News 382 Media

Складно мені стало. Ніхто мене не підтримує. Навіть рідна мати. Я у розлученні, три роки. Дочці моєї вже 4. Чоловік мій пішов від мене до якоїсь пацанки, яка в автосервісі працювала, машину його робила. Потім, звісно, завив. Повернувся за місяць, не міг із товаришем жити. А що я? Звісно, я його не прийняла. Думав, все так просто буде? Ну, він вже одружився давно. Нова дружина вже ва гітна, вона ніби мовчить, але їй явно не подобається, що її чоловік зі своєю донькою так багато часу проводить. Він, до речі, допомагає нам; якби не він, ми б на вулиці залишилися. Оренду квартири покриває він, я теж працюю, але його гроші вирішують для нас багато.

Взагалі після розлучення я мала повернутися до матері, як у всіх належить. Але йти нікуди. У неї двокімнатна квартира і там живе мій брат із дружиною та донькою. До речі, я нещодавно зустріла хлопця. Зустрічаємося ми пару місяців, звісно, хочеться, щоб все було серйозно. Із донькою я поки що його не знайомила, але він знає про неї. З мамою я домовилася, що буду приводити їй онучку раз на тиждень. Але нещодавно вона мені сказала, щоб її більше не приводила; на запитання «чому?», вона відповіла, що коли дві онуки разом, вони починають голосно грати, це, бачите, заважає відпочивати її синові. А мені не треба відпочивати?

Я раз на тиждень приводжу дитину до бабусі, у квартиру на яку я маю такі ж права. З якого дива він уявив, що може так вчинити з моєю дитиною. Я вже збиралася йти сваритися. На що почула від мами таку фразу: “Не лайся я на свята її заберу”. До свята ще три місяці. З чого він вирішив, що може так поводитися. По-перше, він лишає мою дитину уваги бабусі, по-друге, я маю права так само, як він, на відпочинок, по-третє – це моя квартира, але я винаймаю квартиру. Що порадите зробити? Я після цієї фрази готова відсудити у нього житлоплощу, але там мама, якби не вона…

Сиджу вдома, батьки мене не розуміють. І як я докотилася до такого життя, розуму не прикладу. Так склалося, що після університету я одразу вийшла заміж. Попрацювала рік не офіційно, і за в агітніла, виходить, декретних у мене ніяких не було. В агітн ість моя проходила важко. Чоловік мій не розумів мене, ми постійно лаялися, останньою краплею було те, що після чергового тижня на збереженні в л ік арні, я прийшла додому, а мій лі ка р заборонив нам іn тим. Ось він на боці когось собі знайшов. Досі вважає, що я сама у всьому винна. Я зателефонувала батькові, він допоміг мені зібрати речі. Чоловік тоді мій подумав, що то го рмони, а мені було прикро в подвійні.

Я була ваг ітн а його дитиною, любила його, а він так вчинив із нами. У результаті він приїхав на виписку, але я не побажала навіть з ним привітатись, сіла в машину до батька з дитиною, і ми поїхали. Він майже не допомагає нам, цих грошей до ладу на підгузки не вистачає. Три роки батьки утримували мене і мою дитину, тато ніколи не дорікав мені грошима. Нещодавно він вийшов на пенсію, я вирішила, що я маю піти працювати. Папа вирішив, що він повинен допомогти мені з пошуком роботи, у результаті прийшов з новиною, що я працюватиму на заводі. Мені цей варіант не дуже сподобався, тим більше платять там копійки. Я ж хотіла їхати до міста працювати.

Але батьки проти. Вони сказали, якщо ти не підеш на завод, то про нашу допомогу можеш забути. Дочку мені доведеться із собою забрати у цьому випадку. А навчиться працювати з нею чи ні, це мої проблеми. Так мені сказали. Я не знаю як мені бути. Мені хочеться іншого, мене подруга кликала до міста попрацювати менеджером із продажу, і платять там добре. Але виходить так, ніби я не вдячна дочка. А я лише хочу зробити по-своєму.

