Поліна була у розпачі! Адже її найдорожчий син, крім якого в неї нікого не було, нещодавно одружився. І ось настав той час, якого вона все життя боялася – на матір у нього тепер часу не вистачало абсолютно! Ось раніше Коля дзвонив матері щодня, частіше вечорами після роботи. Але тепер він забув про неї і може зателефонувати лише у вихідний день. А це один раз на тиждень ! Адже останнім часом жінка встигла звикнути до того, що син дзвонив їй завжди в один і той самий час. Тож вона щодня робила свої справи. А надвечір увесь час крутилася біля телефону, гіпнотизувала його поглядом в очікуванні дзвінка. Ось тепер увесь її світ звалився. Син дзвонить у зручний для нього час. Іноді спізнюється, іноді подзвонить раніше. І весь час висловлює виправдання з приводу того, що він був зайнятий походами по магазинах із дружиною, допомогою їй по господарству та інше. Виправдання кожен раз були різними. “Синку, ну ти ж знаєш, що я вечорами сиджу в очікуванні твоїх дзвінків! Невже так складно спочатку набрати мене хоч на кілька хвилин, а потім повернутись до своїх особистих справ?” – обурювалася старенька. Коля намагався її заспокоїти і надалі обіцяв виправитися.
Тільки він виправлявся лише кілька днів. Потім знову повторювалося те саме — справи, клопоти, турботи та безліч відмовок. Почалося все з того, що Коля перестав дзвонити в неділю. Хоча раніше вони розмовляли вихідним годинами. Потім це стало звичкою. Син дзвонив все рідше, а розмови ставали дедалі коротшими і швидшими. Вони не завжди навіть встигали поцікавитися один у одного, як справи. У результаті у Поліни розвинулася справжня параноя. Вона перестала нормально спати, стала гірше їсти, постійно нервувала і лила сльози, ходила сумна та поникла. Найголовніше почуття в її житті – це жалість до себе, яка переповнювала її. День у день так тривало. У ті рідкісні моменти, коли син все ж таки дзвонив їй і питав про її самопочуття і настрій, вона сухо кидала фрази, що стала нікому не потрібна і просто доживає свої останні дні на самоті. Син намагався заперечувати і доводити протилежне, тільки вона його не слухала.
Таким чином, старенька і себе знемагала, і сина. Іноді вона набирала його і говорила якісь дивні речі, лаялася, нервувала. Це негативно позначалося на її здоров’я і часто вона тепер викликала лікаря, оскільки стрибав тиск. Якось, коли Поліна вирішила знову викликати швидку, до неї приїхала фельдшер, яка виглядала її одноліткою. Поліна знову затягла стару пісню про байдужого сина, його холодність стала плакати, сподіваючись на підтримку від зовсім незнайомої їй людини. Тільки жінка її уважно вислухала, а потім розповіла свою версію. Після того, як вона колись у молодості переїхала на навчання до іншого міста, то зустріла там свого майбутнього чоловіка. Вони з’їхалися і почали разом жити. Її мати залишилася в іншому місті. Але в ті далекі часи телефонів ще не було. Тож вони переписувалися. Часто відвідувати матір вона теж не мала можливості, бо працювала та займалася сім’єю. Хіба це означає, що вона гірше почала ставитися до матері і перестала її любити? Хто сказав, що кохання міряють кількістю телефонних дзвінків?