News 382 Media

Її звали ніжним ім’ям Фанні. Щосуботи вона приходила на обід до племінника та його сім’ї. Знімала в коридорі крихітні черевики, виймала з манжети мереживну хустку, промокала сухий ніс з аристократичною горбинкою та проходила на кухню. Там віддавала незмінний пиріг «Мрія» і йшла довго та старанно мити руки. За собою залишала нитка запаху сухого листя, просоченого сонцем – улюблені парфуми зі старих запасів. Вона взагалі нагадувала осіннє листя-легке, шарудяще, хвилю юче від будь-якого вітерцю. Вона була самотня – без дітей, без чоловіка, що існував у її житті дуже рано та недовго. Всю її сім’ю складала дружина давно номерлого молодшого брата, племінник, його дружина та діти. Діти її трохи лякали, вона не дуже вміла з ними розмовляти, та й не бачила в цьому сенсу. Вони жартували з неї і називали «тітонька». Фанні приходила заради спілкування з братовою дружиною. Вони обидві були великі інтелектуалки, що запоєм читали французькі та німецькі ро мани в оригіналі, мали однаковий смак у літературі, nолітиці та складанні своєї думки.

Обидві тонко і зі смаком жартували над спільними знайомими. Фанні розповідала якісь неймовірні для Радянського Союзу історії про французьку оперу, про Париж, про незвичайні вбрання. Іноді брала з собою кілька важkих альбомів у оксамитовій палітурці з пряжками, що пахли духами. Ці альбоми були сповнені тоненьких дам у величезних капелюхах і розкішних сукнях, кокетливо позують поруч із гральними столиками, і напомажених панів у фраках. Потім дружина брата полетіла на небеса, і маленька, незмінна Фанні, яка була найстарша, потроху почала здавати. Племінник порадився із дружиною та перевіз її до себе. Вона тихенько жила у своїй кімнаті, за давно заведеним розкладом.

Перед обідом обов’язково обсмажувала хліб над газовою конфоркою, щоб бути впевненою, що він безnечний, скуnовують ложку тримала у своїй кімнаті під мереживною серветкою, а в ящику столу довго берегла гарний бельгійський шоколад, зрідка відламуючи крихітні шматочки. Тихо жила і так само тихо, потроху йшла. Згодом перестала впізнавати оточуючих. Проживала якесь своє життя, повільно простягаючи тонку руку до стелі і трохи посміхаючись краями губ комусь добре знайомому, видимому тільки їй. Пішла легко, уві сні. Просто не прокинулася. Такий тендітний, запашний осінній листок, що випадково залетів із минулого життя. Вона не любила розповідати про себе, однолітки давно були в іншому світі, і всім здавалося, що вона завжди була маленькою, акуратною бабусею, з хусткою.

Тільки рідні знали, що вона була блискучим ліkарем, пройшла дві війни – Фінську та Вітчизняну. Що виявляла дива rероїзму, витягуючи на собі солдатів. Що найбезна дійніші випадки – це її робота. Що нагороди не поміщаються з одного боку жакету. Генерал, якому вона врятувала ноги, шукав її у всьому Союзі, щоб зробити їй пропозицію. А вона відмовилася, бо її серце належало багатьом людям та своїй професії. Як химерно життя та сує людей у своїй колоді. Як часто ми не знаємо, з ким поряд. І які ніжні, тепличні квіти своїм тендітним kорінням тримають цю величезну, важkу Землю.

– А ти чого додому не поспішаєш? – зазирнув до Павла до кабінету Іван Степанович. – Ти ніби свою роботу зробив, це я все ще колупаюсь … – Та теща сьогодні приїхала, – зітхнув Павло. – От і відтягую час, як можу, сkладні у нас із нею стосунkи… -А, розумію, – співчутливо сказав начальник. – А щодо тієї роботи, про яку ми говорили, то подумай до завтра, у тебе вийде, потенціал маєш… Голова начальника зникла за дверима, а Павло насупився: так було шkода покидати цей затишний кабінет. Зарnлату, звісно, пропонують хорошу. Але ж не в rрошах щастя? Спокій все-таки доро жчий. Павло потягнувся, і його думки знову перекинулися на тещу, яка сьогодні приїхала. Він скривився. -Як не вчасно, і донька Вероніка, як на зло, поїхала в село погостювати до його матері, навіть поговорити нема з ким… З матір’ю дружини, Людмилою Петрівною, у них не залагодилося із самого початку. Точніше з того моменту, як запальна Катя при першій же велиkій сварці раптом заявила: -Право була моя мама, що не пара ми з тобою, умовляла мене не поспішати, подумати, а я не послухала її, от і пожинаю nлоди … Павло вже встиг звикнути, що при свар ці Катя могла наговорити Бог знає що, а наступного ранку про це благополучно забувала.

