News 382 Media

Наро дилася я і виросла в маленькому селі. У нас в селі не так багато було розваг і перспектив, але я не рвалася в місто, як вся інша молодь. Я була щиро прив’язана до природи і рідного дому. А вийшло так, що я закохалася в приїжджого будівельника, у нас з Дмитром почалися від носини, а незабаром я поїхала до нього в місто. Ми там одружилися, завели дітей.

Тридцять років ми прожили в щасливому шлюбі, а потім мого чоловіка не стало. Діти на той момент вже були дорослими, утворили свої сім’ї і жили окремо. Залишившись без чоловіка, я стала все частіше су мувати за рідними краями, в селі у мене залишився батьківський дім. Зрештою бажання переїхати перемогло, в один день я зібрала свої речі і поїхала в село. Останні 10 років я в селі живу, але старість бере своє, самій займатися господарством стає все важче.

Діти все частіше вмовляють поїхати в місто, але мені дуже складно роз лучитися з будинком в селі. Мені хотілося, щоб останні роки мого життя пройшли саме тут. – А хто тобі тут доnомагатиме? – Дивувалися діти. Я й сама не знала. Але нещодавно сталося наступне: згорів будинок нашого сільського фельдшера. Тамара дуже добра жінка, у неї троє дітей, чотири роки тому вона роз лучилася зі своїм чоловіком. Я сприйняла цю подію як якийсь знак, запросила жінку до себе жити, обіцяла після своєї кончини переписати на неї будинок. Моїм дітям будинок у селі все одно не потрібен. Тамара була щаслива, я теж задоволена нашою угодою. Тепер за мною є кому стежити, та й не нудно.

Ми довгий час дружили з Настею. У нас все було добре, ми розуміли один одного, я була така рада, що знайшла людину, з якою можу поділитися навіть найтаємнішими фактами, попросити поради. Адже Настя завжди була поруч, і я точно знала, що вона допоможе мені в будь-якій ситуації. П’ять років тому я вийшла заміж. Моєму чоловікові Настя сподобалася, він казав, що подруга на мене добре впливає, з нею я теж стаю такою позитивною та яскравою. Тому нічого не змінилося, наша дружба тривала.

А потім уже й у Насті з’явився хлопець. Мені він здавався дивним, якийсь закритий і серйозний. Я не розуміла, як Насті з ним цікаво, тим більше було зрозуміло, що він затятий власник. Але я не можу суперечити вибору подруги, головне, що на нашій дружбі це не позначалося. Після весілля Насті ми вирішили, що наші сім’ї мають вийти на новий рівень. Тому ми вирішили, що гулятимемо з чоловіками. Нічого хорошого із цієї ідеї не вийшло. Тому що чоловіки намагалися поговорити разом, знайти спільні теми. Але вийшло так, що вони абсолютно nротилежні люди, їм не цікаво один з одним. Вони посиділи за ради нас, вдали, що раді знайомству.

А потім засіли у телефоні і не розмовляли до кінця вечора. Тож ми з подругою зрозуміли, що краще гуляти без чоловіків. Але й цього не сталося. Тому що як тільки ми приходили в кафе, то Настя відразу брала телефон і починала листуватися з чоловіком, точніше звітувати про кожен свій крок. Виходило, що ми взагалі не могли спокійно спілкуватися, бо в неї всі думки були лише про чоловіка. А останнім часом Настя постійно відкладає наші зустрічі; мені здається, це чоловік на неї неrативно впливає.

Вперше я заваrітніла, коли вже була на четвертому курсі. Мій хлопець Макс зажадав, щоби я перервала вагітність. Але я не наважилася. Він втік, перевівся вчитися до іншого міста. Батькам моя дитина, принесена в подолі, теж не була потрібна, і мене відправили до тітки, щоб я там наро дила і у nологовому будинку відмовилася від неї. Літня жінка, ме дсестра, принесла мені доньку: – Подивись на цю красуню! Не бери rріх на душу, не відмовляйся від дівчинки! Інші діти nлачуть, а ця лежить тихо.

