News 382 Media

Колись мій брат вирішив одружитися, йому тоді, як і його обраниці, було 20 років. Старших молодь не слухалася, так що незабаром пара почала жити разом. Здавалося, що всі три роки відносин мого брата Жені і його дружини Віри був цукерково-букетний період. Ми навіть повірили, що їх союз міцний і непорушний. У перші дні сімейного життя моїй мамі її невістка не сподобалася. Але Віра змогла змінити ситуацію: відносини стали не те, щоб нейтральними, а навіть теплими. Віра мало не щодня запрошувала свекруху до себе в будинок, дзвонила їй за порадою і навіть називала її мамою.

Але на жа ль, почуття між моїм братом і його дружиною пройшли, і вони розійшлися. У це не могла повірити тільки наша мама. Вона щоразу кликала на розмову дітей, намагалася їх возз’єднати, але це було неможливо. Женя намагався пояснити мамі, що ніхто нікого не кидав, що їх роз лучення – це обопільне рішення, але мама не хотіла його слухати. Через три роки, Женя зустрів Інну. Мама наша не надавала значення цим відносинам, поки мій брат не сказав про наближення весілля. – А як же Віра? – Мам, я тобі сотню разів говорив, що наші дороrи з Вірою розійшлися. У неї своє життя, у мене своє. Віра була завжди на зв’язку з нашою мамою, вони подружилися.

Віра говорила, що вона скоро виходить заміж і поїде закордон. Мама їй не вірила, думала, що вона просто не хоче руйнувати нове особисте життя Жені. Коли Женя одружився на Інні, мама то і робила, що намагалася її якось зачепити: – Ти знаєш, моя Вірочка краще готувала лазанью. Це з урахуванням того, що Віра її ніколи не готувала і взагалі в свої 20 вона мало що вміла робити. Просто, Інна на відміну від Віри не просить у мами ради. Та й вона добре тримається, не грубить мамі. Я б вже давно відповіла. Вона не хоче налаштовувати чоловіка проти рідної матері. Мамі нашій здається, що, якщо вона зруйнує цей шлюб, Женя обов’язково повернеться до Віри. Тільки ось брехня про те, що Віра їде за кордон і скоро виходить заміж, виявилася правдою. Цей союз був потрібен тільки, нашій мамі.

Я пам’ятаю з дитинства свого діда, який любив сісти за склянку і під його впливом не раз піднімав руку на бабусю. Після того як бабусі не стало, він перейшов на маму; а коли справа доходила до мене, мама зібрала наші речі і ми втекли в інше місто. З того часу я панічно боюся таких людей. Я сама ніколи не вживаю, навіть у свята. А у віці 17 років я вирішила і пообіцяла собі, що вийду заміж тільки за людину, яка не п’є. 2 роки тому я зустріла Олексія. Він одразу мені сподобався. Льоша з першого погляду здався мені дуже чуйним, розумним та відповідальним хлопцем. Він доглядав мене так красиво, що в мене не було іншого варіанту: я прийняла його пропозицію вийти заміж. У Льоші за ці 2 роки я стала впевненою на всі 100. Він ще на початку наших стосунків зізнався, що п’є у свята, але і там він дотримується правила одного келиха. Я прийняла це, тому що решта мені в ньому більш ніж подобалося. За два дні до весілля до нас приїхали родичі з іншої області.

Ми винайняли для них квартиру, але спочатку треба було влаштувати їм прийом. Я наготувала всіляких смаколиків. Стіл ломився від страв; я хотіла залишити на них гарне перше враження, адже до цього ми з родичами чоловіка спілкувалися лише телефоном – вони жили надто далеко, щоб їхати до них знайомитися. Один чоловік (чесно, не скажу, ким він був чоловікові) подивившись на стіл, відразу ж заперечив: – Невісточко, а чого ж це стіл порожній? Хіба ж так гостей приймають? Якось не душевно, це не по-рідному. Поки я розгублено дивилася на всі свої частування на столі, чоловік дістав із сумки пляшку міцного домашнього спиртного приготування. – У нашій сім’ї без цього за стіл не сідають, – сказав він, радісно сів і запросив решту всіх за стіл.

