News 382 Media

Вийшла з роботи о 10 вечора. Чоловік лежав у ліkарні, тому зустріти в пізню годину було нікому. Подумала: все одно піду. Адже ліхтарі по всій вулиці горять справно, та й йти не більше 7 хвилин. Дуже сильно хотілося додому, тому вирішила трохи зрізати. Пішла дорогою, що була за кіосками. Так було коротше. Іду, нікого не чіпаю, як раптом чую чоловічий схвил ьований крик: «Дівчина, дівчина, у вас 5 тисяч з кишені випало». Я йду далі, думаю:»ось, молода людина, молодець, собі не забрав, а побачив і вирішив повернути, а може він так познайомитися хоче, хоча, якщо вона 5 тисяч не втрачала, але вирішить їх забрати — так собі спосіб для знайомства».

Як Ви вже зрозуміли, я і подумати не могла, що це він мені kричить. Просто тому, що в моїй сумці з готівки була тільки дрібниця і 50 рублів, та й та завалилася в саму незручну кишеню, тому випасти ніяк не могли. Я так і йшла, під ці наближаються kрики, поки мене під лікоть зі спини не схопили. Переляkалася, звичайно, але nаніці не піддалася. Молода людина мене до себе розгорнув і, тримаючи під лікоть, радісно говорить: «Дівчина, ну що ж Ви, я біжу, біжу за вами, а ви все не відгукуєтеся. Ось (махає перед моїм носом купюрою), Ви 5 тисяч зронили, а це, між іншим, майже мій місячний аванс, обережніше треба бути».

Каже це, а сам купюру тримає, мабуть, щоб я її не схопила і не втекла. Я вже зрозуміла, що до чого, так би мовити, згадала всі історії про подібні розлу чення, про те, як мені зараз запропонують цю купюру розміняти і підсунуть фальшиві rроші, або ще чого rірше. Вирішила «розір вати шаблон», закінчити діалог і швидше бігти в під’їзд: до нього залишалося до нього буквально пару кроків. Кажу йому: — Аванс? Правда? Тоді вам крупно пощастило, я дарую ці 5 тисяч вам! Купіть своїй жінці квіти і знайдіть хорошу роботу.

Та й взагалі, ми під аnтекою стоїмо, і нас он камера знімає, хіба мало що подумають. Кажу це, а всередині все тремтить. Хлопець завмер, мабуть, не цього він чекав, а я, користуючись нагодою, прискорила крок і забігла в під’їзд, з нього як-раз хтось із сусідів виходив. Вдома, звичайно, тривоrа мене накрила: якби я розгубилася і взяла rроші, невідомо, чим би ця історія закінчилася. Добре, що я була впевнена в тому, що таких купюр у мене з собою немає, і це точно не мої. А ви потрапляли в подібні ситуації?

Все життя мама звинувачує мене в тому, що батько покинув нас через мене, але я не можу зрозуміти чому, адже він мене завжди сильно любив …. Папа постійно їздив у відрядження, але завжди повертався з купою подарунків і обіймами. І коли він туди поїхав в останній раз і мама сказала, що він не повернеться, то я не хотіла в це вірити і була твердо переконана в тому, що він не міг мене залишити з матір’ю, щиро не любить мене. Коли прийшов час йти в школу, то моя «матінка» попросила стару форму у сусідів. Вона була порвана і зношена, але її це зовсім не засмутило. Станом на 1 вересня вона мені символічно сказала: «Ти мені ніхто, але здати тебе в дитячий будинок шкода, раптом твій батько з’явиться. Але поки я не буду витрачати на тебе свої гроші. Їх потрібно вкладати в те, що може принести користь. Наприклад, на можливість того, що я влаштую собі особисте життя! ». На щастя, по сусідству жила бабуся, яка навчила мене шити і прати, тому ходила я, хоча б, в чистому. Потім вона десь у родичів придбала більш нову форму і в ній я ходила аж до 10 класу. З взуттям було те ж саме, або віддавав хтось, або знаходила в магазинах з ношеними речами і ходила у них по кілька років.

