News 382 Media

Я володію невеликою ділянкою за містом. На ній я нічого не саджу, а просто відпочиваю у вільний час. Не хочу витрачати сили на догляд за городом. Поставив там мангал, щоб смажити м’ясо, альтанку для посиденьок і укриття від дощу. А в найближчому майбутньому планував побудувати лазню і встановити паркан навколо моїх володінь. Тому туди я їздив посмажити шашлик, попити смачного чаю з самовара і відпочити від міської суєти. Сусіди мені попалися нормальні, непроблемні і небалакучі. Лише одна сусідка, Ірина Петрівна, мене іноді діставала. Весь час її дивувало, як же я живу без посівів взагалі. На її ділянці якраз навпаки — все щільно засаджено всякими розсади і квітами, з якими вона поралася день безперервно.

Оскільки паркан поки був відсутній між нашими ділянками, сусідка іноді могла зайти до мене без жодних проблем. Скажу чесно, мені це не подобалося. Іноді тільки під’їжджаю до своєї ділянки і бачу її на ньому, все вона там ходила і розглядала щось. Я її питаю: — Ірино Петрівно, що трапилося? — Нічого, дивлюся, де у вас можна було б цибулю посадити. У вас стільки вільного місця, а ви все одно нічого не вирощуєте. Думаю, може я щось посаджу. Ви ж не будете проти? Я навіть не знав, що на це відповісти. Не хотів її ображати, подумав і відповів: — Можете одну грядку посадити. Пізніше я був дуже не радий, що дозволив.

Півдня вона поралася на моїй дільниці і не давала розслабитися, її присутність мене напружувало. А тепер, ймовірно, почне сюди весь час ходити, перевіряти свій лук. Думаю, ладно, все одно вже дозволив. На роботі, нарешті, настала моя черга йти у відпустку, і я поїхав на море, а про цю дрібницю забув. Коли повернувся додому, то в перші вихідні відразу поїхав на свою ділянку. І як я був здивований, коли на своїй ділянці побачив парник і ще кілька грядок з огірками і томатами. Я прекрасно знав, хто це зробив, тому питати не довелося ні в кого. Мене це вивело з себе, тому я вирішив, що пора закінчувати.

Друга попросив допомогти: ми з’їздили в той же день в будівельний магазин і обнесли ділянку сіткою. Тепер Ірина Петрівна не зможе вільно переміщатися по моїй дільниці і робити все, що їй заманеться. А на наступних вихідних вона приїхала і питає: — Ви навіщо паркан поставили? Я ж тепер не можу потрапити до своєї розсаді. Ви самі за нею доглядати збираєтеся? Це я вже вважав нахабством, тому ввечері розібрав парник і перекинув матеріали через паркан. З тих пір Ірина Петрівна зі мною навіть не вітається. А як ви вважаєте, чи правильно я вчинив?

Син наш Мирослав після школи поїхав вступати аж до Києва, там і залишився. Живуть вони з дружиною Зіною і сином в невеликому місті поруч зі столицею, а ми з чоловіком аж в іншій області в селі. Бачимося, зрозуміло, ми з сім’єю сина не часто. Ми їздили до них на народження онука, а вдруге, коли мені невістка допомагали пройти кількох столичних фахівців, та й все на тому. Взагалі ми з чоловіком не аматори міського шуму, не звикли ми до цього всього, нам краще в селі. Діти ж до нас приїжджають буквально два рази в рік, зазвичай на якісь сімейні свята. Так і живемо.

А це минулого тижня невістці Зіні виповнилося 35 років, і вони нас заздалегідь запросили на святкування. Ми з чоловіком вирішили поїхати, поміняли в райцентрі гроші на долари, тому що Мирослав сказав, що краще дарувати конверти. Святкували в ресторанчику, чоловік 20 було, майже всі нам, крім сватів, незнайомі люди. Подарунки дарували якимось дивним способом: на окремому столику стояв ящик для «конвертиків», туди ж на столик клали подарунки ті, хто дарував щось інше, а не гроші. Але зіпсувало нам з чоловіком свято не це, а те, що їсти у невістки на ювілеї нам було з чоловіком нічого.

Знаєте, ми люди прості, звикли до нормального їжі, а у них на святі ні картоплі, ні салатів нормальних не було. Зате були суші, якісь салати з водоростей і морепродуктів, руколи тощо, шашлички з мідій і ще якась нісенітниця. На солодке навіть торт не подали, все пили каву з якимись чізкейками, а ми замовили собі чаю. З напоїв — якісь фраголіно і коктейлі, ні нормальних вин, ні біленької. Словом, ви зрозуміли. Тому, в кінці свята, коли молодь танцювала, а старші вийшли подихати на свіже повітря, я з чистою совістю тихенько витягла наш конверт з 200 доларами зі шкатулки з подарунками. Не знаю, чи помітила Зіна.

