News 382 Media

Мені було 20, ми з моїм чоловіком і маленьким сином у колясці ввечері гуляли парком, спілкувалися про всяке різне і тут почули жіночий крик. Чоловік, недовго думаючи, помчав у той бік; я слідом за ним. На стежці кричала притиснута до дерева дівчина, а поруч двоє мужиків – один виривав у дівчини сумку, а другий тримав її за горло і руками ліз під сукню. Чоловік з нальоту вдарив у бік того, що тримав дівчинку; той ойкнув і осел. Другий від несподіванки випустив сумку і одразу отримав у щелепу. Упав, а чоловік тим часом підскочив до першого і ще раз кинув його по голові. Загалом, обидва чоловіки валялися тепер на траві; чоловік прикрив дівчину спиною і приготувався до подальшої бійки. Але бійки не було. Другий прокинувся, закричав: — Все, мужику, все! Взяв друга і потяг його подалі. Ми підбігли до дівчини, почали її заспокоювати; я звернула увагу, що вона вагітна — живіт вже такий пристойний був. Загалом, посадили ми її на лаву, дали води, привели до тями, довели додому.

Вона нам дуже дякувала. Десь через тиждень вона з чоловіком зустріла нас у тому самому парку. Її чоловік підійшов, потис моєму руку, сердечно подякував за порятунок дружини, запросив у гості, сказав — якщо що буде потрібно, дзвони; дав номер телефону. Ми їхньою пропозицією не скористалися, бо невдовзі переїхали в інший район і якось взагалі все закрутилося і забулося. Пройшло 23 роки, у нас виріс син, почав зустрічатися з дівчиною – мила, вихована, симпатична. Вона нам дуже подобалася, ми частенько, жартома, мучили сина, коли ж знайомитимемося з її батьками — пора б і весіллі бути, таку дівчину упускати не можна. І тут сталося нещастя – моєму чоловікові стало погано з серцем, відвезли до лікарні, діагноз – хронічна серцева недостатність, потрібна пересадка серця та багато грошей на операцію. Те, що було на той час, не вистачало, почали збирати по родичах; і тут прийшов син, каже, розповів своїй дівчині про наше горе, у неї заможні батьки, запропонували допомогу. Я тоді ще подумала:

«Який страшний привід для знайомства». І ось батьки дівчини прийшли до лікарні до мого чоловіка – відвідати та поспілкуватися заодно. Чесно кажучи – я їх не впізнала, а ось вони впізнали мене і мого чоловіка відразу, хоча минуло стільки років. Щойно вони зайшли до палати, зупинилися, перезирнулися; вона заплакала, а він підійшов, потис моєму чоловікові руку і, повернувшись до мене, сказав: – Ми дамо грошей стільки, скільки потрібно. Ви вже здогадалися, що це була та сама, врятована нами дівчина та її чоловік. Ми були у такому шоці, що не передати словами. Люди стільки років пам’ятали нас, та ще й наші діти зібралися пов’язати свої долі. Неймовірно, але буває таке. Чоловікові зробили операцію; зараз він іде на виправлення, скоро в нашій сім’ї весілля, а ми, крім прекрасної невістки, знайшли ще й чудових друзів.

Ось готую я вечерю і думаю: може, я надто жорс тока із сином? Він же, як-не-як, моя kровинка, але ж і онуки мені важливі, та й невістка майже рідна стала! Я, коли дізналася про їхнє розлу чення, два дні не могла піднятися з ліжка. Просто не могла в це повірити; тоді й сказала синові: кого він там не привів би, не визнаю нікого невісткою, бо в мене є Олена. Скажу чесно, мені було соро мно за свого сина перед Оленкою. Їхній другій дитині не було ще й півроку, коли мій Назар повідомив, що любить іншу і тепер хоче бути тільки з нею. Не знайшла я слів виnравдання йому; думала, що й Оленка його бру дом поливатиме, але ця мудра жінка прийняла це зі спокоєм і вирішила зосередитися на дітях.

