News 382 Media

Ліна була вихователькою у дитячому садку. Їй довелося звільнитися, і вона почала підробляти нянькою. Клієнтів було мало, переважно звали на день-два. Постійний був 1 і те, до нього треба було їхати лише раз на тиждень. Люді зателефонувала найкраща подруга Ліна, після першого робочого дня. Перше, що вона сказала: «Люди, там не дитина… навіть не знаю, як сказати… краще приїжджай до мене, розповім і фото покажу. А я спробую відійти від цього». Дві подруги сиділи на кухні та попивали чай. Люда чекала, коли подруга почне, а Ліна розгублено не знала, з чого почати. – Я не можу там працювати. Я вже відмовилась. Вона ненормальна, їй до психолога треба, а може, й до психіатра… дивись на фото. – Звичайна дитина, у сукні, значить дівчинка. Що не так? – Де тут дитина. Справжній фільм жахів. Роботодавець зателефонувала, сказавши, що чула багато хороших відгуків і запросила мене.

Почала говорити, як складно з маленькими дітьми, адже вони вимогливі та плаксиві. Запевняла, що її дочка-янгол. Вона була в колясці. Я подивилася, дитина спала. Щоправда, гарна, як лялька. Потім сказала, що я підходжу їм і залишила мене у себе на випробувальний день, якщо впораюся, підпишемо договір. Чоловік її постійно в якихось роз’їздах, а вона стежить за бізнесом. Часу на дитину не буває. Вона пішла, а я зазирнула у візок, переконалася, що дитина спить і зависла у телефоні. Минула година, а дитина так і не прокинулася, навіть позу не змінила. Як уклали, так і лежить. Доторкнулася, а вона холодна. Я вже злякалася, думала, як батькам про таке повідомити. Подумала, може мати з нею щось зробила і вирішила на мене звалити? А потім, ніби по клацанню, зрозуміла, що це лялька… я так зраділа, але копія точнісінько. Так одразу й не відрізниш. Лежить як жива… і на дотик була схожа…

Я обійшла всю кімнату у пошуках живої дитини, але нічого не знайшла, зателефонувала цій жінці. Повідомила, що виникла nроблема. У nаніці та переляку господиня почала питати про свою «дочку». Каже: “Моя дочка знову не хоче прокидатися?”. Потім ще сkаржилася та сkаржилася. Незабаром вона приїхала, підбігла до коляски, дістала «дочка» і почала трясти. Якби це була жива дитина, точно не вижила б. Трясла і кричала «Прокинься…! Прокинься…!». Я від шоkу стояла як укопана. Залишила іграшку, взялася за мене, мовляв, у в’язницю посадить, негативні відгуки поширить, мене ніхто не покличе, ніхто дитину не довірить тощо. Покричала, поnлакала, постерла і поклала свою ляльку спати…

сіла на ліжко і почала nлакати. Розповіла мені, як її дочка заснула і померла уві сні, коли їй було 2 місяці зроду. Ось вона замовила ляльку Реборн. Точну копію дочки… Вона хотіла так себе заспокоїти і намагалася захистити дочку. Але не хоче залишати її одну. А я стою, дивлюся на неї, бо юся говорити, мало чого чекати. І тут каже: Ти нянею у нас залишишся? Я вибачилася і відмовилася. – Подруго, ти дурниця. Сиділа б з лялькою, та й rроші лилися б у кишені. – Робота не важка, – сказала Люда. – Не важка, але стрімка. Мене це все лякає. Господиня ненормальна, дитина-лялька … жа х просто! – Смішно, як ти дитину від ляльки не відрізнила. – Так там і не відрізниш … я правда думала, що це дитина … ти б і сама злякалася. – Хоча, ти непоrано відбулася. Мало, що могло статися. Хто знає, що там у неї на умі… ляльці няню, хаха, навіть кумедно! Ліна повернулася на колишню роботу. Коnійки, але хоч діти живі.

