News 382 Media

Сонечка вийшла заміж два роки тому. Ми з батьками зятя скинулися на однокімнатну квартиру для молодят. Зробили ремонт, і вони переїхали до своєї квартири. За рік порадували нас новиною про ваrітність. На узі стало зрозуміло, що наро диться двійня. Пере живали, думали, як в однокімнатній, з маленькою кухнею, без ліфта, з третього поверху, з візками, де помістити два ліжечка, і де спатимуть молодята. Ще й чоловік Соні у відрядження їздить. З однією дитиною вона впоралася б, але з двома не вийде. Так і попросилися хоч на якийсь час пожити у нас.

Наша квартира чотирикімнатна, з вантажним ліфтом, клініка поруч. Забиратися особливо не треба. Хатня робітниця прибирає кілька разів на тиждень. Звичайно, ми з чоловіком не зраділи, але у нас зручніше для них. Не змогли відмовити. Думали, що впораємося. Немовлята у Соні були не спокійні. Гру дного молока не вистачало, а штучне не всяке підходить. Діти постійно плачуть, будять вночі одне одного. Вдень батьки зятя допомагають, увечері ми по черзі захитуємо. У будинку – жодної хвилини спокою. Чоловіки у нас вже звикли і сплять під дитячим kриком спокійно.

А я іrнорувати не можу, все чую та йду на допомогу. Не висипаюся, і це позначається на якості моєї роботи. Я – керівник цілого відділу. Мені поми лятися не можна. Мала відправити клієнтові листа, а кнопку забула натиснути. Лист так і не дійшов. Що мені робити – не знаю. Може, двох нянь найняти, щоби до себе переїхали. Але Соня не хоче. Чоловік подумав, може, нам переїхати в їхню одиницю? Начебто вихід. Але на роботу звідти взагалі незручно. Чи не надто це буде? Не хочу сва ритись із донькою, але й ми вже не молоді.

Людмила Петрівна, няньчачись з онуком, вирішила зайти на ринок, розташований неподалік будинку її дочки. Серед безлічі прилавків із фруктами, овочами та екзотичними травами їй попався прилавок із кропом, який вона оглянула, але вважала незадовільним. У міру просування по магазину Люда натикалася на літню жінку, яка пробувала різні горіхи і сухофрукти, явно не маючи наміру їх купувати. Пізніше вже в супермаркеті Люда побачила, як та сама жінка похилого віку розплачується за буханець хліба однією купюрою – єдиними грошима, які у неї, схоже, були.

Коли бабуся насилу зібрала здачу, Люда непомітно допомогла їй, поклавши їй у кишеню невелику суму грошей. Коли вони вийшли на вулицю, Люда розпитала стареньку про її поведінку на ринку і дізналася про її скрутне становище. Виявилось, дружина її онука повністю розпоряджалася її пенсією, і тепер їй ледве вистачало на життя. Люда вирішила втрутитися в ситуацію і пішла до квартири, де жили онук зі своєю дружиною, але була звідти грубо вигнана зухвалою дівчиною.

Незважаючи на неприємну зустріч, Люда супроводила жінку похилого віку, Анастасію В’ячеславівну, до банку, щоб оформити нову банківську картку, забезпечивши їй, тим самим, фінансову незалежність. Люда усвідомила, що у бабусі все гаразд із головою, вона живе у скромній, але чистій квартирі. Через кілька місяців Люда побачила в кафе перетворену Анастасію, – елегантно одягнену і з новою стрижкою. Та поділилася своїм покращенням: тепер вона робить внески за іпотеку онука на своїх умовах і чекає на швидке народження правнука. Після цієї зустрічі Люда відчувала радість і піднесений настрій від того, що змогла змінити чиєсь життя на краще.

Заміж я вийшла одразу після закінчення університету. Тоді я влаштувалась на роботу в одній великій компанії. Чоловік заробляв непогано, але дехто вважав, що поряд з моїм чоловіком має бути дівчина, що фінансово відбулася, тобто не я. Це була моя свекруха – Лідія Василівна. Жоден день у нашому домі не обходився без ckaндалів через мою роботу. Свекруха завжди уявляла поряд із Колею доньку своєї подруги, яка працювала адміністратором у салоні краси, а я стала живою переաкодою на шляху її сина до кращого життя.