Але мені все одно, ми їхали здалеку не для того, щоб просидіти голодними. А гроші ці ми з таким трудом відклали, а нам і хлів треба ремонтувати, і мотоблок барахлить, новий доведеться навесні купувати … Коротко кажучи, будь-яка копійка нам не зайва, тому нехай так. Яке свято — такий і подарунок від нас, я так вважаю.

Мама пішла з життя, коли я був ще в третьому класі, і саме в той час батько зустрів свою стару шкільну любов. А через 10 років він сказав мені: «Ти повинен віддати мені ці гроші — і не думай перечити». У 8 років моє життя розділилася на » до » і » після «. Я щасливий єдиний син у батьків, живу з ними в трикімнатній квартирі і ходжу в одну з кращих шкіл міста. Мама мене просто обожнювала: піклувалася про мене, смачно готувала, грала, водила в зоопарк, парк і театр. Тоді я не розумів наскільки таке крихке щастя — занадто маленьким був. Все приходить з часом … І час кардинальних змін настав, коли в наш будинок переїхала Марина — перше кохання мого батька. З дня, коли не стало мами пройшло тільки півроку, а ця жінка вже перевезла всі речі до нас. Мені було важко змиритися з цим — нова жінка батька, нова мама у мене. А потім знову прийшли нові зміни — Марина наро дила дочку. На той час я вже дізнався, що маму батько не любив і одружився на ній тільки через квартиру.

Можливо тому він міг легко накричати на матір через будь-яку дрібницю, а ось Марина робила що хотіла і коли хотіла. Всі гроші, які заробляв батько, йшли на Марину на новонарі джену — я ж обходився найнеобхіднішим: взуття носив поки не зітру підошву, сам собі зашивав шкарпетки і рваний одяг, на обід мені давали сухий хліб і одне яблуко. Згадувати є що про моє «щасливє» дитинство з тіткою Мариною. День зарплати у тата був днем подарунків для дочки і Марини, але тільки не для мене. Жінка завжди отримувала щось цінне, а Катя, моя молодша сестра, нову іграшку і політиці. Мені іноді щастило і батько міг купити мені 100 г льодяників або яблуко. Коли мама ще була жива, вона дуже хотіла ще одну дитину, але батько був категорично проти. З Мариною ж тато вчинив навпаки — не встигла на світло з’явитися Катерина, як через кілька років нар одився Павло. І вгадайте хто повинен був піклуватися про дітей, поки батько на роботі, а Марина в салоні краси? Звичайно ж, я. Я всіма способами намагався уникати такого — затримувався в школі, тікав на вихідних з друзями гуляти і допізна сидів у дворі. Втекти мені остаточно вдалося тільки після закінчення школи я вступив до інституту в іншому місті. Тоді я зміг трохи розслабитися і жити спокійно. А оселився я у двоюрідної сестри моєї мами — тітки Ольги.

Це була старша жінка, яка не мала своїх дітей і чоловік давно помер. Вона була рада бачити мене, адже завжди ставилася, як до рі дного. Так, досить щасливо я прожив близько 5 років і сталася біда — тітка Оля померла. Але свою квартиру вона переписала на мене і я, в свої 23, вже мав власний куточок — хорошу двокімнатну квартиру в центрі міста. Так, по суті, я і був одним спадкоємцем даної квартири. Так я жив. Але раптово померла Марина — і мій батько залишився один. Нашу квартиру вони продали ще раніше — вклали гроші в бізнес, який виявився провальним. За решту грошей вони орендували квартиру і ледь зводили кінці з кінцями. І все б нічого, якби тато не вирішив, що я повинен допомогти йому і дітям. Він і забув, як відсунув мене в сторону, з тих пір як у нього з’явилася нова дружина і ще одні діти. Папа вирішив повідомити мені, що я повинен продати квартиру і поділити гроші порівну між братом і сестрою — адже вони мої рідні. І його не турбував той факт, що вони не мали ніякого відношення до тітки Ольги і взагалі у них є батько і нехай сам вирішує свої проблеми.