Може, я справді була поганою свекрухою, але не розумію, чому моя невістка весь цей час не хотіла зі мною жити. Може, ви знайдете пояснення? Вона з моїм сином прожила п’ять років у шлюбі, і я не пам’ятаю жодного дня, щоб вона в мене вдома залишилася з моїм сином. Все почалося практично з РАГСу; вона тоді дізналася, що у спадок від її самотньої тітки їй дісталася квартира. Вона туди не поспішала заселятися, бо там сусіди були погані. Вона вирішила здавати житлоплощу в оренду. А нова родина винаймала однокімнатну квартиру.

Я ж їм у свою чергу пропонувала свою квартиру; у мене трикімнатна, “тісно нам не буде” – говорила я. Але невістка навідріз відмовилася; бачите, зі свекрухою вона жити не хоче. Вона не хотіла, щоб я втручалася в її особисте життя. У результаті вони винаймали квартиру; вона зава гітніла двійнятами, витрати збільшилися, а дохід скоротився; сина мого понизили на посаді та зарплату зменшили. Їм було ніби байдуже. Вони продовжували жити як раніше, купили все найдорожче, вартість їхніх дитячих речей була такою, ніби вони були з золота. У результаті після п ологів їм було складно, я продовжувала їх кликати до себе, а невістка продовжувала скандалити, тому що мій син недостатньо заробляє.

У результаті, через те, що за квартиру не було чим платити, вона зібрала речі і поїхала до своїх батьків. Син мій спочатку приїжджав на вихідні, а потім почав приїжджати раз на місяць. Не було можливості щоразу їздити, та й бажання, мабуть, також. Він допомагає своїм дітям, але шлюб розвалюється на очах. Вона не хотіла жити зі мною, але захотіла жити зі своїми батьками, їй так зручніше. Тепер вона одна, думаю, у мого сина вже хтось є. Дивно все це, її переїзд коштував їй шлюбу. Я така нестерпна, що вона не могла пожити зі мною? І чим би я їй заважала – не розумію. Тепер діти не мають батька.

У нас із чоловіком двоє дітей. Старшому синові сорок один, а молодшому – двадцять шість. Ми довго хотіли другу дитину, вже не чекали, але через п’ятнадцять років вона народилася. Ми мали дружну сім’ю. Незважаючи на різницю у віці, хлопчики добре ладнали один з одним. Для молодшого старший брат був ідеалом, і він повторював усе, що той робив. А старший дуже нам допомагав із братом. До Школи разом ходили, уроки допомагав робити, сидів із братом, коли нам треба було. Потім він одружився, і в нього народилися одна одною дочки. Нині вже молодший охоче порався з племінницями, дуже допомагав братові та його дружині.

Ми з чоловіком вирішили покликати мою маму до нас, щоб старший із сім’єю переїхали у її двійку. Нашими коштами зробили ремонт. У наших онучок були проблеми зі здоров’ям, одна дрібна, друга серйозна, тому невістка довго затрималася на декреті. Вона возила доньку на басейн, на масажі, їздила з нею до санаторіїв, водила до логопедів. І робила це вона справді сумлінно. Ми з чоловіком вирішили полегшити її життя. Дістали всі гроші, що в нас на цей момент були, і купили машину. Це була вигідна покупка, тому що на таксі йшло набагато більше. Добре, що чоловік тоді був на пристойно оплачуваній роботі, оплачував більшу частину лікування онуки. Нині вони самі по собі. Внучка здорова, невістка працює, допомагає чоловікові.

Ну, ось молодший одружився. І її дружина неодноразово нарікає мені. – У нас народилася дитина, а ви нам не допомагаєте, як допомагали тоді сім’ї вашого старшого сина. Це у вас такий підхід? Одне все: і квартира, і машина, і допомога, а іншому нічого? А я їй говорю, що ми вже не молоді, як тоді. І чоловік заробляє набагато менше. А іншої квартири ми не маємо. А вона відповідає: – Тоді ту квартиру діліть навпіл. Навіщо народжували другу дитину, якщо не могли потягнути?

