З того часу, як я стала старшою, мій організм почав вимагати до себе більше уваги. Цей день був особливо важким, і я відчувала, як тиск різко впав. Я не могла навіть підвестися зі свого крісла. Моя невістка, Олена, була єдиною людиною поряд у той момент, тому я попросила її дати мені таблетку, яка завжди лежала на верхній поличці шафи в коридорі. «Олено, люба, не могла б ти дати мені пігулку? Почуваюся не дуже добре», – слабким голосом прошепотіла я.
Вона подивилася на мене з таким виразом, що я не могла розгадати. Я ніколи не бачила її такою холодною та байдужою. «Я не збираюся доглядати тебе. Ти не моя відповідальність», її слова були як крижаний дощ. Я була здивована. Хіба так мають поводитися з сім’єю? Мій син працював в іншому місті, і я не хотіла його турбувати, але в той момент я відчула себе абсолютно безпорадною та самотньою. “Олено, я просто попросила тебе про таблетку, не більше”, – сказала я, намагаючись придушити сльози. Вона зітхнула і вийшла з кімнати, залишивши мене розгубленим.
За кілька хвилин вона повернулася з таблеткою та склянкою води. Без слів поставила все поряд зі мною та й пішла. Цей момент став поворотним у наших стосунках. Я відчула, що між нами зросла прірва. З цього дня я почала шукати можливості для переїзду до своєї дочки, не бажаючи більше бути тягарем для цієї жінки. Але в той же час у моєму серці зародилося щось холодне і болісне від усвідомлення того, як легко близькі можуть відвернутися від тебе в часи потреби.