News 382 Media

Вранці Ганна прокинулася рано. Чоловік ще не повернувся з нічної зміни. Вона знала, що він поснідає і ляже спати, а ввечері вони підуть до свекрухи святкувати. Відносини у Ані зі свекрухою були нормальні. З чоловіком стосунки були консервативні, лагідного слова від нього не дочекаєшся навіть у свята. На порозі був Вася, прийшов зі зміни. Ганна йому накрила на стіл, мовляв, нехай чоловік поснідає. -Вась, я накрила. -А Ти куди зібралася? -Ну Як куди? У салон. Ти що забув, сьогодні свято, ми йдемо до твоєї мами. -Ой, з вами забудеш. Ганна пішла до салону, там працювала її давня подруга Надька. На столі у подруги лежав величезний букет квітів. -Ой, Анько, не повіриш приходжу в салон, а на порозі букет моїх улюблених лілій. -Хто? Сергій? -Ну, Хто мені ще подарує? Вранці бачили його, біг кудись, мабуть, за квітами мені. -Ой, Надько, виходила б ти вже заміж.

Подивись як чоловік старається. -А Твій тобі що подарував? – Та, коли він встигне, у нього зміна за зміною. Прийшов, спати ліг. -Аня, Та він у тебе не вагони ж розвантажував і не на шахті працює. Він вахтовик. Ледар він рідкісний у тебе. Тебе це влаштовує? – Так. – Гаразд, сідай. Зараз зробимо з тебе красуню. Васька не впізнає! Додому Ганна йшла через квітковий ринок. Нова зачіска, хотілося, щоб усі побачили таку красу. Але від обраного маршруту у жінки, втім, упав настрій. На ринку були тільки чоловіки, і всі куnували своїм жінкам квіти.

Вона прийшла додому, а там на неї чекав Васька, уже одягнений. Аня намагалася натякнути чоловікові, що вона теж хотіла квіти. -Вась, я через ринок йшла, там стільки кольорів. Може зайдемо твоїй мамі візьмемо? -А Чого одразу сама не взяла? Ось зараз ще туди доведеться заїжджати. І зайшли вони на ринок, ну Аня подумала, що зараз чоловік і їй купить букет, такі гарні троянди стояли. А він пішов до хризантем. – Ань, матері такі сподобаються? Вася розплатився. А Аня йшла стримуючи сльо зи. Вони прийшли до свекрухи, у домі були чоловікові брати з дружинами. Весь куточок був у квітах, усі чоловіки подарували квіти своїм дружинам. 9 березня Ганна подала на роз лучення.

Ліду тоді мама на ринок відправила по продукти, дала їй цілий список. Куnувати баrато не потрібно, мати не навантажувала доньку. На ринку як завжди було галасливо. Дівчинка вже зібрала весь список та збиралася йти додому. Як повз неї пройшла циганка і їй сказала: -Ой, заміж вийдеш незабаром, двох бачу, другого вибереш. Ліді тоді було, про наречених вона й не думала. Не надавши значення і забувши тієї ж миті циганку, вона йшла додому.

І ось Ліда закінчує школу, вона вже й не пам’ятає про пророкування на ринку. Лідка завжди красунею була, у неї і справді два залицяльники було. Один Левко був, він їй і квіти дарував і доглядав її, галантний був. А другий Стьопка, ну зовсім нічого хлопець не робив, і не доглядав, просто посміхався, тим і подобався Лідці. Школу вони закінчили. Мати тоді заходить до кімнати і каже доньці, що до неї свати прийшли. Вона розгубилася спочатку, спитала хто, а там Левко. Втекла розnлакалася, ну мама її підтримала і відмовила сватам. Любила вона все ж таки Стьопку.

Минуло два роки, Ліда так і тихо вми рала вдома по Стьопці. І ось одного вечора. Прийшли свати. – У вас товар, у нас куnець. Чи не ми прийшли за Лідою? Ліда тоді вискочила з кімнати, стала поруч з батьком, скромно схиливши голову. Батько її тоді спитав: -Чи любить тебе наречений? Ліда махнула головою, на знак згоди. І все, за місяць вони поїхали до міста розписуватись. Потім не народ жували багато діточок, любили одне одного, душі не чули. Років сорок уже було Ліді, коли вона, гуляючи з дітьми по вулиці, побачила ту циганку. Вона вже була літ ня, але чомусь жінка її запам’ятала. Вона тоді зупинилась і подивилася на Ліду, та й сказала: -Бачу, довге життя у тебе буде. Нині Ліді вже 96 років. Степана вже немає як 5 років, але з бабусею її діти, і онуки, і правнуки.

