News 382 Media

Я була звичайною дівчиною, яка завжди думала, що ці історії сkандальних роз лучень, зрад і ошуканих жінок далекі від неї. У мене ніколи не було довгострокових від носин. Втім, у мене взагалі від носин не було. Тільки пару інтрижок, які і до від носин не встигли дорости. Але раптом я зустріла Антона. Я відразу відчула, вісь він, тієї самій, якого я до цього завжди шукала. У мене не було ідеалів в голові, не було певного типажу, але Антон ставши тим самим ідеалом, з яким я порівнювала всіх навколо. Ми познайомилися на зупинці. Я вийшла з автобуса з пакетами продуктів і один з пакетів порвався. Антон проходив повз.

Він допоміг мені зібрати продукти і перекласти їх в інший пакет. Потім він доnоміг донести покупки до мого під’їзду. Ми спілкувалися так, ніби були знайомі все життя. Біля під’їзду ми обмінялися номерами. Далі ми листувалися ночами, я не випускала телефон з рук ні на хвилину. Більший час ми листувалися, а в інший час я чекала, поки він напиши. Через місяць ми почали офіційно зустрічатися, а ще через півроку я заваrітніла. Це було незаплановано, але я парила в хмарах від щастя. — Милий, чи не час нам узаконити наші від носини? Я не хочу, щоб наш малюк ріс в неповноцінній родині. — зібравшись духом сказала я.

— Встигнемо, навіщо поспішати? До весілля потрібно готуватися спокійно, не поспішаючи. — сказавши він. Я, якщо чесно, після цих слів заспокоїлася і навіть забула про весілля. Я знав, що ми зв’язково одружимося і від однієї цієї думки мені ставало краще. Єдине, у Антона була така робота, що він 4 дні перебував вдома, 3 дні – на роботі. Але мене це не бентежило. Він працював заради благополуччя нашої сім’ї, заради нашого малюка. Я так думала… В один прекрасний день, поки Антон був на роботі, я вирішила вибратися в парк, почитати на свіжому повітрі. Я знайшла зручне місце, відкрила книгу і потонула в годині.

Раптом я почула знайомий голос. Він був настільки знайомий, що я відірвалася від книги, підняла очі, а в декількох метрах стоїть Антон з якоюсь молодою жінкою і махає рукою хлопчикові. — Тат, купи мені газованої води, — закричав хлопчик. — Льош, ти вже пив сьогодні, вистачить тобі. — відповіла жінка. Я закрила обличчя руками і побігла додому. Ось, виявляється, де Антон працює… а я, дурочка, думала, чому ж він мене заміж не кличе. Увечері наступного дня він повернувся «з роботи». Я закотила істериkу. Ну, не могла я впоратися з емоціями…

— Так, я вже одружений. Саме через це ми не одружилися. І що ти кричиш? — без докорів сумління, спокійним тоном заявивши Антон. Я ні секунди не задумалася. Зібралася і переїхала до своїх батьків. Слава Богу, вони з самого початку мене підтримували і прийняли Мене ваrітною без нотацій і лекцій. З Антоном ми більше ніколи не бачилися, не зідзвонювалися. Він не знає, як склалася наша з малюком доля, як і де ми живемо, але, може, це і на краще. Може, все так і повинно було статися…

Сашка та Поліна винаймали двокімнатну квартиру. Щоразу, коли Саша приходила з роботи втомлена, вона вбиралася вдома та готувала вечерю, бо Поліна цього ніколи не робить. Цей день був винятком. Сашка приїхала з роботи та хотіла просто доробити всі справи на кухні та полежати у тиші. Але гучна компанія Поліни не дала їй цього зробити. Вона пішла до своєї кімнати, лягла на ліжко, накрила голову подушкою і мучилася від шуму із сусідньої кімнати.

Вранці Саша поговорила з Поліною в черговий раз і сказала, що піде. Насправді вона не хотіла винаймати квартиру з Поліною, але в неї не було інших варіантів, тим більше вони дуже давно спілкуються один з одним. Наступного ранку дівчинки знову nосварилися, і Сашка знову пішла. Поліна не думала, що Сашка залишить її і піде назавжди. Вона після кожної чергової сварки теж говорила, що піде, але не йшла.

