News 382 Media

Бабуся Ніна була доброю, спокійною і дуже терплячою. Онуки запам’ятали її ласкавий голос, здатність вислухати і зрозуміти їх, теплий смачний запах випічки і затишок старого будиночка. А ось діда згадували зовсім по-іншому. Він пах тютюном-самосадом, немитим тілом і самогоном. Голос у діда був верескливий, уривчастий. Бабуся про нього не говорила. Але діти і внуки знали: і руки розпускав, і за словом грубим в кишеню не ліз, все йому було не так. — Так він же на залізниці працював, — відмахувалася бабуся, — звідки йому манер набиратися? Там всі такі. Робота дійсно була важкою, без міцних чарівних слів не обійтися. Дід з напарником вставали вдосвіта, йшли по шляхах по кілька кілометрів ділянки, шукали будь-яку несправність. З собою тягли інструменти, щоб полагодити на місці. Іноді викликали ремонтників, перекривали дороги.

Йшли і в холод, і в спеку, в дощ і вітер. За темряві йшли. А здоров’я потроху просідала. Втім, профспілка регулярно пропонував дідові путівки. Санаторії та лі ка рні підправили б справу, але немає. — Чи не мужик я, чи що, — гарячкував старий, — щоб вилежуватися по курортам? Але ось настала зима, і діда скрутило конкретно. Травмоване колись коліно боліло так, немов його собаки гризли; дід навіть лягти зручно не міг. У л ік арні розібралися, лі ку вання призначили, але доктор строго подивився на діда і наказав їхати в санаторій. Ефект лі кува ння закріплювати, воду пити, грітися, інакше повернеться все. Лі ка рів — не профком, його дід послухався. Зібрала йому бабуля чемодан, проводила. Склала з запасом всього, від носових хусток до вічного самосаду. І застрибала від радості: три тижні свободи! Ніяких п’янок в будинку, скандалів і сварок.

Дивись по телевізору, що хочеш. Ніхто не димить самосадом, не дорікає занапащене молодістю і не виливає суп у вигрібну яму. Просто охолов, поки дід до столу йшов. А неповаги він від баби не потерпить. Бабуся напекла пирогів, насмажила насіння, обійшла всіх сусідок і подружок, хвалилася, мовляв, проводила свого. Через три тижні бабуся чекала чоловіка вдома, але отримала лише телеграму. «Чи не приїду, я зустрів Галю, буду жити з нею» — ось, що прочитала бабуся. Перечитала ще раз і кинулася до ікон хреститися. — Спасибі тобі, — повторювала вона, — спасибі, щастя-то яке. Вона тут же зібрала в валізи все дідові пожитки, всі його штани-сорочки, що наглажівать з ранку до вечора. Дід любив ходити ошатним навіть у вихідні. Склала туди ж всі документи. Всі його дрібнички, вудки, нагороди були там. І виклала валізи на веранду, щоб вивітрився самий дух колишнього чоловіка. Дід з’явився через два тижні, коли відпустка закінчилася.

Оформив на роботі переклад, з дому виписався і зник. З бабусею навіть говорити не захотів, ще чого, пояснюватися. Та пояснень і не чекала, навпаки — боялася, що передумає дід. Той поїхав, і бабуся кинулася купувати шпалери, мріяла про ошатні стіни роками. Дід же вважав за краще просту побілені хату. Бабуся розійшлася, на радощах купила тканину на штори. Замість коротеньких «онуч» -занавесок, що дозволяв дід, вона повісила довгі, підшиті на машинці особисто. Як тільки в будинку стало красиво, бабуля взялася за город. З сапою особисто вирізала весь самосад, особисто ж перекопала грядки і насадила туди ягоди. Полуниці, як вона завжди хотіла. Дід полуницю зневажав за вимогливість до догляду, визнавав лише малину: — Сама зростає, нічого їй не треба. Бабуся ж мріяла і про вишневому деревце, і про сливах, навіть ризикнула посадити виноград в сонячному куточку.