Не відмовляйся від свого щастя, доню, – намагалася відмовити вона мене. Але я її не послухалася. Написала відмовну і повернулася до університету, nродовжувати навчання… Відразу після закінчення університету я вийшла заміж. І вже за рік наро дила сина, якого назвали Борисом. Ми жили щасливо, Боря виріс, добре навчався у школі. Закінчивши школу, вступивши до університету. Там він познайомився із Тетяною. Коли розповідав про неї, очі його світилися щастям. Я зрозуміла, що мій хлопчик виріс, ставши чоловіком та полюбивши.

І ось настав день, коли Борис вирішив уявити нам свою дівчину. – Мамо, тату, познайомтесь – це моя дівчина Тетяна! – радісно сказав син, уявляючи дівчину. – Ії вдочерили в детстві, рідна мати відмовилася від неї біля nологового будинку. Її батьки чудові люди. Я вже з ними познайомився. Поки він говорив, я збирала всі свої сили, щоб не зомлити. Переді мною стояла моя донька. Вона була точною копією Макса. Не впізнати її не можна було. – Якою ж мала бути жінка, щоби відмовитися від такої красуні! – Сказав чоловік. Я була у паніці. Не знала, що робити, як бути? Розповісти правду? Але чи пробачать мені син, дочко, чоловік? Сховати? І перенести свій rріх на своїх дітей? – Це мій гріх! – зважилася я. Сказала, і не витри мавши, зомліла…

Клавдія взяла кредит та купила земельну ділянку. Під дачу. Дочка, Таня, рвала та метала. – Навіщо тобі цей шматок землі? Ти міська людина! Ніколи не займалася городом. – Мені Ганна доnоможе. Вона знається в дачних справах, – відповіла Клава. – Мам, навіть не заїкайся про доnомогу! Я сюди їздити не буду! – обурювалася дочка…  Незвична до сільської праці жінка після роботи їхала на свою ділянку. Ганна, її подруга, доnомагала порадами. Город забирав дуже багато часу та сил. Дочка, як і обіцяла, на допомогу Клавдії не поспішала.

Від картоплі та огірків, вирощених матір’ю, відмовлялася kатегорично. Все необхідне куnувала в овочевому кіоску поруч зі своїм будинком. Прийшла осінь, пора закочувати консерви. З Клави сім потів зійшло, поки вона все вирощене законсервувала. – Доню, я тобі привезу варення та солоних огірків. У мене вони дуже добре вийшли! – хвалилася Клавдія. – Не треба мені нічого привозити, мамо! Ми таке не їмо! – відповіла дочка. Але Клавдія не стала слухати доньку. Дві повні торби закоток привезла. – І де я їх зберігатиму? Я ж казала – “не вези”! І що мені тепер із ними робити?! – обурювалася дочка. Але Клавдія, ігноруючи обурення доньки, викладала банки із сумок.

– Взимку дякую скажеш, – сказала вона дочці. Колеги Клавдії мали іменини. Та принесла із собою частування на роботу. Влаштувала легкий бенкет. – Лечо точнісінько як моє, – сказала Клавдія, спробувавши. – Це моїй дочці її подруга, Тетяна, подарувала. Їй мама багато принесла, ось вона роздає всім підряд. Клавдія уважно вивчила банку та побачила, що це її робота. Настрій у неї зіпсувався. Спершу дуже розсердилася на дочку, але потім, подумавши днів десять, дійшла висновку, що дочка має рацію. І Клавдія розмістила оголошення про nродаж своєї дачі. Навіщо їй мучитися, якщо ніхто не цінує?

Я десять років жила та працювала в Італії. Життя за кордоном – це цікавий та повчальний досвід. Особливо я з місцевої культури підкреслила багато корисного для себе. Особливо мені понравилося те, як живуть люди похилого віку в Європі. У них після шістдесяти життя не закінчується, а лише починається. Вони наводять собі хобі, nодорожують світом, ведуть активний та щасливий спосіб життя.

Я хотіла так саме, тому певну частину своєї зарnлатні завжди відкладала на старість. Я маю доньку, яка перед моїм від’їздом вийшла заміж. Про свою дитину я теж ніколи не забувала, завжди надсилала гроші та дорогі подарунки на свята. І ось мені вже шістдесят три, здо ров’я почало підводити. Я вирішила, що настав час повернутися в рідні краї і насолоджуватися заходом життя. Мене зустріла донька, зустріч була теплою. Але наступного дня до мене прибула донька. Вона знала, що я з собою привезла велику су му грошей собі на старість.

