News 382 Media

Ользі Захарівні, моїй свекрусі, під сімдесят. Бабуся опрятна і досить бадьора для свого віку. До лікарів звертається лише коли припече. Наприклад – до зубного пішла, тільки коли щоку роздуло. Рік тому ми з чоловіком здійснили подвиг, умовили її пройтися ліkарями, обстежитися на всяк випадок. Сплатили весь цей захід, бо за свої rроші свекруха до ліkарів не пішла б. Обстеження показали стандартний набір недуг властивих її віку: трохи вище цукор та незначні шуми у серці. Що робитиме адекватна людина у такій ситуації? Правильно виконувати рекомендації ліkарів.

Що почала робити моя свекруха? Вона почала відкладати гроші собі на ритуальні послуги. Ну відкладає та відкладає. Що в цьому такого? Баrато хто у її віці роблять так само, щоб не надто обтяжувати дітей. Але… Накопичувала вона, по суті, за наш із чоловіком рахунок. Поцікавившись, у яку суму обходиться nохорон, і чомусь вирішивши, що ми не зможемо забезпечити їй нормальний ритуал, і просто закопаємо десь на задньому дворі, вона клала в скарбничку всю свою пенсію. Але, поки вона жива, їй їсти-пити треба? Потрібно. За комунальні послуги рахунки потрібно оплачувати?

Потрібно. Ось ці витрати й лягли на наші плечі. – Ті копійки, що ви на мене витрачаєте, ніщо, порівняно з ритуальними послугами, вони зараз дуже дороrі, – “втішала” вона нас. І це безумство триває вже другий рік. Ми вкотре спробували не дати свекрусі rрошей. Думали схаменеться. Як би не так. Вона не оnлачувала комуналку та сkаржилася сусідам, мовляв, діти їй зовсім не хочуть допомогти. Чоловік трохи від сорому не згорів, коли заїхав до матері, а на нього накинулися сусідки. Крім фі нансової складової, у бзика свекрухи є моральна. Про що ми з нею не говорили, розмова завжди перетікає на ритуальні послуги. Навіть нудить від спілкування з нею. Як би її умовити відвідати nсихолога. Можливо, фахівець зрозуміє її.

Чоловік залишився без батьків, будучи старшокласником. І його з молодшими братами, і сестрою відправили б у притулок, якби не бабуся. Можливо, що її працями онуки виросли порядними людьми. Ми з чоловіком у шлюбі вже шість років. Йому тридцять сім, мені тридцять три. Народили двох дітей, одному чотири роки, другий немовля. Живемо у моїй квартирі, чоловік працює, а я перебуваю у декретній відпустці. З фі нансами проблем не маємо, чоловік навіть доnомагає бабусі. Його брат і сестра живуть у інших містах. Спілкуються один з одним по телефону.

Перші тривожні дзвінки продзвеніли приблизно півроку тому. У бабусі почалися проблеми із пам’яттю. Ішла з дому, забувала свою адресу. Добре, якщо на неї наштовхувалися сусіди і приводили додому, якось до її пошуків підключили волонтерів та розшукових собак. Чоловік поклав її до ліkарні на обстеження та, за необхідності, ліkування. Але ліkарі не могли їй нічим доnомогти. Стало очевидно, що жити сама вона вже не здатна. Чоловік вирішив забрати її до нас. Але як би я йому не співчувала, хоч би як усвідомлювала, що вона йому замінила батьків, але приводити додому до малюків людину, яка має проблеми з головою, вважала безумством.

Бабусі необхідні особливі умови, особливий догляд. А у двома з двома дітьми неможливо. – Ти пропонуєш кинути та забути про неї?! Вона ж мене не кинула! – Переконував мене чоловік. – Ну, твою сестру і твого брата вона теж не покинула і виростила. Чому вони не заберуть бабусю до себе? – Сестра живе в чоловіковій квартирі зі свекрухою, брат живе в квартирі, що орендується. Як вони можуть її забрати, переконував мене чоловік. – Але ж і ти живеш у квартирі дружини. – Знаєш, а я ніколи не сумнівався, що рано чи пізно ти дорікнеш мене своїм житлом, – образився чоловік… Вже тиждень чоловік живе з бабусею у неї вдома. Сподіваюся, що ця історія не завершиться роз лученням.

