News 382 Media

Коли моєму синові було років сім, і ми всією поки ще маленькою сім’єю їхали кудись за місто. Заїхали на заправку, купили морозива і їдемо, отримуємо задоволення: літо, спека, морозиво, дружина, син, благодать.Тут мій син відкриває вікно і викидає обгортку. Швидкість автомобіля була невеликою. і я зміг дуже швидко зорієнтуватися і припаркувати машину на узбіччі.

Мовчки вийшов з машини, відкрив багажник, звільнив від продуктів один з ашановскіх пакетів, вивів сина з машини і попросив зібрати все сміття з узбіччя. У сина гординя; ще й дружина спробувала заступитися.Але жінка була відправлена в машину слухати музику, а синові пояснив, що поки він не принесе мені повний пакет сміття, ми далі не поїдемо, і відповідно всіх «ніштячков» обіцяних нами вже не буде. Син на початку зі сльозами, а потім з якимось азартом на очах пішов збирати сміття. Я взяв другий пакет і пішов поруч.

За неповних півгодини ми очистили маленьку ділянку дороги від слідів життєдіяльності нашого народу і повернулися в машину.Далі я пояснив синові, чому він пішов збирати сміття: тому що Україна — це його Батьківщина, а Батьківщину треба любити. Говорив багато, з прикладами, але так, щоб він зрозумів.А в кінці син запитав:

— А чому ти пішов збирати зі мною?- Те, що ти кинув обгортку в вікно — це, в першу чергу, моя помилка. Я упустив щось в твоєму вихованні, і тому повинен був понести покарання разом з тобою.Скоро синові буде 13 років, у нього дві маленькі сестрички, і вчора я з задоволенням спостерігав, як він вчить їх не смітити.Спасибі моєму батькові — його життєва мудрість при нашому вихованні так сильно мені допомагає правильно повчати своїх дітей.

Свекруха відчувала себе вкрай не комфортно, тому що була змушена жити з нами. Ми з Так склалося, що свекруха жила в моїй квартирі. Ми з чоловіком ніколи її нічим не дорікали. Але вона постійно відчувала себе зайвою. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати поїсти. В туалет свекруха теж не могла пройти, коли ми всі були вдома. Щомісяця намагалася всунути мені якісь гроші зі своєї мізерної пенсії, а цілий день, поки ми всі були на роботі, вона мила підлогу і натерала посуд до блиску. Я вирішила, що більше так жити не можу, потрібно щось робити. Тепер щоразу, коли вона мене бачить, на її очах з’являються сльози .У нашій родині так склалося, що мама чоловіка у свій час жила з нами під одним дахом. Її старша дочка, Ірина, обдурила свою матір при розміні квартири, що дуже важко зрозуміти мені, як жінці і доньці. Залишити мою свекруху Надію Степанівну на вулиці ми з чоловіком не змогли.

У нас вдома свекруха постійно відчувала себе зайвою. І мені було її, чесно кажучи, дуже шкода. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати, поїсти її доводилося витягувати мало не силою. Надія Степанівна — інтелігентна і скромна жінка, ми з нею завжди ладнали, вона ніколи і слова мені поганого не сказала, ставилася до мене, як до рідної, але з якоюсь особливою повагою. Так що особисто я в спільному проживанні зі своєю свекрухою проблем взагалі ніяких не бачила. А їй було дуже незручно жити з нами, в цьому я її добре розумію.Вона завжди намагалася дати нам гроші зі своєї і без того маленької пенсії:

— Ось, на комунальні платежі трошки хочу дати, візьми, — раз на місяць мама чоловіка, тремтячими від хвилювання руками, сунула мені конверт.Я зрозуміло відмовлялася. Я вважала, що мамі чоловіка гроші потрібніші. Тим більше, ми, слава Богу, не бідували. З нашого боку ніколи не було ніяких натяків ні на оплату квартири, ні на покупку продуктів в будинок. Ми вважали, що це зовсім неправильно — брати гроші з самої близької людини. Тим більше, вона виростила мого чоловіка і виховала його хорошою людиною, за що я їй все життя буду вдячна.Але Надія Степанівна так не могла:- Мені дуже незручно, що я сиджу у вас на шиї. І що заважаю вам, у вас своя сім’я, і ви себе некомфортно почуваєте поруч зі мною, я ж все розумію.А цілими днями, поки ми з чоловіком були на роботі, а дочка в школі, Надія Степанівна старанно прибирала і натерала посуд до блиску. Хоча сама вона не прихильниця великої чистоти, але так вона намагалася нам віддячити. Я її постійно просила, щоб вона себе не обтяжувала настільки домашньою роботою, але це було марно.

