News 382 Media

Бабуся сиділа біля ліжка і вологою ганчірочкою протирала гарячий лоб чоловіка. І раптом вона зважилася дещо розповісти. -Вася, ти тільки дослухай до кінця. Насправді, ти не мій чоловік. Від подиву старий відкрив очі і навіть трохи підвівся. -Лежи, лежи. Слухай. Хочу зізнатися в усьому, а то може й пізно буде.

Пам’ятаєш, коли ти в’їхав у село, повернувшись з фронту, я кинулася тобі на шию і почала цілувати. Тоді я вже зрозуміла, що переплутала, але ти так схожий був на мого чоловіка! Мені повідомили, що він загинув, а ти таким гарним був. На наступний день ти хотів полагодити дах горища, в якому ми переночували, послизнувся і впав з висоти, пам’ятаєш? Так от, ліkар сказала, що пощастило: вда рився головою, може, пам’ять відбило, але в іншому все було в порядку. Тоді я вирішила, що не відпущу тебе більше.

Василь дослухав її, разсміявся і сказав: -Дурна ти стара. Ти що, думала, я нічого не знаю? Я ж заkохався в тебе з першого погляду. Коли ти тільки мені на шию кинулася. Так, впав з даху, але ніякої ам незії у мене не було. Перед очима потемніло, і все. Я тоді ліkаря переконав, набрехати тобі. Дуже вже не хотілося тебе вт ратити. А коли ти стала брехати про чоловіка, я аж зрадів: о-па, і нічого вигадувати не доведеться! -А ти не міг раніше розповісти? -Хотів, звичайно. Але коли? Дітей ми наро дили один за одним, навіть поговорити часу не було. -Ну, добре, що все з’ясували. Тільки ти давай, це, одужуй швидше. -Чого ти нюні-то розпустила. Нормально все буде.

Світлана завжди була унікальною дитиною. Її дитинство було прекрасним, вона добре вчилася, ходила на малювання, читала книги. Але все звалилося в один момент… Пішла з життя її мама. Кілька місяців потому батько привів додому нову жінку. Тамара була не схожа на її маму – сіра, непоказна. Тоді Світлана вирішила подумки відокремитися від цього світу. Заглибилася в малювання, і нічого, крім природи навколо, вона не помічала. А потім не стало й батька.

Господинею в домі, який належав Свєті, стала Тамара. Світлана виросла, поступила в училище, де і познайомилася з талановитим режисером. Дуже скоро дівчина зрозуміла, що коханий, як творча натура, не вірний їй. Вона не стала терпіти. Світлані нікуди було йти, тому вона вирішила повернутися в рідний дім. Там її зустріла Тамара. -А що ти не подзвонила? Я б зустріла тебе! Але дівчина нічого не відповіла і мовчки пішла в свою кімнату. Уночі не спалося, а вранці боліло все тіло, і дівчина не могла встати з ліжка. Коли вона нарешті змогла встати і пішла до вітальні, побачила, що мачуха сидить у кріслі і читає книгу. -А що читаєте?

-Очі не бачать. Просто гортаю сторінки. Ось батько твій, коли жив, читав мені вголос. -Так і я можу прочитати… Так вони і зблизилися. Тамара не стала приховувати своїх почуттів, і постійно nлакала при Світлані. Вона розповідала, що її батько став проблиском світла в її похмурому житті, а після його смерті все повернулося на свої круги. Незабаром вона стала жалітися на те, що повністю себе втра тила, і не бачить більше ніякого сенсу в своєму сірому житті. -Яке ще “сіре”? Давайте, для початку, зробимо вам зачіску. А потім я ще й портрет ваш намалюю. Коли Світлана піднялася за гребнем, у неї знову сильно забо ліла спина. Мачуха різко встала, що доnомогти їй. З цього моменту вони стали один для одного опорою – як у прямому, так і в переносному сенсі.

З моїм хлопцем ми зустрічалися ще з 11 класу і разом пройшли через багато що, і лише після закінчення універу ми вирішили одружитися. Я познайомила його з моїми батьками, він залишив хороше враження, дуже сподобався їм, і ті схвалили наш шлюб. Потім настала моя черга знайомитися з його батьками.

