News 382 Media

Я ріс в неповноцінній сім’ї: коли мни було всього 2 рочки, батько пішов з сім’ї. Не знаю чому, але мама завжди більше любила мою старшу сестру — і давала їй пряники, а мені — лише запотиличники. Так тривало все моє дитинство і шкільні роки. Мене постійно дорікали зайвим шматком хліба, звалювали саму неприємну і невдячну роботу, і я мріяв, коли нарешті закінчу школу і поступлю вчитися і поїду в місто. Заради цього я старанно займався навіть ночами, і мої старання не були марними. Вступ до ВНЗ було безпро блемним, тоді мати навіть не поцікавилася, куди я вступив, де знаходиться моє гуртожиток, просто зітхнула: «Нарешті, розуму набрався, а то все на моїх руках було! » Приїхавши після першого курсу в село, я зрозумів, що мене там ніхто не чекав, тому, зустрівшись з декількома приятелями, знову покотив в гуртожиток. 5 років пролетіли непомітно. Я дзвонив матері, вітаючи її з Днем Народження і Новим роком, але замість подяки, вона завжди дізнавалася, чи немає у мене будь-якого доходу, щоб допомогти їй і сестрі. Доходу у мене тоді не було, крім підвищеної стипендії. У місті вона розходилася дуже швидко, і нічого перерахувати рідні я не міг, за що вони дуже ображалися.

Вже коли став працювати, мати знову почала «закидати вудку» з питаннями про моє достатку. Я надсилав їм невеликі переклади, але не часто. Знімання квартири тягнув значну суму з моєї зарплати, але рідня вирішила, що я просто не хочу з ними спілкуватися, і через 4 роки я дійсно втратив інтерес до них. Їх ніколи не цікавило, чи вистачає мені грошей на саме елементарне, стереотип » проживає в місті — значить багатий «робив свою чорну справу в їх свідомості. Сестра вийшла заміж за односельчанина, народила двох дітей, розлучилася, знову вийшла заміж, знову народила, і знову розлучилася. Напевно, мужики не могли з нею ужитися. Знаючи її склочний характер, я цього не дивувався. Нотаріальне лист звалилося мені, як сніг на голову. Відвідавши контору і поспілкувавшись з нотаріусом, я дізнався, що дід, батько мого батька, вирішив залишити мені після смерті свій будинок в передмісті. Вже не знаю, чим я йому так сподобався, адже прямим спадкоємцем був мій батько, якого я зовсім не пам’ятав, і при зустрічі ніколи б не дізнався. Швидше за все, він розповів матері про мою спадщину.

Побачивши на телефоні, що висвітився номер матері, я здивувався-це був перший її дзвінок до мене. Правда, напрочуд швидко минуло, коли я почув про те, що Світланці, моїй сестрі, потрібно допомогти з житлом. Мати хотіла, щоб я продав будинок і віддав гроші сестрі для покупки квартири. Це не входило в мої плани, про що я і повідомив матері. Досить довго вона намагалася мене умовити, дзвонила і сестра, скаржилася на своє нещасне життя, а коли я запитав, чи знає вона, як я жив усі ці роки, сестра раптом замовкла і злобно прошипіла: «Ти мене ніколи не любив!» Задавши їй зустрічні питання про її сестринської любові до мене, почула в слухавці короткі гудки … Через півроку я вступив в права спадкування, потім вдало продав будинок, і до Дня нашого одруження з Наташею у нас вже була власна двокімнатна квартира, в якій ми живемо і зараз. А з матір’ю і сестрою я не спілкуюся. Вони не змогли мені пробачити те, що я обзавівся квартирою, не звертаючи уваги на їх прохання і вимоги — віддати свою спадщину ім.