У школі у мене не було особливо багато друзів, тому що всі вважали мене бідної і убогою. Але в університеті все трохи змінилося. Я жила з хорошими дівчатками, що часто віддавали мені одяг в хорошому стані, який їм чомусь не підійшов і саме там я познайомилася з Ромою. Ми зустрічалися півроку перед тим, як він вирішив офіційно мені познайомити зі своїми батьками. Я дуже сильно не хотіла йти до них, адже у мене були порвані поношені чобітки, через які постійно були мокрими ноги, а я хотіла їм сподобатися. Хлопець наполіг, сказавши, що вони мене і такий полюблять, і ми все-таки пішли. Його батьки виявилися добрими людьми і зробили вигляд, що нічого не помітили, а перед виходом його мама запросила мене на наступний день на чай. Я вкрай здивувалася, але погодилася. На наступній зустрічі вона подарувала мені нові гарні чобітки. Згодом ми одружилися і я дуже боялася, що рано чи пізно мені почнуть дорікати тим, що у мене нічого в кишені не було, як мене заміж брали, а свекри нам же цілий будинок подарували і допомогли знайти хороші роботи.

Але, на щастя, вони ніколи і словом про це не обмовилися і ставилися до мене, як до рідної кровинки. Я, нарешті, згадала, що таке батьківська любов і змогла пізнати материнську. Але моя радість тривала недовго, тому що незабаром про мою одруження дізналася моя рідна мама і швидко примчала до нас в будинок. На щастя, тоді у мене в гостях була свекруха. Вона почула, що матір вимагає забезпечувати її і відразу зателефонувала чоловікові і синові. Через годину вся сім’я була в зборі і пояснила моєї «мамі», що на її «добро» до мене я відплачу тим же добром, тому її нічого тут робити. Після цього мама жодного разу не з’явилася в нашому житті А ще я дізналася, що вагітна … Всупереч потоку хороших новин хочу сказати: матусі, ставитеся до дітей так, як хочете, щоб вони ставилися до вас в старості.

Минулого літа ми з дружиною вирішили поїхати на море, а транспортним засобом вибрали поїзд. Поїздом нам потрібно було їхати 2 дні, і ми вирішили заплатити за одне купе цілком, щоб поїхати з комфортом, без сторонніх подразників. Ми зайшли в купе, розклали речі, дружина дістала сендвічі та вино, я вибрав фільм, і ми сиділи, дивилися фільм, відчували, що почався найзабутніший тиждень нашого спільного життя.

Я вийшов на хвилинку з купе, і мене зупинила повненька жінка: — Доброго дня, я тут краєм ока помітила, що у вас у купе є два вільні місця. Ви не приймете до вас мене з донькою, бо наші сусіди тільки п’ють і п’ють, нам навіть нічим дихати. — Підійдіть до персоналу, вони все вирішать. – Нам сказали, що вільних місць більше немає. — Ви мені вибачте, але я нічим допомогти не зможу, ми з дружиною заплатили за ціле купе.

Вона щось пробурмотіла собі під ніс, але я пішов у своїх справах. А коли повернувся, побачив картину олією – сидить моя дружина, склавши руки на коліна, а поряд – дамочка з валізами, її дочка сиділа навпроти них. — І знову здрастуйте, ви що тут забули? – я вже не жартома розлютився. — Аякже? Я вам все пояснила. — Беріть свої валізи і йдіть.

Негайно! Інакше я змушений звернутися до третіх осіб! — Прапор у руки! Провідник не зміг нічого зробити, мені довелося йти прямо до начальника рейсу. Мені сказали, що до нас підійдуть за кілька хвилин. Я повернувся один. Пані та не втратила шансу накинутися на мене. – Ну? Надіслали куди подалі? Цими словами до нас підійшли кілька чоловіків і виставили її за двері. Вона покрила нас кількома шарами матюки разом із дитиною. Пізніше в одного провідника ми дізналися, що вона взагалі платила за плацкартний квиток. Ось так почався наш найпрекрасніший відпочинок на морі.