Ольга Захарівна з чоловіком уже десять років живуть одні у своїй двокімнатній квартирі та звикли до розмірного способу життя. Чоловік у неї “сова”. Сидить допізна перед телевізором або перед комп’ютером. Ольга Захарівна ж, на відміну від чоловіка, “жайворонок”. Спати лягає раніше, а прокидається близько 6-ї ранку. За наявності двох кімнат вони один одному не заважають. Біда прийшла, звідки не чекали. Сина скоротили на роботі. А на новому місці стали платити набагато менше. Звичайно, син шукає роботу з більшою зарплатою, але це потребуватиме часу. А у нього на шиї виплати з іпотеки. Щоб якось викрутиться, син із дружиною вирішили тимчасово перебратися жити до батьків, тобто до Ольги Захарівни із чоловіком.

А у свою, в іпотечну квартиру, пустити мешканців. Тимчасово воно тимчасове, але як відомо – немає нічого постійнішого за тимчасове. І як довго вони з чоловіком витримають муки спільного життя, Ольга Захарівна не уявляє. – Тихого, мирного життя нам залишилося днів п’ять, – сумно ділиться із подругами Ольга Захарівна. – Потім син із сім’єю переїде до нас. Син із дружиною, два сини, ми з чоловіком – разом шість душ у двох кімнатах. Це буде не життя, а каторга. І з невісткою добрих стосунків не налагодилося. Будь-яке моє слово приймає в багнети. Я сама, можливо, так само не свята. І як ми на кухні співіснуватимемо? А онуки? Ці малолітні розбійники, п’яти та восьми років, бешкетні непосиди. Даша, невістка, її сини ростуть духовно розкуті.

А я говорю, що вони в’ють з батьків мотузки. Я до цього в їхнє виховання не сувалася, але тепер доведеться вбити їм у їхні дитячі голівки правила пристойності. Навіть якщо це призведе до конфлікту із Дашею. – То може не пускати сина з сім’єю до будинку? – Запропонувала одна з подруг. – Як не пускати? Не по-людськи це! – обурилася Ольга Захарівна. – І не за законом. Син тут прописаний. І має такі ж права на квартиру, як і я із чоловіком.

Мій будинок та будинок свекрухи розташовані у протилежних краях столиці. Їхати один до одного далеко, тому зустрічалися кілька разів на рік. Одного ранку я побачила дві яскраві смужки на своєму тесті. Почуття, що налинули на мене, на той момент важко описати. Здивування та божевільна радість, по шкірі бігають мурашки та невпевненість у собі… Коротше, все змішалося. Через кілька годин я вже сиділа в жіночій консультації, чекаючи своєї черги. Ва гітність підтвердилася, я стала на облік і мене записали в чергу на УЗД. Тоді ми із чоловіком ще не оформляли наші стосунки офіційно. Жили на моїй квартирі, яку подарували батьки. Від весілля ми відмовлялися свідомо, оскільки вважали цей ритуал марною витратою коштів.

Ми планували скромно зареєструвати наші стосунки в РАГСі і поїхати в подорож. Моя ва гітність проходила дуже тяжко. Мене час від часу катували нездужання. Майже нічого не їла, відвідувала поліклініку, де лежала під крапельницею. Так і вийшло, що до декретної відпустки ми не зустрічалися ні з мамою, ні з моїми батьками. Коли минуло тридцять тижнів і мене на роботі відправили у декретну відпустку, моє самопочуття покращало. Стала їсти, недоліком апетиту не страждала. Почала одужувати. Настрій від хорошого самопочуття так само з негативного перейшов у позитивний. Так як самопочуття у мене стало незрівнянно кращим, чоловік запропонував мені поїхати в гості до його мами. Перше, що видала свекруха, побачивши мене з великим животом, було:

“Господи, що ви наробили!” Я впала в прострацію, а чоловік, підхопивши матір, підвів її на кухню. Там вони досить довго сперечалися на підвищених тонах. Завершилася їхня розмова словами свекрухи: ” Дитину заробив, а одружитися не подумав!” Після завершення розмови ми з чоловіком одразу ж поїхали. До РАГСу, на церемонію одруження, ми її, звичайно, запросили. Через її істерику ми побралися до пологів, і звичайно ні про яку весільну подорож мови не могло бути.