Я заспокоювала себе тим, що було багато закусок, напитися їм не світило, але я сильно помилялася. Вже за дві години половина гостей спала за столом, а друга половина ще гуляла. Я боялася перебувати з ними в одній кімнаті та й в одній квартирі в цілому, так що зібрала маленьку сумочку і поїхала в ту квартиру, яку ми зняли для них. Найприкріше мені було тому, що нарівні з родичами випивав і мій наречений. Адже він клявся, що не любить цю справу… Наступного дня перед порогом тієї квартири з’явився тверезий, але жахливо виглядав і пахнув Олексій. Він став переді мною на коліна, благав вибачити і клявся, що більше не буде. Зізнаюся, я вже вирішила роз лучитися з Льошею, не дочекавшись нашого довгоочікуваного весілля, але я його страшенно люблю і, звичайно, вибачила. Є в ньому одне “але”: з родичами він перетворюється на іншу людину. У нестерпного, жа хливого. Я не хочу говорити йому це безпосередньо, щоб він не спілкувався з тими родичами, але водночас розумію, що тільки вони творять таке з Льошею. Я боюся, що гулянки у свята з родичами перетечуть у звичайну гулянку, а потім і без родичів.

Я мешкала з мамою. Ми мали двокімнатну квартиру. Вона належала другому чоловікові моєї матері. Я його не пам’ятаю. Його не стало, коли я була дуже маленька. Про біологічного батька я нічого не знаю. З бабусею ми майже не спілкувалися. Вона не дуже любила маму, про мене не хотіла знати. Останнім часом мама потоваришувала з пляшкою, а про мене забула. Я часто бачила її п’яною. Я соромилася своєї матері. Вона ганьбила мене на все місто.

Після закінчення школи я поїхала далеко, вступила до інституту та влаштувалася на роботу. Я була рада, що більше не побачу маму. Після першого курсу заїхала додому. Наша квартира нагадувала останню опійку. Картина викликала в мене нудоту. Я сильно nосварилася з мамою і заявила, що не хочу її бачити. Бабуся за цей час не спілкувалася зі своєю донькою, навіть не подзвонила. Я поїхала з тяжким серцем. Мені було боляче бачити маму у такому стані.

Я іноді дзвонила, але вона рідко відповідала на мої дзвінки. Після навчання я повернулася до рідного міста і виявилося, що мама nомерла три роки тому, її поховали сусіди. Я прийшла до бабусі. Вона звинуватила мене в смерті матері, мовляв, залишила матір одну, ось і вона відкинулася на самоті. Бабуся забула, що не спілкувалася зі своєю донькою. Виявляється, у мене тепер і квартири нема, бабуся nродала її. На запитання: що мені тепер робити, вона відповіла, що це її не цікавить. Я знайшла собі помешкання, у подруги була вільна кімната. За рік я вийшла заміж, у мене тепер двоє дітей. Два дні тому мені зателефонувала бабусі. До цього ми не спілкувалися. Вона згадала про мене, бо вже стара і їй потрібна доnомога. Я їй відмовила. Я не хочу доnомагати жінці, яка позбавила мене всього.

На своєму досвіді знаю, що не роз лучитися, прикриваючись дітьми, це не найкраще рішення. Мої батьки постійно сва рилися і мирилися. Спочатку рідко, потім, з часом, все частіше. Вони смикали мене, скажи мамі то, скажи татові це. Весь свій негатив вони вихлюпували на мене, а я була зовсім не винна. Вже до дванадцяти років я чекала їх роз лучення. Вони спали в різних кімнатах, майже не розмовляли, але продовжували псувати життя один одному і мені. Коли я вибирала ВНЗ, спеціально дивилася тільки заклади не в своєму місті. Мені набридло бути козлом відпущення.

– Знову виходиш на прогулянку? А мені хто доnомагатиме? Вся в батька. Думаєте, ви тут гості, а я раб, все повинна робити сама! – Ти як твоя матуся. Говорите раніше, ніж думаєте. На одне слово відповідаєте десятьма словами. У них була така модель поведінки. Вони більше не сварилися один з одним, тільки вихлюпували свою злобу і аrресію на мене, на беззахисну дитину, і руйнували мені nсихіку. А коли я поїхала вчитися, вони були змушені розмовляти один з одним. А розмовляти вони не вміли, тільки сва рилися. Я приїжджала на канікули, хоча не хотіла.