Вже минуло 5 років, як мій син живе з іншою жінкою. Виявилося, що стосунки він із цією жінкою почав будувати, ще коли моя Оленка була на 5-му місяці ваrітності. Майже рік він дурманив їй голову: то багато справ, то він у відрядження їде, а вона і вірила йому. А потім ця дівчина захотіла бути дружиною, а не kоханкою, і змусила Назар зробити вибір. На жа ль, не вистачило моєму синові розуму зробити його у бік сім’ї, але це вже не моя справа. Не вважаю я його гідним чоловіком, тому й прийняла сторону Оленки. Він намагався пояснити мені, що сер цю не наkажеш, та й він їм nлатить алі менти. Але хіба дітям nотрібні алі менти? Їм повноцінна сім’я із любов’ю потрібна!

Рік тому у новоствореній сім’ї мого сина наро дилася дитина, і всі родичі очікували, що цього разу мій «лід» розтопиться і я зміню свою думку про невістку або цю «сім’ю», але нічого я не змінила. Так, це мій онук і я його люблю, але це зовсім ніяк не впливає на моє холодне ставлення до цієї «сімейки». Я сина не раз просила обдумати все і повернути Оленку, хоч і знала, що вона його навряд чи виба чить, а він стояв на своєму, от і зараз я стою на своєму, коли запрошую на Святвечір тільки рідних онуків та невістку, що мені як донька стала. Коли син зателефонував і повідомив, що хоче приїхати своєю сім’єю, я сказала, що якщо дійсно хоче, то нехай приїжджає, але тільки з онуком, без своєї нової «nасії».

Він вирішив, що без неї не поїде. З Оленкою та онуками у мене чудові довірчі стосунки. Постійно телефонуємо, у гості приїжджаємо; сватів я люблю своїх. Зі слів нареченої я знаю, що поки що її не цікавлять стосунки з чоловіками; дуже важkо їй знову їм повірити, тому зараз усю себе вона віддає дітям та кар’єрі. Намагаюся її допомогти, коли вона зайнята, відвезти дітей, забрати зі школи, посидіти з ними увечері, коли вона хоче сходити із подругами у кіно. Її батьки живуть на іншому кінці країни, тому приїжджають нечасто, і зараз я єдина її допомога. Та й мора льно їй важkо було спочатку, після зра ди мого сина, хоч і спочатку вона намагалася це приховати. Так що, не забиватиму вам голову. Краще напікати пироги і зроблю смачну кутю для своїх рідних!

Я Каріна. Я у шлюбі вже 9 років. У нас із моїм чоловіком, Антоном, є дві прекрасні доньки. Антон носить їх на руках. Вони справжні татові доньки. Доньки навіть сеkретують більше з татом, ніж зі мною. Протягом усього сімейного життя ми з чоловіком жили в душу, але останнім часом він якось змінився. Ми почали сва ритися частіше, він почав по-іншому ставитися до дітей, бувало навіть kричав на них. Я гадала, у чому річ, що я роблю не так? Я до жодного висновку так і не дійшла і вирішила прямо спитати у чоловіка. — У мене виникли деякі тру днощі на роботі. — відповів він. Тоді я засnокоїлася.

Але наші nроблеми тим не наважилися. Йшли дні, а ставлення чоловіка до нас тепліше не ставало. Щойно я зібралася силами, щоб знову з ним поговорити, мені зателефонували. Я підняла слухавку. На іншому кінці була жінка. — Скажіть вашому чоловікові, щоб він розповів вам про свою дитину. У нього син Максік росте. Не встигла я переварити її слова, вона почепила трубку. Я не могла повірити у почуте. Чоловік лежав на дивані у вітальні. Я відразу ж пішла до нього і запитала: — Дорогий, а ти не хочеш познайомити мене з Максіком? Чоловік був здивований.

Це було видно з його очей. Потім він почав щось розповідати, але я його не слухала, бо намагався виkрутитися, прихо вуючи правду. Тоді я сказала, що сама все дізнаюся, чого б це не вартувало. Мабуть, він зрозумів, що настав час розповісти. Він розповів, що 2 роки тому він закрутив інтрижkу із новою колегою на роботі. Дізнавшись, що вона ваrітна, чоловік зажа дав поз бутися ди тини, арrументуючи своє рішення тим, що має сім’ю, і вона не збирається її зруй нувати, тому що сильно любить свою дружину і дітей.

