News 382 Media

— Анна, ти — всього рік, як член нашої родини. І зрозумій — у нас так прийнято. І ти, як моя дружина, будеш робити так, як прийнято … Вся справа в тому, що в сім’ї чоловіка, п’ятниця — час їхати на дачу. У свекром шістнадцять соток у власності. І всі вони засаджені від краю і до краю, жоден квадратний метр землі не пустує. І це в той час, як я — типовий міський житель. І для мене це копання в городі з світанку і до заходу — абсолютно неприйнятно. А вихідні, на мою думку, створені для того, щоб людина відпочила від роботи. Тому в родині чоловіка я вважаюся білоручкою. Але їздити на дачу було обов’язковим. І саме ці поїздки на дачу почали відкривати мені очі на мій шлюб. Почали спливати всякі дивні речі в його відносинах з мамою: чоловік не приймав ніякого рішення, не порадившись з мамою. Навіть в магазині, коли хліба, який ми зазвичай брали, не було, він дзвонив їй і вони півгодини обговорювали, який же хлібець краще взяти. Якось я приготувала салат з каперсами, так відразу пішов дзвонити мамі — їстівне це чи ні.

Якщо щось його цікавило, він дзвонив мамі, і вже свекруха шукала потрібну інформацію, хоча у нього є комп’ютер. Поки відносини зі свекрами були більш-менш нормальні, я їздила на дачу, щоб чоловіка не засмучувати. Після ще кількох таких випадків я зрозуміла, що мій шлюб приречений. І ні, щоб відразу розірвати відносини, в яких немає ні краплі поваги, я вирішила розтягнути агонію нашого шлюбу, сподіваючись на диво. Свекруха, в четвер увечері, подзвонила моєму чоловікові і повідомила, у скільки вони за нами заїдуть. Просто подзвонила і повідомила час, як зазвичай, навіть не поцікавившись нашими планами. Я вперлася — не поїду і все тут. — Анна, ти — всього рік, як член нашої родини. І зрозумій — у нас так прийнято. І ти, як моя дружина, будеш робити так, як прийнято, — повідомив мені чоловік. — А ти не думаєш, що про те, як прийнято у вашій родині, мене треба було попереджати до того, як ми одружилися? — поцікавилася я.

-Ті півроку, що ми зустрічалися до шлюбу, поїздки на дачу носили необов’язковий характер. І мені ніхто не сказав, що постійно працювати на городі коли-небудь буде моїм обов’язком. Чоловік, під час цукерково-букетного періоду, був нечастим гостем на городі — ми проводили вихідні разом, якщо мої вихідні випадали на суботу-неділю. Але, відразу після весілля, чоловік жодного разу не залишився зі мною вдома під час садово-городнього сезону. Чоловік поїхав зі своїми батьками колупатися в земельці. А я зібрала речі і подала на розлучення. А адже свекруха не для себе все вирощує — а на продаж. Вона мені якось обмовилася, з натяком, що колишня дівчина мого чоловіка навіть торгувала їх урожаєм, стоячи на вулиці близько їх машини. Ех, треба було свекрухи робітницю шукати, а не її синові зі мною одружитися. Шкода звичайно, що так все вийшло. Але я мріяла бути коханою дружиною, а не робітницею на городе.

У селі не переставали обговорювати новину: Іван повернувся до дружини, і не один, а з дітьми, яких народила йому інша жінка … У селі не могли перестати обговорювати новину — Іван повернувся до дружини, і не один, а з дітьми, яких народила йому інша жінка. — Ольга, навіщо тобі це все? Вона колись вкрала у тебе чоловіка, а тепер ти будеш виховувати її дітей? Ольга не хотіла слухати такі слова, їй було неприємно і гірко. — Так, я розумію, що я роблю, це — діти чоловіка. Іван уже нагулявся і повернувся до мене. А Анна, вже назовсім на іншому світі. Їй тепер точно байдуже, що робиться на цьому світі. Діти не винні, що так сталося. Мають батька, який точно не дасть їм пропасти. А я — жінка, своїх дітей не маю. Так хоч про цих сиріт буду піклуватися, — відповідала Ольга здивованим сусідам. Іван сподобався їй ще тоді, коли вона була студенткою вузу, відмінниця. Він викладав у них право. Гарний, розумний і неодружений. Ольга завжди таємно мріяла мати такого нареченого.