В туалет свекруха теж не могла пройти, коли ми всі були вдома. Вона терпіла до останнього, а в її віці це не зовсім добре. Розмови і вмовляння ні до чого не привели:- Я у вас в гостях і веду себе відповідно. Ви не можете мене нічим дорікнути, — стояла на своєму Надія Степанівна.Дивлячись на все це, ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо в передмісті, поблизу новобудов розташований приватний сектор і кілька невеликих селищ. В одному з них продавалася невелика хатина — одна кімната, кухня, світлий коридор і сан. вузол.Маленька, але дуже доглянута хатина виглядала досить привабливою. Маленький садок, доглянутий двір і город — все, що важливо для людини пенсійного віку: газ, каналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка в 6 соток з різними посадками.І ціна була для нас досить доступна. Порадившись з Ніною Сергіївною, рішення було прийнято: купуємо хатину.Частина суми у нас була вже відкладена, половину взяли в кредит. Переїзду в село моя свекруха неймовірно зраділа, це було добре видно. У неї на очах стояли сльози, вона все у нас питала:

— Це ви мені? Це мій дім? — почувши позитивну відповідь, вона розплакалася від щастя. Навіть ми з чоловіком плакали, дивлячись на неї.Надія Степанівна обіймала сина, мене, внучку.Незабаром ми перевезли її речі в село, Надія Степанівна захоплено обходила свої володіння:- Тут огірочки будуть, там квіти висаджу.Вона попросила сина переставити меблі на свій лад, і стала розкладати речі. Ми зібралися додому, отримавши чергові подяки і запрошенняв гості.Будинок був оформлений на чоловіка.- Не хочу, щоб ще моя дочка Аня прийшла частку свою вимагати. Так краще буде для всіх, — погодилася Надія Степанівна.Аня дізналася про переїзд своєї матері не відразу, а приблизно через півроку. Те, що вона так нахабно виманила у мами квартиру, їй здалося мало, і вона приїхала до Надії Степанівні набиватися в спадкоємиці. Навезла їй гостинців і одяг якийсь, не новий, свій, в якому вже не ходила.

Спочатку Аня з сином планували оселитися у своєї мами, щоб онук подихав чистим повітрям і відпочив в селі. Але, на щастя, хатинка була маленькою, і це не дозволило їм розташуватися з комфортом у мами: якщо для однієї людини кімнати в 15 квадратів цілком достатньо, то оселитися там утрьох — досить проблематично і незручно.Материнське серце. Яку біль не завдавали б діти, мама все одно їх любить. Надія Степанівна раділа візитам дочки, яка привозила їй онука. Приїжджала Аня до мами до тих пір, поки не дізналася про те, що будинок її матері не належить. Зрозумівши, що ловити нічого, що нічого вона більше від матері не отримає, Аня зникла так само стрімко, як і з’явилася. Надія Степанівна з головою поринула в городні турботи: щось садила, обробляла, виполювати бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь — жінка розквітала на очах.В моїй історії немає драми або нахабства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш щоб вони ставилися до тебе. Надія Степанівна мене прийняла як рідну дитину, хоча я зовсім чужа їй людина, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поганого слова на свою адресу, або на адресу моєї дитини.І, коли прийшов наш час з чоловіком відплатити цій чудовій жінці за добро, ми це з радістю зробили. У міру своїх сил, звичайно.Зараз ми постійно до неї приїжджаємо, добре, що живемо близько. А вона завжди щаслива обіймає нас, хоча в очах завжди сльози.

Дочка прийшла в гості до мене кілька днів тому, дивлюся, плаття нове на ній. Питаю, купила, чи що? «Так, — відповідає, — купила, як тобі воно?» Ну, я людина така, що говорити неправду не буду. Чесно їй сказала: «мені не подобається. І колір не твій, і сидить погано. Ти розмір якої взяла? Тобі явно мало, як на барабані натягнуто. Треба було брати на пару розмірів більше, ну, або стрункішою стати трохи, колір не їсти потрібно менше «. Ірина засмутилася; дивлюся, аж очі вологими стали. Мовчала-мовчала, а потім нагадала про гроші, які мені давала — Дочка прийшла в гості до мене кілька днів тому, дивлюся, плаття нове на ній, — розповідає 60-річна Марина Степанівна. — Питаю, купила, чи що? Так, відповідає, купила, як тобі воно? Ну, я людина така, що говорити неправду не буду. Чесно їй сказала — мені не подобається. І колір не її, і сидить погано. Ти розмір, питаю, який взяла? Тобі явно мало, як на барабані натягнуто. Треба було брати на пару розмірів більше, ну, або стрункішою стати трохи, колір не їсти потрібно менше. Вона засмутилася, дивлюся, аж очі вологими стали. — Хм. А що, дійсно все так погано було з тим платтям?- Звичайно! Ірина моя взагалі одягатися не вміє. Як купить щось — хоч стій, хоч падай. Я їй кажу, ти на людей подивися, он на дочку Тамари зверни увагу, на Оксаночку! Ось у кого можна було б повчитися і за собою стежити, і одяг підбирати. А дочка мені знаєш що заявила? Мама, каже, ти живеш на мої гроші, при цьому вічно приводиш мені в приклад якихось Оксан і Олесь, не соромно тобі взагалі? Наступного разу, як до стоматолога підеш, або будинок на дачі зберешся ремонтувати, у Оксаночки гроші проси. Удочери її, каже. Нехай вона тебе і утримує і допомагає тобі.Дочки Марини Степанівни, Ірині, 34 роки, живе вона окремо від матері, в своїй квартирі.