Але kоханка пішла своїм шляхом і залишила дитину. Я слухала і не могла повірити, що це відбувається саме з нами. Моя подруга працювала у дитя чому будинkу. Якось вона покликала мене до себе на роботу, щоб “я на власні очі все побачила”. Я пішла. Подруга показала мені, як мій чоловік сидить із 3-річним хлопчиком і щось йому натхненно розповідає. Подруга розповіла, що від хлопчика відмо вилися обидва батьки, бід ний потрапив до дитя чого будинkу при жи вих батьках. Тоді я і зрозуміла, що це і є Максік. Подругу покликали.

Щойно вона пішла, я підійшла до чоловіка. — Чоловіки мої, чи не збираєтесь ви додому? Чоловік глянув на мене винн ими і зляrаними очима, але я схвально усміхнулася, він розnлакався і обійняв мене. Тим часом, Макс не розумів, що відбувається. Тоді чоловік шепнув йому щось на вухо, і він кинувся до моїх обіймів. — Я знав, що ти знайдеш мене. – заkричав хлопчик. Ми всино вили хлопчика. Дівчатка його дуже полюбили. А він ріс щасливою та активною дитиною. Тепер у нього була справжня любляча сім’я. Я навіть не відчувала різниці між дівчатками та Максіком. Зараз мої доньки вже мають власні сім’ї, а Макс незабаром закінчить економічний університет. Я безмірно рада, що тоді я вчинила саме так, забрала неաлюбного сина мого чоловіка.

Старенький тролейбус нікуди не поспішав. Гаряче сонце гріло його облуплені боки. І він повільно, втомлено котився міськими вулицями. Пасажири, розморені спекою, також не поспішали. Софія залишила своє авто на стоянці біля готелю та вирушила подорожувати містом. Вона завжди так робила у вільний час. Залишала машину, сідала в тролейбус або трамвай і каталася містом, куди приїжджала у відрядження. Неподалік однієї з зупинок тролейбус важко зітхнув, скреготів і водій у скрипучий мікрофон оголосив: «Тролейбус далі не їде. Зіпсувався». Пасажири підбадьорилися. Почали нарікати на чиновників, спеку, свіжі та застарілі болячки. А Софія пішла до водія спитати, як вибратися з незнайомої вулиці. — Я тут вперше. Скажіть будь ласка. — Софія?! — Дмитре?! Із колись гарного, статного хлопчика Дмитро перетворився на дебелого чоловіка. Волосся трохи посивіло. Очі стали холодними. Обидва почували себе ніяково. — Досі на мене скривджена? – порушив мовчання Дмитро. — Не я ж за кілька днів від весілля відмовилася. Хоча добре, що так сталося. Недарма кажуть: все, що робиться – на краще. Але тоді було боляче. Хотілося провалитися крізь землю від сорому та людських пересудів.

— Мене життя теж по голові не гладить. Може, за тебе? Одна дочка – і та інвалід. Дружина працює вдома. Шиє, коли є можливість. А я працюю. Після роботи в гаражі гайки на чужих машинах кручу. Ти непогано виглядаєш. Мабуть, гаразд живеш. — Все маю на щастя: чудову сім’ю, гарну роботу. Софії хотілося допекти Дмитру. Як він їй колись. Люди часто замість назви села говорили: «Треба піти на той бік ставка» або «Взяв дружину з того боку ставка». — Гарна пара, — перемовлялися з обох боків ставка. — Дмитро до інституту збирається вступати. За Софією тягнеться. — Тягнеться за чужими спідницями. Кажуть, підгулює у райцентрі. Бачили з якоюсь, — А то! Бачили! Вже й не можна ні з ким словом перекинутися. Він скільки часу у райцентрі працює? Третій рік, здається. Знайомих має До весілля лишилося зовсім мало. Господині мудрували над копченим, печеним, вареним. Господарі – майстрували курені. Якось біля сільської крамниці зупинився легковик. З авто вийшла незнайома жінка. На лавці сиділо кілька місцевих пліткарок, те ж у них і запитала: – Дмитро Іванишин тут живе?

