News 382 Media

У другій половині серпня різко похолодало, почалися дощі. Це влітку вони сильні і короткі, приносять довгоочікувану прохолоду і свіжість. А осінні дощі противні, тривалі і вогкі. Від них холодно і сиро не тільки на вулиці, але і в квартирах. Тамара перед виходом з офісу виглянула у вікно. Так і є, моросить. Відразу приготувала парасольку. Йти до зупинки автобуса недалеко. Але в дощову погоду, та ще з вітром, триста метрів здадуться в два рази довше. Тамара вийшла з будівлі і зупинилася на ґанку під навісом. Підняла комір плаща і розкрила парасольку. Зробила кілька кроків до зупинки, як налетів вітер вивернув парасольку, мало не вирвав його з рук. Вона затиснула сумочку під пахвою, двома руками взялася за парасольку і повернулася до вітру спиною. Новий порив повернув його в попереднє положення. Тамара заспішила до зупинки. Вона замерзла, поки чекала автобус.

Народу в салоні було багато. Ще б пак, кому охота йти пішки під дощем? Тамара стояла біля дверей на передній площадці. Їхати всього кілька зупинок. Її штовхали, зачіпали пасажири, які входили і виходили. Від нудьги вона склала список в розумі, що з продуктів потрібно купити прямо зараз, а що може почекати. У вихідний обіцяла сходити з донькою в магазин і купити нові туфельки в школу. За літо купили ранець красивий, ручки, зошити і форму. А ось на туфлі грошей не вистачило. Ледве дотягла до авансу. Так задумалась, що мало не проїхала свою зупинку. Вийшла з автобуса і завмерла на місці. Вже зрозумівши, що сталося, вона все ж заглянула в розкриту сумочку. Ні гаманця, ні телефону. Тамару кинуло в піт. До зарплати два тижні, продукти майже закінчилися, грошей немає. І доведеться доньці йти в школу в старих розношених босоніжках або кросівках, теж неабияк поношених. А, як відомо, зустрічають по одягу. Сльози відчаю і образи бризнули з очей Тамари. Вона йшла додому під дощем і плакала.

Ніяк не могла зупинитися. Посилала прокляття на голову того, хто це зробив, лаяла себе за необачність. Згадала, як зовсім недавно втішала на роботі одну співробітницю, у якій розрізали сумку і витягли гроші, коли їхала купувати новий телевізор. — Ну що поробиш? В житті всяке буває. Сльозами не допоможеш. Напевно, ці гроші комусь були потрібніші. «Боже, яку дурість зморозила. Когось втішати куди легше, ніж себе », — думала Тамара Вона йшла по мокрому асфальту в калюжах і терзала себе питаннями: «Що робити? Як жити? Зайняти у кого-то можна. Але ж борг потрібно потім віддавати. А ще стільки витрат. Так я ніколи не виберуся з боргів ». Будинки в коридорі села без сил на взуттєву тумбочку. Дочка вийшла з кімнати і своїм дитячим сердечком зрозуміла, що у мами неприємності. — Мама, ти плакала? Захворіла? — Розпитувала вона. Тамара хотіла сказати, що все добре. Але передумала і розповіла доньці правду про крадіжку гаманця. — Всі? Значить, ми не зможемо купити мені нові туфлі? — Поліна засмучено подивилася на маму. Тамара кивнула і опустила очі, ховаючи від дочки набіглі знову сльози. Поліна обняла маму. На кілька довгих хвилин вони так і застигли.

А Тамара в душі все проклинала того, хто так вчинив з нею, не могла заспокоїтися. «Говорити легко, що кому-то гроші потрібніші. А хіба нам з дочкою вони не потрібні? Але я ж не пішла красти, — думала вона, поки готувала вечерю. — У кого позичити грошей? Цукор закінчився, немає макаронів, рису, залишки гречки зварила … » Вночі довго не могла заснути, переверталася і думала. «Попросити завтра у мами грошей? Ні. Пенсія і так маленька, та й не залишилося, напевно, від неї нічого. Все до копійки мені віддасть, а сама як буде жити. У Світлани? Ні. Вона недавно теж займала у кого-то . Все, потрібно поспати. Завтра щось придумаю ». Здавалося, тільки закрила очі, а вже продзвонив будильник. Встала з важкою головою і темними колами під очима. Тут же згадала, що сталося вчора. «А злодій, напевно, радіє. Він спав добре ». Залишила на столі записку дочки, що коли прийде бабуся, щоб ні в якому разі їй не говорила про гроші, і пішла на роботу. Через термінових справ час летів швидко, колись жаліти себе. Перед самим обідньою перервою в кабінет зайшла Ольга.

Вони не дружили, працювали в різних відділах. Ольга належала до розряду успішних жінок. Чоловік добре заробляє, є машина, квартиру подарував їм на весілля батько. Ні в чому не знає потреби і виглядає молодо, хоча старше Тамари на три роки. Одягається модно і стильно. Що її може пов’язувати з Тамарою, одягненої більш, ніж скромно, яка загрузла в проблемах і безгрошів’я? Нічого. — Вітання. А я до вас. — Ольга посміхнулася. — Не подумайте нічого поганого. Вчора розбирала речі і натрапила на коробку з туфельками. Віка не встигла поносити, нога виросла. Я й забула про них. Продавати не люблю. Мені сказали, у вас теж дівчинка. Може, їй підійдуть. Візьміть, приміряйте. А то у нас у відділі у всіх хлопчики або дорослі дівчатка. У Тамари серце підстрибнуло вгору від радості. Вона так розгубилася, що всі слова вилетіли з голови. Відкрила пакет і дістала рожеву взуттєву коробку. У ній лежала пара червоних лакованих туфельок на низькому каблучку і з золотим гудзичком-застібкою. Тамара перевернула туфельку і подивилася на вказаний на підошві розмір. «Тридцять третій.