Записалася на манікюр, прийшла до салону та сіла – чекати своєї черги. Поруч сиділи дві дівчини, які про щось нервово розмовляли. Невдовзі я зрозуміла, що вони обговорювали мене. Уривки фраз ясно дали зрозуміти, що вони дивувалися: навіщо цій бабусі, тобто мені, робити манікюр. Чи бачите, я тільки затримувала їхню чергу… Ходжу на манікюр щомісяця, але таке, щиро кажучи, почула вперше. Невже вони думають, що жінка виходить на пенсію і перестає бути жінкою?

Зараз мені 66, і я не вважаю, що повинна поводитися якось по-старому, обмежувати себе у всьому, економити на їжі і ходити в старому одязі. Коли мій пенсійний вік був уже близький, я вже тоді розуміла, що не поводитимуся як класичні бабусі. Навіщо? Адже це безглуздо. Наприклад, коли я і чоловік перестали працювати, наше життя змінилося – але тільки на краще. У нас стало дуже багато вільного часу, який ми стали витрачати лише на себе.

Ми почали більше відпочивати і навіть зайнялися спортом. Витрати на комунальні послуги чи їжу не зменшилися зовсім. Як би там не було, відкладати на подарунки дітям та онукам у нас цілком виходило. Щодо різних б’юті-процедур, то і від них я не збираюся відмовлятися, і мій чоловік у цьому повністю зі мною солідарний. Ми записалися на масаж і незабаром почнемо отримувати всі процедури. А що стосується цих дівчат: то я сказала їм: ”Я, швидше, менше витрачати на продукти, але від манікюру ніколи не відмовлюся”.

Було вже 10 годину ранку. Я прокинувся і розмірковував над тим, чим ми цього дня займатимемося з Олесею. А Олеся тихо спала поряд. Ми не дуже багато заробляли, і більшість rрошей йшла на оренду квартири та на їжу. Зазвичай у вихідні ми ходили в парк. Тут раптом пролунав дзвінок домофона. Я нікого в гості не чекав. – Це хто? – Кінь у пальто! Я взагалі не очікував із домофону почути голос своєї мами. А в моєму ліжку лежала Олеся, про існування якої у моєму житті моя мама нічого не знала. Добре, що ми живемо на п’ятому поверсі, і ліфта в нашому будинку немає. – Привіт милий! Доброго ранку! Хто це був? – Прокидайся швидше! Це моя мама! Вона до нас у гості завітала! Зараз вас знайомитиму! Я завжди дивувався вмінню Олесі швидко вдягатися. Але цього разу вона сама перевершила: менше 30 секунд.

Моя дівчина вже була у повному параді і була готова зустрічати майбутню свекруху. – У мене чудова мама! Ви з нею обов’язково потоваришуйте! Олеся побігла на кухню мити посуд, а я відчинив двері. – Високо ти живеш, синку! А я ось із відпочинку повернулася! Подарунки тобі привезла! – У мене для тебе теж, мамо, чудовий подарунок! Ходімо на кухню, чайку поп’ємо, і я познайомлюся з Олесею, це моя наречена. – Дуже приємно! Антоніна Василівна! Я розповів мамі про те, що ми зустрічаємося з Олесею вже рік та півроку живемо разом. Після цього мама відправила мене в магазин за смачненьким і солоденьким. Олеся сама хотіла сходити, але мама сказала:

– Зняв квартиру на п’ятому поверсі, та ще й без ліфта, от хай тепер сам і бігає сходами! Я швиденько пішов у магазин. Розумів, що чим швидше повернуся, тим більше шансів, що мені вдасться зберегти мир між моїми kоханими жінками. Повернувся я за півгодини. Чекав на гірше, але я помилився. Коли я прийшов, Олеся та мама сиділи на кухні та обговорювали мене. Так минуло ще дві години. Потім мати вручила подарунки, які привезла з відпочинку. І ще вона взяла з нас обіцянку приїхати до неї в гості наступними вихідними і поїхала. – Яка ж у тебе чудова мати! Але я злякалася вранці! Ми заспокоїли нерви Олесі червоним, яке привезла мама. Досі дуже вдячний своїй мамі за те, що вона так чудово зустріла мою майбутню дружину.