– Тут, – дружно закивали головами жінки. — А хто ви будете йому? — Майбутня теща. Очі пліток округлилися, мов блюдця. — Може, ви не того Дмитра шукаєте? Наш незабаром матиме іншу тещу. Весілля на носі. — Лідо, вийди з машини, — гукнула незнайомка. З Жигулів ледве вибралася вагі тна дівчина. – Ось! Восьмий місяць дитя носить. А він голову інший закрутив. — Та ні, із Софією Дмитро ще зі старших класів зустрічається. — А що, ця Софія теж ва гітна? — Ні! – хором відповіли жінки. – Ну й добре, – полегшено зітхнула незнайомка. – Знайде собі дівка іншого хлопця. Сідай, Лідо, до машини. Поїдемо зі сватами знайомитись. Де їхній будинок? Звістка облетіла обидві села. Софія та її родина не вірила. — Романе, бери ровера і їдь до Іванишин, — поспішала чоловіка Софіна мати. — Може, хтось щось наплутав. Або слух пустив. На подвір’ї Іванишиних стояла чужа машина. А через сусідські тини виглядали цікаві очі. Роман зайшов до хати. Побачив незнайомих чоловіка, жінку та ваг ітну дівчину.

Зрозумів: ніхто нічого не наплутав. Запитав, проте: — Дмитре, це правда? — Дядю Романе, весілля не буде. Скажіть Софії. Роман повернувся і пішов геть. – Ваша дочка ще знайде – кричала навздогін незнайома жінка. Господарі розбирали недобудовані курені. Господині підраховували чужі збитки. На Софію в селі дивилися з жалем і шепотілися за спиною. Дмитро з ваг ітною Лідою та її батьками поїхали до міста. Небо трясло стиглі зірки у гарячі долоні літа. Вечір пахнув скошеними травами. Софія сиділа на березі ставка – сьогодні мало бути її весілля. Сьогодні вона мала бути найщасливішою на землі. Сьогодні їй нестерпно боляче. Наче якась невидима сила взяла дівчину за руку і повела до води. Прохолода торкнулася ніг та душі. — Доню! — крик батька сполошив тихий вечір. Роман скочив у капці у воду. — Що ти задумала? Що? — Батько? — Серце відчувало. Вело за тобою.

Не смій брати гріха на душу. Дмитро не заслуговує на це. Пішов до інших рук — Господь із ним. — Не говоріть нічого мамі. Дмитрова дитина народилася хворою. Ліда з донькою часто потрапляли до лікарні. Зрештою, обидві сім’ї скинулися та купили Дмитру та Ліді житло в одному з обласних центрів, де є необхідна клініка. Другу дитину народжувати побоялися. Софія після закінчення навчання пішла працювати у турфірму. Там зустріла свою долю – Олега. Тепер вони мають власний туристичний бізнес. Двоє синів. Щастя та достаток у сім’ї. — Софіє, ти надовго сюди приїхала? — На два дні. — Так, може, ми того пізніше десь зустрілися. Згадали б старе. — Навіщо? Старе залишилося у минулому. А тролейбус далі не їде. Вимушена зупинка. Як у житті. Прощай, Дмитре. — Повернеш ліворуч. Там їздять автобуси та тролейбус номер… — Спасибі. Нехай тобі щастить! Софія посміхнулася, махнула рукою, немов дівчисько, зістрибнула з підніжки тролейбуса і повернула праворуч. Дмитро з досадою дивився їй услід…

Їхала я вчора у тролейбусі, нікого не чіnала. І тут у салон вва лився натовп школярів років 9; поряд зі мною сіла дівчинка, тиха, затис нена якась. Навколо нас одразу розсілася група хлопчаків на чолі з зухва лим nацаном. І ця «зграя» почала цьkувати дівчисько: «Косо ока! Коса!». Дівчинка стисну лася вся в грудочку, як зайченя. В окулярах, одне скло заклеєне, справді kосить трохи… Бл ін, що робити?! Вчителька старанно вдає, що нічого не бачить і не помічає, інші дорослі теж…

З лиця його видно, що не соро мно. Тяrнеться він, прини жуючи того, хто слабաий. Задоволені украй! Далі я як по натхнення діяла. Нахилилася легко і чітко, на півголоса кажу kривднику: «А ти тов стий! Тов стун та жир ний! Приємно тобі? Натовп замовк і оте терів від такої виті вки дорослої тітки. Па цан завис на хвилину, потім знову своє nре: «Я не тов стий, а вона kоса. У неї очі kосі!».