І аргумент, що він продав квартиру без мого відома і я змовчав — на нього не діяв. — Так як у тебе є рідний брат і сестра, ти повинен поділити спадщину порівну. Ці гроші допоможуть їм в майбутньому і ти зможеш купити кімнату в гуртожитку — для чого тобі більше? Я взагалі не мав що йому відповісти на це. Я просто був шокований — він 10 років не цікавився як я живу — і тут «привіт». Ось сиджу і думаю. А з якої радості я повинен щось продавати? Ні брат, ні сестра ніколи не хотіли спілкуватися зі мною, хоч я і намагався налагодити контакт. Вони вважали мене гірше себе. А зараз згадали, що я є? А то, що батько почав вимагати гроші? Це взагалі без слів. — Ні, батько, я нікому нічого не винен. Я нічого продавати і ділити не буду. Це мій будинок. Буде можливість — допоможу чим зможу, але зараз немає. Квартиру тітка Оля залишила мені і до неї ви не має ніякого відношення. Минуло вже 5 років. Я одружився і маю власних дітей. Трохи шкодую, що втратив зв’язок з родичами. Але вони самі зробили свій вибір, коли викреслили мене зі свого життя. Ні брат, ні сестра, ні батько не згадували мене за ці роки. Чи не потрібен я їм без грошей? переживу.

Мені вже 68 років. Чоловікові 70 недавно виповнилося. Є у нас син і дочка. Обидва одружені, живуть в місті. У Олега донечка 3-річна, а в Олесі 6-річний син. А ми з чоловіком в селі живемо. Будинок власний все-таки кращий варіант для нас. І вийти на двір можемо і попрацювати. Город свій, кури, можемо онукам передати домашнього, свіженького. Не те, що в тих магазинах зараз. Ми накопичували гроші весь цей час. Хотіли заощадження поділити на обох дітей. Все-таки їм знадобиться. І будинок свій теж порівну ділити хотіли. Кому-то одному записувати буде несправедливо, мабуть. Ось так з чоловіком і домовилися. Сума вже досить велика була. Одного разу діти в гості приїхали, то ми і повідомили про своє рішення. Вони ніби з усім згодні були. Але ось підозрюю, що зять і невістка не надто. І почали свою роботу, коли поїхали. Пізніше ми обидва захворіли.

І то серйозно. Злягли, не могли ні собі допомогти, ні один одному. Подзвонили дітям. Дочка сказала, що негайно приїде. Син спочатку не брав трубку, потім невістка відповіла і сказала, що не має можливості відпустити чоловіка. У них дитина мала, треба з ним допомогти і по господарству справ багато. Олеся вже через півгодини приїхала. Привезла багато продуктів, фруктів. Також зятя привезла. Він лікар все-таки. Оглянув нас. Чоловіка дочка відправила додому, а сама з нами вирішила залишитися поки не одужаем. Виходила нас. І встигала доглядати, і їсти готувати, і навіть на городі допомогла трохи дошкулити. Ми, звичайно, зворушені були. Чи чули ще, що онук дуже хоче окрему кімнату. А вони живуть в невеликій однокімнатній квартирі. Що вдалося взяти на виплату, щоб відразу переїхати, то і купили. Але зараз хлопець дорослішає, а грошей на нове житло ні дочка, ні зять, звичайно, не мають. Олеся це без задньої думки розповіла.

Нічого не просила. Так ми ще й не думали нічого міняти в розділі майна. Однак, коли потрібна була допомога, щоб відвезти картоплю на базар, син знову відмовив. А дочка навіть не перепитувала, відразу примчала. Тоді вже з чоловіком не сумнівалися. Вирішили свої погляди таки переглянути. І не думали навіть що про нас подумають інші. Покликали дітей до себе. Сказали, що будемо говорити про гроші, які хочемо їм передати. На це питання син з невісткою відразу ж відгукнулися. Перші приїхали. Дочка трохи пізніше. Ось з ентузіазмом сиділи, чекали нашого рішення. Ми і сказали, що дочки віддамо всі накопичення прямо зараз, щоб вони змогли купити велику квартиру. Син і так мав велику житлову площу, тому що перший час у нас жив. А після нашої смерті будинок нехай поділять навпіл Олег і Олеся. А ви як думаєте? Правильне рішення?

Моя подруга Юля не розуміла себе від щастя, коли нарешті придбала власне житло неподалік від центру міста. Якщо бути чесною, то квартира була не надто великою, але в хорошому районі, поруч зупинка громадського транспорту, магазини, в загальному вся інфраструктура, а в будинку навіть є консьєржка. Юля відразу почала господарювати в квартирі, зробила невеличкий ремонт, привела все в порядок, а пізніше і під’їзд прикрасила на своїй сходовій площадці, поставила вазони на підвіконня. Однак уже наступного дня хтось все зруйнував: на сходовому майданчику лежали побиті горщики з Юлиними вазами. Юля стала помічати, що хтось часто виходить курити і залишає недопалки прямо на підлозі.