Якраз Полінкін! » — Ой, розмір підходить! Красиві які. Мені незручно просто так їх брати. Дорогі, напевно. — почала вона, але Ольга перебила. — От і добре. Я рада, що вам сподобалися. — І вона вийшла з кабінету. Не вірячи своєму щастю, Тамара їхала додому в автобусі, притиснувши коробку до грудей. Вона дивилася на всі боки, не дай Бог, знову хтось стягне. Мама дочекалася її, не пішла додому. — Ти чому мені не сказала? Я побачила записку. Поліна мені все розповіла. Ось, візьми. Трохи, але краще, ніж нічого. — мама простягнула Тамарі 800 гривень. — Дякую мамо. А як же ти? — За мене не думай. Це Люся, сусідка, мені давній борг віддала. Я вже й не сподівалася отримати його. Так що візьми і купи що потрібно. Поруч з бабусею стояла Поліна і дивилася на рожеву коробку в руках матері. — Це тобі. Примір. — Тамара радісно простягла дочці коробку.

Поліна відкрила і ахнула. — Які красиві! Я про таких і мріяла. Дякую мамо! — вона втекла з коробкою в кімнату. Через хвилину вона повернулася вже в нових туфельках. — В самий раз. А як же гроші? — Поліна поглянула на маму. — Я не купила їх. Мені на роботі співробітниця принесла. Її дочці малі. Як часто за бідою приходить радість. І ось вже на зміну переживанням і безвиході прийшла несподівана допомога. Бачачи щасливі очі дочки, Тамара думала, що все ж правильно кажуть, на місце втраченої або вкраденої речі обов’язково прийде нова. Що світ не без добрих людей. Є злодії і шахраї, а є добрі люди. І хтось там, нагорі, все ж стежить за їх рівновагою.

— Галя, ну тут треба зробити тільки тест Д Н К, нічого в цьому такого я не бачу і не розумію, чому ти ображаєшся. Тим більше, якщо тобі переживати нема чого. Інакше ні я, ні мої батьки спокійно спати не будемо, — заявив мені Максим. Він так і не зрозумів, чому я це зробила — пішла від нього. Та про все по порядку. Пішла від чоловіка, зараз живу у батьків і повертатися не планую. Чоловік мене не просто образив — він зажадав зробити на нашого однорічного сина тест Д Н К. Ще й не розуміє, що в цьому такого. Дійсно! Майже прямим текстом назвав мене зрадницею, чого тут ображатися? Заміж я вийшла » чистою ». З Максимом ми зустрілися, коли мені було всього 19, через рік ми вже одружилися. У мене досить релігійна сім’я, тому ні про які стосунки до шлюбу не йшлося. Максим це все прекрасно знав. Але в це зовсім не вірили свекруха і його брат.

Дійсно, куди їм в це повірити. У одного діти від трьох різних жінок, він від аліментів ховається, а свекруха сама наро дила в сімнадцять і заміж обидва рази виходила через дітей. Мене думка цих людей не цікавила, я з ними не бачилася. Чоловік не заперечував, він їздив до них, я — до своїх. А коли я сказала, що в положенні, то стало зовсім не до поїздок, тому що очікування синочка виявилося для мене складним. Але слава Богу, в термін у нас нар одився здоровий хлопчик. У нього були блакитні очі і темне волосся, хоча у мене — зелені очі, у Максима — карі. Акуше рка ще посміялася, що ми від нього мітлою дівчат відганяти будемо, дуже вже й рідкісне поєднання. Свекруха, яка прийшла на виписку, лише скривилася і пішла. Онука на руки вона не взяла. Я тоді не звернула на це уваги, не до того було. Це вже потім почала аналізувати.

Ми з Максимом були щасливі. Я поринала в материнські турботи про дитину, чоловік працював, намагався мені допомагати. З іншими людьми я намагався контактувати і спілкуватися менше. Навіть зі своїми рідними я спілкувалася по телефону, в гості не ходила. Свекруха мені не дзвонила, онуком Назарчика не рахувала. Але я була впевнена, що вона всю необхідну інформацію дізнається через чоловіка. Вона переконана, що батько у хлопчика інша людина, адже, мовляв, ні на мене, ні на Максима малюк не схожий. З’ясувалася ця цікава інформація випадково. Чоловік почав ходити якийсь сумний, без настрою, на прохання посидіти з дитиною відповідав, що втомився або йому колись. Тиждень, дві, три, місяць — обстановка тільки загострювалася. Я ж не сліпа, прекрасно розумію, що це все не просто так відбувається. Вирішила запитати безпосередньо — що у нас не так, чому він так відсторонюється. Максим спочатку відмовлявся якимись загальними фразами, а потім все-таки не втерпів і видав, що хоче провести дитині тест Д Н К. — Чим старше він стає, тим менше схожий на мене або тебе.

