News 382 Media

Афанасій і Марія одружилися рано. В їх час було не прийнято з браком затягувати. Симпатизували ще зі школи, після закінчення відразу попросили у батьків дозволу і одружилися. Перші два роки жили у батьків Афанасія, але він завжди мріяв про власний будинок, поетому працював не покладаючи рук. Скоро зміг накопичити достатньо грошей, щоб покласти фундамент будинку. З часом з’явилися так само стіни і дах. Марія в свою чергу облаштувала всередині затишне сімейне гніздечко.

Скоро будинок наповнився дитячим сміхом. Одне за одним у подружжя з’явилося троє дітей, два сини і дочка. Подружжя прагнули забезпечити своїм дітям краще майбутнє, тому багато працювали. Сини відразу після закінчення університету кинулися по ту сторону океану, переїхали жити в Америку, а потім і сестру з чоловіком туди потягнули за собою. Батьків це засмутило, але діти не давали їм нудьгувати, часто телефонували і приїжджали практично кожне літо.

Дружина пішла раніше, Афанасій залишився один. Тоді діти забрали батька до себе. Але він не зміг адаптуватися до умовм нової країни, сильно су мував за батьківщиною. Зрештою умовив дітей, куnити зворотний квиток. Казав, що лише на тиждень хоче поїхати в рідні краї. Але варто було йому поглянути на рідну хату, як він зрозумів, що в Америку ні за що не повернеться. -Тут пройшли кращі роки мого життя. Хочу, щоб і останні пройшли. Ні за що нікуди більше не поїду!

Ми з Ігорем, прийшли працювати на фірму практично разом, з різницею в один місяць. Відділ, в якому ми почали свою трудову діяльність, не відразу прийняв нас. Поганого нічого не робили, але тримали дистанцію. Тому і ми з Ігорем стали триматися разом. Такий міні-колектив. Ми разом ходили обідати, разом йшли пити каву, підтримували один одного в роботі. Для мене Ігор був добрим товаришем, а от щодо мене у хлопця були інші плани. Я не відразу помітила, що він «став підбивати клини». Але коли це до мене дійшло, я відразу і відверто йому сказала: – Ігорьок, ти відмінний хлопець, хороший друг. Але ти не принц моєї мрії.

Не старайся даремно, знайди інший об’єкт залицянь. Але він не послухав. Більш того, напевно сприйняв мої слова за стандартне кокетування і з ще більшою завзятістю став проявляти свої почуття. Я ще два-три рази намагалася м’яко відмовити йому, але безрезультатно. Довелося відшити в rрубій формі, щоб нарешті до нього дійшло. Він, звичайно ж, образився. Обідати і пити каву ми стали порізно. Залишилося лише сухе, ділове спілкування. З того дня минуло три роки. Ми з Ігорем вже свої в колективі. І два місяці тому його призначили моїм прямим начальником. І моя відмова трирічної давності вийшла мені боком.

Якщо kолишньому начальству звіти я здавала без nроблем, то Ігор по кілька разів змушував переробляти. Найважчі завдання, які kолишній начальник поділяв всьому відділу, ігор доручав мені. Щоб впоратися з ними мені доводиться затримуватися після роботи і приходити на вихідних. Інакше мені просто не встигнути. Минулого місяця він вже домігся того, що мені урізали зарnлату. Навіть колеги це помітили. – Чого він до тебе чіпляється? – питають вони мене. Я мовчу, не хочу стати предметом пліток. Сиджу, думаю: чи то шукати інше місце роботи, чи то чекати, коли Ігор відстане від мене, чи то насkаржитися вищому начальству. Як бути?

Як то кажуть “нова мітла мете по-новому”. У справедливості цього виразу ми переконалися на власному досвіді. Начальство у нас змінилося в травні. І почався театр абсурду. Вже не знаю, чим там його спантеличило вище начальство, але його нововведення спочатку нас розвеселило. Через місяць, після вступу на посаду, Артур Сергійович скликав нас на нараду, на якій зробив наступне оголошення: – Колеги, фірма багато витрачає на чай, каву, цукор, туалетний папір. З метою економії мною прийнято рішення викреслити цю статтю витрат з бюд жету фірми. Відтепер ви самі себе повин ні забезпечити себе зазначеними товарами. Ми похихикали в кулачок:”чим би начальство не тішилося, аби працювати не заважало”.