Юля трохи поспостерігала і дізналася, що це її сусідка. Юля не збиралася влаштовувати жінці сkандалів, вона спекла пиріг і пішла в гості знайомитися. Насуплена жінка забрала випічку, сказавши, що Юлині вазони їй не подобалися, і грюкнула дверима перед її носом. Юля не збиралася здаватися — вона пішла зі скаргою до консьєржки. Однак виявилося, що її сусідка — це дочка консьєржки, тому нічого було чекати підтримки і розуміння. За кілька днів все стало ще гірше. Хтось відключав на щитку світло в Юлиної квартирі, дзвонив у двері і тікав, а потім взагалі підпалив кнопку її дверного дзвінка. Консьєржка хамила Юлі, а її дочка сміялася їй в обличчя.

Коли ж я хотіла потрапити до Юлі в гості консьєржка просто відмовилася мене впускати. Через якийсь час консьєржка «люб’язно» запропонувала Юлі переїхати кудись і продати квартиру її дочки за мізерну ціну. Після цієї дивної розмови Юля поскаржилася мені на все ті біди, що спіткали її після переїзду. Вона не могла знайти собі місця, не від кого було чекати захисту, а сама вона була безсила в цій боротьбі. Ми поговорили і разом вирішили продати квартиру, але самостійно і за прийнятною ціною. Однак консьєржка і не збиралася здаватися — це була її територія. Вона взялася відлякувати всіх, хто приходив дивитися квартиру, розповідаючи їм про такі дурниці про те, що в квартирі немає шумоізоляції, що тут стара проводка, а труби треба міняти, та й хамським сусіди (що було правдою, незважаючи на поведінку її дочки).

Однак до Юлі все ж змогли пробитися потенційні покупці. Це була циганка з двома непосидючими дітьми. Вони зайшли до конс’єржці, щоб та провела їх в квартиру, яку виставили на продаж. Поки консьєржка розповідала свої звичні байки, хлопці встигли розбити чашку консьєржки, перекинути вазу і насмітити. Консьєржка була настільки шокована, що і слова сказати не могла. Вона лише провела їх до Юлиної квартири, де моя подруга їм все показала і розповіла. Юля була задоволена, що хоч когось не відлякала консьєржка, а циганка теж дуже раділа: квартира припала їй до смаку. Вже вийшовши в під’їзд, вона повідомила Юлі, що хотіла б її купити для свого сина з дружиною і дітьми, а вона разом з іншими родичами будуть часто приходити в гості.

У той же день до Юлі в двері постукали не тільки консьєржка і її дочка, але і інші сусіди, яким раніше було байдуже. І прийшли вони вперше з добрими намірами, та ще й не з порожніми руками — принесли Юлі торт. Дочка консьєржі продемонструвала, що поставила на підвіконня вазони і завела попільничку для своїх перекурів. А сусіди в один голос почали просити Юлю не продавати квартиру, обіцяли, що її більше ніхто не потурбує. На наступний день ми з Юлею також взяли торт і шампанське — і пішли в місцевий театр. Вирішили подякувати моїм друзям, які вчора так добре розіграли спектакль перед усім під’їздом.

Похилий вік страшний. За всіма законами, писаними і неписаними, літні люди заслуговують на повагу, поваги і турботи. Вони — носії досвіду, вони мудрі … але замість поваги вони часто виявляються кинутими, непотрібними і забутими. Молоді родичі і навіть діти зникають з їхнього життя, не забувши прихопити все, що можуть понести. Бабусі страждають на самоті, хворіють і не знають, у кого попросити допомоги. Не можна їх кидати. По-перше, хто, якщо не ми, їм допоможе? A по-друге, хто після цього допоможе нам? Бабуся Даша сиділа в кімнаті і в’язала светр. Невістка зайшла без стуку. — Мама, збирайтеся. Нам потрібно їхати. — Так ти мене не попереджала, дочка, — тоскно відповіла бабуся. Вона розуміла, куди її може відправити невістка, чому вона відкладала розмову до останнього. Але з надією запитала: — А куди? — Побачите, — посміхнулася Вероніка, — думаю, Вам сподобається.

Бабуся Даша не стала сперечатися, сенсу не було. Вона ще пам’ятала часи, коли був живий син: невістка тоді брала на себе обов’язок пояснити свої дії. Але коли він зліг, гроші на його лікування потрібні величезні. Вероніка не просила, але хіба мати потрібно просити? У ті страшні дні вони діяли командою, і наслідки передбачалися за замовчуванням. Тільки ось замовчували вони про різне. Вона, Дар’я Михайлівна, продала тоді квартиру, повезли з невісткою сина за кордон. Даремно з’їздили. За замовчуванням передбачалося: старенька залишиться жити у Вероніки і Андрія. Але мабуть, Вероніка за замовчуванням передбачала щось інше. Вже потім, пізніше, жінка зрозуміла: адже їх з Андрієм квартиру Вероніка не продала.