Сім’ї в загальному розумінні цього слова у Ірини немає; Тобто начебто якийсь чоловік, з яким вона маму не знайомить, і заміж за нього не збирається поки. Марина Степанівна підозрює, що він вже одружений, інакше навіщо б йому ховати щось? Хоча точно сімейний статус дочкиного кавалера пенсіонерка не знає. Ірина здогадки своєї матері безпосередньо не підтверджує, але і не спростовує. І щось таки Марині Степанівні підказує, що чоловік цей не вільний. — Кажу, що не соромно тобі, у людини сім’я, може бути, і діти є! — розповідає Марина Степанівна. — Так, напевно, є, невже в такому віці без дітей неодружений, чи що, мало тобі? Навіщо гріх на душу брати. А якщо дружина дізнається? А вона мені знову — ну йди, каже, знайди його дружину, повідом їй. Розкажи все про рідну доньку чужій людині. Чиясь чужа гіпотетична дружина тобі ближче, я розумію, вона ж потім, якщо що, містити тебе буде, комунальні тобі оплатить, ремонт доробить на кухні. Давай! Поки все це на мої гроші відбувається, але я можу і припинити всі оплачувати. Я ж тобі чужа.І що ось з нею будеш робити? Марина Степанівна вже згодна, щоб дочка народила, хоча б від цього свого чоловіка, чи що, раз черзі женихів немає. Але дитину Ірина теж не хоче. А адже вік уже ого-го. Звичайно, по телевізору зараз говорять, що і сорок не вік, а одна зірка і в п’ятдесят п’ять народила. Але навіщо такі крайнощі.Звичайно, це питання дуже турбує Марину Степанівну, вона ж мати. Хочеться ще встигнути потримати на руках онука. Раніше люди і правнуків виростити встигали, але тепер про це вже навіть не йдеться. — Все треба робити вчасно! — зітхає Марина Степанівна. — Особливо в тому, що стосується народження дитини.

Поки є здоров’я, треба закрити це питання. У будь-якому випадку, один малюк все одно потрібен кожній жінці! Народила, маєш дитя — і працюй далі, навіщо відкладати. Я геть в двадцять шість народила, саме те, я вважаю — не рано і не пізно. І попрацювати встигла, і до дитини, і після.- Зрозуміло. А Ірина сама що говорить?- Ой, та ну її! Спочатку відмахувалася від мене, потім сердитися стала. А тепер мені заявила — а хто, каже, тебе містити буде, якщо я в декрет піду, ти подумала? Будеш жити на свою пенсію, сама, хорошу їжу є тільки у свята, одяг стару доношувати. Так що сиди, каже, мама, мовчки! Радуйся, що у тебе є те, що ти маєш. І на дозвіллі сядь і порахуй, хоча б для загального розуміння, скільки все це коштує. Треба сказати, що Ірина дійсно забезпечує Марину Степанівну від і до. Платить за квартиру, регулярно замовляє доставку продуктів, оплачує ліки, записує до платних фахівцям на огляд. Крім того, займається ремонтом маминої квартири і дачі, дає їй грошей на зуби, купує одяг і взуття. Один раз на рік відправляє в гості до родичів в регіон, забезпечуючи поїздку матеріально: і квитки, і подарунки рідним, кілька разів вивозила матір за кордон і брала путівки в хороший санаторій, тому що у мами спина хвора.Якщо матері щось над о, дочка тут же, ні слова ні кажучи, дістає гаманець. Благо, можливість оплачувати все необхідне для матері, і навіть її капризи, у Ірини є. У неї хороша стабільна робота, дуже непогана зарплата, що дозволяє не тільки жити самій на гідному рівні, а й забезпечувати маму трохи. — Тільки ось раніше вона ні слова не говорила про гроші! — засмучено зітхає Марина Степанівна. — А тепер мало не кожен розмова зводиться до цієї теми. Ледь що їй скажу проти, що їй не подобається, вона відразу починає. «Сядь і порахуй, скільки це коштує», «згадай, хто тебе забезпечує», «не подобається — іди до того, хто тобі оплачувати все буде так само, як я». Ну ось що це таке? Сил ніяких вже немає все це слухати. Як так можна, докоряти мати грошима? Як це припинити? Дуже хочу для дочки хорошого життя.

Мої батьки добре заробляли, завжди було багато грошей. У нас в будинку було багато гостей. Мама і тато обидва з багатодітних сімей, тому і родичів у нас завжди було багато. Всі постійно зверталися за допомогою, в основному за фінансовою.Постійно просили в борг не маленькі суми грошей, а віддавати ніколи не поспішали. Мені виповнилося 14 років, і мої батьки загинули в автокатастрофі, і чомусь всі разом зникли. Я залишилася зовсім одна.Ніхто з родичів навіть і чути про мене не хотіли. Деяким я намагалася дзвонити, щоб надали допомогу, але в основному ці, так звані родичі, навіть не відповідали на мої дзвінки, просто не брали трубку.Мене визначили в дитячий будинок. Я постійно плакала, мені було дуже важко і тяжко. На моє щастя, все ж, є хороші люди на землі. У нас біля будинку є магазин, і одна продавщиця з нього забрала мене з дитячого будинку. Вона була одружена, і у них була дочка 5 років.Ці люди, по суті, мені абсолютно сторонні, але вони мене врятували і допомогли пережити все це пекло. Як я дізналася пізніше, моя мама колись теж їм сильно допомогла. У моєї мами було добре серце. Так ось вона влаштувала чоловіка цієї продавщиці на хорошу роботу.

Коли були живі мої батьки, я вчилася в хорошому і дорогому ліцеї. Але у моїх прийомних мами і тата не було стільки грошей, і все ж вони твердо сказали, що я довчуся саме в цьому ліцеї. Щоночі я плакала в подушку. Мені було дуже шкода прийомних батьків.Вони працювали вдень і вночі, без вихідних, намагалися заробити якомога більше грошей, щоб оплатити моє навчання, модно і красиво одягнути. Але ж у них була ще й своя дочка, яка теж багато в чому мала потребу.Я ніколи ні про що не просила, а навіть навпаки пропонувала перевести мене в звичайну школу, але вони навідріз відмовилися. Просто відповідали: у тебе буде все добре, ось побачиш, і продовжували робити свою справу. З їх рідною донькою ми стали як рідні, всюди і завжди були разом.

