екарка з помітним роздратуванням. — Хіба ти не бачиш, що я розмовляю зі своїм братом аж з Америки, якого дуже давно не бачила? — Вибачте, але я хотіла б поговорити про мого брата — відповіла Марійка.

— Ви знаєте, він дуже хв орий, і я хотіла б купити «Чудо». — Що що? — перепитала здивована ап текарка. — Мама сказала, що моєму братові Васильку допоможе лише диво. Так ось, я хотіла б дізнатися, скільки коштує це Чудо? — Шановна дівчинка, вибач, але ми не продаємо тут чудеса, я не можу допомогти тобі, — сказала апт екарка. Але тут в розмову втрутився брат ап текарки. Він підкликав до себе дівчинку і запитав: — А яке саме Чудо потрібно твоєму братику, миле створіння? — Я не знаю, — схлипнула Марійка. — Я чула тільки, що він дуже хв орий і мама каже, що йому потрібна опер ація. Але тато не може за неї заплатити, тому я і вирішила використовувати свої гроші. — Скільки ж їх у тебе? — запитав чоловік з Америки. — 25 гривень і 70 копійок, — сказала дівчинка. — Це все, що я змогла знайти.

— Який збіг, — посміхнувся чоловік. — 25 гривень і 70 копійок .Він взяв гроші, і попросив відвести його до себе додому. — Я хочу подивитися на твого братика і зустрітися з батьками. Подивимося, яке диво вам потрібно! Ця людина була відомим хір ургом, який спеціалізувався саме на таких проблемах, які були у маленького Василька. Він провів лі кування хлопчика абсолютно безкоштовно, і скоро Василько зовсім видужав. Мама і тато не могли повірити в своє щастя. — Цей чоловік, якого ти зустріла — справжнє диво! — сказала якось мама Марійці, а потім звернулася до чоловіка: — Цікаво, скільки б це коштувало? Марійка посміхнулася. Вона точно знала, скільки коштує це Чудо — 25 гривень і 70 копійок. Плюс — щира віра маленької дівчинки.