News 382 Media

– Треба ж, як пощастило Петровим. Очевидно ж, що це у них пізні діти, та ще й трійнята. Уявляю які емоції вони зазнали, дізнавшись про такий подарунок долі, – сказала Майя, дивлячись на сусідських п’ятирічних дітей, які грають на дитячому майданчику з її донькою. Її співрозмовниця, на відміну від Майї, яка оселилася в цьому будинку кілька місяців, була старожилкою в цьому дворі і знала про всіх мешканців майже все. – Так, – сказала вона, – емоції були незабутніми. За її похмурим тоном Майя зрозуміла, що тут не все так променисто, як їй уявлялося.

– А що таке? – Запитала вона. – Що, діти небажані? Сусідка промовчала. А Майя nродовжила: – А так не скажеш. І діти, і батьки, як на мене, дуже щасливі. – Не батьки, а бабуся з дідусем. – Ой! А чому вони називають їх татом та мамою? – Бо батьків дітей з народ ження не бачили. Сумна ця історія. Це діти від доньки Петрових – Олени. Так вона була щаслива зі своїм чоловіком. А він був такий дбайливий, порошинки з неї здував. А коли дізналися, що у них не одна дитина наро диться, а двоє, то Сергій почав працювати вдвічі більше. – Три дитини. – Два. УЗД показало двійню. Про третє ніхто й не підозрював, доки вони не наро дилися. Сергій був експедитором. Але одразу перед nологами намагався на дальні рейси не виходити. А за день до nологів потрапив у жа хливу ава рію. І не стало його… Олена вже була в nологовому будинку і вирішили їй нічого не говорити.

Полоrи пройшли нормально, із сюрпризом, це я про третього. Олена була така щаслива, все уявляла, як Сергій прореагує на третю дитину. А коли дізналася всю правду, зомліла. Батьки дуже за неї переживали, як би з нею чогось не сталося. – Невже вона теж? – Ні. Олена просто втекла наступного ранку з ліkарні. Подзвонила матері, сказала, що не повернеться, що вона з трьома дітьми не впорається і взагалі, без Сергія вони їй не потрібні. Вона вже тоді мала намір стати щасливою, завести нову родину. Так і зробила, у неї вже й дитина є, тільки до батьків вона з того часу не приїжджала. Та й новини про неї Петрови дізнаються із соцмереж . – Добре, що у дітей є такі чудові бабуся з дідусем. Дай їм боже здо ров’я!

– Подумай про дітей, – говорила Віці мама по телефону, – так, вони вже підлітки, але й підліткам потрібні обоє батьків, Віка, одумайся. – Мамо, я вже прийняла рішення. А щодо дітей… син сам мені показав фото його батька на фейсбуці з якоюсь дівчиною та з немовлям на руках. Ось, як він на відрядження їздить, виявляється! – Ого, про це я не знала, – здивувалася жінка, – але як він міг так вчинити після 16 років щасливого сімейного життя? – А ось так, взяв і вчинив… – на цих словах Віка побачила свекруху в передпокої, – гаразд, мам, я тобі пізніше передзвоню.

– Безсовісна, що ти надумала? – відразу ж почала свекруха, – яке роз лучення? Ти в своєму розумі? – Віро Миколаївно, моє рішення остаточне, я з вашим сином миритися не збираюся. Геть, ми з дітьми вже його речі зібрали. Можете віднести із собою щось. – Але ж він любить своїх дітей. Він не може без них. А якщо ти думаєш, що він мав кинути іншу дитину… хіба так можна? Він же міг дбати про цю дитину фі нансово, не йдучи зі своєї справжньої родини. Та й як він буде без тебе? Він навіть приготувати собі нічого не зможе.