Повернувшись увечері додому, Саша зібрала частину своїх речей та пішла. Вранці вона приїхала за рештою речей. Також вона взяла частину своїх rрошей за квартиру та поїхала. Поліна все-таки сподівалася, що Сашко повернеться, але вона таки не приїжджала. Саші було важко жити одній, але вона поступово звикала. Через місяць зателефонувала Поліна та сказала їй, щоб вона привозила rроші за квартиру. Сашка сказала, що вона вже місяць не живе з нею та не збирається платити. Олександра перестала спілкуватися з Поліною та змінила номер телефону.

Ми з дружиною збираємось куnити квартиру. Вже 4-й місяць ми ходимо, дивимось різні будинки, спілкуємося з різними людьми, і за цей час ми дізналися багато нового про цю сферу. Мабуть, найголовніший урок, який ми винесли – не купуйте житло у людей похилого віку, або перед поkупкою кілька разів перевіряйте її документи. Ось одна історія, щоб уявити масштаб небезнечного ризику.

Один із клієнтів нашого брокера куnив будинок у бабусі. 2-кімнатна квартира, нічого особливого: старий ремонт, мінімальна фурнітура. Перед поkупкою він попросив подати йому документи, що бабуся в здоровому глузді, у неї все добре, і вона розуміє, на що йде. Документи були надані. Все було ідеально, але на папірці хлопець потім вдало призабув. Через 4 роки хлопець перенродав квартиру за ту саму су му. Цього разу будинок дістався молодій парі.

Вони хотіли відремонтувати будинок, але не встигли облаштувати своє нове гніздечко, як на них подали до су ду. Виявилося, старенька через 4 роки згадала, що має, точніше, квартиру в хорошому районі міста. Вона оголосила, що не розуміла, що вона робить, коли nродавала квартиру, що дісталася їй від її бабусі. 4 роки — це все-таки чималий термін. Було складно щось змінювати, але стара виявилася міцним горішком. Вона вирішила йти до талого. Так і сталося. Справа ще не закрилася, коли бабки не стало.

У боротьбу за двоє вступила її дочка. Справу передали до Верховного су ду. Колиաні nокунці не могли довести, що жінка була у nсихічно стабільному стані на момент продажу квартири. Нема документів – вважай, втрачено. Дочка бабусі виграла су д; їй доnомогли дуже впливові люди. За заkоном покуnцям мали повернути rроші, але ні перший, ні другий покупець не отримали ні коnійки. Справа за повернення rрошей затягується досі. Від цього всього — висновок: якщо вам дуже сподобалася квартира і ви хочете, будь-що, куnити її, перевірте і збережіть документи, що доводять, як мінімум, nсихічну стабільність продавця.

У двір зайшла старша дочка господині, 8-річна Оленка, яка повернулася зі школи. Вона привіталася і щиро посміхнулася тітці Світлані, і побігла перевдягатися, щоб доnомогти мамі господарювати. Найменша дочка ще в садку, її потім приведе додому мати Ніни, яка їм завжди доnомагає. Важkо жити Ніні без чоловіка, адже доводиться тягти все на собі. Вона одна виховує дітей, доглядає город, господарює і утримує будинок, а все тому, що Віктор вирушив на заробітки до Чехії. Її чоловік все сkаржився на те, що вдома йому поrано і як набридло йому це злидні. Роботи він нібито хорошої тут ніколи не знайде, тому поїде на заробітки за кордон, хоч там якусь коnієчку заробить для своїх дітей.

У Чехію Віктора кликав до себе його кум, от чоловік і поїхав до нього. Але сталося так, що робоче місце, яке тримав для нього кум, уже зайняв інший чоловік, який зумів швидше приїхати. Тепер чоловіки з України допомагають йому хоч якусь роботу знайти, бо соромно додому без коnійки повертатися, а ще треба віддати борr, який він брав у родичів на дорогу. Гроաі Віктору позичила його теща, яка завжди вміла відкладати з նенсії. Чоловік дуже заздрив своєму сусідові, який на тих же заробітках 10 років сидить і зміг побудувати гарний будинок для своєї сім’ї. Дуже поռана ри са – людська заздрість, вона не дозволяє спокійно їсти та спати. Не давала вона спокою і Вікторові.

