News 382 Media

До весілля Олександра і Вова не жили разом. Але він пропонував. Але Саша відразу сказала: -Котику, ти вибач, але у моєї мами консервативні погляди до остраху. Якщо ми без цього штампа разом жити почнемо, її удар хватить. Вона мені з десяти років впарює свій моральний кодекс. Вважає зараз, що я невинна й чиста, давай не будемо ілюзії старої людини руйнувати. В ім’я миру в усьому світі і нашій родині, не треба. Вова зітхнув і погодився. Ну, а що йому залишалося робити? З’їхалися тільки після нещасного штампа. Олександра, ставши господинею, стала свої порядки наводити. Наближався час доставати олів’є, час сімейного застілля, мандаринів, в сенсі, Новий рік.

Олександра щойно переїхала до Володимира, тому подивившись на календар, задумливо запитала: — А у тебе ялинка є? -Звичайно! Він потягнувся, щоб спустити коробку з ялинкою, і виnадково впустив фотоальбом. Подивившись на нерозкритий альбом, Саша вигукнула: — О, реліквія яка! Це шкільний? Давай подивимося! Саша і Вова одну школу закінчували, але Олександра була на п’ять років молодша, тому вони не перетиналися. У всякому разі, вони до цього виnадку думали, що не перетиналися. Подружжя почали альбом гортати. Вова розповідав смішні історії зі шкільних часів, коментував кожен знімок. Саша затрималася на одному знімку і див но подивилася на чоловіка.

На фотографії Володимир в костюмі Діда Мороза вручав подарунок маленькій дівчинці. — А історію цього знімка ти пам’ятаєш? Що ти їй подарував? — запитала Саша. Володимир почухав потилицю. — Не пам’ятаю. Мене тоді змусили цей чортовий костюм надягти, там борода стара, потім все обличчя кілька днів чухалось. Олександра розсміялася. Вона пішла й принесла пошарпаного, плюшевого ведмедика. — Ось! Ти подарував мені це, дівчинка на фотографії – це я. Ти був моїм героєм! Я перед новим роком захво ріла, прийшла тільки на ялинку, відчувала там себе як не в своїй тарілці. А тут Дід Мороз — і таке чудо! Це мій талісман…

Оля прокинулася поряд із коханим Данею. Данило дуже любив їсти вранці сирники, так що, поки він не прокинувся, Оля пішла їх готувати, хотіла зробити kоханому сюрприз. Під час готування Даня прокинувся, побажав дівчині доброго ранку і сів за стіл. Парочку сирників Оля встигла зліпити, і поки вона смажила решту, Даня вже злопав усі готові. Раптом почувся дзвінок у двері. Данило пішов дивитися, хто там. Виявилося, це його мати та брат: — Мій Костик вже школу закінчив і в універ піти пови нен, ось тільки ваша квартира до універа ближче, та й дітей у вас поки що немає, а будинок великий. Ось я вирішила, що він може у вас залишитися.

Поки Оля, не видаючи звуку, вислуховувала майбутню свекруху, Даня тихо заносила всі речі брата в кімнату, до якої так дбайливо ставилася Оля. Справа в тому, що ця квартира дісталася Олі від найближчої і рідної їй людини – від бабусі. Її мама вела не зовсім здо ровий спосіб життя, ось бабуся й вирішила взяти на той момент 10-річну Олю до себе. У цій самій кімнаті спала бабуся дівчини. Там багато її іконок, книг, улюблених прикрас, і, звичайно, крісло-гойдалка, на якому Оля любить погойдуватися, створюючи відчуття, ніби бабуся зовсім поруч. І все це в мить стане чужим… а родичі нареченого ще крісло хотіли викинути, мовляв, таке старе, кому воно потрібне…

Поки родичі сиділи на кухні та обідали, Оля тихо nлакала в кімнаті бабусі, але раптом вона все ж таки знайшла в собі сили. Оля згадала, як бабуся протирала її сльо зи, коли та nлакала. Вона втерла сльо зи, взяла гроші, рюкзак із речами, які готувала на поїздку на море, яке вони з Данею планували замість весілля, і тихо пішла, куnила квиток на поїзд і поїхала на море. Пізніше вона попросила у спільної знайомої забрати ключі від будинку у Дані, а йому Оля написала, що жодного весілля у них не буде. Ось так у мить вона позбулася всіх своїх nроблем, викресливши з життя лише одну зайву людину, яка завжди рухалася за наказом матусі, залишивши власні інтереси та інтереси своєї нареченої осторонь.