Але Іван доглядав за Анною, секретаркою. Анна була молода, але за плечима мала один невдалий шлюб. Іван їй сподобався відразу, крутилася біля нього як могла. Але Ольга втрутилася в їх відносини, почала набридати викладачеві своєю настирливістю до науки. Одного разу Іван запросив її на каву. Так вони познайомилися ближче. Ольга жива в своїй власній квартирі. Тому часто запрошувала до себе Івана, готувала смачні вечері. Згодом, вони зійшлися, стали жити в тій квартирі. Але Анна не давала їм спокою. Ольга мала власну двокімнатну квартиру, яку залишила їй бабуся. Тому часто запрошувала Івана Степановича на щось смачненьке, яке сама любила випікати. Так і зійшлися вони, стали жити в тій квартирі. — Ти забрала в мене нареченого! — одного разу крикнула вона в коридорі університету. Але Ольга відреагувала на це з гумором: — Треба було свого нареченого тримати в кишені. Всі, хто був у коридорі, почали сміятися, Ганні стало соромно, але вона не опускала руки. — Ти не будеш з ним щаслива! — вигукнула Ользі прямо в очі. Ці слова були як би прокляттям. Так і сталося. Іван десь затримувався, пізно приходив додому. Насправді ж забігав в гуртожиток ВНЗ, де жила Анна, на побачення. Він дійсно любив Анну, можливо, що це було перше кохання в його холостяцького життя. Деякі подруги радили Ганні не здаватися і йти до кінця, інші, говорили забути і почати життя заново. Анна слухала ті балачки, а серце підказувало інше: нехай живе з тією, іншою, але буде її.

Одного разу Ольга дізналася, що Анна вагітна. Почала дуже злитися, тому що сама ж ніколи не могла мати дітей. Анна народила хлопчика. Іван перестав приходити додому. Цілими днями сидів з сином, купував дорогі речі, іграшки, ходив на прогулянку. Коли дізналися, що Анна чекала другу дитину, Іван втомився бігати то сюди, то туди. — Я йду до неї, — відверто сказав Ользі. — Там мої діти, я повинен бути з ними. Ти — розумна, молода, ще влаштуєш своє життя. Зрозумій мене вірно. Коли Анна народила третю дитину, Ольга зрозуміла, що немає сенсу тримати більше чоловіка. Але життя-непередбачувана річ. Сталася трагедія: Анна незабаром померла. Ольга спочатку раділа, що чоловік знову повернеться до неї, але потім в її душі все перевернулося. Вона поговорила з Іваном, і обидва домовилися виховувати дітей разом. Разом з Іваном Ольга ростила дітей свого чоловіка і своєї суперниці. Вона зовсім не звертала уваги на плітки за спиною. Діти не були для неї чужими, вони називали її мамою, а вона — їх, як рідних синів. Зараз у Ольги є все, про що вона мріяла. Двоє старших синочків вже мають свої сім’ї, а молодший Олег, тільки закінчує університет. Ольга покладає на нього великі надії, тому що має батьківський характер. Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Ольга?

В той день дзвінок чоловіка застала Інну зненацька. Вони з чоловіком жили в різних містах. Чи не були ро зведені, просто чоловік поїхав на заробітки і залишився там надовго. Іноді повертався додому, але не назавжди. Не хотів кинути високооплачувану роботу. Інна не ображалася за це. За кілька років такого способу життя вона вже звикла до того що вона начебто заміжня, але одна. Їхня донька давно була одружена, і сенсом життя Інни стала турбота про двох онуків. Інна готувалася до приїзду чоловіка. Напекла млинців і пирогів, все сновигали по дому і не могла сидіти на місці. Останні хвилини очікування — найважчі. Вона зауважила, що на столі немає серветок, хотіла поставити, але тут пролунав дзвінок у двері. Вона побігла, відкрила двері і очманіла. Поруч з чоловіком стояв чотирирічний хлопчик. З вуст Інни вирвалися тільки два слова: — Це хто? — Наш син,