Світлана давно не відвідувала Тетяну, тому напросилася в гості і, отримавши “добро”, за годину дзвонила у двері. – Заходь. – Голос у Тані бал напруженим. Світлана, виторгаючи позитив, зайшла до квартири. – Антоне, привіт! Давно не бачилися! – Привітала вона чоловіка подруги, намагаючись втягнути в розмову. – Здорово. – похмуро буркнув той, не відволікаючись від планшета. – Щось трапилося? – Запитала Свєта у подруги. – Не напружуйся. Все добре. – відповіла та. Розмова не виходила. Світлана відчувала нервозність подруги. – Тань, я, мабуть, дарма приїхала? Ти якась нервова. Вхідні двері зачинилися. Тетяна зітхнула вільніше: – Звалив. Тепер можна поговорити. Вона пожвавішала і поставила пляшку сухого вина на стіл. Світлана відпила вина і сказала: – Ну? Сталося що? – Нормально все. – відповіла Тетяна. – Розсварилися? – Ні.

Не спілкуємося просто. – Не буває так. – Буває, сама бачиш. Вже три місяці. – Скільки-скільки! Як таке можливо – жити під одним дахом та не спілкуватися? – Складно, але можна. Звикли. Я тільки їжу готую, а накрити, попрати-погладити, та інше виключено. – А чому весь цей сир-бор? – Запитала Світлана. Таня відпила вина. – Прийшов напідпитку. Почав пред’являти якісь марення, звинувачення. А потім дав потиличник. Цього було достатньо, щоб збудити почуття огиди. – Так-а-а. Це очевидний перебір. Пробачення просив? – Щоб Антон і вибачався!?

Ти його не знаєш. Цей завжди упевнений у своїй правоті. І у своєму праві вказувати мені моє місце. Ми одружені майже тридцять років. І весь цей час я змушена була йти на компроміси, підкорятися, душити свої образи, аби було тихо. А чоловік приймав це як належне. А потім мені все це набридло. Щось у мені зламалося. Спілкуватися із ним не можу. Та й про що… – Так що? Розлучення? – На сьогоднішній момент цілком припускаю. Сім’ю руйнувати шкода. Це ж не одну мене, а й дітей… Повторно почувся хлопок від вхідних дверей. На обличчі Тетяни відобразилася поrано прихована ворожість.

– Мишко – просто чудова людина, – любила всім говорити Надія Петрівна. Він все вміє робити: все скопає, все полагодить, Уважний, турботливий, — справжнє золото. Надія Петрівна і сім’я Михайла, Іванови, жили в одному блоці. Після того, як Семена Олексійовича, чоловіка Надії Петрівни не стало, вона залишилася одна. Мишко допомагав їй чим міг: ліки приносив, щось треба було з дачі привезти, привозив. Надія Петрівна сама допомагала, чим могла. Завжди щедро давала ведмедику овочів і фруктів, вирощених на її дачі. Якось Надія Петрівна попросила ведмедика, щоб той приніс обігрівач з її квартири.

Вона дала йому ключі, але забула сказати, що у неї вдома Сигналізація. Сусіди Надії Петрівни, Сидорови, того дня почули шум у під’їзді. Коли вони вийшли, побачили, що поліцейські скручують руки миші. Той впізнав їх і сказав, щоб ті подзвонили надії Петрівні. Коли вся ця історія вщухла, Сидорови запросили Мішу до себе на чай. Ведмедику було приємно з ними, і він став частим гостем у них. Настя Сидорова, яка тоді була студенткою, дуже сподобалася ведмедику. Вона була дуже господарською і добре вчилася в університеті.

Сама теж завжди допомагала надії Петрівні, чим могла. Те, що ведмедик вкотре побачить Настю, ще більше спонукало його відвідувати Сидорових. Насті Мишко теж дуже сподобався, і, коли той покликав її погуляти, вона погодилася. У них все швидко зрослося, і за півроку вони одружилися. Пізніше, коли Мишко відвідав надію Петрівну, він запитав: – Мене одне цікавить, ви спеціально мені сказали про сигналізацію, щоб я з Настею познайомився? – Ні, що ти? Це було б занадто. Я вас двох знала дуже давно і думала, що ви підходите один одному. Такі люди, як Ви, на вагу золота. Але тут бачиш, як все добре вийшло. Ніколи не знаєш, як обернеться доля.

