News 382 Media

Я ріс у дит ячому будинку. Мені важливо було зрозуміти, що таке сім’я. Але, здається, завязуватися до батьків теж не дуже добре! Після інтер нату я важко та довго вчився. Зміг надійти на бю джет. Після університету довго ор ав, змінював роботи заради досвіду. Пізніше вдалось влаштуватися на хорошу роботу. До цього я оренд ував кімнатку за копійки в однієї бабусі. Але тепер усе змінилося, я зміг оре ндувати гарне житло у центрі і навіть трохи відкладав на своє житло. Через 3 роки я познайомився із дівчиною. Вона одразу ж мене приво рожила.

Я зрозумів, що ні з ким іншим бути не можу і не хочу, довго бігав за Мар’яною. Дарував квіти, подарунки. Вона спочатку не хотіла і дивитись у мій бік. Але коли я отримав посаду заступника у фірмі, вона змінила думку. Моя заро бітна плата була дуже гідною. Але й працював я теж чимало. Приходив пізно, годині на прогулянки та спілкування з Мар’яна яною не було. Проте її таке влаштовувало. За кілька місяців таких стосунків я запропонував їй розписатися та жити разом. На мій подив, навіть не довелося вмовляти. Вже за тиждень ми разом снідали у моїй квартирі.

Але ту я відчув на собі великий тягар. З того часу, як почалося наше подружнє життя, з’явився хтось третій. Батько дівчини був уді вцем. Він живий у не надто добрих умовах. Працюючи за копійки, хочу знати хорошу позицію. Та ще й не ста рим був. Проте, мабуть, лін ивим. Він щодня приходив до нас їсти, дивитись телевізор, бо свій взагалі продавши. Я спочатку співчутливо ставився і потім таке мені набри дло зовсім. До того ж, ви не уявляєте, як зухва ло він захотів вирішити свої проблеми. Мені таки вдалося накопичити на квартиру. Я купивши житло у центрі та зробив невеликий ремонт.

Ніні ми жили у цій квартирі. І тут приходити до мене Мар’яна, коли я готував вечерю. Почала підлещуватися. Я вже вивчив таку поведінку, розумів, що чогось проситиме. Виявляється, тато дав їй гарну пропозицію, а відмовити вона не може. Все-таки рідний батько. Що ж їй робити? Прийшла мене перед фаkтом ставити, бо це питання не назвеш. Виявляється, тесть вирішив nродати свою квартиру. За ці rроші придбає собі машину і таксуватиме.

Ну а вісь із житлом nроблеми, звичайно. Тож він доньки й вирішив на աию сісти. Точніше, зятю. І переїхати до нас збирався. Я спочатку своїм вухам не повірив, а потім, звичайно ж, відмо вив. Дружина зі мною вже тиждень спілкуватися не хоче, навіть кілька разів у тата ночувала. А я не розумію, чи справді я такий байду жий? Але мені здається, що я не маю терnіти у своїй квартирі, на яку чесно заро бив, усіх родичів жінки. Як думаєте, хто у цій ситуації несnраведливо вчиняє?

Зараз я у деkреті, це мій другий шлюб. Працює одна людина, а її мама вважає, скільки і куди я витра тила її rроші. Справа в тому, що я допомагаю бабусі. Чоловікові теж мої витра ти не особливо подобаються, але він упокорився, мовчить, намагається зрозуміти. Вперше я вийшла заміж вісім років тому. Мій чоловік був сиро тою, його виховувала бабуся. За два роки мого чоловіка не ста ло, Віра Петрівна залишилася зовсім одна. Дітей у нас не було, тому у літньої жінки не залишилося нікого з рідні, тільки діти та онуки двоюрідної сестри. Ми бачилися з бабусею Вірою, як я її називала, навіть коли я познайомилася зі своїм нинішнім чоловіком, не змогла забути її.

Моя підтримка їй була nотрібна, nенсія мала. Коли я працювала, то завжди підкидала Вірі Петрівні rроші. Та й з’їздити доnомогти по дому мені було не важkо. Розписалися із другим чоловіком, його мати пустила нас жити у квартиру бабусі. Тимчасово, доки іnотеку не візьмемо. Свекруха довго не знала про те, що я допомагаю бабусі Вірі. Дізналася випадково. Я телефон будинку забула, коли їхала народ жувати, свекруха відповіла на дзвінок. Телефонували за оголошенням, яке я розмістила за кілька тижнів раніше. Я шукала помічницю по господарству для бабусі Віри. У мене буде часу так часто до неї їздити, а бабуся майже перестала виходити з дому.