— відповів чоловік. Ноги Інни стали раптом ватяними. Вона майже впала, але її підхопив чоловік. Але тут Інна почала кричати на чоловіка: — Іди, безсовісний! — закричала Інна. — Як ти міг так зі мною вчинити? У стільки то років! Думати тільки про себе … Чоловік Інни і хлопчик стояли на порозі. Вони не вимовляли ні слова. Інна раптом згадала про серветки. Вона одягла чоботи, пальто, накинула на плечі і голову хустку і вийшла з дому. Всю дорогу до магазину вона думала, як міг її чоловік таке наробити. Вісім років тому чоловік Інни втратив роботу, один йому порадив поїхати на заробітки в інше місто, гроші б йому там платили пристойні. Так і було. Інна раділа: нарешті-то вона могла багато в чому себе не відмовляти.

А тепер вона звинувачувала себе в тому, що пиляла чоловіка зі своїми претензіями до його зарплати. Вона купила серветки, хоч вони і були у неї вдома, і повернулася додому. Чоловік курив на кухні, хлопчик спав у кріслі у передпокої. — Хто його мати? Де вона зараз? — Загинула в аварії. Інна, я, звичайно, багато в чому винний — почав розмову чоловік. — Дурень я. Чи не варто було нікуди їхати тоді. Я б і тут роботу знайшов. Ані пари з вуст, Інна зняла з себе пальто, взяла хлопчика на руки і повела в спальню. Інна поклала хлопчика в ліжко, зняла з нього верхній одяг і прикрила ковдрою. — Ти моя нова мама? — хлопчик прокинувся. — Я, малюк, я. Пішли млинці пекти?

Після пологів я злегка поправилася. Вага не особливо збільшиалася, але … Від чоловіка почалися претензії — що це, мовляв, таке і все в такому дусі. Замість того, що б сказати — «Все добре улюблена, ти все одно краще за всіх» і почекати, коли я прийду в себе, він пішов «наліво». Так так пішов, що в один прекрасний день взагалі не повернувся. Залишилася з дитиною на руках, тут подробиці ні до місця, думаю — все зрозуміло. Зрештою я втомилася побиватися і знайшла в собі сили повернутися до життя. Завела собаку, почала пробіжки вранці разом з нею. Стала качати прес. Хоч це дуже важко морально, але відмінно відволікає від похмурих думок .

Звикла до спорту, і з часом, влаштувавшись на роботу, записалася у фітнес зал. На відміну від тренера в нашому спорткомплексі, фітнес-тренер виявився уважним і терплячим чоловіком. За пару років постійного відвідування залу, я не тільки повернула собі гарну фігуру, але і поліпшила її місцями. Мінімум в 1,5 рази. Полюбила себе знову, полюбила своє тіло. Одного разу, повертаючись додому зі спортивною сумкою і в спортивній формі, помітила, що біля під’їзду стоїть мій колишній чоловік. З квітами та цукерками Мабуть, в домофон дзвонить, а син йому не відкриває. Тут я розумію, що у мене — прямо тут і прямо зараз — є шанс виконати мрію багатьох покинутих. Зробити так, щоб він плакав від каяття.

Руки за голову закинула, присіла раз п’ять швиденько, груди поправила і зробила крок до нього назустріч. А він мені знаєте, що говорить? — Дівчина, ви в цьому під’їзді живете? Можете двері відкрити? Гірко засміявшись, я закрила обличчя руками і, відчуваючи невимовне торжество, відійшла в сторону — Я щось смішне сказав? — раптом занервував він — що вас насмішила? — Сказав. в РАГС Коли клявся любити і захищати.. — повертаючись до нього прямо обличам сказала я — До сих пір, ржу не можу! — Ліда? Ліда! — він витріщив очі дивлячись на мене. — У тебе є 10 секунд, щоб забратися з цього двору, — вже невесело оголосила я. — Можна хоч сина побачити? Пашка! — благав він. — Пішов геть! Пішов Дивилася йому вслід, він часто оглядався А толку? Мрії збуваються, якщо захотіти