Мої прийомні батьки дали мені добру освіту. Зараз я вже доросла, самостійна 25-річна дівчина. Влаштувалася на роботу в мерію. І тепер я повністю себе забезпечую сама, і про маму з татом я не забуваю.Завжди їм допомагаю. Купила їм машину і дачу, щоб тепер вони могли відпочити і ні про що не переживати. Також я оплачую навчання моєї молодшої улюбленої сестрички. Ці абсолютно сторонні мені люди стали для мене рідними.Набагато рідніше кожного з моїх численних родичів, які тепер почали самі мені дзвонити і запрошувати в гості. Але мені цього не треба, вони для мене чужі люди. На їх запрошення я відповіла просто, щоб вони більше мене ніколи не турбували і взагалі забули про моє існування.

Може, звичайно, хто і засудить мене за це, може я не права. Але вони кинули мене в найважчий момент мого життя. А тепер вони мені теж не потрібні, як колись і я їм.Мої батьки пишаються мною, раді за мої успіхи, але всім цим я цілком і повністю зобов’язана тільки їм: це їхня заслуга, це вони мене поставили на ноги, подолавши стільки труднощів. Я їх дуже люблю. Спасибі їм величезне.

Бабуся Люба думала вже про те, щоб відійти в інший світ. З ранку щільно поснідала і сіла біля віконця -спостерігати за тим, що відбувається.’ Галина, я помру через два дні, якраз в неділю ».Дочка Галя в цей момент якраз готувала обід. Вона застигла з каструлею в руках, на душі було неспокійно.» Що це ти удумала? »» Підійшов мій час. Життя своє прожила, як могла. Допоможи мені помитися і приготуватися. Я трохи пізніше все розповім з приводу похорону. Трохи часу ще є ».» Так давай всіх обдзвонимо, щоб встигли попрощатися ».’Звичайно всім скажи, я хочу з усіма переговорити’ ‘.Бабуся ледве встала і з допомогою дочки пішла до ліжка. Вона була невисокого зросту, дуже худа. Зморшкувате обличчя випромінювало теплоту і доброту. Сиве волосся було добре причесане і зібране красивими шпильками. Бабуся давно вже не допомагала по господарству, але за звичкою одягала свій улюблений фартух. Вона складав акуратно руки в кишеню фартуха і довго дивилася у вікно.» Мама, мені треба на пошту послати телеграми. У тебе все добре?»

» Не хвилюйся, йди з Богом ».Коли бабуся Люба залишалася одна в квартирі, вона часто занурювалася в свої думки. Пам’ять забирала її далеко-далеко. Ось вона тільки вийшла заміж. І вони сидять з чоловіком біля теплої грубки. Свекруха не дуже її любила. Адже вона була маленька на зріст і було незрозуміло, чи буде з неї толк в селі.» Чи зможе вона народити дитину? » — питала свекруха.А Любаня була працьовитою і майстринею на всі руки. В колгоспі була перпедовицею сільського господарства. Коли з чоловіком будинок затіяли будувати, вона була першою помічницею. Незабаром будинок побудували, і народилася дочка Галя. Коли дівчинці виповнилося чотири роки, батька забрали на фронт.Баба Люба розплакалася:» Ех, як чекала я тебе голуб мій сизий. Ну, нічого скоро побачимося ».Її важкі думи перервала дочка. Вона вже сходила на пошту і привела з собою доктора. Хороший спеціаліст, багато до нього лікуватися ходили.» Що з вами баба Люба? »» Так все начебто добре ».Доктор виміряв тиск, серцебиття і температуру. Потім покликав Галину і сказав:

» Швидше за все, її сили покидають. Всі показники в нормі. Це важко пояснити, але старі відчувають момент відходу ».У суботу Галя викупала мати і поклала на чисту постіль. Баба Люба лягла і довго дивилася в стелю.Після обіду почала з’їжджатися велика рідня. Першим з’явився Василь, лисуватий чоловік. В руках у нього були повні пакети подарунків. Трохи пізніше приїхали двійнята Руслан і Михайло.Дочка Марія приїхала рейсовим автобусом. Вона була досить повною, але дуже добра. До вечора приїхала наймолодша Милочка. Тепер вона керувала великою установою. У всіх було неспокійно на душі. В очах блищали сльози. Ніхто не міг зрозуміти, що з мамою відбувається.» Мамуля, ну навіщо ти з нами прощаєшся. Дасть Бог ще проживеш ».» Я вже своє прожила. Завтра поговоримо. До обіду точно не помру ».Діти побажали матері добраніч і вирушили пити чай за великим столом. У кожного з них була своя доля і проблеми зі здоров’ям. Вони були дуже вдячні Галі за те, що та доглядає за матір’ю. Після чаювання, кожен зайнявся справами по господарству. Під час вечері діти баби Люби ділилися розповідями про своє життя, а вона лежала і мовчки дивилася в стелю.

