News 382 Media

Коли чоловік Марії Сергіївни помер, вона намагалася вирішити, що робити далі. Перед нею стояв вибір жити однією або переїхати жити до доньки. Потрібно було вирішити залишатися в улюбленій селі у власному будинку і продовжувати вести господарство, але однією або продавати будинок і переїхати жити в незнайомий їй місто, але бути ближче до доньки. Грошей від продажу будинку не вистачило б на покупку квартири в місті, а тіснити дочка не хотілося. Марія Сергіївна вирішила звернутися за порадою до подруги, і та розповіла їй історію однієї жінки. Справа був так: подружжя жило в селі, садили город, тримали худобу і допомагали своїм уже дорослим дітям як могли. Дітей у них було троє. Син і старша дочка поїхали жити в сусіднє місто, а молодша дочка вийшла заміж і поїхала на батьківщину до чоловіка. Мати переживала, що не може допомогти молодшенької, так як, яйця, картоплю і м’ясо не відправиш в посилці в іншу країну. Коли у цієї жінки помер чоловік, вона продала худобу і курей, гроші розділила між усіма дітьми. А собі залишила тільки на поминки. І до осені, коли викопали картоплю, старший зять запропонував продати будинок і переїхати до них, щоб вона не залишалася одна.

Вона подумала, що це гарна ідея, адже що вона буде робити одна в села без чоловіка, будинок важко утримувати однією. Вона швидко продала будинок. Потім, як і було заплановано, переїхала до старшої дочки. Але в той день коли жінка приїхала до них, вона виявила, що втратила гроші від продажу квартири. Коли про це дізнався зять, він навіть злості своєї приховати не зумів. Звичайно, адже вони збиралися купити машину на ці гроші. Відчувши себе зайвою, жінка зібралася і пішла до сина, який жив неподалік. А там уже все знали про пропажу грошей. Невістка мало не з порога заявила: «Ми вас не просили від будинку позбавлятися, і до себе на постій не кликали». Так їй довелося їхати до двоюрідної сестри. Там вони подзвонили молодшої дочки і розповіли про склалося ситуації. Дочка недовго думаючи, сказала матері: «Займи грошей, купи квиток. Із зарплати надішлемо. Приїжджай, будемо раді ». «Добре, приїду» — відповіла тоді жінка. «Тільки гроші-то мої на книжці лежать. Не пройшли перевірку старша дочка і син ». — Ось і ти, Марія, не продавай правду поки квартиру. Поїдь поживи. Скажи, що грошей немає. Втратила чи обдурили шахраї. А там видно буде — у дочки залишитися або в свій будинок повернутися.

Доньці було 10 років, а мені 33, коли нас покинув її тато. Я залишилася без допомоги, жили ми в місті і самостійно тягти дочку і відкладати їй щось на життя було просто неможливо, тому я прийняла тоді для себе важке рішення: відправитися на заробітки до Німеччини. У мене є медична освіта, тому я з легкістю знайшла там роботу доглядальницею за однією бабусею. Повернулася я, коли мені вже було 45 років, на заробітках я пробула довгих 12 років. Зараз моя дочка не визнає мене, каже, що я її покинула, і я нікудишня мати Жила вона весь цей час у моєї мами в селі; в ній я не сумнівалася, вона добра і турботлива, тому з легкістю могла підмінити мене. Я не думала, що в цьому є щось страшне, адже вона завжди під люблячим поглядом. Мами не стало кілька місяців тому, і я повернулася до рідного дому. Вирішила допомогти їй все організувати, і щоб ми підтримали один одного в цей нелегкий час.

Дочка вчилася в Києві, тому за зароблені гроші я купила їй там велику трикімнатну квартиру ближче до центру. На жаль, дочка не хоче мене визнавати, постійно лише повторює, що я її кинула, що ні відвідувала, ось і мамою її зватися не маю права. Я пробую до неї достукатися, але все даремно, як горох об стіну. — Ти мене покинула! Як ти смієш називатися моєю матір’ю ?! — повторює дочка з претензією. — Ну що ти таке кажеш? Хіба не розумієш, що я це все для тебе робила? Тоді одинакам було не вижити, ось і довелося щось вигадувати. Я тобі кілька разів в тиждень дзвонила, а потім і телефон з камерою купила, щоб по відеодзвінків говорити. Я для тебе старалася, хотіла, щоб ти ні в чому не потребувала! Ти зараз можеш спокійно жити в столиці, хіба могла б я таке дозволити собі, якби працювала тут?