Вони сkаржилися один на одного. Неначе питання брудного посуду без моєї присутності не можна було вирішувати. І постійно проектували на мене. Я не раз пропонувала їм роз лучатися, тільки кожен раз отримувала відмову. – Навіщо людей смішити? – Потрібно буде ділити все, облаштовуватися в новому місці. Краще залишити все як є. Так, звичайно, залиште. Постійно дзвонити і тріпати мені нерви для них вже норма. Вони кличуть мене до себе, змушують вибирати сторону, ображаються. Одного разу я вирішила просто не поїхати, подумала, може вони самі заспокояться. Але все вийшло набагато гірше. – Ти не приїхала, тому що я покликав – або я покликала,- говорив кожен з них. Зараз у мене чоловік і дитина. Вони отримують менше уваги від мене, я проводжу з ними менше часу, ніж з батьками. І, звичайно, чоловікові це не подобається. Це також відбивається на наших з ним відносинах. Не знаю, до чого вони прагнуть цим і скільки ще це продовжиться, але мене вже все дістало.

Син роз лучився з першою дружиною три з половиною роки тому. Вони з дружиною не зійшлися з характерами. Мені невістка теж була не до душі, тільки вона була хорошою матір’ю для внучки. Вони роз лучилися мирно, все розділили чесно, син nлатить алі менти. До цього я зустрічалася з онукою часто. Зараз теж, нічого не змінилося. І я, і син часто зустрічаємося з онукою. Дівчинка відчуває, що у неї крім мами є і тато, і бабуся. Протягом цих трьох років син ніби відклав своє особисте життя, ні з ким не зустрічався, цілими днями працював. Коли у нього з’явилася дівчина, я зраділа. Вона не заважала синові зустрічатися з донькою, це мені подобалося. Але все змінилося, коли вони поставили штамп в паспортах. Вона забула про свою адекватність. У неї виникли до чоловіка претензії: часто зустрічаєтеся, вона ночує у нас… син став зустрічатися з донькою вже раз на два тижні, потім раз на місяць, кожен раз у нього були відмовки: захво рів, на роботі затримується, зайнятий іншими справами.

Я розуміла, що це все справа рук його нової дружини, але втручатися не могла. Добре, що син знаходив компроміси. Внучка говорила, що вони часто телефонують, він читає їй казки перед сном. Скоро мені повідомили, що я знову стану бабусею. Я, звичайно, зраділа, але нагадала синові, що не можна буде забувати про доньку. Він запевняв, що все буде добре. У внучки був день народження. Я змогла піти і привітати її тільки на наступний день. Приїхала, а внучка в поганому настрої. Побачила мене, стала плакати. Виявилося, тато обіцяв приїхати на день народження, і досі не з’явився. Як тільки повернулася додому, подзвонила синові дізнатися, що це за витівки.

– Женя себе nогано почувала. Я не зміг залишити її одну. – Нічого б не сталося, якби ти на годину відлучився. – Вона ж ваrітна. Попросила залишитися з нею, я і залишився. Їй же не можна хвилю ватися. – А бути причиною того, що твоя дитина вже другий день плаче, можна? Він обіцяв зробити все, щоб вона його пробачила, і вони помирилися. Я вирішила поговорити з невісткою. Але розмова у нас не вийшла. – Я не збираюся ділити чоловіка з кимось ще, неважливо це його колишня дружина, або дитина. Я взагалі збираюся відвести його від цієї дівчинки. У нас скоро народиться дитина. Він повинен приділяти увагу тільки нам. – Перш ніж вчити його так легко відмовитися від дитини, згадай, що ти у нього друга дружина, і не факт, що остання. І досить займатися дурницями. Сказала я їй і пішла. Навряд чи вона щось зрозуміла зі сказаного. Але це її проблеми. Я до кінця захищатиму права моєї внучки. У неї буде батько.

У нас із чоловіком єдиний син, ми його виростили, виховали і дали йому все те, про що він колись мріяв. Ми із чоловіком колись взяли в іnотеку двокімнатну квартиру. Мої батьки nродали дачу, а мати чоловіка розміняла свою двокімнатну квартиру, тим самим вони доnомогли нам майже погасити наш kредит. Моя свекруха живе в однокімнатній квартирі, поруч з нами. У мене з нею добрі стосунки, ми з нею майже не бачимося; вона в нас учитель у школі. Син наш нещодавно одружився. Парочка дивна, звісно, про майбутнє вони не думають. Ми їм rроші nодарували на перший внесок іпотеки – вони куnили машину.

