News 382 Media

Не було б турбот, то вирушила на заробітки до Італії. Тепер потрапила до такої ситуації, з якої й не знаю, як вибратися. Усе життя я провела в Україні. У мене була чудова сім’я – люблячий чоловік, красуня-дочка, улюблена робота. Все змінилося, коли чоловіка не стало. Тоді у моєму житті почалася чорна смуга. Мене скоротили на роботі, і я цілими днями сиділа вдома, занурена у свої думки та сльози. Так минув рік. Дочка оголосила, що виходить заміж та збирається переїхати до Одеси. Це було далеко від нашого будинку у Рівному, і я лишилася сама.

Коли дочка поїхала після весілля, я довго не роздумувала, прийнявши пропозицію подруги вирушити на заробітки до Італії. Роботи я не боялася, знала англійську на гарному рівні. Подруга допомогла влаштуватися в забезпечену сім’ю, де була потрібна доглядальниця для чоловіка на ім’я Мартін. Йому було 55 років — він не літній, але постраждав в аварії і потребував реабілітації. Ми швидко порозумілися. Мені 45, і ми майже ровесники. Мартін виявився цікавим співрозмовником, з яким легко було проводити час. Я не помітила, як ми зблизилися.

Через рік я дізналася, що вагітна. Батько дитини – Мартін. Це не входило до моїх планів, і я була в шоці. У 46 років народжувати пізно, та й як сприйме цю новину моя доросла дочка, яка теж чекає на дитину? Як так сталося, що я одного року стану і мамою, і бабусею? Все здавалося якимсь кошмаром. Коли Мартін дізнався про мою вагітність, він був на сьомому небі від щастя. У нього вже є дорослі діти — син і дочка та й онуки теж. Дружини не стало п’ять років тому, і для нього ця новина виявилася великою радістю. Він пропонував одружитися і разом виховувати нашу майбутню дитину.

Але коли він розповів своїм дітям про мою вагітність, вони сприйняли це дуже негативно. На мене обрушилися звинувачення: – Ти спеціально завагітніла, щоби забрати частину спадщини. – Думаєш, тобі дістануться татові гроші? – Не треба було стрибати в ліжко до чужого чоловіка! Ти для цього приїхала? Мені було дуже прикро це чути. Мартін ніколи не обділяв своїх дітей: у кожного з них є і будинки, і машини, подаровані батьком. Я ніколи не робила їм нічого поганого, але тепер наші стосунки були безнадійно зіпсовані. Тепер я не знаю, що робити. Я не хочу жити в Італії, та й стосунки з дітьми Мартіна тепер зіпсовані. А самій виховувати дитину у моєму віці в Україні буде непросто. Я почуваюся втраченою і стою перед складним вибором. Як би ви вчинили на моєму місці?

Ми з чоловіком були одружені вже п’ять років, коли я заkохалася в іншого. Почуття були надзвичайно сильними. Я майже одразу зібрала речі, взяла дітей та з’їхала від чоловіка. Проте нові відношення не склалися. Новий чоловік забрав rроші та показав справжнє обличчя. Незабаром довелося повернутись до чоловіка. Чоловік не міг заплющити очі на зраду, він мене став обмежувати, контролювати, перевіряв телефон. На людях ми були парою, але віч-на-віч — зовсім чужі люди. Він постійно нагадував мені про мій вчинок і проклинав мене.

Незабаром я дізналася, що ваrітна. Дізнавшись про це, чоловік почав пити. Було очевидно, що то була дитина від kоханця. Він став піднімати на мене руку, ламав посуд, став поводитись жа хливо. Вдома завжди були kонфлікти. Я наважилася позбутися дитини, не бачила іншого виходу. Ненавиджу себе за те, що трапилося. Однак після процедури чоловік трохи заспокоївся. Через деякий час він мені повідомив, що хотів би ще дитину. Останнім часом ми зовсім не спали один з одним. Він погрожував мені, я зважилася і навіть виносила здо рову дитину.