Мені прикро, що дочка не розуміє, що в маленькому містечку вижити матері-одиначці з дитиною майже не можливо. Не хотіла ж я їхати туди, щоб покинути її, лише хотіла, щоб вона так, як я не жила. Я і в Німеччині нічого зайвого собі не дозволяла, все їм надсилала, щоб дочка змогла до репетиторів ходити, гуртки відвідувати, одяг модну купувати і найновішу електроніку, а в кінці ще й квартира з меблями! Для себе вирішила, що залишуся жити в сільському маминому будиночку, однак все одно хочу помиритися з дочкою, а вона суто через принципово не розмовляє зі мною. Вона переконана, що якщо я покинула її, то і зараз вона може покинути мене і навіть не вислухати.

Доходить до того, що вона говорить, немов мене ніколи в її житті і не було. — Ти ж не знаєш, як важко бути матір’ю! Ось станеш нею, зрозумієш мене, тоді і буде нам про що поговорити! — А хто тобі сказав, що я матір’ю хочу стати? Я для себе буду жити, не потрібен мені ніхто. Може бути, це все діти зараз такі, що тільки про себе думають і все їм погані і все не так роблять? Ось вона, наприклад, навіть проти, щоб я влаштовувала особисте життя. Мій давній друг, давно вдівець, почав до мене частенько заходити; говорили ми з ним, і він запропонував разом жити; я б і не проти, але дочка ще більше розлютилася, почала кричати, що тоді взагалі зі мною все зв’язку обірве. Ось і як мені тепер бути?

Сашко одружений із Таною вже два роки. У них росте двоє прекрасних дівчаток. В обох є улюблена робота. Вони люблять мандрувати разом. Здавалося б, все гаразд, але останнім часом щось не так… Подружжя познайомилося на якійсь конференції. Сашко був у відрядження, у них швидко закрутилися стосунки, і за кілька місяців він зробив їй пропозицію. Так вийшло, що вони залишилися жити там, де й познайомились. Це було рідне місто Тані, тому адаптації вона не потребувала. Чого не можна було сказати про Сашка, адже в новому місті йому не вистачало друзів і знайомих. Якось дружина сказала чоловікові, що подруга запросила її на день народження і вона повернеться пізно.

Сашкові це не сподобалося, але він не став нічого говорити дружині. Справа в тому, що останнім часом Таня дуже багато часу проводила з подругами. Причому, це були не домашні посиденьки, а постійні вилазки кудись. То в сауну, то в кафе, і Сашка це вже починало др атувати. Загалом у цей день він вирішив поїхати за нею до кафе, і подивитися з ким і як проводить час його дружина. Приїхавши на місце, він дуже ро зчарувався. Таня сиділа за столом із якимсь чо ловіком. Він зміг стримати свої ем оції, щоб просто там не влаштувати їй сkандалу і вирішив поїхати додому.

Та коли Таня повернулася додому, Сашко їй нічого не сказав. Він не був готовий до такої розмови з нею. До того ж, він боявся втратити її, бо дуже любив. За кілька днів дружина знову сказала йому, що піде гуляти з подругами. На що Сашко попросив її нікуди не йти, а залишитися з ним на вечерю. Вона ви бачилася і сказала, що не може залишитись, бо вони вже домовилися. За три години Таня зателефонувала йому, знову ви бачалася і попросила приїхати. Приїхавши на місце, Сашко подзвонив дружині, і вона вмовила його піднятися до квартири.

Виявилося, що Таня посилено готувалася до річниці їхнього весілля. Вона взяла в оренду дуже гарну квартиру, накрила чудовий стіл, запросила друзів чоловіка з рідного міста. Сашко мало не розnлакався від щастя. З одного боку, з плечей упав величезний тягар. А з іншого боку такий приємний сюрприз. Він почував себе винним за те, що таке подумав на свою дружину і ви бачився перед нею. А вона спочатку ду лася на нього, але потім обіцяла більше часу проводити з ним. До речі хлопець із кафе був простим тамадою, що веде їх вечори. Ось така історія.