З такими думками, зі ckaндалами та kpиками я прожила 2 роки, а потім подала на розлучення. Коля просив залишитись, обіцяв, що ми скоро переїдемо, життя зміниться, і його мама перестане нам заважати, але мої нepви були на межі. Тоді через стpec у мене навіть виникли ոроблеми зі здоров’ям. Чим може зайнятися жінка, якщо вона не має особистого життя? Роботою, роботою та ще раз роботою! Я з головою пішла у роботу. Օрала майже 14 годин на день. Добровільно. Чи не скаржилася.

Мене все влаштовувало. А потім я раптом усвідомила, що можу стільки ж працювати на себе та заробляти у рази більше. Ця ідея почала переслідувати мене. Незабаром я пішла зі своєї роботи та зайнялася нерухомістю. Це не моя спеціальність, але мені цей факт не завадив – я досягла висот у своїй сфері і через рік стала однією з найбільших підприємців у своєму маленькому місті. У мене на той час вже були 2 квартири у місті. Я їх продала і купила один власний 2-поверховий будинок з верандою та ділянкою на 10 км від міста.

Про мої успіхи знали всі, звісно, і моя Лідія Васильєва. Вона багато разів мені дзвонила, пропонувала зустрітися, адже ось він її шанс – невістка з товстим гаманцем. Я всіляко відмовлялася, але мою свекруху не зупинити. Якось вона з’явилася на моєму порозі з двома чемоданами. Як вона дізналася мою адресу – одному Богові відомо — Що ви тут робите? — Запитала я. — Ну, невістка, я переїжджаю до тебе. Буду тобі 24 години на добу розповідати, який у мене Микола розумний, гарний, відповідальний чоловік.

— Вам здається. Я вас не впущу, тут ви не будете жити, а про свого Миколу можете іншим розповідати, я з ним особисто знайома. — Ні, люба, це ти помиляєшся. Я вільна людина, можу жити там, де хочу. А про Миколу ти ще багато чого не знаєш. Я думала, свекруха жартує. Ага, жартує вона! Ми з нею три тижні прожили разом. Якось вона профукала своє щастя, чого тоді вона намагалася досягти – було незрозуміло. Через 3 тижні до нас приїхав і сам Микола: — Мам, це ненормально, поїхали додому, я по-людськи прошу, — казав він, — ти не можеш просто так жити у чужому домі.

— Ні, нікуди я не поїду. Це твій дім, Колько. Точніше, наш будинок! — говорила свекруха, посміхаючись, — ну що, коли весілля? Зізнаюся, мої почуття до Колі так і не охолонули. Просто весь цей час я хотіла довести колишньому чоловікові, що я не пропаду, і що можу заробляти більше за нього. Зрештою, Лідії Василівні вдалося досягти свого. Спочатку Коля кілька разів влаштував «таємні» побачення, а потім ми вже офіційно знову зійшлися; але обійшлися без весілля.

Я й подумати не могла, що жалкуватиму про те, що підтримала свекруху в складний момент.

Марія Дмитрівна пережила сильний стрес – від неї до молодої жінки пішов чоловік, з яким вони прожили разом майже 30 років. Свекруха і свекор завжди добре ладнали, тому для всіх стало несподіванкою, що Олег Петрович вирішив розлучитися.

Свекруха так засмутилася, що потрапила до лікарні з тиском. Оскільки мій чоловік Матвій у них єдиний син, всі турботи про неї та витрати лягли на наші плечі.

Марія Дмитрівна пролежала у лікарні місяць, потім ще два тижні жила у нас, а потім повернулася до своєї квартири.

Матвій сильно переживав за матір і зовсім не хотів чути про свого батька, настільки був на нього скривджений.

Після цієї неприємної ситуації ми щодня відвідували Марію Дмитрівну, а вона часто заходила до нас. Згодом свекруха почала затримуватись до пізньої ночі, а іноді й залишалася у нас ночувати. Спершу я мовчала, і, схоже, вона сприйняла це як згоду на її постійну присутність.

– Діти, мені самій важко, думки різні в голову лізуть. Я поживу у вас, допоможу. Вам легше, мені веселіше, – заявила Марія Дмитрівна.