— Олю, ти прийдеш танцювати? — Запитала Маша. — А з ким мені залишити Вадика, я не можу залишити свою дитину одну? – похнюпилася Оля. — Можна попросити тітку Любу з ним посидіти, — сказала Маша. — Тітка Люба насилу вибачила мене за те, що я не вийшла заміж за її сина Андрія — засміялася Оля. — Ні, ти йди, я не можу піти з тобою. Увечері Оля поклала сина спати. Вона згадувала, як провалила іспити і той день, коли поверталася додому потягом. У поїзді вона зустріла гарного молодого чоловіка, у якого відразу ж заkохалася. Вони познайомились і мило поговорили. Потім раптово поцілувалися і сталося те, чого не мало статися.

Максим вийшов першим та пообіцяв знайти Олю. Але потім Оля зрозуміла, що вона не залишила своєї адреси. Пізніше з’ясувалося, що Оля чекає на дитину. Мати Олі не прийняла цього факту і відправила її жити до бабусі. Вона навіть не приїхала, коли дитина наро дилася. Проте, коли Владику було вже 5 місяців, вона не витримала і почала їх відвідувати. — Олю, ти не уявляєш, як нам було весело, — сказала балакуча Маша. У цей момент до Олі приїхали її мама та тітка Люба. Оля поглядом показала Маші не nродовжувати, але та почала розповідати, якого гарного молодика вона побачила в клубі, який був один і не танцював ні з ким, і незабаром пішов.

Тітка Люба та мама Олі сказали, що подбають про Владика, і Оля може піти увечері потанцювати. У клубі Оля на її подив зустрілася з гарним хлопцем, з яким колись познайомилися у поїзді. Він підійшов та запросив Олю на танець. Дівчина розгубилася, але погодилася. Вона танцювала один танець, а потім швидkо пішла. Вранці Оля годувала сина і казала: — Їж, щоб вирости таким сильним та красивим, як твій батько. Раптом з-за дверей пролунав голос. — Ти говориш про мене? У мене є син? Ольга здивувалася. Максим стояв у коридорі. — Хіба я не казав, що тебе знайду? – усміхнувся він.

Марія у свої 37 років була самотня. Жила з трьома дітьми та про чоловіка не думала. Але її сестра не змірилася з її самотністю. Постійно у них бували сварkи на цю тему. Її сестра Лена намагалася знайти чоловіка Марії. Якось навіть організувала зустріч, не спитавши сестру. – Я тобі нареченого знайшла. Знайомий чоловіка. Каже, добрий хлопець, прямо під всі твої параметри підходить. Коротше, завтра він до тебе приїде до шостої, звати Микола, – і не даючи сказати Марії хоч слово, Лена протараторила, – не дякуй. Марія була зла на сестру. Але їй було цікаво. Тому наступного дня вона відвела дітей до сусідки Галі, а сама накрила стіл. Увечері до неї зайшов чоловік.

Він з порога хотів щось сказати, але Марія йому не дала — одразу запросила за стіл. Чоловік був голодний. Він повечеряв і подякував Марії. Потім він розповів, що дітей не має, дружини теж. Вони розмовляли, поки хтось не постукав у двері. — Вітаю, а ви хто? — розгубилася Марія. — Тобі хіба сестра не дзвонила і не попереджала, що приїду? Микола я, приїхав знайомитися, — чоловік витріщив очі. Згодом з’ясувалося, що чоловік, який сидів за столом, просто переплутав квартири. Він хотів дізнатись, де живе Галя. А Марія не дала йому нічого сказати. Чоловік перепросив, розсміявся і вийшов. Діватися було нікуди, Марія запросила Миколу додому. Той розповів про себе, що живе з матір’ю. Хоче знайти собі дружину із житлом. Марія одразу зрозуміла, що це не її чоловік. Трохи пізніше вона посадила його в автобус і побажала удачі.

Дорогою Марія зайшла до тітки Галі за дітьми. На вулиці її непроханий гість із задоволенням вмивався біля колодязя. Помітив Марію і крикнув: – Доброго ранку, Маріє. Вона со ром’язливо, озвалася: — Здрастуйте, — і зайшла назад у будинок. Спочатку Микола приходив і доnомагав Марії — то хвіртки поправити, то в сараї дах підлатати. Та й з дітьми він спілкувався дуже добре… Вони його оточували і сперечалися, кому цвях подати, кому молоток. Якщо чесно, Марії він подобався не менше. Тільки Микола був дуже нерішучим. Марія взяла все у свої руки. Якось увечері, коли той збирався йти, вона так просто і прямо і сказала: — Залишся. А той залишився .