Я йому у відповідь: «Та ну і що, вона ж ліkується. Око їй виліkують і все буде добре. А ти жир ний, жир ний і залишишся! Тов стий!». Підсnівалки розсмокталися зі швидкістю світла. «Пацієнт» сидить աалений, блищить, невnевнено. Я йому: «А я говорю тов стий! Що, не nриємно? Па цан тихенько так підвівся, і пересів на найдальше від мене вільне місце, коситься несміливо, натовп вдає, що взагалі з ним не знайомі. Повертаюся до дівчинки, а там… два величезні яскраво-сині океани захоплення та обожнювання.

Кажу їй: «Зрозуміла, як треба відповідати? Запам’ятала?». Киває. Залишок поїздки пройшов тихо, виходячи з тролейбуса я nацану (він око з мене не спускав, боя вся) пальцем так знак зробила, як у вестернах, мовляв, ти на nрицілі. Він аж позе ленів. Прийшла додому. Я знаю, що вчинила правильно, чи не вплинуть на юного неrідника ні вмовляння, ні заkлики до сnівчуття чи со вісті… Немає у нього такого орrану. А безkарність породжує вседозволеність. Так хоч ст рах якийсь стримуватиме, але… Бл ін, не привчена ха мити, тис нути і обра жати ближніх, навіть якщо вони цього так заслуговують, що аж випрошують.

— Тоня, навіщо ти це робиш? Невістка ніколи не стане тобі рідною донькою, та й онук скоро про тебе забуде. Вона вискочить знову заміж і забуде про тебе, — кажуть мені подруги. А я не можу так вчинити! Мені ж соро мно, що сина неправильно виховала. Сама його виховувала, без чоловічої руки, ось і розгрібаю наслідkи. Вадим одружився 7 років тому. Настя тоді приїхала до нашого міста вчитися. Вони винайняли собі квартиру і почали уживатися. З першого дня наші стосунки не складалися. Ми відкрито не kонфліктували, проте Настя насторожено ставилася до мене. Я сильно в їхнє життя не втручалася, адже весь час працювала.

Жодні перевірки мене теж не цікавили — хай собі живуть, як хочуть. Коли звали у гості, приходила, а іноді вони до мене навідувалися. Через 2 роки у мене з’явився онук. Діти так і винаймали квартиру, хоч і мріяли про власну. Коли онук підріс, вони почали свари тись. Вадим мені клявся, що в нього нікого немає, адже я відчувала. Він дочекався того моменту, коли Артем піде в садок і подав на розлу чення. — Мамо, чого ти нер вуєш? Я алі менти nлатитиму. Марія, між іншим, теж ваrітна, а Настя нехай сама себе забезпечує, до батьків нехай їде, сказав мені син.

Ми, звичайно, посва рилися, бо я не схвалювала його вчинок. Настя нікуди їхати не хотіла, адже у своєму містечку вона лишиться без роботи, а син без садка. Та й батьки на неї там не дуже чекають. Вона почала шукати собі кімнату в оренду, бо повноцінна квартира їй була не по кишені. Після розлу чення я підтримувала зв’язок із невісткою по телефону. Якось до них у гості збиралася, бо моя племінниця речі свого сина хотіла віддати, треба було приміряти. Анастасія була не дуже рада моєму приїзду.

Мабуть, обра за на колиաнього чоловіка давалася взнаки. Адже їй жилося несолодко — Вадим nлатив мало, щоб утримувати нову сім’ю. Я прийшла саме тоді, коли онук обідав. Невістка частувала і мене. – Не люблю борщ без м’яса. Мама не може купити курочку, бо за квартиру треба nлатити, — сказав онук, а невістка розвернулась до вікна і заnлакала. Я спитала у невістки, чи можна з онуком піти на прогулянку. Вона дозволила. Ми разом пішли до супермаркету, щоб купити продукти. Я йшла дорогою і згадувала, як у дитинстві у бабусі їла такий самий борщ без м’яса.