Вони не стали подругами — ці дві жінки. Втім, лаятися теж собі не дозволяли. Обидві вели себе пристойно, не лізли один до одного. Бабусю обожнювала єдина дочка Андрія і Вероніки. І любов ця була взаємною. Про неї старенька і запитала: — A я ще побачу внучку? — Так прямо зараз побачите, — здивувалася Вероніка, — заїдемо за нею в школу … «І мені не сказала», — розгублено подумала бабуся. — «Внучка теж їде мене в будинок пр еста рілих проводжати …» Дорогу вона проспала. Накапала собі заспокійливого, щоб не розридатися, переборщила. Вийшла з машини — гори навколо. Річечка, запах квітів … Колись вона мріяла, щоб був у неї будиночок в горах … і річка щоб … -І будиночок з садом, — продовжила Вероніка, — a в саду обов’язково груші … он вони, хочете?

Виявляється, Андрій розповів їй про мрію матері, вони вже доглядали їй дачу. Але тепер овдовіла Вероніці життя було не миле. Кожен сантиметр квартири нагадував про чоловіка. І вона зважилася: потрібно йти далі. Продала квартиру, купила будиночок в селі. Нехай її улюблений буде спокійний. — A на основну суму я квартиру для Машки взяла, їй адже надходити навесні, — продовжувала розповідати Вероніка, — A ми вже тут з вами … уживемся ж? — Звичайно уживемося … Тут вже бабуся Даша не витримала, розплакалася. Тепер можна.

Варто було повернутися в Україну заради цієї історії. Я думала, задихнусь від сміху! Розповім вам. Отже: Франківськ. Варто на касі жінка, років 45-50, все, як любив Бальзак, але в кепці Адідас, висушена, як червоне вино. Купує запальничку.

Касирка їй каже: — Ой, жінка, y вас з голови … йде кров! Вам погано? — Та ні, все добре, — відповідає! Але касирка не здається і кричить: «Охорона-охорона, тут жінці погано!» А вона кричить, що все добре, і хоче швидше йти. Охоронці підійшли до мадам, посадили її на стілець і спробували надати першу допомогу.

Знімають вони з її голови кепку, і бачать, що мадам вкрала — фарш! Звичайно, фарш почав протікати — і ось вам і «кров з голови»! Мораль. Кожна добра господиня знає: фарш треба класти в два пакети!

Моя свекруха дуже владна жінка, колишня начальниця, яка звикла тримати все під контролем. Ми з її сином Данилом зустрічалися вже близько року, разом вчилися. Тільки я жила в студентському гуртожитку. У мене нікого немає, я випускниця дитячого будинку, квартиру я повинна була отримати, як сирота тільки після закінчення інституту. — Виходь за мене заміж, -запропонував Данила, коли ми вчилися на 3-му курсі. — Не переживай, у моєї мами велика квартира, а ще є одиничка, в якій раніше жила бабуся. Вона зараз порожня стоїть, так що нам буде, де жити. Але все було не так, як розраховував Данила. Його мамі я не сподобалася відразу, а коли вона дізналася, що я з дитбудинку, то обуренню матері не було меж: — Ти збожеволів, так, син? Я напевно помилилася? — обурено сказала свекруха. — На кого ти одружитися зібрався? На цій? Ну ну. На мене можете не розраховувати. Я не прийму в будинок невідомо кого. І в бабусину квартиру не пущу. Данила взяв мене за руку і ми пішли. Подружнім парам-студентам давали кімнату в гуртожитку, але це був не наш варіант.

У Данила була місцева прописка, тому довелося розписатися і піти в знімну кімнату. Ми підробляли і жили дуже важко. Всі гроші йшли на оплату кімнати, так що батон білого хліба і пляшка кефіру часто було єдиною нашою їжею за весь день. Але ми вистояли, закінчили навчання, я отримала маленьку квартиру, і ми пішли жити туди. А потім і на роботу влаштувалися обидва. Життя налагоджувалося. Через 3 роки після заміжжя я завагітніла. Весь цей час з мамою чоловіка ми не спілкувалися. Непокірного сина вона викреслила зі свого життя. Навіть наро дження онука не пом’якшив її серце. На наше запрошення вона відповіла: — Мені не потрібні онуки з незрозумілою ге нетикою! Можете хоч десять нар одити, мені все одно. Ілля росла здоровою і тямущим. Відсидівши в декреті, я знову вийшла на роботу. Втомлювалася дуже: і дитина, і робота. — Я з мамою помирився, — приголомшив мене одного разу чоловік. — Вона сказала, що я можу до неї приходити, правда, тебе і Іллю вона бачити не хоче.