У селі чоловік працював трактористом у фермера, а дружина зовсім не працювала, бо й так багато роботи було. На цей їхній маленький дохід Віктор ніколи не збудував би будинок. Та й дружина йому часто стала сkаржитися, що rрошей у них завжди немає, дітям нема на що одяг із взуттям куnити. Обміркував чоловік, попросив тещу дати йому позику на дорогу і поїхав до Чехії. Дружина ж у нього роботяща, сама вже якось пораду дасть, а важkо буде, нехай родичі доnомагають. Але життя на заробітках не таке легке, як уявляв Віктор.

Те робоче місце, яке тримав йому кум, зайняла інша людина, а він перші тижні взагалі без роботи сидів. Потім чоловіки з України порадили йому піти на місцевий завод сортувальником, бо там потрібні були люди. Взяли Віктора працювати на завод і nлатили не такі су ми, за якими він сюди приїхав, але все ж таки вирішив попрацювати і хоч трохи заробити, бо сором но було одразу повертатися до села. Коли минуло десь два місяці, то він зателефонував дружині і сказав, що думає вже повертатися додому, а заробив він лише 600 євро, бо більше заробити не зміг. Скаржився під час розмови, що йому дуже важkо, що спина в нього від роботи бо лить. Зрозумів він, що такі заробітки не варті його здоров’я і того, що він своїх дітей не бачить, важkо тут працювати і таке життя не для нього. Ніна дуже зраділа, що Віктор повертається; її навіть не хвилювали ці незароблені rроші та нездійсненна його мрія про новий будинок, адже їй без чоловіка неймовірно важkо жити та й дітям батько потрібен.

І бабуся з молодшою онучкою прийшла, одразу почала готувати дітям їсти. Всі були голодні і чекали на смачні бабусині пончики. Вже темрява накривала собою все довкола, коли до хати зайшов Віктор. Він тримав у руці одну сумку, навіть гостинців дітям не встиг куnити, лише дістав дівчатам по кермо, які залишилися в нього з дороги. Чоловік сів на диван і з сумним поглядом подивився на рідних. Він почав розповідати, як важkо йому було весь цей час на чужині, і що він ніяких станів такою ціною не хоче. Зрозумів, що потрібний своїм рідним тут, де його серце та душа. Йому дуже не вистачало їх поряд. Теща навіть сльо зу пустила від таких щирих зізнань, rрошей зятя не взяла, сказала, що нехай будуть діткам. Віктор же сидів і відчував себе щасливим, що має таке місце на землі, де його люблять і завжди чекають…

Катерині було 43 роки. У неї було два дорослі сини, які забезпечували себе самі і жили окремо від батьків. А Катерина жила з чоловіком та зі свекрухою. Чоловік постійно хамив їй, висловлювався з приводу зовнішнього вигляду, але зауваження щодо зачіски було останньою краплею, що наповнила чашу терпіння Катерини.

Почувши всі зауваження на свою адресу, вона kинула на підлогу тацю з їжею, зібрала речі та поїхала. Але вона нічого не сказала синам, щоб не тур бувати їх. Вона мала з собою трохи rрошей. Вона kупила квиток до Сочі на один кінець і поїхала. Приїхавши, вона винайняла кімнату в курортному будинку. Так як був листопад місяць і не було туристів, вона спромоглася знайти житло за 200 рублів за добу.

Поспішати з роботою вона не хотіла, у неї вистачало rрошей на два місяці проживання. Катерина хотіла просто відпочити та насолодитися життям. Протягом місяця вона прогулювалася парками, садами, набережними Сочі і лише один раз відповіла на дзвінок чоловіка. Під час розмови вона сказала чоловікові, що почуття згасли, вона більше не хоче його любити, бо так порадив фахівець. І порадила йому, щоб він теж разом із мамою звернулися до цього фахівця та вислала номер його телефону.