Мої батьки почали зустрічатися, коли мамі було 15, а татові щойно виповнилося 18. Вони були закохані, і результатом їхнього кохання стала мамина вагітність. Про це мама дізналася, коли йшов вже четвертий місяць вагітності. Напевно, тоді не прийнято було стежити за регулярністю циклу. Значить, мама вчилася в 9-му класі, коли дізналася, що вагітна. А дізналася вона про це на огляді у лікаря. Природно, вона не очікувала цього і не була готова до цього. Це було в далекому 1995 році, і, як ви розумієте, тоді соціум сильніше засуджував ранню вагітність. Але, мама знайшла в собі сили розповісти про це татові. Я сама не знала як тато відреагував на це, але результат один — я наро дилася. Хоч татові і було 18 тоді, але він не злякався і не втік від відповідальності. Вони почали жити у батьків моєї мами. Папа влаштувався на роботу.

Єдине, за що мені шкода, це те, що вони не змогли вступити до університету. Коли я пішла в садок, мамі виповнилося 18 років, і вони з татом одружилися. Йшли роки. Я стала ходити в школу. Незважаючи на те, що мої батьки були зовсім молодими, незважаючи на всі труднощі, вони забезпечили для мене щасливе дитинство. Я ніколи не бачила, щоб вони сварилися. Я спілкувалася з усіма своїми бабусями і дідусями, часто ночувала у них. Коли мені виповнилося 15 років, ми з мамою стали ділити всі свої жіночі секрети. Ми були як подруги. Вона знала про мого першого кохання, про моїх розчаруваннях, давала мені цінні поради. Після школи я вступила до медичного інституту і до сих пір там вчуся. Я поки незаміжня, дітей не маю. Мої батьки до сьогоднішнього дня разом і дуже люблять один одного. Я дуже люблю своїх батьків, пишаюся ними і вдячна їм за подаровану мені життя, за щасливе дитинство і за ті добрі спогади, які у мене є.

Я рада, що, завдяки маленькій різниці у віці, ми з мамою і татом були як друзі. Багато засуджували моїх батьків. А я час від часу задаю собі питання: чи має значення вік? Адже вік — лише цифра. Важливіше те, що у тебе в голові. Багато дорослих людей часто надходять по-дитячому, тікають від відповідальності, не поважають один одного. Можна довго жити тільки в своє задоволення, ходити на вечірки, проводити час з друзями. Але робить це особисто вас щасливим — це питання. У минулому році у моїх батьків була річниця. Вони відсвяткували порцелянове весілля — 20 років. І, хочу сказати, що вони для мене є прикладом для наслідування. Вони — мій еталон. Я їх дуже люблю!

Ця історія трапилася кілька років тому. Наш син Андрій, якого ми з дитинства вчили завжди і за будь-яких обставин бути добрим і залишатися людяним, потрапив в цікаву ситуацію. Андрій тоді навчався в університеті, і на обід ходив в недорогу їдальню неподалік від навчального закладу. І, одного разу, йдучи звичним маршрутом на обід, наш син побачив літню жінку, бабусю. Вона дуже дивно поводилася, мала стурбований вигляд і ходила з боку в бік. Андрій відразу підійшов до неї і запитав, чи потрібна їй допомога: — Бабуся, з вами все добре? Що у вас сталося, може вам чимось допомогти? — сказав він розгублено. Літня жінка глянула на нього і каже: — Я, напевно, загубилася. Син сказав мені чекати його біля будинку, я вирішила прогулятися і тепер не можу зрозуміти де я. — А де знаходиться ваш будинок? — вирішив допомогти Андрій. — Нічого не знаю, пам’ятаю — він великий і червоний, високий такий … Наш син приблизно уявляв собі, про який будинок говорить ця жінка.