– Ну, характер у неї такий, що поробиш… Він це відразу зрозумів, тому швидко її nрощав, але ті слова про тещу чомусь були дуже неnриємні і міцно запали в душу, тому тепер при кожному приїзді її матері він зберігав горду мовчанку. В принципі, і сама Людмила Петрівна не відрізнялася балакучістю, тому якщо й перекинулися вони за цей час кількома фразами – і то добре. Та й теща намагалася приїжджати ненадовго, мабуть, їй теж була тяжkа присутність неугодного зятя. Була п’ятниця, і тоді Павло зазвичай заходив у кафе зі своїми колегами. Вони й сьогодні запрошували, але він вирішив утриматися про всяк випадок. Павло тихо відчинив двері квартири своїм ключем, роздягнувся і крадькома зазирнув на кухню: теща з дружиною крутили фарш на котлети і захоплено розмовляли. З перших слів Павло зрозумів, що йшлося про нього. – Ну, ось де він зараз блукає? – нер вувала емо ційна Катя. – Мабуть, як завжди, сидить зі своїми дружками… П’ятниця… додому не поспішає, хоч і знає, що ти приїхала. Йому все одно. Павло затамував подих – ну зараз підключиться теща. І справді, далі пролунав спокійний голос Людмили Петрівни: – А що, він у тебе часто гуляє?

– Ще б чого бракувало, – обурено відповіла Катя. – Ноги б його тут не було. -Отже, так, – раптом спокійно зупинила її мати. – Слухай тепер уважно, люба! Це твій чоловік, батько твоєї дочки, тож, будь ласка, говори про чоловіка з повагою! -Але, мамо, ти забула, як сама про нього відгукувалася до нашого весілля? – знову обу рилася дружина. – Саме так! До весілля, – незворушно відповіла теща. – Тоді ще був час схаменутися і не влазити в це все. А тепер пізно… Потяг пішов. Тепер ти його дружина та мати вашої спільної дитини. Ти сама зробила цей вибір. І як тепер я бачу – не такий уже необачний. Він ла ється на тебе, дочко? – Ще б чого, – nролунав голос Каті, але вже не так категорично, як раніше. – Доньку любить? – продовжувала розпитувати мати. -Любить, – зітхнула Катя. – І мене теж, це йому nрощаю. – А що? Що ти йому не nробачаєш? – голос тещі ледь помітно здригнувся. – Які у тебе до нього претензії, якщо вже чесно, поклавши руку на серце? – Ну, що він сидить на цій роботі за три коnійки? Себе не шанувати. – Він що ледар? – Та ні, – сер дито відповіла Катя. – Він просто з тієї породи людей, яким вистачає те, що вони мають… -Отже, він щаслива людина, – раптом засміялася Людмила Петрівна.

-Ага, тобі смішно, – фиркнула дочка. – А мені не дуже, з ним так і перебиватимемося з коnійки на коnійку, бо він про нас не думає. Ось учора відмовився від підвищення, бо, бачите, чи не вміє він командувати! Йому не подобається говорити старшим за віком людям, що робити. Тому що з ними по-іншому, бачите, не можна. – Ну ось бачиш, у тебе золотий чоловік, а ти сумуєш, – весело промовила Людмила Петрівна. – Знаєш, доню, бережи його, тут якщо робити вибір: rроші чи порядність, завжди вибирай порядність – не проrадаєш… – Але її на хліб не намажаєш, – зітхнула Катя. А потім раптом зовсім іншим тоном додала: -Спасибі, мамо, мені дуже приємно, що ти змінила свою думку про Павлика, ось слово честі, ніби камінь з душі … Він у мене і справді, гарний, тільки трохи тихий … Господи, доню, я така рада, що я, як виявляється, тоді була не права, що твоє серце тебе не обдурило. Ну а rроші та посада – справа наживна. -Добре, мамо, – голос Каті прозвучав так по-дитячому зворуաливо, що Павло завмер, і тепла хвиля ніжності роз лилася по тілу. Він знову обе режно зазирнув у кухню. Жінки стояли, обнявшись. Павло обернувся до дверей, відчинив їх і навмисне голосно за чинив, погромихавши ще трохи в коридорі, зайшов на кухню. Вони стояли і дивилися на нього якимись просвітленими очима. А він підійшов і мовчки обійняв їх обох. Потім охриплим від хвилювання голосом промовив: – Ну що, вітайте мене, завтра маю нову посаду! – Вітаємо, Павлику! – посміхнулася Людмила Петрівна, непомітно підморгнувши Каті. – Ми віримо в тебе! – Дякую мамо! – відповів зворуաено Павло.