Я володію невеликою ділянкою за містом. На ній я нічого не саджу, а просто відпочиваю у вільний час. Не хочу витрачати сили на догляд за городом. Поставив там мангал, щоб смажити м’ясо, альтанку для посиденьок і укриття від дощу. А в найближчому майбутньому планував побудувати лазню і встановити паркан навколо моїх володінь. Тому туди я їздив посмажити шашлик, попити смачного чаю з самовара і відпочити від міської суєти. Сусіди мені попалися нормальні, непроблемні і небалакучі. Лише одна сусідка, Ірина Петрівна, мене іноді діставала. Весь час її дивувало, як же я живу без посівів взагалі. На її ділянці якраз навпаки — все щільно засаджено всякими розсади і квітами, з якими вона поралася день безперервно.

Оскільки паркан поки був відсутній між нашими ділянками, сусідка іноді могла зайти до мене без жодних проблем. Скажу чесно, мені це не подобалося. Іноді тільки під’їжджаю до своєї ділянки і бачу її на ньому, все вона там ходила і розглядала щось. Я її питаю: — Ірино Петрівно, що трапилося? — Нічого, дивлюся, де у вас можна було б цибулю посадити. У вас стільки вільного місця, а ви все одно нічого не вирощуєте. Думаю, може я щось посаджу. Ви ж не будете проти? Я навіть не знав, що на це відповісти. Не хотів її ображати, подумав і відповів: — Можете одну грядку посадити. Пізніше я був дуже не радий, що дозволив.

Півдня вона поралася на моїй дільниці і не давала розслабитися, її присутність мене напружувало. А тепер, ймовірно, почне сюди весь час ходити, перевіряти свій лук. Думаю, ладно, все одно вже дозволив. На роботі, нарешті, настала моя черга йти у відпустку, і я поїхав на море, а про цю дрібницю забув. Коли повернувся додому, то в перші вихідні відразу поїхав на свою ділянку. І як я був здивований, коли на своїй ділянці побачив парник і ще кілька грядок з огірками і томатами. Я прекрасно знав, хто це зробив, тому питати не довелося ні в кого. Мене це вивело з себе, тому я вирішив, що пора закінчувати.

Друга попросив допомогти: ми з’їздили в той же день в будівельний магазин і обнесли ділянку сіткою. Тепер Ірина Петрівна не зможе вільно переміщатися по моїй дільниці і робити все, що їй заманеться. А на наступних вихідних вона приїхала і питає: — Ви навіщо паркан поставили? Я ж тепер не можу потрапити до своєї розсаді. Ви самі за нею доглядати збираєтеся? Це я вже вважав нахабством, тому ввечері розібрав парник і перекинув матеріали через паркан. З тих пір Ірина Петрівна зі мною навіть не вітається. А як ви вважаєте, чи правильно я вчинив?

Син наш Мирослав після школи поїхав вступати аж до Києва, там і залишився. Живуть вони з дружиною Зіною і сином в невеликому місті поруч зі столицею, а ми з чоловіком аж в іншій області в селі. Бачимося, зрозуміло, ми з сім’єю сина не часто. Ми їздили до них на народження онука, а вдруге, коли мені невістка допомагали пройти кількох столичних фахівців, та й все на тому. Взагалі ми з чоловіком не аматори міського шуму, не звикли ми до цього всього, нам краще в селі. Діти ж до нас приїжджають буквально два рази в рік, зазвичай на якісь сімейні свята. Так і живемо.

А це минулого тижня невістці Зіні виповнилося 35 років, і вони нас заздалегідь запросили на святкування. Ми з чоловіком вирішили поїхати, поміняли в райцентрі гроші на долари, тому що Мирослав сказав, що краще дарувати конверти. Святкували в ресторанчику, чоловік 20 було, майже всі нам, крім сватів, незнайомі люди. Подарунки дарували якимось дивним способом: на окремому столику стояв ящик для «конвертиків», туди ж на столик клали подарунки ті, хто дарував щось інше, а не гроші. Але зіпсувало нам з чоловіком свято не це, а те, що їсти у невістки на ювілеї нам було з чоловіком нічого.