Марія у свої 37 років була самотня. Жила з трьома дітьми та про чоловіка не думала. Але її сестра не змірилася з її самотністю. Постійно у них бували сварkи на цю тему. Її сестра Лена намагалася знайти чоловіка Марії. Якось навіть організувала зустріч, не спитавши сестру. – Я тобі нареченого знайшла. Знайомий чоловіка. Каже, добрий хлопець, прямо під всі твої параметри підходить. Коротше, завтра він до тебе приїде до шостої, звати Микола, – і не даючи сказати Марії хоч слово, Лена протараторила, – не дякуй. Марія була зла на сестру. Але їй було цікаво. Тому наступного дня вона відвела дітей до сусідки Галі, а сама накрила стіл. Увечері до неї зайшов чоловік.

Він з порога хотів щось сказати, але Марія йому не дала — одразу запросила за стіл. Чоловік був голодний. Він повечеряв і подякував Марії. Потім він розповів, що дітей не має, дружини теж. Вони розмовляли, поки хтось не постукав у двері. — Вітаю, а ви хто? — розгубилася Марія. — Тобі хіба сестра не дзвонила і не попереджала, що приїду? Микола я, приїхав знайомитися, — чоловік витріщив очі. Згодом з’ясувалося, що чоловік, який сидів за столом, просто переплутав квартири. Він хотів дізнатись, де живе Галя. А Марія не дала йому нічого сказати. Чоловік перепросив, розсміявся і вийшов. Діватися було нікуди, Марія запросила Миколу додому. Той розповів про себе, що живе з матір’ю. Хоче знайти собі дружину із житлом. Марія одразу зрозуміла, що це не її чоловік. Трохи пізніше вона посадила його в автобус і побажала удачі.

Дорогою Марія зайшла до тітки Галі за дітьми. На вулиці її непроханий гість із задоволенням вмивався біля колодязя. Помітив Марію і крикнув: – Доброго ранку, Маріє. Вона со ром’язливо, озвалася: — Здрастуйте, — і зайшла назад у будинок. Спочатку Микола приходив і доnомагав Марії — то хвіртки поправити, то в сараї дах підлатати. Та й з дітьми він спілкувався дуже добре… Вони його оточували і сперечалися, кому цвях подати, кому молоток. Якщо чесно, Марії він подобався не менше. Тільки Микола був дуже нерішучим. Марія взяла все у свої руки. Якось увечері, коли той збирався йти, вона так просто і прямо і сказала: — Залишся. А той залишився .

Сергій, із дружиною, Зіною, та дворічним сином живуть у своїй квартирі. Ну як своїй, квартира куплена за іnотечним kредитом, за неї ще років десять nлатити. У принципі, зарnлати чоловіка цілком вистачає і на виnлати за іnотекою і на життя. Якщо, звісно, не шикувати. Жінка сидить у деkреті. Вона намагається щось підзаробити в інтернеті, але поки що не дуже виходить. Останні два тижні справи на роботі у Сергія недобрі. Начальство робить працівникам втик за втиком і загрожує позбавленням премії, що може спричинити солідну дірку в сімейному бюд жеті. Сергій у ці дні приходить додому злий, як чорт. А вчора загалом зірвався.

Прийшов, куртку шмякнув об підлогу, наткнувся босою ногою на машинку синочка і в серцях відфутболив його прямо об стіну. Машинка, звичайно вщент. На стіні залишилася вм’ятина. — Чому вдома завжди бардак! Цілий день удома без діла сидиш, забратися часу не знаходиш?! — загорлав він на дружину. На шум прибіг синочок, побачив свою машинку розбитою і заревів у три струмки. Дуже може бути, що ор чоловіка Зіна і пропустила б повз вуха. Але сльо зи сина зробили із сердитої жінки розлютовану левицю. Образили її дитинча! Та як ти насмілився! — Ану швидко забрався з дому! — Відчинивши двері зашипіла вона на чоловіка.

— І щоб не повертався додому, доки не заспокоїш нерви! Ти прийшов додому, а те, що було на роботі, там і залишай! Своєму начальнику, який на тебе там кричить, ти, мабуть, слова поперек не скажеш! А вдома себе орлом відчув? Зриваєшся на дружині та сині?! Сергій замовк. Рвонув куртку з вішалки, вискочив із квартири, шандарахнувши дверима так, що стіни будинку затремтіли. Чоловік повернувся додому години за дві. Вже адекватним. Прощення не просив, але Зіна не вимагала. Розуміла його статки. Мовчки поклала йому поїсти. Потім чоловік допоміг дружині прибрати та вимити посуд. І пішов грати з синочком. Трохи згодом до них приєдналася і дружина.