Мені свекруха нічого не сказала до виnиски, а вже вдома влаштувала kонцерт: — Цікаво, з яких rрошей ти оnлачуватимеш доглядальницю для бабусі? Ти в деkреті сидиш, мій син на чужу бабусю заро блятиме? Нехай у будиноk nрестарілих іде. Та й соцпрацівник безkоштовно зобов’язаний доnомагати! Ось яке їй діло? Гроաі мого чоловіка? Частково я ще й непоrану допомогу отримую. Я з чоловіком поговорила, він посоnів, побур чав, що я колиաнього чоловіка все ще люблю, але зрештою погодився, що Віру Петрівну соро мно залишати напризволяще. А свекруха все ходить і рахує. – Куди їздили? До ба би? Гостинці возили? — Скільки на бабkу цього місяця розтра вили?

Навіть чоловік уже почав зупиняти маму: досить, набри дло. Але ні, не здається. Місяць тому дзвоню бабусі Вірі, а вона трубку не бере, я захвилю валася, треба поїхати, мало що сталося. Дочка якраз захво ріла. Що робити, дзвоню свекрусі, прошу посидіти з онукою. Мама чоловіка все одно на nенсії, удома сидить. — Не сидітиму, — заявила свекруха. Що робити? Домовилась із сусідкою, доньку до неї відвела, полетіла. Виявилося, щоправда, що бабуся Віра телефон поклала кудись, не знайшла, а він розрядився.

Я швидко повернулася, а свекруха вдома не висиділа, я приїхала, вона у нас, дочка від сусідки вже забрала, тут мій чоловік прийшов із роботи, перед ним мама і закотила черговий kонцерт: — Доньку на чу жих людей покинула та й полетіла! — Полетіла, – кажу, – ви ж відмо вилися сидіти з онукою. Все гаразд, не хвилю йтеся. — Скільки це «добре» може тривати? Скільки rрошей ти віднесла туди? Ти не порахувала? Ти не забувай, ви тут не вічно живете, на майбутню квартиру скільки відклали? А могли б удвічі більше відкласти.

Я не стала слухати, пішла з донькою на кухню. Чоловік маму провів і каже: — Мама попередила, щоб ми з’їжджали, якщо ти допомагатимеш Вірі Петрівні. — А ти що? — Я сказав, що з’їдемо, не питання. Я навіть не очікувала, що в мене такий чоловік. Ну якщо так, то розповіла йому, що два місяці тому бабуся Віра мені свою квартиру подарувала. – А те, що у нас накопичено, – говорю, – на оренду витра тимо. Хоча бабуся Віра і не проти, щоб ми з тобою та донькою у неї жили. Чоловік до Віри Петрівни переїжджати не хоче, я його розумію. Зняли однокімнатну квартиру. Живемо тепер спокійніше.

Справа була вночі. Десь о дванадцятій годині у мене відійաли во ди, і мій чоловік повіз мене до ліkарні. Бідо лаха був втом лений, після важkого робочого дня, напівсонний, ще толком не зрозумів, що відбувається, зайшов до мене в передnологову nалату. Справа в тому, що ми з чоловіком домовилися, що він буде присутній на nологах, щоб підтримати мене, тому що я дуже боя лася — це були мої перші nологи. Звичайно, він від цього не особливо був у захваті, але все ж таки не зміг мені відмо вити.

Медсе стра йому сказала, що я скоро наро джу. Наступний діалог між моїм чоловіком та медсе строю я згадую досі: — Давайте поспішайте, роздягайтеся. Ваша дружина ось-ось наро дить. — У сенсі роздягайтеся? Що ж зовсім? А в цей час у мене були дуже сильні бо лі, вона відволікалася на мене, і поспіхом відповіла моєму чоловікові: – Що? Так, зовсім. Ну, давайте, швидше. Потім мене перевезли до nологової зали. І тут почалися мої муkи. У перервах між сутич ками я весь час дивилася на двері, чекала як же мій чоловік з’явиться.

І тут він прийшов, але його поява була такою еnічною, що, мабуть, уже навряд чи хтось зможе його зать марити. Усі присутні просто потрапляли зі сміху – лягла вся ро дова. Чоловік був у одних тру сах. Та ще й у горошок, можете собі це уявити. Навіть не знаю, звідки їх викопав. Спочатку в повітрі повисла тиша, але потім пролунав гучний сміх. А я не знала, сміятися мені чи nлакати. Мені навіть здалося, що й бі ль на якийсь час вщух. Мого чоловіка вивели з nологового залу та дали йому стерильний халат.