Ми так прожили 10 років, ненавидячи один одного, постійно лаючись. На одному сімейному заході він узяв і розповів усім про kоханця та позбавлення від дитини. Мені було дуже сором но. Родичі чоловіка стали мене цуратися і пліткувати про мене. Через рік він пішов до іншої, потім потрапив до автоkатастрофи та загинув. Усі його родичі після цього мене ненавидять, постійно обзивають, навіть звинувачують у його смер ті. Діти тяжко це переживають. Вони любили батька, незважаючи на сімейні важкі стосунkи. Мої родичі намагаються не обговорювати це. Я відчуваю провину, але мені хочеться забути про все це. Я хочу почати жити спокійно за ради себе та дітей, забути ці траrічні роки, але постійні нападки з боку родичів не дають спокою. Я визнаю свою провину. Я помилилася, але навіщо зараз псувати мені життя? Невже я не маю права на спокійне життя?

Андрій їхав у село на ювілей матері. На жаль, їхав сам. У нього захворів син і дружина залишилася з хво рою дитиною. І у його сестри Томи виникли термінові справи, тож та теж не змогла поїхати. Андрій віз із собою подарунок на сімдесятиріччя, великий торт та величезний букет троянд. У Андрія життя вдалося. Освіта, дружина, син, власна квартира, власний бізнес, власна машина. Сестра, яка була на сім років молодша, теж закінчила університет. Але своєю метою поставила не успіх у кар’єрі, а вдале заміжжя. У результаті розлу чення та дочка. Брат щомісяця перераховує на картку сестрі досить велику суму грошей, щоб вона і племінниця ні в чому не потребували.

Спочатку, після розлу чення, він намагався допомогти сестрі, щоб та змогла більше заробляти, але Тома не хотіла прислухатися до нього, тому брат махнув на неї рукою і лише допомагав матеріально. Свято вдалося, веселилися від душі, гості розійшлися задоволені. Андрій допоміг матері зі збиранням. Потім пішов спати. Але сон не йшов. Тоді він вийшов надвір. Поkурити. І раптом почув nлач матері. Пішов до неї. – Що таке, мамо? Ольга Захарівна розnлакалася і розповіла з сину всю правду. Тома вже давно не приїжджає до матері. Обра зилася на те, що Ольга відмовилася заповідати свій будинок їй самій. Тома вважала, що брат усім забезпечений, а ось вона потребує. Те, що Андрій капітально відремонтував будинок, вклав туди багато грошей, а Тома і гроша не дала, її не бен тежило. Плюс, сестра тягла гроші з матері…

Повернувшись у місто і зробивши всі термінові справи, Андрій запросив сестру до ресторану. Коли сестра сіла за стіл, брат зробив знак офіціанту і той приніс тацю, накриту металевим ковпаком. Андрій кивнув, і Тома, передчувавши сюрприз, підняла кришку. На таці лежала тарілка з льодяниками. Тома здивовано глянула на брата. – Пам’ятаєш, у дитинстві це були твої улюблені частування? Та й мама не могла нас нічим іншим побалувати. Пам’ятаєш? – сказав Андрій. – Так. І? – Якщо будеш так само вважати всіх зобов’язаними тобі, то ці карамельки знову повернутись у твоє життя! Я тобі більше не перераховуватиму грошей. І маму більше не тур буй. Хочеш шоколад – зароби. – Але, Андрійку… – Я сказав все. Далі думай сама! – відрізав брат і підвівся з-за столу.

Мене звуть Наталя Станіславівна, мені 64 роки. Незважаючи на те, що у мене троє дітей та онуки, я живу на самоті. Мій чоловік покинув нас, коли молодшому синові було лише 5 років. При чому саме він наполягав, щоб ми завели третю дитину. Я не хотіла народжувати третю дитину, тому що ми ледве тягли перших двох. Однак чоловікові все ж таки вдалося мене переконати. З трьома дітьми важко впоратися. Весь час пелюшки, сорочечки прала, відведи в садок, школу, один захворів, значить захворіли всі і багато інших клопотів.