Будинки наводила затишок і красу. Викинула сколені тарілки, поставила гарний сервіз, подарунок їй на день народження. Дід був суворий, дозволяв чіпати тільки у свята. В смітник летіло все: і набридла клейонка зі скрученими краями, і обмилки господарського мила. Бабуся розцвіла. Почала доглядати за собою, забувши дідівську звичку митися з милом тільки по суботах в лазні. Зморшки розглядалися, волосся стали темними рости. У будинку з’явилися гості. І виявилося, що 50 зовсім ще не старість, можна і захопитися вишивкою, і ягоду продавати на ринку, і співати в місцевому хорі. Самотні чоловіки до неї сваталися, але бабуся точно знала секрет щастя: ніякого шлюбу, ніякого співжиття. У неї і так є, кому пироги пекти.

Пам’ятайте старі сільські весілля в наметах або на майданчиках? Такі справжні, без лімузинів і ресторанів? За два тижні до знаменної події у будинок, де має бути весілля, з усіх куточків села стікаються люди з даниною — курка, яйця, сметана. У посадці ж намічена сосна, з гілок якої будуть зроблені весільні ворота за чітко обумовлену наперед таксу — три літри самогону.

Свині вже доживають останні дні. З трьох вулиць зносяться кльоші з обмотаними кольоровими нитками ніжками, тому що кожна хазяйка має свою мітку, тарілки і чарки. На намет у усіх сусідів забрані капы і цераты, звозяться столи і крамниці. Ціле воскресіння за тиждень до того троє хлопців на чолі з женихом ходять по коліно у болоті по усіх найдальших родичах. «Просили вас мама і папа, і я вас прошу…». Список з 250 чоловік чітко перебраний, пам’ятається, хто кого просив і хто до кого йшов, а хто не просив — те сидітиме у весільну суботу будинку, і тільки сусіди, прекрасно знаючи усі нюанси, хитро будуть спрашивать — «а вас шо, не просили на весілля?» Випечені медовники, горішки, кукурудзинка і грибки з маком, які стануть вершиною усіх блюд і будуть першими ж зметені хлоп’ятами.

Шинка і ковбаса, бідон самогонки надійно замкнутий в коморі аж до самого весілля, поки ключ не передадуть довіреній особі, комірникові, який стане найважливішою людиною на весіллі після молодих. Тирсою з пилорами посипаний двір, музики настроюють свої йоники і гітари, перші акорди, сіло нашорошилось. «Музиканти раді вітати дорогих гостей і бажають хорошої весільної забави»! І усі гості під звуки весільного маршу незручно коштують пару хвилин, поки той грає, а усі дивляться, хто в чому одягнений, прийшов і як виглядає.

Потім чоловік несе музикантам пару гривен за марш, із-за пазухи дістає замотану газетою «Вільне життя» пляшку горілки і віддає хазяїну. Все, ініціація відбулася. Ти — на весіллі!. А далі танці, пісні, жарти, посмішки, другий стіл, діти бігають із стрічечками серед танцюючих, вечір, пробки вибило, свічки, знову спів, бійка, кров, білі сорочки, танці, хустка, третій стіл, і пісні, пісні, пісні…

У дощовий і противний вечір я поверталася дуже втомленою з роботи, в сумних роздумах, де завтра взяти гроші на черговий платіж за ноутбук, узятий в кредит, а зарплата буде тільки через 3 дні. Знову доведеться з кредитки знімати. Ніяк я з цими фінансами не вмію керувати! І тут бачу — прямо переді мною лежить купюра в 500 гривень, складена навпіл і перетягнути гумкою. Абсолютно нова і повністю суха, хоча кругом все було мокрим і брудним. Спочатку хотіла пройти повз, а потім згадалися бабусині розповіді, які мене не раз переказувала мама, як чинити з тим, що знайдено прямо під ногами. Незважаючи на те, що говорять інші, мовляв, не можна піднімати гроші і колечка на дорозі, вона стверджувала, що їх обов’язково треба забирати, але слід дотримуватися деяких правил, щоб не нашкодити собі.

