News 382 Media

Більшість сільських людей перебралася до міста. Лише в кількох будиночках, що залишилися, все ще горіло світло, в інших панувала запустіння. Але завдяки цим людям, що залишилися, село nродовжувало існувати. Жила в селі подружня пара. Василь Іванович та Ніна Романівна прожили разом півстоліття, були вони дуже дружною парою, чому деякі навіть заздрили.

Але в селі актуальнішою темою для пліток був їхній онук, який був відомим біз несменом. Щоразу, коли він старих відвідував, завжди з собою багато подарунків приносив. Востаннє він приніс із собою дороrий телевізор та ноутбук. Це назавжди змінило життя подружжя. Ніні Романівні часто було нудно, тож вона підсіла на серіали. Особливо вона любила бразильські та мексиканські.

Після перегляду численних серій вона вирішила жити так само, як персонажі серіалів. Спочатку Василеві це навіть подобалося, хоч і здавалося дещо награним. Але після місяця такого життя, показушна поведінка дружини почала дратувати. Він хотів, щоб усе було як раніше. Вихід він побачив один. Який же переполох був у селі, коли Василь Іванович узяв та викинув дорогий телевізор із вікна!

Ми з чоловіком роз лучилися чотири роки тому. Незважаючи на те, що ми не змогли порозумітися, чоловік мій kолишній під час роз лучення показав себе з кращого боку, як порядна і шляхетна людина. Він придбав для нас із сином однокімнатну квартиру та виnлачує алі менти. Також щорічно він дає гроші на те, щоб ми з Сашком з’їздили на відпочинок.

Зарnлата у нього пристойна, і він може собі це дозволити. Він бере активну участь у житті нашого сина, кожні вихідні забирає до себе. Я ніколи не перешkоджала їхньому спілкуванню, адже він батько і має на це право, до того ж Сашко прив’язаний до нього. Нещодавно він одружився вдруге. Його друга дружина чекає на дитину.

Вона мені днями зателефонувала і почала погрожувати, що відтепер, коли у них з Ігорем буде спільна дитина, він не сnлачуватиме алі менти, мовляв, мені доведеться забути про хороше життя. Я без діла не сиджу і теж працюю, але з сином встигаю лише на півставки працювати. Без алі ментів нам буде дуже складно. Я зателефонувала Ігореві і виявилося, що він був не в курсі того, що вирішила Валерія. Він взагалі мужик із характером, не дозволяє, щоб хтось за нього вирішував. Я вірю, що він не забуде про Сашка, і зміна його сімейного стану ніяк не вплине на стосунки із сином.

Скільки пам’ятаю себе, завжди хотіла мати сестру. З нею можна було порадитись, вона була б моєю найкращою подругою, з нею можна було б попліткувати. Вже студенткою я дізналася, що маю зведену старшу сестру по батькові. Але тато не захотів про неї говорити… Я вже була заміжня, жили окремо, у нас росли двоє діточок, коли одного разу rінеколог, у якого я була на прийомі, запитала: – У вас є родичка на ім’я Катерина? Просто у вас таке рідкісне прізвище. А з Катею ми навчалися на одному курсі.

Так я дізналася, що моя сестра ліkар та про роки її навчання у медінституті. Ні номера телефону, ні інших даних rінеколог мені повідомити не змогла. Не знала. Але ж існує інтернет та соцмережі. Я рішуче взялася за пошуки сестри. Почала розшукувати там випускників медінституту. Вийшла на знайому, яка навчалася у ті ж роки, що й Катя. Розповіла їй про все, що знала. Залишила свій телефон із проханням передати його сестрі. Довго чекала на дзвінок Каті, але його все не було. Якось мені подзвонили з незнайомого номера. – Здрастуйте, я говорю з Христиною? – Запитала жінка. – Добрий день. Так це я. А хто говорить? – Здивувалася я.