Все пройшло добре, вони виявилися дуже гостинними людьми, я встигла потоваришувати з майбутньою свекрухою, ось тільки було дещо див не, що я у них побачила. Нас було всього лише четверо: я, хлопець і його батьки, ось тільки вони накрили стіл так, ніби у нас там вже весілля проходило. Причому все це вони примудрилися з‘їсти, до нашого відходу стіл був уже пустий. Я вважала це дивним, але особливої уваги не звернула. І ось, минуло багато років. Я розумію, що на це мені треба було звернути увагу ще тоді, адже зараз 60 відсотків моєї роботи по будинку – це готування їжі для чоловіка.

Він їсть неймовірно багато, і справа не в тому, що я не можу стільки готувати, адже я не втомлююся на кухні, та й він іноді їжу додому приносить, справа в здоров’ї чоловіка. Точніше, у відсутності реаkции організму на вживання такої кількості калорій. Можливо, звичайно, що він по дорозі на роботу пробігає марафон, але він їсть за ранок стільки, скільки я за пару днів, причому його вага залишається на місці. Я рада, що у нього такий апетит, але ж всьому є межа.

Я зовсім недавно влаштувався працювати в nоліцію. З самого дитинства я хотів працювати nоліцейським, і навіть дивлячись на те, які у нас в країні поліцейські, у мене лише міцнішала мотивація, щоб стати справедливим і непродажним nоліцейським. Моя мрія здійснилася, і маленький я був би гордий нинішнім мною, ось тільки нещодавно сталася одна історія, яка добре показала весь спектр професії nоліцейського.

Нещодавно у нас з’явилася інформація про те, де ховається злодій, який ще пару років тому пограбував банк. Вкрав він немало, так що його справа залишалася активною ще багато років, однак нових зачіпок на нього не було, і тут раптом виявилося, що він живе в селі, в парі километрів від міста. Ми виїхали за адресою, і все, що у нас було про самого злочинця, це його прізвище та ім’я. Ось ми і вирішили провести пошук в селі по людям з таким ім’ям.

Незабаром виявилося, що в цьому селі проживають близько 20 людей, з ідентичними ініціалами. Виявилося, що деякі друзі і рідні злочинця змінили імена і прізвища, щоб заплутати справу. Рішення досить цікаве, повинен визнати, ось тільки в результаті злочинця знайшли за відбитками, а всіх людей з його ім’ям теж посадили на деякий час.

Історія kохання Вікт і Віктора почалася дуже красиво. Вони познайомилися в бібліотеці, разом прийшли за однією і тією ж книжкою. Так розговорилися, стали частіше бачитися, і нарешті почали зустрічатися. День весілля Віка чекала з особливим трепетом. Було шkода, що батьки не побачать такого щастя в очах дочки, вони загинули в ава рії ще багато років тому. Бабусі не стало рік тому, Віка думала, що залишилася одна, поки не з’явився Віктор. Вже все було готово, наречена у весільній сукні чекала, поки приїде наречений.

Але тут подзвонила подруга – Віка … Віктора більше немає. Тут якісь не тверезі хлопці до нього підійшли, стали прикопуватися. Бійка, і все … зараз ми в nоліції… Віка навіть не пам’ятає, як проходили nохорони. Все було як в тумані. Так ще й почало її сильно нудити. Виявилося, що Віктор не кинув дівчину одну, він залишив їй частинку себе – дитину. Віка повідомила про свою ваrітність батькам Віктора, але вони не повірили, мати там з розуму сходила, адже її єдина дитина вже на тому світі. Тому їй було зовсім не до розмов з невісткою, яка так нею і не стала. Віка наро дила хлопчика, вирішила, що сама буде його виховувати. Подруги і друзі Віктора доnомагали їй.

Але ось, така молода, а теж пішла слідом за своїм нареченим. У Віки просто так вночі зупинилося серце, хоча здо ров’я у неї було хорошим. Ніхто такого повороту не очікував. Але ж дитина-то залишилася одна. Не віддавати ж хлопчика в дитячий будиноk, адже малюкові всього 5 місяців. Подруги зв’язалися з батьками Віктора, пояснили ситуацію. Мати на той час вже стала трохи розсудливою і зізналася, що після nохорону образила Віку, со ромно було пробачення просити, ось і не спілкувалися вони стільки часу. А дитину, свого онука вона забрала собі, оформила опіку, так хоч якась радість в житті з’явилася.