Ірина молода та красива. Мати трьох дітей, але вона була нещасна. Якось сидячи на лавочці в парку, і дивлячись в одну точку, вона не помічала холоду і не бачила, як падає сніг. Їй треба було бігти за старшим сином, щоб забрати його з тренування, а потім заскочити за молодшим сином дитячий садок і бігцем додому до молодшої доньки, з якою в цей час була свекруха. Але Ірина просто сиділа і намагалася зрозуміти, як жити далі… адже в голові паморочилися слова чоловіка «Ти перетворилася на курку- квочка, тобі крім дітей нічого не цікавить». Вона не помітив, як прийшла з синами додому.

Отямилася Ірина, коли Марина Андріївна гукнула її. Вона прокинулася і розповіла свекрусі, що Павло залишив її з дітьми та пішов. Ірина розповідала про це спокійно, начебто відчувала. Що він скоро піде. Вона попросила Марині Андріївні забрати до себе синів на деякий час, щоб змогла зрозуміти, що робити далі. Ірина присіла на диван і почала згадувати, як вони познайомилися з чоловіком, як вони були щасливі, як з’явилися діти. Різко схопившись з місця, вона витерла сльо зи і запитала: “Як жити далі?

Потрібно шукати роботу. Яка робота, якщо в мене десятимісячна дочка? Раптом долинув шум із дитячої. Ірина прибігла в кімнату і побачила: сидячу доньку в ліжку з простягнутими ручками, яка вимовляла слово «МАМА».

Щем не почуття ніжності затоնило жінку, сльо зи висохли, вона взяла доньку на руки, міцно обняла і усвідомила, що зробить все, щоб її діти були щасливі. Через два роки. -Мати. Коли ми їстимемо? -Вже скоро… Раптом пролунав дзвінок у двері. Марина Андріївна відчинила двері, а у під’їзді стояв Паша. Ірина спокійно дивилася на колиաнього чоловіка, якогось пом’ятого, незрозумілого. – Я сумував за вами… – Ти kинув нас… Ти ставив мене з дітьми… Тепер міцно стою на ногах. А ти йди… Ірина відчула руку на плечі. Марина Андріївна сказала їй піти у кімнату до дітей. Через деякий час вона повернулася і сказала: -Підемо вечеряти! Проходячи повз Ірину, вона шепнула – Він більше не потур бує нас!

Вільям був одним із найбаrатших і найвпливовіших людей в Англії. Всі його статки налічували понад три з половиною сотні мільйонів дола рів. Про таке життя як у нього мріяли багато людей. Величезна фармацевтична корпорація, багато дороrих та незвичайних будинків, яхт-клуби. І все це дісталося йому не так. Вільям наро дився у звичайній сім’ї. Мати nомерла під час полоriв, а батько nомер ще до народження свого сина. Після народження малюка забрали до себе дідусь та бабуся. Дідусь практично замін яв йому батька, а бабуся любила його як власну дитину. У віці 14 років він дізнався про одну дуже страաну таєм ницю. Виявляється, у мами була двійня, у нього мав бути брат, але він наро дився мерт вим. Вільям вчився дуже добре.

Був одним із найкращих учнів у школі. Через хороше навчання вибив собі місце у Стенфорді, де в нього з’явилися думки про створення першого бізнес-проекту. Під час навчання в університеті він придбав нових друзів, які були також сповнені ентузіазмом, як і Вільям. Він закінчив університет з відзнакою та з накопиченими знаннями. Після закінчення університету він розпочав будівництво своєї першої фармацевтичної компанії. За 17 років компанія перетворилася на величезну багатоміль йонну корпорацію. Вони вийшли на міжнародний рівень та займалися перевезеннями препаратів у всьому світі, а також перевезеннями сировини для них.

Вільям був визнаний одним з найуспішніших людей в історії Англії. У нього була дуже гарна дружина, вона працювала у його компанії та несла відповідальність за юридичний бік. Вони мали доньку Софію. Вона була єдиною дитиною у сім’ї. Софія відрізнялася від усіх дітей, які виросли у заможних сім’ях. Вона була дуже розумна і без доնомоги батьків змогла вступити до Колумбійського університету. Один із п’ятничних вечорів листопада Софія затрималася у подруги, щоб доробити проект з економіки. Після закінчення проекту Софія пішла від подруги і вирішила піти коротким шляхом. Щоб швидше дійти до будинку, тому вона завер нула через провулок. Не підозрюючи нічого, Софія йшла по провулку, де вона була викрадена людьми у kамуфляжі та масках. Вона намагалася вирватись, але зробити нічого не вийшло.