Я починаю сумніватися, що це мій син! Треба провести тест. Якщо це моя дитина, я буду спокійний, а якщо немає — то перестану мучитися і просто з тобою розлучуся. Для мене це був ляпас. Запідозрити мене в зраді і брехні … «Просто розлучуся» … як у коханого чоловіка взагалі язик повернувся таке сказати ?! — Ніякого тесту не буде. Я не збираюся тобі нічого доводити, — говорити було важко, в горлі стояв клубок. Чоловік схопився і почав говорити, що мама була права. Якщо я відмовляюся від тесту, значить мені є, що приховувати. Зажадав, щоб я розповіла, хто насправді батько. Ми посварилися, бо Максим навіть не хотів мене слухати. — Навіщо весь цей цирк? Ти ж міг спокійно зробити цей тест, щоб я нічого не знала? — А я не збирався його робити, мені достатньо було твоєї згоди. Але ти так завзято відмовилася, що тепер так, я хочу його дійсно зробити. Чужу дитину ти мені не нав`яжеш! Коли він пішов, грюкнувши дверима, я подзвонила мамі, сяк-так змогла розповісти про подію і попросила забрати мене. Через сорок хвилин приїхали батьки з сестрами.

Допомогли мені зібрати речі, забрати малюка і відвезли мене додому. Батьки були на моєму боці. Папа категорично заявив, що сімейство чоловіка і він сам обра зили всю нашу сім’ю, вважаючи мене жінкою, здатної на таке. А такого він терпіти не збирається, спілкуватися з цими людьми вони більше не будуть. Мені було сказано, що я вже доросла, тому вказувати, що робити, мені не будуть, але щиро радять порвати з цим чоловіком. — Про який взаємоповазі може йти мова, якщо чоловік засумнівався в дружині і йому потрібно підтвердити, що це його дитина. Навіщо такий чоловік потрібен поруч? Він тобі ні опорою, ні захистом не буде, — говорила мама. — Пам’ятай, що ти не одна. Ти можеш залишитися у нас, місця в будинку всім вистачить. Ми і з дитиною допоможемо, і підтримаємо. Нам не в тягар. Але вирішувати треба один раз і назавжди. Біганини від чоловіка до нас і назад я не потерплю, це не справа, — заявив батько. Мені навіть і вирішувати нічого було — Максим втратив мою довіру.

Слова свекрухи для нього виявилися більш значущими. Та й далі він себе повів не як чоловік. Він обурився, що я пішла. Це, як він сказав, зайве підтвердження, що дитина не його, а я рятуюся від офіційного ганьби. Інших варіантів він не бачить. — А що такого? Ну, запропонував зробити тест Д Н К. Якби не було, ніде правди діти, ти б не відмовилася. Але все одно дізнаюся через су д, мій чи це дитина, — сказав мені по телефону Максим. Я ж взагалі хочу відмовитися від тесту, нехай він не буде значитися як батько дитини, ніяких аліментів від нього мені не треба. Хочеться просто відмитися від цього всього, що на мене вилили Максим і його сімейка. І я неймовірно вдячна своїй ро дині за підтримку.

Того вечора семирічна Маша почула розмову своїх батьків про її маленькому братика Василька. Василько був тяжко хв орий, але у батьків не вистачало грошей на дороге лі кування. Ще вона почула безнадійний запла каний голос мами: «Тільки диво може врятувати зараз нашого хлопчика» Маша побігла до себе в кімнату і дістала свою скарбничку, в якій зберігалися всі її заощадження. Вона висипала монетки на підлогу і дбайливо їх перерахувала. Маша затиснула заповітні монетки в кулачок, вислизнула з дому і побігла в ап теку. Під дверима апт еки дівчинка терпляче чекала, поки апт екарка зверне на неї увагу, але та була так захоплена розмовою з якимось чоловіком, що Марійка, нарешті, вирішила постукати монеткою по склу. Це допомогло! — Що ти хочеш, дитя? — запитала апт екарка з помітним роздратуванням. — Хіба ти не бачиш, що я розмовляю зі своїм братом аж з Америки, якого дуже давно не бачила? — Вибачте, але я хотіла б поговорити про мого брата — відповіла Марійка.

— Ви знаєте, він дуже хв орий, і я хотіла б купити «Чудо». — Що що? — перепитала здивована ап текарка. — Мама сказала, що моєму братові Васильку допоможе лише диво. Так ось, я хотіла б дізнатися, скільки коштує це Чудо? — Шановна дівчинка, вибач, але ми не продаємо тут чудеса, я не можу допомогти тобі, — сказала апт екарка. Але тут в розмову втрутився брат ап текарки. Він підкликав до себе дівчинку і запитав: — А яке саме Чудо потрібно твоєму братику, миле створіння? — Я не знаю, — схлипнула Марійка. — Я чула тільки, що він дуже хв орий і мама каже, що йому потрібна опер ація. Але тато не може за неї заплатити, тому я і вирішила використовувати свої гроші. — Скільки ж їх у тебе? — запитав чоловік з Америки. — 25 гривень і 70 копійок, — сказала дівчинка. — Це все, що я змогла знайти.

— Який збіг, — посміхнувся чоловік. — 25 гривень і 70 копійок .Він взяв гроші, і попросив відвести його до себе додому. — Я хочу подивитися на твого братика і зустрітися з батьками. Подивимося, яке диво вам потрібно! Ця людина була відомим хір ургом, який спеціалізувався саме на таких проблемах, які були у маленького Василька. Він провів лі кування хлопчика абсолютно безкоштовно, і скоро Василько зовсім видужав. Мама і тато не могли повірити в своє щастя. — Цей чоловік, якого ти зустріла — справжнє диво! — сказала якось мама Марійці, а потім звернулася до чоловіка: — Цікаво, скільки б це коштувало? Марійка посміхнулася. Вона точно знала, скільки коштує це Чудо — 25 гривень і 70 копійок. Плюс — щира віра маленької дівчинки.