Знаєте, ми люди прості, звикли до нормального їжі, а у них на святі ні картоплі, ні салатів нормальних не було. Зате були суші, якісь салати з водоростей і морепродуктів, руколи тощо, шашлички з мідій і ще якась нісенітниця. На солодке навіть торт не подали, все пили каву з якимись чізкейками, а ми замовили собі чаю. З напоїв — якісь фраголіно і коктейлі, ні нормальних вин, ні біленької. Словом, ви зрозуміли. Тому, в кінці свята, коли молодь танцювала, а старші вийшли подихати на свіже повітря, я з чистою совістю тихенько витягла наш конверт з 200 доларами зі шкатулки з подарунками. Не знаю, чи помітила Зіна.

Але мені все одно, ми їхали здалеку не для того, щоб просидіти голодними. А гроші ці ми з таким трудом відклали, а нам і хлів треба ремонтувати, і мотоблок барахлить, новий доведеться навесні купувати … Коротко кажучи, будь-яка копійка нам не зайва, тому нехай так. Яке свято — такий і подарунок від нас, я так вважаю.

Мама пішла з життя, коли я був ще в третьому класі, і саме в той час батько зустрів свою стару шкільну любов. А через 10 років він сказав мені: «Ти повинен віддати мені ці гроші — і не думай перечити». У 8 років моє життя розділилася на » до » і » після «. Я щасливий єдиний син у батьків, живу з ними в трикімнатній квартирі і ходжу в одну з кращих шкіл міста. Мама мене просто обожнювала: піклувалася про мене, смачно готувала, грала, водила в зоопарк, парк і театр. Тоді я не розумів наскільки таке крихке щастя — занадто маленьким був. Все приходить з часом … І час кардинальних змін настав, коли в наш будинок переїхала Марина — перше кохання мого батька. З дня, коли не стало мами пройшло тільки півроку, а ця жінка вже перевезла всі речі до нас. Мені було важко змиритися з цим — нова жінка батька, нова мама у мене. А потім знову прийшли нові зміни — Марина наро дила дочку. На той час я вже дізнався, що маму батько не любив і одружився на ній тільки через квартиру.

Можливо тому він міг легко накричати на матір через будь-яку дрібницю, а ось Марина робила що хотіла і коли хотіла. Всі гроші, які заробляв батько, йшли на Марину на новонарі джену — я ж обходився найнеобхіднішим: взуття носив поки не зітру підошву, сам собі зашивав шкарпетки і рваний одяг, на обід мені давали сухий хліб і одне яблуко. Згадувати є що про моє «щасливє» дитинство з тіткою Мариною. День зарплати у тата був днем подарунків для дочки і Марини, але тільки не для мене. Жінка завжди отримувала щось цінне, а Катя, моя молодша сестра, нову іграшку і політиці. Мені іноді щастило і батько міг купити мені 100 г льодяників або яблуко. Коли мама ще була жива, вона дуже хотіла ще одну дитину, але батько був категорично проти. З Мариною ж тато вчинив навпаки — не встигла на світло з’явитися Катерина, як через кілька років нар одився Павло. І вгадайте хто повинен був піклуватися про дітей, поки батько на роботі, а Марина в салоні краси? Звичайно ж, я. Я всіма способами намагався уникати такого — затримувався в школі, тікав на вихідних з друзями гуляти і допізна сидів у дворі. Втекти мені остаточно вдалося тільки після закінчення школи я вступив до інституту в іншому місті. Тоді я зміг трохи розслабитися і жити спокійно. А оселився я у двоюрідної сестри моєї мами — тітки Ольги.