Він пообіцяв, що допоможе їй, і повів її в бік елітних будинків з червоної цегли, яких в місті було небагато. Вже на підході до потрібного кварталу, Андрій зрозумів, що не помилився. У дворі творилася метушня: багато поліцейських машин — і розгублений чоловік в центрі цього дійства. — Шукайте мою матір! Перекрийте дороги, зробіть все, щоб через годину вона була вдома! Коли Андрій увійшов у двір, він покликав чоловіка: — Ви не цю бабусю шукайте? Чоловік всіх сил помчав у бік нашого сина і бабусі, одразу став дякувати Андрія, мало не зі сльозами на очах. — Спасибі тобі велике. У мене мама старенька вже; навіть не уявляю, що могло б статися, якби ти не знайшов її … На знак подяки чоловік покликав нашого сина працювати до нього в фірму. Андрій — хлопець тямущий, і вже через півроку добре піднявся по службі і зайняв посаду великого начальника. Зараз Андрій дуже добре заробляє: син тієї бабусі зробив його своїм заступником. Так доля віддячила мого сина за його доброту і чуйне серце.

У спадок від батьків ми отримали дачу. Точніше сказати, це була просто земельна ділянка. На ній стояв старий будинок, який можна було тільки знести … Батьки чоловіка відразу почали говорити, щоб я його продавала. Мовляв, далеко їздити, грошей треба купу вкласти, навіщо він тобі. Я вирішила залишити дачу до кращих часів. Ми люди не бідні, дочку вже на ноги поставили. З віком все більше тягне до землі, тому ми задумали взятися за будівництво. Перший час будемо на вихідні туди їздити, а потім, може, захочемо залишитися і звільнити квартиру дочки. На будівництво ми витратили багато грошей і часу. Про силах я взагалі мовчу. Ніхто не допомагав нам ні фінансово, ні фізично. В результаті у нас з’явився величезний будинок на два поверхи з лазнею і упорядкованим ділянкою. Город ми не засаджували. Залишили маленьку теплицю для овочів, посадили фруктові дерева і посіяли траву.

Тільки дочка брала участь в зведенні нової дачі. Брат чоловіка — будівельник, але він навіть на дзвінки не відповідав, коли нам потрібна була консультація. Свекруха вважала це дурною витівкою і лише сміялася над нами. Ми мовчали і потихеньку рухалися до своєї мети. Коли будинок був готовий, ми вирішили організувати новосілля. Накрили стіл і запросили всіх родичів до себе на пікнік. Попарилися в лазні, засмажили шашлик — краса. Батьки чоловіка вирішили залишитися з ночівлею. З тих пір вони почали приїжджати до нас на дачу кожні вихідні. Мене це напружувало, так як я не можу там спокійно відпочити з друзями. Свекруха лізе всюди, чим ще більше мене дратує. Одного разу я виявила, що хтось перекопав газон. Як з’ясувалося пізніше, це свекруха надумала гарбуз посадити. Я просто зателефонувала чоловікові і попросила поставити на місце його мати.

Брат видзвонив друзів і приїхав до нас в баню — чоловік його прогнав. Через кілька днів ми поїхали в місто — на дачі нікого не було. Родичі дзвонили мало не кожен день. Я думала, вони почнуть напрошуватися, а вони просто дізнавалися, що ми робимо, коли збираємося у відпустку і т. Д. Я на це даремно не звернула увагу! Через тиждень ми вирішили позапланово поїхати на дачу. Приїхали — а з баньки йде дим. Ми спочатку подумали, що злодії прокралися. Виявляється, родичі не перший день тут «гостюють», відзначають чийсь ювілей. А нам дзвонили, щоб переконатися, що ми вдома. Чоловік рвав і метав: після цього на відносинах з його родичами ми поставили хрест. Тепер ми живемо на дачі на постійній основі. Чоловік працює дистанційно, а я вже на пенсію вийшла. Дочка з онуками переїхала в нашу квартиру. А зі свекрами ми і так і не спілкуємося.