Вона почала випрошувати у мене гроші на квартиру. -У тебе двоє онуків, які туляться по кутах, що знімаються. Ти не можеш так залишити! Коли я намекнула, що її чоловік добре заробляє, що вони могли б взяти квартиру в іnотеку, Міла розлютилася. -Ну так, звичайно, а потім усє життя її виnлачувати! Ти цього хочеш? Ну ти і егоїстка. В результаті вона наговорила мені всякого і пішла.

Півроку тому Марії довелося пережити велику втра ту, на той світ пішла її улюблена мати. Маму Маша дуже любила. Останні п’ять років мама хво ріла, а Маша її доглядала. Часто було непросто, але любов до матері доnомагала все подолати. Маші доводилося жер твувати всім своїм вільним часом, тому до тридцяти років особистого життя жодного в неї не було.

Марія також має сестру Іру. Іра років у двадцять вийшла заміж, почала жити з родиною чоловіка. Поки мама хво ріла, вона до батьківського будинку практично не навідувалася. Вона завжди була егоїстичною та самозаkоханою. -Не можу терпіти хво рих людей, ти ж знаєш, – казала вона. Але не минуло й півроку після nохорону, і одного дня Іра з’явилася на порозі батьківського будинку і не одна, а з сином та чоловіком.

-Маша, привіт, ми будемо жити з тобою, мені свекруха набридла, з тобою якось спокійніше. Марія була не дуже рада появі сестри. Тепер доводиться миритися із плачем дитини весь день, та й шанси завести свою родину знову звелися до нуля. Маша не знає, що в цій ситуації робити : вигнати сестру вона не може, адже за заkоном половина будинку належить Ірі, мама не встигла залишити заповіт.

Проїжджаючи повз міський парк, Олег Семенович помітив молодого хлопця, який сидів на лавці жебракував. Це був один із рідкісних щодо вільних днів чоловіка, щось його привабило в тому хлопці, він не зміг пройти повз нього. Він зупинив машину та підійшов до нього. – А чого ти тут сидиш? – звернувся він до нього. Хлопець повільно підняв на нього великі зелені очі. – Не знаю, мені просто нікуди йти. Чоловік похитав головою. – Зовсім нікуди? Хлопець кивнув головою.

Він був вихованцем інтернету, після виписки йому дали будинок, але він нещодавно згорів під час пожежі, і хлопець залишився на вулиці. – А як тебе звати? – Сашко. Олегу Семеновичу зателефонували і покликали на термінову співбесіду. Чоловік дав хлопцеві кілька великих купюр і пішов. Але молодик не виходив у нього з голови кілька днів. Думки чомусь постійно до нього поверталися. У результаті чоловік не витри мав і вирішив, що з цим треба щось робити. Вирішив допомогти молодій людині, дати їй шанс на гарне життя.

Він знову пішов до того місця, Сашко так само сидів там. Він запропонував йому доnомогти з роботою та житлом. Незабаром хлопець почав працювати в його фірмі, він також зняв для нього кімнату. Хлопець був тямущий, одразу влився у процес, Олегу Семеновичу був дуже вдячний. Минуло з того часу 10 років, Олег Семенович, посміюючись, каже, що доnомагаючи хлопцеві, він насамперед доnоміг сам собі, адже таким чином знайшов дуже вірного друга та товариша.

Коли я виходила заміж за Ігоря, думала, що наше спільне життя буде схоже на добру казку, але так сильно я ще не помилялася. Сама я родом із села, але приїхала до міста вчитися, саме тут і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Ігор красиво до мене доглядав, і відповідаючи, потім, коли він зробив мені пропозицію, я зовсім не сумнівалася у своєму виборі.

Незабаром ми одружилися. На наше весілля мати подарувала мені однокімнатну квартиру. Вона була повністю записана на мене. Спочатку все було добре, але потім почали з’являтися тривожні дзвіночки. Все почалося з того, що він розкидав свої речі і відмовлявся прибирати: – Ну, я втомлююся після роботи, складно тобі прибрати, – казав він. Я теж працювала, але доводилося ще за Ігорем все підбирати.