Монетки і купюри не треба класти в свій гаманець, а просто в кишеню або сумку, принести додому, протерти вологою ганчіркою і покласти на стіл під скатертину, обов’язково портретом вгору (монетки — решкою) і нехай там собі лежать, гроші в будинок залучаючи. Їх не можна витрачати, навіть якщо є велика спокуса! Кільце теж треба підняти, ні в якому разі не міряти на палець! Промити під проточною водою і надіти на шовковий шнурок або недорогу ланцюжок, і повісити на вікно або біля дверей. Цей ланцюжок замкне коло і всю стару енергетику кільця, а вона сама не буде випускати удачу і щастя з дому. У моїх батьків вдома висить золоте кільце з червоним камінчиком, знайдене колись на море. Хочете вірте, хочете ні, я за своє життя жодного разу не чула, щоб мама і тато лаялися — живуть, як то кажуть, душа в душу!

Ще вона радила обов’язково підбирати пір’я, що опинилися на шляху — воно також приносить достаток. Носити в сумці. А Такуа пір’їнка, яке пролетіло прямо перед особою, обов’язково треба зловити і помістити в гаманець. Перевірено — гроші приходять швидко. І ось яку пораду ще давала: якщо підбіжить маленьке кошеня, його обов’язково треба забрати собі. Це послана понад захист від чогось неприємного і небезпечного! А ось дорослу кішку брати не треба, бажано просто дати їй щось поїсти. Але якщо кішка підходить кілька разів — це знак! Тільки кішка повинна сама зайти і вийти з дому.

Так ось, про цю купюру: я її підняла, принесла додому, протерла і поклала під скатертину. А далі пішли чудеса! Через кілька днів в супермаркеті щось мене потягнуло купити квиток миттєвої лотереї! Ніколи раніше я цього не робила. Квиток виявився виграшним: максимальна сума — 20 тисяч гривень! Гроші я отримала на наступний день, погасила залишок кредиту і обнулила, нарешті, цю кредитку! Потім в інтернет-магазині зробили знижку на сукню, яку мені дуже подобалося, але за ціною було недоступним. Залишилося тільки одне, і на останній екземпляр поставили знижку 70%! Це був мій розмір. А потім я отримала пропозицію на підвищення з зарплатою, в два рази вище колишньої, в офісі, зовсім недалеко від мого будинку! Може це все і випадкові збіги — але моє життя змінилося на краще!

Моя подруга Наташа розповіла мені днями таку історію. Наші діти ходили в один клас в Одеську школу. Наші діти швидко здружилися і ми, мами, теж. Зараз, коли я живу в РФ, ми продовжуємо спілкуватися по вайберу. Наша Одеська школа вважається звичайнісінькою середньою школою. Ми її вибрали тому, що навчання ведеться російською мовою, нам це важливо — Одеса все ж російськомовне місто. Вчителька, про яку піде мова, мені особисто сподобалася з першого погляду. Це саме та вчителька, про яку говорять — від Бога. Уважна, грамотна, ввічлива, уроки веде цікаво. До кожної дитини індивідуальний підхід. У чому це виражалося? Наприклад, у одного хлопчика важко проходила адаптація, він не ходив в дитячий сад і половину першого класу просто просидів під столом.

А моя дочка дуже погано говорила. Педагог знайшла до них підхід, до кінця першого класу хлопчик сидів уже за столом, добре вчився і з усіма дружив. А на дефект мови моєї дитини ніхто не звертав уваги — вчилася на відмінно і не соромилася відповідати. І ось одного разу Наташа скаржиться мені, що вчителька занадто прискіпується до її сина Тимура. Я не вірила своїм вухам! Ну не може людина за півроку з розуміючого і уважного педагога перетворитися в мегеру, яка постійно кричить! Але Наташа твердила: — Я вірю дитині; він приходить додому і плаче, що на нього вчителька кричить і ні за що ставить двійки по поведінці. Він уже просить поміняти школу, не хоче вчитися. З вчителькою говорила, вона сказала, що до Тимура не чіпляється, він перебільшує. Щ

о я можу сказати? У неї хлопчик самий звичайний, вчиться добре, прекрасно малює, ліпить. Чи не хуліган. Потім Наташа зателефонувала мені і сказала, що купила Тимуру смарт-годинник із підслуховуючим пристроєм, щоб дізнатися, що саме відбувається в класі. Через кілька днів Наташа мені подзвонила: — І що ти думаєш? Я слухала, що відбувається під час уроків, в їдальні, на перервах. Мій Тимур бреше! І добре, що я дізналася це таким чином, а не кинулася міняти школу — такого педагога ще треба пошукати! Виявилося, що вчителька зверталася до Тимура, а він просто ігнорував її, провокував на крик.