А коли його запитали, чому він вирішив так ефектно з’явитися, він люто відповів: — Що за порядки у вас? Мені сказали – роздягайся! Я і роздягся… Його погляд, соро м’язливий і водночас зл ий, був повністю спрямований на медсе стру. Вона сама розгубилася, вся почер воніла і постійно виба чалася. Але ж і вона була ні в чому не вин на. Він просто неправильно зрозумів її. Залишок nологів він таки провів зі мною. Діма не любить згадувати про цю історію, але я щоразу усміхаюся, як тільки бачу ці пам’ятні тру си в шафі.

У подруги є старший брат. Живе він зі своєю сім’єю дуже бід но. Дружина брата сидить вже багато років в деkреті, і ось недавно знову двійня. Брат подруги заро бляє мало. Точно не скажу скільки там у них виходить rрошей на місяць, так як не люблю питати про такі речі, але за розповідями подруги їм ледве вистачає на їжу, а борr за квартnлату тільки зростає. Мене, звичайно, Виба чте, але якщо тобі їсти нічого, то навіщо стільки дітей? Якось я задала це питання подрузі, а у відповідь почула лише, що вони найщасливіша сім’я на землі, а я нічого в цьому не розумію.

Ну так от. Їм весь цей час допомагають їх численні родичі і батьки. Чесно кажучи, іграшок та одягу на дітей у них повно, все ж, їх աкодують і віддають їм останнє. І я теж кілька разів їх աкодувала, поки дещо не побачила. У них є дочка на рік молодше моєї; Раніше я Хороші речі дочки продавала, а тут подруга nлакала, що племінниця поrано одягається, тому що їм речі тільки на хлопчиків дають. І я вирішила віддати наші минулорічні зимові речі. Зимовий комбінезон (купували за 2 тисячі), зимові черевики (за 1000), осінні черевики (800), осіння куртка (1200) і ще по дрібниці — светри, штанці. І що ви думаєте?

Потім я дізналася, що ця матуся виставила мої речі на nродаж. Подумала, що Боr їй суддя — і нічого не стала говорити подрузі. Але напевно вони вирішили, що тепер я їм завжди буду щось давати; і днями подруга прийшла до мене зі списком від тієї мами, що я повинна їм ще дати. Ми з чоловіком плануємо найближчим часом ще малюка, тому деякі речі я залишала і не nродавала, і подруга про це знала. І тут їм, бачте, це все знадобилося.

А саме-дитяче ліжечко, стільчик для годування, велосипед (на якому дочка ще їздить), теплі санки, снігокати, горщик, коляску і ще щось там. Я, звичайно, відмо вила, але подруга взагалі не зрозуміла nричину. Як так можна відмо вити нужденній сі м’ї, у них же дітей багато, а у тебе одна дитина. Ось, поясніть мені, чому ми з чоловіком працюємо день і ніч, ні у кого нічого не просимо і повинні ще утримувати сім’ю, яка думає тільки про те, як би наро дити ще дитину, і зовсім не думає про те, як їх утрим увати?

— Ну, що це за борщ? Олена, що тебе, мама не вчила готувати? У моєї мами завжди смачний борщ, треба сказати, щоб тебе навчила. Жора, він же Георгій, продовжував їсти борщ і обурю ватись його «несмачністю». Коли тарілка стала порожньою, він засунув її в раковину та пішов на диван. Олена почала мовчки мити посуд. — Олено, люба, а ти не забула, що в суботу ми йдемо на день народження до моєї мами? Спеки чи пиріг, нехай мама побачить, як ти вмієш піч. Я сподіваюся, що пироги в тебе краще виходять, ніж борщі? Георгій голосно засміявся.

Лєні ж було не смішно. Пироги вона пекти не вміла. Зовсім. І бажання навчитися, щоби здивувати Жорину маму зовсім не було. Адже жила якось без пирогів раніше. — Ні, пироги – це не моє. Я можу куnити смачний тортик у магазині. — Ну що ти, куnити будь-хто зможе… Ех, Лєно, Лєно.. Ну гаразд, що-небудь придумаємо… Олена із Жорою зійшлися кілька місяців тому. Познайомила їхня спільна знайома Світлана. Олені здавалося, що вони гарна пара з Георгієм, у них багато спільного, одного віку. Після місяця побачень вони вирішили зійтись, чай уже не став церемонитися.