Наталя поспішала. Вона хотіла відвідати онуків і дочку та ще й встигнути на зворотний автобус. Сім кілометрів до села не так і багато, але для неї, 60-річної жінки, в зимову негоду подолати такий шлях було важкувато. У пакеті несла нехитрі гостинці дітям — сушені яблука та сливи, горіхів, ще й чебрецю з липою прихопила. Вони любили жувати сушку. Для неї була вся радість в житті, дочка, яка виросла дуже доброю людиною і маленькі внучатка. — Ой, бабуся нам жуйку принесла! — Уже чулися веселі голоси онуків. Вона пишалася дочкою. Її Оленка — молодець, добре влаштувалася в житті. Сім’я, робота, квартиру недавно купили. Тільки зять якийсь непривітний, все сопе і з-під лоба на неї, тещу, поглядає. Але Наталя і не переживає через те, щоб дочці було добре. А вона прийде до них тоді, як зятя вдома не буде. Так і Леночка їй говорила: — Приходьте, мама, в гості, як Сашка не буде вдома. — Ти мене соромишся, чи що? — Бог з вами! Що ви таке говорите. Посидимо, поговоримо, ніхто не буде заважати … Ось і будинок, піднялася на другий поверх, підійшла до дверей. Масивні, шоколадного кольору з красивим малюнком двері були замкнені. — Значить, дочка вдома, — зраділа мати. Наташа зайшла в коридор і тільки хотіла було покликати своїх маленьких «зайчиків», як слова дочки, що доносилися з кухні, її зупинили. — Чому мої рідні не повинні ходити до нас у гості? — Та тому, що вони селяни. Не хочу їх бачити біля своїх дітей, особливо мене дратує твоя мати. Ти ніяк не хочеш зрозуміти, що ми — інтелігентна сім’я. Я лікар у третьому коліні, і вимагаю, щоб ти поводилася відповідно. — Твій батько теж з села … — Мій батько лікар, і ще до недавнього часу займав високі посади. А твоя мати в колгоспі в гної проколупнула все життя. — То було колись. — І колись і тепер інтелігенція завжди залишається інтелігенцією, а село вона і є село.

— Чому ж ти одружився зі мною, я ж своє походження не приховувала? Наталка забарилася біля вхідних дверей. Слова зятя безжально і болісно окутали її. Вона зіщулившись, поставила сумку з гостинцями в кутку і тихо вийшла з квартири. Не тямлячи, як спустилася з другого поверху, як вийшла за місто. У грудях розливався пекучий біль, судом горло Він поривався вирватися назовні, і Наташа зціпила зуби так, що аж губи зблідли. — Бідна Оленка, що вона терпить: нехай забирає дітей і йде до неї. Краще в нужді жити, ніж терпіти таку наругу … — гарячково билися думки. Жінка не чула, як зупинився автобус і знайомий водій гукнув її, що підвезе, що не відчувала пекучого морозу на щоках, тому що в душі пекло ще завзятіше. Вона пішла навпростець, через річку, щоб в лозніке хоч виплакатися. — Мама мама! А де бабуся? — забігли в кухню діти. — Чи не було бабусі, — здивовано подивилася на дітей. — А сумочка повна жуйок чия? Ну, бабуся, де ти сховалася? — шуміли малі. У Олени в серце похололо: мати все чула. Вискочила на вулицю, немає її. — Бідна мати, за що їй таке? Вона образилась… — Образилась? Ось і добре, що чула, якщо самій не доходить, — з упевненістю сказав Сашко. — Я твоїх батьків не ображаю. Твоя мати приходить сюди і робить те, що їй захочеться. Навіть меблі переставляє як їй подобається. — Тому що ми квартиру і меблі купили за мамині гроші … Ще довго було чути сварку з відкритої кватирки. Сусіди не дивувалися, звикли. Він погрожував їй, що розлучиться і дітей залишить при собі. Відправляв її на заробітки за кордон.