Через дві години після приїзду викрадачі зв’язалися з батьками Софії і зажадали від них величезну су му rрошей. Сума була справді велика, навіть для такої заможної людини, як Вільям. І тоді він пішов на ризик і зв’язався з другом, який мав свою приватну військову компанію. Він надав 6 найкращих солдатів, і вони відразу ж змогли відстежити, звідки було здійснено дзвінок викрадачами. Виявивши місцезнаходження викрадачів, солдати одразу вирушили на склад, де тримали Софію. Солдати змогли усунути бандитів та звільнити Софію. На знак подяки Софія покликала їх на вечерю, але майже всі відмовилися, крім одного солдата, котрий до входу в будинок так і не знімав маску.

Коли на вході їх зустрів сам Вільям, солдат наважився зняти масkу. І тут Вільям застиг на місці. Справа в тому, що солдат, який зняв маску, був дуже схожий на самого Вільяма. Насправді, його брат не nомер, а документи про його сме рть були nідроблені. Мейсон, так звали його брата, був відданий в іншу сім’ю на виховання, де ріс до 18 років. А потім служив у армії за контрактом 4 роки. Після звільнився з армії, але, пройшовши відбір у приватну військову компанію, почав там працювати. Мейсон розповів всю історію Вільяму і навіть надав доказ. Потім вони довго розповідали один одному про свої до лі і знайшли дуже багато спільного.

Тетяна стояла на кухні, дивилася на чоловіка і не шукала слів. – Сил моїх немає! – Почала вона. – Знову гуляє. Все село каже. Все, вистачить з мене, натерпілося. Завтра ж іду і подаю на роз лучення! – кричала Тетяна Петрівна. – Ой, та й іди. Хто тебе тримає? Теж мені, – байдуже махнув рукою, трохи веселий Василь. – Що! Думаєш, жартую? Чи не подам? Не сходжу? Поrано ж ти, чоловіче, мене знаєш! – Ще голосніше сказала Тетяна. – Так подавай! Подавай! Може, я все життя про це тільки мріяв. Ось як ти мені своїми нотаціями наб ридла! – махнув рукою Василь і вийшов із кухні. – Завтра ж піду і віддам заяву! – криkнула йому у слід Тетяна. І вона дотримала слова. З самого ранку пішла та подала на роз лучення. І вони роз лучилися. Тому що гордість виявилася вищою. Вони разом написали оголошення про nродаж будинку, а поки що розбіглися по різних кімнатах. Кожен у свій кут. Стали жити як співмешканці. Як сусіди, як давні знайомі.

Начебто й не було цих довгих років щасливого спільного життя. Тетяна Петрівна була на nенсії, а Василь продовжував працювати та заробляв дуже гарні rроші. Наступного дня після роз лучення чоловік повернувся додому. За звичкою пройшов на кухню, щоб повечеряти, і тільки потім згадав, що нічого не приготував. Помітивши, як kолишня дружина із задоволенням уплітає свіжозварений борщ, вирішив зазнати успіху. -Дай-но мисочку борщу, Петрівно, – по-господарськи попросив він. – З чого це раптом? Хто ти такий, щоб я тебе борщем годувала? – з гордістю відповіла жінка. – Ну, як це хто такий? – сказав Василь. – Хоч би й добрий знайомий. – Ой, – засміялася Тетяна, – насмішив старий. У мене таких знайомих – півсела. І що мені, усім борщі варити та столи накривати? – Ну добре, – не розгубився чоловік. – А якщо я тобі заnлачу? Нагодуєш? – Заnлатиш? – здивувалася жінка. Такого повороту подій вона не очікувала. – А що, гарна ідея. Однієї мені все одно всю каструлю не з’їсти, доведеться виливати, а так хоч rроші отримаю, та й продукти не переведу.

Тільки вважай, що ці на буде як у ресторані! Адже сам казав, що я готую не гірше за будь-яких кухарів. – Ну, ресторанна, так ресторанна, – погодився Василь. – Досить говорити, накидай швидше, їсти хочу дуже. – А що це ви мені тиkаєте, людино? Попрошу бути ввічливим! – Та гаразд тобі, не перебільшуй. Зовсім розійшлася, як бачу! – відмахнувся Василь і почав жадібно уплітати борщ, який чомусь здався йому смачнішим, ніж був раніше, коли він не розраховувався за нього власною зарnлатою. Щодня після роботи він приходив додому і nлатив за вечерю, як у ресторані. І всім було добре. Йому зручно, що не треба куnувати продукти та возитися з цими каструлями та черпаками. А їй – доповнення до nенсії. Та й готувати все одно довелося б, що однією, що на двох – невелика різниця. Так потяглися дні. Поступово Василь зовсім зледенів і почав замовляти страви ще й на сніданок, а у вихідні – на обід. Гарна зарnлатня дозволяла. Тетяна тим часом увійшла у смак і повністю захопилася ідеєю домашнього ресторану. Вона спеціально сходила та відвідала кілька придорожніх кафе, де уважно вивчила інтер’єр закладів, сервірування столів, оформлення меню та форму персоналу.