Я працюю бо ртпровідником вже довгі роки. Вчора у мене був неймовірно важ кий рейс: наші туристи поверталися з Таїланду. Мене все настільки дістало, що я вирішив вилити душу. 1. Чому ви не можете забрати свій ср ач? Це просто кош. мар! Мовляв, я купив квиток, значить, можу зас рать весь літак? Я зайшов в туалет і обімлів — сліди взуття прямо на ун іт азі. У позі орла треба справляти свої потреби в поїзді, а не в літаку. Для чого придумані одноразові сидіння і спеціальні накладки? Чоловіки — окрема історія. Так складно підняти сидіння? Вдома також себе ведете? З вами летять жінки, нехай і чужі, але проявляйте повагу. Якщо не навчилися стоячи або занадто маленької гідністі, сідайте, дорогі, і виливайте душу. Жінки бувають теж різні — прямо на підлозі розкидають свої криваві аксесуари і використані дитячі під гузники. Урна для кого варта? 2.

Діти. Я нен авиджу маленьких дітей на бо рту. Навіщо ви таких крихт тягніть у відпустку? Політ триває шість годин, зазвичай пасажири сплять. Але ось маленькі туристи часом влаштовують такі кардебалет, що весь екіпаж стоїть на вухах. Включайте мультики, беріть іграшки — ви повинні самі продумувати, чим займатиметься ваше чадо в літаку. Слідкуйте за дитиною, адже мені набридло ловити дитячі тіла під візком. 3. Стюардеса. Дорогі пасажири чоловічої статі, бо ртпровідниці зобов’язані з вами люб’язно розмовляти, згідно з інструкцією, вони аж ніяк не флі ртують. Це їх робота і вимоги транспортної компанії. У них є сім’ї, і вони не страждають від самотності. Ви — не чоловік їх мрії. Жодна бо ртпровідниця не мріє з вами усамітнитися в туале ті. Заспокойтеся!

За всю мою практику тільки одна стюардеса познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком в літаку, але вона просто залишила йому свій номер. 4. Хамське ставлення. Багато пасажирів вважають, що їм повинні п’яти ціл увати в літаку і виконувати одним помахом всі забаганки. Персонал відповідає за безпеку польоту, а не облизування п’ятої точки. Ми отримуємо гроші за свою роботу, але не варто ставитися до нас як до слугах. Якщо вам все одно, яка думка у нас залишиться після спілкування з вами, сядьте і накладіть купу прямо в проході. Ми зрозуміємо ваш знак. 5. Інт имн і стосунки в літаку. Багато любителів екстриму тільки і погоджуються на політ заради «кексу» в літаку. Якщо ви вважаєте це чимось екстремальним і феєричним, то я вас засмучу — це ог идно.

Ви на бо рту не одні, і туа лет призначений зовсім для інших цілей. Приємно вам було б перебувати в приміщенні, де перед вами хтось по-швидкому перепіхнулісь? От і все! Хочете спробувати в літаку? Сплатіть індивідуальний трансфер і ні в чому собі не відмовляйте. 6. Гігі єна. Просто мийтеся, люди. Чистіть зуби і користуйтеся антип ерспірантами. Це стосується і жінок, і чоловіків. Я ігнорую прохання тих пасажирів, від яких несе за версту, інакше мене знудить прямо на них. Чим не пишаюся. Мені шкода людей, які змушені летіти кілька годин у вашій компанії. Скажете, кинути все і поміняти професію? Запам’ятайте одну істину: хороший сервіс має на увазі двосторонню повагу. Ваше ставлення добре до нас, а ми — до вас. В результаті, у вас комфортний політ, а у нас менше клопоту і краще настрій.

Коли я бачу на вулиці чоловіків, які спокійно несуть сумочку своєї дружини, мене це, чесно сказати, відразу коробить. Хочу попередити, що висловлюю свою особисту думку на цю ситуацію і ні в якому разі не нав’язую свою думку. Зараз всі такі жінки, швидше за все, закидають мене камінням. Ну не можу я зрозуміти таких чоловіків (і ніколи не зрозумію), які погоджуються на цю дію, ну і жінок теж не розумію. Скільки разів зустрічала такі пари: чоловік несе жіночу сумочку, а дружина при цьому йде поруч. Гаразд би сумка була велика, а то акуратна невелика сумочка на тонкому ремінці, або того гірше на ланцюжку.

Швидше за все, така жінка вважає, що її чоловік виглядає в очах інших лицарем. Він же піклується про свою дружину і оберігає її, адже вона так втомилася нести свою легку сумочку. І не думає жінка про те, як на нього дивляться оточуючі. Бувають, звичайно, ситуації, коли чоловік просто зобов’язаний носити сумки, але це стосується важких господарських сумок з продуктами або пакетів з магазину. Зі мною багато хто не погодиться, як чоловіки так і жінки. Як так, чому б і ні! Але подивіться на цю картину з боку. Просто поспостерігайте. Так, безсумнівно, ваш чоловік любить вас. Ну раз любить, то чому б йому не віддати свою дамську сумочку, нехай несе. Жінки хоч раз замислювалися, як це виглядає? З боку це виглядає дуже безглуздо.

Навіть смішно. Коли йде пара, неважливо, якого віку, але в основному це вікова категорія 25-45 років. Чоловік «допомагає» своїй жінці нести її сумочку. А що, дружина так сильно втомилася? Що в цій сумочці — цеглу, каміння? Максимум, що лежить там — це телефон, гаманець, ну і все, мабуть. А чоловіки бачили себе з боку? Як ви виглядаєте з яскравою сумкою в руках. Невже їм це самим подобається. Так ось, мене просто бісить, коли я бачу таку картину. Ніколи не дозволяла своєму чоловікові носити свою сумку, максимум — потримати (щоб щось поправити). Це жіноча сумка і повинна нести її тільки я, але ніяк не мій чоловік.