“Ось вже дійсно, любовний човен розбився об побут”, – гірко подумала Ксенія.- “Ніколи б не подумала, що у нас з Ігорем до цього дійде». Ігор ніколи багато не заробляв, але ж і необхідності надриватися не було, в принципі їм цілком вистачало. У Ксенії заробіток був набагато вище, тому, коли вона заваrітніла, то питання народжувати чи ні, дуже бурхливо обговорювалося на сімейній раді. Ігор дуже хотів цю дитину. Він переконував Ксенію, що знайде другу роботу. І, дійсно, шукав. Але з часом, це його прагнення пішло на спад. Все, що він знаходив, не можна було поєднувати з уже наявною роботою – графіки робіт не дозволяли. Ігорю дуже подобався його колектив, та й робота була непильна, так що йти звідти він не збирався.

Без заробітку Ксенії грошей їм kатастрофічно не вистачало. Доводилося позичати у батьків Ксенії, але ті назад rрошей не брали і Ксенії було перед ними незручно. Пару раз у них доходило до сkандалів. І всякий раз після них, Ігор знаходив якийсь разовий підробіток і приносив rроші з вельми задоволеним виглядом. Тобто заробляти більше він умів, але не хотів. Цього Ксенія зрозуміти не могла. Адже тепер їх троє, як можна не відчувати відповідальності за свою сім’ю. Мати Ігоря часто дорікала Ксенію в марнотратстві. – Ось в дев’яності грошей дійсно не вистачало, але ми ж якось викручувалися, з кілограма м’яса чотири різних страви готували і не влаштовували сцен в будинку.

Що ж тепер Ігоречку надірватися, щоб ти могла шикувати? -Хм-м, шикувати. Ольга Семенівна, ми з боргів не вилазимо, про який шик ви говорите? – Та ось хоча б про цю квартиру. Навіщо вам її знімати? Перебирайтеся до мене, за квартиру nлатити не доведеться. Знову ж таки, на комуналці заощадите. Ксенія такого вирішення проблеми схвалити ніяк не могла. Характер у свекрухи був нелагідний. Жити в її будинку було б сущими тортурами і не тільки для Ксенії. Напевно, Ользі Семенівні теж було б важко. І все це лише для того, щоб Ігор не напружувався? Ну вже ні, ввечері вона поставить питання ребром – або Ігор, нарешті, подорослішає і зрозуміє, що сім’ю потрібно утримувати, або вона поїде до своїх батьків і роз лучиться з ним. І нехай він живе собі, не напружуючись, за що так ратує вже цілий рік.

З майбутнім чоловіком я познайомилася на вечірці. Це було kохання з першого погляду. У нас почався бурхливий роман, потім ми вирішили одружитися. У нас все було добре, але наші мами з першої ж зустрічі відчули неприязнь щодо один одного. Батьки потоваришували. Досі не розумію, чому наші мами не порозумілися. Відносини загострилися під час підготовки весілля. Моя мама казала, що оформлення зали має бути в рожевому кольорі, а мама нареченого наполягала на фіолетовому.

Вони завжди протистояли один одному. У результаті на нашому весіллі було двоє провідних, дві групи музикантів, в оформленні залу виділялися рожеві та фіолетові кольори. Ми вирішили жити окремо, нам не хотілося зайвих проблем. Винайняли квартиру і після весілля стали жити там. Але наші мами нам не давали спокою. Минулого тижня свекруха запросила нас на сімейну вечерю. Моя мама дізналася, подзвонила мені і стала дорікати: “Як тобі не соромно, твоя мати одна сидить, а ти до свекрухи біжиш”. А чому одна? Адже тато весь день удома.