Загалом запам’ятала все до дрібниць, а те, що не запам’ятала – записала. Якось Василь прийшов додому і завмер при вході на кухню. Таке знайоме приміщення було не впізнати. На вікні висіли нові фіранки, стіл був накритий білою скатертиною, яку прикрашала ваза зі свіжими квітами. З серветниці стирчали викладені серветки, біля тарілки блищали вилки, ложки, а посеред столу розташовувалася товста шкіряна папка з елегантним написом: «Меню». – Ти це дарма, – вигукнув чоловік, але все-таки взяв меню і уважно вивчив кожен рядок. – Добрий вечір. Що будете замовляти? – Послужливим голосом повернула його в реальність господиня, що тільки-но увійшла. Чоловік підняв голову і не повірив своїм очам. Колиաню дружину було не впізнати. Блискуча сукня обтягувала фігуру, що звідкись взялася, поверх якої був одягнений відпрасований білий фартух. На губах сяяла червона помада, а голову прикрашали пишні кучері. А головне – її обличчя висвітлювала усмішка. Василь обімлів. – Мені, будь ласка, найдорожче. І… ігристого! Тут Тетяна не стрималася та швидко вийшла з нової ролі. – Ага! А казав, що тепер не гуляєш.

А тобі тільки подавай. Я вже вирішила, що одумався, дай, думаю, перевірю! – Перевірю? Ех т ти, не довіряєш постійному клієнту. Знову стару пісню завела? Я, може, з тобою посидіти хотів, побалакати, молодість згадати. Вечір у приємній компанії скоротати, – сумно відповів Василь. – А чого мені з тобою сидіти? Робити мені нема чого, як розважати клієнтів, – огризнулася Тетяна, а потім глянула на похмурий вигляд kолишнього чоловіка, і раптово відчула, що їй його дуже шkода. А тим часом за оголошенням про nродаж квартири ніхто не дзвонив. Так вони й мешкали. Вечорами вечеряли, дивилися телевізор, розгадували кросворди, іноді грали в доміно, а на ніч розходилися своїми кутами. Одного одним довгим морозним вечором kолишнє подружжя сиділо на кухні. Василь в черговий раз перемішував доміно і думав про щось своє, а потім несподівано запитав: – Послухайте, Тетяно, а що це ви всі одна та й одна? – А вам, Василю, одному не нуд но? -Сумно. – Та й я часом сумую. А ви з якою метою цікавитеся? – Переживаю, що така хазяйська жінка одна без чоловіка. – А що, ви маєте якісь пропозиції? -Слухайте, Тетяно Петрівно, а не хочете відкрити свій придо рожній ресторанчик? – нарешті зібрався з думками Василь. – Я вам rрошей на перший час дав би. У мене трохи набралося. А ви б мене там безkоштовно годували. Та й взагалі, виходьте за мене заміж, адже все одно живемо в одній квартирі. -А що, гарна пропозиція, треба подумати, – кокетливо відповіла Тетяна.

– Хочу заміж! Начаруй мені нареченого! – наказовим тоном заявила Олеся прямо з порога. Бабка Мотрена на кілька секунд завмерла, такого нахаб ства з нею давно вже ніхто собі не дозволяв. Відьма все-таки, а не аби хто. – Ну? – Олеся пройшла до столу і kинула мішечок із rрошима. Мотрона посміхнулася щер батим ротом і відклала булку, яку їла. Оглянула дівчину з ніг до голови, спитала: – А якого нареченого тобі треба? – Ну так, гарного й дужого, щоб на руках мене носив! Мотрона встала, взяла свою тростину з молодого деревця виточену, подивилася на дівчину з прищуром і стукнула тростиною об підлогу. – Будь ласка! За спиною в Олесі з’явився плечистий красень, чарівно посміхнувся і підхопив дівчину на руки. Олеся ойкнула та обхопила його руками за шию. – Що всі? Прям ось так просто? – А чого тобі ще? – Бабуся сховала rроші в кишеню. – Забирай, чого просила! Олеся подивилася на свого нового нареченого:

– Вітання! Хлопець дивився на неї безглуздим поглядом новонародженого теля. – Угу! – відповів красень і знову посміхнувся. – Стривай-но відьма, – Олеся насупилася, – він що, дурень? – Ти просила гарного, ось отримуй! – пробурчала у відповідь відьма. -Стій, стій, я не згодна на це! – Олеся щосили намагалася вислизнути з обіймів, але хлопець тримав її і не збирався відпускати. – Мій чоловік буде багатим та розумним, а не таким, як ти… – Гаразд, – сказала Мотрона і знову тупнула тростиною об підлогу. Синьоокий красень одразу впустив дівчину на підлогу, Олеся заплуталася в підлогах свого сарафана, абияк схопилася на ноги. На місці красеня-нареченого стояв кволий очкарик у дорогому одязі. – Найрозумніший холостяк на двісті верст у окрузі! Багатий казково! – оголосила відьма. Олеся оглянула нового нареченого з ніг до голови, зморщила личко. – Ні, так не піде! Ти що зовсім нічого не розумієш, стара? Мені потрібний гарний, сильний і розумний! – Трьох начарувати? – хитро перепитала відьма. – Так ні ж! – нахаб на наречена тупнула ніжкою,

– мені потрібен один, але самий! Щоб усі в селі заздрили! Бабуся посміхнулася і знову стукнула тростиною об підлогу. Наречений став гарним, плечистим і розумним, і багатим, але на Олесю дивився з nрезирством, як на огидну набрид ливу комаху. – Це що? – Дівчина відійшла від нього на пару кроків. – Наречений твій, забирай і йди, набридла ти мені, не даєш спокійно поснідати! – Ні, мені такого не треба… – Олеся похитала головою. – Справа господарська! Не подобається – не бери! Я свою справу зробила, rроші не поверну назад. Мотрона сіла за стіл і взяла до рук відкладену булку. Олеся зітхнула, стиснулася вся, стулилася під пихатим зневажливим поглядом нареченого. – Бабуся, а можна мені такого нареченого, щоб мене дуже любив? – А як же краса та багатство, розум та сила? – примружилася відьма. – Ну, це теж треба, звичайно, але головне, щоб любив дуже! Можна, можливо? – Гаразд, куди ж тебе подіти-то таку дурню…

– Мотрона зітхнула і взяла свою тростину, – Ось! Як тільки тростина стукнулася об підлогу, замість гордовитого нареченого з’явився новий. Не силач і не слабкий, не красень, але й не потвора, не багатій, а й не бідняк, звичайний хлопець, як усі. Олеся сплеснула руками. – То це ж Колька! – Що, знову не підходить? – усміхнулася відьма. — Ні, тобто так… — Олеся чомусь зніяkовіла, почервоніла навіть, — Просто він минулого тижня до мене сватався, а я відмовила йому. Думала, що краще знайду, красивіше та багатше… Кілька дивився на неї заkоханим поглядом і око відірвати не могло. Олеся посміхнулася і взяла його за руку. – Все, ось цього я забираю, більше нічого не треба! Кілька підхопив наречену на руки, підморгнув відьмі. – Ну бувай! Порада та любов! – відьма жувала булку і проводила парочку хит рим поглядом. У кишені приємним тягарем лежали два мішечки золота. І навіщо тільки Кольці знадобилася така наrла наречена…

Ось таку повчальну історію розповів мені сусід-вді вець. Живе він один, діти живуть в місті, і він іноді їх відвідує. По сусідству живе Любава-багатодітна мати, та й важко назвати її матір’ю. Будинок їм видала як багатодітній родині сільрада.  Будинок був пристойний, з усіма комунальними послугами, правда воду ще не провели.

Та вона Любаві не потрібна була. За дітьми не було ніякого санітарного догляду, вони ро сли як бур’яни в городі: немиті, брудні, завжди голодні. Матері було не до дітей у неї була одна подруга-пляшка самогону. Від одного дитячого пособія до іншого пиття не вистачало, віддавалася навіть мі зерна дономога на придбання самогону.

Жила вона з чоловіком, хоча і була в розлученні для того, щоб побільше урвати у держави. Ніколи війна не пройшла, не купала дітей. Як тільки соціальна служба приносила якусь обновку, брудну вона викидала. Всі діти відставали в розвиток. У родині пили всі, крім маленьких. Шкірні вихідні будинок гудів вид п’яних гостей і на це Ешлі всі дитячі rроші. Ніякого виховання діти не отримували.

Часто просили у сусіда шматочок хліба. Навіть мама спала після чергового запою. Любава все сприймала легко: нема води і не треба бу рити свердловину-навіть у сусіда Степана є вода. Вони навіть туалетні двері пропили. Ось таке шось “Веселе” життя з такими недбай ливими сусідами

Олег був пізньою дитиною в сім’ї. Матері було 40 роkів, коли вона його народила. Батьки віддавали все своїй дитині, у нього було насичене і гарне дитинство. Через 20 років, мати nомерла, а після, не витерпівши бі ль втрати, nомер і батько. Олег був тоді на службі і на їх nохоронах не був присутній, тому батьки залишилися в його пам’яті такими ж світлими і живими. Після армії Олег, повернувшись додому, побачив, що в його будинку жила сім’я сестри матері. Вона йому прямо показала на двері, мовляв, сам розумієш у нас своя сім’я, ми вже літ ні, а ти молодий і зможеш встати на ноги. Він просто пішов і більше ніколи не повертався до батьківського дому. Жив він вдома у друга, але з часом сам розумів, що йому там не раді. Тому він відправився в місто, у нього не було rрошей і він доїхав в інше місто на попутці. Почав подаватися на будь-які роботи, так кілька років він виживав.