– Давно вже доросла, дітей народила, а образа на матір досі душить! – розповідала Ольга подрузі. – Не вибачу їй жебрацького дитинства. Поношеного одягу, розношеного взуття, знущань однокласників! – Але ж у тебе мати-одиначка! – Спробувала заспокоїти подруга. – Їй було складно… – Ага, “складно”! – Скипає Ольга. – Своя квартира, гарна робота в держустанові, де ніколи не було затримок зарплати. Навіть у “лихі дев’яності” її колеги жодного разу не бідували, а ми жили в режимі жорсткої економії. Точніше, не “ми”, а “я”. Про свій гардероб мати дбала… – А для тебе? Скажеш, не купувала? – Так у цьому вся проблема.

Я носила чужі обноски. Те, що добросерді сусіди передавали “бідненькій, самотній матері, що піднімає дочку”. Ось у сусідів було двоє синів. Старшому купили обновку, молодший за ним доношував, і потім це діставалося мені. Такий одяг, після двох хлопців, тільки на смітник викидати. А мене до школи у такому відправляли. Наді мною знущався весь квартал. Ольга тяжко зітхнула. – Але, якби проблема була лише в одязі. Наслідки її скупості я досі лікую. Мені в дитинстві лікар рекомендував плавання, щоб вилікувати викривлення хребта, зуби у мене криві, проблеми зі шлунком… Ні на що вона не знайшла грошей.

– Ну, може, в неї справді не вистачало грошей? – Ксюша, як тільки я переїхала до гуртожитку, вона собі квартиру купила. Економила на мені, щоб квартиру собі купити. …Мати Ольги, Лариса Йосипівна, проживає одна в двійці, яка вже дуже давно залишилася їй від батька з матір’ю. Живе непомітно і самотньо. На відміну від багатьох інших пенсіонерів, вона не страждає на відсутність коштів. У “нульові” купила собі квартиру “на старість”. Добре, ціни тоді були божні. Нині ж здає її за серйозні гроші.

– Ой, ви не уявляєте, що у нас твориться вже який день… свекруха нашої Оленки, стара кочерижка, з’явилася через 6 років. Ви не повірите, що вона зараз вимагає від нашої Оленки-онука! З нашого селища міського типу всі жителі молодше 50 років намагаються втекти. Воно повільно з’їдає і висмоктує всю життєву енергію з людей. Всі, хто залишають місто, селяться в містах ближче до нього. Тільки найсміливіші вибирають Москву, наша Оленка опинилася в списку цих людей: вона змогла влаштуватися на хорошу роботу, знайти багатого, корінного жителя столиці і побудувати зразкову сім’ю. Оленку завжди ставили в приклад багатьом – її однокласницям, подругам з села, навіть незнайомим людям. А тут Оленка змогла підкорити столицю-це вважалося справжнім досягненням в її колі.

Світлана Сергіївна, мати Оленки, радісно розповідала всім навколо, як пощастило її доньці, як вона вдало вийшла заміж і пишалася тим, що дочка досягла всього сама. Втім, самі земляки активно стежили за соцмережами Олени, де вона викладала фото з шикарними букетами, в розкішних нарядах, за кермом дорогої машини або з баrатим інтер’єром на задньому фоні. Олена жила добре-дороrо-баrато, ні в чому не потребувала, здавалося, крім уваги і любові з боку чоловіка і його родичів. Через рік у Олени народився син, а ще через рік вона приїхала до матері з валізкою і малюком в руках. Всі сусіди тоді гадали, на скільки ж до них приїхала Олена. Може, як того разу, перед від’їздом до Дубая? На два тижні? Виявилося, всі поголовно помилялися. Олена повернулася назовсім. З 2-річним сином. Світлана Сергіївна довго ні про що не розповідала, але правда з’ясувалася швидко: чоловік Олени, “баrатий” представник столичної молоді, полюбив іншу і вигнав Олену з дитиною з дому.