Сьогодні — річниця їхнього весілля. Оксана любила тішити чоловіка приємними несподіванками в такі дні. Ось і цього разу, в цей особливий для їх сім’ї день, вирішила зробити сюрприз для свого улюбленого Юрчика. Вранці він дозволив улюбленої подовше поспати, чи не будив раніше, щоб приготувала йому сніданок. Юра швиденько прийняв душ, заварив собі міцної кави і, перекусивши бутербродом, відправився на роботу. Сонце вже добряче гріло крізь шибки, поки не розбудило Оксану. — Ого, вже дев’ять. Ось я сьогодні поспала, — промовила до себе в порожній квартирі. — Це ж треба так. Ось я тюхтя. Хоч би кави для Юрчика зробила. Ну нічого. Спробую надолужити згаяне. Думки, як і Оксана по квартирі, хаотично снували. Сяк-так прибравши в кімнаті, жінка пішла на кухню, щоб приготувати улюблені чоловікові сирнички. Коли відкрила дверцята морозилки, відразу зрозуміла, що ще приготує для коханого. Це будуть стейки з картоплею-фрі, до речі, теж його улюблені. Радісно мугикаючи — трохи в унісон, іноді — невпопад — улюблені пісні, що звучали в навушниках, вона металася по кухні, щоб встигнути до обіду з приготуванням. Акуратно склавши все в лоточки, які перемотати фольгою, а зверху ще й рушничками, задоволена своєю роботою Оксана пішла в спальню.

Із шафи вона вийняла одне зі своїх найулюбленіших суконь, червоне, ,навела яскравий і, разом з тим, витончений макіяж, взула туфлі на підборах і на крилах удачі рушила на фірму чоловіка, щоб зробити йому сюрприз. У кабінеті Юрія нікого не було. Жінка вирішила почекати, поки у коханого закінчиться нарада. Тишу в кабінеті перервав вибросигнал на мобільному телефоні чоловіка, що лежав на столі. Оксана не мала звички «ритися» в його телефоні, тому що завжди довіряла коханому. Однак вирішила глянути, може, там щось термінове. Побачене і прочитане її просто приголомшило: » Я все підготувала. Думаю, вона не здогадається. Вечір повинен бути незабутнім ». І відправник — «Ланочка». Пелена с ліз застеляла їй очі. Оксана вибігла з кабінету чоловіка. Вона не чула землі під собою. Відчувала себе розтоптаною. Це було жор стоко. Жінка викидала один за іншим вішалки з шафи з речами ко ханого. Вони пахнули їм, її сенсом життя, який за частку секунди став чужим.

Як він може? Він її зра джує, а вона навіть не запідозрила. Її Юрчик, завжди такий уважний і чуйний, як він міг так вдало прикидатися і приховувати роман з іншою? З нагоди річниці весілля Юрій в цей день раніше повернувся з роботи. Він переступив поріг спальні і застиг на місці, від несподіванки зронивши на підлогу вазу з орхідеєю для коханої. Його Оксанка лежала на ліжку упереміж з його розкиданими речами — і світу не бачила за сл ьозами! — Сонечко, що трапилося? — підбіг до неї. — Як ти можеш вести себе так, ніби не знаєш причини? Ти зра джуєш мені. Ненавиджу! Ніколи не прощу! Я була у тебе на роботі і бачила ту кляту есемеску. Гарного вам вечора з Ланочкою. Іди! — Оксаночка, я ніколи і ні з ким тобі не зра джував. Я люблю тебе. — Не вірю… — Дай договорити! — вже крикнув Юрій, затуливши її рот рукою, тому що, здається, Оксана не чула його, а тільки себе. — Ланочка — це моя сестра Світлана. Можеш перевірити, у тебе ж є її номер. Я попросив сестру, щоб замовила для нас столик в ресторані з нагоди нашого десятиліття. Це ж і її ідеєю було взяти наших дітей на вихідні до себе, щоб ми побули вдвох. Як ти могла так про мене думати, дурненька? Оксана ковтала гарячі сль ози і її переривчастий подих потроху вгамовується. Їй було так ніяково, і б оляче, і радісно одночасно. Справді, дивний мікс відчуттів накрив її.

Хотіла щось сказати, але не знаходила сл ів. Притулилася до коханого, спершись йому на груди, і міцно-міцно, мабуть, як ніколи раніше, стиснула його в обіймах. Юрій відповів ще більш міцними обіймами. Він перебирав в руках волосся коханої і ніжно цілував у верхівку голови. — Їдемо в ресторан? Столик заброньовано на сім, а зараз — пів на шосту, — першим порушив більш ніж десятихвилинну мовчазну ідилію Юра. — Я швиденько одягнуся. Але що будемо робити з безладом, який я влаштувала? — примруживши очі від сорому, запитала Оксана. — Залиш. Завтра у нас буде день генерального прибирання. Я і відгул взяв на роботі. А сьогодні насолоджуємося нашим святом. Люблю тебе, моя рідненька. І завжди буду любити. Ніколи в цьому не сумнівайся, — очі Юрія іскрилися щирістю. … Спогади з головою накрили Оксану. Вона витерла непрохані сл ьози — сль ози щастя. Так, вистачить згадувати. Ось-ось чоловік з роботи прийде. У духовці допікається качка, а з кімнати віє родинним затишком і любов’ю. Двадцять років їх з Юрчиком сімейного життя. — Дай Бог кожному такого щасливого шлюбу, як у мене, — подумала Оксана, перегорнувши всі сторінки їх фотоальбому. На порозі вже стояв чоловік і їх дорослі діти. А його очі, як і п’ять, десять, двадцять років тому, горіли вогнем любові. Як і її …