Це була старша жінка, яка не мала своїх дітей і чоловік давно помер. Вона була рада бачити мене, адже завжди ставилася, як до рі дного. Так, досить щасливо я прожив близько 5 років і сталася біда — тітка Оля померла. Але свою квартиру вона переписала на мене і я, в свої 23, вже мав власний куточок — хорошу двокімнатну квартиру в центрі міста. Так, по суті, я і був одним спадкоємцем даної квартири. Так я жив. Але раптово померла Марина — і мій батько залишився один. Нашу квартиру вони продали ще раніше — вклали гроші в бізнес, який виявився провальним. За решту грошей вони орендували квартиру і ледь зводили кінці з кінцями. І все б нічого, якби тато не вирішив, що я повинен допомогти йому і дітям. Він і забув, як відсунув мене в сторону, з тих пір як у нього з’явилася нова дружина і ще одні діти. Папа вирішив повідомити мені, що я повинен продати квартиру і поділити гроші порівну між братом і сестрою — адже вони мої рідні. І його не турбував той факт, що вони не мали ніякого відношення до тітки Ольги і взагалі у них є батько і нехай сам вирішує свої проблеми.

І аргумент, що він продав квартиру без мого відома і я змовчав — на нього не діяв. — Так як у тебе є рідний брат і сестра, ти повинен поділити спадщину порівну. Ці гроші допоможуть їм в майбутньому і ти зможеш купити кімнату в гуртожитку — для чого тобі більше? Я взагалі не мав що йому відповісти на це. Я просто був шокований — він 10 років не цікавився як я живу — і тут «привіт». Ось сиджу і думаю. А з якої радості я повинен щось продавати? Ні брат, ні сестра ніколи не хотіли спілкуватися зі мною, хоч я і намагався налагодити контакт. Вони вважали мене гірше себе. А зараз згадали, що я є? А то, що батько почав вимагати гроші? Це взагалі без слів. — Ні, батько, я нікому нічого не винен. Я нічого продавати і ділити не буду. Це мій будинок. Буде можливість — допоможу чим зможу, але зараз немає. Квартиру тітка Оля залишила мені і до неї ви не має ніякого відношення. Минуло вже 5 років. Я одружився і маю власних дітей. Трохи шкодую, що втратив зв’язок з родичами. Але вони самі зробили свій вибір, коли викреслили мене зі свого життя. Ні брат, ні сестра, ні батько не згадували мене за ці роки. Чи не потрібен я їм без грошей? переживу.

Мені вже 68 років. Чоловікові 70 недавно виповнилося. Є у нас син і дочка. Обидва одружені, живуть в місті. У Олега донечка 3-річна, а в Олесі 6-річний син. А ми з чоловіком в селі живемо. Будинок власний все-таки кращий варіант для нас. І вийти на двір можемо і попрацювати. Город свій, кури, можемо онукам передати домашнього, свіженького. Не те, що в тих магазинах зараз. Ми накопичували гроші весь цей час. Хотіли заощадження поділити на обох дітей. Все-таки їм знадобиться. І будинок свій теж порівну ділити хотіли. Кому-то одному записувати буде несправедливо, мабуть. Ось так з чоловіком і домовилися. Сума вже досить велика була. Одного разу діти в гості приїхали, то ми і повідомили про своє рішення. Вони ніби з усім згодні були. Але ось підозрюю, що зять і невістка не надто. І почали свою роботу, коли поїхали. Пізніше ми обидва захворіли.

І то серйозно. Злягли, не могли ні собі допомогти, ні один одному. Подзвонили дітям. Дочка сказала, що негайно приїде. Син спочатку не брав трубку, потім невістка відповіла і сказала, що не має можливості відпустити чоловіка. У них дитина мала, треба з ним допомогти і по господарству справ багато. Олеся вже через півгодини приїхала. Привезла багато продуктів, фруктів. Також зятя привезла. Він лікар все-таки. Оглянув нас. Чоловіка дочка відправила додому, а сама з нами вирішила залишитися поки не одужаем. Виходила нас. І встигала доглядати, і їсти готувати, і навіть на городі допомогла трохи дошкулити. Ми, звичайно, зворушені були. Чи чули ще, що онук дуже хоче окрему кімнату. А вони живуть в невеликій однокімнатній квартирі. Що вдалося взяти на виплату, щоб відразу переїхати, то і купили. Але зараз хлопець дорослішає, а грошей на нове житло ні дочка, ні зять, звичайно, не мають. Олеся це без задньої думки розповіла.