Згадала вона важкі воєнні роки. Навесні ходила збирала гнилу картоплю на полі і траву, щоб дітям дерунів приготувати. У лазні знайшла масло, яким тіло мазали, зраділа. Буде дітям, на чому смажити. Запаси в погребі були заховані за сімома печатками, інакше до травня не буде що садити. А город був єдиним їхнім годувальником. Дітям одяг перешивала зі свого ганчір’я, після смерті чоловіка — з його. Харчувалися в основному тим, що природа послала .. » Потрібно було миритися з усім. Адже це життя! » — відчайдушно сказала баба Люба.Восени вона могла накрити дітям багатий стіл. Картопля в мундирі і солоний огірок були найкращим ласощами. Іноді могли виміняти картоплю на шматочок цукру. Ось це було свято в будинку.Діти були без сил і худі. Але що поробиш. Навколо війна і голод. Після 40 років баба Люба купила козу. Точніше сказати, вона обміняла її на свій новий костюм і прикраси зі срібла. Шкода було віддавати, але іншого виходу не було.Діти сильно боліли, причому одночасно. Мишко вітрянку один раз приніс. Довелося всіх зеленкою перемазати. Ось такі жабенята вийшли у баби Люби. Хлопчики весь час собі щось могли зламати.

Ігри у них були небезпечні. То в ліс могли піти і загубитися. Після закінчення війни Васька почав курити махорку і молодших навчив. Довелося голос підвищити. Одного разу за домом зібрали хлопчиків і нагодувала гіркою махоркою, щоб знали, як займатися дорослими речами. Довго вони плакали, але з тих пір більше цигарок не брали до рота.Знову баба Люба важко зітхнула:» Адже це життя! Робити нічого!»Дні змінювали дні. Женихи до неї набивалися. Але, щоб вона сказала дітям? Вони не хотіли бачити сторонньогочоловіка в будинку. Злагоджено працювали допомагали матері по господарству.Як же їм відкритися і сказати, що важко одній і тоскно. Часом хочеться поплакатися в чоловічу жилетку і опертися на чоловіче плече.» А якщо дітей ображатиме, я собі ніколи цього не прощу ».В юності стало з дітьми ще важче. У того нерозділене кохання, а Галину любили шалено, але вона не хотіла кавалерів бачити таких. І ось спробуй зрозумій що і кому говорити.» Не треба сльози лити. Заміж за нелюба не пущу ».»Все пройде, пройде і це».Хлопчаки в армію пішли. Відразу згадала воєнні роки. Слава Богу, що повернулися цілими і неушкодженими. Незабаром розлетілися діти, як пташенята з гнізда.

Баба Люба стулила очі і під говір дітей стала засипати.Вранці після сніданку всі зібралися біля ліжка матері.» Прошу у всіх вибачення. Кого чим образила, вибачте мене. Ви повинні допомагати один одному. Мене скоро не стане ».Діти почали обурюватися, але баба Люба попросила їх помовчати:» Коли тільки почалася війна, ми з Галею грілися біля печі і розмовляли. Раптово їй здався плач немовляти. Я попрямувала до дверей, відкрила їх і побачила маленький згорток. Поруч нікого не виявилося. Я акуратно взяла дитину і внесла в будинок. Нагодували, чим були багаті. За хлопчиком так ніхто і не прийшов. Залишили у себе і назвали Васьком. Хороший такий хлопець ріс, допомагав по господарству. Через рік біля військового складу на залізниці побачила дівчину, таку як моя Галя. Сидить у ешелоні і гіркі сльози втирає. Запитала її, що вона тут робить, а вона сказала, що батьків снарядом вбило і вона залишилася сиротою. Звали її Марією. Забрала до себе додому. Там де двоє, там і троє. Через рік привезли в село купку дітей. Німці спалили їх село, цих ледь встигли врятувати. Попросили розібрати дітей по сім’ях. А хто їх візьме, самим їсти нічого? Дивлюся я, стояли два хлопчики, двійнята піди, притиснулися один до одного і дивляться переляканими очима. Це були Руслан і Мишка. Ясочку я відвоювала у матері алкашки. Вона її жебракувати змушувала і била сильно ».

Діти замовкли і тільки дивилися один на одного.» Тепер ідіть, мені відпочити потрібно ». — сказала баба Люба.» Мама, нам нічого не було відомо! »Тепер ідіть.Баба Люба сама збентежилася. Їй було ніяково поглянути в очі своїх дітей. Діти сиділи на кухні і згадували дитинство. Намагалися відновити пазл минулого.Якщо щось не так, мати їм завжди говорила.» Не займайтеся дурницями. Ви всі для мене однакові. Всі рідні — всіх люблю! » У церкві задзвонили дзвони. Галя зайшла в кімнату матері, щоб запитати, чи не потрібно чого. Старенька лежала широко відкривши очі, а на обличчі її була посмішка. Вона тихенько пішла в інший світ

З невісткою у мене склалися чудові стосунки. Ми ніколи не сварилися і завжди допомагали одна одній. Коли моя невістка Віка потрапила в лікарню, то і тут я допомогла, забрала внучку до себе. А не так давно обіцяла їм подарувати квартиру, вони ж зовсім молоді, повинні мати щось своє.На той момент у мене вже була дворічна онучка і повинен був народитися онук. Я мала дві квартири, одна з них здавалася в оренду. І на отримані гроші я жила, тому поговоривши з дітьми ми вирішили, що вони можуть пожити там.Тоді я і помітила зміни в поведінці невістки. Вона стала хамською і грубою, але я не надавала цьому значення, бо думала, що вся ця емоційність від вагітності і незабаром все знову буде добре.Кілька тижнів тому я зібрала найближчих мені людей, щоб відсвяткувати шістдесятиріччя. Цілий день працювала біля плити, щоб всіх порадувати смакотою.