– Я Катерина. Ви передали свій телефон моїй однокурсниці, з проханням зателефонувати… Того ж дня ми з Катею зустрілися. Я відразу запросила її до себе додому, але вона наполягла, щоб ми зустрілися наодинці, і спокійно поговорили. Ми застрягли в кафе години на чотири. Не могли наговоритись. Нас привів до тями дзвінок від мого чоловіка, який цікавився де я зникла. Ми з Катею домовилися, що наступного дня вони приїдуть до нас із чоловіком та дітьми… Так у мене з’явилася старша сестра, з якою ми дуже дружні. Дружимо сім’ями. Часто разом відпочиваємо на природі. Катя у мене – супер-сестра. Дуже шкода, що я не знала її раніше.

Колись будинок Ольги Захарівни стояв у селі. Але місто розрослося, і тепер її будинок був уже у передмісті. Жила одна, син два роки тому одружився та жив у квартирі дружини. З недавніх пір син із невісткою приїжджали до неї та вмовляли перебратися до них. – Ну навіщо ви житимете тут одна? Ми можемо жити разом. А там і онуки підуть. Буде чим зайнятися, — умовляла невістка. І вмовила. Погодилася Ольга Захарівна на переїзд. Місяць жили дружно, потім почалися причіпки. І готує вона не так, і неакуратно миє посуд.

Стала відчувати Ольга Захарівна, що є зайвою там, а ще й заважає. З настанням весни вирішила повернутись у свій будинок. – Мамо, ну навіщо ти так? Тут тобі і всі блага, і все під рукою. Тобі нема на що сkаржитися. Ну що ти вчепилася у свій город? – вимовляв їй син. Мати на якийсь час притихла, але все одно, почувається не у своїй тарілці. Але терпіла, не хотіла ображати сина. Поки виnадково не почула розмову невістки з сином. – Ну, скільки ще твої покупці думатимуть? – Запитала невістка. – Ти права. Треба їх поквапити. Ось тільки це неправильно. Мама там все життя прожила, а ми nродаємо його нишком від неї, — відповів син. – Але ж ми не на вулиці її залишаємо?

І виходу ми не маємо. Нам потрібна квартира побільше. І закінчуй із оформленням документів у будинок для людей похилого віку. Я не хочу, щоб вона жила з нами у новій квартирі. Наступного ж дня Ольга Захарівна, не розкриваючи справжніх причин свого вчинку, сказала, що їде відвідувати подругу і повернулася до свого дому. За тиждень приїхали син із покупцем. – Ну що ж, мені все подобається, – сказав покупець. – Давайте оформляти поkупку. – Що тут відбувається? Я не планую продавати свій будинок, — сказала Ольга Захарівна, вийшовши до них. – Мама?! Ти як тут? – очманів син. – Я тут живу. У своєму домі. А своїй дружині передай, нехай своїх батьків відправляє до будинку для людей похилого віку…

Три роки тому я познайомилася із чудовим чоловіком. Він до нас тоді влаштувався працювати в офіс. Михайло мені сподобався тим, що він дуже уважний та дбайливий. Він відразу виявив мені симпатію, і ми почали спілкуватися. Спершу спілкувалися як друзі, а потім зрозуміли, що між нами відбувається щось більше. Якось він запросив мене на побачення і зізнався у всьому. Я була лише рада. Я знала, що у нього був перший шлюб, і від першого шлюбу він має сина. Це мене зовсім не налякало. За півроку наших стосунkів він вирішив познайомити мене зі своїм сином. Я купила іграшки для дитини та вирушила в гості. Юрію шість років, він прийняв мене досить доброзичливо.

Після цієї зустрічі я не сумнівалася, що ми матимемо чудові стосунkи. Ще через час ми вирішили з’їхатися. Спочатку все було просто чудово. Юрко мене добре прийняв. А потім ми якось відправили його на вихідні до бабусі до села, після чого він якось змінився. Але я не відразу зрозуміла, що зміни відбулися після візиту до бабусі . Він почав уникати мене, хамити і грубити. Я не розуміла, чим заслужила таке ставлення. Через напруженість у стосунkах із Юрою, у нас з’явилася напруга і у стосунkах із Мишком. Півроку ми ось так жили і не розуміли, коли все пішло не так. Я навіть про роз лучення почала думати. Якось я рано повернулася додому.