— В інтелігентних сім’ях жінки не працюють, а ти мене посилаєш закордонні пелюшки прати, — спробувала перевести розмову на жарт Лена. — Та й взагалі, що нам потрібно? У нас все є: квартира, меблі, ми і діти одягнені, нагодовані, — подивилася на чоловіка, питаючи. — Шикарну машину. — Чим більше будемо мати, тим більше нам все буде хотітися. Після машини ще що-небудь придумаєте з мамою. А я хочу жити насолоджуватися життям і тим, що у нас є. Олена знала ціну свого благополуччя, тому що виросла в багатодітній родині. А ще знала, що на розлучення ніколи не погодиться. Старший брат і молодша сестра, розлучені, «сиділи на шиї» у матері, жили на її пенсію. Іноді брат їздив на заробітки, але того не вистачало, щоб жити безбідно. Лена ще й сама намагалася їм чимось допомогти. Згодом Наталя заспокоїлася, але до зятя в гості не ходила. Присягнулася, що ноги її більше там не буде. З донькою та онуками зустрічалася. Був вересневий суботній день. Наталка вже зібралася йти на грядку кукурудзу ламати, коли її зупинила листоноша. — Тітка Наталія! Вам лист із закордону, — протягнула їй конверт обліплений марками. — А, це, мабуть, від Анни, сестри моєї. Найстарша Наталчина сестра під час війни була вивезена в Німеччину. Після звільнення додому не повернулася, а одружилася з французом і подалася до Франції, де і залишилася на все життя. Дітей у них не було. Там вона була Анни, а для них залишилася Ганною. На початку дев’яностих років приїжджала в Україну, їй тоді було шістдесят вісім. Життям задоволена, з чоловіком мають свою справу, вирощують квіти і поставляють в квітковий магазин. Наталя повернулася в хату, взяла окуляри. Сестра писала, що кілька місяців тому помер чоловік, і вона дуже страждає. Та ще й хвороба не дає спокою. Анна розпродала свої оранжереї і все, що у неї є заповідає їй, Наташі, тому що вона єдина хто залишилася в живих з їх сім’ї. Ось, тільки вона

Копійку до копійки Галина становила аж 10 років, поки працювала в Італії. Діти вже мали свої сім’ї, давно жили самостійним життям. Про матір згадували рідко, зате, як вона приїжджала в Україну в стареньку хатину своєї матері, кожен раз один перед одним звали її в гості. Аж очі світилися, коли мати переступала їх поріг з великими сумками. Діставала смачні гостинці онукам, які юрмилися біля неї і весело щебетали, а дітям давала гроші. Але на тривалий термін її в гості ніхто не чекав, тому що, нагодувавши мати, діти чекали, коли вже вона поїде додому, щоб не звільняти їй кімнату і не стелити чисту постіль. Після таких відвідувань у Галини на душі була велика порожнеча, ще тоді вона твердо зрозуміла, що не хоче набридати дітям, на старості років допомоги та підтримки вона від них не дочекається.

Зараз у неї єдине, що є — це старенька хатина в селі, яка ще від мами дісталася. Більше на старості її нічого доброго не чекає. А в Італії її повернення постійно чекав Лоренцо — брат сеньйори, за якою доглядала вона. Вдома Галина нікому нічого не розповідала про своє життя за кордоном, та й нікого особливо не цікавила її життя там, тільки гроші, які заробляла. І Галина була мудрою жінкою, ще 10 років тому вона стала відкладати гроші, перестала віддавати дітям усе до копійки, як перші роки, тому що бачила, що не цінують. Лоренцо був чоловік немолодий, йому 60, а Галині 53 роки. 3 роки, як він кликав її заміж, але вона хвилювалася, що не буде щасливою з ним на чужині. В Україні діти, внуки, сім’я, проживати свою старість хотіла з ними. Але зараз зрозуміла, що тут особливо ніхто її не чекає, їй навіть на ніч стелити не поспішають.