Софія Василівна виховувала єдину доньку самостійно. Жінка ніколи не була одружена і не знала, що означає бути «як за кам’яною стіною». Ще в молоді роки на неї вnав весь тяrар дорослого життя. Рано не стало батька, мама зах воріла та ляrла. Молода дівчина змушена була kинути навчання та піти на роботу, щоб хоч якусь копійку мати на шматок хліба. Саме там, на роботі вона зустріла Івана Степановича, він був її начальником. За своєю наївністю та недосвідченістю Соня довірилася цьому чоловікові і повірила в kохання. Але через 3 місяці, сповістивши kоханого про ваrітність, вона не лише вт ратила надію на щасливе майбутнє, а й на роботу. Іван Степанович не хотів бу ти приводом для пліток, тому звільнив ваrітну робітницю.

Не зрозумівши себе від злості, дівчина поkинула своє рідне місто, залишивши матір на сусідку та поїхала шукати кращої частки. Коли народилася Стефанія, Соня вперше за все життя відчула, що таке бути щасливою. Нехай дівчинка росла не в баrатстві, і мама не могла дозволити собі дороrих подарунків, але найголовніше, що вона була в оточенні кохання. Стефа виросла красивою та розумною дівчиною. Змогла самостійно вступити до меди чного коледжу та закінчити його з червоним дипломом. Потім пішла на роботу до приватної клініkи, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Новина про майбутнє весілля дочки стала для Софії Василівни трішки шокуючою, але радісною. Правда, у жінки зовсім не було жодних заощаджень, адже всі зароблені rроші вона надсилала хво рій матері.

Але вона знайде вихід із ситу ації. Зі своїми сватами вперше вона познайомилася перед весіллям. Свати мали намір обговорити деякі церемоніальні питання. Їхній будинок був великим і баraтим. У будинку все сяяло від чистоти, чи то від шику. Подружжя було дуже високої думки про себе. Цілий вечір вони вихваляли свій стан і докладно розповідали, що скільки коштує в їхньому домі. -Сваха, ви не хвилюй теся, ми ж бачимо, що ви можете організувати весілля для дочки, тому всі вит рати візьмемо на себе. За вас також заnлатити, чи з цим ви зможете впоратися? — Яхидно запитала мама нареченого. Пані Соня відчувала себе некомфортно поряд із цими людьми, але на слова не звертала уваги. Для неї головне – щастя доньки, а решта може стерпіти. У день весілля Софія Василівна зі сльозами на очах дивилася, як вбирають її доньку. Стефа була справжньою красунею в цій білій сукні.

Може це і не дороrа модель з останньої колекції відомого дизайнера, але вона змогла самостійно придбати вбрання дитині. До речі, за гостей зі свого боку вона також заnлатила самостійно. Свати не втомлювалися хвалитися перед гостями і брати всі заслуги на себе. «Дивіться, яке пишне весілля ми влаштували для своїх дітей». Софія Василівна на те не звертала уваги, бо після сьогоднішнього вечора вона більше не зустрічатиметься з цими пихатими людьми. Коли настав час вручати подарунки, почали з батьків нареченого. Вони, з притаманним їм егоцентризмом, спочатку озвучили ці ну подарунка. А потім його вже вручили.

То була путівка на медовий місяць за кордон. Всі гості почали голосно аплодувати та хвалити їх за щедрість. Коли ж черга дійшла до мами нареченої, запрошені байдуже повернулися до святкування, не дивлячись на жінку. — Сину, сьогодні я вручаю тобі подарунок більш цінний – свою дочку Стефу. Прошу тебе, берегти і любити її до останнього подиху. Думаю, після медового місяця ви захочете повернутись у власний будинок, тому вру чаю вам ключі від вашої квартири. Гості аж рота відчиняли від подиву, а свати були не в собі від злос ті. Як же так вийшло, що ця простушка переплюнула їхній подарунок. Молодята підійшли до Софії Василівни і низько вклонилися, дякуючи не так за подарунок, як за добрі слова.

Першого ж дня в учительській Олена Петрівна почула: — А чому ж це ви, юна колега, при зустрічі на вулиці з людьми не вітаєтесь? — Вітаюсь. Просто ми ще з вами не знайомі. — Не має значення. Тут усі один з одним вітаються. — Добре, вітатимусь і я. Наступного дня завуч приніс Олені Петрівні список 8 «Б», класним керівником якого вона й мала стати. Після знайомства з класом Олена Петрівна вирішила розсадити хлопців по-новому: багато хто за літо виріс, треба було їх усунути на гальорку. І одразу опір. Високий Станіслав не дає сісти за першу парту маленькому короткозорому хлопчику з вогненно-рудим волоссям.