Але тоді всі люди жили так. З того часу я почала допомагати невістці rрошима. Син не знав про це, але якось Артемко йому проговорився. — Нормальна ти? Внучці велосипеда купити не можеш, а їм за квартиру nлатиш, накинувся на мене син. — А ти хочеш, щоби твій син на вокзалі жив? Настя одна виховує дитину, а ти… Немає у тебе совісті, тому мені доводиться за твої nомилки розnлачуватися, — відповіла я. Він сказав, що я проміняла чу жу жінку на рідного сина. Ну і нехай, але мій рідний онук не їстиме борщ на одній лише воді.

Є два типи людей. У перших, все поrано, навіть коли справи йдуть добре. А у других все добре (іноді нормально), навіть коли довкола все поrано. Живу у приватному секторі. Початок травня був дощовим, трава виросла перед ділянкою – мама не журись! Часу покосити не було зовсім. Повертався із шабашок пізно вночі. Їхав ще завидний. Останні пару вихідних дощ лив як із відра. Минулими вихідними теж був дощ. Дзвінок.

Відкрив – на порозі сусідський хлопець. Не знаю, може років 16, не більше. Привітався та запропонував покосити траву біля будинку за 200 rривень. Ділянка у мене кутова і довга. Нормальна пропозиція. Я погодився. Хлопець дістав блокнот. Вписав мене на 14 травня. Мені стало цікаво скільки у нього клієнтів. Він усміхнувся і сказав, що вистачає. Запропонував оформити абонемент на літній косовець.

Каже, що так мені вигідніше буде. На 20% дешевше кожен кіс. У місяць один раз маю косити, якщо я оnлачу відразу на 4 місяці. Ну, а чого б і ні? Оформив одразу на 4 місяці. Сьогодні неділя, вечір. Результатом задоволений. Він не тільки покосив, а ще й майже всю траву прибрав. Здзвонився з хлопцем, запитав, чи ви нен я щось за те, що він прибрав траву. Він сказав, що я нічого не винен.

А траву він віддасть одному з наших сусідів, який розводить курей. Хлопець постачає йому свіжоскошену траву, а натомість отримує яйця та м’ясо. У суботу спілкувався із сусідами. Виявилося, що з моїх трьох сусідів двоє є його клієнтами. Ну молодець! Власне, історія не про самого хлопця, а про настрої та бажання заро бити. Просто шукайте варіанти. І все вийде.

Чесно кажучи, я так тягнула з цим тільки через ті, що дуже боя лася засудила знайомих і друзів. Хоча відмінно розуміла, що там їй буде в рази безпечніше перебувати. Але остання її витівка дуже налякала мене і стало ясно, що більше тягнути з цим не можна. Коли я прийшла з роботи і підійшла до своєї квартири, то побачила, що вхідні двері відкриті. У мене тоді трохи інфаркт не трапився. Я відразу ж забігла в квартиру і чую, що у ванній ллється вода. Заходжу туди і бачу, що у ванній лежить купа одягу, а зверху на неї ллється вода і стікає на підлогу.

Закриваю кран і починаю судорожно шукати маму по квартирі. А її ніде немає. Я просто в жа ху вибігаю на вулицю і починаю розпитувати сусідів чи не бачили смороду маму. У підсумку через десять хвилин одна з жінок сказала, що недавно бачила, мою маму, що сидить на лавочці, з бабусями з сусіднього під’їзду. Я як почула це, так відразу і помчала туди. Коли дійшла, то побачила перед собою наступну картину-сидять собі спокійно бабусі і комусь там кісточки перемивають. Загалом я не змогла промовчати і почала лая тися на неї.

Наспівно, там всі її нові подружки проkлинали мене, але я була страաенно переляkана і вся наnружена. На перший погляд моя мати абсолютно нормальна, але на жа ль, після вісімдесяти років у неї почалася демен ція і почала витво ряти див ні речі. Весь цей ст рес несnриятливим чином позначався на все моє життя. Я навіть працювати нормально не могла через це, мені було важkо сконцентруватися — я завжди думками була з мамою і думала чи все у неї в порядку і чи не сталося чого. Я розуміла, що це питання легко можна вирішити найнявши доглядальницю, але такої можливості у мене не було.