Так і сталося, що свекруха залишилася жити з нами. Все було б нічого, якби вона не почала встановлювати свої порядки. То переставить речі на кухні, то меблі пересуне, бо «так краще буде». Постійно критикувала, як я готую та прибираю. Навіть почала перевозити свої речі та запрошувати подруг у гості.

Але коли вона заявила, що їй буде зручніше жити в нашій спальні, а нам слід переїхати в іншу кімнату, моє терпіння урвалося.

– Досить, – сказала я. – Ви надто захопилися. У вас є своя квартира, розпоряджайтесь там. Тут я господиня.

– Я ж хотіла якнайкраще. У мене досвід, а ти ще молода, не розумієш.

– Все я розумію. Кому від ваших перестановок краще? Тільки вам, а мені точно ні. Вам вже набагато краще, живіть у себе, а ми вас відвідуватимемо.

– Ти що? У мене тиск. Якщо мені стане погано, і я буду одна, ніхто не допоможе, і я помру!

– Не вигадуйте. Матвій відвезе вас додому.

Чоловік не хотів мене ображати, та й за маму переживав. Як тільки вона поїхала, у неї відразу почалися проблеми – то тиск, то погані передчуття. Матвій скаржиться, що я погана дружина та невістка, бо «вигнала» його матір.

Марія Дмитрівна дуже образилася на мене за те, що я відстояла свої кордони та сім’ю. Але я вважаю, що вчинила правильно. Не можна дозволяти сідати собі на голову, інакше це ні до чого хорошого не приведе.

Як думаєте, чи правильно я вчинила? Як би ви вчинили на моєму місці?

Увечері я зайшла до подружки, колишньої однокласниці, щоб поділитись останніми новинами. Але я встигла вимовити лише одне речення, а Оля почала сміятися. -Галя вийшла заміж? Та ти жартуєш! Оля схопилася за живіт і почала нестримно іржати. У неї навіть сльо зи на очі виступили. Я намагалася їй все пояснити, але вона продовжувала реготати. -Хто ж такий без смаку і зневірений? -Кать, вона вийшла заміж за Павла, сина Лариси Петрівни …

Тут обличчя Олі витяглося в повному потрясенні. -Галя та Павло? Так бути такого не може! -Може… Оля мені не повірила. Але ми потім разом їх зустріли. Оля позеленіла від заздрості. Галю було неможливо дізнатися, із забитої сірої мишки вона перетворилася на солідну даму. А ще вона в чоловіки взяла Павла, найзаповітнішого нареченого нашого містечка.

Він був старший за нас на два роки, син директорки, тому його всі знали. Батько його був багатим бізнесменом. Ми навчалися в одному класі з Галею. З неї всі знущалися. Її дід виховував один. Вона постійно ходила в одязі з чужого плеча. Дивлячись на неї зараз, я мимоволі думаю; «Може даремно ми так з нею? Могли б зараз мати дуже корисну подругу. Але хто ж знав, що все так буде?»

Я – пізня дитина, мама народила мене у 34 роки. Незважаючи на це, дитинство у мене було чудове. Мама намагалася дати мені все найкраще: ми відпочивали на морі в Одесі, їздили за кордон, вона купувала мені іграшки, книги та гарні сукні. Батька в мене не було – він пішов від мами ще до мого народження. Однак я ніколи не почувала себе обділеною, а, навпаки, була найщасливішою дівчинкою. Багато моїх однокласників навіть заздрили мені: у мене були модні гаджети, гарні речі, все, про що вони мріяли. Мама добре заробляла, і в нас вдома була ігрова приставка та спортивний велосипед. Заміж я вийшла пізно за мірками наших сусідок і подруг – у 27 років. Після закінчення університету я хотіла знайти хорошу роботу та пристойно заробляти.