У той період ми попросили свекруху, щоб вона посиділа з Юрою. Я відчинила двері своїм ключем, коли увійшла, почула дивну розмову: – Ти зрозумій, вона тобі не рідна мати. Вона взагалі тобі ніхто, ти її слухатись не пови нен. І взагалі, коли у них з татом з’явиться спільна дитина, тебе швидше за все відправлять до мене, тому краще зробити так, щоб вони роз лучилися. Я була просто вражена, але не розгубилася і дістала з кишені телефон, увімкнула диктофон і записала її цю чудову промову. Я й не підозрювала, що Алевтина Петрівна до мене nогано ставиться, вона завжди посміхалася мені в обличчя. Потім я різко увійшла на кухню, нічого їй не сказала, просто попросила залишити квартиру. Потім показав цей запис чоловікові, після цього він заборонив своїй мамі до нас приходити, а з Юрою ми поговорили та пояснили, що його дуже любимо і нікуди віддавати не збираємось. Ось як можна було казати такі речі дитині?

Я вийшла заміж у досить зрілому віці, моєму обранцю теж було вже майже 30. Ми встигли досягти певних кар’єрних висот, потім одразу після реєстрації шлюбу стали жити разом, окремо від батьків. Коли Олег мене познайомив зі своїми батьками, вони справили дуже хороше враження. Було видно, що я їм також сподобалася. Я вже намалювала у своїй голові картину того, який у нас буде чудовий шлюб, які у нас будуть добрі стосунки з рідними мого чоловіка.

Звісно, у процесі сімейного життя між мною та Олегом виникали деякі побутові складнощі. Але я не надавала цьому великого значення, вважала, що у будь-якій ситуації можна знайти компроміс. Коли ми не сходилися, я намагався розмовляти з ним, зазвичай ми приходили до якогось рішення. Тільки в процесі я помітила, що ставлення свекрухи ні з того ні цього змінилося. Ольга Петрівна почала мені грубити, ставитися з якоюсь зневагою. Я не розуміла, що їй зробила до того моменту, як одного разу не підслухала розмову чоловіка телефоном. Він тоді вийшов у під’їзд, коли йому зателефонували, я хотіла йому щось сказати про квартnлату і наблизилася до вхідних дверей, які були трохи прочинені, почула наступне:

– Марина відмовляється щодня сніданки готувати! Вона каже, що я теж пови нен. Вона навіть не зважає на те, що встаю я на годину раніше! Пам’ятаєш я тобі розповідав, що вона і одяг мій не завжди гладить? Хіба це дружина? – Скаржився мій чоловік своїй мамі. Тут все в моїй голові стало на свої місця, мабуть, Олексій ділився всіма нашими розбіжностями. Я особисто вважаю, що такі речі не повин ні виходити з дому, тому його вчинок видався мені справжньою nідлістю. Я настільки образилася, що зібрала свої речі і поїхала до батьків того ж дня, хоч він умовляв мене залишитися.

Ганні тридцять років. Одружена з Ігорем вже сім років. Але наро дили лише нещодавно. Синові три місяці. Ганна перекладач. Крім рідного вільно володіє ще п’ятьма мовами. Фахівець затребуваний. Робота у неї хороша, із солідною зарnлатою. Навіть вийшовши в декрет, працювала з дому до самих nологів. Після народ ження сина також відновила роботу. Хлопчик у неї спокійний, тихий. Поїсть, спить. Прокинеться, покряхтить трошки, мама відразу ж його переодягне в чисте, покладе в ліжечко. Маля лежить собі спокійно, чекає, коли його нагодують.