В результаті таке життя набридло чоловікові і він знайшов собі молоду жінку, яка не має дітей і пішов до неї. Я ж залишилася одна з трьома дітьми та проблемами. Звичайно, аліменти він платив, але їх не вистачало. А з вихованням він взагалі не допомагав, адже у нього з’явилася нова сім’я та часу на дітей не було. Але мені все ж таки одній вдалося добре виховати дітей і дати їм освіту. Хоча було важко, а в деякі моменти настільки, що хотілося вити від розпачу.

Найстарший син живе в іншій країні. Донька знайшла гарного хлопця, вийшла за нього заміж та переїхала до іншого міста. Молодший син – успішний журналіст, тож багато їздить і вдома буває дуже рідко. Я ж сиджу вдома на пенсії, зовсім одна. Деколи хочеться просто з кимось поговорити, але нікого поряд немає. Щоб мені було не так самотньо, я знайшла роботу в магазині, де хоча б розмовляю з покупцями. Я із задоволенням ходжу на роботу, адже там я хоч на якийсь час забуваю про те, що самотня. Усі мої подруги виховують онуків.

У мене також є онуки, але живуть вони далеко, і з пелюшками я більше не хочу возитися. Я і так все життя витратила на них. Часом починаю згадувати минуле і розумію, що моє життя витрачене даремно. Моє минуле складається з постійних дитячих соплів, безсонних ночей, шкільних проблем та постійного страху за дітей. А тепер гадаю, якби я народила одного, то могла б прожити життя інакше. Можливо й чоловік не кинув би мене. А зараз розумію, що роки минули, а в мене нічого немає і міняти щось пізно.

– Дуже мені хочеться кільки, синку. Купиш? – А навіщо? Ось ціла тарілка з пиріжками. Чому ти їх не їж? – У мене вже зуби не ті, щоб їсти пиріжки. Хочу кільки. Хоча б найдешевшої. Будь ласка. – Я не маю часу. Їж те, що дають. Віктор тепер постійно замислювався про те, що дружина має рацію. Його тата слід відправити на нове місце проживання: будинок для людей похилого віку. І це, незважаючи на те, що колись батько продав будинок, щоб виручити свого сина. У того грошей на купівлю квартири не вистачало. Пропозицію про продаж син і висунув.

Мовляв, татові ж нескладно, а стільки користі! – Ти будинок продай, а я тебе в себе прийму. І нудьгувати не будеш на самоті. Батько дуже не хотів розлучатися зі своїм житлом. Але, подумавши, вирішив вчинити так, як краще для коханого сина. Так і переїхав. Спершу все було добре, але поступово сім’я сина перестала його приймати. Внучка не хотіла мати з дідом нічого спільного, а дружина Сергія злилася з приводу та без і лаяла старого через все поспіль. У результаті дід просто сидів у виділеному йому кутку і намагався нікому не попадатися на очі.

– У нашої доньки незабаром весілля. А ти маєш перебратися в будинок для людей похилого віку. Ми вибрали той, який краще, там про тебе добре дбатимуть. Твоя кімната потрібна молодій сім’ї, вони якийсь час тут поживуть. Усі ми тут не помістимося. Старий здивувався і заплакав. Він не міг знайти слів, щоби висловити свої почуття. – Я завжди йшов назустріч твоїм потребам. Навіть будинок продав. Мені дуже цього не хотілося, я мав стільки спогадів, пов’язаних з тією землею. Я хотів там померти. Але я зробив це заради тебе. А тепер ти мене в будинок для літніх людей відправляєш? – Заспокойся, тату. Нам уже треба їхати.

Ти не залишишся сам, ми ж приїжджатимемо. – Я дуже розчарований. Не таким ти мав вирости. Я хотів би вірити, що твоя мама зараз після смерті не бачить, яким ти став. – Ти надто драматизуєш. Син не затримувався надовго, коли вони доїхали до місця. Старий залишився на самоті. Якийсь час він дуже переживав і навіть цурався їжі. Але поступово дід упокорився зі своїм становищем і навіть звик до нового будинку. Через півроку чоловік помер.