Хоча в 80% випадках голос все-таки не підвищувався, а зауваження за поведінку продовжували сипатися в щоденник. Ще Наташа дізналася, що навпаки, вчителька на перерві намагалася з Тимуром поговорити і пояснити незрозумілий навчальний матеріал. Крім того, для неї було відкриттям, що вчителька дуже цікаво викладає, часто в ігровій формі підносить нову тему, постійно хвалить дітей, а якщо дитина не готовий відповідати у дошки, вона пропонує зробити завдання за партою, не бентежачись сторонніх очей. Тепер стояло серйозна розмова з сином

Останнім часом я зрозуміла одну важливу річ, що в цьому житті ми нікому не потрібні. За винятком матерів і дітей. Та й то не у всіх випадках. Іноді буває і навпаки. Я особливо то й ніколи не була щасливою. Завжди одна і самотня. Постійно гналася за примарним щастям у вигляді квартири і машини. Працювала багато на кількох роботах. Накопичила певну суму і придбала спочатку квартиру, а потім і машину.

Ще потім до мене почала підбиватися молода людина. І я вирішила вийти за нього заміж. Ні, я його ніколи не любила. Нам просто було комфортно, незважаючи на різницю у віці. Я була старша на чотири роки його, хоча на вигляд цього не було помітно. Ми жили в моїй квартирі. Він був з села, свого житла в місті не мав. Дітей у нас не було достатньо довго. Потім з’явилася дочка.

Тоді у нас і почалися з чоловіком перші сварки. То він мене просто лякав тим, що так жити йому важко. Дитина плаче, я постійно без настрою, а він, подумайте тільки, працює і втомлюється. Коли він перестав лише на словах мене страшить і одного разу зібрав свої речі — я сказала йому, щоб він не шкодував. Він немов заспокоївся. Залишився вдома. Майже місяць він був нормальним. Потім почав мене знову лякати тим, що піде. Тут мої нерви не витримали. Поки він був у вбиральні — я зібрала всі його речі в сумки і поставила біля вхідних дверей. Він був шокований. Вийшов з дому і сказав, щоб я подумала над своїм вчинком.

А я йому вслід з балкона восьмого поверху викинула його речі. Це було феєричне видовище. Всі сусіди здивувалися. Але мені все одно. Я його ніколи не любила, лише терпіла останнім часом. Жив він на моїй території, заробляв досить мало. Тобто — є де жити і для кого. А він нехай шукає собі щастя десь в іншому місці!

Якби люди в своїй щоденній рутині хоч іноді зупинялися і озиралися навколо, можливо, наш світ став би трішки краще.
Люди, нарешті, звертали б увагу на тих, хто потребує допомоги.Саме так і вчинив Борис — 52-річний водій шкільного автобуса. Одного разу зимовим і холодним ранком Борис віз дітей до школи, коли помітив маленького хлопчика, який плакав: він був засмучений тим, що у нього не було ні шапки, ні рукавичок.

Взимку важливо, щоб батьки стежили за тим, як одягнена дитина.Потрібно вдягати теплі куртки, шапки і шарфи. Однак, на превеликий жаль, не всі сім’ї можуть собі дозволити купувати якісний і теплий зимовий одяг.Борис почув, як хлопчик плаче, а коли подивився на нього, побачив замерзлу дитину, з червоними вухами і руками, у якого по щоках текли сльози. Він вирішив, що зобов’язаний допомогти.Він підсів до нього і віддав свої рукавички, паралельно заспокоюючи його. Але Борис розумів, що цього недостатньо. Йому хотілося зробити щось більше, ніж просто віддати свої рукавиці.