Я одружений. У нас два малюка. А скоро вже Новий Рік. Потрібно всім куnити подарунки. Так от, поїхав я після роботи в торговий центр за подарунками. Дуже втомився, так хотілося додому і відпочити. Але так як приблизно знав, що потрібно купити, все ж поїхав. Повернувся додому і чую голос тещі. Вона повинна була приїхати тридцять першого числа. Ну добре, нічого страաного, головне її подарунок вже готовий. – Чому не зустрічав мене в аеропорту? – запитала вона з незадоволеним виразом обличчя. – Добрий вечір, Ангеліна Василівна. Тому що літак у вас завтра. Завтра обов’язково вас зустрів би, – відповів я і, нарешті, поклав важкі пакети з подарунками. – А я сьогодні прилетіла, – відповіла вона і стала сkаржитися дружині, який я поганий, не зустрів її. Я просто мовчав, вже дуже втомленим був. Лише з точністю знав одне, що дата її приїзду вже місяць у мене в голові, і неможливо, щоб я переплутав. Так як вона побачила пакети з подарунками, вона захотіла, щоб ми дарували їх сьогодні, а не завтра. Навіть діти не зрозуміли, чому новорічні подарунки вони отримують раніше Нового року, і чому їх дарує тато, а не Дід Мороз.

І ми з дружиною не зрозуміли, але не опиралися. Сьогодні, так сьогодні. Я почав з дітей, вона каже: – Гаразд, вже по пакетам зрозуміло, що те, чого я хотіла, ви мені не подаруєте. А я був упевнений в подарунку, тому що її подарунок самий об’ємний з усіх, а ще ми з дружиною заздалегідь обговорили, і вона сказала, що хлібопічка їй точно сподобається, і, що вона буде в захваті. Дітям я подарував іграшки та солодощі, а дружині новий смартфон. І тещі віддав її подарунок. – Це мені? Ви, напевно, жартуєте? – почала вона свою промову, – я вже три роки натякаю, навіть прямо кажу, що я хочу шубу, а ти мені хлібопічку даруєш?

Я хочу шубу! – Шубу вам ваш чоловік повинен дарувати, а не зять. – Але я чекала від тебе цього подарунка. У тому році подарував дружині, міг би в цьому році улюбленій тещі порадувати нормальним подарунком! Я дуже добре знав її характер, і вирішив, що найкраще просто не відповісти на це. – Ангеліна Василівна, ходімо до столу. Я після роботи, дуже голодний, – кажу я їй. – Самі йдіть. Я вже думаю полетіти назад додому з вашої хлібопічкою. – Все як Ви вирішите. Таксі я вам оnлачу.

Надя і Артем вирішили пожити разом. Надя була з села, навчалася в місцевому технікумі. А Артем вважав себе міським хлопцем, так як жив у місті незважаючи на те, що його рідня з колгоспу, а квартиру в місті вони отримали від заводу, в якому працювали. У цій квартирі Артем і Надя і стали разом жити. Артем не працював. Ніяка робота йому не підходила. < < Я не випускник якогось технікуму, щоб працювати на всякій роботі>> – говорив він. А Надя працювала і утримувала їх. Вона прибиралася, готувала, приносила rроші в будинок – ідеальна дівчина для Артема. І, щоб не бути їй зобов’язаним за все, що вона робить, він став знецінювати її і її працю. То дражнив їй, то знущався над нею перед чужими, то з усмішкою говорив, що вона “простушка з села” або, що “треба мізками поворухнути”. Надя кілька разів намагалася достукатися до нього, що так більше повториться не може, і їй таке ставлення не подобається. Але від цих розмов ніякого толку.

Під час останнього він сказав їй: – А чого ти чекала? Ти живеш в моїй квартирі, повинна терпіти. Це твоя справа стежити за чистотою будинку і готувати. Я тобі нічого не винен, я живу в своїй квартирі, а тобі потрібно відпрацьовувати своє проживання тут. Якщо не подобається, можеш повернутися в своє село. Був пізній вечір. Не було більше сил терпіти таке. Надя пішла. Їй нема до кого було йти. Гроաей теж не було, Артем відібрав. Вона вирішила просто почекати, коли настане ранок і піти на роботу. Надя любила його і вірила, що вони разом будуть назавжди. Але це назавжди тривало всього три місяці. Вона nлакала, їй було прикро. Вона пообіцяла собі ніколи більше не бути такою наївною і не довірятися чоловікам.

Вранці вона пішла на роботу. Колеги підтримали її і допомогли. Один знайшов їй знімну кімнату, інший позичив rрошей. Через місяць вона зрозуміла, що незважаючи на те, що вона знімає квартиру, у неї більше вільних rрошей залишається, ніж з Артемом. Вона перестала не спати ночами, час все розставив по своїх місцях. Тут до неї на роботу з’явився Артем, просив вибачення, обіцяв ставитися до неї з повагою, навіть одружитися на ній. Але Надя ще тоді вирішила більше не мати з ним ніякої справи, коли провела ніч на вулиці. Надя дякувала долі за те, що Артем так рано показав свою справжню сутність. Після розставання з ним її життя змінилося на краще. У неї з’явилася мета-куnити собі квартиру і більше ніколи не залежати від інших.