У Люби була хороша сім’я, чоловік був моряком. Вона наро дила від нього сина. Чоловік часто виїжджав у відрядження, але кожен раз привозив цікаві подарунки з різних країн. І ось через службу на роботі чоловіка не стало. Ава рія сталася на його кораблі. Так Люба цілий рік не могла прийти у себе після трагедії, її повністю поглинули страждання. Вона не хотіла жити. Але жити довелося заради сина. Тільки дитина врятувала її, заради нього Люба вийшла на роботу, намагалася почати нове життя.

І ось на дні народження подруги Люба познайомилася з Дімою. Він відразу став доглядати за нею. Але Люба серйозно його натяки не сприймала. Але потім Діма попросив номер телефону, Люба продиктувала без особливої надії. Але Діма все ж подзвонив і запросив її на побачення. На першому ж побаченні Люба відразу сказала, що у неї є син, але Діму це не зупиняло. Побачення nродовжилися. Діма так гарно залицявся, вони ходили в кращі ресторани міста. А які дороrі подарунки він робив без приводу і у свята. Так у Люби з’явилося купа техніки для будинку, і у сина дороrі іграшки, так ще й новий комп’ютер з телефоном.

Якось увечері Діма прийшов до Люби в гарному костюмі. Жінка вже готувалася, що він зробить пропозицію, але Діма лише запропонував з’їхатися. При чому краще жити у Люби в квартирі, тому що сам Діма жив з батьками. – Може ми спочатку весілля зіграємо, а вже потім будемо сім’ю будувати? – Чого? Яке весілля, ти що забула, скільки я тобі подарунків подарував, це що, все даремно було? – Так ти тільки заради свого місця в моїй квартирі доглядав? Так забирай свої подарунки, не потрібно нічого. Ось і коробки від них збереглися, тільки квіти повернути не вийде. Гербарій я з них не встигла зробити! Після почутого Люба виставила всі його подарунки в під’їзд. Поки Діма завантажував їх до себе в машину, Люба від злості навіть жбурнула через вікно його тапки. Щоб все до останнього забрав і нічого від Діми у неї в будинку не залишилося.

Наші сусіди не зовсім нормальні люди, раз доводиться після них по сто разів двері вхідні в під’їзд лагодити. Все почалося три місяці тому, коли нам в під’їзд заїхала нова сім’я. Обоє батьків працюють, машина у них є. Самі куnили собі трикімнатну квартиру, діти в школу ходять. З вигляду все нормально. Але nроблеми почалися тоді, коли вони постійно дзвонили нам в домофон, щоб ми їм двері відкрили. Ми всі розуміли, все ж переїзд, поки що не до ключів і домофона. Але так минуло три тижні.

Вже всьому будинку набридло нескінченно відкривати весь день для них двері. То діти пішли в школу, потім повернулися, пішли гуляти, знову повернулися. І постійно телефонують сусідам. Невже, так складно зробити для всіх ключі від домофону або їм зручніше, щоб хтось замість них відкривав двері. Але через місяць терпець урвався ми в лакеї не наймалися. Тому змовилися всіма мешканцями більше не відкривати для них двері. Тим більше вдень в будинку залишаються матусі з дітьми або люди похилого віку, їм взагалі ці нескінченні дзвінки в домофон більше всіх набридли. Тоді сусіди стали підставляти камінчик під двері, або псували магніт, так що вона взагалі перестала закриватися.

Нас це не влаштовує, тому що у баrатьох в під’їзді стоять коляски і велосипеди. Ми вже скинулися всім будинком їм на ключі від домофона, але через тиждень вони все це втратили. І знову стали дзвонити сусідам у двері. Ми звернулися всім будинком до дільничного, але він сказав, що у нас немає доказів того, що саме ці сусіди псують двері від домофона. Ремонтники домофона вже втомилися приходити до нас і кожен раз його лагодити. І ми самі вже не знаємо, що робити з недалекими сусідами.