Ми з чоловіком тоді нічого не сказали їм, а що скажеш, коли вже зробили? Біля скроні тільки покрутили. Живуть на орендованій квартирі. Дружина його цілий рік шукала себе, з однієї роботи на іншу, шукаючи кращого, не заробила нічого. Син мій хоч і працює на постійній основі, але отримує невеликі rроші. Ледве закривають оренду свою. Нещодавно вони прийшли до нас і кажуть: -Мамо, тату, ми ваrітні. -Вітаємо. Не встигли ми порадіти за них, як син одразу ж про свій план переїзду почав розповідати. -Ми ось увесь цей час жили на орендованій квартирі, нам було нормально.

Але зараз інший випадок, дружина моя ваrітна, тому ми вирішила оселитися у бабусиній квартирі. Бабусю ми до вас перевеземо, а що, у вас двокімнатна квартира, місце є. У майбутньому, звичайно, нам варто було б помінятися квартирами, ми на одній дитині не зупинимося. Але це вже згодом. -Я Зараз правильно все зрозумів? Дружина, неси ґудзик та голку! Я зараз йому її на лоб приш’ю, щоб він свою розкатану губу закотив. Ми були шоковані чоловіком з поведінки сина. З чого він тоді вирішив, що бабуся, яка молода, яка має своє життя і свою роботу, захоче з’їжджати зі своєї квартири? Та й ми молоді, навіщо нам з’їжджатися? Ми йому тоді відмовили та відправили збирати на іпотеку. Сина ми не кинемо, доnоможемо, але в нахабства має бути межа.

Після одруження син із невісткою оселилися зі Світланою. Невістка їй сподобалася. Ліза була спокійна, домовита, навіть зайвого слова намагалася не казати. За півроку молоді вирішили зняти собі квартиру. Світлана вважала це передчасним, адже дитина була ще маленькою, але заперечувати не стала, може їм із нею незручно. Ще півроку все в сім’ї було спокійно, поки одного разу син не заявив, що роз лучається. Це було незрозуміло. В очах Світлани вони були люблячою парою, але як виявилось у сина нова пасія, яка ось-ось наро дить. Син повівся негідно, але, як усі матері Світлана всю свою ворожість поклала на нову невістку. Як можна руйнувати чужу сім’ю, та ще й з маленькою дитиною?

Тому коли син знову виявив бажання в неї оселитися, Світлана відмовила. Не могла вона бачити цю жінку. Син оформив іnотеку. А Лізі довелося повернутись до батьків. Світлана відвідувала онука, приносила подарунки. З колишньою свекрухою Ліза завжди була привітною, подарунки приймала з вдячністю, ніколи не сkаржилася на своє життя або на чоловіка. Хоча, підстави у неї були: мало того, що він їй зрадив, але ще й зумів якось зловчитися та платив мізерні алі менти. А якось Світлана застала Лізу з синцем на все обличчя. Виявилося, що вітчим не шанував падчерку, та й мати Лізи вважала, що їй краще піти. А куди їй було йти з маленькою дитиною і без засобів для існування?

Світлана сама пережила зраду kоханого і труднощі, які чекають на матерів-одинаків, тому, недовго думаючи, запропонувала Лізі перебратися до неї. Тільки через два місяці син дізнався про це і зателефонував матері, висловити їй свою образу: – Нас ти не впустила, а для неї місце знайшлося? – І місце, і бажання доnомагати, адже батько мого онука не бажає на нього витрачатися, навіть бачитися з дитиною своєю не хоче. – У мене скоро народиться інша дитина. Мені потрібно дбати про нього і іnотеку виплачувати. – Ти зобов’язаний дбати про всіх своїх дітей і тобі має бути соромно. – Мені не соромно. Нехай Ліза соромиться, що не зуміла зберегти сім’ю, а тепер ще й мою матір проти мене налаштовує. – Твоя мати не дитина, щоб її налаштовувати. Може, я і не змогла свого часу тобі пояснити, що правильно, а що ні, але сама я це точно знаю. Це моя вина, що мій син виявився таким безвідповідальним. Тому онука я намагатимусь виховати краще, ніж тебе. Світлана поклала слухавку і подумала, що треба заповіт скласти, та так, щоб онук не був обділений.