Будинок подивишся за одне. Я була приголомшена словами матері, адже навіть не підозрювала, що у мене є дідусь. А він, виявляється, знав про мене, і подбав про моє майбутнє. Коли мама подзвонила і почала говорити щось про дідуся і спадщині, я не могла зрозуміти про кого вона говорить. Дідуся у мене ніколи не було, мій тато сирота, а з маминого боку я знала тільки бабусю, якої не стало два роки тому. — Галя, ще раз повторюю, твій дідусь — мій батько, залишив тобі будинок в спадок. Мені його сусідка подзвонила, просила з похоронами допомогти і про заповіт сказала. На похорон зі мною поїдеш? Будинок подивишся за одне. — А чому я про дідуся нічого не знала? Навіть на фотографіях його немає. — Я не спілкувалася з ним. Він від мами пішов, коли мені чотири роки було, я так і не змогла пробачити. Та він особливо і не переживав, згадав про мене тільки, коли ти народилася. Йому твоя бабуся розповіла, що внучка у нього є. Прийшов тоді з квітами, з подарунками для тебе, брязкальця приніс, плюшевого зайчика, ти з ним все дитинство спала. Я подарунки взяла, а спілкуватися з ним не стала, він просив хоча б фотографії твої йому відправляти, тут я йому вже не відмовила. Прости, донечко, це мене він кинув і маму мою, а тебе він любив, хоч я і не пускала його до тебе. — Не пл ач, мам, поїхали зараз? Може там його сусідці допомога потрібна не тільки на похоронах. Дідусь жив недалеко від міста, дісталися на таксі.

Перше, що кинулося в очі — старий, що лежить на землі паркан, а хвіртка на місці стоїть. У дворі дерев’яна лава прямо біля ганку, поруч умивальник, стоять лопати і лійка. Заходимо в будинок, двері важкі, відкриваються зі скрипом, мостини теж скриплять, видно, що в будинку давно не було ремонту. — Ваш дід ніколи допомоги не просив — гордий був. — сказала сусідка, коли випустила нас в будинок. — Ви тут розміщуйтесь, ключі вам залишу. До похорону залишитеся? Завтра вже. Ну добре, я поки до себе піду, він блакитний будиночок мій, заходите, чаєм пригощу. Сусідка пішла і я почала оглядати будинок. У будинку дві кімнати, це вітальня і спальня, вона хоч і маленька, але дуже світла, затишна. У спальні стоїть залізне ліжко, на спинках якої вже давно злізла фарба, зліва від ліжка стоїть комод, на комоді фотографії в рамочках, мої фотографії. На стіні теж висять мої фотографії на яких мені один рік, два, п’ять, сім, фотографії з випускного, з весілля, і фотографії, де я сама вже мама. Тут мені захотілося плакати, він знав, що став прадідусем. В ящику комода знайшла лист, на конверті написано — » Внучці Галині ».

«Дорога внучка, Галиночко! Ти мене ніколи не бачила, зовсім мене не знаєш, в цьому я сам винен. Скривдив я твою бабусю, молодий був, дурний, боягузливий … Маму твою образив, не сердься на неї, вона тебе любить і зла тобі не бажає. Прости, що мене в твоєму житті не було, зате ти в моїй була. був сенс будувати будинок, було для кого. Чи не цей будинок, онучок, не той, в якому ти зараз знаходишся, він був тільки для мене , сил я в нього не вкладав. Твій дім на сусідній вулиці, там паркан залізний, високий, дах коричнева. ти його впізнаєш, він не схожий на інші будинки. я хотів, щоб у тебе було місце, де ти зможеш відпочивати зі своєю сім’єю . Сподіваюся ти приймеш мій подарунок, хоч щось я в цьому житті встиг зробити для тебе. Прощай, внучко! Твій дід Олексій «. Мама заходить в кімнату, я в сльозах простягаю їй конверт і лист, прочитавши, вона теж починає плакати. У тому ж ящику лежали ключі, до них прив’язана стрічка з запискою — будинок для Галинки.

Ми знайшли цей будинок, він і правда відрізнявся від інших: двоповерховий, на першому поверсі вітражне скло, велика веранда з двома дерев’яними кріслами і столиком. Усередині все було світле, на першому поверсі вітальня з каміном, кухня, санвузол і комора, на другому поверсі спальня і дитяча. На подвір’ї побудована ціла дитячий майданчик з пісочницею, гіркою, гойдалками і спорт комплексом. Де дід узяв на все це гроші, я не знаю, але він явно дуже старався для мене і мого сина. На похорон крім моєї сім’ї прийшла тільки сусідка. Дідусеві було вісімдесят два роки, друзів уже немає, рідних теж. Тихо поховали, поставили до могили вазочку з квітами, пом’янули. Чоловік з сином ввечері поїхали в місто, мама теж не стала затримуватися, а я залишилася в старому будинку діда, хочу більше дізнатися про нього, читаю його щоденник, дивлюся його фотографії і дуже шкодую, що не знала його раніше.