Небайдужий водій автобуса придумав, як допомогти хлопчикові. Після того, як він висадив дітей у школи, Борис відправився в магазин, де купив 10 шапок і 10 пар рукавиць.Потім він повернувся назад в школу і передав куплені речі для хлопчика і інших дітей, чиї родини не могли собі дозволити одяг.Діти не повинні мерзнути взимку і водій знав це, як ніхто інший.

«Знаєте, у мене у самого діти і внуки. Ніхто не захоче, щоб їх дитина мерзнула », — говорить благородний водій.
Вчинок Бориса здивував батьків хлопчика і керівництво школи. Вони вирішили, що зобов’язані висловити свою повагу до нього і написали пост на сторінці школи в Facebook.

Тож не дивно, що цей пост розлетівся по всьому інтернету. Близько 29 000 чоловік поставили лайки, написали коментарі і репостнули запис.Борис Васильович — людина, яка своїми вчинками робить наш світ тепліше і добрішим. Йому не варто було це великих зусиль або витрат. Він просто хотів допомогти. Зате Борис відчув любов тисячі людей, які оцінили його вчинок.Він проявив людяність і не залишився байдужим по відношенню до людини, якій потрібна допомога.Поділіться цим записом зі своїми друзями; давайте робити світ кращим

Минулого тижня чоловік повернувся з-за кордону. Віктор уже п’ять років їздить на заробітки до Чехії. А що робити, коли у нас росте троє дітей. Разом ми вже 15 років. Рішення їхати за кордон ми приймали разом, іншого виходу поліпшити наше матеріальне становище ми не бачили. Чоловік надсилав гроші, я звільнилася з роботи, доглядала за дітьми і будувала наш будинок. Коли батьки чоловіка подарували нам ділянку під будівництво, ми змогли тільки витягнути коробку. І лише заробітчанські гроші чоловіка дозволили нам довести справу до кінця. Ми вирішили зібратися на Покрови. Хороший релігійне свято — покликали священика, виконали обряд освячення, а потім зібралися родиною дружно відсвяткувати. У розпал свята я помітила, що чоловік весь час тримає телефон в руках і щось комусь пише. Я запитала, що з ним, а він відповів, що хлопці з роботи пишуть, що треба повертатися назад, бо повинні закінчити раніше терміну якийсь важливий об’єкт. Трохи засмутилася, тому що чоловік говорив, що залишиться з нами на місяць, та й діти дуже скучили по татові. Але що робити, гроші нам потрібні, тому що ще меблі в деякі кімнати треба купити, та й огорожу доробити. І я б повірила в цю казочку чоловіка, якби на наступний день мені на телефон не прийшло повідомлення. Незнайома жінка мені писала, що у неї з моїм чоловіком роман і що вона чекає дитину.

Я ледь телефон не випустила з рук. Віктору скоро 40 років, у нас троє дітей, яка ще дитина? Хотілося думати, що зі мною хтось погано пожартував, але спокій з моєї душі геть пропав. Колись, в молодості, я помічала за чоловіком невеликі «грішки», на які я намагалася не звертати уваги. Але там і не було нічого серйозного, наскільки я знаю — просто флірт. Я завжди була впевнена, що він відноситься до того типу чоловіків, який сім’ю ставить понад усе. Як тільки я починала показувати, що щось підозрюю, цей зв’язок тут же припинялася. Але це було давно, я думала, що діти змінили мого чоловіка. Прочитавши ще раз повідомлення, я відчула, як всередині все стислося і похололо. Вперше мені стало страшно за наше майбутнє, вперше я зрозуміла, що наша сім’я може зруйнуватися. З тих пір я почала спостерігати за поведінкою чоловіка пильніше. Особливих змін не бачу, але і заспокоєння мені це не приносить. Я постійно думаю про те, що в один вечір він прийде і скаже мені ті самі слова, яких я боюся зараз більше всього на світі. Мені навіть починає здаватися, що чоловік став до мене більш уважний.