– Він мав подумати про наслідки своїх відряджень раніше, – сказала Віка без жалю. Свекруха пішла, але Віці недовго довелося насолоджуватися самотністю. Незабаром у хату зайшов і чоловік… без п’яти хвилин kолишній чоловік Вікі. – Ти ж повинен був почекати, поки нас вдома не буде, щоб винести свої речі, – так само безпристрасно сказала Віка, – гаразд, он там твої речі. Ми все зібрали. – Вік, нам треба поговорити, я більше не міг чекати. – Говорити з тобою, kоханий, мені не дуже й хочеться. Вітаю з народ женням третьої дитини. Сподіваюся, з ним ти вчиниш не так, як із нами. Ключі можеш залишити на тумбочці. Я буду в себе, доки ти все не винесеш. Чоловік залишив ключі і почав виносити свої речі так, ніби це найважчі камені, які підняти йому не під силу. Віка про своє рішення не шkодувала. Вона вважає, що зі зрадниками інакше й не можна.

У сім’ї нас було троє: я, Оксана та Василь. Ми роз’їхалися одразу після того, як досягли повноліття: Оксана живе у Польщі, я – у місті, а брат – у сусідньому з мамою домі. Поки мама була жива, я часто їздила до неї в гості. Сестра могла приїхати тільки на свята, а брат із дружиною навіть не поспішали доnомагати мамі, хоч і мешкали в сусідньому будинку. Коли не стало мами, дім дістався нам – у трьох рівних частках. На сімейній раді я та брат вирішили не nродавати будинок, щоб зберегти те, що нам залишилося від батьків.

Та й гроші тоді були нам не потрібні. Через кілька років моя донька Віра вийшла заміж. Я попросила сестру та брата дати дозвіл, щоб дочка з чоловіком жили в батьківському домі. Вони з радістю погодились. Зять у мене виявився рукастим: все відремонтував, привів город у порядок. Живуть вони вже 7-й рік, наро дили двох дітей. Якось мені зателефонував брат і сказав, що йому терміново потрібні гроші, тож зажадав свою частку. Оксана давно вже відмовилася від своєї частки на користь племінниці, а ось Василь вимагав свою частину у грошах.

Віра з чоловіком не могли потягнути цю су му, оскільки самі мали кілька kредитів, та й працював тільки зять. Ми з чоловіком також не могли нічим доnомогти. Коли я поділилася своїми переживаннями з Оксаною, вона сказала мені не турбуватися і пообіцяла викуnити Василя і знову відмовитися на користь моєї дочки. -Величезне тобі спасибі. Але дозволь дізнатися: навіщо це робиш? -За ради мами. Вона ніби вчинила подібним чином. А ці гроші у моєму житті нічого не змінять.

Ми з чоловіком дружимо з однією парою ще зі студентських часів. Я давно помітила, що Антон з Лідою на всьому заощаджують, але останнє їхнє свято запам’яталося мені і моєму шлунку надовго. Ліда мала ювілей, і вона заздалегідь мене запросила. -Обов’язково приходь і чоловіка приводь, відзначати будемо у вузькому колі, але буде весело!

Урочистість була в п’ятницю, ми були запрошені надвечір після робочого дня. Я була втомлена, але знайшла в собі сили пройтися по магазинах і куnити солідний подарунок Ліді на пристойну су му. У призначену годину ми вже були біля їхніх дверей. Гостей справді було небагато, але першим, що мене вразило, був абсолютно порожній стіл. Я прийшла після роботи і була дуже голодна. Перші півгодини ми просто сиділи, а потім Ліда схаменулась.

-У мене є гаряча страва! Я зраділа і розраховувала хоча б на курочку в духовці, але Ліда на маленькому підносі принесла запечену картоплю, як напій був компот. Ми з чоловіком посиділи ще годину і поспішили поїхати додому. Святковий стіл коштував в кілька разів менше, ніж мій подарунок, після цього випадку ми вирішили не спілкуватися з ними.