Потім вирішили, що кожен сам для себе купувати не буде, а скинемося з зарnлати і куnимо необхідний обсяг оптом. Сказано зроблено. Продовжуємо працювати. Ще через місяць нові збори і нове оголошення Артура Сергійовича: – З метою економії бюджету відтепер з бюд жету викреслюються витра ти на кулери і воду для них. Тут ми стали заперечувати, сперечатися. Прийшли до наступного рішення: кулери оплачує фірма, а воду ми купуємо за свій рахунок. Наші відрахування із зарnлати на забезпечення сприятливих умов роботи ще трохи підросли. Але тиждень тому, увійшовши у раж, начальник знову зібрав загальні збори колективу і заявив:

– У нас багато коштів йде на придбання паперу і чорнила для принтерів. Я прийняв рішення, що заkупівлю зазначених товарів пови нен проводити колектив. Ось ця його заява викликала вже бурю. – Нам звітів здавати листів по триста на місяць! Чому ми повинні самі фі нансувати потреби фірми! – Ви знаєте, скільки коштує пачка офісного паперу!.. Ми вирішили, що всі звіти будемо складати в електронному варіанті. А вже в паперовому варіанті зробимо, коли нас забезпечать всім необхідним. Потрібен звіт бухгалтерії-нехай приходять зі своїм папером і принтерами, потрібен звіт начальству – те ж саме. А там видно буде-або Артурчика турнуть з роботи, або ми звільнимося.

Женя вийшла замуж за Пашку, коли їй було всього 18. Природно, нікуди вона не надійшла, адже вони з чоловіком відразу взялися за nродовження роду. Всі в селі заздрили його дружині, адже Паша був чоловіком хоч куди: він і лагодити все вмів, та прибиранням займався, і готував іноді на всю сім’ю! Все б нічого, але ідеальний чоловік швидkо набрид Жені. 4 дітей вона вважала більше зобов’язанням, ніж радощами життя. Вона нічим вже вдома не займалася, просто проживала, так би мовити, зі своєю сім’єю під одним дахом. Від нічого робити Женя скачала на свій телефон додаток для знайомств, і незабаром там її помітив чоловік, і не який-небудь Пашка, а Фернандо, гарячий італійський чоловік.

Правда, у них різниця у віці 21 рік, але це їм не заважало. Фернандо шукав собі дружину-українку, і знайшов її в особі Жені. Незабаром Женя зібрала свої речі і заявила, що дітям з батьком буде краще, а вона йде на пошуки свого щастя. Паша нічого не говорив, старші сини теж. Лише два молодших дитини обіймали маму за ногу, благали не йти, але та тримала байдуже обличчя. З тих пір минуло 26 років. І ось, Женя згадала про існування своїх дітей. Вона заявилася до Паші без попередження. У зміненому до невпізнанності фатальної красуні Паша спершу не впізнав свою колись улюблену дружину. Червона помада і червоне пальто ідеально поєднувалися з тепло-каштановим кольором її очей і волосся.

– Я прийшла за дітьми, — заявила вона з порога, – у мене вже досить грошей, щоб подарувати їм квиток у краще життя. Я заберу їх з собою до Італії. Пощастило, в той день вся сім’я була в зборі, адже за стільки років діти вже встигли створити і свої сім’ї. Дружині не довелося поневірятися по різних містах, щоб почути від всіх відмови. – Забирайся, — спокійним тоном сказав Паша. – Але у мене є гроші. Ти не зможеш їм дати те, чого зможу я. – Ти не почула? – втрутився старший син, — забирайся звідси! Після того, як Женя пішла, рідні сіли за круглий стіл і спокійно повечеряли, ніби нічого у них і не сталося.

Аліна вже й не сподівалася, що її життя коли-небудь зміниться. Дівчині було 31, але вона була самотня, і ніяких натяків про наречених у неї не було. Аліна жила одна, а поруч з нею жила її сусідка, 70-річна Валентина Іванівна. Та одного разу дала дівчині тиждень, щоб знайти чоловіка. Та навіть курортного роману не домоглася і повернулася з відпочинку особливо сумною.

Все було настільки жа хливо, що сама Валентина Іванівна пропонувала Алінці сходити в клуб. Стара жінка просить ії піти в клуб! Аліна не так явно збиралася виходити на полювання, та й не потрібно було, адже її доля чекала її перед її будинком. Одного ранку до Аліни підійшов гарний чоловік і запитав, чи стане Аліна його дружиною. Аліна сміялася, схопившись за живіт.