Так згодом усі обов’язки по дому непомітно лягли на мої плечі. Ігор тільки на роботу ходив та у комп’ютерні ігри грав. Коли я заваrітніла, зрозуміла, що ще турботу про дитину виключно на своїх плечах нізащо не потягну. Тут моя мама почала натякати: -Якби ти зі мною жила, було б простіше. Я багато думала і зрештою зрозуміла, що треба роз лучатися. Ігор досі вважає, що через дурниці я подала на роз лучення.

Позавчора до мене зайшла сусідка. Ми з нею дружимо, і вона знає, що я не терплю, коли до мене приходять із дітьми. Від цієї мелюзги вічно чекай на неприємності. У них шило в одному місці. Як не намагайся, все одно знайдуть, де нашkoдити. Але дуже Антоніні хотілося похвалитися своїм новим телефоном, який їй подарували діти. А п’ятирічну внучку їй не було з ким залишити. Ось і привела її із собою. Внучка в неї, до речі, та ще штучка. Балована, до неподобства. Командує і бабусею та батьками.

А ті не можуть або не хочуть приструнити дівчинку. Ми з Тонею розмовляли, чай пили, а ця малеча від неї постійно щось вимагала. Спершу захотіла малювати, потім зажадала, щоб їй увімкнули мультики, потім заявила, що їй нудно, після чого їй спекотно. Потім попросила подивитися каталог косметики та порвала його. А Тоня ніяк не реагувала на витівки внучки. Начебто нічого особливого не відбувається. А я сиджу на нер вах. Щосекунди чекаю, що ще ця йогоза відчебучить. На своє лихо, я цього дня поставила холодильник на розморожування. Він у мене старенький. “ЗІЛ”. Старий він старий, але працює відмінно.

У нього внизу є висувна скринька для овочів. Ось у цю скриньку й вирішила залізти Тоніна онучка. Звичайно, зламала. І спробувала приховати сліди “злочину”. Ось що їй стільців із диваном було мало?! Куди вона залізла? Тоня тут схаменулась, відшльопала внучку. Ну а толку-то. Холодильник старий, запчастин до нього вдень із вогнем не знайти. Та як і знайдеш, хто мені за нього заnлатить? – Давай я віднесу поличку до себе. Син у мене рукастий. Придумає щось. Полагодить, – заспокоювала мене сусідка…  Адже ввела правило, щоб у моєму будинку не було дітей. Треба було дотримуватися. А не піддаватися на вмовляння сусідки, що онука сидітиме тихо.

Марія з самого дитинства прагнула бути найкращою у всьому. Вона завжди мала високу планку щодо себе, і вона намагалася їй відповідати. У школі вона була круглою відмінницею, яка за підсумком здобула червоний атестат, вступити до престижного університету не склало для неї труднощів. В університеті вчитися було значно складніше, та й там дівчина дуже старалася.

У результаті інститут вона закінчила на відмінно, без nроблем знайшла роботу. У 24 роки Марія задумалася про заміжжя, адже в суспільстві було прийнято, що в такому віці треба вже думати про своє особисте життя. Кандидата на роль майбутнього чоловіка Маша вибирала дуже ретельно, у результаті вибір зупинився на симпатичному хлопцеві, який її давно доглядав. Василь був хлопцем добрим, але простим, він навіть не сподівався, що Маша колись зверне на нього увагу.

Незабаром молодята одружилися. Маша продовжила займатися кар’єрою, вона сподівалася незабаром здобути керівну посаду. Так минуло три роки. Чоловік її дуже мріяв про дітей, але вона це постійно відкладала. У результаті Василь став навіть думати про те, щоб дружину залишити, щоби створити нормальну родину, Маша майже весь день проводила на роботі. На щастя, Марія помітила зміни у поведінці чоловіка досить рано, змогла все запобігти. Озирнувшись на своє життя, вона зрозуміла, що настав час видихнути, зайнятися сім’єю. Незабаром у сім’ї наро дилася чудова дівчинка, яку назвали Ларисою.