Василь Олександрович дивився на дружину з явною неприязню. «Да-а-а-а! — думалося все частіше, — не та вже Галочка, яку під вінець повів. Сорок п’ять, що там говорять, для жінок практично старість » Василь Олександрович дивився на дружину з явною неприязню. У його колись тендітної дружини з’явилися бочки і животик. Риси колись прекрасного особи якось змарніли чи що. Погляд, колись променистий і відкритий, став сумним, з якоюсь поволокою. Глянув в дзеркало на себе. Так він в свої 50 — майже хлопець. Так, є трохи сивого волосся, але ні живота, як у його однолітків, ні зморшок. Легко сплутати з молодиком, та й чого плутати — молодик він і є. Рішення прийняв відразу і без сентиментів. Розлучення і розділ майна — єдиний варіант. З Галиною їх більше нічого не пов’язує. В кінці-кінців навколо повно молодих і красивих. Чому він повинен бути біля нелюбимої дружини? — Галя, я ще молодий і гарячий! Ти, сама розумієш, втратила свої принади. Я не хочу більше жити з тобою в одному будинку. Розлучаємося. Галина Данилівна лише криво посміхнулася:

— А ти не забув, скільки тобі років, кавалер! Ти ринок моніторив? Там такі, як ти, ще комусь потрібні? Василь Олександрович сприйняв слова дружини, як комплімент. Розлучилися. Отримали кожен по однокімнатній квартирі і машині. — Ну нарешті, — радо відкоркував улюблений напій в компанії друзів, — нарешті я жити почну, без якоря! На наступний ранок прокинувся значно пізніше запланованого. Шеф дзвонив, не перестаючи — зривалася важлива угода. Потрібно було швидко прийти в себе. Дружина завжди робила якусь шипучку, після неї відразу відпускало. Ледве Добрев до кухні, зрозумів — крім посуду нічого немає. Робити рятівний напій нема з чого. Ледве той день пережив. Вперше отримав від шефа догану, але то нічого. Головне — він вільний. За старою звичкою приїхав додому з порожніми руками, адже його завжди чекав гаряча вечеря. Відкрив двері — пустка. Швидко вийшов, побрів до найближчого кафе. Коли побачив рахунок за таку вечерю, ледь не зомлів. Залишився голодним і без значної суми. Доведеться готувати самому. На роботі спробував «підкотити» до нової молодої секретарці шефа. Дівчина гордо повела плечем і чітко дала зрозуміти — він не її поля ягода.

Розлучений чоловік зобов’язаний віддавати третину своєї зарплати на аліменти — це її не цікавить. Василь Олександрович все ж знайшов собі співмешканку, про яку мріяв: молода, красива. Але майже відразу зрозумів: дівчина — не його колишня. Готувати, прати і прибирати вона навіть не бралася. Кафе нічні гульки, від яких у нього аж в голові все кругом йшло; салони — ось вузьке коло її інтересів. Не міг забезпечити все більш зростаючі потреби нової коханої. Заліз у борги, довелося навіть квартиру в банк закласти, але дівчина все одно пішла. До того, як вона сказала, зможе забезпечити їй належний рівень життя. Василь Олександрович після такої «молодий» життя надовго потрапив до стаціонару.

У його віці таких перевантажень організм не прощає. Квартиру забрали за борги. З роботи звільнили. Сказали, що чекати, поки він відновиться, сенсу немає, адже у них професія така — потрібно постійно бути «на коні і попереду всіх». Василь Олександрович подався знову до своєї Галинці, але та навіть на поріг не пустила. Мусив повертатися на батьківщину. Живе зараз в старому батьківському домі, точніше, в літній кухні, тому що будинок до життя не придатний. Двір заріс бур’янами, адже доглядати за ним сил Василь Олександрович не має. Раз на місяць приходить жінка-листоноша, приносить пенсію. Він спробував за нею позалицятися, але і тут нічого не вийшло. До сих пір у вікні самотнього будиночка хтось вмикає світло і говорить про те, що «кавалер» ще живий.

Моя бабуся Валентина Петрівна завжди ставилася до мене краще, ніж до інших своїх онуків. Я завжди знаходився поруч з нею, скільки себе пам’ятаю. Коли мене маленьким кривдили хлопці на вулиці, бабуся заступалась. До того ж, так загрожувала нахабам, щоб вони більше не наважувалися підходити до мене. Коли я підріс, вдавався до бабусі, щоб дізнатися, як її справи. Адже напередодні їй було погано. Бабуся лежала на ліжку з закритими очима. Я кликав її, але вона не реагувала на мене. Я взяв телефон і викликав швидку допомогу. Цим я врятував їй життя, як потім сказав лікар. З тих пір у нас з бабусею зав’язалися дружні стосунки. Я розповідав про всі свої таємні мрії. Навіть про те, яка дівчина мені подобається. Мама не розуміла такої дружби, постійно лаяла мене, щоб я не бігав до Валентини Петрівни. Коли мені виповнилося вісімнадцять років, я випадково знайшов документи, в яких говорилося, що у мене інший папа. Я не повірив.

Але коли задумався, то згадав, що тато мене ніколи не хвалив, не вів за руку в магазин або кудись ще — як водив молодших Ярослава і Романа. Тоді виявилося, що і бабуся мені не рідна. Адже вона мама тата. Я зовсім заплутався і, щоб розібратися у всьому, поїхав до бабусі. Вона підтвердила, що я дійсно не її рідний онук, але додала, що серед всіх любить мене найбільше. Я вірив їй, бо і для мене вона була найріднішою. Після школи я пішов служити в армію. Коли повернувся, зустрів дівчину, з якою незабаром побралися. Першою, з ким познайомив Ліду, була бабуся. Вона схвалила мій вибір, і це додало мені впевненості в собі. Жити почали на знімній квартирі. Грошей не було ні у мене, ні у Ліди. Тому вирішили економити, збирати кошти на покупку квартири. Бабуся часто приходила до нас в гості: обов’язково принесе якийсь потрібний в господарстві подарунок. Моя мама про мене згадувала лише коли їй щось було потрібно.