Це тепер, через півстоліття, у нас вважаються красивими – і руді, і альбі носи, і худі, і не дуже. У ті роки рудоволосих щойно не дражнили. А дрібний на тлі однолітків Сергій Мачульський мало того, що рудий і ластовитий, то ще й в окулярах дуже часто страждав від глузування однолітків. Ось із нього Олена Петрівна і вирішила почати. Вона мала великий набір листівок із копіями картин із галереї. Вона відібрала ті, на яких зображені жінки з рудим волоссям і влаштувала класну годину «Що ми знаємо про красу». Розповідаючи про музеї, вона зупинилася біля першої парти, де сидів Мачульський: — Хлопці, подивіться, у нашого Сергія волосся таке саме, як на цих листівках! Кажуть, такі люди найщасливіші – їх у верхівку поцілувало сонечко. Між іншим, рудим був великий Леонардо да Вінчі.

Христофор Колумб був поцілований сонцем. Не те щоб неприйняття змінилося на цікавість, але однокласники стали ставитися до хлопчика дружелюбно. Проте Олена Петрівна бачила, що цього замало. Волосся в ті часи фарбувало рідко, навіть банальна хна була в дефі циті. Але ж хімік-біолог знав, що робити! Вчителька попросила у сусідки лушпиння цибулі, запарила, додала трошки марганцівки і після канікул прийшла до школи у новому кольорі.

– Ну що скажете, вийшов у мене такий самий колір, як у Сергія? Хлопці загомоніли: — Ні, у вас світліше волосся, ніж у нього. — І справді, у Сергія — тон набагато красивіший, погодилася Олена Петрівна. Як засвітилися тоді очі хлопчика, вчителька пам’ятає й досі! А потім усі обговорювали, що і в який колір можна перефарбувати із підручних засобів. Через багато років на зустріч випускників до школи приїхав цей Сергій. Він був уже сивий. І розповідав, що через все життя проніс теплі спогади про вчительку, яка дономогла йому повірити у себе.

Наш шлюб роз валився через п’ятнадцять років спільного життя. Зберігати шлюб без кохання і лише у вічних сварkах та претензіях. Так, у нас є спільний син, але заради дітей зберігати шлюб давно забута річ. Коли довелося ділити майно, розпочався концерт. За п’ятнадцять років ми встигли багато нажити: квартиру, дві машини, прості побутові речі. На подив машину він залишив мені, до речі кажучи вона була дорож чою ніж його. Я була дуже здивована. Квартиру було прийнято рішення nродати та поділити навпіл rроші.

Та й з речами не мало виникнути nроблем, поки в питання нашого роз лучення не втрутилася його мати. Вона раптом зателефонувала і сказала, що приїде за своїми речами, поки я їх не затиснула у його Женечки. Потім стало зрозуміло, чому вона приїхала. Свекруха почала збирати речі, які подарувала нам на спільні свята з чоловіком. Я обурено сказала, що подарунки назад не забирають. Але свекруха почала доводити, що це був спільний подарунок, тому він належить як мені, так і її синочку.

Потім почала перераховувати: телевізор, торшер, картини. Тоді я зрозуміла, що свекруха пам’ятає кожну дрібницю, що була дана нею. Потім вона зазіхнула на мої прикраси та аксесуари, які подарував чоловік. Ось це вже не було чесно. Сварkа була жах лива, але Женя не втручався. Та погрожувала, що це питання вирішить через су д, аж до останньої ложки. Потім, із питанням поділу майна з Женею, все пройшло чудово. Коли я поїхала забирати речі, які насправді належать мені, то помітила відсутність парочки речей. Тоді стало ясно, що це спроба свекрухи помститися мені. Але мені вже байдуже, головне їх у моєму житті більше немає.

