News 382 Media

Останні три роки Іван Кузьмич зимував у квартирі сина, а з весни до пізньої осені проводив на дачі, щоб зайвий раз не викликати роздратування у невістки. Коли дружини Івана Кузьмича не стало, дідуся умовили віддати свою квартиру онукові з молодою дружиною, але замість обіцяного спокою та підтримки в сім’ї сина, літній чоловік отримував щодня тільки докори. Іван Кузьмич мовчазно, по-чоловічому зносив усі ці нападки невістки, а навесні був уже на дачі, сиро й незатишно, зате спокійно. Коли закінчувалися продукти, дзвонив до сина, і той привозив усе, що потрібно. Іван Кузьмич віддав картку, на яку перераховувалася пенсія, синові, щоб той оnлачував продукти та заливав телефон. Щоправда, продуктів похилого віку чоловік замовляв небагато: хліб, тушонку, крупу, макарони.

Часто виручав город: урожаї овочів, фруктів та ягід були чудові. Тому на картці пенсіонера згодом накопичилася чимала сума. І ось, глибокої осені, коли всі дачники вже роз’їхалися, Іван Кузьмич залишився один із несправним телефоном. Тиждень чоловік чекав, що син почне турбуватися, чому ж у батька відключено телефон і приїде сам. Але син не приїжджав. Продукти закінчувалися, ночами ставало все холодніше, і тоді Іван Кузьмич вирішив дійти до найближчого села і попросити у когось телефон, щоб додзвонитися до сина. Іван Кузьмич постукав у хвіртку старого, але охайного будиночка. Двері відчинилися, і на порозі з’явилися жінка. Вона посміхалась і запросила його додому.

Іван Кузьмич пройшов до кімнати. Весь будинок випромінював спокій та затишок, а кухня просочилася ароматом трав. Поки він розмовляв із сином, Ганна заварила чай на травах, поставила на стіл мед, варення та неймовірно ароматне печиво. Дві години пролетіли, як одна мить. Розмовляли, як старі друзі. Чоловіка Ганна втратила десять років тому, діти вже виросли. Сама жінка вийшла на пенсію та оселилася тут, на природі. Розповів Іван Кузьмич і про свої прикрощі. Що нікому він не потрібен, усім заважає та дратує. Наступного дня приїхав син, і, віддаючи карту, явно бентежачись, сказав: – Батьку, ти вибач, але ми заощадження зняли. Твоєму онуку потрібно було кре дит на нову машину закрити, сам розумієш. – Розумію, – сказав Іван Кузьмич, але так йому стало гірко, що найрідніші люди, заради яких жив і працював, так безсердечно з ним роблять.

Ще не познайомившись із батьками майбутньої дружини, я вже знав, що теща змія, зла відьма, і у нас із нею завжди будуть напружені стосун ки. Тому причиною стали численні анекдоти, ще й дурні розповіді друзів, як вони ненавидять матерів своїх дружин. Мої найгірші очікування реалізувалися. Майбутня теща при знайомстві так подивилася на мене, ніби я був їй ви нен, вона косо дивилася на мене, навіть коли я мовчав і просто їв. Потім зайшла розмова про мою роботу. Я розповів, що вже три роки як працюю в міжнародній компанії програмістом і заробляю втричі більше за батька нареченої (у нього, до речі, свій невеликий магазин). Після цього тещу ніби підмінили, вона стала ласкавішою, називала мене «сином».

«О Боже, яка актриса, якщо я втрачу роботу, вона мене живцем з’їсть» – подумав я тоді. Після весілля минув уже рік. Ми з дружиною були дуже щасливі, насолоджувалися життям, nодорожували, ні в чому собі не відмовляли. Нещодавно ми придбали квартиру без жодних кре дитів та іnотек, а на день народження дружини я подарував їй машину. Але так вийшло, що через nроблеми у нашій фірмі баrатьох співробітників звільнили. Я, на щастя, не потрапив до того списку, але зарплату мені урізали. І тут почалися nроблеми із дружиною.

Їй постійно щось не подобається, мовляв, я позбавив її безтурботного життя. До того ж я сильно захво рів. Дружина на якийсь час переїхала до батьків, нібито не хотіла заразитися, а в мене навіть не було сил, щоб підвестися з ліжка та заварити собі чаю. Такого я точно не очікував. Через годину після відходу дружини, теща приїхала до мене, куnила лі ки, приготувала їжу і майже сім днів не відходила від мене жодного кроку, хоча шанс заразитися був величезним. Після всього зараз теща моя найближча людина. Думаю, я з нею спілкуватимуся, навіть у разі роз лучення з дружиною.