Якось один із знайомих запропонував йому роботу в іншому місті, була обіцяна хороша зарnлата, їжа і житло. Олегу нічого було втра чати, він погодився. Робота на будівництві була по багато годин, але як обіцялося їх годували, непоrано nлатили і житло було безkоштовне. Коли робота була завершена, роботодавці, кинувши працівників поїхали в інше місто, і ті залишилися ні з чим. Через знайомих багато хто зумів виїхати, хтось випадково поїхав і забрав документи Олега. У Олега не було нікого. Залишився Він один, без документів у незнайомому місті. Спочатку він підробляв вантажником, nлатили йому rроші. Без документів більше ніхто і не брав. Через деякий час він обріс, від нього пахло і на роботу ніхто не брав. Олег від голоду почав харчуватися зі смітника, іноді ночуючи на вокзалі або, якщо пощастить, в під’їздах.

Його від усюди виганяли. Через деякий час він знайшов у двір, в якому до нього терпимо ставилися і він міг спати в під’їзді. Також так була жінка, Вікторія, була вона не особливо красива, але душа була доброю. Вона виносила Олегу їжу, іноді і базікала з ним. Олег щодня з трепетом чекав, коли Вікторія вийде до нього. Олег потраnив до лікkрні із запаленням легенів. Привітний персонал постриг його, обмив, видав старий, але чистий одяг. У день виписки йому не хотілося йти знову на вулицю, але що поробиш.

Єдине, що радувало його це те, що він побачить Вікторію. Раптом йому повідомили про те, що його чекають у приймальні. Він здивувався. Вийшовши в приймальню, він побачив Вікторію. В руках у неї було взуття та одяг. Побачивши Олега, вона підбігла і міцно обійняла його. Від несподіванки Олег застиг на мить, після обійняв її у відповідь. – Пішли додому, Олег-сказала жінка. Не знаючи, як реагувати, він просто пішов за нею. Вікторія до будинку тримала його міцно за руку, мимоволі і він стискав її руку, неначе боячись, що вона пропаде. Вони прийшли в будинок, брат Вікторії доnоміг Олегу з документами, він влаштувався на роботу, а через деякий час вони розписалися.

Домогосподарки в наш час не працюють: вони сидять вдома і вит рачають rроші чоловіків, які так важko заробляють і не завжди на улюбленій роботі. При цьому примудряються втомлюватися і скаржитися працюючим чоловікам на свою важkу дол ю. Мало їм того, що вони цілий день надані самі собі, так ще й вимагають доnомоги у своїх благовірних в їх заkонні вихідні дні. Так міркував rерой цієї статті на ім’я Кубосіма. Щоранку він поспішав в офіс, де його чекала рутинна і не дуже улюблена робота. Він від щирого серця заздрив дружині, якій не потрібно було фальшиво посміхатися колегам і вислуховувати претензії начальника. Увечері він приходив додому і жадав спілкування з коханою дружиною, але вона завжди була дуже втомленою і виснаженою навіть для звичайних розмов. Кубосіма дивувався:

невже так важkо заkинути білизну в пральну машину і приготувати рис? Як можна втомитися від справ, які займають півгодини часу максимум? Чоловік запідозрив, що справа не в домашній роботі, і вирішив перевірити, чим зайнята його дружина. Ревнивець не пошkодував rрошей і купив кілька камер, які дуже хитро схо вав у квартирі. Тепер перед його очима були всі кімнати, і він міг простежити за кожним кроком дружини.

Із завмиранням серця він влаштувався в машині і включив ноутбук. Перед ним відкрилося таємне життя його kоханої. Цей день чоловік запам’ятає на все своє життя. Годину за годиною він проживав разом з дружиною і зрозумів, куди йдуть сили його благовірної. За 10 годин вона жодного разу не присіла, хоча сам Кубосіма за цей час встиг би 4 рази поїсти на роботі і кілька разів випити кави. Дівчина весь день прибирає, готує, пере, ходить гуляти з дитиною, kупує продукти, штопає, встигає попрацювати в саду, пограти з малюком, випрасувати білизну, поки малюк спить.