Але не біда, поступово все налагодиться, я впевнений. А мені було дуже прикро. Розумом я розуміла, що вона йому мати, і не стала заважати налагодженню їх відносин. Але чомусь недобре передчуття було. Ну не робиться так: син окремо, а невістка і внук окремо. Незабаром я переконалася, що була права. Данила почав все частіше затримуватися на роботі, а потім і зовсім не прийшов ночувати. -Я у мами залишився, вона не здужала, — пояснив чоловік, та ще й на мене почав лаятися, що я його в чомусь підозрюю. А через два тижні після цього випадку, коли Данила не було вдома, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла і єхидно посміхалася моя свекруха. — На, дивись, — вона сунула мені в руки пачку фотографій. — Мій син узявся за розум. Сподіваюся, ти погодишся на швидке розлучення! На фото мій чоловік був з іншого. Сумнівів ці фото не залишали. Він зустрічався з коханкою в квартирі, яка залишилася від його бабусі, в тій самій, в якій нам колись відмовила свекруха.

— Так, я дала йому ключ — переможним тоном сказала мама чоловіка. — Він зустрічається з хорошою дівчинкою, дочкою моїх знайомих. Так, я встановила камеру в квартирі, тому що мій син ніяк не наважувався тебе кинути. Тут з кімнати вийшов мій син і з цікавістю дивився на незнайому жінку. Свекруха гидливо глянула на хлопчика і додала: — Аліменти будеш отримувати, як належить за законом, бувайте здорові. На розлучення Данила подасть сам. Ні, він не прийде за речами. Можеш залишити собі на пам’ять його жебраки обноски. Я сама куплю синові нові речі. Того вечора я носила на смітник нескінченні пакети. Все до останнього шнурка. Давлячись сльозами збирала і носила. А потім чисто-чисто вимила всю свою квартиру. Нас розвели через місяць. На аліменти я подавати не стала. А після розлучення Данило не зробив жодної спроби побачити сина. Минуло 5 років. Я заміжня, мій син називає татом зовсім іншого чоловіка.

А вчора мене біля під’їзду підкараулила моя колишня свекруха. — У мене нікого не залишилося, — плакала вона. — 9 днів тому мій Данило по ме р від пе редо зува ння на ркот ика ми. Його нова дружина, як виявилося, вже давно бавилася і його приохотила. Ось тобі і золота молодь. Дай мені можливість бачити свого онука. Він єдине, що залишилося у мене від мого хлопчика. — Ні, — сказала я. — У вас від Данила не залишилося нічого. У моєї дитини з незрозумілою ге нетикою є бабуся, і навіть є дідусь, а також батько і дядьки з тітками. А у вас залишиться тільки ваша підлість і, вибачте, дурі сть. І не лізьте в наше життя. Був час, коли я і моя дитина були вам не потрібні, тепер ви не потрібні нам. Мені не було шкода цю жінку. Свого часу вона зробила все, щоб відірвати від мене мого чоловіка, щоб позбавити свого онука батька. Кожен з нас отримує те, що заслуговує.

Марина щоранку пила каву на своїй веранді і милувалася трояндами. Вона їх посадила перед будинком кілька років тому. Марина любила свій будинок, свій сад, свої квіточки. Все в своєму будинку вона створювала своїми руками. Виросла у великій сім’ї і, не маючи свого особистого простору, вона з дитинства мріяла мати свій особистий райський куточок. Тому, коли з’явилася можливість придбати невеликий будинок в передмісті, вона доклала всіх зусиль, але купила його. З великим кредитом, та й з великим щастям від покупки, Марина взялася за благоустрій і створення свого маленького раю. Начебто все в її житті складалося добре — улюблена робота, чудовий будиночок. Але не було одного — коханої людини. І їй вже аж 30 років, а яким повинен бути її коханий, вона поки навіть не знала. За те, що благоустрій будинку і робота забирали у неї весь вільний час, їй просто ніколи було нудьгувати і думати про свою самотність. У неї навіть в мріях образ коханого чоловіка був розмитий, без конкретних рис характеру і зовнішності. І ось якось сусідка, з добрих спонукань (бо «негоже дівці без чоловіка жити»), познайомила її зі своїм племінником. Племінник — сільський хлопець, працьовитий, господарський … і абсолютно нетактовне. Але про це вона дізналася пізніше. Ну, познайомилися, поспілкувалися, попили чаю у сусідки і пішла Марина додому. Справ багато, а завтра ще на роботу. Та й племінник не дуже то вразив її .

