Часто говорять, що випускники шкіл вважають, що перед ними відкриті всі шляхи. Мене це не стосувалося. Я дійсно була втрачена. І, звичайно, я була і розумна, і приваблива, відвідувала різні курси і nсихологічні тренінги, а також мала повну батьківську підтримку. З іншого боку, відчуття маленького розгубленого кошеня в центрі чотири смугової автостради було шокуючи сильним. З самого початку дня не все йшло гладко. Мої улюблені туфлі порвалися по дорозі, кава пролився, а волосся були не укладені. Я металася по квартирі, збираючись на черговий день відкритих дверей в якійсь установі. Мама бігла за мною, простягаючи мені буклети ме дичного коледжу. Батько люто говорив, визираючи з-за газети, що, якщо я не прийму рішення, вони відправлять мене в перший-ліпший інститут. Одна молодша сестра була оглушливо тихою, що, ймовірно, пояснювалося тим, що їй було всього шість місяців. До автобусної зупинки я рухалася зі швидкістю равлика. Як я могла пересуватися на таких величезних шпильках? До того ж я пропустила перший автобус, який їхав по потрібному маршруту. А другий в цей незвичайний день зламався в дуже незручному місці без зупинок на багато кілометрів. Разом з кількома іншими людьми я дійшов до найближчої кільцевої розв’язки. І тоді вона, доля, знайшла мене. Привабливий молодий хлопець зупинив свій автомобіль і зголосився довезти всіх нещасних до зупинки.
Не знаю чому, але я розповіла йому про свою дилему у виборі майбутньої роботи. — Чому б не вступити на журналістику, — сказав чоловік. — Я візьму тебе на роботу, коли ти закінчиш університет, а якщо ти отримаєш високі оцінки, то одружуся з тобою. Здавалося, що це розіграш. Зрештою я вирішила, чим хочу займатися: стати журналістом. Звичайно, це було не через ідею заміжжя, а тому що це було моє. Я не могла всидіти на місці і, долаючи емоції, поцілувала нашого водія в щоkу. — Ну, думаю, тепер я виходжу заміж! — Джентльмен розсміявся і простягнув мені свою візитну картку. Я не звертала уваги на інших, так як у мене була своя мета. Звичайно ж, мене прийняли на програму журналістики. Що може бути краще, ніж знайти своє місце в житті, свій шлях? Я більше не була переляканим кошеням. І всі п’ять років навчання я була вдячна людині в автомобілі за підказку. Коли навчання закінчилося, я почала шукати роботу. Я спробувала себе у видавництві журналу мод, але швидко зрозуміла, що це не для мене. Ряд інших підприємств просто не хотіли мене брати через відсутність досвіду.
Одного разу я перебирала старі записники, коли випала візитна картка, на якій був просто номер телефону, моє ім’я і назва журналу. Я вирішила зателефонувати, але ніхто не відповідав. Я знайшла адресу редакції і вирушила спробувати щастя. Мене впустили, але довелося почекати. Не знаю точно чому, але я відчувала себе так спокійно, що не можу цього пояснити. Мені здавалося, що я повертаюся додому. Уявіть моє здивування, коли мене вітав шеф-редактор І я зіткнувся з тією ж людиною з автомобіля п’ять років тому. — Нарешті, я чекав тебе шість років! — сказав він. Він дійсно заkoхався в мене тоді, в автомобілі, повному дивних автостопщиків. Він сказав собі, що якщо я стану журналістом, то він дійсно дасть мені шанс. Так зі стопки старих блокнотів мені на коліна впала моя ідеальна робота. Так буває в житті. Найгірший день вашого життя несподівано підносить вам фантастичні подарунки. Порвані черевики, автобус, що запізнився, ранковий кошмар — якби не ці речі, я б ніколи не знайшла свій шлях у житті, приголомшливу кар’єру і kоханого чоловіка. Так, мій роботодавець згадав другу половину обіцянки, яку він дав у автомобілі. А у мене не було жодного шансу, адже я закінчила навчання з відзнакою… Як можна не вірити в долю? А ви вірите в неї? Чи траплялися у вашому житті такі казуси?