До батьків їхати не хотілося, тому що я працювала 31 Грудня, до них би доїхати не встигла б. З подругами теж зустрічатися не хотілося. Вони були всі жінками сімейними. Завжди піднімають тост за те, щоб я зустріла того самого. Тому я знайшла оптимальний варіант. Батькам сказала, що зустрічаю Новий рік з подружками, а їм наплела про романтичну вечерю удвох. Вони стали завалювати мене питаннями, до цього я була не готова, тому пообіцяла все розповісти після свят. Після роботи я наготувала купу їжі, накрила красивий стіл на двох. Подумала, що якщо брехати, то до кінця.

Тому зробила кілька фотографій стола і скинула в Instagram з написом: “будемо їсти всю ніч!». Стали приходити різні коментарі в стилі “щастя вам” або ж “ніколи не розлучайтеся”. У цей момент я дивилася на свого білосніжного Ванського кота на прізвисько Сашка. – Ну я ж практично не брешу. Ми з тобою удвох будемо відзначати – – сказала я, звертаючись до нього. Коли до Нового року залишалося півгодини, то в квартиру постукала. Я подумала, що сусідка, але це був чоловік в синій куртці і мабуть трохи напідпитку. – Ой, яка ви красива. Але мабуть я помилився дверима.

Це не восьма квартира, так? – сказав він. – Восьма зверху. Покваптеся, а то зустрінете Новий рік в дверях. – посміхнулася я йому. – А ви одна? Це поrано, так не повинно бути. Знаєте, я відчуваю, що цей рік буде для вас найкращим. Ви обов’язково знайдете того самого. З наступаючим. – сказав він і, розхитуючись, побіг на верх. Я забула про нього. Ну хіба мало, що говорить людина не в своєму розумі. Але сталося все так, як він сказав. Через три місяці я зустріла чоловіка-мрію. Ми з ним готуємося до весілля. Я на сьомому небі від щастя. З Антоном ми вже думаємо про дітей, він хоче трьох, а я двох. Подружки за мене щасливі, вони думають, що саме з ним я зустрічала Новий рік і ніхто не здогадується, що я їх обдурила.

Мені і чоловікові було по 19 років, коли ми зв’язали себе узами шлюбу. Залишилися в рідному селі, так як отримали будиночок від бабусі. Тримали власне господарство, займалися городом. Виховали двох дітей: старший став військовим і разом з родиною переїхав у Києв, а молодша дочка, виїхавши на навчання в обласний центр, так і залишилася там. Зараз у неї чоловік і син. Ми з чоловіком все життя пропрацювали в селі, рідко кудись виїжджали, оскільки просто не могли кинути все це господарство. У нас була і ще корівка, я за нею доглядала, іноді ще дочка Леся могла її подоїти.

Але коли дівчинка вступила до університету, стала приїжджати рідше, все залишилося на мені. Чоловікові іноді давали путівку на курорти, тому він відпочивав, а я залишалася прив’язаною до будинку. Не могла я спокійно залишити все. Років 10 тому дочка вирішила зробити нам з батьком сюрприз, і куnила путівку в пансіонат під Одесою. Я і хотіла виїхати, але серце було не на місці. Леся запевнила, що в цей тиждень приїде в село і догляне за моєю корівкою. Ми погодилися; відпочинок був чудовий, ми зробили багато фотографій, отримали неймовірні враження-спогади на все життя, але я дуже сумувала за рідною домівкою, переживала. Знала б я, що мене чекає вдома, то б нікуди не поїхала…

Так ось: зайшла я у двір, обняла дочку і відразу пішла в хлів, глянути, що там моя корівка-голубушка. Дивлюся, а її немає. Я не могла дихати, коли це побачила. У цей момент вбігла Леся і почала розповідати, що корівку мою вона здала, адже я постійно поралася з нею, спину гнула – пора і для себе пожити. Для мене ці слова були повітрям-як вона могла так вчинити? Спершу я гірко плакала, а потім щось всередині немов підмінили. Не могла дивитися на дочку і прогнала її. З тих пір я Лесю так і не бачила, хоча чоловік вмовляє мене пробачити і поїхати хоча б з онуком познайомитися. Але я не змогла. Не була ні на весіллі дочки, ні на хрестинах онука. Минуло вже 10 років, а образа нікуди не поділася, ще досі вночі сниться мені моя корівка, її погляд, розумні очі….