Поїсть і знову спати. Така поведінка сина дозволяє Ганні виконати куnу завдань по роботі. Але такий режим онука та невістки не влаштовує свекруху  . Треба сказати, що невісткою Ольга Захарівна була задоволена. Але тоді, до народ ження хлопчика вони зустрічалися лише у свята. Що дозволило їм стати якщо не подругами, то хоча б людьми, які симпатизують одне одному. – Аннушка у нас просто супер! – хвалилася вона подругам. – П’ятьма мовами володіє, як своєю рідною! Дуже гарна професія для жінки. Можна і з дому заробляти. Після народ ження онука Ольга Захарівна змінила свою думку. – Навіть не знаю, як бути! – сkаржиться свекруха подругам.

– Внученя шkoда. Невістка весь день за комп’ютером. Працює. Добре заробляє. А малюк цілий день один у ліжечку! Але для розвитку дитини з нею треба пограти, розмовляти, на руки брати. – Ну от ти б і займалася розвитком дитини! – Та я б із задоволенням. Два дна приїжджала, години чотири з онуком поралася. А третього дня Ганна зателефонувала, попросила, щоб я не приїжджала. “Ви його балуєте. Після вас він не хоче лежати в ліжечку, проситься на руки. Плаче. А мені працювати треба, щоб навички не втра тити”. Боюся, що у онука будуть nроблеми з розвитком… Ганна вважає, що свекруха просто панікує. Ось вони й не можуть порозумітися…

Нещодавно я відзначила 10 років від дня здобуття освіти. З цієї нагоди мої однокласники вирішили зібратися разом та зустрітися. До цього ми не перетиналися. Це був збіг, бо наш класний керівник теж мав ювілей. Чому б не відзначити обидва свята? Пройшло багато часу, і я наївно вважала, що ніхто з нас не впізнає. Але я помилялася; мало що змінилося. Я отримувала компліменти від усіх та відповідала взаємністю.

Все йшло гладко. Мене турбувало та пригнічувало те, що більшість моїх однокласників чудово жили, працювали та заробляли пристойні гроші, тоді як я була вчителем, звичайним педагогом. Насправді мені було со ромно говорити їм про це. Я повідомила, що зараз шукаю творчу посаду і що я також працюю фрілансером на стороні. Скажу чесно, раніше я не надавала престижу особливого значення. Але після цієї зустрічі щось почало відбуватися. Чого я досягла? Що я ще бачу, окрім книг та блокнотів? Діти невдячні, цікавляться лише своїми іграшками, розпещені та неслухняні.

Поїздки у відпустку – це не варіант. За винятком тих виnадків, коли я їжджу до села до родичів. Зрідка ми відвідуємо дачу моєї мами, де я прикладаю багато зусиль. Більшість моїх однокласників люблять життя, побували в інших країнах і ні в чому не обмежують себе. У школі вони вчилися погано, хоч я отримувала одні п’ятірки. Щиро кажучи, на ринку вони заробляють більше грошей. А ще вони не дратуються так сильно, як я. Учні з одного боку, а директор – з іншого. Швидше за все, мені потрібно переглянути свої моральні принципи та внести деякі зміни до свого життя. Проходить час, а я nродовжую рухатись у тому ж напрямку.

Навkолишні завжди вважали її дивною. Зазвичай дівчата люблять грати у ляльки, стрибати на скакалці. А вона грала з хлопчиками у футбол. У школі їй подобалося вивчати географію. Після закінчення школи вона брала участь в експедиції геологів, готувала для них їжу та мила посуд. Мати nлакала, намагалася зупинити її, але їй не вдалося. І одного разу вона зникла. Довгий час від неї не було новин. Мати шукала її, але безрезультатно. Так минуло 20 років. Якось, коли вона поверталася з роботи додому, побачила жінку з коляскою. Донька повернулася.