Катю я зустрів на 1 курсі університету. Ми зустрічалися — і про це всім було відомо. На 3 курсі я зробив їй пропозицію, і вона погодилася. Була дуже щаслива і радісно готувалася до весілля. Відразу після пропозиції вона познайомила мене з батьками. До того чомусь вона говорила, що ще не час. Так мене це дуже і не хвилювало. З моїми батьками Катя була знайома з самого початку. Вона їм не дуже подобалася, особливо мамі. Але мої батьки дуже мене любили і відразу ж погодилися прийняти ту, яку я полюблю, з якої буду щасливий. Ось вона себе і відчувала у мене, як вдома. А ось я від її батьків тепла зовсім не відчув. Вони все допитувалися про фінанси, доходи, професії. Також їх цікавили посади і заробітні плати моїх батьків, майно, житлова площа і так далі. Звичайно ж, запитали щось про плани на майбутнє і про мене, як про людину, але зовсім небагато. Немов би готувалися до весілля.

Призначили дату на 3 вересня. Катя хотіла, щоб вже було свіжо. Весілля з мого боку невелике — 15 осіб. А зате зі свого боку наречена запросила 60 гостей. В ЗАГСі замовила урочисту розпис, яка була набагато дорожче. Інший варіант і не розглядався. Ресторан теж недешевий. Згодом, ми дізналися дивовижну річ. У їхній родині існує традиція: наречений повинен купити весільне плаття нареченої. Відправила мене мама в салон з тещею і Катею і чималою сумою коштів. На плаття мало б вистачити — і ще залишитися. Почала вона вибирати. Мірила найдорожчі. Теща-то спочатку і тільки на цінник дивилася, а вже потім на саме плаття. Вибрали таке, що, на мій погляд, зовсім їй не підходило, проте варто було як півквартири. Я таких грошей не мав. Відвів Катю в сторону. Ми спокійно обговорили, що ці гроші буде доречніше на своє житло відкласти.

А плаття вибрати з більш дешевих — то, яке дійсно сподобалося. Вона ніби й не проти була. Зовсім нічого в її поведінці мене не бентежило. Купили і розійшлися. Вже був серпень, підготовка повним ходом йшла. Моя мама і костюм мені встигла купити, і в ресторан завдаток дати. А свою частину батьки Каті повинні були вже після весілля заплатити. Мабуть, з частини подарованих грошей. Я б не здивувався, але раптом до нас прийшла теща в гості. Одна. Я був у шоці. Сказала, що Катя не хоче мене більше бачити. Я скупий, не купив їй бажане плаття, отже, таким буду все життя. Ми були шоковані, але не сварилися. Просто я обірвав всі зв’язки з такою дівчиною, яка бачить в мені лише гаманець. Ми більше ніколи з тих пір не бачилися.

Прокинувшись пізно вночі, дід помітив, що зло дії крадуть його картоплю. Довго не думаючи, він подзвонив в по ліц ію. — У мене тут хтось картоплю хоче вкрасти!

— Вибачте, але поблизу немає жодної пол іцей ської машини. До побачення! Дід передзвонив через 5 хвилин:

— Можете вже не приїжджати: я їх всіх пе рестріля в!

Через 3 хвилини поруч з будинком стояло вже 5 пат рульн их машин, Бер кут, ОМ ОН — всі орgаnи! Зв’язали вони з лоді їв, а начальник підійшов до діда і каже: — Ти ж сказав, що всіх пере стріл яв! — Ну, а ти мені сказав, що патр ульн их машин немає.

Борис прокинувся в чудовому настрої. Пояснити свій настрій він і сам би не зміг. Чи то погода так діє, чи то вихідний день, то чи запах млинців, що тягнувся з кухні. -Люба, ти чого так рано встала? Вихідний же. — Забув? Я ж до сестри в село зібралася. Поїдеш зі мною? — Ти ж знаєш, не люблю я твою сестру. Ти вже сама. Я краще подарунок тобі на день народження куплю. Що, до речі, тобі купити? -Е-е-е, ні, любий, зараз сам придумай, що купити. А то двадцять п’ять років живемо, і все за підказками моїм даруєш. Давай сам, сам, сам … Після сніданку дружина поїхала на автовокзал, у Бориса доба, щоб якось здивувати дружину. В голову нічого не приходило. Борис йшов по вулиці і розмірковував: «Може, їй цукерок дорогих коробку купити? Ні, образиться …»