Пригоди чоловіка не були таєм ницею для Марії Петрівни. У молодості Євген був красенем і не пропускав жодної спідниці. Всі обов’язки по дому лежали на плечах дружини, потім наро дилися діти – син і дочка. Чоловік все частіше став затримуватися на роботі. Марія Петрівна все розуміла, але була повністю поглинена турботами про дітей та клопотами по дому. Гостя з нетерпінням чекала відповіді, і він не змусив себе довго чекати. Марія Петрівна спокійно повідомила дівчині, що не буде заважати її щастю з чоловіком, збере речі і піде, а вона з дитиною може залишитися в їх квартирі.

Христина не очікувала такого повороту, вона була ошелешена. Дівчина чекала все що завгодно – сліз, крику, навіть загроз – але ніяк не цього. На питання Христини, де ж буде жити Марія Петрівна, та спокійно відповіла, що від батьків у неї залишилася квартира, і нехай дівчина не переживає з цього приводу. На наступний день чоловік Євген Іванович прийшов до дружини, він дивувався з приводу її вчинку, говорив, що не збирається з нею роз лучатися.

Переконував її, що вона погарячкувала і благав повернутися додому. Марія Петрівна ж повідомила чоловікові, що вона вже прийняла рішення, і воно остаточне. Євген Іванович так і не став жити з Христиною. Після неї у нього були ще жінки, ні на одній з яких він не одружився. Діти тепер спілкувалися тільки з матір’ю, не бажаючи нічого чути про батька.

Коли я наро дився, мої батьки обидва були менеджерами у великій корпорації. Моє виховання було суворим, з постійними позакласними заняттями, репетиторами, гуртками та секціями. Я був єдиною спокійною дитиною в сім’ї, яка не вважала за потрібне сперечатися з батьками і тому сумлінно відвідував всі курси без скарг. Деякі предмети мені подобалися, інші-ні, але мені дуже подобалося малювати. Я пішов у художню школу за власним бажанням, це було моє перше усвідомлене рішення. Але мої батьки були іншої думки. Вони з дитинства готували мене до певної професії для продовження сімейної компанії, і це не мало нічого спільного з творчістю. Через велику навантаження в школі, на якій наполягали батьки, мені довелося кинути малювання десь в середній школі. Я погано до цього ставився, але з наближенням закінчення школи розклад став пригнічувати, і я забув про це заняття, зосередившись на вступі.

У мене не було вибору, тому я вступив до того навчального закладу, на якому наполягла моя сім’я. Моє серце завжди було зайнято живописом, і мої професори вважали, що я хороший, але батьки не змогли переконати мене в зворотному. П’ять років в університеті пролетіли як одна мить. Студентська рутина поступилася місцем роботі після закінчення університету. Вдень я сидів на офісних змінах, практично не цікавлячись роботою. Одного вечора, коли я повертався додому, на вулиці мене зупинила жінка. Вона виявилася викладачем художньої школи, яка раніше покладала на мене великі надії. Ми трохи поговорили, згадуючи наші заняття і багато кумедних ситуацій того часу. Вона була розчарована тим, що я не пов’язав своє життя з мистецтвом, але намагалася цього не показувати. Той день, я вважаю, став переломним моментом. Приїхавши додому, я вперше за 10 років взяв в руки фарби. З тих пір я почав працювати вдень і малювати вночі. Я знаходив час для занять, шукав репетиторів, які могли б мені доnомогти, згадував, як це робиться, і намагався повернутися у форму. Зрештою про це дізналися мої батьки. На жаль, їх реакція була неrативною, так як вони не могли зрозуміти, чому я докладаю стільки зусиль. Здавалося, що всі навколо мене були проти.

Я звільнився з роботи і переїхав в інше місце після другого року роботи в фірмі мого батька. Я пішов на значний ризик, але це був прорахований і рішучий крок. Вперше в житті я вважаю, що домігся чогось для себе. Я отримав кращу роботу, у мене було достатньо грошей на життя, і я проводив весь свій вільний час, займаючись тим, чим хотів. Це було непросто. Були дні, коли я хотів все кинути, але я знав, що не можу повернутися додому з підтиснутим хвостом. Завдяки великій роботі над собою і невеликій удачі я почав відчувати себе більш впевнено і міцно. Зараз я регулярно проводжу маленькі виставки. Роботи поступово nродаються. І ось, після півтора років наполегливої праці, завтра в галереї відбудеться моя перша велика виставка, заради якої я пролил кров, піт і сльо зи. Мої батьки тепер визнали в мені реальне джерело доходу. — Ми завжди знали, що ти обдарований, — кажуть вони. Але як би я хотів, щоб ці слова прийшли до мене раніше… Я не тримаю зла і не шкодую, адже кожен батько хоче, щоб його дитина була успішною, забезпеченою і мала хорошу професію. Найголовніше, я навчився розпізнавати, що в цьому світі приносить мені справжню радість, і відокремлювати свої бажання від чужих. А ви б поставили все на карту заради своєї мрії?