Нічого не просила. Так ми ще й не думали нічого міняти в розділі майна. Однак, коли потрібна була допомога, щоб відвезти картоплю на базар, син знову відмовив. А дочка навіть не перепитувала, відразу примчала. Тоді вже з чоловіком не сумнівалися. Вирішили свої погляди таки переглянути. І не думали навіть що про нас подумають інші. Покликали дітей до себе. Сказали, що будемо говорити про гроші, які хочемо їм передати. На це питання син з невісткою відразу ж відгукнулися. Перші приїхали. Дочка трохи пізніше. Ось з ентузіазмом сиділи, чекали нашого рішення. Ми і сказали, що дочки віддамо всі накопичення прямо зараз, щоб вони змогли купити велику квартиру. Син і так мав велику житлову площу, тому що перший час у нас жив. А після нашої смерті будинок нехай поділять навпіл Олег і Олеся. А ви як думаєте? Правильне рішення?

Моя подруга Юля не розуміла себе від щастя, коли нарешті придбала власне житло неподалік від центру міста. Якщо бути чесною, то квартира була не надто великою, але в хорошому районі, поруч зупинка громадського транспорту, магазини, в загальному вся інфраструктура, а в будинку навіть є консьєржка. Юля відразу почала господарювати в квартирі, зробила невеличкий ремонт, привела все в порядок, а пізніше і під’їзд прикрасила на своїй сходовій площадці, поставила вазони на підвіконня. Однак уже наступного дня хтось все зруйнував: на сходовому майданчику лежали побиті горщики з Юлиними вазами. Юля стала помічати, що хтось часто виходить курити і залишає недопалки прямо на підлозі.

Юля трохи поспостерігала і дізналася, що це її сусідка. Юля не збиралася влаштовувати жінці сkандалів, вона спекла пиріг і пішла в гості знайомитися. Насуплена жінка забрала випічку, сказавши, що Юлині вазони їй не подобалися, і грюкнула дверима перед її носом. Юля не збиралася здаватися — вона пішла зі скаргою до консьєржки. Однак виявилося, що її сусідка — це дочка консьєржки, тому нічого було чекати підтримки і розуміння. За кілька днів все стало ще гірше. Хтось відключав на щитку світло в Юлиної квартирі, дзвонив у двері і тікав, а потім взагалі підпалив кнопку її дверного дзвінка. Консьєржка хамила Юлі, а її дочка сміялася їй в обличчя.

Коли ж я хотіла потрапити до Юлі в гості консьєржка просто відмовилася мене впускати. Через якийсь час консьєржка «люб’язно» запропонувала Юлі переїхати кудись і продати квартиру її дочки за мізерну ціну. Після цієї дивної розмови Юля поскаржилася мені на все ті біди, що спіткали її після переїзду. Вона не могла знайти собі місця, не від кого було чекати захисту, а сама вона була безсила в цій боротьбі. Ми поговорили і разом вирішили продати квартиру, але самостійно і за прийнятною ціною. Однак консьєржка і не збиралася здаватися — це була її територія. Вона взялася відлякувати всіх, хто приходив дивитися квартиру, розповідаючи їм про такі дурниці про те, що в квартирі немає шумоізоляції, що тут стара проводка, а труби треба міняти, та й хамським сусіди (що було правдою, незважаючи на поведінку її дочки).

Однак до Юлі все ж змогли пробитися потенційні покупці. Це була циганка з двома непосидючими дітьми. Вони зайшли до конс’єржці, щоб та провела їх в квартиру, яку виставили на продаж. Поки консьєржка розповідала свої звичні байки, хлопці встигли розбити чашку консьєржки, перекинути вазу і насмітити. Консьєржка була настільки шокована, що і слова сказати не могла. Вона лише провела їх до Юлиної квартири, де моя подруга їм все показала і розповіла. Юля була задоволена, що хоч когось не відлякала консьєржка, а циганка теж дуже раділа: квартира припала їй до смаку. Вже вийшовши в під’їзд, вона повідомила Юлі, що хотіла б її купити для свого сина з дружиною і дітьми, а вона разом з іншими родичами будуть часто приходити в гості.