Може, він таким чином намагається загладити свою провину переді мною? Від цих думок мені стає одночасно і радісно, і гірко. З одного боку я розумію, що він любить мене не менше колишнього, а з іншого боку мені важко усвідомлювати, що мої побоювання не безпідставні. У вересні у мене був день народження. Чоловік подарував мені золоті сережки з діамантами, про які я мріяла. А може, це він намагався таким чином згладити провину переді мною. Не можу змусити себе поговорити з ним відверто. Як тільки він заходить в будинок, вся моя рішучість пропадає. Я дивлюся на нього і розумію, що не зможу пережити розставання з ним, якщо він піде до тієї, іншої. Та й надійшла я дуже необачно — я настільки довіряла своєму чоловікові, що ніколи не замислювалася над тим, на кого оформлені документи на наш будинок. А виявилося, що на його маму. Чоловік пояснив це тим, що земля була на мамі і так було простіше. Але свекруха повинна була переписати будинок на кого-то з наших дітей. Хочеться вірити, що саме так і буде, але на душі чомусь тривожно. У мене немає сил почати цю розмову. Я дуже сподіваюся, що це скороминуще захоплення. Мені не хочеться вірити, що воно зруйнує нашу сім’ю. Я ні в якому разі не хочу розлучення. Тому промовчала, а чоловік поїхав знову в Чехію, послався на строкову роботу. Що мені думати і чого чекати — я не знаю …

Напередодні свого ювілею Ольга хвилювалася, боячись кордону з цифрою 45. — Скоріше б вже провести ювілей і далі жити, — думала вона. Чоловік Михайло заспокоював, казав, що сюрприз приготував. На ювілей запросили родичів, друзів і сусідів. Ольга завжди вважала, що з сусідами треба жити дружно, тим більше, що вони їх ровесники. Сусіди Володимир з Наталею прийшли не самі. З ними була їх 20-річна дочка Юля. Наталя шепнула, що Юля вчора приїхала з міста і зараз у неї депресія після розставання з молодим чоловіком. — Звичайно, проходите, дівчинці треба відволіктися — радо запросила Оля. Всі сіли за стіл. Михайло був надзвичайно люб’язний з дружиною: сказав красивий тост, завершивши його всім відомої крилатою фразою: «в сорок п’ять — баба ягідка знову!» Всі зааплодували, він обійняв дружину і поцілував, Ольга розплакалася. А потім почалися веселощі: пісні, танці, душевні розмови за столом. Оля кинулася, що треба ще принести, хотіла попросити чоловіка, а його десь не бачити. Згадала, що в лазні стоять святкові напої, вирішила сама принести.

А банька та була на садибі за будинком. Оля в новеньких туфлях акуратно пройшла по стежці. Підійшла до лазні, хотіла вже відкрити двері, як почула охи та ахи, дівочий шепіт і чоловіче гарчання. Ольга завмерла на місці. По звуках було зрозуміло, що в лазні — чоловік, а по голосу дівчини визначила, що це молоденька дочка їх сусідів — Юлька. Але ж у неї начебто була депресія. Ользі стало стра шно. Вона не розуміла, що їй робити. Її немов оглушили, показали жахливу картинку з її життя і сказали: роби як хочеш. А вона і не знала, що робити! Ольга відійшла від лазні, вхопилася за яблуньку і повисла на ній в знемозі. Хвилин через п’ять знову попрямувала до лазні, щоб відкрити двері. Але у двері чітко почула голос сусідської Юльки: — Ну що, як тобі? — Ох, Юлія, Юлія, хороша! — Так хороша, що на все життя б з тобою залишився. Гладка вся, хоч доторкнуся і вже божеволію. Не те, що моя дружина-сухофрукт! Ольга, почувши «сухофрукт», відсахнулася від дверей: зрозуміла, що це її чоловік так назвав. Вона знову відійшла від дверей: не хотілося їй туди заходити.