Олексій вийшов із вагона і зітхнув. Зітхнувши чисте морське повітря, він пішов далі. Від запаху квітучого бузку на нього наринули спогади. Він наро дився і виріс у цьому місті. Колись він був щасливий у цьому місті, він тут зустрів своє перше кохання. Він був щасливий, поки не побачив її в обіймах іншого . Не вислухавши її пояснень, він поспішно поїхав. Він боявся наробити дурниць. І ось минуло чотири роки. Душевна рана загоїлася, і він зміг повернутися до рідного міста. – Льошка! Синку! Чому ти не попередив? – Якось несподівано вийшло. Я просто куnив квиток та приїхав. Трохи відпочивши, Олексій вийшов прогулятися набережною. Олексій пройшовся набережною, а потім звернув до парку. У парку його увагу привернула молода білява жінка з дитиною. Малюк був щасливий, граючи з матір’ю. Коли він підійшов ближче до тієї жінки, він впізнав Стеллу. Побачивши погляд улюблених блакитних очей, серце його стислося. Він втратив голову, як і шість років тому. -Стелла?! Привіт. Отак зустріч. Це твоя дитина? -Так, моя, – сказала вона. – Привіт малий. Я Олексій, а ти? -Я теж Олексій, – простягаючи йому руку, сказав хлопчик. -Ти мій тезка, виходить, – сказав Олексій, вдивляючись йому в обличчя. Риси малюка йому здалися дуже знайомими та рідними. – Зайдемо до нашого кафе і трохи посидимо?

– Запропонував він. Стелла погодилася і встала з лави. «Яка ж вона гарна! Не дарма, я її тоді називав зірочкою» – подумав Олексій. Біле мармурове обличчя й золоте волосся справді надавало їй зоряної зовнішності. Вони в кафе балакали, пили каву. Було враження, що не було цих чотирьох років розлуки. Олексій не міг пробачити, що тоді не вислухав її, він з кожною хви линою все більше розумів, що він її так само сильно любить, як тоді. Вона розповіла, що кинула балет, бо чоловік був проти . Олексій не втримався і спитав: «У тебе хоч якісь почуття лишилися до мене?» -Це не важливо, Олексію, я одружена. Надто пізно про це говорити. -Повертайся до мене, я і Льошку вси новлю, любитиму як рідного. Я тебе люблю. -Ні, ти не знаєш його, все не так просто. Пробач мені вже час. Вона встала, щоби піти, але Олексій не міг її відпустити. Він обійняв її, а вона притулилася до нього. Він міцно притис її до себе. -Добрий вечір, я вам не заважу? Стелла здригнулася, почувши голос чоловіка. -Де дитина? -Він там грає, – сказала вона, не підводячи очей. Чоловік простяг йому руку. -Володимир, -сказав він. -Олексій, – простягаючи йому руку сказав Льоша . -Ого, та ти тезка мого сина, виходить. Олексій з ненавистю дивився на нього. Це через нього він її втра тив. Володимир уважно дивився на нього, потім погляд перевів на сина. Вони мовчки вийшли з кафе. Він довго дивився вслід сімейній парі, що віддалялася. Йому стало так само боляче, як раніше.

Він зрозумів, що не зможе жити в тому самому місті поряд з нею. Бути так близько, і в той же час так далеко. Він вирішив, що вранці рано першим поїздом поїде назад. Володимир цілий вечір не розмовляв із нею. Він добре пам’ятав Олексія. Тепер побачивши його так близько, він зрозумів, на кого схожий його син. Він був у люті. Маля заснув, а Стелла сиділа поруч із ним. Найбільше їй хотілося взяти малюка і бігти до ко ханої людини. Їй було нестерпно жити поруч із ним. Володимир увійшов до кімнати і жестом покликав її. Вона вийшла на кухню, їй було байдуже, що він зробить. Після зустрічі з Льошею їй було байдуже, що він зробить з нею. Він був непередбачуваний у гніві. -Льоша не мій син? Відповідай лише чесно. -Так, він син Олексія. Я дізналася про ваrітність після весілля. Я тобі не зрад жувала. Він нічого не сказав. Уранці вона на столі знайшла записку. Вона не могла мріяти, що він її так легко відпустить. Вона взяла дитину і пішла до Олексія. Його мати сказала, що Олексій поїхав на вокзал. -Ти і зараз мене одну із сином залишиш? Знову хочеш втекти від нас? – Запитала Стелла. Олексій не очікував побачити її тут. За півроку у всьому місті були афіші з її фотографіями. -Синку, тримай цей букет, ми мамі подаруємо. Адже вона теж дуже хвил юється, – сказав Олексій і обійняв сина

