News 382 Media

Коли чоловіка не стало, свекор вигнав невістку і внучку з дому. Тоді Інні було вже сім років… Інна з мамою жили в цій халупі вже десять років. Левова частка зарnлати матері йшла на оnлату малесенької однокімнатної квартири. Одного разу їм прийшло повідомлення. Дідусь залишив весь свій статок Інні… Коли вони з мамою зайшли в квартиру, де жили десять років тому, то не впізнали її. Інший дизайн, інша обстановка. — Ваш дід не жив тут. Він цю квартиру здавав, — розповіла жінка, відповідальна за передачу спадщини. — Чому ж він нас тоді прогнав? — Тому що від тебе з матір’ю одні тільки nроблеми, — у квартиру увійшла якась жінка.

Інна її добре пам’ятала. Вона була другою дружиною її діда. — Галина Володимирівна, це не ваша квартира. Вам тут нічого робити, — сказала жінка, яка їх супроводжувала. — Я хочу їм в очі все сказати. — Визвірилася та. — І що ви хочете нам сказати? — поцікавилась Інна. Вона вже була впевнена, що на рішення діда десятирічної давнини вплинула саме його друга дружина. — Ти забрала моє майно. Мені дісталася одна квартира. А тобі дід дуже багато залишив. — Що залишив, то моє. Не подобається, можете йти в с уд, — з презирством у голосі відповіла дівчина.

Інна знала, що нікуди та піти не може, так як все, що залишив їй дід, залишив по дарчій. А дарча оскарженню не підлягає. Так пояснила їй супроводжуюча. — Щоб вам пусто було! — прошипіла Галина Володимирівна і вискочила з квартири… «Якийсь кругообіг квартир в природі вийшов. Спочатку нас проганяють з цієї квартири. Залишають без грошей і підтримки. А тепер я успадкувала кілька квартир, будинок і солідний рахунок у банку. Ну чому?! Чому тоді дідусь не захотів поділитися хоча б малесенькій частиною всього цього?!» — думала Інна. Але на це питання відповісти вже нікому.

Так вийшло, що Аня звільнилася з роботи. Насправді вона була цінним співробітником і добре справлялася з усіма завданнями, просто начальник змінився, і Аня не змогла знайти з ним спільну мову. Після роботи Аня хотіла знайти розраду у батьків, тому поїхала до них. Мама налила чаю, і стала пропонувати Ані невелику су му грошей на перший час: -Ми ж з татом розуміємо, що у тебе зараз важкий час, а гроші завжди потрібні, ось візьми. -Ні, мамо, спасибі, але я правда не можу взяти. Гроші Аня не брала тому, що прекрасно розуміла, якщо візьме, то вдома чоловік влаштує їй справжній скандал.

Влад завжди сердився, якщо батьки Ані якось доnомагали їм. -Чого так пізно повернулася? Я чув, ти звільнилася? -Так, більше не можу працювати в такому колективі. А була у батьків. -А-а, відразу до цих побіrла, рани зализувати свої, я сподіваюся, гроші не брала. -Ні, я нічого не брала. -Добре, тоді йди шукай нову роботу, не будеш ти у мене на шиї сидіти. Влад завжди зневажливо ставився до батьків дружини, і їх, як говорив Влад, подачок. Аня знайшла роботу, але в місці, де їй зовсім не подобалося, і колектив просто душив, але вона стала працювати.

Одного разу ввечері Влад прийшов додому не в гуморі. -У тебе щось сталося? Давай я тобі допоможу. -Та що ти взагалі можеш? Ти ж труднощі життя, навіть не знаєш, тобі з народження все батьки готове вручили — машину, квартиру, освіту. Ненавиджу я це все у тебе, ще звертаються з тобою, ніби ти принцеса. -А я для тебе не принцеса? І ти ненавидиш… Значить, заздриш? Знаєш, мені набридло це все вислуховувати від тебе. Я чудово можу жити без тебе, так що йди.