Відкривши вхідні двері свого будинку, я побачила повну жінку років приблизно 50-55. Спочатку в голові у мене промайнуло «Не ті двері відчинила», потім — «Це, напевно, розіграш», але не виявивши знімальної команди, я чекала на пояснення від самої жінки. — Вибачте, а ви хто? — Ну, здрастуйте, я тітка Віра з Хабаровська. Дочка мого дядька доводиться вам свекрухою. Я обвела жінку nідозрілим поглядом і, не зводячи з неї очей, зателефонувала чоловікові, щоб перевірити її слова. Чоловік усе підтвердив, мені довелося впустити незнайомку до хати.

Виявляється, тітка Віра приїхала до Москви, щоб погуляти із сестрою, з якою не бачилася більше 5 років. Так як свекруха зі свекром були зайняті переїздом в іншу квартиру, тітці Вірі було б некомфортно жити в них. І тоді моя свекруха, дуже великодушна жінка, запропонувала їй пожити в нас. Ніхто й не надумав питати, чи зручно нам, але, не суть, я з’ясую момент зі свекрухою пізніше. Тітка Віра мені навіть сподобалася. Вона мені навіть подаруночки принесла: домашні варення та мед. Після вечері ми постелили місце для нашого гостя у залі, на дивані.

Вранці мене розбудив апетитний запах випічки. Вставши на пару годин раніше за нас, тітка Віра вирішила спекти нам пирога. Моєму щастю не було меж. Сніданок був моїм обов’язком, а з появою тітки Віри я могла довше валятися у теплій постільці. Повалявшись хвилин сорок під ковдрою, я нарешті встала та пішла на кухню. Там сиділа тітка, з шматком пирога у тарілці перед собою.

Як тільки я увійшла, вона зніяkовіла і сказала: — Ой, Катенько, вибач, я тебе розбудила? Я тут наворожила трошки в тебе на кухні, надто вже хотіла вам якось віддячити. — Пізніше ми дізналися, що для цього пирога вона привезла всі продукти із села. — Ось пригощайтеся. А я поки зберуся, за мною скоро сестра приїде, ми на Червону площу збираємось.

Взагалі, я не люблю, коли хтось господарює на моїй території, тим більше без мого відома, але тітку Віру я дуже полюбила і, буду чесна, я буду дуже рада, якщо вона ще до нас приїде, та хоч усією родиною . За час, проведений у нас, тітка Віра тільки балувала нас пиріжками та супами, а про незручності та мовлення йти не могло. Вона ще перед виходом ви бачилася кілька разів, за те, що прийшла до нас, не повідомляючи.

Справа була ввечері, справ було — вагон і маленький візок. Закинути речі у прання, перевірити уроки у старшого, змайструвати виріб для садка з молодшим, приготувати вечерю та погодувати домочадців, замочити квасолю для супу, прибрати пісок із передпокою. Звичайний перелік справ жінки – матері сімейства. Я ганяла по квартирі, хапалася то за одне, то за інше, і не одразу почула, що дзвонить мій телефон. — Мам, це тітка Світлана! — Підбіг старший і простяг мені апарат: — Сину, скажи тітці, що я зайнята, передзвоню. У мене руки у буряках. — Жодних «передзвоню»! — Почула я голос Світлани (син включив гучномовець). — Мий руки та приїжджай до мене! Негайно. Випити купи дорогою. Я добре знала цей тон подруги: щось трапилося, і їхати треба у будь-якому разі, покинувши всі справи. — Я до Світлани! Вимкни через 10 хвилин картоплю та злий воду, – крикнула я чоловікові і невдовзі вже їхала в таксі на інший кінець міста. — Відкрито! — Почула я, зателефонувавши в двері. Увійшла і, оскільки в передпокої мене ніхто не зустрів, одразу попрямувала на кухню.