У другій половині серпня різко похолодало, почалися дощі. Це влітку вони сильні і короткі, приносять довгоочікувану прохолоду і свіжість. А осінні дощі противні, тривалі і вогкі. Від них холодно і сиро не тільки на вулиці, але і в квартирах. Тамара перед виходом з офісу виглянула у вікно. Так і є, моросить. Відразу приготувала парасольку. Йти до зупинки автобуса недалеко. Але в дощову погоду, та ще з вітром, триста метрів здадуться в два рази довше. Тамара вийшла з будівлі і зупинилася на ґанку під навісом. Підняла комір плаща і розкрила парасольку. Зробила кілька кроків до зупинки, як налетів вітер вивернув парасольку, мало не вирвав його з рук. Вона затиснула сумочку під пахвою, двома руками взялася за парасольку і повернулася до вітру спиною. Новий порив повернув його в попереднє положення. Тамара заспішила до зупинки. Вона замерзла, поки чекала автобус.

Народу в салоні було багато. Ще б пак, кому охота йти пішки під дощем? Тамара стояла біля дверей на передній площадці. Їхати всього кілька зупинок. Її штовхали, зачіпали пасажири, які входили і виходили. Від нудьги вона склала список в розумі, що з продуктів потрібно купити прямо зараз, а що може почекати. У вихідний обіцяла сходити з донькою в магазин і купити нові туфельки в школу. За літо купили ранець красивий, ручки, зошити і форму. А ось на туфлі грошей не вистачило. Ледве дотягла до авансу. Так задумалась, що мало не проїхала свою зупинку. Вийшла з автобуса і завмерла на місці. Вже зрозумівши, що сталося, вона все ж заглянула в розкриту сумочку. Ні гаманця, ні телефону. Тамару кинуло в піт. До зарплати два тижні, продукти майже закінчилися, грошей немає. І доведеться доньці йти в школу в старих розношених босоніжках або кросівках, теж неабияк поношених. А, як відомо, зустрічають по одягу. Сльози відчаю і образи бризнули з очей Тамари. Вона йшла додому під дощем і плакала.

Ніяк не могла зупинитися. Посилала прокляття на голову того, хто це зробив, лаяла себе за необачність. Згадала, як зовсім недавно втішала на роботі одну співробітницю, у якій розрізали сумку і витягли гроші, коли їхала купувати новий телевізор. — Ну що поробиш? В житті всяке буває. Сльозами не допоможеш. Напевно, ці гроші комусь були потрібніші. «Боже, яку дурість зморозила. Когось втішати куди легше, ніж себе », — думала Тамара Вона йшла по мокрому асфальту в калюжах і терзала себе питаннями: «Що робити? Як жити? Зайняти у кого-то можна. Але ж борг потрібно потім віддавати. А ще стільки витрат. Так я ніколи не виберуся з боргів ». Будинки в коридорі села без сил на взуттєву тумбочку. Дочка вийшла з кімнати і своїм дитячим сердечком зрозуміла, що у мами неприємності. — Мама, ти плакала? Захворіла? — Розпитувала вона. Тамара хотіла сказати, що все добре. Але передумала і розповіла доньці правду про крадіжку гаманця. — Всі? Значить, ми не зможемо купити мені нові туфлі? — Поліна засмучено подивилася на маму. Тамара кивнула і опустила очі, ховаючи від дочки набіглі знову сльози. Поліна обняла маму. На кілька довгих хвилин вони так і застигли.

А Тамара в душі все проклинала того, хто так вчинив з нею, не могла заспокоїтися. «Говорити легко, що кому-то гроші потрібніші. А хіба нам з дочкою вони не потрібні? Але я ж не пішла красти, — думала вона, поки готувала вечерю. — У кого позичити грошей? Цукор закінчився, немає макаронів, рису, залишки гречки зварила … » Вночі довго не могла заснути, переверталася і думала. «Попросити завтра у мами грошей? Ні. Пенсія і так маленька, та й не залишилося, напевно, від неї нічого. Все до копійки мені віддасть, а сама як буде жити. У Світлани? Ні. Вона недавно теж займала у кого-то . Все, потрібно поспати. Завтра щось придумаю ». Здавалося, тільки закрила очі, а вже продзвонив будильник. Встала з важкою головою і темними колами під очима. Тут же згадала, що сталося вчора. «А злодій, напевно, радіє. Він спав добре ». Залишила на столі записку дочки, що коли прийде бабуся, щоб ні в якому разі їй не говорила про гроші, і пішла на роботу. Через термінових справ час летів швидко, колись жаліти себе. Перед самим обідньою перервою в кабінет зайшла Ольга.