Костя змалку ріс у бабусі. Хоч у нього й були батьки, але вони багато працювали, тож не встигали приділяти сину достатньо часу. Тому вихованням хлопчика зайнялася бабуся, а Кості так не вистачало рідних батьків. Він почував себе сиротою, хоча всі були живі й поряд. Він точно запам’ятав це почуття покинутості, тож пообіцяв сам собі, що свою дитину ніколи не залишить. Минали роки, Костя вже почав працювати адвокатом, одружився з Дариною. Вона заваrітніла, і Костя кружляв над ваrітною дружиною, доглядав за нею, робив усе заради і для неї. Наро дився хлопчик Андрій.

Костя навіть заnлакав від вигляду свого сина, він так чекав на цю зустріч. Костя став чудовим татом, увесь свій вільний час приділяв родині, постійно кудись із ними виїжджав загород, щоби відпочити. А потім Дарина заявила своєму люблячому чоловікові: -Костя, ти дуже хороший чоловік і батько, але вибач, я поко хала іншого. Дарина з сином пішла до баrатого генерала. У Кості наче на мить забрали все найдорожче. Він хотів бути ідеальним батьком, але став татом у вихідні. Минув рік, і Дарина заваrітніла від свого нового чоловіка.

З появою нової дитини Андрій став заважати сім’ї. А вітчима він взагалі дратував. Тому Дарина сама запропонувала Кості забрати до себе дитину. І так у Кості налагодилося життя, ко ханий син Андрій був поряд. Минуло ще трохи часу, і він познайомився з гарною скромною дівчиною із села. Вона поко хала Андрія, як рідного, та й дитині добра тітка дуже сподобалася. А у Дарини все вийшло інакше. Вона зрозуміла, що хоч її чоловік генерал баrатий, але дуже егоїстичний. Він не був таким дбайливим і чуйним, як Костя. Але вже все пізно у Кості з’явилася наречена, дороrи назад немає.

Ми з Ромою зустрічалися чотири роки. Вже почали планувати весілля, думали одружитися наприкінці травня, але мене по роботі відправили у відрядження на місяць. Весілля довелося трохи відкласти. Спочатку я засмутилася, але тепер розумію, що Бог мене від фатальної помилки застеріг. Поки я була у відрядженні, ми майже щодня розмовляли, розповідали один одному про свої повсякденні справи. Рома казав, що дуже сумує та мріє мене побачити. Одного вечора під час звичайного зідзвону ми почали обговорювати деталі майбутнього весілля, обговорили список гостей, вид декору та церемонію.

Коли закінчили, Рома побажав мені на добраніч, але забув вимкнути телефон. І раптом я почула у слухавці до болю знайомий голос. То був голос моєї найкращої подруги! Я мимоволі дослухалася. Катя з Ромою почали висміювати мої слова, а потім і мою зовнішність обговорювати. Потім розмови змінилися стогонами. Я була в шоці, сльо зи котилися по щоках і руки тремтіли. Я ніколи не думала, що дві такі рідні людини можуть мене зрадити.

Вранці я зателефонувала Ромі і сказала, що між нами все скінчено. Він почав на мене кричати, що я така жалюгідна жінка не маю права кинути його перед весіллям. Я просто вимкнула. Подругу я скрізь заблокувала. І взагалі незабаром переїхала до іншого міста, щоби з ними не зустрічатися більше. Зараз моє життя налагодилося, я ним задоволена. Дуже рада, що не пов’язала своє життя з такою нікчемністю. Займаюся саморозвитком, вкладаюсь у себе і щиро вірю, що зустріну ще свого принца.

Ми з моїм молодим чоловіком Сергієм уже два роки живемо цивільним шлюбом. Давно офіційно оформили б стосун ки, створили б сім’ю, якби не його мама. Ні, проти мене особисто вона нічого не має. Але виставлена нею умова мені особисто здається абсурдною. – Я його зробила на світ, годувала, одягала, взувала, освіту дала. – Аргументувала свою вимогу Марина Петрівна. – Тепер і йому час подбати про матір.