Продавши шубу і пару туфель, Олена змогла куnити квитки в рідне місто. Вона вирішила почати тут все з нуля. Без старих помилок, без чоловіка і кого-небудь з його рідні. Як би там не було, і чоловік Оленки виявився не таким вже й баrатієм, судячи з алі ментів, над якими Олена довго сміялася в перший раз. Хлопець жив за рахунок батьків, а конкретніше, за рахунок процвітаючого біз несу мами. І Олена, і її чоловік після цього роз лучення залишилися одні – їм не хотілося навіть дивитися в бік інших людей, і потенційних пар. Днями Олені подзвонила колишня свекруха з дивним проханням-відправити онука до неї , щоб вона виховувала його в златі і в баrатстві. Олена спочатку і думати про це не хотіла, а потім одного разу вона сказала мамі: – Що я можу дати синові? Хороша освіта? Ні. Перспективне майбутнє? Теж ні. А що я можу йому дати? Тільки материнську любов, але хіба тільки цього вистачить в наш-то час? А свекруха його любить дуже. Напевно, хоче повернути собі молодість… Свєта ще не прийняла остаточне рішення, але швидше за все, вона погодиться з пропозицією свекрухи. Може, Свєта права? Може, варто іноді залишити осторонь свій материнський егоїзм і судити, виходячи з інтересів дитини? Адже, об’єктивно, бабуся могла б дати хлопчикові більше, ніж мати.

– Свєт, я неважливо себе почуваю, будь ласка перевір, чи правильно я написала всі цифри-запитала Ольга Миколаївна свою невістку. – Миколаївно, вам nогано? – запитала Свєта, – ось сядьте на крісло. Свєта посадила свекруху в крісло, принесла їй склянку води і відкрила вікно. Вони посиділи так кілька хвилин, а потім Свєта помітила, що на обличчі свекрухи з’явився рум’янець — значить, їй краще. Історія у цих жінок не схоже ні на одну іншу. Вони удвох працюють і повністю забезпечують всю сім’ю. Цьому є, звичайно ж, пояснення: коли Дімі, синові Ольги Миколаївни, було 15, його батько пішов з сім’ї, залишивши сім’ю ні з чим. Хоча, ні, він все ж залишив дещо-борrи. Ользі Миколаївні довелося поодинці виховувати сина, вона почала працювати на декількох роботах, щоб син ні в чому не потребував. Але коли справи стали зовсім погані, Дімі довелося залишити школу. Починаючи з 16 років, Діма поневірявся по підробітках — тут прибирай, там обслуговуй.

За все це Ольга Миколаївна винила себе. Вона не змогла дати синові гарну освіту. Звичайно, Діма потім закінчив школу екстерном, але по факту, освіти у нього не було. Зараз Ольга Миколаївна повністю забезпечує сім’ю сина. Вона хоч і немолода, але на nенсію не йде — знає, що в такій до лі сина є її вина. У Діми зараз троє дітей: він сидить вдома — готує обіди, водить дітей до школи, вчить з ними уроки, робить дрібні роботи по дому, а мати і дружина працюють. Ольга Миколаївна безмірно вдячна Свєті за те, що вона не побоялася фі нансових труднощів і вибрала її сина. Так, багатьом здається така поведінка Діми дармоїдством, але по факту, у нього немає іншого вибору.

Офісну роботу зараз і з хорошою освітою знайти складно, а дрібні підробітки хоч і принесуть rрошей, але не такі, щоб залишити дітей і віддатися роботі. А може, це все неправда, і Дмитро прекрасно може знайти роботу? Адже він якось завів трьох дітей (хоча Ольга Миколаївна безмірно рада з цього приводу; вона любить онуків більше життя, душі в них не чає), залишивши їх на шиї матері; значить, повинен був і про завтрашній день подумати. Це дуже слизька історія. Так, з одного боку, Ольга Миколаївна позбавила свого сина права отримати освіту і забезпечити собі хороше життя самостійно, але з іншого боку, зараз, в століття технологій, можна з легкістю отримати освіту за допомогою інтернету, і вже за 10 років Дмитро міг би знайти собі хорошу роботу. Напевно, тут вся справа в людях – ми самі творці свого життя.