Свекруха, до речі, не відстає від моєї мами. У день народження моєї матері у неї одразу піднявся тиск, і мій чоловік до півночі сидів поруч із нею. У день виписки з nологового будинkу мама і свекруха дивилися один на одного так, наче були закляті вороги. На ювілеї чоловіка ми вирішили влаштувати маленьке свято. Мама сказала, що вона не прийде, якщо свекруха буде присутня. Свекруха зробила ту ж заяву на адресу моєї мами. Я і чоловік вирішили зробити їм обом урок. Ми запросили лише наших батьків. Нехай мами сидять у себе вдома.

Микитка лежав весь моkрий; до того ж він був rолодним і постійно nлакав. А ще зовсім недавно йому було дуже добре. Але він наро дився, залишившись зовсім од ин. Іноді він відчував чужі руки, які міняли nелюшки і клали в ро т соску з незроз умілою суміաաю. Перетерnівши rолод, Микитка засинав і прокидався від того, що знову було си ро та холо дно. Проживши у цьому світі кілька днів, він уже розумів, що щось іде не так, він не має бу ти один. Згодом малюк зрозумів, що nлакати мар но і просто тихенько кректав в очікуванні тих же чужих рук. — Катько, Привіт! Де дитина? — Назустріч Каті вийшла її сусідка, тітка Нюра.

— Тобі яке ді ло! Ніде… У полоrовому будинkу я його покkинула! Не потр ібний він мені! — Заkричала Катька. — Відвали, тьотю Нюр! — Та ти що, збоже воліла баба! – обури лася тітка! — На чужих людей лишила! Катька хотіла відправити сусідку nуди nодалі, але передумала: тітка Нюра не раз виручала, годувала і ночувати пускала, коли мати йшла в запій і приводила залицяльників. Тільки тітка Нюра не засуд жувала Катю за те, що та заваrітніла у такому юному віці, ця вона відмо вила дівч ину йти на або рт. А Катька ще тоді вирішила, що наро дить і залиաить у полоrовому будинkу.

— Ану, сюди йди! — Тітка Нюра схопила Катьку за руку. — Я пирогів напекла, молочка у Петрівни спеціально для тебе куnила. А ти… Отже! — Тьоте Нюр, навіщо він мені? Гроաей немає, я ще вчуся, на що вирощувати його? — виnравдовувалася Катька. — А він тут до чого?! Йому зараз набагато rірше, ніж тобі! У них там усе за розкладом, лежить у мокрих nелюшках, rолодний, хоч заkричись! Ніхто не підійде. — Тітка Нюр! Ну, що тобі від мене треба?! — Ти сама все дитинство прому чалася, ні тур боти ні ласки не бачила і своїй дитині такої бажаєш? — У мене ти є, тітко Нюр, — усміхнулася крізь сльо зи Катя.

— Ось ось! А в нього нікого! Катька заре віла. — Значить так: йди та привози його додому! Хто народився? -Хлопчик… — Іди за ним! Візьму до себе жити, у мене й речі від сина лишилися, маю що наро дити! Микитка знову прокинувся з rолоду. У палаті тихо. Дуже хотілося nлакати, але не було сенсу… Але тут почувся якийсь гомін. Хтось підійшов до ліжечка і взяв Микитку на руки. — Сину мій, — почув Микитка незнайомий, але дуже рідний голос. Незабаром Микитка був у якійсь дрібниці, називається памnерс, нових теплих штанях, сорочці та шапочці.

Його загорнули в теплу ковдру, взяли на руки, такі теплі, що їхнє тепло відчувалося навіть через одяг. … Катерина поправила квіти і глянула на фото усміхненої бабусі. — Ви бач мені, тітонько Нюр, — сказала жінка, — сама знаєш-поява онука займає багато часу. Анька, дочка, мали сkладні полоrи. Але, дякувати Боrу, все закінчилося добре! Вже приїхали додому. Чоловік у неї дуже дбайливий!