Вони не дружили, працювали в різних відділах. Ольга належала до розряду успішних жінок. Чоловік добре заробляє, є машина, квартиру подарував їм на весілля батько. Ні в чому не знає потреби і виглядає молодо, хоча старше Тамари на три роки. Одягається модно і стильно. Що її може пов’язувати з Тамарою, одягненої більш, ніж скромно, яка загрузла в проблемах і безгрошів’я? Нічого. — Вітання. А я до вас. — Ольга посміхнулася. — Не подумайте нічого поганого. Вчора розбирала речі і натрапила на коробку з туфельками. Віка не встигла поносити, нога виросла. Я й забула про них. Продавати не люблю. Мені сказали, у вас теж дівчинка. Може, їй підійдуть. Візьміть, приміряйте. А то у нас у відділі у всіх хлопчики або дорослі дівчатка. У Тамари серце підстрибнуло вгору від радості. Вона так розгубилася, що всі слова вилетіли з голови. Відкрила пакет і дістала рожеву взуттєву коробку. У ній лежала пара червоних лакованих туфельок на низькому каблучку і з золотим гудзичком-застібкою. Тамара перевернула туфельку і подивилася на вказаний на підошві розмір. «Тридцять третій.

Якраз Полінкін! » — Ой, розмір підходить! Красиві які. Мені незручно просто так їх брати. Дорогі, напевно. — почала вона, але Ольга перебила. — От і добре. Я рада, що вам сподобалися. — І вона вийшла з кабінету. Не вірячи своєму щастю, Тамара їхала додому в автобусі, притиснувши коробку до грудей. Вона дивилася на всі боки, не дай Бог, знову хтось стягне. Мама дочекалася її, не пішла додому. — Ти чому мені не сказала? Я побачила записку. Поліна мені все розповіла. Ось, візьми. Трохи, але краще, ніж нічого. — мама простягнула Тамарі 800 гривень. — Дякую мамо. А як же ти? — За мене не думай. Це Люся, сусідка, мені давній борг віддала. Я вже й не сподівалася отримати його. Так що візьми і купи що потрібно. Поруч з бабусею стояла Поліна і дивилася на рожеву коробку в руках матері. — Це тобі. Примір. — Тамара радісно простягла дочці коробку.

Поліна відкрила і ахнула. — Які красиві! Я про таких і мріяла. Дякую мамо! — вона втекла з коробкою в кімнату. Через хвилину вона повернулася вже в нових туфельках. — В самий раз. А як же гроші? — Поліна поглянула на маму. — Я не купила їх. Мені на роботі співробітниця принесла. Її дочці малі. Як часто за бідою приходить радість. І ось вже на зміну переживанням і безвиході прийшла несподівана допомога. Бачачи щасливі очі дочки, Тамара думала, що все ж правильно кажуть, на місце втраченої або вкраденої речі обов’язково прийде нова. Що світ не без добрих людей. Є злодії і шахраї, а є добрі люди. І хтось там, нагорі, все ж стежить за їх рівновагою.

Чоловік того дня був на роботі, я з донькою пішла по продукти. Закупилися вдосталь, повернулися додому. Я зайнялася приготуванням, дочка дивилася телевізор. Трохи пізніше пролунав дзвінок у двері. Ми відчинили двері та побачили там моїх далеких родичів: троюрідного брата – Стаса з дружиною та сином, Владом. Ми з донькою швиденько накрили на стіл усе, що було вдома. Я їм питаю, мовляв, якими долями. Виявляється, кілька днів тому дружина брата мала день народження, і чомусь вони вирішили відвідати нас. Поки гості сиділи за десертним столом, а ми були не готові до гостей, я зателефонувала до чоловіка,

представила ситуацію і питаю, що робити. Він нагадав, що ми маємо трошки м’яса спеціально для шашликів. Сказав, що буде за півгодини. Виходжу до гостей, кажу, що ми не були готові до приїзду гостей, але зараз замаринуємо м’ясо, і години через 2 шашлик буде готовий. Вони ніби чекали на ці слова. Дружно кивнули і посміхнулися. Після моїх слів вони пішли до зали, завалилися на диван та крісла та ввімкнули телевізор. Я трохи (дуже багато) розгубилася. Попросила брата допомогти мені обробити м’ясо, але в нього «хвора рука, він її пошкодив», а дружина «втомилася від дороги, їй би трохи відпочити».