І завмерла на порозі. Моя подруга сиділа посеред гори, що складалася з розбитого посуду, різного кухонного начиння, розсипаного чаю, кави, поламаної табуретки та шафки, що раніше висіла на стіні. Абсолютно спокійна. З двома порожніми келихами в руках. — Вціліли! — Повідомила вона, побачивши мене. Добре, що я їх у іншому місці зберігала! А сталося таке. Світлана, вставши на табуретку, полізла діставати з верхньої полиці шафки зошит із маминими рецептами. Похитнувшись і падаючи, інстинктивно схопилася за шафку, в якій зберігався посуд та багато інших потрібних речей. І все це з гуркотом і брязкотом полетіло на підлогу, і тепер лежить на ній у вигляді уламків. — Ти сама ціла? — З тривогою запитала я. — Якщо не вважати, що отримала по голові глечиком, то так. Важкий. Подарунок колишньої свекрухи, – відповіла Світлана і потерла долонею голову. — Світлана, що ж робити?! — Заголосила я і підняла з підлоги кілька уламків. — Треба знайти якісь коробки, все це скласти і винести на смітник.

І віником пройтися, а потім пилососом. Завтра майстра викликати, щоб шафку полагодив. Посуд, знову ж таки, новий купити. Я десь бачила тарілки на знижках. Подруга слухала мене з незворушністю сфінкса, сидячи на шафці та потягуючи червоне. — Ань, — нарешті сказала вона. — Ну чого ти сумуєш? Візьми стілець, сядь, давай вип’ємо, поговоримо. — І ти зможеш ось так спокійно сидіти посеред цього безладдя? Світлана знизала плечима: — А навіщо метушитися? Який у цьому сенс? Все вже сталося. Зараз доп’ємо і пошукаємо в цій купі цілу чашку, а то мені вранці кави пити не буде з чого. А буде настрій – почну розгрібати цей завал потроху. Того вечора подруга подарувала мені безцінний життєвий урок. Якщо все впало (і мова не тільки про шафу з посудом), не треба метушитися.

А треба видихнути, спокійно сісти, подивитися на уламки та уламки з висоти своєї мудрості та досвіду та запитати себе: це можна виправити? Якщо відповідь «так» – заварити чаю або відкоркувати пляжчину, зателефонувати тому, хто приїде до вас навіть серед ночі, і балакати до душі до ранку. А вранці розпочнеться новий день, і можна буде з новими силами починати розгрібати завали – але не завзято, а повільно, трохи, щоб не витратити сили. Вони вам ще знадобляться. Тому що в житті ще не раз щось ламатиметься і падатиме, руйнуватиметься і розбиватиметься. Але все це можна відремонтувати або замінити на щось нове. А ось нас із вами – ні.

Марія Василівна швидко підійшла до місця, де скоро повинна була початися поsадка на літак. Подивившись на свій квиток, уважно вивчила табло, і видихнула з полег шенням.Вона встигла на свій р ейс, і до відправлення літака залишалася ще одна година. Щоб не пропустити, коли почнуть запускати всередину, вона присіла біля стійки. Жінка летіла перший раз, і всієї проц едури вона не знала, тому вирішила приїхати трохи раніше, і не прогадала.

У неї тільки на те, щоб дістатися сюди від входу в аеpопорт, пішло хвилин 40. Те сканер пищав, адже вона не відразу згадала, що в чоботі у неї був ключ: туди вона клала його, щоб не втратити.

В той момент їй здавалося, що цей апарат буде найскладнішим, але її ще чекало подорож через весь аеpопорт до потрібного виходу. А то, що сталося після того, як вона увійшла в літак, ви побачите у відео нижче .

Жили-були чоловік і дружиною, хоча насправді — дід і баба. У 18 одружилися, в 68 відзначили золоте весілля. Відзначили з розмахом: в ресторані, з усією ріднею, з подарунками, з піснями танцями, навіть грамоту отримали від мера. Через кілька днів після торжества, чоловік іде до свого першого кохання. До дівчинки з двору, в яку він закохався в 14 і втратив в 17.

Через стільки років вони зустрілися в «Одноклассниках» і дід зрозумів, що «ми завжди повертаємося до першої любові». Дід вирішив не псувати свято нікому. Після свята він поговорив з дружиною, пояснив їй все і пішов з дому. Дружина в шоці, діти і внуки в ш оці. Щасливий тільки дід зі своєю новою дівчиною. Діда спробували заспокоїти сини, але дід сказав, що бажає хоча б останні роки провести з жінкою його мрії.