На більше йому фантазії не вистачало. Вирішив зайти в торговий центр і подивитися, що взагалі продають. Спочатку він питав у продавців, що подарувати дружині. У відділі одягу його запевняли, що дружина буде в захваті від модної блузки. Але представивши дружину в цій блузці, Борис відмовився від покупки. Ні, блузка, звичайно, красива. Але він не хотів би бачити дружину в ній … У магазині продавці почали пропонувати будь-який посуд від вазочок до сковорідок. Борис почухав потилицю і пішов далі. Зайшов в господарський відділ, в якому продавалася всяка дрібна всячина. Вже зневірився щось знайти, не купувати ж парасольку, як побачив пластикову коробочку з безліччю відділень. Таблетниця називається. — Ось, то що потрібно! — вирішив Борис і пішов на касу. Він купив коробочку, походив по магазину, прикупивши ще дещо до подарунка.

Потім прийшов додому і загорнув коробочку в подарунковий папір. Борис залишився задоволений своєю покупкою, уявляв, як дружина буде розгортати і розглядати. Навіть розсміявся, представляючи обличчя дружини. На наступний день Дарина зайшла в квартиру і побачила сяючого чоловіка з квітами і подарунком. Він вручив подарунок і як дитина, з нетерпінням чекав, коли дружина відкриє його: — Ну, Даша, відкрий скоріше. Я ж намагався. -Ну постривай, я хоч вмиюся, переодягнусь. — Ні, ти спочатку відкрий. Ну будь ласка! Дружина здалася, розгорнула пакет: — Таблетниця? Ти серйозно? — Хороша річ, чи не так?

Дивись, я розклав все і підписав. Настрій у Дарини зіпс увалося, вона навіть образилася на чоловіка: — Краще б я тобі сказала, що купити. Сюрприз так собі вийшов. Вона вже хотіла закинути цю коробочку в дальній ящик, але Борис наполягав на своєму: — Ну подивися, тут же всякі різні баночки є … Ну все ж підписано. А ось тут таблетка для гарного настрою. Відкрий, будь ласка, сама, ну відкрий, не сердься. Дарина знехотя відкрила кришечку, а там … лежало золоте кільце. Борис щасливий посміхався — сюрприз вийшов. Дарина приміряла кільце і розплакалася: -А я і справді вирішила, що ти одну таблетницю подарував …

Ірина народилася в селі і прожила там до закінчення неповної середньої школи. Вона жила у двох з мамою. Свого тата Ірина ніколи не бачила. Так сталося, що її мати Наталія Іванівна, познайомилася з ним в юні роки, вони зустрічалися лише кілька разів, а потім він просто зник. З дитинства, мати майже не приділяла уваги дитині, більш того, Наталя Іванівна просто не любила Ірину, вона вважала її причиною всіх своїх негараздів, що саме через дочку вона не досягла всього про що мріяла. Дівчинка росла сама по собі, як то кажуть — немов бур’ян при дорозі. Більшу частину свого часу Ірина проводила на вулиці. То з дітьми в ліс втечуть, то на річці днями бовтаються. Коли Ірина пішла в школу, її мати навіть не знала, як вона там вчиться і взагалі чи відвідує школу. Після закінчення дев’яти класів, мати відправила Ірину до тітки, в місто, щоб вона закінчила десятий, одинадцятий класи. Там Ірина також нікому не була потрібна, у тітки своїх двоє дітей, а тут ще й третя на шию. З рештою, як би там не було, Ірина закінчила школу і вступила до медичного училища. Там їй дали гуртожиток і вона зітхнула з полегшенням, що нарешті-то нікому не псує життя. В училищі вона вчилася добре, їй це подобалося. Занять, як це було в школі, вона не прогулювала, і з повною відповідальністю ставилася до навчання. Мати як і раніше не цікавилася долею дочки, не кажучи вже про якусь допомогу.