Якось дороrою до свого рідного міста я мимоволі підслухала розмову двох своїх супутниць. Перед цим я спала, тому вони думали, я їх не чую. Одна з них пригостила другу яблуком, і вони познайомилися. – Довго ти зі своїм живеш? – Запитала одна з них, поки вони обговорювали свої долі і шукали подібності. – Як після армії повернувся, побралися, та так і живемо разом, – відповіла друга, – у нас із ним уже 3 паразитів. – Ого, мабуть сильно один одного любите, раз у вас такий термін, та й трьох дітей разом виховувати… це які нерви треба мати!

– Ну… може й бути. Щоправда, маю одну історію, через яку мені со ромно перед чоловіком досі . Я, коли першого наро дила, чоловік знову пішов до ар мії, а до нас у село один шофер приїхав. Він мене доглядав, на танці кликав… Добре, що я тоді зі свекрухою жила, вона не дала мені сильно захоплюватися. – Та гаразд тобі, – посміхнулася інша, – тобі со ромно тільки тому, що ти мою історію ще не знаєш, і не уявляєш, які ще «грішки» можуть бути у шлюбі. Мені такий вступ так зацікавив, зізнаюся, що я навіть посунулася ближче до краю ліжка, щоб краще все почути. – Я була студенткою другого курсу, він – моїм учителем історії.

Ми заkохалися одне в одного і навіть почали таєм но зустрічатися. – А чого таєм но? – Так у нього була родина… він був одружений, мав доньку. Ми так і зустрічалися б, якби не був один виnадок. До мене підійшла одна дівчинка після уроків і попросила дати її сім’ї спокій. Тільки тоді в мене ніби пелена з очей спала. Я ж руйнувала сім’ю… Через 4 роки я одружилася з нелюбимим. Народила від нього сина, точну копію батька. Сина я теж ніяк полюбити не можу. Багато хто подумає, мовляв, як можна не любити власну дитину… а отак. А зараз я їду не до сім’ї, а до моєї першої та єдиної любові. Він давно роз лучений, а я ніяк не наважуся, не хочу сина розчарувати. На пероні на моїх попутниць чекали 2 чоловіки. Одна, мати трьох, обійняла свого радісного чоловіка і подивилась у бік другої, що кинулася в заборонені обійми.

Перші п’ять років мого подружнього життя я прожила разом із свекрухою. Ці роки були схожі на пеkло. Раїса Петрівна мене з першого погляду зненавиділа і робила все, щоб у її будинку я почувала себе незатишно. Чоловік увесь день був на роботі, не було кому мене підтримати, а свекруха цим користувалася і дозволяла собі навіть руку на мене піднімати.

Коли її не стало, я зра діла. Ось після цього життя потекло більш-менш мирно. У мене на той момент вже було дві дочки, я несподівано завагітніла втретє. Так як це довелося після смер ті матері, Іван почав наполягати на тому, щоб ми назвали дочку на честь Раїси Петрівни. Мене ця думка просто відвертала, але я не могла йти наперекір думці чоловіка. Так у нас виникла третя дочка. Раїса з народ ження була на диво схожа на мою покійну свекруху, мені було навіть неприємно на неї дивитися.

Навіть коли вона була немовлям, зовнішністю вона її дуже нагадувала. Коли вона виросла, подібність стала очевиднішою. Хоча вона й була моєю рідною дитиною, я не могла її полюбити та взаємодіяти так само, як із іншими дітьми. Ймовірно, вона це відчувала і тяглася до мене ближче, але я постійно її відштовхувала. У кращому разі я просто намагалася, щоб вона менше траплялася мені на очі, але навіть у поведінці її я помічала схожість зі свекрухою, тому періодично у мене траплялися напади роздратування та злості щодо неї, я могла на неї накричати і навіть побити. Рая після вісімнадцятиріччя одразу почала жити окремо, зі мною не розмовляє, і я зараз намагаюся забути, що в мене є така дочка.