Вечір проходив просто чудово, але син з Вікою повідомили, що їм пора йти: внучці пора лягати спати; я не стала сперечатися, нарізала їм торт з собою. Син пішов гріти машину, а невістка почала ходити по всьому будинку, десь зник її телефон. Я запропонувала зателефонувати їй, але вона нервово відмовилася. Через хвилину я все-таки вирішила зателефонувати і на всю квартиру почувся гавкіт собаки.Ну, ви тільки подумайте, вона поставила на мій дзвінок гавкіт собаки!Невістка це ніяк не прокоментувала, подякувала за гостинність, забрала телефон і пішла. Я продовжила стояти на тому ж місці і не знала, що робити. А через мить просто розплакалася; мене почали втішати подруги і інші родичі, а я навіть не знала, що сказати, тому що мені було так соромно, боляче і прикро.

Невже син знав про цей дзвінок? Може бути у нього стоїть такий же? І він теж насміхається наді мною? На наступний день син попросив дати йому ключі від тієї квартири, де вони повинні були жити, щоб привезти туди меблі. Його голос не висловлював абсолютно нічого; і я миттю сказала: «У ту квартиру ви більше й ногою ступите, передай подяку своїй коханій дружині!».Я не знаю, розповіла невістка синові, що трапилося, але ніхто переді мною не вибачився; тепер вони дзвонили лише для того, щоб зайвий раз нагадати, як я їх підставила і некрасиво вчинила.Я дійсно не можу зрозуміти, чим образила невістку і сина, що вони почали до мене так ставитися. Я завжди хотіла їм всього найкращого.

Ближче до вечора Ірині принесли дитину. Він був в декількох пелюшках, підгузниках і, щоб розповити його, після того, як лікарі залишили їх наодинці, пішло кілька хвилин. Ірина акуратно тягнула за кінчики пелюшок, боячись доставити малюкові неприємні відчуття. Нарешті, побачила його крихітне рожеве тільце. Чомусь вона очікувала, що син буде більше … він мирно спав. Ірина погладила його по животу і розчепіреним з підгузника ніжкам. Потім, закривши очі, нахилилася над ним і вдихнула його запах. Вона так мріяла про цей момент, коли дізнається запах сина — і він відразу стане рідним.

Але цього не сталося. Дитина пахла не так, як уявляла Ірина. Вона відразу зрозуміла, що дитина чужа, що вона — прийомна мама. Захотілося піти і не повертатися в палату. Ірина взяла себе в руки і подумала, що малюкові потрібна допомога і турбота, що вона довгих два роки чекала, коли зможе взяти малюка в свою сім’ю. В думках було все, крім відчуття материнства. Лікарняна палата здалася незатишною і холодною. Ірина швидко закутала малюка в пелюшки і покликала медсестру. Чергова принесла пляшку з молоком, а хлопчик на руках прокинувся і подивився на них, ще не вміючи зосереджувати погляд на чомусь конкретно.

Проте, запах молока спонукав його взяти соску в рот і жадібно зачмокав, спустошуючи пляшечку. Ірина робила над собою зусилля, щоб не передати малюка медсестрі і не піти. А синочок, наситившись, раптом заснув, не випускаючи соску з ротика. Медсестра обережно витягла соску і пішла, порадивши Ірині потримати дитину якийсь час вертикально.Коли Ірина притиснула до себе маленьке тільце, з пелюшки вислизнула ручка і сповзла їй на плече. Вона була дуже ніжною і теплою. Від неї почало йти тепло, а почуття страху і незадоволеності зникло. Вона стала мамою, а на руках, мирно сопучи, дрімав її син …

Сьогодні Валентина і Петро святкують день народження свого сина Олексія. Йому виповнилося десять років. Хороший хлопчик, працьовитий. Коли став підростати, виявилося, що не вдався. Маленький, кругленький. На таких дівчата не дивляться. Страждав від цього. Після закінчення школи вступив до інституту. Студентське життя захопилj Олексія. Вчився добре, але дівчата не звертали на нього уваги. Про високих, довгоногих і не мріяв. Тому що зріст у нього маленький, таким дівчатам по плече буде. До того ж схильність до повноти не давала виглядати струнким. Вони зверталися до нього часто, конспект переписати, або допомогти з курсовою.

У той день, коли святкували вручення дипломів, студенти домовилися піти до однієї з дівчат святкувати додому. У неї великий будинок, батьків в той час вдома не було. Взяли з собою Олексія. Добре погуляли, хлопець перебрав трошки. Коли вранці прокинувся, був здивований. Вони в одному ліжку з Оленою, в чиєму будинку святкували; Олексій погано пам’ятає, що було в той вечір, а то, що полягали спати разом з дівчиною, згадав.

Прокинувшись, Олена сказала, що продовження не буде, тому ми розходимося. Олексій знайшов хорошу роботу, як раз за професією. Йому виділили гуртожиток. Обіцяли дати квартиру, якщо зарекомендує себе з хорошого боку.Олена знайшла його через два місяці. Вона зізналася, що вагітна від нього, і сама виховувати дитину не збирається. Якщо йому дитя не потрібно, то вона зробить щось. Олексій запевнив, що він любить Олену і просив вийти за нього заміж.Незабаром одружилися. Сімейне життя не складалося.