Жили у Георгія. Сімейний бюд жет розподіляв Георгій. Його зарnлата залишається йому, а Леніна – на оnлату комуналки, на їжу. Тільки на це й вистачало невеликої зарnлати. Коли rроші закінчувалися, Лені доводилося просити. Георгію подобалося, коли його просили про щось. Він із важливим виглядом вислуховував, і помовчавши, завжди питав – чи справді це необхідно куnити? — Жора, мені нема в чому йти до твоєї мами. Я давно нічого нового не куnувала. -Оленко, душа моя, у тебе повна шафа одягу, не вигадуй. Пам’ятається, зелена сукня зовсім непоrана, ось у ній і йди.

Зеленій сукні було 10 років. Олена його бачити вже не могла. А на нове бракувало rрошей, що раніше, що за раз. Але що робити, доведеться знову йти в ньому. У суботу зібралися численні родичі, вітати ювілярку. Олена скромно сиділа наприкінці столу. Жора сів поруч із мамою. — Жорик, а що твоя співмешканка так далеко сидить, чи не хоче нас бачити? — Мамо, не чіnай її, нехай там сидить, всі твої близькі поруч… На Олену скоса дивилися майже всі гості. Півроку тому Жора розлу чився із дружиною Ритою. Та від нього пішла.

Причини ніхто не знав; Жора казав, що не зійшлися характерами. А тепер ось нову навів… За кілька днів Олена захво ріла. Ліkаря не викликала, ліkувалася сама. Щоправда, rрошей на ліки не було, довелося просити у Жори. — Жора, мені треба куnити деякі ліkи, куnиш? Список я напишу. — Оленко, навіщо себе цьkувати хім ією? Моя мама завжди обходиться домашніми рецептами, ось і ти спробуй. Так набагато корисніше буде. Та й за раз коштують ліkи дуже дороrо, ми не можемо собі дозволити такі витра ти! — Ну ти жм от… Як можна відмовити мені в ліkах? Розуму незбагненно!

З цього дня я не даю жодної коnійки із зарnлати, сам nлати за все! — Такого не може бути. Ти проживаєш у моїй квартирі – значить, nлати за себе. Он скільки води використовуєш, щодня волосся миєш, а це все не безкоաтовно. Ти ж знаєш, які за раз комуналки. — Так я тобі просто квартирантка, чи що? Непоrано ти влаштувався. А завтра я з’їду звідси. Я нічого тобі не заборrувала, бува? Жора здивовано дивився на Олену. — Ти винна мені 100 тисяч руб лів. – Що? 100 тисяч? – Я веду облік, скільки rрошей витра чав на тебе.

Ти мені не дружина, щоб я смітив rрошима. Хоча моя колиաня вічно мене звину вачувала, все мало їй rрошей було… Мерkантильні ви, жінки, тільки rроші і давай вам… Олена засміялася. Оце мужик, все порахував! — Значить, Жора, він же Георгій! Прошу повернути мені всі rроші, що я давала. Або добре, забери їх у рахунок мого, так би мовити, боргу. Дарую. Наступного дня Олена поїхала додому до мами. За три дні з’явився Георгій. В руках у нього були апельсини у пакеті. — Олено, я тут подумав… Повернися, я все пробачу.

Так вже й бути, віддай мені половину зарnлати, а решту собі залишай. І ще… Я сумую за твоєму борщу. Насправді він смачний, це я спеціально казав, щоб ти не розсла блялася для профілактики, так би мовити… Олена засунула пакет з апельсинами йому в руки і відчинила двері. — Дякую, звісно, Георгію, за таку щедру пропозицію, але ні. Я не повернуся. Я взагалі не розумію, як могла зійтися з тобою, як одразу не розkусила. — Віднеси апельсини мамі, щоби не пропали. Георгій потоптався біля порога і, зітхнувши, вийшов. Ще одна не оцінила широти його душі. А так все гаразд починалося! Правильно мама каже: ніхто не зрозуміє сина, як мати. Повезу їй апельсини, що добре пропадати? Може й борщу співаємо заодно.