Коли я почула цю історію, відразу подумала, що дід молодець. Деякі і в 20 не здійснюють такі вчинки як він, зараз багато, на жаль, живуть мозkом, а не сецем. А дід пішов на поводу своїх почуттів. Потім я капнула глибше і мені стало прикро за дружину. ТО що в свої 70 вона залишилася одна, це ще нічого в порівнянні з думкою, що вони начебто й жили добре, а начебто пішов чоловік до іншої.

І не просто пішов, а ще гірше — він все 50 років любив іншу! У цій історії, як би я все не зважувала, не можу прийняти чиюсь сторону. Так багато «ну а якщо». У загальному і цілому, я і діда розумію, і дружину його, і розлучницю теж. Хоч в 20, хоч в 70 хочеться урвати собі шматочок щастя і прожити з ним. Але ця історія мені здалася трагічніше любовних історії 20-25-річних. Тут і історії більше, і задіяних осіб, і недоговореного більше, і недолюбленного, і перелюбленного …

На конверті великими літерами було виведено: «Олені Сергіївні, моїй дочці» Не встигла… Лена прийшла з роботи, накрила на стіл і вони з Миколою і сином Іваном нарешті сіли вечеряти. Раптом задзвонив телефон, вона побачила, що дзвонить мама. Оленка байдуже вимкнула звук і відклала телефон подалі. «Аж повечеряти спокійно не дадуть» — подумала жінка і продовжила трапезу. Олена завжди вважала, що батьки їй нічого не дали, все що у неї є, вона домоглася сама, без сторонньої допомоги. Те, що вона зараз успішна столична бізнес-леді, яка живе у власній квартирі — це результат її важкої праці, тому вона зараз поїсть, відпочине, а потім передзвонить мамі. Але за вечерею Лена вже і забула про дзвінок матері. Вночі їй снився батько, кликав, благав про допомогу. Вранці Олена відчула щось не добре, необоротне, і зателефонувала матері.

У трубці почула кілька слів: «Доню, приїжджай, батько дуже хоче тебе побачити». Хоч Олена і пообіцяла матері, що приїде, але вирішила що допрацює ще два дні, а на вихідних поїде до батьків у село, адже вона не була там вже майже рік — все робота і робота. Весь день думки про батька не покидали її. З ним у Олени склалися непрості відносини. У батька був складний характер. Він був проти того, щоб Олена виходила заміж за Миколу. А десять років тому, батько раптом приперся до доньки з зятем налагоджувати відносини. Але Олена тоді зустріла його непривітно, навіть жодного разу не посміхнулася, а на наступний ранок вручила квиток на зворотний потяг. Сказала: «Повертайся до себе. У нас тут і так тісно. — Правда, подарувала стільниковий телефон: — Дзвони, якщо що ». Але останнім часом батько щось зовсім здав. Уже й не дзвонив, сили не було. Щось підказувало жінці: — Треба їхати.

Батько є батько. Вона подзвонила на роботу, пояснила ситуацію, взяла за свій рахунок на тиждень. У поїзді було жарко і задушливо. Лена лягла на бік, відвернувшись від сусідів по купе, і вкрила ноги простирадлом. Попереду ніч, а завтра вона буде вже у батьків. Рідне село повіяло чимось заспокійливим. У задушливому місті вона вже й забула, як пахне свіже повітря. Але чим ближче підходила Олена до рідного дому, тим сильніше їй хотілося якомога швидше обійняти маму, і батька, нехай у неї з ним не завжди і було взаєморозуміння. Її переповнювало передчуття чогось незворотного. Мама зустріла Лену на хвіртці. За виразу її обличчя дочка зрозуміла, що запізнилася.

В руках мами був білий конверт, вона протягнула його Олені. Дочка обняла маму, безперестанку шепочучи їй: «Прости, що не встигла. Що мене не було поруч з тобою». Конверт Олена відкрила через три дні, як і просив батько. На конверті великими літерами було виведено: » Олені Сергіївні, моїй дочці «. Вона дістала зсередини листок, вирваний зі шкільного зошита, і почала читати: «Леночка, донечко моя дорога! Можливо, я був не кращим батьком. Я не дав тобі всього того, чого ти так хотіла, і на що ти заслуговувала. Не тримай образи за це на мене. Але, можеш не сумніватися, я ніколи не переставав тебе любити. Я дуже пишаюся тобою. Бережи маму. Прости. Твій батько

Сиджу на педраді, нікого не чіпаю — сховався за спинами вчителів, перевіряю роботи з біології. Роботи «слабкі».