Син жодного разу не відвідав його, незважаючи на обіцянки. Старий залишив по собі цілий мільйон, який збирав все життя. Він заповів ці гроші одній дівчині. Вона доглядала його в будинку для людей похилого віку. Такою була помста цього діда. Віктор же дивувався, не знайшовши свого імені у заповіті. Адвокат передав записку від батька. У ній говорилося таке: «Я просто хотів спокійно дожити роки, які мені відведено. А ти вчинив зі мною дуже жорстоко. Саме тому я віддав усі гроші тій, хто розділила зі мною мої страждання. Ця дівчина дуже хороша людина. На відміну від тебе. Прощавай».

Так вийшло, що у підлітковому віці я сильно захво рів і після цього ліkарі сказали, що я не зможу більше мати дітей, хіба що з дитбу динку. Я тоді ще був дитиною, багато чого не розумів, а мама сиділа та nлакала. А потім я почав зустрічатись із дівчатами. Я всім завжди чесно зізнавався, що маю проблеми зі здоров’ям. Для когось це не було проблемою, хоч були й такі, що кидали мене. Так вийшло, що я по вуха закохався в одну дівчину. Ми почали зустрічатись, потім я зробив їй пропозицію. Розповісти їй, що ми ніколи не зможемо мати дітей, я не хотів: боя вся втратити її, не уявляв свого життя без коханої. Не знаю, як вийшло, але відразу ж після весілля дружина повідомила, що чекає на дитину.

«Ми одружені всього кілька місяців, а вона вже наставила мені роги » — подумав я і придумав план по мсти. Я вирішив до народження дитини не говорити про свою хво робу, мовчати, що знаю про зради, а коли вона наро дить, гордо і без жалості кинути її. Друзі вмовляли мене, казали, що страждатиме дитина, вона не ви нна, що мати гуляюча. А що буде, якщо дружина вирішить відмовитися від дитини? Але я був скривджений і зламаний, вирішив іти до кінця. І ось наро дилася наша дочка.

Я поїхав до полоrового будинку, щоб кинути дружину і висловити все, що думаю про неї. Дружина сиділа на ліжку і гойдала на руках янголятко. Дочка була настільки прекрасною, що я аж дар промови втратив, обійняв дочку, поцілував маленькі пальчики, поки вона мило спала. Я не зміг відмовитись від дочки, хоча вона була від іншого. Тоді мати одразу зробила тест на батьківство, а там 99,9%. Бувають ж чудеса!Я тоді ще був дитиною, багато чого не розумів, а мама сиділа та nлакала. А потім я почав зустрічатись із дівчатами. Я всім завжди чесно зізнавався, що маю проблеми зі здоров’ям.

Для когось це не було проблемою, хоч були й такі, що кидали мене. Так вийшло, що я по вуха закохався в одну дівчину. Ми почали зустрічатись, потім я зробив їй пропозицію. Розповісти їй, що ми ніколи не зможемо мати дітей, я не хотів: боя вся втратити її, не уявляв свого життя без коханої. Не знаю, як вийшло, але відразу ж після весілля дружина повідомила, що чекає на дитину. «Ми одружені всього кілька місяців, а вона вже наставила мені роги » — подумав я і придумав план по мсти.Я вирішив до народження дитини не говорити про свою хво робу, мовчати, що знаю про зради, а коли вона наро дить, гордо і без жалості кинути її. Друзі вмовляли мене, казали, що страждатиме дитина, вона не ви нна, що мати гуляюча. А що буде, якщо дружина вирішить відмовитися від дитини? Але я був скривджений і зламаний, вирішив іти до кінця. І ось наро дилася наша дочка.

Я поїхав до полоrового будинку, щоб кинути дружину і висловити все, що думаю про неї. Дружина сиділа на ліжку і гойдала на руках янголятко. Дочка була настільки прекрасною, що я аж дар промови втратив, обійняв дочку, поцілував маленькі пальчики, поки вона мило спала. Я не зміг відмовитись від дочки, хоча вона була від іншого. Тоді мати одразу зробила тест на батьківство, а там 99,9%. Бувають ж чудеса!