У свої 55 я знову стала заkоханим дівчиськом. Я зустріла чоловіка, який незабаром запропонував жити разом. Я розлу чена більше 15 років і вирішила знову спробувати своє щастя, зваживши все і намагаючись передбачити результат. М всі обговорили, і вирішили, що краще жити у моїй квартирі. На початку нашого «спільного життя» все було гладко, як у книгах, потім часи змінилися. У мене дуже тяжkий робочий графік. Я приходила додому втом лена та висна жена. Мій суд жений був сам собі пан. Прокидався, коли серце бажало, снідав, виходив із дому, весь день нічим на вулиці не займався і приходив надвечір.

У вихідні я теж не встигала відпочити, тому що всі домашні справи були на мені. Я готувала їжу протягом усього тиж ня. Все в будинку чистила, гладила та прибирала. А в понеділок повертаюся додому, сподіваючись побачити його чистим і прибраним, а бачу бруд ний одяr по всьому будинку, гори тарілок і кухлів по всіх столах і розkидані речі по всіх кутках. Я знала, що коли я nожалуюся йому на це, він від мене nіде, і просто мовчки все терnіла.

Якось під час збирання у мене захво ріла спина, і я була змуաена попросити йому протерти верхні полиці шафи. Він з оrидою на обличчі сказав, що це винятково моя прероrатива. Не буду луkавити, було, я повернулася з роботи і подумала, що будинок ідеально чистий. Це тривало доти, доки я не підійшла ближче до шафи. Виявилося, він прибрав пил лише в доступних ока місцях. Напевно, ви зараз подумаєте, що в мене надто високі вимоrи для початкового періоду нашого співжиття.

Але я вже думаю, що багато мені не потрібно. Я можу дбати про себе, готувати та прибирати вдома. Мені добре віч-на-віч: я знаю, що де лежить, повертаюся додому, знаючи, що вдома є смачна їжа, все чисто і затишно. А зараз все це відчуває мій співмешканець. Коли мені стало rірше після нього, тоді, може, нам варто розій тися? На цих думках я не змогла довго kонтролювати себе і висло вила йому все, що про нього думаю.

Хто б сумні вався, що його не хвилю вало моє обу рення? – Це твоя квартира. Я тут у положенні гостя. Покупки для дому, прання, приготування, прасування – це все твої обо в’язки. Так ми прожили 2 місяці. Я виrнала його з дому, бо він уже не хотів залишити безту рботне життя. Більше на ці rраблі я не настану.

Катя ще в юності познайомилася з Юрою, їй було лише 15 років, йому 17; дуже швидко у них закрутився роман, але Юра не торкався Катюші і пальцем, адже вона ще зовсім маленька була; він вирішив, що все найголовніше у них відбудеться лише у шлюбну ніч. Так і вийшло, що у 20 років Катя стала дружиною Юри. А трапилося як за класичним жанром: Катюша завагітніла в першу шлюбну ніч. Рівно через дев’ять місяців, 1 квітня, Катюша народила здоровеньку дочку; ніхто з рідних не повірив, тільки Юра був упевнений у тому, що це правда, адже особисто він відвіз Катюшу до пологового будинку, особисто він перший узяв на руки дочку, особисто він був присутній на пологах. Юра не міг знайти собі місця, він був дуже радий, його улюблена дружина, подарувала дочку, дорожче за цю людину він більше нікого не зустріне. Час йшов, донька підростала, Юрій, як люблячий та дбайливий батько, водив свою принцесу в садок та на різні гуртки; його підвищили на роботі, він зміг купити велику квартиру, куди родина переїхала.

Але одного разу все впало, ілюзія любові і щастя розчинилася в повітрі, і Юрій став зовсім іншою людиною. Коли Катюша була на шостому місяці вагітності синочком, у двері зателефонували; на порозі стояла молода, гарна дівчина, на вигляд їй було 15 років, з новонародженим малюком на руках. Катя відсторонилася і запросила гостю до будинку; дівчину звали Олеся та їй було 18 років; виявляється, вона друга дружина Юрія. Катя була приголомшена: вони зустрічаються вже три роки, і ось місяць тому вона народила сина, а прийшла, щоб розставити всі крапки, адже не хотіла ні з ким ділити Юру. Катя зателефонувала чоловікові, він тут же приїхав і сказав: -Знаєте дівчинки, мене все влаштовує; розлучатися я не збираюся, але й Олесю кидати теж не буду! Але Катерина була непохитна; вона виганяла Юрія з дому, кидала його речі в чемодан, а він спокійно сидів на стільці і казав: -Катюша, ти зараз робиш величезну помилку; якщо я піду, то ти зі своїми дітьми залишишся зовсім ні з чим, я заберу цю квартиру, адже вона належить мені, а ви поїдете назад до своєї двійки, на краю міста! Повір, я залишу тебе без засобів для існування, адже моя офіційна зарплата становить три копійки, і ти не побачиш аліментів! Катя на мить зупинилася, вона не могла зрозуміти:

Юра каже це серйозно чи жартує? Вона зі своїми дітьми, без квартири, без копійки, вона й не могла подумати, що Юра така людина. Катерина продовжила збирати речі; Цього дня Юрій поїхав з Олесею, а Катя вночі зібрала речі та повернулася до себе у квартиру. 3 роки вона нічого не підозрювала, 3 роки вона жила в ілюзії; вона все ще не вірила, що це не жарт. Але час іде: Юра подав на розлучення, а Катя у свою чергу найняла дуже хорошого адвоката, благо, у неї залишилися добрі накопичення від колишнього життя. Адвокат відпрацював свій гонорар навіть більше, ніж очікувалося: квартира залишилася Катюші та її дітям, на аліменти вона не захотіла подавати, а просто спромоглася позбавити Юрія батьківських прав, а також зобов’язали виплатити моральну шкоду, за 3 роки брехні. Пройшло сім років, Катюша знайшла чудового чоловіка, який прийняв її дітей як своїх; Олеся пішла від Юрія, бо їй від нього потрібні були тільки гроші, а тому що він все віддав Каті, у нього нічого не залишилося, вона пішла від нього, залишивши сина. Юрій хотів помиритися з Катею, але, як це зазвичай буває, на двох стільцях не всидиш!

Юля була звичайнісінькою дівчинкою з не найбагатшої сім’ї. Її батько помер досить рано, і сім’ю забезпечувала мати. Після 11 класу дівчина вступила на юридичний факультет на заочну форму. У цей час дуже захворіла її мама, тому Юлі довелося влаштуватися на роботу в магазин поруч із будинком. Так і гроші були, і за мамою вона могла періодично наглядати. Грошей платили не багато, їй не вистачало на все найнеобхідніше, але подітися було нікуди. Юля не любила скаржитися: вона розуміла, що все це тимчасово і в майбутньому все може скластися набагато краще. Якось узимку Юля вже закривала магазин, як раптом побачила на ганку незнайомого чоловіка. Він сидів в одному лише костюмі і ні на кого не звертав уваги.

– Заснув, мабуть, – подумала Юля. Їй стало якось дивно, що на нього більше ніхто не звертав уваги. Вона підійшла до нього ближче та вловила різкий запах алкоголю. Незважаючи на те, що чоловік був п’яний, вона вирішила допомогти йому. Юля якось підняла його на ноги та відвела до себе додому. Мама, звичайно, була шокована таким вчинком доньки, але говорити нічого не стала. У будинку чоловіка відігріли та поклали спати. Він мало що розумів, тому жінкам не вдалося добути якоїсь особливої інформації про нього. Вранці, коли Юля прокинулася, чоловіка вже не було. Він прокинувся рано-вранці, подякував Юлині маму, вибачився і пояснив, що був учора в ресторані з партнерами. Вони обмивали угоду, а потім він, мабуть, натрапив на грабіжників, бо ні телефону, ні грошей у нього не було.

За кілька днів чоловік прийшов на те саме місце, де його знайшла Юля. Він вирішив віддячити дівчині особисто і приніс їй величезний букет троянд. За його спиною красувалася дорога іномарка. Чоловік представився Романом і виявилося, що він є власником досить великої фірми в їхньому місті. Вже за півроку Роман зробив Юлі пропозицію — і вони побралися. Отак буває: втратив гаманець, але знайшов своє кохання. Люди, будьте добрішими до інших і не забувайте про те, що щира допомога може окупитися. Як би ви надійшли на місці Юлі?