Іра і Ксенія працювали разом. Вони і за межами офісу дружили. Іра була спокійним, домашнім дівчиськом, а Ксенія – навпаки, була активною тусовщицею. Напередодні Нового року дівчат вирішили відправити у відрядження. Ксюша відразу зраділа: по-перше, вона була в передчутті нових пригод, а по-друге, вона хотіла відправитися до батьків в інше місто, а тут, яке щастя, як раз в місті батьків у них пересадка. Іра ж відрядження не любила. Вона взагалі з дому неохоче виходила. Їй було комфортніше перебувати вдома-далеко від незнайомих людей і нових знайомств. Дівчата повинні були їхати 3 дні до рідного міста Ксенії, а потім ще день до кінцевого пункту. Було вирішено так: Ксенія з донькою на літаку летить до батьків, чекає там Іру 3 дні, вони разом їдуть далі на поїзді, а дочку забирають вже на зворотному шляху. Звичайно, Іра була не в захваті від перспективи їхати 3 дні на поїзді одній, але хіба у неї був вибір? Перед посадкою Іра вирішила походити по вокзалу, подивитися, що там продається в цих міні-магазинчиках.

Підійшовши до стенду з магнітиками і різними сувенірами, Іра зупинилася: “Невже, хтось куnує це?”- думала вона. І тут знайшовся цей хтось-високий, красивий чоловік з легкою щетиною, темним волоссям і з аристократично блі дою шкірою. – Скільки коштують магнітики з пам’ятками? – запитав він у продавця, потім, почувши відповідь, додав, – дайте 6. “Такі розбивають серця на кожному кроці,” – думала Іра, дивлячись на нього, — “він на мене навіть не гляне. Не дарма ж мене мишкою називають. Такі, як він, на таких, як я, не дивляться…”. Раптом оголосили посадки, і Іра стрімко пішла в бік поїзда. Незнайомець розчинився в натовпі. Іра зайшла в купе, розташувалася на своїй нижній полиці, сховала валізу. Тут в купе зайшла жінка з дитиною: – Дівчина, я з дитиною не можу на другій полиці спати. Чоловік брав квитки – не помітив, що там верхня полиця. Можете, будь ласка поступитися місцем? Ксюша влаштувала б мирову, адже: а) квитки на нижню полицю коштують дорожче б)з якого дива вона повинна була поступитися їм місцем? Але Іра не така.

Вона спокійно зібралася і полізла на верхню полицю. Вночі Ірі не спалося. Вона вирішила вийти-обполоснути обличчя холодною водичкою: кажуть, це допомагає спати. Повернувшись, Іра виявила якогось довгоногого мужика, сплячого на її місці. – Вибачте, ви зайняли моє місце… — сказала Іра впівголоса. – Дівчина, молю, не будіть дитину, он, сусідня полиця вільна, спіть там, будь ласка, — сказала жінка з нижньої полиці. Ірі нічого не залишалося. Вона забралася на другу полицю сусіднього ліжка і, на подив, швидко заснула. Вранці всі прокинулися разом. Першим всіх розбудив голодний малюк. Коли всі встали з місця, жінка, яка просила Іру спати на верхній, раптом видала: – Семен Аркадійович, що ви тут робите? – О, — промовив чоловік, що спав на місці Іри , — і справді… Це був він, той красень з магнітиками … він зістрибнув з полиці і почав вибачатися перед Ірою. Та просто реготала, адже треба ж, як круто все змінилося…

Інші 2 дні Семен та Іра провели разом. У них знайшлося багато спільних інтересів і рис характеру. Вони жили в одному місті. Магнітики Семен купив для своїх колег, а так він був вільний. Ксюша чекала, коли ж з’явиться Іра, але дівчини на пероні не було. Раптом вона побачила недалеко від себе Іру з якимось незнайомцем. Вони обіймалися, хихикали, поводилися, як заkохані підлітки. Потім до чоловіка підійшла інша жінка, Іра поцілувала незнайомця, і вони розійшлися. -Так-так-так, — почала Ксюша, роздивляючись незнайомого красеня , — це хто? – Мій майбутній чоловік, — впевнено відповіла Іра, — ми знайомі цілих 3 дні. – Ага, дурочка, хокеїст? – Нейрохірург, — відповіла Іра , — та жінка-колега, вони поверталися в рідне місто після важкої оnерації. Ми зустрінемо Новий рік разом – так вирішили. – Дурепа ти моя … — сказала Ксюша, обійнявши Іру. Іра і Семен зустріли Новий рік разом і зіграли весілля вже через місяць: їм здавалося, що вони знайомі вже ціле життя, а не днів 30. Так вони і живуть досі.