Дружина завжди була чимось незадоволена. Постійні сварки не додавали світу в їх сім’ю. Через деякий час у них народився син Олег. Чоловік радів: нарешті, повноцінна сім’я. Ну і що, що Лена постійно чіпляється, з часом звикне і все буде добре. Але коли одного вечора Олексій прийшов додому, син плакав, дружини не було. На столі лежала записка. Олена писала, що вона йде від нього, тому що ніколи не любила. Заміж вийшла через вагітность. Сина залишає на чоловіка, бо їй він не потрібен. Хоче почати жити з чистого аркуша.

Так Олексій залишився один з тримісячним Олегом. Важко чоловікові довелося. Працювати потрібно, щоб жити було на що. За сином дивитися. Спочатку взяв відпустку, потім найняв няню, яка сиділа з хлопчиком днем. Увечері і до ранку Олексій справлявся сам. Минув деякий час, Олег ходив в дитячий сад, тому няня їм більше була не потрібна.
Олексій ходив на роботу. Згодом зрозумів, що на заробітну плату їм удвох важко виживати. Тому почав шукати, чим зайнятися, щоб відкрити свою справу. У той час багато переходили на купівлю-продаж і працювали на себе.Спочатку Олексій відкрив невеличку кав’ярню, де можна поїсти за недорогі кошти. Справа пішла, відкрив ще одне, потім ще і ще. Сьогодні у нього мережа кафе з недорогими цінами. Що цінується найбільше у простих людей. Олег виріс, відучився. Зараз працює з батьком. Хлопець пішов у свою маму обличчям і фігурою.

Нещодавно одружився на красивій дівчині, чекають поповнення. Живуть недалеко від тата. Олексій пишається своїм сином. Іноді думає, що якби не потрапив в ліжко разом з Оленою, інша доля була б у нього, але іншої не треба. Він любить свого сина і пишається ним. До речі, мама не з’явилася жодного разу. Як вона жила всі ці роки — невідомо.

Алла ледь витягла коляску з двійнятами з п’ятиповерхівки, в якій немає ліфта, і, незважаючи на бабульок на лавочці, попрямувала на прогулянку в парк. — Така гарна! Але чим не догодила чоловіку? Не просто так він покинув її ще в положенні, знаючи що носить під серцем двійнят, — бурмотіли слідом жінки. Так, Алла дійсно виховує синочків не в повній сім’ї, але хіба тут є її вина?Алла ледве викотила коляску з під’їзду. Ще б пак — їх п’ятиповерхівка без ліфта з вузькими сходовими прорізами зовсім не була пристосована для її широкої коляски. Слава Богу від тряски близнюки не прокинулись. А то був би зараз подвійний крик на весь двір.

Жінка покотила коляску в сквер, подалі від під’їзду, а саме від бабульок, які окупували лавку. Знову будуть з єхидними посмішками розпитувати що і до чого. А за спиною потім — обговорювати. Ну не подобаються старому поколінню неповноцінні сім’ї …Алла б і сама хотіла, щоб її сім’я була повноцінною, але на жаль … Її чоловік був абсолютно не готовий до сімейного життя, а особливо — до дітей. Він їх просто терпіти не міг.

А коли дізнався, що Алла в положенні, то став її вмовляти щось зробити. Та вперлася і ні в яку. Зрештою, це її дитина, їй дитину носити і ростити. Чоловік з’їв їй весь мозок, все умовляв позбутися маляти.А коли дізнався, що дитину цілих два, то випарувався в одну мить. Навіть не всі речі з собою взяв.А що Алла? Поплакала, повила місяць і заспокоїлася. Тим більше, що хлопці вже щосили штовхати стали. Жінка заспокоювалася тим, що розмовляла з ними, співала їм пісеньки, а вони відповідали їй дружними поштовхами.Алла звичайно ж в глибині душі плекала надію на те, що після народження близнят блудний чоловік повернеться, але цього не сталося.Жінка намагалася все робити сама, але були речі, з якими тендітні жіночі руки не справлялися. У дитячій кімнаті у неї давно стояв в розібраному стані диванчик, на якому вона збиралася спати біля дитячого ліжечка. Але зібрати його самій у неї не вистачало сил. Доводилося щоночі тулитися на розкладачці.

Переглядаючи безкоштовну газету, Алла натрапила на оголошення «чоловік на годину». Це було як раз те, що їй зараз було потрібно. Жінка взяла телефон і набрала заповітний номер.»Чоловік» прийшов десь години через два. Важливий хлопець. Відразу пройшов в дитячу і почав колупатися з диваном. Близнюки розглядали, розглядали нову людину, а потім розревілися. А у Алли, як на зло, на плиті википало молоко. Жінка рвонула туди, одночасно побоюючись ора дітей. Але вони раптово заспокоїлися.Коли мати повернулася в кімнату, то застала зворушливу картину. «Чоловік на годину» сидів навпочіпки біля ліжечка малюків і щось говорив їм на їхній мові. Маленькі чоловічки серйозно дивилися на свого співрозмовника і відповідали йому.»А Ви добре ладите з дітьми, — сказала Алла, — Вам би вихователем йти».
«У мене самого двоє … було …», — відповів чоловік і відвернувся.