Що вона їм скаже, що зробить? Адже ювілей сьогодні. У самій свято вже зіпс ований, так нехай хоч гості веселяться. Ольга знову прийшла до гостей, включила на всю гучність музику і пішла танцювати. За всі двадцять п’ять років вона так не танцювала. Все їй аплодували. Ольга розсміялася; тільки сміх цей був якийсь неприродний, дикий сміх. І ще трохи-розплакалася б. Незабаром з’явився Михайло і підключився до загальних веселощів, оголосивши про сюрприз для дружини. Сюрпризом виявився салют на честь ювілярки. Гості раділи. І ніхто не помітив, як Ольга тихо плакала під злітають в небо феєрверки. Юлька в той вечір більше не приходила. І це добре, інакше видала б себе Ольга. А їй не хотілося цього. Сюрприз вона чоловікові приготувала. Провівши гостей, почала мити посуд. Михайло швиденько роздягнувся і ліг, закрив очі, наче дуже хоче спати. Вранці Михайло, прокинувшись, не побачив в ліжку дружини, що було дуже дивно. Всі ці роки, як би не було, вони спали в одному ліжку. Михайло потягнувся, згадав вчорашній вечір, бурхливий знайомство з Юлькою, мрійливо посміхнувся.

Потім випадково глянув на іншу сторону ліжка, де повинна була спати дружина, і від несподіваної картини здивовано округлив очі. Вся половина ліжка була усипана сухофруктами: абрикосом, чорносливом, сушеними яблуками і грушами. — Що за нісенітниця? — пробурмотів Михайло. — Оля, ти де? Йди сюди! — закричав він. Але ніхто не відгукнувся. Михайло встав і вийшов в зал, потім пройшов на кухню. Ольги не було. Він згадав, як обговорював свою дружину з Юлькою і зрозумів натяк на сухофрукти. Дружина прийшла додому тільки до обіду. І не одна. З нею були два старших брата. — Збирай речі і вали. Якщо будеш заперечувати, розповім синам про твій ганебний зв’язок з недолітком. Це тобі відповідь від » сухофрукта «, — так, здається, ти мене вчора назвав. — Оля, все не так, це взагалі все не так. — Вона сама … я не очікував … я тільки зараз прокинувся, я ж п’яний був. — Свояк, будь мужиком, — попросили брати, — піди по-хорошому. У той же день Михайло, приголомшений рішенням дружини, пішов з дому.

Коли за ним зачинилися двері, Ольга впала на диван і стала плакати і кричати від безвиході, образи і несправедливості. Через вісім місяців Оля народила дівчинку. Відзначаючи сорок п’ять років, вона ще не знала, що вагітна. А коли вигнала Михайла, то зрозуміла, що збереже дитину. Довго нікому не говорила про вагітність, боялася, що відмовляти будуть. І ось народилася донечка Лілічка. Ольга записала дитину на Михайла — як ніяк рідний батько — і подала на розлучення і аліменти. Михайло зняв в місті квартиру і став жити з Юлькою, якої вистачило на два місяці. А коли скінчилися у Михайла гроші, втекла від нього. Сусіди боялися дивитися Ользі в очі: соромно було за дочку. Іноді Михайло навідується в селище і бачить, як колишня дружина гуляє з донькою. Покращала, помолоділа Ольга виглядає так, як ніби й не було того жахливого ювілею, на якому чоловік зробив їй незабутній подарунок. Тепер Михайло несміливо підходить, щоб поглянути на дочку — в будинок його не пускають. Потім послужливо пропонує допомогу, поглядаючи на свою дружину-ягідку, яку він так рано списав з рахунків.

Весілля — один з найважливіших днів у житті подружжя. Дівчата з нетерпінням чекають, коли надінуть святкове біле плаття. Організація церемонії вимагає великої відповідальності, адже потрібно продумати все до дрібниць. Але в житті всяке може трапиться: стороннє втручання в змозі зруйнувати навіть найкращий задум. День весілля Ганни був вже не за горами. І ніщо не могло зіп сувати їй настрій.