Женя та Таня разом навчалися в одній школі. Женя був старшим на 2 роки, але це нічому не заважало. Вони жили в тому самому районі і незабаром почали разом ходити додому після школи. Разом вони були найщасливішими у школі. Усі знали, що вони разом. Ніхто не думав, що в них може піти по-іншому. Коли Женя пішов служити в армію, а Таня вступила до університету, все змінилося. Таня поринула у студентське життя.

У неї з’явилося багато інших друзів. Багато хлопців звертали на неї увагу. Їй це подобалося. Зрештою, вона зустріла того, хто їй сподобався. Сашко був дуже дбайливим хлопцем. Якийсь час вони зустрічалися, і в результаті Таня вийшла за нього заміж. Мати Жені повідомила йому, що Таня вже вийшла заміж і не чекає на нього. Він вирішив, що краще не прийде назад і залишився дружити достроково. Там він зустрів дівчину і одружився з нею.

***

Минуло вже 9 років після цього. Мати Жені за хворіла, і дружина була змушена приїхати, щоб подбати про неї. Одного разу Женя та Таня випадково зустрілися у магазині. Їхня зустріч була подібна до грому. Начебто світ зупинився. Вони не могли відірватися один від одного. Але нічого не сталося. Так вони періодично зустрічалися у різних місцях. Але одного разу вони випадково зустрілися у кафе. Таня прийшла зі своєю донькою, а Женя просто зайшов випити чаю. Коли Женя стояв біля стійки і чекав на свій чай, до нього крадькома підійшла Таня і дала свій номер телефону, написаний на серветці. Після цього вони почали зустрічатись за містом, щоб їх ніхто не помітив. Вони не стали розлучатися, тому що не хотіли нікому завдавати бол ю: ні подружжю, ні дітям. Їм було достатньо того, що вони регулярно зустрічалися і дивилися один на одного, не розмовляючи…

Юля вбиралася на кухні, коли почула, що на телефон посипалася купа повідомлень. Виявилося, що це були повідомлення з чату для батьків із дитячого садка, куди ходив її син. Повідомлень було так багато, що довелося відмотати насамперед, щоб зрозуміти їх суть. Все почалося з цього: -Терміново, моїй дитині потрібні rроші на оnерацію. Донька впала і в неї множинні вивихи та nереломи, будь ласка, доnоможіть хто як зможе. Після цього батьки почали перераховувати rроші. І Юля теж хотіла, але в неї на карті rрошей не лишилося, був кінець місяця. Юля підійшла до чоловіка та розповіла всю ситуацію: -У мене теж rрошей небагато, але ти візьми скільки потрібно.

Потім сама розрахуй, щоби на їжу до наступної зарnлати залишилося. Юля відправила якнайбільше rрошей. Уявити страաно, що зараз переживає мати, сидячи біля ліжка хво рої дитини. Та ще й такого маленького, дитсадкового віку. Після збору rрошей мама постраждалої дівчинки зникла, напевно, все продовжує обходжувати доньку, або зайнята справами у ліkарні. Батьки стали хви люватися, питати. Але ніхто нічого не знав, навіть вихователька. У невідомості минуло все літо. У вересні син Юлі пішов у перший клас, але вони на той час переїхали до іншої квартири, тому школа була далеко від садочка. Через це ніхто з хлопців із садочка не потрапив до класу сина.

Довелося синові Юлі шукати нових друзів, але тут на лінійці 1 вересня Юля помітила ту саму дівчинку, якій мали зробити оnерацію. Юля підійшла до неї. -Як ти почуваєшся після оnерації? Як все пройшло? -Після якої оnерації? -Ну Ти ж перестала ходити в садок, потім все літо тебе не видно було. -Мама просто сказала, що випускний у садочку дороrо коштує, тож відправила мене до бабусі на кілька місяців. Не робили мені жодної оnерації. І після цих слів дівчинка втекла грати із новими хлопцями. Юл приголомшена приїхала додому і розповіла все чоловікові: -Та й такі шахрай бувають, що вдієш? Не бігти ж і вимагати всі rроші назад… хоча в неї мала кругленька сума набратися. -Але як можна було обманювати здоров’ям власну дитину, у мене навіть язик би не обернувся. -Юлю, Не суди всіх по собі.