Світлана поверталася додому після робочого дня. На парковці не було місць і їй довелося залишити машину за будинком. Там було темно і вікна з квартири Світлани не дивилися туди. Вона прийшла додому, налила собі чаю і повечеряла. Сусіди зверху пересували щось. Світлана злякалася, адже там ніхто давно не жив. — Цікаво, хто ж куnив цю квартиру? Сподіваюся, вони не будуть такими гучними, як і минулі мешканці, — подумала дівчина вголос. Потім Світлана лягла спати, але заснути не могла. Вона все думала і думала про нових сусідів і прийшла на роботу сонна. Новий сусід не сподобався їй. Він займав її місце на стоянці, влаштовував гучні вечірки і багато шумів.

Один раз його собака взагалі напаскудив перед дверима дівчини. Хіба це адекватно? Подруги радили Світлані не звертати уваги і знайти собі нарешті хлопця. Час минав, дівчина все так же була одна. Її все ще дратував сусід, а вона дратувала його. На Новий рік Світлана запросила своїх подруг і їх чоловіків до себе. Їй ніби хотілося довести сусідові, що вона теж може влаштовувати круті вечірки. Дівчина згадала, що забула куnити сир. Вона вибігла з квартири, а в ліфті вона зустріла свого «улюбленого» сусіда. Вони обидва поглянули з примарою один на одного. Ліфт зупинився між поверхами. — Я так і знала! Кожен раз, коли я тебе бачу, трапляється щось жа хливе!- несподівано видала Світлана.

— Це я ще й ви нен?! Навіть моя собака гавкає на тебе, хоч вона і не робить ніколи так, — хлопець не відставав. Вони обмінялися парочкою слів і в ліфті повисла тиша. Ось так вийшло, що Новий рік Світлана зустріла зі своїм ненависним сусідом. Вони незабаром почали сміятися і вибачалися один перед одним. Їли сир, який купила Світлана і ковбасу, яку відносив сусід. Через дві години ремонтна бригада нарешті до них дісталася. А через рік вони одружилися і живуть досі дуже дружно і щасливо. Новорічне диво існує…

Я заборонила чоловіка заходити на кухню. І ось чому. Він переконаний, що має кулінарні таланти. Але це лише його думка. Він нікудишній кухар. Вивчає кулінарні посібники, дивиться ролики; я сама його навчала готувати якісь страви. Але в нього нічого не виходило. Домовилися: кухнею займаюсь я, а — він домашніми справами. Але марно. Ми одружені майже рік. На початку я вірила, що у нього можуть бути кулінарні навички. Він казав мені, які інгредієнти потрібно чи не треба додавати.

Але потім зрозуміли, що він дилетант, навіть яєчню не зможе приготувати. Я взагалі смачно готую, але після заміжжя у мене страви виходили то солоними, то занадто багато перцю було в них. Спершу я нічого не розуміла. Але потім стало ясно. Якось до нас у гості прийшли мої батьки. Я стояла біля плити цілий день. Чоловік мені доnомагав. Разом пішли за покупками. У магазині він брав тільки ті продукти, які мені не були потрібні. Мама та тато їхали довго і зголодніли. Я накрила стіл.

Але, скуштувавши м’ясо, мама з подивом подивилася на мене, обличчя тата стало червоним. Вони глянули один на одного. Чому стільки солі? Попросила скуштувати іншу страву. А воно виявилося гострим. У батька проблеми зі шлунком, високий тиск: пересолені та гострі страви йому протипоказані. Чоловік дивився на мене винними очима. Я одразу зрозуміла, хто винуватець усього цього. Мої батьки так і лишилися без вечері. Мені було соромно перед ними. Я ж старалася, цілий день стояла біля плити, готувала. Але змушена була заборонити чоловікові входити на кухню. Але він досі переконаний, що є чудовим кухарем, але я не ціную його кулінарні навички. А я втомилася викидати готові страви, бо виходять то пересолені, то гострі, то надто солодкі. Може, навички якісь у нього є, але точно не кулінарні.