Але з працевлаштуванням особливо не щастило, адже не всі роботодавці хотіли брати молоду студентку без досвіду. Своє щастя в особі Павла я зустріла у 26 років на роботі. Він одразу почав до мене виявляти симпатію: говорив компліменти, пригощав кавою на перерві, приносив солодощі. Було очевидно, що Павло – надійний і добрий хлопець. Через рік ми зіграли весілля. Мама навіть взяла кредит і позичила гроші у родичів, щоб подарувати мені гарну сукню та сплатити ресторан. Павло був не місцевий – з села, тут він винаймав житло з другом. Ми планували взяти квартиру у кредит, але банки нам відмовляли. Ціни на житло різко підскочили, а оренда залишала мало шансів накопичити на щось своє. Мама знову прийшла на допомогу:

– Навіщо вам мотатися з квартири на квартиру, як цигани? І я не хочу жити одна у нашій трикімнатній квартирі. Тож збирайте речі та живіть у мене. Квартира була в центрі міста, поряд магазини, зупинки, та до роботи недалеко. Та й мама вже у віці, у неї постійно проблеми зі здоров’ям: скаче тиск, болять коліна, а спина вимагає регулярних масажів, щоб не доводилося лежати пластом. Ми з чоловіком домовилися оплачувати комунальні послуги та купувати продукти для всіх. Перші три місяці все було гаразд, ніхто не сварився, нам жилося зручно. Але незабаром я помітила, що мама почала уникати нас, особливо Павла.

Вона намагалася не виходити на кухню, коли ми там були. – Мамо, ти що, нас боїшся? – Та ні, просто не хочу вам заважати… Якось я повернулася додому раніше і почула, як Павло голосно на когось кричить: «Та скільки можна жерти? Ми що, роту солдатів годуємо?!». Я тихо підійшла до кухні та побачила, як Павло вимовляє моїй мамі за те, що вона взяла трохи сиру. – Ти знаєш, скільки цей сир коштує? Думаєш, я мільйонер? – Але я лише шматочок узяла… – Купуй собі їжу сама! З таким апетитом я залишусь без штанів! Я була шокована такою поведінкою Павла.

– Ти що собі дозволяєш? Чому ти на мою маму кричиш? – Вона вже мене дістала! Жере все поспіль, намотує купу комуналки. Щовечора у ванній хлюпається – це нормально? Я мовчки зайшла до спальні, зібрала всі його речі, навіть не обтяжуючи себе складанням, і виставила за двері. – Все, йди. – Ти мене через одну сварку виганяєш? – Ти можеш робити що хочеш, але на маму кричати я не дозволю. – Ти ще пошкодуєш про це, на колінах проситимеш повернутися! Знаєте, чоловіків у мене ще буде вагон з причепом. А мама одна-єдина. Вона зробила для мене дуже багато, щоб я зараз її залишила.

Моїм батькам вже за 60, і я їхня єдина дочка. Я була впевнена, що у скрутну хвилину вони мене підтримають, але все виявилося зовсім не так, як я думала. Вийшла заміж я в 30 років, і відразу після весілля почалися розмови: «Коли вже онуки?», «Час нам бабусями та дідусями ставати!». Перша вагітність далася мені тяжко, адже я носила двійню. Наші хлопчики народилися здоровими і зараз їм уже по два роки. Але батьки, які так чекали на онуків, за цей час відвідали нас лише три рази, хоча ми живемо в одному місті. Ні допомоги, ні підтримки я так і не отримала. Свекруха теж зайнята особистим життям – влаштовує свої стосунки.

Зараз я знову вагітна, і гадки не маю, як ми житимемо вп’ятьох в однокімнатній квартирі. Вже зараз нам складно, а що буде далі – страшно навіть уявити. Я все ще в декреті, який триватиме ще довго, чоловік працює охоронцем і у таксі, тому великих грошей у нас немає. Мої батьки живуть удвох у заміському будинку, а свою трикімнатну квартиру здають. Я попросила їх помінятися з нами квартирами, адже їм удвох було б легше у меншому житлі, а нам з дітьми потрібно більше місця. Але батьки категорично відмовилися, бо їм зручно так, як є. Я навіть запропонувала переїхати до їхнього заміського будинку, на що мама теж відповіла відмовою. – На своє житло треба самим заробляти, а не просити у батьків, – сказала вона. – Мамо, вам із татом і в однокімнатній квартирі буде добре, вас лише двоє.