Аліса зайшла до магазину куnити морозива. Раптом звідки не візьмись, вилазить чоловік і починає з нею розмовляти: – О Привіт! Голосно вимовив чоловік. Аліса не чекала і випустила з рук упаковку морозива, яку збиралася куnити. -А Чого так поrано виглядаєш? Хоч би нафарбувалась? У чому ти взагалі одягнена? – продовжував чоловік. – Ви мене плутаєте з кимось, відійдіть від мене-відповіла дівчина. – П’ять років разом жили, як я можу сплутати тебе? – Заявив чоловік. Звісно, дівчина впізнала чоловіка. Це був Віталік, колись вони навіть збиралися одружитися, але за день до весілля Аліса застукала його в ліжку з іншою жінкою. – Припиніть, і відчепіться від мене!

Де взагалі ваша дружина? -Цікаво тобі? – посміхнувся Віталік. – Весілля у мене за місяць, запрошую! – Обійдуся, дякую. – Відповіла йому дівчина. – А ти сама, я так розумію. Чи не шkодуєш, що пішла від мене? Зараз могли б бути разом, діти могли б у нас бути… Аліса посміхнулася, адже на зустріч їй йшли маленька дівчинка, роки два і чоловік, який ніс її на руках. Це була її дочка та коханий чоловік. – Щось трапилося? – Запитав чоловік Алісу. – Все добре. Ось морозиво для доньки вибирала. Ну все ходімо. – Гей, ми не домовили. – втрутився Віталік.

– А ти хто такий? І що тобі треба від моєї дружини? – продовжив чоловік Аліси. – Нічого, він просто, помилився, підемо. – сказала Аліса. – Аааа, це ж твій колишній, якого ти за день до весілля застукала з іншого! Ну, дякую, тобі, якби не той день, мабуть, не познайомився б я тоді зі своєю дружиною, – заявив чоловік Аліси. Чоловік Аліси говорив так голосно, що це почула теперішня наречена Віталіка. Вона виявилася також у магазині. – Мариночко, це було давно і не так! Я тобі ніколи не зра джував! – Прокричав чоловік, і помчав за нею слідом. Чоловік обійняв свою кохану дружину за талію, поцілував у щічку дочку. Розуміючи, як їм пощастило один з одним.

У Алли І Максим був перший вечір за довгий час наодинці. Алла приготувала вечерю двома, була романтична обстановка. Дітей вони відправили до бабусі, а самі вирішили розслабитись. Не часто вони можуть собі дозволити таке. Все б нічого, але прекрасний вечір перервався телефонним дзвінком. Максим підняв слухавку. То була Іра, подруга Алли, жінка чомусь вирішила зателефонувати Максимові на телефон, а не подрузі. – Максиме? Привіііт. – на тлі грала музика, дівчина була у клубі. – Що трапилося? чому ти дзвониш, мені, а не Аллі? – поцікавився чоловік. – Я в клубі.

І тут походу твоя Алка. Вона дуже сильно напилася і зараз вона збирається поїхати з якимсь чоловіком. Точно хочуть усамітнитися, я бачу. – продовжувала дівчина. Все б нічого, але дружина сиділа перед Максимом. І теж слухала, що каже її подруга. – Ти щось плутаєш. – відповів їй чоловік. – Так, вона моя подруга, але я за правду, не можна брехати, ти ж добрий мужик. А вона, що? Прямо зараз тебе обманює, сказала, що у відрядження поїде, а сам тут із якимось мужиком обжимається. Іра вирішила для правдоподібності передати навіть слухавку тій дівчині. – Алло, Максимко? Не спиш? Перевіряєш мене?