З фінансами було дуже складно, стипендія була крихітною, тому Ірина влаштувалася в кафе офіціанткою, працювала вечорами. Зарплата була не великою, але з чайовими їй вистачало. Одного вечора в те кафе завітав молодий хлопець; раніше Ірина його не бачила. Він був в компанії друзів, вони посиділи пару годин і розійшлися, залишивши досить великі чайові. На наступний день він знову з’явився, але вже сам. Повечерявши, знову залишив щедрі чайові, пішов. Так тривало тиждень. А одного разу він не прийшов, Ірина навіть занервувала. Але коли вона закінчила роботу і поверталася в гуртожиток раптом почула: — Ірина! Здається так Вас звати? — Запитав знайомий голос з темряви. Ірина не розгубилася, вона впізнала голос відвідувача кафе. — Так, Ірина, а як звуть Вас? І може ви вже вийдете з темряви, — сказала дівчина. Хлопець несміливо підійшов, в руках він тримав букет квітів, соромливо простягнув їх Ірині і тихенько сказав. — А я Богдан, вибачте, що налякав, ось, це Вам. — Так я зовсім і не злякалася. Ну, то може проведете мене до гуртожитку. — Посміхаючись, сказала Ірина. Хлопець провів її в гуртожиток, потім трохи знітився і запитав: — А можна я завтра знову вас проводжу? — Ну, я ще подумаю. Можливо і можна. — Ірина дістала блокнот, щось швидко написала і простягнула папірець Богдану.

Хлопець розгорнув папірець і радісно посміхнувся: там був номер її мобільного. Богдан був старше Ірини на три роки. Він був із забезпеченої сім’ї і працював в сімейному бізнесі. Загалом, забезпечена молода людина. На наступний вечір вони знову зустрілися і так зародився їх роман. Він частенько зустрічав її після роботи і вони могли всю ніч кататися по нічному місту, а перед самим світанком, Богдан відвозив Ірину в гуртожиток. Всі дівчата їй заздрили. Через півроку Богдан зробив Ірині пропозицію і вона погодилася. Ірина відчувала себе найщасливішою дівчиною в світі. Весілля було просто шикарна. Було дуже багато запрошених, серед них була і Наталія Іванівна. Чесно кажучи вела вона себе не красиво і весь час всім розповідала яка вона бідна мати і як добре виховала свою дочку. Це було дуже огидно і соромно. Після весілля Наталя Іванівна не поспішала повертатися в село.

Коли Ірина її про це запитала, вона нахабно відповіла: — А чому це я повинна кудись їхати, я твоя мати, я тебе виростила і буду з вами жити. — Ірина розгубилася. Найменше вона хотіла бачити поруч свою матір. Богдан можливо і не хотів, але все-таки дозволив Наталії Іванівні жити з ними. Квартира у них була трикімнатна, тому місця вистачало. Виганяти її не збиралися, яка ніяка, але все ж мати. Але спокійно Наталія Іванівна жити не могла, почала просити у Богдана гроші на свої дрібні витрати. Богдан не відмовляв їй, але суми, які їй були потрібні, росли все більше і більше, і це початок вже набридати. Мало того, Наталя Іванівна почала запрошувати в квартиру якихось незрозумілих друзів, які вели себе зовсім по-хамськи. Це тривало рік. І тоді терпець у молодят лопнув. Вони виставили Наталію Іванівну за двері. Скоро у молодят в родині буде поповнення. Вони живуть щасливим і дружною сім’єю, але почуття провини перед Наталею Іванівною їх ніяк не покидає.

Жили ми тоді в одному невеликому містечку біля промислового центру з переробки мідної руди. Таких селищ міського типу безліч. Будиночок у нас не був розкішний, але зручний і просторий, з трьома спальнями і великою вітальнею. У дворі, як зазвичай, сарай і гараж на одну машину. Поруч, по сусідству, приєднуючись до нашої садової ділянки, стояв, схоже, давно покинутий будинок. Сусіди розібрали його більше ніж на половину, але на фасаді залишилися цілі склопакети і навіть паркан уцілів. Хто там жив і коли його покинули — мало хто знав. Так ось, в один день повертаюся з роботи і бачу: покинутий будинок більше не самотній, правда і його самого вже немає, купа щебеню і крокв залишилися. Забір знесли, і техніка будівельна кругом бурчить двигунами. По всій ділянці люди в темно-синіх комбінезонах ходять. Мені, звичайно, до таких заходів і справи немає, але в цей раз було все зовсім по-іншому. Спробував навести довідки у тих, хто займався своєю справою в компанії собі подібних по сусідству, тільки успіху не добився.

Максимум мені надали купу всяких паперів про те, що все законно і роботи схвалені офіційними органами. Хто новий господар, що саме і для чого будувати будуть — невідомо. А працювали там явно професіонали і такі, що багато сусідів приходили подивитися. Будинок і паркан росли буквально на очах, вантажівки з будматеріалами міняли самоскиди з відпрацьованим сміттям і знову повторювали процедуру в злагодженій синхронності. За місяць будинок був готовий відсотків на 95, залишалися оздоблювальні роботи і підведення комунікацій. За одне і сад укомплектували за сучасними правилами дизайну вже готовими дорослими деревами та чагарниками, використовуючи технології, які дозволяють пересаджувати 5-річні рослини. Чуток, звичайно, багато ходило на рахунок того, для кого і для чого будується цей будинок. Тут існували найфантастичніші версії і про те, що це нібито буде явочна квартира для спеціальних таємних агентів.