Ігор вийшов з кабінету на офісну терасу. Із задоволенням затягнувшись кубинською сигарою, яку привіз з відпочинку, подивився навколо. Вдалині переливалися золоті бані Києво-Печерської лаври, трохи далі виблискували Дніпровські хвилі … О, Боже, який світ прекрасний! На мить погляд ковзнув вниз.Біля дверей величезного офісного приміщення тупала старенька, спираючись на палицю: напевно, не знала, як зайти в двері. «І що вона забула в нашому центрі? — здивувався. — Тут робить бізнес одна молодь … » Але коли я знову зайшов до свого кабінету, аж сторопів: на краєчку стільця сиділа та сама бабця, боязко озираючись навколо.

— Ви до мене? — Так … — ніяково відповіла бабка, перебираючи в руках носову хустинку. — Розумієте … Хочу взяти у вас кредит на житло.Ігор аж поперхнувся від почутого. Ну, як культурно пояснити, що людям в її віці не дають позик ні банки, ні приватні кредитори ?! Почав було з цього, розповідав людськими словами тонкощі і премудрості банківської справи, як раптом бабуся стала витирати сухою ручкою сльози … Ще мить посиділа, а потім чемно вибачилася.Ігор допоміг старенькій встати, провів до дверей.» На наступний день я в веселому настрої під’їхав до офісу.Попрямував по сходах до дверей, розмахуючи папкою, і раптом прямо на порозі кабінету наткнувся на … вчорашню бабку ». Помітивши його здивування, старенька швидко заговорила:

— Вибачте мене … Я не хочу грошей на квартиру, мені б кімнатку в гуртожитку … Я ж все розумію … — Ігор мовчав, не знав, що відповісти. — Мені правда ніхто грошей не дасть? Ні? А як же бути? .. — і плачучи, старенька розповіла свою історію.Ігор не перебивав, чи не зупиняв, дав досхочу виговоритися, бо по-людськи було шкода. … Таїсія Петрівна виростила онука Костика з пелюшок, тому що батьки, закінчивши геологічний факультет, подалися на кінець радянського світу — на Камчатку. Дочка Люда приїхала додому в Київ, коли прийшов час народжувати. За місяць подалася до чоловіка назад, а немовля кинула на маму.

Звичайно, тоді Таїсія Петрівна була ще при справах. Нічого не залишалося, як допомагати молодому подружжю, хоча дочка навіть не поцікавилася, чи не проти мама няньчити місячне дитя. Але згодом Таїсія Петрівна вже не уявляла свого життя без «дорогого Костика». Купувала йому все, що хотів, водила в цирк, зоопарк. Душу йому віддавала, хоча ще могла влаштувати свою вдову долю — до неї залицявся колишній професор з сусіднього будинку. Поки Костик був малий, бабку слухав, але коли пішов до школи, дитину ніби підмінили. «Допомогли» в цьому батьки, які зі своєю Камчатки наїжджали раз на рік — привести подарунків дорогій дитині, разцілувати його і посварити бабусю, яка не вміє виховувати їх хлопчика.

Важко тоді на душі було, але найгірше чекало попереду.Коли Костя вступив до інституту, влаштовував гучні гулянки, щовечора наводив в квартиру нових дівчат. А коли бабуся виходила на кухню попити чаю або, вибачте за інтимність, сходити в туалет, онучок здивовано витріщав баньки: — Ба, я не зрозумів. Ти чого? Я ж сказав: сидіти в кімнаті, як мишка! Шукала очима розуміння у його юній подрузі, яка повисла у нього на шиї, та марно — дівка голосно хихотіла. Повинна була мовчки човгати назад в свою конурку, сльози душили серце: де, як пропустила ту межу, коли милий внучок став таким цинічним? Ще трохи та дівка, у якій шукала підтримки, стала дружиною Костика. І тут почалося … — Стара, я сказала тобі, не лізь в холодильник! Ти продукти купувала? Я з Костиком. Значить, їсти будемо ми!

З тих пір цілими днями сидить на лавочці біля під’їзду, то шкутильгає по скверику. Боїться раніше вечора йти в свою квартиру, де відчуває себе не те що зайвою, а чужою незваною гостею. Таке життя стала пеклом. Думала-гадала, що робити. І якось у дворі почула, як сусідка вихваляла фірму, яка допомогла роздобути гроші на квартиру дітям. І тоді її раптом спало на думку: може, і собі позичити гроші, щоб купити хоча б маленьку кімнатку в гуртожитку або комуналці? Купила газету, знайшла те оголошення … — І ось знову прийшла до вас … — сказала наостанок Таїсія Петрівна. Ігор терпляче вислухав її до кінця. Сто думок в секунду випереджали одна одну. «Що їй сказати? Що відповісти?» — міркував. — Зрозумійте, жоден банк не дасть вам кредит, — важко видихнув чоловік.’