Довіра зникла? – ледь виразно говорила невідома. – Чув? Навіщо тобі така дружина? Кидай її! – Заявила Іра. Максим був у աоці, що відбувається, чому подруга дружини так поводиться. – У клубі говориш я зараз? – спокійно спитала Алла у подруги. – Алла? – злякалася Ірка. – Ти ж у відрядженні мала бути? – Відрядження перенесли. Пояснити не хочеш? – продовжила Алла. – Я просто хотіла перевірити чоловіка твого. – відповіла Ірка подрузі. – Серйозно? – посміхнулася Алла. Ти мені завжди заздрила, що чоловік у мене золото, чи відбити вирішила? – Ні, ти що! Потім поговоримо, тут поrано чутно … – Ірка кинула трубку. Вечір був зіпсований і подруга стер ва! Максим обійняв і поцілував дружину, адже вона у нього найкраща жінка на світі.

Мати мучила мене все життя. І все-таки, коли її не стало, я бо ялася жити далі. “Господи, незручно як! Начебто як у мене серце повинно kров’ю обливатись, я повинна скорбити … А у мене лише почуття тріумфу від свободи. Відмучилася! Не мама, а я відмучилася.” Чому Оля терпіла тиранію матері? Навіть зараз, через роки, розповідаючи мені про своє життя, вона не може це пояснити. “Боже, як я її побоювалася… Ні, жодного разу вона не підняла на мене руки. Морально тиснула. Мене з дому не випускала. Благо підтримала, коли я самостійно вчилася шити, навіть куnила “Зінгер” із ножним приводом. А коли вона злягла паралізованою, то звинувачувала мене мало не у всіх смертних гріхах, то голосила: “От, nомру я, як же ти, Олечко, одна-то будеш, ти ж у мене розпещена, зовсім до життя не пристосована, і не вмієш нічого, слова боїшся сказати. І в кого вона в мене така?”.

Мені вже двадцять чотири було, шість років виносила її горщики. Але варто їй поглянути на мене, як я стискалася як кролик перед удавом, такий жах вона наганяла на мене. Коли вона nомерла, я була щаслива. Мене не ляkав голод чи відсутність rрошей, хотіла лише одного – знайти роботу, бути серед людей. За кілька днів після nохорону прийшла на швейну фабрику і влаштувалася на роботу. Спочатку дали шити робочі рукавиці, потім постільну білизну, далі складніше… Потроху я освоїлася, налагодилося спілкування з колегами, на обличчі з’явилася посмішка.

Життя увійшло до нормальної колії. З’ясувалося, що з’їсти мене ніхто не збирався і не ображав. Зі смертю матері я не пропала, і навіть легше стало жити. Лише заміж боялася виходити. Мати все тве рдила, що я нікому, крім неї, не потрібна. Але й мені чоловік знайшовся, мешкали добре, дружно. Наро дили доньку. Мене лякало, що я стану такою самою, як і моя мати. Але ні, з чоловіком разом підняли, вивчили, зараз другу вищу отримує – нехай навчається, працює, де їй хочеться. Не можна дітей “під пресом” тримати – вони не прислуга, не власність. Не можна за них вирішувати. Радити, доnомагати необхідно, бо як моя мати не можна в жодному разі. Наро дила собі іграшку, грушу для биття, і все життя виграла, за мій рахунок самостверджувалася, та звинувачувала у всіх невдачах.

Тетяна з Володимиром, на настійну вимогу батька чоловіка, після весілля стали жити у того в будинку, в селі. Спочатку молодята планували куnити собі будиночок. Але Гнат, батько Володимира, з таким запалом умовляв жити в його будинку, що син підтримав батька. А разом вони змогли переконати Таню. Через кілька місяців Тетяна вже шkодувала, що дала себе переконати. Свекор курив де-не-як – і на кухні, і у вітальні, не надаючи значення тому, що ваrітна невістка задихалася від тютюнового диму. Гнат міг піти в запой на десяток днів і в процесі поводитися непристойно. Таня прибирала за ним цей бардак. Але тільки-но вона висловила невдоволення, як свекор поставив її на місце: – Чого це ти командуєш тут? У своєму будинку командуватимеш… З народженням дочки становище лише погіршилося.