І що роблять тут не звичайний будинок, а новий павільйон під відкритим небом для зйомок популярного серіалу. Були й прозові версії на манер дачі підпільного мільйонера. Варіанти змінювали один одного, а таємниця залишалася нерозгаданою. Та плюс до всього, новий господар так і не з’являвся. Люди найближчих будинків перебували в трансі від тривалої інтриги. Але, як іноді буває, як все раптово почалося — так все і раптово вирішилося. Одного разу годин в 10 дня до будинку підкотив автомобіль, здається, старенький Форд, і плавно загальмував біля дверей. З машини вийшла жінка похилого віку і, спираючись об руку поважного чоловіка середніх років, попрямувала всередину. Звали жінку Зінаїда Максимівна, і саме вона була господинею тутешнього будинку, який викликав стільки інтересу у місцевих жителів.

Зінаїда Максимівна виявилася відмінною сусідкою і іноді ми всією сім’єю бували у неї в гостях, іноді і вона до нас заходила. А історія її нового будинку виявилася цікавою і надзвичайно простий. Син нашої сусідки працював в столиці хірур гом високої кваліфікації і мав славу фахівцем широкого профілю. Одного разу до нього надійшов незвичайний пацієнт. Прізвище того пацієнта нам Зінаїда Максимівна не сказала, але, за її словами, ним виявився відомий олі гарх. Його-то її син, хір ург, і вря тував. Олі гарх, як тільки оговтався, захотів віддячити свого рятівника. Ну, не довго думаючи, доктор і попросив будиночок для своєї мами на її батьківщині, де та мріяла дожити свої останні дні.

Марія і Олександр познайомилися на роботі. Хлопцеві відразу сподобалася скромна дівчина, яка прийшла на стажування в їх фірму. Він красиво залицявся, і Маша, яка виросла сиротою і не знала ласки, закохалася. Ніхто і ніколи не приділяв їй стільки ув аги. Після кількох місяців відносин дівчина повідомила Саші, що ваг ітна. Щасливий від того, що стане батьком, хлопець зробив коханій пропозицію. Молоді люди одружилися тільки в присутності свідків, весілля не влаштовували. Улагодивши всі справи, поїхали в рідний край Олександра. Від батьків йому і двом сестрам Ірині і Вікторії дістався великий будинок. Хлопець завжди мріяв, що, коли одружеться, буде жити в рідному домі з дружиною і дітьми. Маші не терпілося познайомитися з сестрами чоловіка. Дівчина була впевнена, що знайде родину, якої у неї ніколи не було. На жаль, все виявилося не так, як мріялося …

На порозі будинку молодят зустріли сестри чоловіка. Вираз їхніх облич явно вказувало на те, що нової родички вони зовсім не раді. На жаль, обидві сестри поставилися до неї як до якоїсь легковажної жінці, яку їх брат підібрав з вулиці. У найперший день Ірина та Вікторія заявили, що не визнають шлюб свого брата, оскільки впевнені, що Марія вийшла заміж, дізнавшись, що в Олександра є великий будинок і земля. Згодом сестри ніби як змирилися з присутністю молодої невістки, але почали її контролювати. Незважаючи на те, що жили в різних половинах будинку і харчувалися окремо, постійно в чомусь її дорікали: чи не приготувала вечерю для чоловіка, погано протерла пил, на посуді залишився жир тощо. Жінки не соромилися говорити образливі слова прямо в обличчя, сміялися над дівчиною, називаючи її нечупарою і поганий господинею. Незважаючи на те що Марія була ваг ітна, змушували копати і полоти в городі і саду. Урожай і консервацію сестри прибирали до свого підвалу.