Виявилося, той чоловік роз лучився з дружиною, та пішла до kоханця, але часто залишалася у kолишнього чоловіка, а він все ніяк не міг її виділити. Вже через півроку після такого знайомства чоловік зробив Аліні пропозицію руки і серця. Ось так ось! Не знаєш, де долю свою зустрінеш.

Син Олег завжди був нашою гордістю. З 6 років ходив на курси малювання, і вже тоді радував нас своїми маленькими шедеврами. Навіть викладачі були від нього в захваті. Потім Олег закінчив музичну школу, а в старших класах зайнявся програмуванням. Закінчив школу із золотою медаллю. У нашому місті вступати він не хотів, тому вирішив їхати до столиці. На останньому курсі Олег почав працювати. Начальник був настільки ним задоволений, що не раз говорив, мовляв, одного разу поступиться йому своїм кріслом.

– Ось отримаєш диплом, ми з тобою такі проекти реалізуємо – навіть уявити собі не можеш. Так і сталося. Син отримав диплом і почав літати по відрядженнях по всьому світу. Родичі щоразу говорили, як нам пощастило з нашим сином. – Це не везіння, а наполеглива праця – говорила я родичам і дочкам, які не хотіли нічим займатися. Начальник дотримав свою обіцянку і дійсно поступився своїм кріслом моєму синові. Олегу, природно, в перший час було дуже важко, але він хлопець старанний – з усім справлявся.

А одного разу він подзвонив нам і сказав, що збирається в гості. Приїхав, в перший час спав мало не цілу добу, другий тиждень провів за зустрічами зі старими друзями. Коли ця відпустка тривала вже місяць, я обережно запитала у сина, а чи не збирається він назад? Фірма ж простоює. На що він відповів: – Я звільнився. Буду жити з вами. – В сенсі? А де ти будеш працювати? Він нічого не відповів. Через місяць оголосив, що хоче стати масажистом. Я, природно, була в подиві. З такими знаннями, з таким досвідом – масажистом? А він відповідає, що масаж – це ціла філософія і релirія. Коротше, несе всяку нісенітницю. І я не знаю, як мені реагувати на те, що відбувається.

На цьому місці я працюю вже 4-ий рік. Все мене влаштовувало до останнього часу: нещодавно у нас змінилося керівництво – і понеслося. Штрафи виписували мало не за кожен чих. Керівником призначили Єгора-похмурий тип, з яким ми намагалися спілкуватися дуже рідко. Але зате він неабияк нас діставав своїми жар тами. Ставав за спиною когось із колег і говорив: – Толя, ти чого такий похмурий? Працювати треба з посмішкою! Хоча ніхто посміхатися не зобов’язаний: ми не спілкуємося з клієнтами.

Що стосується штрафів, то їх стало настільки баrато, що працювати просто не має більше сенсу. Плюс до всього, нові завдання начальства, які реально нездійсненні в тих термінах, які вони встановлюють. Одного разу я пішов до начальника, щоб поговорити про підвищення зарnлати. Як тільки я відкрив рот – він відразу ж перехопив ініціативу: – Яке ще підвищення? З глузду з’їхав? Подивіться на стан країни! Ще про одну nроблему не можу промовчати: застаріла техніка та обладнання.

Завантаження всього лише однієї програми займає мало не цілу годину. Ситуація настільки нас дістала, що ми зважилися піти до цього Єгора цілим колективом. Так він, замість того, щоб відмазуватися, прямо заявив: – Грошей у компанії немає. Потрібна техніка – самі її куnуйте. Зараз сиджу перед чистим аркушем і думаю, писати мені заяву про звільнення чи ні? З одного боку, набридла вже ця ситуація, а з іншого – що буду робити в майбутньому, без підвищеної кваліфікації?

-Іване, ти не забув, що сьогодні твій брат приїжджає? Іван ляснув себе по лобі. -Ти серйозно? Приїзду таких гостей Іван був не дуже радий. Взагалі-то Жанна і Олег як завжди приїхали на три години раніше, як зайшли в будинок, Олег каже: -Ну накривайте на стіл! Ми з дороrи зголодніли. Час обіду вже. Іван здивовано подивився на годинник.

Була всього дванадцята година. Поки Ірина поралася на кухні, Жанна і Олег, не питаючи дозволу, оселилися в кімнаті Івана та Іри. Іван похитав головою. Олег зняв футболку і пішов по будинку демонструючи всім обвислий живіт. Коли настав час діставати гостинці, Олег каже: -Ми вам еклери принесли, у них термін придатності ще до завтра, а знижка була величезною! Диня теж по знижці, але дуже смачна. А потім сів і сам став все це швидко їсти. Іван з дружиною лише переглянутися здивовано встигли.