В останній раз, коли Галина приїжджала додому, зрозуміла для себе, що тут вона нікому не потрібна, а там у неї є чужі, але дуже близькі їй люди: сеньйора, яка її за дочку вважає, Лоренцо, подруги, знайомі. Там їй добре, там завжди чекають її повернення, розпитують, як справи там на батьківщині. Лоренцо буде щасливий, коли вона погодиться стати його дружиною, адже щиро любить її. Галина вирішила, що потрібно почати нове життя, відкинути всі турботи і хвилювання. Неважливо, що скажуть діти, друзі і сім’я, вона вже буде далеко від них. Вона сама буде будувати своє щастя, тому що життя таке коротке, а їй ще багато потрібно встигнути.

Юля йшла додому засмучена. На роботі сказали, що організація на стадії банкрутства і тому грядуть великі скорочення. Вона прийшла працювати в цю організацію ще коли навчалася в інституті, і працює тут уже п’ятий рік. Вона любила свою роботу, їй подобався колектив і влаштовувала зарплата. Ще вона дуже боялася втратити роботу, тому що у неї була іпотека. Двокімнатну квартиру Юля з Сергієм взяли відразу як одружилися. Майже всі витрати — іпотека, оплата за комунальні платежі і продукти — лягли на плечі Юлі, так як заробітки у Сергія були нестабільними. Навіть якщо він і отримував гроші, то вони якось швидко у нього закінчувалися. Юля сподівалася, що Сергію все-таки пощастить, і він знайде хорошу роботу зі стабільною зарплатою. Але довго на одній роботі Сергій не затримувався і йшов зазвичай зі скандалом. Не щастило йому з роботодавцями, не помічали в ньому супер-пупер професіонала, генія і просто хорошу людину. Він скаржився Юлі на несправедливість світу, а вона заспокоювала його і вірила в світле майбутнє. Вірила навіть більше, ніж сам Сергій. І ось зараз вона вірила, що Сергій вчинить так само, як вона, заспокоїть її і докладе всіх зусиль, щоб взяти основні витрати на себе. Але коли вона розповіла Сергію про ситуацію на роботі, то замість підтримки почула звинувачення на свою адресу.

Він лаяв її за те, що залучила його в цю авантюру з іпотекою, тому що йому не потрібна квартира, він міг би жити і далі зі своїми батьками. Ось тільки Юля не захотіла жити так, а він заради неї пішов на такі жертви. Лаяв за те, що всі свої гроші Юля витрачає на себе і невідомо на що, «ховає» від нього зарплату, а він змушений постійно просити у неї гроші. А тепер все, «лавочка закрилася» — нехай сама розбирається зі своїми проблемами. З цього дня у них роздільний бюджет! Юля слухала і не вірила своїм вухам. Як він міг таке говорити, коли вона сама платила за іпотеку і комунальні послуги, та ще продукти купувала, тому що грошей у Сергія ніколи не було. А тут він її звинувачує в тому, що гроші незрозуміло на що витрачає. Ну і добре, що бюджет розділять, їй же легше буде! Вони розділили кімнати — Сергій влаштувався в залі, тому що там телевізор, а Юлі дісталася спальня, тому що вона все одно цілими днями на роботі. І з цього дня Юля перестала з ним розмовляти. Після роботи вона мовчки проходила в свою кімнату, не бажаючи нічого з ним більше з’ясовувати. Через місяць, коли прийшов час платити за іпотеку, Сергій зрозумів, що поквапився з поділом бюджету. Їжі в будинку ніякої не було, Юля не вечеряла, а обідала на роботі (у них були безкоштовні обіди для співробітників).