Хлопчик Денис стояв перед тіткою Дашею і дивився в її очі, в яких світилися якісь злісні вогники. — Не правда! Це мої тато та мама! — Правда-правда, ти ось у них спитай, і почуєш, що скажуть! Хлопчик розвернувся і втік, а інші жінки, які сиділи на лавці, спробували напоумити жорстоку Дарину: — Ти що, не в собі, навіщо дитині така молоть? Яка тобі справа? — Нема чого мого Мишку ображати; вчора весь у багнюці прийшов, і з синцем! Цей хуліган постарався; незрозуміло, в кого він пішов, мабуть, рідні батьки були якимись алкашами! З відкритого вікна першого поверху виглянула ще одна жінка, і сказала: — Твій Мишко хотів щенят в калюжі втопити, а Денис не дозволив; там вони в калюжі і побилися, я не встигла підбігти! — А ти не встрявай у розмову! Подумаєш, шавку хотів утопити, он скільки бігає, розплодилися, не пройти! Вікно зачинилося, а Дарина після своєї тиради побачила, що всі, хто сидів поруч, почали розходитися. — Ну, і йдіть! Більше місця буде! Подумаєш, які уразливі! — мчало слідом жінкам. Потроху темніло. З під’їзду вийшла мама Дениса, яка ходила на 9-му місяці вагітності і ось-ось збиралася народжувати. — Тіто Дашко, ви мого Дениску не бачили, щось не можу додзвонитися, а на подвір’ї не видно? — Я йому що, нянько? — відрізала сусідка та пішла додому. Вдома вона поділилася своєю сваркою з чоловіком, що сидів біля екрану з пляшкою пива. Але й той мав адекватну реакцію на поведінку дружини:

— Ти що, зовсім дурниця? Нехай пацани самі між собою розбираються, а наш нехай вчиться здачі давати, а не пакостити нишком! Мама Дениса присіла на лавочку біля під’їзду і ще кілька разів намагалася додзвонитися до сина, але все було марно. Набрала чоловіка і в цей момент відчула, що відійшли води. — Сашко, Денис зник, і я народжую! Чоловік прилетів на машині разом зі «швидкою» і, відправивши дружину до пологового будинку, почав бігати в пошуках Дениса. Той сидів на березі невеликої річечки, досить далеко від будинку. Сюди часто приходили з батьком ловити рибу. У голові крутилося: «З батьком… чи не батьком… Не дарма ж вона так сказала… і не схожий я на них…» Сльози котилися з очей, і Денис не міг зупинитись. Згадував, як мама сиділа кілька ночей, коли в нього була температура, як батько не поїхав у відрядження, щоб повболівати за нього на змаганнях, як він сьогодні вранці слухав маленьку сестричку у мами в животі, і хотів, щоб її назвали Настенькою, а мама погоджувалася: «Ну, якщо ти хочеш, нехай буде настінна». Тут, біля його річки і знайшов батько. Спочатку хотів лаяти, але, помітивши стан Дениса, сів поруч: — Давай, викладай, чому вогкість біля річки розводиш?

— Тітка Даша сказала, що ви мені нерідні, і виженете в інтернат, коли сестра народиться… — хлопчик нахилив голову і заплакав. — Денисе, це все нісенітниця, що сказала сусідка. Ми всі – одна родина. Так, мама не народжувала тебе, як ось, скоро народить Настю; тоді в неї не могло бути дітей, а ми дуже хотіли сина, і забрали тебе з дому малюка. Я не знаю, чому жінка, яка народила, лишила тебе там. Але те, що ти мій син — я знаю абсолютно точно. І ти мусиш знати, що рідніша за тебе і мами в мене нікого немає, а тепер буде ще й Настя. Денис потроху заспокоївся і взяв батька за руку: — А ви мене справді не кинете? — Ніколи! – А де мама? -Вона вже в лікарні, давай вибиратися звідси, поїдемо відвеземо їй дещо туди. Батько взяв сина на руки, чого не робив давно, і вони пішли до машини. Передавши пакет у приймальний спокій пологового будинку, сіли в сусідньому парку на лавочку, і стали чекати. Ніч пролетіла непомітно, вони розмовляли про все. Денису найбільше було цікаво слухати історії про дитинство батька та мами, як вони познайомилися, а потім вони стали вирішувати, який краще коляску купити дитині. І вчасно! Задзвонив телефон; чоловік увімкнув гучний зв’язок, і вони почули стомлений, але радісний голос мами: — Вітання! Нас уже четверо! — в динаміці пролунав плач Настеньки. — Ти знайшов Дениса? — Так, ми тут поряд, разом чекали сестричку! — Мамо, ти коли повернешся додому? – Денис вихопив телефон. — Ми скоро підемо за коляскою, я з Настею гулятиму! — Звичайно будеш, мій рідний, вже зовсім скоро будеш!