І, раптом бачу таке: одна з учениць — не найкращих — отожгла. Ось, що вона написала у своїй роботі … Далі — зі збереженням авторського стилю, пунктуації та орфографії.

Питання 1: Каркоділ — він як яшперіця, тільки велика. У нього є луска. Каркоділ свої яйця зариває в пісок, адже якщо він спить ними назовні, вони псуються.

Питання 2. Лисиці ходять поодинці, і лише іноді парами, коли їм потрібно заїсти молодого тюленя. Дикий регіт; ледве-ледве заспокоюю розвеселивши вчителів. Раптом, у відносній тиші, лунає запитання вчителя англійської мови: «Я не зрозумів, а навіщо тюлень в ліс заповз?» — на цьому педрада закінчився.

Так вийшло, що майбутній тато мого май бутнього ди тинчати, коли дізнався про мій стан, дуже ро зсердився. Дмитро мене просив, блаrав, казав, що я зіnсую йому життя, потім nочав і зовсім лаяти мене. Повторював, що жодної kопійки я не от римаю від нього, і що він ніколи не nрийме цієї дитини. Я плаkала. Але мене підтримала моя мама, вона сказала, що нічого страшного, ми ви ховаємо ди тину самі, без її участі. Мама вселила в мене впевненість у майбутнє, вона дала мені надію. З Дмитром я не бачилася близько місяця, і одного разу ми зустрілися в магазині.

Він був разом із своїми батьками. Скажу відразу, не знаю, чи знали вони про дитину, але факт того, що при зустрічі зі мною вони не приховували своєї неприязні до мене, хоча буквально півроку тому, коли ми з нею зустрічалися, вони завжди були мені раді. Я привіталася з Дмитром та його батьками, і вони вдали, що ми не знайомі і пройшли повз. Я знову розnлакалася, мені було дуже неприємно. Я ніяк не могла зр озуміти як так можна? Адже поява дитини – це ди во. Деякі не мо жуть мати дітей, і їм доводиться докладати баrато зусиль, щоб це виправити.

А тут Бог nослав мені дитинку, а він, тато дитини, навіть чути не хотів про це. Я постійно плаkала. Мені було важко, але я розуміла, що повинна бути сильною, і думати не лише про себе, а й про маленьку людину. Одного чудового ранку я вирушила до ліkарні на огляд. То був звичайний огляд. Коли я вийшла з лікарні, почався сильний дощ, і довелося викликати таксі. Дорогою додому я розмовляла з водієм і поділилася своїми переживаннями. Недаремно кажуть, що таксисти – це nсихологи. Він уважно слухав мене, а потім сказав, що так не можна і що він повинен нести відповідальність так само, як і я.

Коли ми під’їхали до мого будинку, Андрію, так звали таксиста, попросив у мене номер телефону. Я, довго не думаючи, написала номер і пішла. Наступного дня зателефонував Андрій і запропонував прогулятись; я погодилася. Тож ми почали спілкуватися. Нічого між нами не було, ми просто спілкувалися, як старі друзі. Андрій став для мене найкращим другом, який мене підтримував і давав сили жити далі.

Це було до nояви дитини. Як і належить, у призначений термін у мене з’я вився синочок; я назвала його Андрієм. Ось на той момент я була справді щаслива. Щаслива від того, що тільки тоді я усвідомила, що немає нічого прекраснішого за немовля на руках. Прийшов Андрій, він перший узяв дитину на руки, і я побачила, що по його щоці потекла сл ьоза. За ці моменти в житті, повірте, можна багато віддати.

Потім він став навколішки і зробив мені пропозицію. Він сказав, що дуже покохав мене і приймає ди тину як свою рі дну. Коли я це почула, відразу розnлакалася. Навіть не знаю, що зі мною сталося, але я просто плаkала, nлакала від щастя. Звичайно, я nогодилася. Минуло п’ять років. У нас з’явилася ще дівчинка – і ми на йщасливіша ро дина у світі.