Якщо раптом невістка просила банку компоту, починали бубоніти, що та і пальцем не поворушив, а сміє жебракувати. Але самим прикрим було те, що коли Маша скаржилася чоловікові, очікуваної підтримки не отримувала. Щоразу він говорив одне і те ж: «Слухай їх. Вони старше і мудріше «. Маша усіма силами намагалася налагодити стосунки з Іриною і Вікторією. Часто накривала стіл, запрошуючи сестер чоловіка на вечерю. Але кожен раз вони приходили з похмурими обличчями, ніби робили їй велику послугу, пробували страви, потім випльовували їжу в серветку і говорили братові: «Бідний, ніж ти харчуєшся. Приходь до нас, нагодуємо нормальною їжею «. Невістку, звичайно ж, ніхто не запрошував. Марія намагалася триматися, сподіваючись, що в кінці кінців Ірина з Вікторією зрозуміють, що вона любить їх брата і відносини в родині налагодяться. Але нічого не змінювалося.

Чоловік, не дивлячись на свою доброту, не розумів, що вона більше не може існувати під одним дахом з його сестрами. Він відмовлявся орендувати житло під приводом того, що це його будинок і вони повинні жити в ньому. Єдиною людиною, який розуміла Марію, була сусідка — тітка Надя. Спілкування з нею було віддушиною для дівчини. Саме від тітки Наді Маша дізналася, що сестри її чоловіка не хотіли, щоб він одружився, і всіляко перешкоджали цьому. Їм було вигідно, щоб брат залишався самотнім, орав землю, заробляв, годував їх. Можливо, ще й тому, що самі були старими дівами, розлючені на весь світ, а спостерігати під боком чуже щастя не хотілося. Бачачи, як важко Марії, тітка Надя запропонувала їй кімнату в своєму будинку. Добра жінка розуміла, що дівчині потрібні догляд і увагу. Тим більше наближався час пологів. А чоловік, якщо любить, прийме правильне рішення. Минуло два роки. Марія з Олександром повернулися в місто. Працюють, ростять сина. З Вікторією та Іриною практично не спілкуються. А ось тітку Надю відвідують частенько …

Як там в кіно говорили — життя в 40 років тільки починається, ось так і у Міли розпочалася раптово нове життя, не в 40, а в 45 років, головне, що почалася. Мілі 45 років, і кілька місяців тому у неї почалося нове життя з новим чоловіком. Для всіх знайомих і родичів Міли це було шоком, адже у Міли була така гарна сім’я, чоловік, двоє дітей, двоє онуків. А вона все кинула і пішла. Пішла вона раптово, просто не прийшла ввечері з роботи. Рішення Міли ніхто зі знайомих і родичів не підтримав. Батьки їй сказали, щоб вона навіть не з’являлася у них на порозі, поки не повернеться в сім’ю. Але, незважаючи ні на що, Міла щаслива, і каже, що вперше за двадцять з гаком років живе по-справжньому. Якось увечері, коли вже майже закінчився робочий день, Міла раптом зрозуміла, що не хоче йти додому, от не хоче і все. Що на неї чекає вдома? Чоловік, який сприймає її як прислугу, дорослий син, якого від неї треба тільки, щоб завжди були чисті сорочки і що поїсти, доросла дочка з онуками, якій потрібно всього лише залишити дітей і піти у своїх справах. І ось уже 18:30, і робочий день закінчився, а Міла сиділа на місці.

Піти їй було нікуди. І тут в кабінет до неї зайшов Петро Олексійович: він працював в їх організації в відділі ПТО інженером. Зайшов за розрахунками, запитав, чого це Міла на роботі засиділася. А Міла візьми і скажи, що не хоче йти додому, а більше і нікуди йти. Петро Олексійович зніяковів, і раптом запропонував Мілі піти до нього додому: він неодружений, квартира своя. Петру Олексійовичу давно подобалася Міла, але він розумів, що вона заміжня, і далі компліментів у них справа не йшла. Мила на пропозицію Петра Олексійовича теж спочатку зніяковіла, а потім відповіла згодою. Так, падіння моралі на обличчя, скажіть, ну може, тільки у Петра Олексійовича вона спала в кімнаті одна, він спав на кухні. А вранці вперше за її свідоме життя не она кому-то готувала сніданок, а їй приготували. Для Міли це було дивом, адже вдома у них було зовсім по-іншому. Міла вставала раніше за всіх, в 6 ранку, готувала сніданок чоловікові, і збирала йому поїсти на роботу, потім вставав чоловік, снідав, збирався і йшов на роботу, попутно висловлюючи, що знову Мила не так чай налила, або, що омлет НЕ додержано.