Я з чоловіком, свого часу так само виnлачували батькам. Але оскільки в нас обох були батьки, ми nлатили по двадцять п’ять відсотків. Він своїм, я своїм. Так як у тебе немає батьків, лише бабуся на селі, то мій син nлатитиме мені половину своєї зарnлати. Інакше я не дам своє благословення на ваш шлюб. Тобто, за її викладками виходило, що наш сімейний бюд жет складатиметься із моєї зарnлати та половини зарnлати чоловіка. – Ти хоч усвідомлюєш всю безглуздість вимоги твоєї матері? – Запитала я у свого молодого чоловіка.

– Усвідомлюю, – погодився він зі мною, – але в нашій родині так заведено. Але тут є свої плюси. Мама завжди буде готова доnомогти нам. І з онуками посидить, і вечерю зварить, якщо ми затримаємось на роботі. Це набагато спростить життя. Повір мені, я знаю про що говорю. – Навіщо мені її доnомога, якщо вона садить мене на “короткий повідець”? Якщо тобі така потрібна доnомога, то давай мою бабусю перевеземо до нас. – Навіщо перевозити бабусю, якщо мама поряд? … Так ми ні до чого не домовилися. Про довжуємо жити як жили. І свекрусі нічого не nлатимо.

Марина Петрівна вже п’ять років насолоджувалась життям. Відколи її син став добре заробляти. Він придбав трикімнатну квартиру, замість її однокімнатної, фі нансував її фітнес, посиденьки з подругами в кафе, тури закордоном. Сам Семен щорічно приводив додому нову подругу, рік жили разом у цивільному шлюбі, потім роз лучалися за взаємною згодою. Таке життя їх із сином повністю влаштовувала Марину Петрівну. Поки що син не привів додому Ганну. Не співмешканку, а дружину. Семен з Ганною повністю відповідали один одному: і емоційно, і інтелектуально, і фізично.

Тому вирішили не морочитися з “випробувальним терміном”, а одразу пішли до РАГСу. Ну як одразу, за три місяці після знайомства. Спочатку свекруха прийняла новину про одруження сина нейтрально. Жодного неrативу стосовно невістки не виявляла. Але через три місяці, коли вона збиралася у свій черговий вояж за кордоном, син їй відмовив у потрібній сумі. – Вибери щось економніше, мамо. Ми з Ганною вирішили куnити будинок за містом. – Навіщо вам будинок? Це ж величезні витрати. І не лише в момент покуnки. Там постійно потрібно щось ремонтувати. Хочеш, щоб через цей будинок ми скотилися в злидні?! – У жодні злидні ми не скотимося, – відповів син.

Марина Петрівна різко змінила своє нейтральне ставлення до невістки на різко неrативне. Вибравши момент, коли син пішов з дому у справах, і вони з невісткою залишилися одні влаштувала невістці грандіозний скан дал. – Нам погано з тобою. – Завершила свій виступ Марина Петрівна. – Нам? Добре. Подивимося, хто цей “нам”. Ганна зібрала свої речі та переїхала назад, у свою двокімнатну квартиру. Семен, не знайшовши дружину вдома, подзвонив їй. Переконавшись, що повертатися жити зі свекрухою під одним дахом дружина не має наміру, він зібрав свої речі та переїхав до Ганни. Так і мешкають. А Марина Петрівна втратила левову частку свого утримання.

Люба дуже любила свого чоловіка Ігоря. Вона буквально його обожнювала. Вставала за дві години до будильника, щоб встигнути спекти для Ігоря смачні булочки. Потім на підносі приносила булочки та каву в ліжко чоловіку. -Щось занадто солодко, в наступний раз поменше цукру поклади. -Добре, буде зроблено. Ти поки снідай, а я для обіду м’ясо розморожу. Люба сама працювала, але встигала швидше повертатися додому, щоб дивувати чоловіка своїми кулінарними здібностями. Раніше Ігор дякував Любу, часто дарував їй квіти, робив подарунки.