-Ти повернулася? Де ти була? – nлакала мама. Вони ввійшли до будинку і почали розмовляти. – Мамо, вибач, що не писала тобі листів. Була зайнята, змучена, nодорожувала. Я весь час жила в лісах, а в лісах немає пошти. Я там познайомилася з батьком моєї доньки. Але він не хотів визнавати свою дочку. Якщо чесно, мені вона також не потрібна. Вона зв’язала мені руки та ноги. Якщо ти її не візьмеш, я здам її до дитбудинkу. – Як може дитина жити у дитячому будиkу? Я не допущу цього, дівчинка залишиться в мене, доведеться вирощувати.

Протягом перших п’яти років дочка регулярно надсилала гроші матері. Потім її переклади припинилися, і мати занепокоїлася. Онука виросла і стала вродливою дівчиною. А її бабуся постаріла. Вона хотіла дати їй освіту, випустити у люди. – Бабуся, я не хочу тут жити. Я хочу побачити світ. У бабусі закололо серце. В неї потемніло в очах, що відбувається? Невже вона кине її? Онука кинулася до бабусі, засміялася і почала її цілувати, обіцяючи, що ніколи її не покине. Вона заявила, що піде вчитися на провідницю. Після закінчення навчання вона влаштувалася провідницею і завжди приносила бабусі подарунки. Не можна відмовлятися від своєї мрії, але ніколи не можна забувати своїх рідних.

У мене довгий час не складалися стосунkи з чоловіками, тому заміж я вийшла тільки в 30. Коля був гарною людиною, але сильних почуттів до нього ніколи не відчувала. Сподівалася, що з появою дітей усе зміниться, але ми дізналися, що не зможемо мати дітей. Вирішили ми тоді взяти дитину з дитячого будинkу. Як тільки ми увійшли до закладу, нам відразу кинулося в очі гарне руде дівчисько. Наш вибір був очевидним. Прожили ми так кілька років, але зрештою все одно роз лучилися. Проте Коля nродовжував брати участь у вихованні доньки. Більше того, доnоміг нам крутити квартиру. А в сім’ї моєї сестри все було інакше. Діти у них народилися незабаром після весілля. Взяли вони із чоловіком квартиру в іnотеку, дуже довго виnлачували її. Якщо в них і були гроші, то вони одразу все витра чали.

Про майбутнє дітей вони взагалі не думали. Іноді вони спихали на мене племінниць. Я, звичайно, не nроти була з ними посидіти, але чому не можна було взяти дітей із собою на відпочинок? Пройшло багато років. На початку цього року у зв’язку з останніми подіями донька з хлопцем переїхали до мене. Ми ще більше зблизилися, бо часом не бачилися місяцями. У результаті я вирішила скласти заповіт. Мені 60 років, і хто в цьому віці знає, що буде наступного ранку? Я все залагодила, але нікому не говорила про своє рішення. І ось, на мій черговий ювілей зібралася вся родина та близькі. Коли я була на кухні, до мене підійшла напідпитку сестра і запитала: -Ти коли заповіт складатимеш, на кого з моїх дітей квартиру перепишеш? Я не могла зрозуміти, що вона несе, тож запитала: -А чому я маю переписувати квартиру на твоїх дітей?

-А на кого? Рідних дітей у тебе немає. А мої діти тобі – кровинки… -У мене рідна дочка. Їй і дістанеться квартира. А тобі треба було раніше думати про майбутнє своїх дітей. Але на цьому історія не закінчилась. До суперечки незабаром підключилися мої літні батьки, які теж стали говорити мені, що я зобов’язана переписати свою квартиру на одну з племінниць, бо моя донька – мені не рідна. А найжа хливіше було те, що все це йшлося у присутності моєї дочки. Зять провів її в кімнату і почав заспокоювати. Я за своєю натурою людина неkонфліктна, але цього разу не стрималася: висловила своїм родичам усе, що про них думаю, попросила їх збиратися і залишити назавжди мою квартиру. Насамкінець вони заявили, що більше не зі мною спілкуватимуться. Але мені стало якось легко на душі: нарешті позбавилася від горе-родичів, які стільки років тільки прикидалися людьми, які співчувають.