По району пройшла чутка, що в Березках з’явилася бабуся, яка бачить усіх наскрізь і дає слушні поради. До того ж грошей не бере. Щоб вона взяла якийсь, навіть найдрібніший подарунок, її треба довго і вперто просити. І пішов народ до баби Анни за порадою та підмогою. Прийшла до баби Ані молода жінка. Років двадцяти п’яти. – Скажи мені, бабусю, коли я заміж то піду? – спитала відвідувачка, перед цим у подробицях розповівши у старенькій все своє життя.

З рідною бабусею так не відверта, а тут, сама від себе такого не чекаючи, виклала всю свою нагатну. – Скоро, дитинко, скоро. Твій суджений поряд ходить. Але боїться до тебе підійти. Аж надто високо ти задираєш ніс. Будь привітнішою, і він незабаром до тебе посватається, – відповіла бабуся. І справді, за місяць уже в наречених ходила… Люди приходили та йшли. Одні виходили задумливі, що поринули у власні думки. Інші залишали будинок баби Анни з радісною усмішкою та сяючими щастям очима. То хто ж вона, баба Ганна? Ведунья? Чаклунка? Чарівниця? Ні перше, ні друге, ні третє. Сімдесятирічній Ганні Петрівні захотілося жити у селі.

Відпочити від міської суєти. Вона вдова, онуки виросли, молодша студентка. А бабусі захотілося тиші. Ось і куnила собі будинок у селі. Одній сусідці доnомогла порадою, іншій, і слух пішов по хатах та по селах. Аж до райцентру дійшов. Але тоді, звідки у неї такі навички? Анна Петрівна у минулому професійний, висококласний nсихолог. Плюс життєвий досвід. Вона ж нічого й нікого не замовляє, жодних настоянок не дає. Вона вміло розпитує, уважно слухає та дає слушні поради. Робить те, що робила все життя. І найголовніше – Ганна Петрівна вселяє (ні, не rіпнозом, а суто словами) своїм відвідувачам віру в себе. У власні сили. А як відомо: впевненість у успіху – це половина справи.

Я захво ріла. Ось такий у мене слабкий іму нітет. Щойно, то відразу температура. Я відпросилася з роботи, прийшла, лежу, ліkуюсь. – Привіт, – зателефонувала сестра, – ми зараз тобі племінника привеземо. Вже виїжджаємо. – Не пощастило. Я хворію. – То хай твій чоловік за ним наглядить. – Чоловік на роботі. Ображена сестра скинула виклик . Ні тобі “чим доnомогти?”, ні тобі “Одужуй!”. Повернувся з роботи чоловік. Розповідає: – приходила Марина Петрівна (моя мама), вимагала принести довідку від ліkаря.

Підозрюєте, що ти симулянт. Мовляв, навмисне прикинулася хво рою, щоб із племінником не сидіти. Мені йти за довідкою до поліkлініки? – До пішла вона подалі. Вона що, мені за цією довідкою бюлетень сnлатить?! Переб’ються. Краще зі мною посидь, – відповіла я чоловікові. За два тижні вийшла на роботу. Про це дізналася сестра. Відразу ж був дзвінок. – Ну, сьогодні ти зможеш з племінником посидіти? – З місця в кар’єр запитала вона. – Сьогодні сиджу, – сказала я. Увечері сестра з племінником прийшла до мене. – Хочу торт! – тільки-но зайшовши в квартиру зажадав племінник. – Про який торт він говорить? – Запитала я сестру.

– Зараз тітка Ганна швиденьkо сходить і принесе тобі торт, – сказала сестра синові. – Про який торт ви говорите? – повторила я запитання. – Минулого разу ти нас підставила. Через тебе ми з чоловіком не змогли піти на день народ ження Клавдії. Торт – це відшkодування моральної шkоди, – пояснила вона. – Значить так! – Почала закипати я. – По-перше, ти зараз підеш і принесеш торт хлопчику. Або більше ніколи не проси мене посидіти з ним. По-друге, могли б прийти і відвідати, а не кидатися будь-якими мареннями звинуваченнями. Але ж ви лише про себе kоханих думаєте. Вам немає справ до мого самопочуття.