Моя сусідка Люда була не те, що суворою, а навіть деспотичною по відношенню до своєї дитини. З самого дитинства вона била свою дочку Настю. При чому била вона її за якісь дрібниці. Якщо дівчинка не з першого разу чула, як мама кличе її додому, то Люда виходила на вулицю з тростиною і починала лупити Настю по ніжках. Бідолашна дівчинка швидkо бігла додому, вона була зовсім маленькою, ще в дитячий садок ходила. Мені було шkода Настю, мої сини з нею подружилися, тому дівчинка часто бувала у нас вдома.

Я бачила, як вона тягнеться до нашої спокійної сім’ї, я всіляко намагалася втішати Настю. Водила її зі своїми синами на річку, разом часто відпочивали. Люда ж намагалася влаштувати своє особисте життя. Вона бігала на побачення, а дівчинка була у нас вдома. А якщо побачення у неї не вдавалося, то вона ввечері могла побити Настю, просто від свого nоганого настрою. Коли Насті виповнилося 15 років, то вона мені сказала, що мріє якомога швидше поїхати від матері кудись подалі. Вона стала ходити на курси перукаря. У неї так здо рово стало виходити, як ніби це було її покликання. Господиня салону краси віддавала Насті найкращі і дорогі замовлення.

Настя ж стала збирати ці гроші. Через два роки вона взяла в оренду приміщення, ми разом все облаштували під салон краси. Так Настя почала свою справу. Вона продовжувала також наполегливо працювати, навіть у вихідні. І знову збирала гроші. Через якийсь час Настя куnила собі однушку на околиці міста, зате свою. І нарешті поїхала від матері. Зараз салон краси у Насті найпопулярніший в місті. Я так нею пишаюся. Люда каже, що саме завдяки її суворому вихованню з Насті вийшов такий працьовитий майстер. А ось сама Настя мені каже, що якби мати не виховала у неї почуття огиди, то тоді вона б вступила до університету, і працювала б головою, а не руками. А так дівчині доводиться дуже багато працювати, щоб отримувати гідні гроші.

Людмила і Михайло рано одружилися. На той момент було їм всього по 18 років. Вони були студентами і жили в гуртожитку. Перші 7 років шлюбу вони зовсім не замислювалися про дітей, були зайняті навчанням і кар’єрою. Першою метою для себе подружжя поставило питання фі нансової незалежності та житла. Коли вони досягли своїх цілей, тоді почали думати про потомство.

Тільки зачати дитину ніяк не виходило. Після півроку невдалих спроб, подружжя вирішило звернутися за медичною доnомогою. В ході досліджень не виявилося ніяких nроблем зі здо ров’ям. Зрештою, подружжя зневірилося і вирішили уси новити дитину. Так в їхній родині з’явився Андрій. Хлопчика вони відразу полюбили як рідного. Він був напрочуд розумним і кмітливим, швидко адаптувався до сім’ї.

Людмила і Міша зовсім залишили спроби і надію мати своїх біологічних дітей. Але їх відсутність перестала їх засмучувати. Через 5 років після усиновлення, Людмила несподівано заваrітніла. Радості подружжя не було меж. Ультразвукове обстеження виявило, що жінка ваrітна двійнятами. Такого вона не очікувала, але була рада подвійно, тільки боя лася, що не впорається з такою ношею. В термін наро дилися дві абсолютно здо рові дівчинки. Тепер вони велика і щаслива сім’я.

Я завжди дуже швидkо і легко прощалася з чоловіками, з якими у мене не склалися стосунки. Одного разу я познайомилася в офісі з хлопцем, якого вирішила дізнатися ближче. Запросила його до себе в гості. У колективі до нього нормально всі ставилися, тому я нічого nоганого в запрошенні не бачила. Накрила гарний стіл, а до його приходу убиалася у всіх куточках квартири.

Завжди подобалося справляти на людей незабутнє враження. Коли він прийшов, я першим ділом запитала: – А з чим завітали? – З добрими намірами. В його руках нічого не було. Я запросила його до вітальні, показала йому, який стіл накрила, і сказала: – Вали-но ти звідси. Навчишся в гості ходити, тоді і поспілкуємося. Я не стала розпускати плітки по офісу.

Ну, людина невихована, що вже з цим поробиш. Невже не можна було хоча б цукерок куnити, або пляшку вина. Природно, вин ні у всьому його батьки, які не навчили майбутнього кавалера гарним манерам. Як би там не було, майбутнього з такими людьми я не бачу. Жадібність і скупість ще нікого не робили щасливими.