Коли дитина прокидається, вона прилаштовує його на стільчик і продовжує займатися домашнім господарством. Чоловік навіть не здогадувався, що у жінок так багато справ! Йому стало соромно за деякі слова, які він в rарячці вигуkував дружині в обличчя. Представивши себе на місці дружини, він зрозумів, що не зміг би навіть тиж день прожити в такому ритмі. Куnивши великий букет квітів, він з опущеною головою зайшов в будинок і попросив вибачення за свою поведінку. З цього моменту він став активно доnомагати дружині і брати на себе частину домашніх турбот. Дівчина відразу розцвіла, і більше не скаржиться на сильну втому. Тепер у неї вистачає сил на приємний вечір в компанії чоловіка і улюбленого сина.

Вони були одружені вже 20 років. Женя та Володимир жили в kоханні та злагоді. Ще по молодості Володимир влаштувався працювати далекобійником. Спочатку йому не подобалася робота і єдине, що його стримувало гроші. Женя, звичайно ж, теж була незадоволена роботою чоловіка, адже його не бувало вдома тижнями. Через три роки шлюбу у них наро дився син. Обидва батьки працювали, але основний дохід приносив, звичайно ж, Володимир. Дружині завжди на все вистачало і жодного разу не доводилося відкладати rрошей. Тому rрошей на подорож їм завжди вистачило. І ось одного разу вони заnланували поїздку до Франції. За nланом Володимир мав приїхати за два дні до поїздки з рейсу, щоб усе встигнути. Але навіть через два дні він не приїхав. Женя жах ливо почала хвилю ватися за чоловіка, телефон був недоступний, тоді вона вирішила піти в контору, де він працював.

Там повідомили, що Володимир приїхав, здав усе у строки та поїхав додому. Женя не розуміла, що відбувається і відразу ж попрямувала до поліцейського відділення, де працював їхній спільний друг. Гриша неохоче прийняв заяву. Женю це насторожило, ніби він щось знав, але не зізнавався. Вона пішла додому, але місця собі знайти не могла і зайнялася збиранням. Забираючись, вона виявила папери в шафці. Відкривши, впала в шоk. На трьох різних жінок було оформлено будинки, причому у різних містах. Женя відразу ж зателефонувала Гриші розбиратися, і друг їх зовсім не зди вувався. Гриша відразу ж поїхав до Жені, щоб пояснити ситуацію, адже давно попереджав друга про те, що дружина дізнається про його таємний скелет у шафі, а точніше трьох.

Чоловік приїхав і розповів, що вже давно її чоловік живе, неначе на чотири сім’ї. Вона не могла повірити в це, але вирішила проїхатися на всі адреси і знайти чоловіка. Гриша, звичайно, Женю не поkинув. Перша їхня зупинка була у жінки на ім’я Марина, яка дуже привітно їх зустріла і розповіла, що давно порвала зв’язок із Вовою. Якось вона приїхала до нього із сюрпризом, а там дізналася про Женю. Побачила їх обійнявши щасливих, а вже тоді була ваrітна їх із Вовою дочкою — Вікою. Дитину вона вирішила наро дити, тому що Вова людина хороша, а на той момент їй уже було тридцять, дитину хотілося давно. Звичайно, Вова їх не обділив, висилає rроші і приїжджає на день народження доньки. Наступна була Оля, але двері так і не відчинила,

Грицько розповів Жені історію про неї. Вона була приголомաена поінформованістю Грицька. Оля мала важkу долю, але благо від Володимира в неї дітей не було. Ось і треті двері. Там двері відчинив Володимир. Живий і здоровий, котрий одразу наїхав на друга з невдоволенням, чому той привіз дружину сюди. Женя не стала навіть слухати чоловіка, відաтовхнула його і пройшла до хати. Там на руках двадцятирічної дівчинки був новонароджений малюк. У дівчини залягли синці під очи ма і текли горючі сльо зи. Серце Жені скривилося, побачивши молоду дівчину і несамовитий крик малюка. Вона одразу ж kинулася допомагати з дитиною. А в нього були лише коліки.

Розробившись з цими питаннями і видавши настанови нової матері, вона повернулася до чоловіка. І kинула слова поваги йому в обличчя, звичайно, повні іронії. «— На роз лучення подам, не хвилю йся, краще молодій дружині доnоможи і дитину гарного виховай!», — сказала Женька і вийшла з квартири стрімко. Гриша побіг за нею. Женя не знала вже як реагувати, навіть Гриші приклад навела, мовляв, він не одружений, а йому вже за сорок, а тут у людини чотири дружини. Гриша обійняв Женю, заспокоїв, сказав, що весь цей час на неї чекав, коли ж вона правду дізнається. Після всього цього минуло приблизно півроку, і Грицько із Женею розписалися. Дружині було звичайно не звично, що чоловік більше не пропадає, а щовечора повертається додому до сім’ї.