До кінця робочого дня не міг прийти в себе: як онук може так зневажати рідну бабусю, яка життя йому присвятила ?! » До того ж, Таїсія Петрівна так нагадувала Ігорю його бабу Ліду, яка померла кілька років тому.Хоч перевалило їй вже за дев’яносто, на похоронах плакали і діти, і внуки, і правнуки. Все життя важко пропрацювала простою колгоспницею, а вміла заспокоїти, переконати так, як ніякі психологічні сайти. Завжди казала: треба заслужити у Бога щастя — померти на своїх ногах і зі своєю головою «.Видно, заслужила, бо до останнього давала собі раду, нікому не завдавала клопоту. Може, тому всі її любили?Але Таїсія Петрівна теж дає собі раду, не набридає, сидить у своїй квартирі «тихенько, як мишка». У чому тоді справа? Чужа баба стала рідною. Ігор вже було забув про Таїсію Петрівну, тому що клієнтів кожен день багато, все зі своїми проблемами, як несподівано вона прийшла знову. Терпляче все пояснив, не сердився (баба Ліда завжди вчила поважати старість: «Запам’ятай, онучко, старим будеш і ти»). — Вибачте мене, що докучаю, — сказала вона замість привітання.

— Так жити тяжко … Після цих відвідин Ігор довго не міг заснути, півночі перевертався, а вранці радився з дружиною. Вона і придумала вихід з цієї, здавалося б, безвихідної ситуації. Як тільки прийшов на роботу, відразу понишпорив у своїх записах і таки знайшов номер бабусі (записав ще в перший раз — так, для пристойності). По телефону сказав, що її справа вирішується, тому просив прийти.Як і домовилися: з обіду чекав Таїсію Петрівну. І яким було здивування, коли бабку, дбайливо тримаючи під руку, вів … «дорогий онучок Костик». — Невже моїй бабці кредит дали? — плямкаючи жуйкою, хихикнув хлопець.Костик підсунувся до Ігоря ближче і пошепки, щоб, очевидно, не почула бабка, став швиденько булькотать: — Квартиру даємо в заставу, а гроші мені. Бабці вони навіщо? По руках? — помітивши, що Ігор коливається, Костик навіть » відкат «запропонував.- Двадцять відсотків вам. Тридцять! — цинічно торгувався. — Ні? Ну, тоді сорок! — Припини … — зверхньо прошипів Ігор, свердлячи його пронизливим поглядом.

— Май хоч якусь повагу до своєї бабці, чмо. Гроші Таїсії Петрівні я не даю. У неї тепер нове житло. Дай бабі спокійно дожити останні роки. Прийняти в свою однокімнатну квартиру, яку раніше здавав, зовсім чужу Таїсію Петрівну Ігоря надоумила дружина. Таку світлу, добру людину, як його Наталка, годі й шукати. «Нехай бабуся доживе в спокої своє останнім часом», — говорила вона. І справді, прожила Таїсія Петрівна в Игоревой квартирі всього рік. Там її не мучив онучок Костик. І не відвідував. Правда, забігав якось, просив її адресу.

— Що, може, одумався? — аж зрадів Ігор. — Субсидію треба зробити, вона ж ветеран. Ігор ледь стримався від обурення, лише стиснув зі злості кулаки. Хлопець, зрозумівши все, більше не допитувався і мовчки вийшов з офісу. Перед самою Пасхою Ігор поїхав до Таїсії Петрівні, яка стала йому ніби рідною бабкою, забрати до себе додому, щоб у сімейному колі спробувати паску. Відкрив двері, а вона спокійно лежала в ліжку і мирно спала вічним сном. » І ви заслужили це Боже щастя «, — на очі навернулася скупа чоловіча сльоза. Поруч на нічному столику лежав конверт.» Дорогі мої Ігор і Наталочка! Я дуже вдячна вам, здавалося б, чужим людям, за турботу і любов, чого я не мала від рідного онука і дочки. Я вас дуже люблю, кожен вечір і ранок молюся за вас, ставлю в церкві свічки за ваше здоров’я. І завжди молитися буду на тому світі. Вибачте мене за все … «останні слова пролунали — видно, падали на них гіркі старечі сльози .