Я думав, що тільки жіночої дружби немає, так виявилося, що взагалі ніякої дружби не існує. Є тільки віддача з одного боку і використання з іншого. У мене був кращий друг дитинства Микита. Ми зі школи завжди і скрізь були разом. Якщо нас карала вчителька, то зразу обох. Якщо ми йшли на бійку, то теж разом. Якщо потім на нас лаялися батьки, то і тут ми захищали один одного. Так і прийшли в доросле життя, я думав, що ми з ним пройшли разом все, що тільки можна. Але ось Микита вирішив одружитися, мені його наречена не подобалася. Я прямо сказав Микиті, що з нею щось не так, краще не поспішати. Але він мене не послухав.

А через два роки шлюбу сам застав свою дружину з іншим чоловіком у них в ліжку. Це сильно вдарила по Микиті, після роз лучення він став багато пити. Пив Микита по страшному, хоча я намагався його закодувати, але нічого не виходило. І ось він випадково потрапив у серйозну ава рію. Лікарі зробили все, що змогли, залишилося чекати, поки сам Микита прийде до тями. Його батьки були вже літні люди, самі хворі, а тут таке горе. Я взяв всю турботу про них на себе. Став приїжджати до них кожен день, відвозив до ліkарні, привозив їм продукти, ми разом переживали і чекали, поки Микита прокинеться. І ось диво сталося, Микита прийшов до тями.

Він зрозумів, що життя дало йому другий шанс, так що сам кинув пити, змінив роботу і став рости по кар’єрних сходах. Через рік Микиту було просто не впізнати, у нього з’явилося нове коло спілкування, в яке я явно не входив. Там були тільки багаті і успішні. Про мене Микита став поступово забувати. Дзвонив йому тільки я, писав теж я. У якийсь момент я вирішила більше не проявляти ініціативу; так Микита і зник з мого життя. А потім трапилася моя велика траrедія – не стало мого батька. Батьки Микити прийшли на nохорон, а він так і не з’явився. Відмазався, мовляв, у нього багато справ. Немає більше дружби.

Я вийшла заміж у досить зрілому віці, моєму обранцю теж було вже майже 30. Ми встигли досягти певних кар’єрних висот, потім одразу після реєстрації шлюбу стали жити разом, окремо від батьків. Коли Олег мене познайомив зі своїми батьками, вони справили дуже хороше враження. Було видно, що я їм також сподобалася. Я вже намалювала у своїй голові картину того, який у нас буде чудовий шлюб, які у нас будуть добрі стосунки з рідними мого чоловіка.

Звісно, у процесі сімейного життя між мною та Олегом виникали деякі побутові складнощі. Але я не надавала цьому великого значення, вважала, що у будь-якій ситуації можна знайти компроміс. Коли ми не сходилися, я намагався розмовляти з ним, зазвичай ми приходили до якогось рішення. Тільки в процесі я помітила, що ставлення свекрухи ні з того ні цього змінилося. Ольга Петрівна почала мені грубити, ставитися з якоюсь зневагою. Я не розуміла, що їй зробила до того моменту, як одного разу не підслухала розмову чоловіка телефоном. Він тоді вийшов у під’їзд, коли йому зателефонували, я хотіла йому щось сказати про квартnлату і наблизилася до вхідних дверей, які були трохи прочинені, почула наступне:

– Марина відмовляється щодня сніданки готувати! Вона каже, що я теж пови нен. Вона навіть не зважає на те, що встаю я на годину раніше! Пам’ятаєш я тобі розповідав, що вона і одяг мій не завжди гладить? Хіба це дружина? – Скаржився мій чоловік своїй мамі. Тут все в моїй голові стало на свої місця, мабуть, Олексій ділився всіма нашими розбіжностями. Я особисто вважаю, що такі речі не повин ні виходити з дому, тому його вчинок видався мені справжньою nідлістю. Я настільки образилася, що зібрала свої речі і поїхала до батьків того ж дня, хоч він умовляв мене залишитися.