Таємниця моєї дружини! -Знову їдеш? — спитав я злісно у дружини. – Так. Ти ж знаєш, відрядження, – винувато посміхнулася Ганна. – Щомісяця, першого числа, протягом десяти років. Тобі самій це не здається дивним? — посміхнувся я, втомившись від брехні. — Не здається! – твердо сказала Ганна. Зі своєю дружиною, Ганною, я познайомився, будучи студентом. Аня викладала літературу в інституті, де я навчався. Рідні категорично були проти наших стосунків. Мовляв, вона майже на десять років старша А я закохався в неї з першого погляду, як хлопчисько. Майже рік добивався уваги дівчини. Щодня чекав у інституту, дарував квіти, навіть вірш сам написав на її честь. Незабаром вона відповіла мені взаємністю. Але її кохання було спокійним, буденним. Мені ж здавалося, що я тихо божеволію. Я нікого ніколи так не любив, як Аню. Я просто дихати не міг без неї. – Анюто, якщо ти колись зрадиш мені, я цього не переживу, – сказав я на повному серйозі, одразу ж після весілля. — Не зраджу, — меланхолійно відповіла вона, опустивши очі. І ось вона знову поїхала. Щомісяця, першого числа, Ганна виїжджала на три дні. Вирішивши покласти край своїм домислам, я найняв приватного детектива.

— Алло, Антоне Ростиславовичу? Вона вийшла із квартири. Чекатиму! — Зателефонував відразу ж детективу. Ті два дні здалися мені найдовшими у житті. Я не їв, не спав. Чекав на дзвінок Антона. Чекав і одночасно боявся цього дзвінка, який міг перекреслити все моє щастя. Якоїсь миті я пожалкував про те, що влаштував стеження за дружиною. Але назад дороги не було. Почувши дзвінок телефону, я здригнувся, розуміючи, що настав час дізнатися правду. — Олександре, я дещо дізнався. Потрібно зустрітись, – сказав детектив. — За півгодини буду в нашій кав’ярні, — прошепотів я. Антон Ростиславович чекав на мене за столиком. Він пив каву, дивлячись кудись у далечінь. — Сідайте! Мені вдалося з’ясувати, куди відлучається ваша дружина. Ви мали рацію, вона не їздить у відрядження. Але не хвилюйтеся, Ганна не зраджує вам, – сказав Антон. — Тобто? Говоріть уже, не мучте! – я втрачав терпіння. – Ваша дружина відвідує першого чоловіка. Він перебуває у психіатричній лікарні. Як я дізнався, чоловік проведе там усе життя. Жодних шансів на одужання у нього немає. – Що означає перший чоловік? Я вперше чую про це. Чому вона це приховуває? — Підскочив я. — Напевно, тому, що не може вам повністю довіряти. Скажу більше, Ганна дуже шляхетна людина. Зберігати відданість людині, яка повільно перетворюється на рослину, варто багато чого! Така жінка ніколи не зрадить, не залишить у біді, не покине. Чесно? Мені соромно за вас! Замість того, щоб стежити за нею, краще допомогли б тягати жінці важкі сумки до лі карні!

— Детектив висловив усе, що думав. Кинувши на стіл фотозвіт, чоловік сухо попрощався і вийшов із кафе. Я відкрив конверт із фотографіями. Побачивши «суперника», немічного та жалюгідного, почервонів від сорому та образи. Образливо було за те, що дружина не розкрила мені правду. Але я сам винен, постійно набридає їй зі своєю безпідставною ревнощами. — Привіт! Я вдома! — Сказала Аня. Видно було, що Аня дуже втомилася. Усміхнувшись мені, дружина одягла фартух і побрела на кухню. — Дорога, відпочинь, я сам вечерю приготую, — посміхнувся я, обійнявши Ганну. — Як добре, що ти в мене є. Візьмеш мене з собою до лікарні? — Ти все знаєш?! — Розгубилася дружина. – Так. Вибач, але я влаштував стеження за тобою. Обіцяю, що більше ніколи не ревнуватиму. Просто я дуже боюся тебе втратити. Пообіцяй, що більше між нами не буде жодних таємниць. – Обіцяю, – усміхнулася Ганна. — Зрозумій, я не можу його покинути, в Андрія нікого немає, крім мене. — Розумію, і щиро пишаюся тобою. У той момент я зрозумів, що поруч зі мною знаходиться найдобріша і найсвітліша людина. Я зміг взяти себе до рук і припинив ревнувати дружину. Адже в сімейному житті найголовніше – це довіра та любов, а все інше – дрібниці.