З тих пір, як я дізнався правду про батька, вона перестала мені допомагати. Казала, що я виріс, а у неї ще два малих сина, яких потрібно ставити на ноги. Я не ображався — це ж мама. Про те, що люди судяться за спадок, я часто чув по телевізору, але ніколи не думав, що мене це може стосуватися. Бабуся померла несподівано. Коли я прийшов її провідати, вона вже не дихала. Я плакав. Єдина рідна душа, яка мене любила. Через деякий час сказали, що нотаріус оголосить про спадщину. Запросили і мене. Коли побачили батьки, що я прийшов, здивувалися. Хотіли відправити назад. Що мені там робити? Адже бабуся не рідна мені. Мама теж була не в захваті, що я прийшов. Іноді мені здавалося, що вона ненавидить мене, але за що? Коли прочитали заповіт, я був шо кований. І не тільки я. Виявляється, квартиру бабуся залишила мені.

Там і приписка для нашого тата була. Вона писала, що Ярославу і Роману ви допоможете самі, а Дмитру я залишаю квартиру. Я не знав, плакати мені чи сміятися. Але виявилося, що плакати. Раптом все сімейство зненавиділо мене. Папа кричав, що це все неправильно, і він відбере квартиру через суд. Мама кричала, що ненавидить мене і шкодує, що народила на світ. Нам з Лідою було погано. Нас зустрічали, дзвонили з погрозами, щоб я відмовився від квартири. У якийсь момент я так і хотів зробити, але зупинився. То була воля Валентини Петрівни, чому я повинен відмовлятися? Ми і досі не переїхали в квартиру. Нам і не дають це зробити. Постійно хтось чергує, щоб я не зайшов всередину. Скільки ще триватиме тяганина, невідомо. Але так жити неможливо …

Григорій Корній працював механізатором в аграрній фірмі. Мав будинок, господарство (свині, качки, гуси, нутрії), 4 городу, повний двір техніки, хорошу працьовиту дружину Марію і двоє дітей. Старший син Максим уже одружений, живе в сусідньому селі. Молодша дочка Уляна недавно закінчила медичний коледж. Григорій Корній завжди вмів заробляти, тому що мав золоті руки. Все в житті вдалося, тільки б Улянку нашу красуню видати вдало заміж, щоб вона не рахувала копійки. Був у Григорія Корнія кращий друг, Петро Омельченко. Не один раз вони перекидали кілька чарок у місцевому бару. Петро Омельченко тримав в селі свиноферму, а також продавав фермерські продукти в райцентр. Мав єдиного сина Юрка. Ось і за єдиного сина Петра Омельченко хотів віддати Григорій свою дочку. «Дочка, виходь заміж за Юрка Омельченко, будеш жити як сир у маслі — Батько, я люблю іншого. Мені цього не треба, навіть з торбою грошей. Якби не його батько, то нічого не мав за душею. -Микола Антонюк нещодавно повернувся з армії. Вже знайшов роботу в райцентрі. Восени ми одружимося.

— Ти що, Уляна, здуріла? Знайшла якогось голодранця? У нього ж нічого немає, мало того, що сирота, у тітки виріс, але ж нізвідки йому добра не буде. Тітка сама живе, як жебрачка, племіннику не допоможе ні грошима, ні добром, бо не нажила нічого. У неї на подвір’ї п’ять курей, та собака з кішкою. Уляна спокійно слухала батьківські слова, а потім також твердо сказала: — Заміж за Юрка Омельченко не піду! І крапка! На наступний день батько Уляни зустрівся з потенційним сватом. Випили, закусили, поспівали і вирішили на наступних вихідних робити сватання. Діти не повинні суперечити батькам, і крапка! Григорій Корній повернувся додому і прямо з порога заявив дружині, що завтра треба колоти свиню, бо він «пропив» дочку і тепер вона Юркова наречена. На наступних вихідних чекайте сватів. Дружина кинулася лаяти чоловіка за п’янку та за його нерозважливий вчинок: — Григорію, ти що собі надумав? Ти рабовласник? Уляна не твоя власність.

Треба словами її переконати, а не силою віддати заміж за нелюба. Уляна все чула зі своєї кімнати. Вночі зібрала свої речі в маленьку сумку. Написала прощального листа для матері, а сама вилізла через вікно і втекла до свого коханого Миколи. Розписалися вони без весілля, зняли кімнату в комуналці. Григорій Корній цілий рік з дочкою не спілкувався, а мати їздила провідати дочку щомісяця. Після смерті тітки Миколи йому дісталася старенька хата. Молодий чоловік був працьовитий, тому вирішив будувати новий будинок. Як тільки почали будинок будувати старий, Корній дивувався, звідки у Миколи такі вправні руки: все вміє, все на льоту схоплює, незважаючи, що такий молодий. Прийшов якось до молодих у двір і запропонував свою допомогу, так і помирилися Через 6 років у Миколи з Уляною був розкішний будинок, велике господарство і двоє синів. Всі в селі не могли ними намилуватися. А Юра Омельченко так і сидів на шиї у свого батька. Двічі розведений ледар. Батьки Уляни змінили свою думку щодо зятя, і всім говорили, що у них тепер два сини і дочка.