Мою подругу звуть Аня, їй 35 років. Багато років заміжня, має чудову вищу освіту, але не працює, чоловік повністю забезпечує її. Якось ми заговорили про дітей. Я поцікавилася чому вони не народять дитину. На це Аня відповіла, що це потрібно було робити раніше, а зараз уже пізно. Я на це сказала, що зараз їй 35 років, якраз той самий вік, коли треба народжувати. якщо жінка будує кар’єру, то до цих років вже мала досягти всього, чого хотіла, то чому б не народити?

А Аня навіть не працює, спокійно може народжувати та займатися дитиною. Однак у неї одні відмовки на це. Коли дитина піде у дитячий садок, то вона вже буде старою, а люди думатимуть, що вона бабуся, а не мама. Я згадала безліч прикладів, коли жінки народжували у 40 і навіть ще старше. Але її це ніяк не переконало навіть на трішки. Я просто вирішила, що Аня та її чоловік не хочуть мати дітей.

А коли я побувала в них у гостях, то була вражена. Виявилося, що вони кошатники та кішок у них вдома не порахувати. Кожен вихованець був названий людським ім’ям. Вони з ними так сюсюкалися, лишилося тільки в попу поцілувати. Тоді в мене в голові з’явилася думка, що краще б у них таке ставлення було до дітей, а не до котів. Я розумію, що кожен вільний вибирати для себе те, що хоче, але все ж таки діти – це продовження тебе. А кішки тобі у старості допоможуть?

Нещодавно в клас моєї дитини прийшла вчитися новенька дівчинка. Ця дівчинка була з досить бідної родини. Всі знали, що вона живе з матір’ю, яка розлучилася з чоловіком. Той покинув сім’ю і не сплачує аліменти. Але я не знала, що все так погано. Те, що дівчинка змушена голодувати, виявилося новиною. Мій син ходить до найпростішої школи. Незважаючи на це, у закладі все пристойно та добре. Вчителі добрі та кваліфіковані, а в самій школі є навіть басейн. Обідають школярі зазвичай у їдальні. Причому це безкоштовно для молодших класів. З п’ятого ж класу за їжу треба платити. Я не маю до цього жодних претензій.

Годують у шкільній їдальні добре, якісно, а коштує це не так дорого. Ні в кого з дітей ніколи не виникало проблем, щоб знайти гроші на їжу. Але у Діни виявилася не така проста ситуація. Сім’я цієї дівчинки завжди потребує грошей. Батько Діни ніяк не допомагає їй та її матері, навіть не спілкується з ними. Раніше дівчинка ходила до приватного навчального закладу, але після розлучення її мати не може собі це дозволити. Вони переїхали до бабусі, щоб жити у невеликій квартирці. Мати Діни дуже багато працює, але грошей все одно не вистачає. Це я дізналася від їхньої сусідки: моєї подруги. На вигляд важко сказати, що Діна має якісь матеріальні проблеми.

Дівчинка завжди акуратно виглядає, робить домашні завдання вчасно. У неї мало друзів через сором’язливість, але в цілому вона звичайнісінька дитина. Мама Діни завжди здавала гроші на різні заходи, ніяк не висловлюючи обурення. Навіть якщо сума була досить великою. Декілька днів тому, коли я забирала сина після школи, він попросив його погодувати. Я здивувалася, бо він мав гроші на обід. Коля зам’явся, коли я поставила йому пряме запитання про гроші. Але в результаті все ж таки відповів: – Ти тільки не лайся, гаразд? Я кивнула. – Я віддав обід Діні, мамо.