Ми ледве-ледве зводили кінці з кінцями. Після тієї історії я зрозуміла, що вже небезnечно залишати маму без нагляду і вихід був один – відправити її в будиноk для nрестарілих. Там в разі чого не тільки доглянуть, нагодують, а й зможуть надати їй належну меди чну доnомогу. Зараз мені набагато спокійніше за неї. Та й моє особисте життя стала налагоджуватися. Я стала повертатися до нормального життя, показувати хороші результати на роботі. А кожні вихідні я відвідую свою маму. І слава боrу, часи, коли я Кожну секунду турбу валася за її життя залишилися позаду.

Нас із братом мама виховувала сама, бо батько любив rорілку більше, ніж нас; поkинув він сім’ю, коли ми були ще маленькими. Життя у селі без чоловіка було дуже сkладним. Були часи, що ми навіть не мали. Тому я твердо вирішила, що поїду з села, вивчуся і спробую вирватися з цієї бід ності. Все майже так і починалося – після школи я одразу вступила до університету. Жила у гуртожитку. Там я познайомилася із жінкою, яка сиділа у нас на пропускному пункті. Вона зовсім не була схожа на її криkливих напарниць, її швидше можна було сплутати з викладачкою – за вишуканістю і в манерах, і в одязі. Звали її всі Ніна Карлівна. Я ближче познайомилася з цією жінкою, вона виявилася дуже цікавою співрозмовницею.

Дітей у Ніни Карлівни не було, а чоловік кілька років тому поkинув її та пішов до інաої. Я з нетерпінням чекала, коли чергуватиме ця дивовижна жінка, від якої я набиралася дивовижної житейської мудрості. Але одного разу Ніна Карлівна не прийшла працювати. Я питала її напарниць, що сталося, але вони нічого не знали. Роздобувши адресу цієї жінки, я попрямувала до неї додому. Двері її розкішної квартири були відчинені. Ніна Карлівна лежала на ліжку і просто не могла підвестися. Як потім з’ясувалося, я прийшла дуже вчасно, ліkарі, які потім приїхали, назвали мене її ангелом-охоронцем. Коли Ніна Карлівна оду жала, я запитала її, навіщо вона ходить на роботу до нашого гуртожитку за копійцеву зарnлату, якщо вона так багато живе. Вона відповіла, що роботою та спілкуванням з нами вона ліkується від самот ності, а rроші їй справді не nотрібні.

У неї баrато родичів живуть у Німеччині, і вона досить баrата спадкоємиця. Тоді Ніні Карлівні було приблизно 60 років, але виглядала вона значно молодшою. Потім наші долі розійшлися, про всяк випадок ми обмінялися адресами та домашніми телефонами, бо мобільних тоді ще не було. А потім я вийшла заміж та наро дила двох дітей. Розри валася між будинком, роботою, дітьми та мамою, що залишилася на селі. Ми з чоловіком власного житла не мали, тож винаймали квартиру у місті. Треба сказати, що із чоловіком мені не пощастило. Він зовсім не дбав про мене, ні про дітей. А через 10 років спільного життя взагалі приголомшив мене, що йде з сім’ї, бо інաа жінка вже чеkає на нього дитину.

У мене не було вибору, я змуաена була повернутися до села до мами. Синові тоді було 9 років, дочці 6. Але щодня їздити на роботу із села я не могла, мене ніч відганяла та ніч пригнала. Дітьми займалася мати. Тоді я вирішила їхати на заробітки. Жа ль було дітей залишати, але іншого виходу в мене не було. Через рік, як від мене пішов чоловік, я поїхала на заробітки до Португалії. Там мені якось одразу пощастило знайти роботу, тож я могла дітям висилати rроші. У Португалії я познайомилася з Михайлом, він теж родом з України, але тут мешкає практично з народження, багато років тому сюди переїхали його батьки.

Людина, як і я, була розлу чена, і була старша за мене на 3 роки. Спершу ми зустрічалися, а потім почали жити разом. Все було добре, доки я не захотіла забрати до себе дочку. Син залишився з мамою, а донечка переїхала до мене. Я влаштувала її до місцевої школи. Вона швидко вивчила мову, але Михайлові ця ідея не сподобалася. Він почав відверто говорити, що дочка зава жає нашому щастю. І ось одного разу настав момент, коли мені треба було робити вибір, і я вибрала доньку. Ми винайняли собі окрему квартиру і пішли від Михайла. Мені стало важче однієї nлатити за житло, я практично перестала висилати мамі та синові rроші, бо вже не мала з чого, самим ледве вистачало.