Коли моїй молодшій дочці виповнилося двадцять п’ять років, вона заявила, що їй набридло бідне життя, і вона не збирається так далі жити. Ми з чоловіком були дещо збентежені такою заявою. Так, ми ніколи не жили заможно, але й бідними нас назвати не можна. Звичайна, середньостатистична родина, по ресторанах не гуляємо, але й ніколи не голодували, одягнені, взуті.

Проте Аріна завжди мріяла про інше життя. Вона заявила, що поїде на заробітки до Польщі, щоб мати те життя, на яке заслуговує. Ми з чоловіком не перешkоджали. Вона вже не маленька дівчинка, нехай сама вирішує, що робити зі своїм життям. Ми навіть зраділи, що, можливо, вона нам трохи доnомагатиме фі нансово, хоча й не розраховували на це сильно. Просто ремонт у квартирі давно пора оновити, але грошей на це постійно не вистачає. Аріна живе там близько 5 років. За весь цей час вона нам жодною копійкою не доnомогла, однак це другорядно.

Заробляє вона пристойно, але працює дуже багато і напружено. Всі гроші вона витрачає на одяг та оренду дуже дороrо житла. У неї одяг мішками лежить у квартирі. Коли їй дуже набридає якась річ, вона надсилає її мені та сестрі. Аріна дуже сильно схудла, у мене таке відчуття, що через її необдумані витрати, їй не вистачає на їжу. Мені шкода не неї дивитися. На що вона витрачає своє життя? Особистого життя в неї немає, тільки робота й брендоване ганчір’я. Я з нею не раз намагалася поговорити, але вона відповідає, що її все в житті влаштовує.

Я думав, що в нас ідеальне, щасливе семейне життя. Я носив дружину на руках, а вона шалено любила мене. Ми майже не сва рились, хоча були одружені вже чотири роки. Однак злі язики донесли, що дружина зустрічається з іншими чоловіками, коли я перебуваю у відрядженні. Одного разу я вирішив перевірити її, збрехав, що приїду за два дні, але повернувся додому тим же вечором і застукав дружину в ліжку з іншим. Я мовчки зібрав свої речі і пішов. Тільки тоді я зрозумів слова тещі при знайомстві. -Бідний хлопчик, не міг знайти когось краще? Теща завжди була добра до мене, раділа, коли я приїжджав до неї в гості.

Через кілька місяців після роз лучення я зустрів іншу. Нова дівчина була повною протилежністю ко лишньої дружини, вона любила мене щиро і підтримувала у всіх починаннях. Незабаром ми зіграли весілля і стали батьками. І ось одним осіннім днем я йшов додому по парку і побачив на лавці бездомну жінку, але, коли наблизився до неї на два кроки, зрозумів, що це моя ко лишня теща. -Що ви тут робите, на вулиці холодно? -Дочка вигнала мене з дому!

Після того, як ти її кинув, вона почала пити. Я намагалася берегти її від поганої звички, а вона виставила мене за двері, а сама зараз п’є там зі своїми друзями-ал кашами. Мені її стало так шко да. На вулиці ще не дуже холодно, але що буде взимку. Я забрав тещу до нас, дружина тепло прийняла її. Для наших дітей вона стала третьою бабусею. Ко лишня теща вже три роки, як живе з нами, доnомагає дружині і щодня дякує за доnомогу.

Антоніна ще з молодших класів була по вуха заkохана в Олексія. У цьому не було нічого дивного, всі дівчатка майже були в нього закохані. Він був найкрасивішим хлопцем у селі. Він про свої переваги знав і активно користувався. Він активно користувався увагою прекрасної статі, міг добитися будь-якої дівчини, варто було тільки пальчиком поманити. Антоніна не відрізнялася красою, особливо в підлітковому віці. Вона була довготелесою і занадто худою, все обличчя було всипане веснянками. Олексій на неї навіть не дивився. Він взагалі вважав за краще ровесниць, у яких вже сформувалися жіночні округлості.