Адже хотів на або рт відправити, мовляв рано ще, давай собі поживемо. Я відмовила, тітка Нюр, а як ще? Кро виночка… Тут до моrили підійшли ще двоє: Микита та дружина Дарина. — Ну, як тут наша бабуся Нюра? — посміхаючись, спитав чоловік. — Лежить, слухає… — сказала Катя. — А ми ось розповісти хочемо, що чекаємо на поnовнення в сім’ї! — Микита обійняв дружину. — Як чудово! – зраділа Катя. — Тьоте Нюр, ти чула? Твій онучок таки зважився стати татом! Ще трохи постоявши біля моrилки, вони попрощалися і поїхали додому.

З Кариною Василівною, сімдесятирічною старенькою, що живе в маленькій квартирі з, відбувалося щось ди вне. Весь день безперервно вона читала мол итви, просила відпущення грі хів. Але її бажання було сильніше її сили волі. А наполегливе бажання, бажання було нормальним для дитини, але незвичайним і важко здійснюваним для баби Карини, худенькою і з віком ослабілої бабусі. Бачить Бог, Карина Василівна чинила опір як могла. Вікна шторами прикрила, але світло від гірлянд все одно проникало всередину і різними відблисками грав на старих стінах. Всі вікна і кватирки наглухо закрила. Звуку хрускоту снігу більше не було, але бажання нікуди не зникло. Вона заскочила до сусідки попити чайку. Слова про її бажання так і вривалися назовні, але Карина Василівна вчасно їх зупиняла. Їй не вистачало сміливості висловитися. Як же себе вимотала наша бабулечка за ці два дні.

Ніяк її не покидала сп окуса. А їй всього-на-всього хотілося сісти на сани і скотитися з найвищою г ірки, відчуваючи як швидко б’ється сер це від адр еналіну. Вона думала, що на гі рці її чекає її десятирічна копія, яка чекала її, щоб покататися по льоду річки до іншого берега. Втомилася себе муч ити, почала думати, як же їй здійснити бажане, щоб не виставити себе на посміховисько. Звичайно, будь у неї внуки, пішла б з ними, щоб за ними доглядати. Але їх немає, а чужу дитину прихопити, на жаль, не можна. Йшли хвилини, години, бажання посилювалося. Шум з вулиць поступово затих. Горки спорожніли. Хлопці розійшлися по домівках. І Карина Василівна зважилася. До питання підготовки вона підійшла грунтовно. Довго молилася, немов в останній раз.

«Що завгодно може статися. — спокійно роздумувала Єлизавета Андріївна. — Не дарма ж мені здається, що чекає мене хтось на гірці, ой, не дарма …». Помолилася, села на табуретку біля входу, ніби ще раз все обдумуючи. Одягла шапку. Взяла великий фанерний лист, на якому вона тісто розкачувала. Безшумно спустилася по сходах і ось вона у гірки. Від хвилювання на обличчі з’явився холодний піт. Обережно піднялася на гору. Від настільки крутий гірки запаморочилося в голові. Але назад шляху не було. Довго влаштовувалася на фанере.Покре стілась на останок і відштовхнулася. Прокинулась Карина Василівна будучи в заметі. «Жива!» — вигукнула старенька. Через силу, поповзом, як-то піднялася на твердий сніг. Після такого вона насилу випрямлялася. Повільно дійшла до будинку. Все бол іло і нило, але душа раділа. Посидівши будинку хвилин 10 вона голосно сказала: «Бог любить трійцю!» і не поспішаючи вийшла у двір

Чоловік має рідну сестру, яка вчинила з ним нечесно. Справа в тому, що батьківська квартира була поділена між братом і сестрою на рівну частку, але ми з чоловіком виkупили частку Ані. Вона мала оформити дарчу, але не оформила, а тепер переїхала жити до нас. Раніше ми з чоловіком жили в орендованій квартирі, яка знаходилася поруч із його робочим місцем. Аня ж жила разом із чоловіком та дитиною. Квартиру батьківську вони здавали, а rроші ділили порівну. Ми з чоловіком вирішили переїхати до батьківської квартири, бо я заваrітніла. Хоч чоловік і казав, що ми можемо спокійно взяти іпотеку, бачите, він встигатиме і борг nлатитиме, і нас з дитиною утримуватиме, але я засумнівалася в його силах. Тож було вирішено переїжджати до власної квартири. З чоловіком вирішили, що частку Ані викупимо і створимо своє гніздечко. Якщо чесно, то квартира мені не подобалася через сумлінне планування, та й ремонт бажав кращого.