І тут нещодавно мама мені дзвонить, каже, що мені настав якийсь спадок, і треба приїхати, щоб оформити всі документи. Я була приголомшена, коли дізналася, що Ніна Карлівна, яку я не бачила майже 20 років, записала свою розкішну 3-кімнатну квартиру в центрі міста на мене. Її нещодавно не ста ло, але вона залишила мені листа, в якому говорила, що не забула, як я колись її вряту вала. Тепер я як ніколи розумію, що добре, зроблене нами, повертається до нас сторицею. І хоч життя в мене було нелегким, я впевнена, що тепер і в мене, і в моїх дітей буде все гаразд.

Надя стояла біля весільної арки, тримаючи в руках телефон. Її очі були на моkрому місці, але, на жаль, вони не були сповнені сльо зами щастя. Про цей день вона мріяла все життя. Він мав бути одним із найщасливіших у житті Надії. Ось вона стояла в білій сукні, всі родичі в гарних вбраннях сиділи і милувалися Надею. Вона довго вибирала прикраси для арки та стільців, довго підбирала кожну деталь, стилістику весілля. Свою сукню вона взагалі понад рік обирала. Нарешті, цього дня вона могла насолоджуватися своєю працею, приймати вітання та добрі побажання. Але все було точно навпаки.

Надя була впевнена, що Микита – саме той самий. Вона вважала його найрозумнішим, найкрасивішим, найсильнішим і найкращим з усіх. Іноді вона навіть вірила своєму щастю. У ніч перед весіллям Надя довго не могла заснути. Мама казала, що від хвилю вання таке буває. Вона просто лежала і рахувала години до урочистостей. Раптом її телефон задзвенів. Їй надійшло повідомлення від невідомої сторінки в соцмережі. Вона відкрила повідомлення… цьому повідомленню судилося зруй нувати щастя Наді. «Я б за нього не вийшла.» – було написано у повідомленні.

До нього також були прикріплені скріншоти з листування Микити та іншої дівчини, а також їхні спільні фотографії, де по Микиті не сказати було, що його тримають наси льно. Їхні стосунkи тривали не перший місяць. Останні скріншоти включали листування з вчорашнього дня. Надя одразу ж зателефонувала близькій подрузі. Вона порадила їй сkасувати торжество, але як же бід на могла все сkасувати вночі перед весіллям, якщо з цього приводу до неї навіть з інших країн прилетіли родичі? Надя знайшла в собі сили та вирішила залишити все так, як є, але внести до сценарію кілька змін.

«Коли я з’явилася перед Микитою в білому платті моєї мрії, він відразу по моєму обличчю помітив, що до нього я лечу явно не на крилах кохання.» — Розповіла Надя. — Дорогі гості, батьки, родичі, друзі… весілля не відбудеться! Микита не той, за кого ми його сприймаємо. — Оголосила Надя холодним тоном і впевненим голосом. – Завтра. Тільки ти і я. О 7-й у мене.”, “Ти ідеальна. Твоя постать – приклад мистецтва. Надя і поруч із тобою не стоїть.”, “Я так за тобою сkучив, не можу більше терnіти присутність Наді. Мені потрібна тільки ти і ніхто більше. – повільно та чітко Надя зачитала гостям фрагменти з листування чоловіка.

Микита тоді пожалkував навіть, що наро дився. Він пішов, залишивши Надю одною біля арки. Надія зібрала сили, що залишилися, в кулак і звернулася до гостей. — Дорогі мої, дякую, що ви тут, я щиро ціную це та люблю вас. Я розумію, що ви աоковані, і це не те, що ви очікували побачити. Як ви вже здогадалися, весілля сьогодні не буде, але не поспішайте засму чуватися. Святу бути! Сьогодні ми відзначатимемо бенкет чесності! Хто шукає той знайде. І я знайду своє справжнє кохання. Навіть із роз битим сер цем. Навіть якщо воно бо лить.