Вона виглядала такою голодною. Ти ж знаєш, що вони бідні? А я можу вдома поїсти. Правда? Мені було складно підібрати слова, але зрештою я запевнила сина, що він усе зробив правильно. Але мене дуже здивував його вчинок. Це було дуже благородно. А їжа не має значення, Коля справді може поїсти вдома. Через тиждень у школі були збори, на яких деякі з матерів скаржилися на Діну. Мовляв, та відібрала в їхніх доньок обід. Матері заявили, що Діна постійно просить їжу в інших школярів. Доходить навіть до того, що дівчинка облизує за всіма ложки! Ці жінки заявили, що у Діни погане виховання. А таким у класі не місце. Багато хто погодився з цією точкою зору. Я не змогла просто мовчки слухати таке. Це здавалося таким несправедливим!

Я підскочила і заявила, що це все брехня. Що Діна дуже гарна дівчинка, яка ніколи нічого не просила в інших. Діти самі пропонують їй допомогу. Мене підтримала ще одна мати. – Досить намовляти на Діну! Всі ми знаємо про те, яке у її сім’ї фінансове становище. Її матері й сьогодні тут немає, вона дуже багато працює, адже інакше їй не прогодувати сім’ю. Це порядні, приємні люди. Не можна ось так брехати про дитину, яка не зробила нікому нічого поганого. Що ви за люди після цього? Вам самим за себе не соромно? Після цього вона дала вчительці трохи грошей. – Нехай на це Діна їсть цього місяця. Я хочу хоч якось їй допомогти.

А вам усім варто повчитися у ваших дітей. Вони в сотню разів добріші за вас! Виявили справжнє благородство! Сказавши це, жінка просто вийшла з класу. Всі мовчали, присоромлені, явно не знаючи, що сказати. Я вчинила, як вона, і теж дала вчительці гроші. Після мене так вчинили майже всі. Не стала нічого давати лише та мати, яка й завела цю брехливу розмову про Діну. Грошей вийшло так багато, що Діна могла спокійно харчуватись у їдальні цілий рік. Я була дуже горда як добрими дітьми, так і їхніми батьками. Якби наші діти не виявили такої доброти до своєї однокласниці, ми нічого б не зробили, просто проігнорувавши те, в якому жалюгідному становищі перебуває ця дівчинка. Адже дуже легко не помічати чужих бід. Так роблять дуже багато людей.

Мене звуть Світлана, мені 56 років. Все своє життя я мешкаю в селищі місті під нашою столицею. За останні 15-20 років життя дуже змінилося. Раніше у нашому селищі жили 6-7 тисяч людей, а будинки були лише п’ятиповерховими. Але зараз селище розрослося, тому проживає в ньому зараз приблизно втричі більше людей. Усі розуміють, що у маленькому містечку порядок підтримувати простіше, а коли воно розростається, то люди слабшають та нахабніють.

Але в наших хрущовських будинках порядок залишився таким, яким і був, багато в чому за допомогою нашого колективу. Моя квартира знаходиться на першому поверсі, тому мені чудово видно, що діється за вікном. Кілька разів я помічала, що молода жінка, швидше за все не місцева, поспішаючи на роботу, залишала свій пакет зі сміттям на розі будинку і далі продовжувала йти швидким кроком. Востаннє я бачила це наприкінці березня. У неділю я зустрілася з подругою, і ми пішли прогулятися. Коли ми побачили, що дівчина знову залишила сміттєвий пакет на розі будинку, ми її окрикнули.

Але вона не зупинилася і швидше за все нас не почула, бо була в навушниках. Подруга сказала, що молода особа живе у її будинку і вона навіть знає у якій квартирі. Я прийняла рішення, що якщо вона така нахабна і не слухає тих, хто тут живе все життя, то її треба провчити. Адже з такої дрібниці і починається повна вседозволеність та хаос. Я взяла пакет і залишила його під дверима цієї дівчини. Я була не впевнена в дієвості способу, але, на диво, це змогло вирішити проблему. Більше дівчина не залишала пакет на розі будинку. Вона тепер викидає його у контейнер. Вона не знає, що це зробила я, але мені це й не потрібно. Тут сенс у тому, щоб показати людині, що так погано робити.