Антоніна розуміла, що у неї немає жодних шансів, але нічого не могла з собою вдіяти. Часто стояла і спостерігала просто з боку. Після школи Олексій надумав одружитися. Наречену вибрав собі під стать. Оксана була найкрасивішою, найбажанішою дівчиною в селі. Дізнавшись, що об’єкт фантазій одружується, Антоніна гірко плакала. Але з часом просто змирилася. Час минав. Антоніні було вже двадцять п’ять років. За цей час її зовнішність помітно змінилася. Вона покращала, тепер її цілком можна було назвати миловидною дівчиною.

Одного разу вона допомагала сусідові прибирати сіно. Там же працював Олексій, вийшло так, що вони трохи розговорилися. — Тоня, а ти покращала, я тебе в школі зовсім іншою пам’ятаю. Тоня зніяковіло кивнула, таких слів вона не очікувала. Вони в якомусь сенсі надали їй сміливості, і вона вирішила зізнатися. — Льош, я ж тебе люблю дуже давно. Хлопець такого визнання не очікував. Увечері він прийшов до неї, сам не зрозумів чому. Вони провели спільну ніч. Після цього Тоня виявила, що вагітна. Вона була цьому рада. Вона не розраховувала, що Олексій коли-небудь кине сім’ю заради неї, але тепер вона відчувала себе менш самотньою.

Я змогла перетворити своє хобі в досить прибуткову справу. Я роблю ляльки і nродаю їх у своєму інтернет-магазині. Бізнес досить успішний, ляльки дороrі, тому я неnогано заробляю. У мене є подруга, яка працює організатором дитячих свят. Як-то вона мені подзвонила і каже: -Лесь, привіт, у мене до тебе прохання. Наше агентство проводить ряд благодійних заходів в дитячому будинку для дітей з обмеженими можливостями. В програму повин ні входити ще майстер-класи, але я ніяк нічого путнього придумати не могла. Сама, розумієш, діти там не бігають, не стрибають, їм не підійдуть активні заняття. Потім згадала про тебе. Ляльки — це те, що потрібно!

Тільки я тобі наперед скажу, що це благодійно, тому доведеться працювати без гонорару, якщо ти відмовишся, я не ображуся. Зрозуміло, я погодилася. Ми стали відвідувати дитячі будинки, багатого я там надивилася, всіх діток було дуже шкода. У більшості з них були дуже трагічні історії життя. Бути фізично обмеженим і залишитися без батьків — жорстоко. Але під час одного візиту мою увагу привернув один хлопчик на візку. Я завмерла, коли вперше його побачила. Він був схожий на мого чоловіка, як дві краплі води. Коли я приїхала додому, то стала чоловікові розповідати про того хлопчика.

Але варто було мені просто згадати про усиновлення, він став кричати на мене. А потім я виnадково згадала прізвище хлопчика, і він змінився в обличчі. На наступний день він погодився зі мною сходити в дитячий будин ок. Коли ми повернулися додому, він впав на коліна і почав мене благати забрати того хлопчика, він у всьому мені зізнався. Ще до нашого знайомства у нього була ко ханка з таким прізвищем. Але він не знав, що вона від нього заваrітніла і наро дила хлопчика. -Коль, а ну вставай, зрозуміло, ми заберемо дитину. Матусі дітей з обмеженими можливостями зрозуміють, як важко з такими дітьми. Після усиновлення нам нелегко довелося. Ми багато сил і грошей витратили на реабілітацію. Але зараз, коли я дивлюся, як наш син ганяє у футбол, я розумію, що все не дарма.

Відчуття, що весь свій шлюб я провела у рожевих окулярах. Була впевнена, що мій чоловік на зраду нездатний, що він так само, як і я, дорожить сім’єю. Думала, що у нас з ним міцні від носини, взаємоповага і довіра. А одного разу він повернувся з роботи і каже: -Надь, я йду. -Куди? До друга? А я тобі пиріг спекла, ти хоч би поїв. -Ні. Я йду назавжди. У мене інша жінка є, і я її люблю. Я так і завмерла на місці. А він, як ні в чому не бувало зібрав речі першої необхідності і на прощання каже: -За іншим потім прийду. От так все просто. Я не відразу прийшла в себе. Мене дзвінок «розбудив». Дзвонила подруга.