Навіть недавнє роз лучення її батьків не здавався вже такою траг едією. Ганна склала своїй мамі компанію на шопінг, щоб вибрати їй наряд для церемонії. Примірявши кілька варіантів, вони, нарешті, вибрали їй ідеальне плаття. І дочка була впевнена, що вона буде одягнена краще за всіх мам наречених, коли-небудь існували! Однак через тиждень Ганна прийшла в ж ах, дізнавшись, що нова молода дружина батька купила точно таке ж плаття, як і її мати.

Ганна попросила молоду мачуху обміняти його на інше гарне плаття, але та відмовилася: «Про це не може бути й мови. Я виглядаю в ньому на мільйон доларів, тому неодмінно одягну його! » Тоді Ганна розповіла про цю прикрість матері, яка посміхнулася і підбадьорила дочка: «Не переймайся, дорога, я вирішу цю проблему. Адже це твій особливий день «. Через кілька днів вони знову пішли по магазинах і знайшли інше, не менш шикарне плаття.

Тоді Ганна запитала маму: «Ти ж повернеш те перше плаття? Навряд чи воно тобі знадобиться». Лице матері осяяла легка усмішка: «Ну що ти, мила! Я збираюся його надіти на репетицію весільної вечері напередодні церемонії!» Хотілося б побачити реакцію мачухи!

Починалося все дуже мило — викликане таксі підвезло щасливу пару молодят до будинку, де треба було їм жити разом. Перед дверима квартири наречений взяв молоду на руки, щоб, за звичаєм, внести її в будинок. Але, виявилося, що це було дещо передчасно — двері він забув відкрити. Опустивши наречену на підлогу, молодята почали нишпорити по кишенях піджака — але ключа не знайшли. Придивившись, чоловік зрозумів, що це взагалі не його піджак, а свідка. У ресторані було жарко і обидва — і наречений, і свідок — знімали піджаки і вішали на спинки стільців. Мабуть, переплутали, коли одягали. Треба було якось потрапити в квартиру. Тут наречений вирішує швидко збігати додому до свого свідка — тим більше він жив всього через кілька будинків, а наречена тим часом зачекає його в під’їзді. Сказав і втік, а наречена, як була у весільній сукні, так і залишилася чекати його.

Спочатку вона стояла. Потім, втомилася стояти, присіла на сходинки. З верхнього поверху пролунало жалібне нявкання і з’явився якесь приблудне кошеня. Побачивши, що сидить дівчина, кіт, не довго думаючи, заліз до неї на коліна. Вона вже неабияк замерзла, коли почула, що відчиняються двері. Думала, що нарешті повернувся з ключами чоловік, але це виявився бомж, що зайшов в під’їзд погрітися. Коли він побачив наречену, зрадів, сказав, що це до удачі, і запропонував їй випити, благо пляшка з собою. Дівчина відмовлялася, намагалася відв’язатися від приставучого співрозмовника, але час ішов, йти їй було нікуди, з собою не було ні грошей, ні мобільника, вона неабияк замерзла в тонкій весільній сукні і в підсумку — вона погодилася трохи випити.

Так вони і сиділи — вона з котом на руках і бомж — розмовляли про життя і пили горілку. Потім навіть задрімали. Наречений з’явився вже під ранок. Виявилося, що вдома друга він не застав, той помчав з якоюсь дівчиною клуб веселитися: веселощів на весіллі здалося мало. Наречений зайняв у його матері грошей на таксі і поїхав його шукати. Коли в якомусь п’ятому за рахунком закладі знайшов, виявилося, що встиг якраз до початку бійки, в яку втрутився його друг. В результаті з’явилася поліція і загребла всіх учасників, без розбору, в відділення.

І тільки півгодини тому його випустили. Зате жаданий ключ від квартири, нарешті, при ньому. Широким жестом він відкрив двері і запропонував нареченій заходити. Вона притиснула міцніше до грудей кота, і обережно, відсунувши від свого плеча сплячого бомжа, попросила: -Може, ти все-таки перенесеш нас через поріг? — дивлячись в здивовані очі нареченого, поправилася, — мене і кота, а його, — вона вказала на бомжа, — не треба. Після нічних пригод вони відсипалися цілий день. А кіт живе з ними до сих пір!