Половина суми за іпотеку і комунальні послуги для нього була занадто великою. Та й грошей було шкода, адже він міг безкоштовно жити в квартирі з батьками. Сергій вирішив піти на примирення. Однак Юля запропонувала розлучення. Вона весь місяць чекала, що Сергій все ж вибачиться, влаштується на роботу і візьме частину витрат на себе. Але, на жаль, цього не сталося. А ще за цей місяць вона зрозуміла, що їй невигідно жити з чоловіком. Вперше за час її шлюбу у неї вийшло відкласти грошей, з’явилося більше вільного часу вечорами, так як не потрібно було стояти біля плити і мити гору посуду. Сергій на розлучення не погоджувався, але і платити ні за що не хотів. Як він її тільки не вмовляв, але Юля залишилася непохитною. Вона раніше завжди його підтримувала, а коли потрібна була підтримка саме їй — він зрадив. Цього вона ніколи не пробачить. На роботі Юлю залишили. Вони цінували її професіоналізм і не хотіли з нею розлучатися. І вона була вдячна, що ця ситуація їй показала справжнє обличчя Сергія. Розлучення і розділ майна були морально важкими як для Юлі, так і для Сергія. Але Юля зуміла довести, що квартира куплена її грошима та Сергій «з спільно нажитого майна» отримав сущі копійки. Юля змогла вчасно вийти з цих відносин, відстояти своє право і своє майно. Але ж скільки жінок продовжують вірити в ілюзії «світлого майбутнього» і нести в поодинці весь вантаж сімейних тягот …

Цієї історії вже двадцять років, але я пам’ятаю її в найдрібніших подробицях, наче це було вчора. У мене закінчилися пари в інституті, і я був на шляху до свого гуртожитку. Мені залишалося лише дорогу пройти, щоб дійти до нього. І я спустився у підземний перехід. А коли вийшов із нього, то побачив молоду жінку з коляскою. Вона тягла дитячий транспорт, ледве піднімаючись нагору. Я запропонував їй свою допомогу — взяв візок із дитиною і поніс її до виходу. Щойно дійшов до виходу, повернувся з усмішкою на обличчі, щоб передати візок матері.

Але виявив, що жінки нема. Я оглянув усе довкола, але її й слід застудив. Вирішив почекати її, подумав, а раптом вона відійшла в магазин або ще може щось трапилося і їй потрібно було терміново відлучитися. Дивно, звичайно, але робити не було чого. Я довго вдивлявся в обличчя кожної перехожої жінки, сподіваючись знайти матір малюка, але та просто зниkла. Я простояв там з коляскою цілу годину, як дурень. Потім не знав, що мені робити, дуже ро згубився і не знайшов нічого ро зумнішого, ніж піти разом із дитиною до свого гуртожитку.

Я зовсім не вмів поводитися з дітьми. Не знав, як їх доглядати, що їм можна, а чого не можна. Тому вирішив звернутися по допомогу до вахтерkи. Вона й додумалася викликати мі ліцію. Приїхали пр ацівники мі ліції та забрали нас у ві дділення. Там мені вл аштували справжній доnит, та й я про все розповів і написав пояснювальну. А потім повернувся до гуртожитку.

Потім почався ж ах. Я відчув себе сnравжнім зл очинцем. Мене викликали у ві дділення кожен бо жий день. Я вже не знав, як довести свою не винність. І щоразу розповідав, як справа була насnравді. Але все було марно. Слідчий намаrався ви бити зі мене зі знання. Так, ось і ро би після цього добро людям.

Ішов третій тиждень доnитів, і я серйозно почав ту рбуватися про своє ма йбутнє і думав на решті найняти адвоkата, як раnтом з’ явилася зо зуля-мати. Вона так була рада, що збаrрила свою дитину kомусь, що ви рушила разом із друзями загород відзначати цю nодію, так і пішла у заnій. А коли вона nовернулася до мі ста, її зл овили. І лише тоді я зміг видихнути. А що з ними далі я не знаю.