«А ходімо пити чай», — запропонувала жінка, щоб якось згладити ситуацію.Викотивши малюків в колясці і поставивши поруч з собою, Алла налила чоловікові чаю. «Ви вибачте мене за реакцію, — заговорив Віктор (так він представився Аллі), — рік тому я втратив дружину і двох синів. Можливо ви чули … Жити там я не зміг. Переїхав сюди, на батьківщину. Дітей дійсно люблю, ймовірно, ніяк не звикну, що я вже не тато. Хоча їм залишуся завжди »
Коли він це говорив, у Алли текли сльози з очей. А потім вона, піддавшись миттєвому пориву, підійшла і обняла Віктора. І хвилин десять вони мовчали і плакали разом.А потім чоловік тихо запитав: «Можна я і завтра прийду?»Алла кивнула і посміхнулася крізь сльози …Він прийшов, не обдурив. І незабаром залишився. Кожен з них знайшов один в одному те, в чому відчайдушно потребував…

Бабу Стефу проводжали всією сім’єю. І чого гріха таїти, говорили їй прямо про те, як вона їм набридла. І про те, що нарешті настала весна, і тепер вона поїде в село до пізньої осені. Онуки були холодні до неї, невістка не любила. А син постійно був у відрядженнях. Але коли приїжджав, то чи не краще своєї сім’ї ставився до матері. Вона була тягарем для них. Стефа сама все розуміла і з нетерпінням чекала тепла …Бабу Стефу проводжали всією сім’єю. І чого гріха таїти, говорили їй прямо про те, як вона їм набридла. І про те, що нарешті настала весна, і тепер вона поїде в село до пізньої осені. Онуки були холодні до неї, невістка її не любила. А син постійно перебував у відрядженнях. Але коли приїжджав, ані трохи не краще своєї сім’ї ставився до матері. Вона була тягарем для них. Сама все розуміла і з останніх сил терпіла таке ставлення, щороку чекаючи весни, як чогось неймовірного.

Весна в цей рік прийшла рано. Бабка часто сиділа біля під’їзду і милувалася теплим весняним небом, грілася на сонці. А вигляд у неї був як у обшарпаного горобця. Худа, в старих лахміттях, в стоптаних старих валянках, на які були натягнуті гумові калоші.Не дивлячись на те, що свої її не любили, сусіди до неї ставилися добре. Віталися завжди, хвилювалися про здоров’я, допомагали піднятися з вулиці додому на п’ятий поверх. А сусідські хлопчаки навіть якось носили сумку з продуктами, коли зустрічали її по дорозі зі школи, що йде з магазину.Баба Стефа, незважаючи на похилий вік, завжди все робила по дому. Варила, прала, прибирала. Це були її обов’язки. Невістка рідко займалася чимось з цього.

— Ось, сидиш удома весь день, так і роби тут все, — нахабно говорила вона, приходячи ввечері з роботи і скидаючи в передпокої взуття.Онуки з нею не розмовляли. А коли до них приходили друзі, вона не виходила з кімнати, бо якось один з онуків сказав, що вона своїм виглядом ганьбить їх.Баба Стефа ніколи нікому не суперечила. Вона більше мовчала. А вечорами, коли всі вже спали, вона тихенько плакала в своїй кімнатці.На вокзал її відправили на таксі. Щоб не ходити з нею по автобусах. Клади y неї було небагато. Старенька сумка і невеликий пакет з якимось ганчір’ям. Спираючись на ключку, вона тихо шкутильгала по перону. Зупинившись біля лавки, присіла.Незабаром під’їхав поїзд, і вона зайшла в вагон. Стефа дивилася у вікно добрим і світлим поглядом. Коли поїзд рушив, вона дістала з сумки зім’яту фотокартку. Син, внуки і невістка посміхалися з фотографії. Вона останнім часом їх посмішки тільки тут і бачила. Бабка поцілувала знімок і акуратно прибрала його в сумку.

Зійшовши на станції, вона тихенько йшла в сторону села. Хтось підкинув її майже до самого будинку.Стефа відкрила хвіртку, пішла по рідній стежині до дому. Тут все було своїм, рідним, теплим. І тут вона була потрібна. Нехай і старих стін, і старому плоту, і ганку, але потрібна. Її тут чекали.Село для бабки все. Тут вона народилася. Тут народилися діти. Прожила Стефа тут більше півжиття. Пережила старшого сина. Так вже вийшло, що до сьогоднішнього дня він не дожив.Стефа відкрила віконниці на вікнах, затопила піч. Сівши до віконця на лавку, вона задумалася. На цій лаві колись сиділи її діти. За цим столом вони їли, і спали на тих ліжках. Бігали по цій підлозі і так само дивилися в ці вікна. У вухах її задзвеніли дитячі голоси. Тоді вона була мамою. Самою потрібної для них.

Найріднішої і близької.А сонце тоді так само світило в вікно, і було багато днів щасливих і безтурботних.Вона посміхнулася привітною сільської весни.Вранці вона не прокинулася. Залишившись назавжди на своїй землі. На столі лежало багато старих фотографій. І одна свіжа. Але пом’ята, та сама, з якою ще вчора бабці посміхалися рідні їй люди.Поки ми живі, ми можемо встигнути багато. Попросити вибачення, подякувати, зізнатися в почуттях. Поки ми живі, ми не маємо права відкладати такі речі на завтра. Адже йдучи, людина більше ніколи не повернеться, a в наших серцях залишаються такі камені, що носити їх буде дуже важко. Потрібно жити вірою. Правдою. І робити добро від серця. Від себе самого. Любити і чекати, цінувати почуття інших, пам’ятати про тих, хто дав тобі життя і поставив на ноги