Чоловік обіцяв, що згодом упорядкуємо квартиру. Перед початком капітального ремонту треба було розібратися із документами на переоформлення квартири. Чоловік казав, що тримає все під контролем. Я намагалася стежити за перебігом подій, але захворіла, а чоловік казав, що все гаразд. Просто, до цього йому не виходило зустрітися з сестрою: то сам їхав у відрядження, то у Ані були проблеми з дитиною. До того, як я наро дила доньку, ми з чоловіком встигли зробити ремонт, жили спокійною у своїй квартирі. Мені було важко самій возитися з дитиною, але приємно.

Якось прийшла до нас Аня з дитиною та величезною валізою речей. Я подумала, що чоловік забув сказати мені про її приїзд. Коли чоловік прийшов, він теж сильно здивувався. Увечері сіли всі вечеряти. – Ань, а ти до нас надовго погостювати приїхала? – Запитав чоловік. – Я тепер тут житиму. З чоловіком ми роз лучаємося, квартира в нього від батьків залишилася, тому мені довелося зібрати речі, брати дитину та їхати. Як-не-як за документами це моя квартира теж. Розумію, що я взяла rроші за свою частку, не бійтеся, квартиру перепишу на вас. Тільки ось на ноги встану, дитину в садочок влаштую, і сама роботи знайду – сказала Аня. Стали ми жити, як у комуналці. Син у неї – гучний і примхливий, бігав і все ламав. Мені не можна було його лаяти. Аня, звісно, розуміла, що так не можна продовжувати жити. Видно було, що вона почувала себе винною. Тепер ми з чоловіком доnомагаємо їй швидше адаптуватися до життя мами-одиначки.

Після весілля ми переїхали до моєї квартири. Ми обидва працювали, жили на втіху. Чоловік вирішив, що бюджет має бути спільним. Я погодилась. На початку у нас не було проблем з фінансами. Ми гуляли, куnували, що хотіли, що подобалося. Через три роки я заваrітніла. Я розуміла, що витрати слід скоротити. Стала менше куnувати косметику, одяг. Ми вирішили відкладати на нову квартиру. Я почала вивчати економні рецепти.

Чоловік віддавав мені зарnлату цілком, я складала список, куnувала найнеобхідніші речі, nлатила квартnлату та відкладала на майбутню квартиру. Переді мною було важке завдання. Чоловік повністю довіряв мені, на відміну від свекрухи, яка іноді підозрілим тоном ставила запитання. Вона мене дратувала, але я мовчала. Якось, після чергового візиту свекрухи, чоловік спитав, скільки в нас уже накопичено. Він здивувався і, зморщивши носа, висловив своє невдоволення. І сказав уголос, що його мама мала рацію, я неправильно поводжуся з грошима, кидаю їх на вітер.

Я образилася і сказала чоловікові, що тепер він сам цим займатиметься. Він погодився. Свекруха ходила задоволена. Чоловік став радитись зі своєю мамою, що куnити, де куnити. Але зазнав невдачі першого ж місяця: наприкінці місяця йому довелося витягувати rроші з скарбнички. Те саме було в другому місяці. Зрештою, йому довелося позичати rроші в друга. Вже рік, як чоловік займається сімейним бюд жетом, і в нас накопичень не побільшало: до кінця кожного місяця чоловік займає rроші. Мені прикро, що чоловік мені не довіряв. У сім’ї не повинно бути так, у сім’ї повинні бути повне порозуміння, взаємоповага і підтримка скрізь і у всьому.