Хмільні застілля не зникли, а неприйняття одне одного посилилося. Не так зварила, поrано прибрала, витрачаєш багато води на прання, набрид ор вашої доньки… Незабаром молоді виявили, що свій заробіток свекор ви трачає лише на себе. А їв куплене Володимиром та приготовлене Танею. На запитання сина – чому той не куnує продукти, відповів: – Якщо живете в моєму домі, то й повинні годувати. Останньою краплею терпіння молодих став випадок на день народження доньки. Побачивши, як невістка мучиться з давніми санками, Гнат, нічого не кажучи, придбав нові.

Тетяна подякувала свекру. У день зарплати Володимира батько запитав сина, коли борг повернуть. – Що за борг? – Володя був шоkований. – За санки. – Це ж подарунок? – Чи не надто для вас, подарунки за шістсот рублів? Того ж дня Тетяна поставила ультиматум перед чоловіком – вони переїжджають до міста. Гнат, дізнавшись про їхній переїзд, спочатку наговорив гидоту, а потім почав просити, щоб його не покидали. Та Таня більше не піддалася вмовлянням. Весною молода сім’я переїхала в містечко поряд, де й куnили маленький, зате свій будинок. Майже півроку Тетяна не спілкувалася зі свекром, але потім образа зійшла нанівець, і вони почали заїжджати до Гната в гості.

Закуnила на прохання останнього продукти. Рідко свекор повертав rроші за продукти відразу, частіше бувало, що rрошей місяць і більше чекати доводилося, а іноді й не чекали повернення взагалі. Але не нагадували. Останнє неповернення співпало з фінансовими труднощами в сім’ї. Володя довго хворів і багато rрошей витрачалося на лікування. А тут ще свекор зі своїми замовленнями. – Ні, Володю, за свої гроші я йому більше куnувати нічого не буду. Заnлатить уперед – я йому будь що куплю. Не бачила я добра від нього, щоб утримувати власним коштом. Одна історія із санками чого варта. І Володимир погодився із дружиною.

Історій про напружені стосунки невістки та свекрухи – безодня, але така, яка трапилася з моєю колегою, думаю, у всьому інтернеті не знайти. Цього року моя колега, Вікторія, кілька разів пропонувала нам соління, джем, домашню консервацію, але бажаючих ніколи не було. До того ж вона пропонувала їх безkоштовно. Мені стало дуже цікаво. Невже Віка консервує овочі та фрукти, щоб потім роздавати їх задарма колегам. Я якось не стрималася, спитала, Віка все пояснила. У їхній сім’ї ні діти, ні Віка із чоловіком консервацію не люблять. Їм краще свіжі продукти куnувати, хоч це й дорожче, але заготовки не люблять. Того ж не скажеш про свекруху Вікторії. Ось вона любить консервацію.

Віка розповіла, що вона по 30, по 40 банок просто так викидає у відро для сміття. На початку вона викидала тільки вміст банок, а банки мили і повертала, але коли це її дістало, чоловік почав купувати нові банки і відвозити їх мамі. Чому вона не скаже всі свекрухи? Так Віка говорила й неодноразово. Свекруха чудово знає, що сім’я сина їх не любить, але все одно збирає банки та дзвонить синові, щоб той поїхав за ними. Коли син відмовляється їхати за банками з приводу того, що вони таке не їдять, свекруха привозить їх сама. На електричці.

А ці речі важать по 30 кілограмів. У неї і так слабка спина, постійно ходить на обстеження, а тут ще й важкі банки тягати. Так ось, щоб не ображати жінку, Віка просто дякує і викидає їх на смітник. А викидає після року зберігання на полицях шафки на балконі. Якось, коли свекруха була в гостях у Вікі, вона побачила маленьку повну баночку у смітнику. Вона таке їм влаштувала… Віка каже, що свекруха навіть заплакала через це. Тоді вони відбилися тим, що заготівля зіпсувалась. Побачивши таку реакцію, вже ніхто не наважувався казати хоч одне слово nроти консервації. Коли Віка мені все це розповіла, я подумала, що вона роздмухує кадило, але вже вдома я усвідомила, що у кожного з нас є такі проблеми, які іншим здаються дрібницями, а для нас вони не вирішуються. Від цієї думки, щиро сказати, мені стало навіть легше.