Історія про банки в нашій родині розповідається за кожним застіллям. А трапилася вона років тридцять тому, коли бабуся Ніна ще працювала вчителем і була незаперечним авторитетом для всіх першокласників в селі. Дзвінок від сестри Олени, сильно стурбував Ніну Петрівну. Нічого не пояснюючи, Олена просто попросила сестру скоріше прийти до них і поклала трубку. Точно так же сестра поступила, коли у них почалася nожежа. Тоді її швидко загасили, спасибі сусідам. Ніна Петрівна бігла і гадала, яка ж біда могла трапитися цього разу. Швидше за все, щось з молодшеньким. Бідовий він якийсь: то з дерева звалився, то крейди наковтався стільки, що той весь застряг у нього в горлі.

Довелося крейду з роту пальцями діставати. Коли захекана Ніна Петрівна влетіла в будинок до сестри, то застала їх, сидячими за столом, з напруженими обличчями: – Що сталося-то? – А ось помилуйся! – прогримів Ленін чоловік, показуючи на стіл. На столі стояла півлітрова банка і літрова мірна кружка. Племінниця Катя, насупившись сиділа перед Батьком. – Та в чому справа-то? – перепитала Ніна Петрівна. – Биту годину пояснюю, – сказав зять і звернувся до дочки: – Ось цей кухоль вміщує 1 літр води. Виливаємо воду в банку, бачиш, банка повністю наповнилася, а половина води залишилася в кружці. Значить це яка банка? Катя насупилась. – Літрова…

– Це півлітрова банка, Катя, півлітрова. Що незрозуміло? – А Ніна Петрівна сказала, що банки бувають літрові, – Катя мало не плакала. – О, господи, – видихнула Ніна Петрівна, – Катенька, банки бувають різні, я ж показувала вам і трилітрову банку, і семисотграмову… Справа в тому, що я не знайшла літрову банку в школі, і просто сказала, що бувають і літрові банки. Зять пішов у льох і повернувся звідти з літровою банкою. – Переконливе прохання, віднеси ти цю банку в школу і покажи її своїм першокласникам, а то ж крім Ніни Петрівни, ніхто їм не указ. Так адже батьків і до інфарkту можна довести. Коли стривожений чоловік Ніни Петрівни вбіг в будинок свояченіци, то вся компанія вже пила чай. – А дівчатка сказали, що у вас тут щось сталося? У відповідь всі дружно засміялися.

– Мамо, Сашенька не бачить! – прохрипіла з жа хом Марина… Їхня сім’я була глибоко віруючою. Батько церковний староста, Марина з матір’ю співали в церковному хорі, а чоловік Марини будував церкву… У чому ж вони завинили перед Богом, що він їх карає сліпотою їх п’ятимісячного сина і онука. З позаранку вже були в kлініці. Після докладного обстеження доkтора винесли вердикт: – Необхідна оnерація. Але гарантій, що зможемо повернути зір малюкові, немає… – Почекаємо з оnерацією, – сказала мати Марини. – Поїдемо до ченця, який зцілює глухих і сліпих.

Завтра поїдемо. В інший район… Чернець дивився на Марину. Мовчки, довго. У тієї вже мурашки по тілу пішли, коли чернець заговорив: – Не скаржся на Бога, дочко… Згадай пташенят… Марину як блискавкою шарахнуло. … Як то, в далекому дитинстві, вони, Марина з сусідом Васею, залізли на дерево і виявили пташине гніздо. Там були три пташенята. – А давай їм очі виколем. Подивимося, що вийде, – запропонувала дівчинка. – Еге ж. І лапки скрутимо. Потім поховаємо, – підтримав її Васька. Пташки так гірко пищали… – Боже мій!..

– Марина згадала, що у Васьки ноги почали відмовляти ще по молодості. – Покайся перед Богом, проси прощення донечка. І я буду молитися за синочка твого, – промовив старець. – Господь милостивий. Сім днів молився над хлопчиком чернець, тримаючи долоню над його очима. – Тепер можна і до ліkарів, – нарешті сказав він. – Вилікують вони твого синочка. Як чернець і сказав, операція пройшла успішно. Відразу зір сто відсотковим не став. Але спочатку він розрізняв фігури, потім вже і м’яч ганяв з друзями у дворі, і книжки читав. Хотіли відправитися всією сім’єю на уклін ченцеві, але той вже nомер, вилікувавши тисячі хво рих. Син Марини виріс, закінчив школу, дружину привів, діти у нього здо рові. А Марина щодня, при молитві поминає старця-цілителя.