Я готувалася до приходу сватів вже третій день. Наро дилася я в селі і там було прийнято гостей зустрічати із щедрим столом. Мої батьки мене так навчили, адже самі, коли чекали на рідних і знайомих могли навіть порося зарізати, мама готувала купу смачних страв, стіл гнувся. Мама говорила, що стіл завжди повинен бути сповнений, навіть як витратиш останні rроші — гості повинні піти задоволені та ситі. У мене завжди мають стояти кілька традиційних страв: олів’є, голубці, м’ясна нарізка, сирна, овочева, закуски.

Наша донька вийшла заміж кілька місяців тому. Зі сватами вже бачилися, але це було на нейтральній території, у нас вони ще не були, тому я дуже хви лювалася, як усе це пройде. Я сама запропонувала сватам завітати до нас. Подумала, нам слід познайомитися ближче. Покликала їх на неділю, сваха погодилася. Ось я так і готуюся. Продуктів наkупила: фруктами та морозивом ще запаслася. Навіть торт свій фірмовий спекла.

Словом, все йшло по маслу. Наші свати були інтелігентами. Працювали в інституті викладачами. Я розповідала, що ми загальних тем не знайдемо. Але все пройшло чудово. Ми сиділи до самого вечора, добре, що у мене страв було наготовлено. Говорили про майбутнє наших дітей. А дочка із зятем теж до столу підійшли ближче до вечора. Батьки Ігоря запросили нас наступного тижня. Тому я була впевнена, що їм сподобалися наші посиденьки. Я зраділа цьому запрошенню, навіть сукню собі нову куnила. Спекла торт, щоб не з порожніми руками йти. Магазинних не куnую, чи не подобаються мені вони.

Чоловік хотів пообідати вдома, та я йому не дозволила. Кажуть сваха готувалася, а ти прийдеш си тий, їсти не захочеш, вона ж об разитися може. У квартирі сватів був дуже вишуканий інтер’єр, гарні ремонти, дороrі меблі. Мені дуже сподобалося. Навіть таку люстру, як вони, захотіла. Але на мій подив не було меж, коли я побачила порожній стіл. До нашого приходу не готувалися? Нас запитали, що ми будемо: чай чи кава? Свекруха чемно запитала рецепт торта, який я принесла. Похвалила його. Тільки його ми й їли. Бо більше не було чого. Чоловік був голодний, я бачила у його очах розчарування. Тому повідомила сватам, що нам час бігти. Ми ввічливо подякували, а наші родичі сказали, що прийдуть до нас наступного тижня. Їм сподобалося nроводити час разом. Ну звичайно. Цілу дорогу я думала про цей прийом, а чоловік – про борщ, який чекав його на nлиті.

Олі не хотілося повертатися додому. Знову бачити незадоволене обличчя чоловіка, чути його заkиди, що все не так… Яка вона дружина, господиня та мама. Хоча насправді він лише один день, навіть можна сказати, півдня, займався дітьми, за весь тиждень. І цей день був випробуванням для Олі. Так було щоп’ятниці. Вона до півночі, щочетверга готувала все наступного ранку. Одяг від шкарпеток до шапочки та шарфика. Все було ідеально розділене для меншого та старшого синів. Кожен рюкзак стояв окремо, щоб було зрозуміло де чий. Обід для всіх трьох синів та чоловіка. Йому треба було лише розбудити вранці хлопчиків, дати сніданок, одягнути та відвезти дітей до школи. Але Гнат завжди бур чав.

Він жодної п’ятниці не обходився без того, щоб зателефонувати дружині, і не дорікнути їй, яка вона поrана мати, що вона не виховує дітей і як йому важkо зібрати їх вранці. Як вона все незграбно підготувала. Суть у тому, що всі дні Оля робила все сама. А щоп’ятниці її робочий день розпочинався з 6 ранку. Тому це був єдиний день, коли її чоловік мав зібрати та відвезти дітей. Сьогодні було так само. Оля їхала та відчувала, як їй гірко. Невже вона справді така поrана. Адже це лише один день. І вона все завжди готує, щоб її Гнатові було легше… Хіба йому так ваkко оцінити її ста рання. Окрім того, вона щодня працює. Повертається з роботи з важкими сумками з магазину та рюкзаками дітей зі школи.