Зазвичай ми з нею разом забираємо дітей з дитячого саду. Наступні кілька днів я прожила, як уві сні. Все, що сталося, здавалося поганим сном. Сім років шлюбу можуть ось так безглуздо закінчитися? За іншими речами він повернувся через тиждень, але не один. Коли він сказав, що пішов до іншої жінки, то сильно перегнув. Швидше до дівчини. Я навіть засумнівалася, що вона повнолітня. Головне, що на хабства їй не позичати. Подивилася на мене, пирхнула:

-І як ти ось з цією жив? У мене в руках тоді було яйце, я як раз збиралася приготувати синові яєчню, коли вони зайшли в будинок. Тож воно полетіло прямо на голову цій дамочці. А потім і вона полетіла за поріг квартири. Розлучення було гучним, він у мене квартиру намагався відсудити. За підсумком її поділили навпіл. Я вже переживала, куди з дитиною подінуся, адже грошей на нову не вистачить. Тут мене свекруха підтримала. Вона вчинок сина не схвалила, і все своє майно прописала на мене і онука: будинок, квартиру, дачу. Іван залишився з носом, але зате з молодою стервою.

— Мила, що ти бажаєш на сніданок? — чоловік, сама люб’язність, одягнений, вмитий, голений стояв біля ліжка. — Коля, признавайся, що ти там накоїв? — Алла намагалася прийти в себе. Ще не прокинулась, а тут чоловік сам не свій. — Чому відразу «накоїв»? Нічого не накоїв. Хочу подарувати тобі радісний ранок. — Микола сяяв як новенький п’ятак. — Ти мені говориш «мила» в двох випадках: або коли щось викинув, або коли збираєшся на риболовлю, — спохмурніла Алла.- Неправда твоя, — сяйво потьмяніло. — А що це за викидони?! Ти вчора знову в ділянку загримів? — Ні в яку ділянку я не гримів, — сяйво потьмяніло ще.

— А чого вчора спізнився? — Справи були, — Микола спохмурнів. — При-від. Тому й питаю — чого накоїв? — Нічого я не накоїв. Ти поки ніжся в ліжку, а я… — Ти з ранку вже встиг хряпнути? Нормальні слова забув? — почала сердитися Алла. — Нормальні слова я кажу. Просто хочу говорити красиво, — Микола спробував повернути позитив. — Коля! Я проста, провінційна баба. А ти мене літературними промовами качаєш. Можеш говорити простіше, зрозуміліше. Так, як завжди, кажеш. — Та-а-а. Глухий номер. Гаразд.

Я хотів зробити тобі приємне, а ти мені весь настрій зіпсувала. Загалом так. З восьмим березня. Подарунок на столі. Я піду прогулятися. Микола вийшов з кімнати, потім повернувся. — До речі, вчора я спізнився, тому що подарунок тобі шукав. Ех ти… Махнув рукою і вийшов, грюкнувши дверима. — Фу ти, ну ти, образливий який, — Алла потягнулася під ковдрою. — Та чого з себе джентльмена корчив. Мила, що бажаєш на сніданок? — передражнила його. — Теж мені, знайшов собі леді. Ми люди прості. З нами треба простіше. І де він такого надивився? Алла накинула халат, намацала тапочки і відправилася на кухню.

У мене є якась ідеологія, я з вдячністю ставлюся до плодів природи та землі. Тому я саджу багато, відповідно і збираю багато. Але весь урожай я використовую: закриваю та заморожую. Закриваю майже все, компоти, варення, джеми, навіть роблю заготівлі, наприклад салати, кабачки на оладки, заготівлі для супів, і все це заморожую. У мене троє дітей, їм усім я також доnомагаю. Щоразу, коли вони приїжджають у гості, я наповнюю багажники їхніх машин. Я отримую від цього задоволення і дітям начебто подобається. Невістка моя, Іра, найбільше хвалить мене. — Ольга Іванівно, у вас золоті руки. Ваші заготівлі дуже смачні, є різноманітність, не набридають. Так смачно та так зручно. Я дивуюся, як ви все це встигаєте? А встигаю я, бо мені це подобається, і роблю я з любов’ю.

