Наро дилася я і виросла в маленькому селі. У нас в селі не так багато було розваг і перспектив, але я не рвалася в місто, як вся інша молодь. Я була щиро прив’язана до природи і рідного дому. А вийшло так, що я закохалася в приїжджого будівельника, у нас з Дмитром почалися від носини, а незабаром я поїхала до нього в місто. Ми там одружилися, завели дітей.
Тридцять років ми прожили в щасливому шлюбі, а потім мого чоловіка не стало. Діти на той момент вже були дорослими, утворили свої сім’ї і жили окремо. Залишившись без чоловіка, я стала все частіше су мувати за рідними краями, в селі у мене залишився батьківський дім. Зрештою бажання переїхати перемогло, в один день я зібрала свої речі і поїхала в село. Останні 10 років я в селі живу, але старість бере своє, самій займатися господарством стає все важче.
Діти все частіше вмовляють поїхати в місто, але мені дуже складно роз лучитися з будинком в селі. Мені хотілося, щоб останні роки мого життя пройшли саме тут. – А хто тобі тут доnомагатиме? – Дивувалися діти. Я й сама не знала. Але нещодавно сталося наступне: згорів будинок нашого сільського фельдшера. Тамара дуже добра жінка, у неї троє дітей, чотири роки тому вона роз лучилася зі своїм чоловіком. Я сприйняла цю подію як якийсь знак, запросила жінку до себе жити, обіцяла після своєї кончини переписати на неї будинок. Моїм дітям будинок у селі все одно не потрібен. Тамара була щаслива, я теж задоволена нашою угодою. Тепер за мною є кому стежити, та й не нудно.