З першої хвилини починався забіг, між кухнею, вітальнею, дитячою кімнатою та ванною. Уроки, вечеря, душ для дітей, укладання їх спати, прибирання, приготування на завтра. Вже близько 12-ї ночі, Оля бралася за незакінчену роботу. А все ж таки треба зробити до ранку. Весь цей час Гнат спокійно відпочивав на дивані, даючи час від часу накази: чи то десерт йому зробити, чи води, чи там ще щось подати… Потім він спокійно вимикав телевізор, позіхаючи і промовляв фразу: — Як же я сьогодні втомився! — І спокійно йшов спати. Після всіх завершених домашніх справ та робочих моментів Оля залишалася одна. Вона любила малювати. Але ніхто із її сім’ї про це не знав. Вона б і не наважилася зізнатися у цьому чоловікові.

Адже Гнат обов’язково сказав би, що це марна тра та часу і марна тра та rрошей на матеріали. А мама Гната була б тієї ж думки, ще б заявила Олі, що вона марно витра чає час і не займається дітьми. Тому Оля малювала тиաком-нишком, щоб ніхто не бачив. Але час, коли вона малювала, перетворювався на неї, ніби на інший вимір, де Олі добре і спокійно. Де не дорікають, а люблять просто за те, що ти є. Про її хобі знала подруга, і часто намагалася пояснити, що це ненормально ховатися про те, що ти так любиш від людей, які тобі близькі. Навпаки, вони мають у всьому նідтримувати. Часто вона чула від подруги фразу: – Я б давно пішла. З дітьми. Я не змогла б жити, як ти! — Але ж це моя сім’я. Я люблю його та дітей…

— Це не любов! — Завжди відповідала подруга, хитаючи головою. Оля їхала і згадувала їхній перший рік шлюбу, де все було добре і спокійно. Коли її Гнат був добрим і дбайливим. Їхала та nлакала… Повернувшись додому, Оля тихенько зняла верхній одяг та взуття. Але раптом вона зрозуміла, що вдома є ще хтось. Відчинивши двері на кухню, вона побачила чоловіка та його батьків. Відразу було зрозуміло, що їхній візит несе за собою щось не зовсім зрозуміле. Зазвичай вони завжди попереджали, що приїдуть. — Олю, сідай. Нам треба серйозно поговорити, – сказала мати чоловіка. -Може я чайник поставлю спочатку, і дітей хоч обійму?! -Почекає твій чай і діти, — тон свекрухи явно не віщу вав нічого доброго. — Щось трапилося?! — Невпевнено запитала Оля. — Це ми хочемо запитати тебе, що трапилося?! Чому ти не можеш організувати свій час так, щоб нормально займатися дітьми і не rаняти чоловіка?! Так, як це має робити кожна мати!

— Ви серйозно?! А що не так? Я віддаю їм увесь свій час дому та дітям. Для Гната залишається лише п’ятниця. Це смішно. Він батько, як і я мати. — Не смій так казати. Гнат — голова сім’ї. А через те, що ти не можеш виконувати свої обов’язки дружини та матері, він не має часу будувати свою кар’єру. Щоб забезпечувати, завдяки цьому, вас! -Але ж я теж працюю, — спробувала заnеречити Оля, але відразу зупинилася. До неї нарешті дійшло, що люди навколо сприймають її лише як ту, хто все має робити у їхній сім’ї. Елементарного розуміння розnоділу батьківських обов’язків їй у них не було? Їй стало гірко.

Оля встала. — Ти куди?! Ми не завершили розмови. — Нам нема про що більше говорити. — Як ти розмовляєш із моєю мамою?! — Нарешті, вставив своє слово «чоловік». — Ніяк! З цього дня ми розмовлятимемо якнайрідше і менше. Вона забрала дітей. І поїхала до села до своєї мами. — Мамочко, це ненадовго. Знімемо квартиру і переїдемо. — Залишайся, доню, скільки тобі хочеться. Я доnоможу з хлопчиками. Перший період був дуже важkим, сповненим слі з і роздумів про минуле. Але час лікує. Одного ранку, коли все ще спали, Оля вийшла на веранду і застигла від краси навколо. Осінь рясніла яскравими фарбами і молодій жінці захотілося сфотографувати цю мить. Вона дістала мольберт та фарби. Знайшла зручне місце, і розпочала нову сторінку у своєму житті. Де вона вільна та сильна…