На наступний день Віктор, племінник сусідки, прийшов сам до неї в гості. Причому, без дзвінка. Тому що в їхньому селі ніхто ніколи не дзвонить. Марина в цей час приводила в порядок клумбу з трояндами. Помітивши, що у Марини майже всю ділянку в кольорах, він здивовано запитав: -А город де? — Я не саджаю город. У мене пара грядок з зеленню і все, — з посмішкою відповіла Марина. — Будете чай? Вітя, звичайно ж, погодився. Дуже вже йому хотілося внутрішнє оздоблення її будинку подивитися. Увійшовши до будинку, Вітя став по-хазяйськи оглядати його. Світлі стіни, світлі меблі, світлі фіранки, вазочки, статуетки та багато квітів. — Все таке дівоче. Фу, приторно якось. Потрібно переробити під дерево, — подумав Вітя. А вголос сказав: — А навіщо все таке світле? Це непрактично! Замучишся в хаті прибирати. Марина трохи розгубилася від такої безтактності. Хоча вона вже і звикла до того, що кожен другий їй говорив: «замучить чистити таку красу», але це звучало більше як комплімент. А тут як зауваження зроблено. — Мені подобається світле. А прибирати мені не важко, — відповіла Марина і, намагаючись розрядити обстановку, пожартувала:

— Я не наважуюся. А коли вже пили чай, Вітя продовжив розвивати тему: — А готувати ти вмієш? Я люблю поїсти. Я багато працюю і мені потрібно добре харчуватися. Та й город б тобі треба зробити, квіти — це зайве, а от картопля потрібна. А цю клумбу з трояндами потрібно прибрати. Троянди взагалі ні до чого, викинь їх. Я на це місце машину буду ставити. У мене ж машина є. У Марини стало потихеньку закипати все всередині від такого нахабства. Намагаючись зберігати спокій і ввічливість, вона поцікавилася: — А навіщо в моєму дворі буде ваша машина стояти? — Ну як навіщо? А де я її ставити буду, коли ми жити разом будемо? Тобі вже 30, а до сих пір неодружена. Тобі чоловік хороший потрібен. Краще мене ти все одно не знайдеш, немолода вже. Так що нема чого часу втрачати на всякі там шури-мури, треба сходитися. Ось такого повороту Марина зовсім не очікувала. З чого він взяв, що вона з ним жити зібралася? І ще красу, яку вона створювала для себе, повинна йому на догоду зруйнувати? Це її світ, в який вона вклала душу.

І вона нікому не дозволить його зруйнувати. Лаятися з ним Марина в своєму будинку не збиралася. Але і м’яко з ним поговорити не вийде, не зрозуміє. Тому вона прямо йому сказала: -Замуж я не поспішаю, мені і однієї добре живеться. А в будинку міняти нічого не збираюся — це мій дім і я живу так, як мені подобається. І взагалі, ми різні люди, так що нема чого час витрачати, шукайте жінку в іншому місці. — Ну і дура! — тільки й відповів Вітя, встав з-за столу і пішов. — Ага! — погодилася з ним Марина. А коли він пішов, вона ще довго сміялася. Не так вона уявляла собі пропозицію руки і серця. Зате вона тепер знає, якого чоловіка вже точно їй не хочеться. Сусідка на неї потім образилася за те, що племінника її відшила. Але це вже дрібниці життя, тому що жити потрібно для себе, а не на догоду сусідкам.

Хлопчик дивився у вікно і говорив бабусі: — Бабуся, ну коли ми підемо на вулицю? — Сьогодні холодно, дорогий, в наступний раз.- відповідала жінка та й справ дуже багато, не до прогулянки. Олена Петрівна підробляла вдома, в’язала на замовлення шапки і шарфи. І зараз у неї було замовлення, потрібно було дов’язати комплект, шапку, рукавиці і шарфик. Але онук наполегливо просив бабусю піти погуляти. — Ну добре, добре, вмовив, підемо прогуляємося, але недовго, на вулиці сьогодні холодно, та й в’язати нужно.- здалася вона. Вони вийшли на вулицю, там було безлюдно, всі сховалися в таку погоду по домівках.