Коли чоловік йшов, Міла готувала сніданок синові, син прокидався, снідав, Міла йому приносила чисту білу сорочку, і він теж йшов. Наступала черга приготування сніданку для онуків і дочки, поки дочка приводила себе в порядок, Міла годувала онуків сніданком, потім їла дочка, а Міла одягала онуків, і вони йшли, дочка на роботу, внуки в дитячий сад. Якщо Міла встигала, то теж снідала, а в основному, пила чай на роботі. Увечері після роботи їй треба було зайти в магазин, і не один, приготувати поїсти на вечерю, чоловікові з собою на роботу, випрати речі, трохи забратися, позайматися з онуками, тому що з садка їх забирала найчастіше вона, а не дочка. Зрозуміло, що все так живуть, але ось милі в якийсь момент це набридло, набридло, що в родині її сприймають як хатню робітницю і прислугу. Мілі всього 45 років, а вона відчувала себе на 60, тому що крім роботи, будинка і городу у батьків у неї нічого не було. Вона навіть забула, коли востаннє ходила по магазинах, по магазинам одягу, а не продуктовим. У неї була непогана зарплата за мірками їх міста, трохи більше 30 тисяч рублів, але вона її не бачила, все йшло на продукти і господарство. Речі, якщо і купувала, то дешевше і на ринку.

За сніданком Петро запропонував Мілі жити у нього, що він її ні до чого схиляти не буде, нехай все йде своєю чергою. Міла промовчала. Увечері вона пішла додому, де на неї чекав грандіозний скандал і від чоловіка, і від сина, і від дочки. А вранці наступного дня, коли всі пішли на роботу, Міла покидали в сумку трохи речей, і пішла на роботу з твердим наміром більше сюди не повертатися. Через кілька днів вона подала на розлучення, додому її більше не пустили, не давши навіть забрати інші речі. А потім її чекали відкриття, та не одне. Коли вона пішла в магазин з Петром, щоб купити собі необхідне, її чекало приємне … Вона, як завжди, пішла до речей з розпродажу, а Петро сказав, що не справа це економити на собі, що вона жінка і одяг для жінки — це замість ліків.

Чоловік Міли до покупки одягу підходив за принципом: які чоботи, ти ще ковзани не зносити. Петро не цурається домашніх справ, самостійно завантажує прання, готує їжу, миє підлогу, і на корені припинив спроби Міли зібрати вранці обід на роботу, сказавши їй, що він і сам не безрукий. Милі таке життя в новинку, але ця новинка дуже подобається. Через п’ять місяців після її відходу з будинку вони зареєстрували свій шлюб, батьки як і раніше з нею не спілкуються, втім, як і інші родичі. Але дочка вже починає робити спроби до спілкування, тому що їй хочеться проводити час однієї, а дітей залишити ні з ким. Як там в кіно-то говорили — життя в 40 років тільки починається, ось так і у Міли розпочалася раптово нове життя, не в 40, а в 45 років, головне, що почалася.

Справжнє Чудо в маршрутці. Ми їхали з роботи. На зупинці зайшла бабуся Ми з другом їхали в автобусі з роботи додому. На зупинці зайшла непримітна бабуся — і в салоні сталося диво.Що не кажіть, а чудеса на світі існують, і недавно я черговий раз в цьому переконався. Ми з Андрієм давно працюємо разом. Людина все свідоме життя спорту присвятив. Він і в легкій атлетиці, і в футболі, і в хокеї.

До 30 років здоров’я стало підводити. Традиційна медицина руками розвела: відправляють до Німеччини на серйозну операцію. Коліна у Андрія болять так, що стояти боляче.Близько місяця тому їхали ми з ним після робочого дня в автобусі. Андрій знайшов вільне місце і сіл. Через кілька зупинок увійшла бабуся. Старенька. Ніхто не встав з присутніх, і мій колега запропонував їй сісти на його місце.

Бабуся подякувала хлопця, а Андрій схопився і їде стоячи. Коліна в нерухомому стані ниють ще більше, біль стає нестерпним. Але він і знаку не подає.Бабуся довго придивлялася до Андрія і мабуть помітила відбиток дикого болю на його обличчі. Після чого, мовчки, поклала свою руку йому на коліно. Спочатку Андрій зніяковів, а через кілька хвилин здивовано і полегшено зітхнув.

Ми вийшли незабаром на своїй зупинці, а Андрій все ніяк відійти не міг від того, що сталося. Каже, так легко не було ніколи.Залишається здогадуватися, що це було. Але частка дива тут точно присутній.