У той же день до Юлі в двері постукали не тільки консьєржка і її дочка, але і інші сусіди, яким раніше було байдуже. І прийшли вони вперше з добрими намірами, та ще й не з порожніми руками — принесли Юлі торт. Дочка консьєржі продемонструвала, що поставила на підвіконня вазони і завела попільничку для своїх перекурів. А сусіди в один голос почали просити Юлю не продавати квартиру, обіцяли, що її більше ніхто не потурбує. На наступний день ми з Юлею також взяли торт і шампанське — і пішли в місцевий театр. Вирішили подякувати моїм друзям, які вчора так добре розіграли спектакль перед усім під’їздом.

Похилий вік страшний. За всіма законами, писаними і неписаними, літні люди заслуговують на повагу, поваги і турботи. Вони — носії досвіду, вони мудрі … але замість поваги вони часто виявляються кинутими, непотрібними і забутими. Молоді родичі і навіть діти зникають з їхнього життя, не забувши прихопити все, що можуть понести. Бабусі страждають на самоті, хворіють і не знають, у кого попросити допомоги. Не можна їх кидати. По-перше, хто, якщо не ми, їм допоможе? A по-друге, хто після цього допоможе нам? Бабуся Даша сиділа в кімнаті і в’язала светр. Невістка зайшла без стуку. — Мама, збирайтеся. Нам потрібно їхати. — Так ти мене не попереджала, дочка, — тоскно відповіла бабуся. Вона розуміла, куди її може відправити невістка, чому вона відкладала розмову до останнього. Але з надією запитала: — А куди? — Побачите, — посміхнулася Вероніка, — думаю, Вам сподобається.

Бабуся Даша не стала сперечатися, сенсу не було. Вона ще пам’ятала часи, коли був живий син: невістка тоді брала на себе обов’язок пояснити свої дії. Але коли він зліг, гроші на його лікування потрібні величезні. Вероніка не просила, але хіба мати потрібно просити? У ті страшні дні вони діяли командою, і наслідки передбачалися за замовчуванням. Тільки ось замовчували вони про різне. Вона, Дар’я Михайлівна, продала тоді квартиру, повезли з невісткою сина за кордон. Даремно з’їздили. За замовчуванням передбачалося: старенька залишиться жити у Вероніки і Андрія. Але мабуть, Вероніка за замовчуванням передбачала щось інше. Вже потім, пізніше, жінка зрозуміла: адже їх з Андрієм квартиру Вероніка не продала.

Вони не стали подругами — ці дві жінки. Втім, лаятися теж собі не дозволяли. Обидві вели себе пристойно, не лізли один до одного. Бабусю обожнювала єдина дочка Андрія і Вероніки. І любов ця була взаємною. Про неї старенька і запитала: — A я ще побачу внучку? — Так прямо зараз побачите, — здивувалася Вероніка, — заїдемо за нею в школу … «І мені не сказала», — розгублено подумала бабуся. — «Внучка теж їде мене в будинок пр еста рілих проводжати …» Дорогу вона проспала. Накапала собі заспокійливого, щоб не розридатися, переборщила. Вийшла з машини — гори навколо. Річечка, запах квітів … Колись вона мріяла, щоб був у неї будиночок в горах … і річка щоб … -І будиночок з садом, — продовжила Вероніка, — a в саду обов’язково груші … он вони, хочете?

Виявляється, Андрій розповів їй про мрію матері, вони вже доглядали їй дачу. Але тепер овдовіла Вероніці життя було не миле. Кожен сантиметр квартири нагадував про чоловіка. І вона зважилася: потрібно йти далі. Продала квартиру, купила будиночок в селі. Нехай її улюблений буде спокійний. — A на основну суму я квартиру для Машки взяла, їй адже надходити навесні, — продовжувала розповідати Вероніка, — A ми вже тут з вами … уживемся ж? — Звичайно уживемося … Тут вже бабуся Даша не витримала, розплакалася. Тепер можна.