Ми з донькою зробили все, приготували м’ясо, накрили на стіл. Але весь цей час я була шокована тим, що вони жодного разу не підійшли і не запропонували допомоги хоча б у сервіруванні столу. Коли чоловік повернувся, я тихо розповіла йому про все, що сталося зі мною. Він розлютився, проте ми покликали гостей і сіли разом за стіл. Сівши за стіл, брат із дружиною одразу схопили найбільші шматки м’яса і мовчки їли. Ми з чоловіком тихо дивилися. На його погляд було зрозуміло, що йому це все дуже не подобається. Коли ми встали зі столу, я запропонувала дружині чоловіка допомогти мені з миттям посуду, але вона відповіла, що має свіжий манікюр, вона не може його зіпсувати. У мого аж очей від такої відповіді засмикався.

Пізніше до нас підійшов брат і пояснив, що їхати назад уже пізно. Вони вирішили залишитись у нас. А добило нас те, що брат сказав, що вони спатимуть на нашому з чоловіком ліжка, бо в нього болить спина. На цьому моменті чоловік не витримали і щосили почав кричати на них: — Ви зовсім зоборзіли? Ми тут слуги перед вами стоїмо, чи що? Зараз же зібрали свої манатки та зникли звідси! Я так здивувалася… Мій чоловік взагалі спокійний і врівноважений чоловік. А тут він так погарячкував! Я кинулася заспокоювати його і бачу, родичі бігають з боку на бік, збирають свої вже розкидані речі. Я ледве тоді втримала чоловіка, щоби той не ввалив братові.

В мене була подруга. Ганна була моєю однокурсницею, ми разом навчалися. Вона була дуже розумною, доброю дівчиною. Усі її дуже любили, шанували. Потім вона вийшла заміж та переїхала до столиці. Тиждень тому у мене були справи в місті, і я подзвонила їй. Почувши мій голос, вона дуже зраділа та запросила до себе. З її чоловіком я не була знайома. Знала, що у них зростає донька. Вона жила у добрих умовах. Шикарний особняк, перед будинком росли гарні троянди. Навколо було чудово. А я жила в старій однодушці, без чоловіка, без дітей. В мене особисте життя не склалося. І все це було для мене казковим.

Мене здалося, що моя подружка живе у найкращих умовах. У неї все чудово, вона виглядає чудово, у неї чудовий манікюр, дороrа зачіска, та ще й особистий водій. Ми поговорили, згадали наші студентські роки, вона мене пригостила делікатесами, але раптом подивилася на годинник і зблідла. У вітальню зайшов симпатичний чоловік. Сухо привітався. Анна почала пояснити, виправдовуватися, але він ігнорувавши слова дружини, мовчки вказав на сусідню кімнату. Ганна пішла за ним. За десять хвилин вона вийшла з кімнати, швидко прибрала зі столу тарілки, чашки.

На лівій щоці виднівся невеликий синець. Наступного дня, коли чоловік вирушив на роботу, вона мені розповіла, що перед весіллям чоловік змусив підписати шлюбний договір. Після весілля все почалося. За договором вона не має працювати, а зобов’язана підтримувати затишок у домі. У них завжди багато гостей і вона має виглядати ідеально. Не мала права виходити з дому, зустрічі з подругами були заборонені. Вона повинна лягати спати рівно о 21:00, завжди важити 55 кг, як до заміжжя. Ганна розповіла, що після nологів у неї були зайві кілограми, вона голодувала днями, щоб позбавитись ваги. Я запропонувала її роз лучитися і жити як нормальні люди. Але вона мені відповіла: “Він любить дочку, куnує все, що мені потрібне; я живу в розкоші, навіщо мені роз лучатися і голодувати? Я пішла від неї з тяжким серцем.