Він, виявляється, родич її чоловіка. Микола аж розцвів, як побачив Світлану, а потім підійшов до нареченого і почав розмову тихо, щоб люди не чули … В той день Світлана приїхала до бабусі в село. Вона працювала в обласному центрі майже за півтори сотні кілометрів, медсестрою в лікарні. Тому до бабусі навідувалася рідко. Зазвичай приїжджала, щоб допомогти посіяти, обробити, зібрати урожай. А два дні тому вирішила просто поїхати провідати. Тому спекла улюблений бабусин торт, купила солодощів і приїхала в село. Світлана дуже хотіла побродити осіннім лісом, назбирати грибів, з яких готувала на зиму смачну грибну ікру. Але найбільше — відпочити. І ось — вона в лісі. Шелестять під ногами сухі листочки, десь неподалік, примостившись на гілці красуні-берізки, скрекоче сорока. Вітер розносить ніжний аромат грибочків.

Дівчина дуже любила такі прогулянки, де насолоджувалася неймовірною осінньої палітрою фарб і відпочивала. Так сталося, що її мама свого часу поїхала в Італію. Згодом туди ж переїхав і батько. Взяти з собою доньку не вдалося через паперову бюрократію. Тому вона, Світлана, дуже боляче переживала це і з нетерпінням чекала наступного року — саме тоді батьки обіцяли забрати її. Однак у них народився малюк, братик Світлани, і дівчинку вирішили ще на якийсь час залишити з бабусею. — Через рік-два ми її заберемо, — написала мама Світлани своїй матері. — Адже потрібно, щоб і дитина трохи підріс, і ми вирішили питання щодо легального проживання тут. Однак через рік в сім’ї з’явилася ще одна дочка, і батьки вже і не згадували про те, що заберуть старшу дочку до себе. Тому дівчинка росла у бабусі. Згодом вступила до медучилища і вже четвертий рік працювала в лікарні. Там же зустріла і перше кохання. Микола був лікарем, і коли про їхні стосунки дізналися, то мама коханого, яка працювала заввідділенням, коротко і чітко пояснила Світлані, що вона не рівня її синові.

Та ще й пригрозила, що зробить так, що дівчина втратить роботу і в місті не знайде іншу по спеціальності. Спершу Світлана думала, що все пройде. Ну, не може ж хлопець послухатися своєї матері і покинути її, свою кохану. Однак саме так і сталося. Спершу він не відповідав на її дзвінки, а коли вона побачила, як улюблений, помітивши її, тікає в перший-ліпший кабінет, все зрозуміла. — Мама права, — сказав він якось, коли залишилися в одному кабінеті. — Я лікар, і моя дружина також повинна бути лікарем, а не медсестрою. Світлана нічого не розчула. Кинулася геть, щоб не чути цього. Вона перейшла працювати в іншу лікарню і намагалася забути і Миколу, і свої почуття до нього. Згодом біль і образа почали повільно стихати. Незважаючи на сухе літо, осінь радувала щедрим урожаєм грибів. Тому дівчина зібрала великий пакет красивих боровічков. Але коли вирішила перейти через струмок, старі загнили дошки провалилися — і вона впала в воду. Там неглибоко, трішки вище коліна, але коли спробувала піднятися на ноги, зрозуміла, що сталося лихо — перелом. І дівчина почала ридати. — Що трапилося? — почула вона. — Впали в струмок? Перед нею стояв молодий чоловік. Виявилося, що він єгер і якраз обходив свою дільницю, коли побачив Світлану. Зрозумівши, що у неї травма, взявся допомагати дівчині дістатися до узлісся.

— Ой, не можу, — видихнула вона, коли до дороги залишалося буквально півтори-дві сотні метрів. — Так болить … Тоді хлопець підхопив її на руки і поніс. Подзвонив, приїхав товариш, і разом вони відвезли Світлану в районну лікарню. Перелом був складним і потребував стаціонарного лікування. Тому Зиновій часто приїжджав провідати її. Після почав їздити до обласного центру, де вони гуляли по місту, ласували смачним морозивом в кафешках. А в один з таких вечорів він зробив їй пропозицію і попросив вийти за нього заміж. — Звичайно, я погодилася, — розповідала щаслива Світлана. — Я так його люблю! Вирішили зробити невелиек весілля у нас в селі. І яке ж було моє здивування, коли серед гостей побачила Миколи. Виявилося, що він родич Зеника. Коли ж гості почали танцювати, Микола підійшов до Зеника. В його очах була туга.

— Зеник, бережи її, — сказав родич. — Пам’ятаєш, я розповідав тобі, що свого часу зустрічався з медсестрою. А мама наказала залишити її і одружитися на Люді? Так ось, Світланочка і є та сама медсестра. Вона-то скарб, який потрібно берегти і який я, дурний, втратив. Ох, якби все можна було хоч на мить повернути назад! Я послухав маму і одружився на Людке, яка тепер мені все життя псує. Всі гроші у неї, квартиру, дурень, на неї переписав, а вона мені ще й роги наставляє. — Упс! — тільки й сказав Зиновій. — Значить, той козел, який так непорядно поступив з моєю Світланою, це, виявляється, ти? Ну, що тобі сказати? Кожному доля дає шанс отримати щастя. — Я сам винен, що втратив своє щастя, — сказав Микола. — Хоча … Світлана, кохана моя, а може, ми почнемо все спочатку? — Пане Миколо, в житті спочатку ми починаємо лише один раз, — відповіла Світлана. — І я дякую небу за те, що воно подарувало мені зустріч з Зиновієм. Він — моє щастя! А ще вдячна долі, що вберегла мене від тебе.