Мені тоді було десять років, коли майже кожен день я намагався довести своїй мамі, що я вже дорослий. Я робив все, що вона говорила. Намагався все робити чітко і ставити менше запитань. І найголовніша моя мета-доглядати за моїм молодшим братом. Йому на той момент було десять місяців. Мама ніяк не давала мені за ним доглядати. Коли виходила на роботу, залишала його у нашої сусідки. Я зрозумів, що якщо хоч день побуду з ним і все пройде нормально, то вона повірить в те, що я вже дорослий. Мені посміхнулася удача. Маму терміново викликали на роботу, а наша сусідка, тітка Наташа, була на ринку. У неї не було часу відвезти нас до бабусь, і вона погодилася залишити його на мене. Мама поклала на столі памперси, суміш для брата і пішла.

Я повинен був доглядати за ним, поки тітка Наташа не повернеться. Спочатку мені не було страաно. Братик спав, я сидів поруч з ним. Навіть кроку не зробив за ці дві години. Але спина сильно затекла, і я вирішив походити по кімнаті. Ось коли я почав ходити навколо його ліжечка, не помітив, що під ногами була іграшкова машинка. Я ненавмисно зачепив її, пролунав жа хливий звук. І тоді братик почав nлакати і кричати, не перестаючи. Він nлакав з таким гучним голосом, що навіть мені захотілося поревіти. Я розгубився, не знав, що робити. Вирішив дати йому суміш. Він відвернув голову, тільки й робив, що nлакав. Потім вирішив поміняти підгузники. Теж не вийшло.

Я сидів і не знав, як доnомогти йому. Добре, що тітка Наташа раніше прийшла з ринку, і, почувши nлач мого брата, відразу зайшла до нас. Запитала, що сталося, але я був не в змозі відповісти. Вона взяла на руки мого братика і почала його заколисувати. Коли братик заспокоївся, вона, тітка Наташа поміняла йому підгузник, і погодувала його сумішшю. Через півтори години повернулися мама з татом. Тітка Наташа все розповіла мамі, вона вилаяла мене і пішла до братика. Тато мене заспокоїв і сказав, що у нього теж не виходить доглядати за сином так, як це робить мама, бабуся або тітка Наташа. І сказав мені, що в цьому немає нічого стра աного. Мама, коли заспокоїлася, прийшла, обійняла мене і сказала, що скоро я навчуся правильно доглядати за молодшеньким. Після цього випадку я перестав доводити батькам, що я дорослий. Я зрозумів, що багато чого в цьому житті я ще не знаю.

Мій дід прожив у селі все своє життя. Він дуже багато років працював на місцевому підприємстві. Як і багатьом іншим сім’ям, йому теж виділили ділянку землі. На цій ділянці мій дід побудував свій будинок. Будинок мав два гаражі баню, літню кухню, сарай для худоби. Вони з бабусею тримали корів, у них було невелике стадо баранів і курей. Їхні діти теж виросли там, онуки теж наро дилися в цьому будинку. Мій дядько, молодший син діда, коли одружився, ще деякий час жив з ними.

Він навіть прописав дружину і дочку в цій квартирі. Ми потім дізналися, що дід 1/6 частку від квартири оформив на внучку. Вони продали все і переїхали в місто, коли моя бабуся дуже сильно захворіла. В місті жив молодший син. Так і прийшло майже 17 років. Моя бабуся на той час вже давно пішла на той світ. Дід продовжував жити з молодшим сином і його дружиною. Моя двоюрідна сестра, дочка дядька, вийшла заміж.

Одного разу вона пішла в контору, тому що їй потрібна була довідка про відсутність нерухомості. Коли документ був у неї в руках, вона була в աоці. Там була вказана адреса цього будинку, який знаходився в селі, і та частка, яка була оформлена на неї. Моя сестра тоді не знала про те, що колись дідусь виділив їй частину нерухомості. Вона пішла до діда, і той розповів їй, як все було. Вона ще запитала, як можна було nродати будинок, якщо частина цього будинку належала сестрі. Виявляється, дід nродав будинок, але переоформлення власності та іншого не було. Вони просто взяли гроші, віддали ключі цим людям – і все. А ще дізналися, що ці люди самі відмовилися від переоформлення паперів. Добре, що ця історія добре закінчилася.