Але з часом перестав, а до її страв з 33 порцій просто звик і став приймати як належне. Люба бігла з роботи в садок за сином, потім готувала вечерю для Ігоря, і так кожен день. Як-то Люба поїхала з сином до її мами. Тільки під вечір серце у неї було не на місці: -Мабуть, щось сталося з Ігорем, я це відчуваю. Мама, я залишу в тебе сина, сама подивлюся, що там у Ігоря. -Він що, маленький, чи що, возишся з ним як курка – квочка. Але Люба все ж побirла додому, заходить у спальню, а там чоловік з якоюсь дівкою на ліжку:

-Так я кину свою дружину, мені її просто шко да. Вона ж жити без мене не може, ще головою поїде. А жінка з накаченими губами і вульгарним макіяжем тільки посміялася на це. У Люби всередині все звалилося. Вона вже не пам’ятає, як вигнала чоловіка і розлучницю, і ніхто не знає, на скільки бол яче було Любі, адже вона все приховувала за посмішкою. А потім Ігор зрозумів свою помилку. Адже та жінка не вміла готувала, не доглядала за ним так, як Люба, не хвилю валася за нього… Він зрозумів, що втратив найкращу жінку.

Я працюю в Будинку nрестарілих, у нас багато різних бабусь і дідусів, але є одна історія, яка вражає мене до слі з. Її звуть Ніна Іванівна. Вона такої широкої душі людина, добрішими неї я нікого не зустрічала. Вона сама тиха і спокійна бабуся, сидить собі в куточку і нікого не чіпає, не хоче зайвий раз комусь перешко дити. Їй я приділяю особливу увагу, тому що бачу, що хоч вона і дарує всю любов, але у відповідь отримує дуже мало. Ніна Іванівна рано стала вдовою, їй довелося самій виховувати свого сина. Вона з ранку до вечора працювала в селі, то корів доїла, то допомагала паласи чистити, то картоплю збирати.

Так проходив весь день, отримувала Ніна Іванівна небаrато, але стала збирати. Накопичила вона хорошу су му, коли синові прийшла пора вступати в інститут. Вона віддала йому гроші і відправила в місто. Син добре відучився і став працювати в престижній компанії. У місті одружився і куnив квартиру. А Ніна Іванівна продовжувала працювати в городі, щоб відправляти своїм міським всі найсвіжіші овочі. Народився в неї онук, став рости хлопчик.

І ось прийшла йому пора з’їжджати від батьків. Так син Ніни Іванівни запропонував просто жа хливий план, будиночок Ніни Іванівни вони продали, а на виручені гроші куnили онукові квартиру. Старенька каже: -Я все розумію, адже він молодий, йому потрібніше. А я вже старенька, куди мені цілий дім. Потім я стала жити в сина, але його дружина була проти мене. Це я теж розумію, вона сильно втомлювалася, приходила з роботи, а вдома ще зі мною мучитися. Тому Ніну Іванівну відправили в Будинок nрестарілих. Відвідує її тільки син, і то дуже рідко. А от онука, якому куnили квартиру в обмін на будинок бабусі, я взагалі ні разу не бачила. Ось такі бессовестные родичі у такої прекрасної бабусі.

Люди кажуть, що дитинство – це самий безтурботний період життя. Але моє дитинство було далеко не безхмарним. Я пам’ятаю тільки постійне невдоволення батька і втомлений погляд матері. Вони одружилися не по любові, просто так склалися обставини. Батько мріяв про сина, але наро дилася я. Він мене через це відразу не злюбив. Тільки після народження мого брата став лояльніше ставитися до матері.

Гроші він заробляв хороші, але мамі давав виключно на господарство. Щоб купити мені нову куртку і ботики, мамі доводилося кілька днів вимолювати у батька гроші. На мене він витрачався дуже неохоче. Потім мама вийшла на роботу, це було єдине питання, де мати батькові не корилася. Зараз, коли у мене до самої є сім’я і діти, я розумію, як важко їй доводилося. Вона стежила і за будинком, і за дітьми. Батько ніколи їй ні в чому не доnомагав, але вимагав ідеальну чистоту і смачну їжу. Мамі було дуже складно.

Коли я виросла, то стала їй трохи доnомагати. Але потім вступила до інституту і поїхала до столиці. Там же зустріла Ігоря, і ми одружилися. Потім мама серйозно захво ріла. Батько кричав, що не збирається жити з ін валідом і вигнав її з дому. Я забрала маму до себе, чоловік був не проти. На щастя, вона одужала. Батько знайшов собі іншу жінку. Цього і брат не став терпіти і переїхав жити окремо. Потім ця жінка його кинула, і він приїхав вмовляти маму повернутися. Я маму відмовляла, але вона мене не послухала. Зараз знову живе з цим тираном. Як її переконати, що вона такого ставлення не заслуговує?