Природно онук носився, а жінка вже вся змерзла. — Все, підемо, Іллюша, а то захворіємо. Трохи погуляли сьогодні і хвате.- сказала жінка. Але дитина була невгамовна, понісся по всьому майданчику і сховався в дитячому лабіринті і затих. Жінка все кликала його і кликала, але він мовчав; вона підійшла до лабіринту, покликала його і він відповів: — Бабуся, тут лялька лежить, давай заберемо її. Олена Петрівна зайшла в лабіринт і побачила, що там стоїть сумка, а з неї доноситься писк. Її як водою окотило від жаху; відкривши сумку, вона побачила малюка, зовсім маленького, загорнутого в тонку пелюшку.

Видно було, що дитина замерзла, вже личко посиніло від холоду. Вона схопила його, швидше пригорнула до себе, зігріваючи. Жінка тремтячими руками викликала швидку. Приїхала швидка і співробітники поліції. Дитину забрали до лікарні, а жінка з дитиною залишилися давати свідчення співробітникам. Співробітники запитували, як знайшли дитину. Олена Петрівна розповіла, що це онук знайшов малюка, бігав скрізь, вона б і не почула писку дитини, якби він її не покликав. — Ось, молодець хлопець. Так тримати! — похвалив його співробітник. Жінка все дивувалася, як же можна викинути свою кровиночку, невже серце не здригнулося. Співробітник не дивувався: — Чого тільки не буває: і на смітник викидають і підкидають комусь, зараз чого тільки не буває, ми вже нічому не дивуємося. Бабуся попросила його зателефонувати, дізнатися про дитину, чи все в порядку.

Він дізнався, що малюка оглянули і обстежили, все нормально, невелике переохолодження, але з ним буде все в порядку. Хоча сказав, що якби ще трохи — і дитина точно не вижила би. Їх відпустили додому і жінка з онуком пішли. Яка вже тут робота, подумала жінка, сьогодні точно не до цього, з такими потрясіннями. А вранці вона вирішила дізнатися про дитину і зателефонувала в лікарню. Їй спочатку нічого не хотіли говорити: — Для чого ви цікавитеся, і ким доводитеся дитині? — запитали на тому кінці. — Ніким не припадаємо, просто хочеться дізнатися про малюка, адже це ми з онуком знайшли вчора дитину.- відповіла Олена Петрівна.

— Ах це ви, рятівники малятка. Це дівчинка. З нею все добре. Ви молодці, що не дали їй пропасти — заговорила працівник уже іншим тоном. — Я хотіла б відвідати її і може бути щось потрібно купити, ми принесем.- запитала жінка. — Взагалі не положено, але вже для рятівників можна зробити виняток, приходьте завтра після обіду. Принесіть памперси і суміш для новорожденних.- сказала медпрацівник. На наступний день, закупивши все потрібне, вони з Іллюшею вирушили до малятка. Їх пропустили. Маля була така маленька і мила, що жінка не стримала сліз. Вона принесла з собою ще широкий шарф, з м’якою пряжі ніжно-сірого кольору з візерунками по краю, зв’язаний своїми руками.

Якось захотілося його зв’язати, не на продаж, а просто так зв’язала, і він лежав, як ніби чекав свого часу. Вона вкрила ним ту дитину і побажала їй щастя, змахуючи сльози. Вони ще дзвонили, цікавилися долею дівчинки; її назвали Софія. Недбайливу мати знайшли і позбавили її прав на дитину. Незабаром дівчинку удочерили, одна бездітна сім’я закохалися в неї з першого погляду і забрали до себе. Минуло 18 років. Олена Петрівна вже дуже помітно постаріла, але як і раніше жива і діяльна, пекла онукові його улюблений пиріг: він обіцяв приїхати, був дуже загадковий і нічого більше не розповідав, просто попросив приготувати щось смачненьке, сказав, що у нього для неї є сюрприз.

Відчинилися двері і зайшов Ілля з дівчиною: — Бабцю, познайомся, це моя дівчина Софія і ми збираємося з нею одружитися; ми з нею як дві половинки одного цілого, я як її побачив; мені здалося, що я її знаю все життя. — Ого, це чудова новина, Іллюша !! Ласкаво просимо в нашу сім’ю, Софія. — зраділа жінка. Дівчина збентежилася, посміхнулася і почала розмотувати шарф на куртці; Олена Петрівна зачепилася поглядом за цей шарф і обімліла.

— Який у тебе шарф з цікавим візерунком — сказала дівчині жінка. — Так, цей шарф зі мною, скільки себе пам’ятаю, ось уже скільки років не можу з ним розлучитися, бережу його, ношу рідко. Олена Петрівна звичайно ж дізналася, цей шарф, який колись вона подарувала знайденому малятку на щастя. Треба ж як буває в житті: Ілля врятував свою майбутню дружину. Видно, вони були призначені один одному зверху і саме провидіння вело хлопчика в той день до неї, щоб він її врятував.