Вигадую нові рецепти, намагаюся робити так, щоб узимку не набридала одноманітність. Навіть картоплю фрі роблю, онуки люблять. Нещодавно був день народження мого онука. Іра накрила стіл. Мені стало приємно, коли серед усіх страв я побачила мої смакоти. Гостям також вони подобалися, тарілки швид ко спустошувалися. Це мене тішило. І раптом одна із подруг Іри заговорила зі мною. — Ольга Іванова, ви чудова господиня. Мені так подобаються ваші помідори та огірки. Я подумала, що вона, мабуть, часто ходить до невістки в гості. Сказала, що мені дуже приємно. Потім друга підключилася: — Так , я згодна. Що б я робила без ваших заготовок? Завжди боял ася віддавати магазинне дітям, а ваше, і без добавок, і набагато смачніше.

Я впіймала нерішучий погляд Іри, але вирішила промовчати. Всі гості хвалили мене, дякували, я посміхалася і поводилася ввічливо. Але наступного ранку запитала у невістки: — Іра, значить все, що я відправляю, ти роздаєш? — Ні , не все. Лише деякі. Вони ж такі смачні. — Так я їх для вас роблю, а не для твоїх подруг та знайомих. В чому nроблема? — Іх так багато, Ольга Іванівно, — сказала вона, — ми іноді не встигаємо все з’їдати. — Так можна було мені сказати, я б вам менше віддала. Я поїхала здивованою. Не зрозуміла логіки дій невістки. А якби зі мною щось трапилося, і я більше не зможу так багато закрити, що тоді? Минуло кілька днів. Я закриваю чергову десятку банок і думаю. Може , я даремно ображаюся, невістка робить хорошу справу, ділиться з іншими . Донька якось сказала, що мені треба продавати закрутки, раз я так багато роблю, але мені стало ніяково від цієї думки. Може і тут я неправа? Часи змінюються, потрібно адаптуватися. Потрібно подумати, довго подумати.

Майбутній чоловік обожнював мене, носив на руках, так що, коли він зробив мені пропозицію, я сказала йому «так». Через рік на світ з’явилася наша дочка. Дитина була запланованою і бажаною, але після появи малюка, чоловіка ніби підмінили, він все частіше затримувався на роботі, пояснював свою відсутність тим, що йде на підвищення, потім я застукала його з головою відділення і подала на роз лучення. Так як ми з ко лишнім чоловіком жили в його квартирі, мені довелося з немовлям повернутися до матері. До цього я ніде не працювала, ну і грошей у мене звісно не було. Довелося влаштуватися на роботу на півставки.

Я ледве встигала з дитиною і роботою, забила на зовнішній вигляд, ходила в брудному одязі, без косметики. Рідні відвернулися від мене, коли дізналися про роз лучення. Вони обзивають мене «бездомною людиною», звинувачують у тому,, що я не пробачила зради чоловікові. Єдина людина, яка підтримує мене у всій цій історії, це моя мама. Незабаром подруга розповіла, що в офісі, де вона працює звільнилося місце бухгалтера. Вона домовилася з начальством, мене запросили на співбесіду і взяли на роботу.

Фі нансовий стан сім’ї нереально покращився, ну хоча б я куnила собі новий одяг, вперше за два роки. Тут я зустріла свою любов. Не знаю навіть чому саме я сподобалася колезі, так як в останній час виглядаю як бомж, але він запросив мене на побачення, потім ще й заміж. Зараз ми живемо разом, нещодавно придбали квартиру в іnотеку, народився наш спільний син. Я вдячна долі, що звела мене з цією людиною. Я по-справжньому щаслива і кохана. А родичі тільки зараз згадали про моє існування, телефонують, запрошують в гості, а мені вони взагалі не потрібні.