А дітям потрібно більше простору, та й за містом – свіже повітря та природа. – Коли ми тебе ростили, ми ні в кого нічого не просили, от і ви вчіться так само. Коли ми звернулися до свекрухи, вона також нам відмовила: – Дайте мені пожити для себе. Я збираюся вдруге заміж, і ми житимемо в моїй двошці. Олег має доньку від першого шлюбу, так що друга кімната їй і дістанеться. Ми вже думали продати свою квартиру та машину, щоб купити щось більше, але грошей все одно не вистачає, навіть з урахуванням наших накопичень. Батьки теж відмовилися позичити бракуючу суму. Ми опинилися в безвиході, але я вірю, що згодом ми все ж таки зможемо купити велику квартиру. Чоловік мене підтримує, і це не дає мені впасти у відчай. Прикро лише одне – близькі люди, котрі обіцяли допомагати, відвернулися. І ми залишилися віч-на-віч зі своїми проблемами. Чи були у вас схожі ситуації? Як ви вирішували житлові проблеми?

На своїй дачній ділянці мені був потрібен сарай. Я вирішила, що не звертатимуся до жодних компаній, які займаються будівництвом. Подумала, що достатньо буде й одного слюсаря, який знається на основах будівництва. Сусідка порекомендувала знайомого, який раніше працював на будівництві будинків, тому зі звичайним сараєм повинен був точно впоратися. Мені пощастило, і цей чоловік виявився якраз вільним. Він відпочивав після того, як у нього закінчився проект, який тривав півроку. Йому не хотілося витрачати свій час на сарай, але мені все ж таки вдалося його вмовити. Він сказав, що за тиждень впорається, а мене це влаштувало.

У суботу сказав, що приїде і все огляне, а наступного дня придбає всі необхідні матеріали для сараю. Те, що стосувалося важкої роботи, ми також обговорили. Слюсар сказав, що йому кілька разів знадобиться помічник і він сам знайде, кого взяти, адже знайомих у нього вистачає. Основним моментом було те, що весь тиждень я буду в місті, тому що у мене робота, тому при будівництві не зможу бути присутньою. Тому я віддала ключі від дачі до наступних вихідних.

Віталій же пообіцяв, що з усім впоратися, адже він добрий фахівець. Тому оплату за свої послуги він попросив відповідну, досить високу. Я була згодна. До суботнього вечора сарай був готовий, і я приймала роботу. Все було супер, як я й хотіла, зауважень у мене не було. У Віталія за цей час не виникало жодних проблем. Єдине, що мені не сподобалося те, що Віталій за тиждень з’їв усі мої запаси їжі, які знаходилися в холодильнику. Наприклад, два кіло свинячого ошийка, з якого він разом з помічником приготував шашлик. Ще не було двох десятків яєць, кількох упаковок молока, соусу та випитої пляшки вина. я вважаю таку поведінку неприпустимою. І тут справа не в тому, що мені шкода, а в тому, що мене ніхто не спитав, чи можна взяти.

Просто поставили перед фактом, коли приїхала на дачу. Я підрахувала, що всі продукти коштували і з принципу відняла 2800 з оплати слюсаря. Очевидно, що це крапля від загальної суми, але це для мене стало важливим. Віталію це зовсім не сподобалось. Він почав сперечатися зі мною з цього приводу. Пояснюючи тим, що будівельників завжди годують, і це вважається нормальним. Ще додав, що в процесі будівництва були різні моменти, коли він витратив трохи більше сил і коштів, але підсумкову суму не змінював. З одного боку, я хотіла погодитись. Але з іншого, все ж таки вважаю, що всі умови, які ми обговорили, я виконала, а про всі нюанси треба було попереджати. Отак ми й розійшлися. А як ви вважаєте, правильно я вчинила чи ні?

Моя сестра мешкає в Україні, місто – Київ. Загалом ми всі були мешканцями Луганська, але у 2010 році роз’їхалися різними містами. Я поїхала жити до Якутська, а моя сестра зі своїм чоловіком до Києва. Також до Києва переїхала моя мама. Я хотіла забрати маму з собою, але сестра сказала, що мені нічого не можна довірити, бо я дуже інфантильна. Звичайно, з цим можна посперечатися, тому що їм не можна довірити навіть кота (раніше я писала про цей випадок). Нині сестра з сім’єю проживає у Києві. Живуть вони дуже бідно. Вони й раніше жили не багато, а тепер взагалі ледве зводять кінці з кінцями. Нещодавно сестра вдруге стала матір’ю.