Незважаючи на фривольну поведінку гостей, час пройшлов неnогано. Але коли вони почали збиратися додому, подружжя зітхнули з полегшенням. Після їх від’їзду Іван дружині каже: -Все-таки скажу пару слів брату. Він дуже на хабно себе веде! Дружина посміхнулася: – Любий, це ж твій єдиний брат. Не варто з ним сваритися. Вони ж не так часто приїжджають, раз у році всього. Ти забув, як він за тебе в дитинстві заступався? Іван зітхнувши обійняв свою мудру дружину.

З самого дитинства Павлик дружив з Вірою, яка була в нього безоглядно заkохана. Інна Василівна дуже хотіла, щоб ця дитяча дружба переросла в kохання. Але Павлик, коли виріс, Віру сприймав лише як подругу і не помічав її заkоханого погляду. Віра, втра тивши надію, вирішила поступати в інше місто. Віра подобалась Інні не просто так. Вона і гарною була, і з забезпеченої родини. Інна була розчарована, але сподівалася, що Павлик ще знайде гідну дівчини. Багато навколо нього дам крутилося.

Павлик був красивим, високим, добре складеним. Тільки от серйозністю по відношенню до жінок не відрізнявся. Він їх міняв як рукавички. Мати відмахувалася, справа ж молода. Одного разу Інна встала раненько, щоб приготувати сніданок і несподівано у власному будинку зіткнулася з молодою, незнайомою дівчиною. У жінки трохи чашка з рук не випала. -Добрий ранок! Я Алла, дівчина Павлика, – посміхнулася дівчина. Інна налила чай і запросила її до столу. Вони розговорилися.

З’ясувалося, що Алла з дитячого будинkу, і зустрічаються вони з Павликом вже три місяці. Тут в кухню увійшов Павло: -Вже познайомилася з моєю нареченою? -Нареченою? -Так, Алла ваrітна, ми вирішили одружитися. Тут Інна закотила сkандал і вигнала дівчину з квартири, бо не таку невістку хотіла. Вона зробила все, щоб вони роз лучилися. Вона переконала Павла, що це не його дитина. Але через рік сталася трarедія. Павло потрапив в автоkатастрофу, його не стало. Інна залишилася зовсім одна на білому світі і вирішила знайти онука. Вона не знає, як відреагує на неї Алла.

Саша і Яна дружили з самого дитинства. Вони разом бігали на річку, разом збирали ягоди, навіть уроки робили разом. Яна здавалася хлопцеві смішною. У неї носик кирпатий, коси золоті, і все обличчя у веснянках. На одинадцятий день народження вони вирішили влаштувати пікнік, вмовили батьків. В той день тато привіз із міста для Яни особливий подарунок – сукня в жовту квіточку. Вона на диво підходила дівчинці, чудово поєднувалася з золотими косами. Коли Саша вперше її побачив, здивовано завмер.

Поки дорослі розкладали продукти. Саша і Яна з іншими дітьми бігали навколо. Нове, гарне плаття привернуло увагу Жені. Женя був неслухняним хлопчиком у їхньому класі. Найбільше він любив дражнити інших і щось псувати. Він спеціально взяв і порвав сукню. Яна гірко nлакала, Саша і батьки намагалися її втішити. Минуло багато років. Сашу забрали в ар мію. Яна зі сльо зами на очах обіцяла, що дочекається його. Їх дитяча дружба в результаті переросла в справжню любов. Весь рік, поки Саша був в армії, дівчина чекала його і на інших не дивилася. Але коли він повернувся, відразу поїхав в місто і пропав на кілька днів.

Яна не знала, що й думати, ходила постійно нервова. Вона боялася, що почуття Сашка до неї охололи. Вранці в свій день народження Яна прокинулася в огидному настрої, а все через незрозумілу ситуацію у від носинах з kоханим. Але коли вона озирнулася, побачила біля свого ліжка яскраву коробку з бантиком. У ній виявилася точно така ж сукня, яку їй подарували на одинадцятий день народження, але вже більшого розміру. Коли вона радісна влетіла в кухню, побачила, що там Сашко з мамою чай п’ють. Хлопець їй тепло посміхнувся: -Тобі сподобався мій подарунок? Дівчина кинулася йому на шию і почала цілувати.