На додачу до материнства вона отримала проблеми зі здоров’ям. Незважаючи на це, їй все одно довелося вийти на роботу, адже грошей катастрофічно не вистачало. Її чоловік має маленьку зарплату, тому він не зміг повністю забезпечити сім’ю. У мами теж мізерна пенсія, от і довелося сестрі йти заробляти на хліб. Раніше сестра часто зверталася до мене з проханнями про переказ грошей.

Коли я мала можливість, я відправляла гроші. Однак, коли побачила справжнє ставлення сестри до мене, то допомагати перестала. Навіщо мені це потрібно? Я просто так давала гроші, а мене ще й обзивали всякими словами. Кому це сподобається? Іноді я скидала гроші мамі, але не сестриці та її родині. І знову вкотре отримую повідомлення від сестри, що у них все погано у фінансовому плані. Сестрі зменшили зарплату, а дітям треба купувати одяг, їжу, іграшки. Також у них борг за квартиру, взяту в іпотеку. В Україні немає такого поняття як материнський капітал. Також відсутні різні пільги на дітей.

Тому виплатити іпотеку дуже важко. Я показала це повідомлення своєму чоловікові. Він має схожу ситуацію, тільки грошей вимагає не сестра, а син. Тим не менш, навіть синові чоловік не налаштований сильно допомагати, оскільки вважає його дорослою людиною, яка може впоратися самостійно. Щодо моєї сестри він сказав, що я можу чинити так, як вважаю за потрібне. Звичайно, мені шкода сестру, але я не розумію чому саме я маю вирішувати її фінансові проблеми? Я казала їй, що не варто народжувати другу дитину, а вона мене не послухала. Тепер скаржиться та просить про допомогу. Я не знаю, що робити: допомогти чи сказати, щоб сама вирішувала свої проблеми?

Так вийшло, що я живу з братом, він одружений. Я збиралася виходити заміж, але мій хлопець покинув мене. Я навчаюсь на юридичному факультеті, вже на останньому курсі. Ми живемо у двокімнатній квартирі, яка дісталася нам від батьків. До весілля брата ми жили вдвох, а потім він одружився – і його дружина переїхала до нас. Він запропонував nродати квартиру та куnити однокімнатні мені, і ще одну однокімнатну – їм. Але я відмовилась. Сказала, що не проти, щоби жили втрьох. І стали жити разом, ніхто нікому не заважає. На початку жили спокійно, мирно. Через три місяці дружина брата заваrітніла.

Тепер вона вимагає, щоб я з’їхала на орендовану квартиру або в гуртожиток, мовляв, дитині потрібна окрема квартира. Але я не згодна, чому я маю піти? По-перше, квартира належить нам із братом, отже це і мій будинок. По-друге, я не можу переїхати, я не маю rрошей: я студентка. Я підробляю, але заробляю мало. Отримую 1500 rривень, плюс моя стипендія, але цього дуже мало. Дружина брата спочатку просила, натякала, але потім почала вимагати. Я не звертала уваги, думала, що зрозуміє, але вона продовжує в тому ж дусі.

Щоразу, коли я приходжу додому, вона одразу влаштовує сkандал, каже, що я егоїстка, не люблю брата. Вона казала йому, що моя кімната перкасно підійде дитині, бо світла, простора кімната і дитині потрібна саме така. Вона навіть збиралася зробити ремонт у моїй кімнаті, показувала шпалери, які їй сподобалися. При мені вона говорила так, ніби мене вже нема. Але я нікуди не збираюсь. Виходить, вона виганяє мене з мого будинку. Тут я почуваюся зайвою. Я вирішила поговорити із братом. Не хотіла налаштовувати його проти дружини та розповіла все, як є. Він посміявся і сказав, що поговорить із дружиною. Пояснив, що в період ваrітності жінки стають емоційними та трохи неврівноваженими, тому кажуть усяку нісенітницю. Після розмови з братом, невістка стала аrресивніше наполягати на моєму переїзді. Що мені робити?