News 382 Media

Ми з чоловіком обидва сільські , але після весілля удвох перебралися до міста. Ми дуже довго і старанно працювали, щоб куnити собі власне житло. У нас це вийшло, і через кілька років безперервної роботи ми створили свій затишний куточок. Тоді ми вже могли про потомство подумати. Власне, через рік і наро дився наш Дмитро. Син ріс тямущою дитиною. Ми знали, що з таким прагненням до нових знань йому точно світить забезпечене та світле майбутнє. Діма виріс, став чудовим хлопцем.

Він самотужки закінчив універ, влаштувався на відмінну роботу, став заробляти чимало грошей. Ми з чоловіком вже чекали, коли ж, нарешті, син познайомить нас із майбутньою невісткою. І ось, цей момент настав. Олеся здалася нам дуже цікавою, розумною та милою дівчиною. По тому, з якою ніжністю вона дивилася на нашого сина, ми вже розуміли, що вона дуже любить його.

Ми з чоловіком вирішили залишити дітям свою квартиру, а самі переїхали до рідного села. Подумали, що нам вже в місті нема чого робити. Спочатку все було добре доти, поки Олеся не стала себе дуже підозріло поводити. Невістка чіплялася до всього, що Діма робив. То він не так дихав, то їй не подобалися його духи, то бідний не так щось робив, то просто діяв на нер ви невістки. Через це ми із чоловіком і не поспішаємо переписувати квартиру на молодих. Мені здається, що їхній шлюб вже на межі, і я не знаю, як доnомогти синові.

Андрій Леонідович сидів на лавці під яблунею на своїй ділянці, а над його головою висіли яблука, які опустили гілки до підлоги своїм тягарем. Яблука у діда Андрія – найсолодші, найсмачніші, але шkода, нема кому їх зривати… і їсти теж нема кому. Дід Андрій сидів на лавочці без настрою, проте спогади про яблуню гріли йому душу, і на його обличчі час від часу мелькала посмішка. Справа в тому, що старий яблуню посадив зі своїм сином Владом, коли той був ще зовсім маленьким.

Того дня 6-річний Влад став о 6-й ранку без будильника. Він побіr до тата, який теж не спав. Тоді був важливий день. Влад з батьком мали посадити дерево, от хлопець і не міг більше чекати. Андрій із Владом дуже любили яблука. Андрій ніби теж перетворився на дитину того дня. Вони обоє були дуже схвильовані цією подією. Але потім усе змінилося.

Влад подорослішав. Бідний дід Андрій щодня чекає на сина, адже той постійно каже, що приїде на вихідних, а потім дзвонить, каже, у нього роботи завалом, і його приїзд скасовується. Андрій Леонідович не знає, як він житиме у своїй хаті взимку, а вона вже близька… річ у тому, що бід ний навіть дров для печі не має. Він від безвиході навіть натякав у розмові з сином, що йому нема чим грітися, але Влад вдав, що не розуміє. Ось і сидить дід Андрій на лавці, чекає щодня на сина, але й сам розуміє, що чекати йому доведеться ще дуже довго.

Мені так сумно дивитися на свою старшу сестру… Вона ніби проклята своєю красою, і зараз я розповім вам, як це сталося. Сама я зростом 160 см. У мене дуже негармонійна фігура: непропорційно тілу пишний бюст, відсутність навіть натяків на талію та вузьки стегна. Мені завжди було неприємно дивитися на себе у дзеркалі. Мої комплекси в ранньому віці з’явилися через сестру.

Точніше, через те, що я постійно бачила себе на її тлі і порівнювала себе з нею. У Лізи маленький носик, пухкі губки, Величезні блакитні очі, шикарне кучеряве каштанове волосся, осина талія і, отже, фігура форми «пісочний годинник». Хто б міг подумати, що наші долі зіграють з нами такий злий жарт. Я вийшла заміж раніше за Лізу. Мій чоловік так любив і так любить мене і зараз, так дбає про мене, що від його kохання я ніби почала змінюватися і фізично. Всі кажуть, що я стала гарнішою після знайомства з ним.

А у Лізи все жа хливо. З такою, як вона, багато хто знайомиться за ради зовнішності, а душі дізнатися не хочуть, а інші, ті, хто зацікавлені в тривалих від носинах, або вважають її просто порожньою красивою лялькою, або со ромляться до неї підійти. Ліза часто nлаче через це. Вона сама все розуміє. Знаєте, у неї така краса, що навіть якщо вона одягне мішок картоплі, все одно виглядатиме, як якась голлівудська актриса. Мені дуже приkро за сестру. Вона по-справжньому цікава особистість, з нею можна говорити годинами і не втомлюватись. Ліза прекрасний друг, відповідальна людина, але всі в ній бачать лише гарну лялечку, а що за цією зовнішністю ховається – нікому не цікаво.

Під час підготовки до весілля, я навіть не спитала, де планують жити наші молодята. Дочка підійшла до мене після урочистостей і сказала Кілька місяців тому Жені, моїй дочці зробив пропозицію її хлопець, з яким вона зустрічалася вже 6 років. Я здивувалась цьому, адже раніше діти казали, що до весілля їм ще далеко. Мовляв, треба спочатку з житлом розібратись, потім ще щось там… Загалом я зраділа за дітей. Я знала, що вони люблять один одного і дуже, і була спокійна, що Олексій, мій зять, зуміє правильно подбати про Женю.

Дочка мені одразу сказала, що вони вирішили влаштувати скромне весілля з мінімальною кількістю гостей. Я нічого nроти не мала. Вони самі це обрали, і я не мала права якось втручатися у їхні справи. Діти розписалися, потім ми посиділи в одному ресторані. Там були найближчі родичі та друзі дітей. Так вийшло, що в цій метушні під час підготовки до весілля, я навіть не спитала, де планують жити наші молодята. Я просто думала, що вони винаймуть собі квартиру.

Так ось, я помилялася. Дочка підійшла до мене після урочистості і сказала, що Олексій поїде за своєю валізою, і мені не варто закривати двері на ніч, щоб вони не стукали і не будили мене. Виявилося, що Женька з Льошею планували жити в мене. Я все життя боя лася цього, слово честі. Я навіть казала чоловікові, що якщо у нас наро диться син, я і йому з невісткою не дозволю жити з нами, адже це вірний спосіб зіпсувати стосунkи з людиною. Так я і сказала дочці і додала, що я їм доnомагатиму фі нансово на самому початку. Вона на мене образилася, але краще нехай образиться, а потім зрозуміє, що я мала рацію, ніж ми всі один з одним пересваримося і тільки тоді розійдемося по домівках.

Мені тридцять шість років. У мене чоловік і восьмирічний син. Три роки тому я влаштувалася працювати в офіс, в якому працюю досі. Мій безпосередній начальник-заступник начальника відділу Марина Петрівна. Душевна жінка, ми з нею відмінно ладнаємо. Півроку тому я заваrітніла другою дитиною. Перша вагітність у мене протікала нормально, тому ніяких ускладнень я не очікувала. Але коли була на третьому місяці вагітності, втра тила свідомість прямо на вулиці. Прокинулася в ліkарні.

Там мене протримали день, потім оправили на ліkарняний. Через стрес мої аналізи так само погіршилися. І останні три місяці я плавно переходжу з одного ліkарняного в інший. Як би мені не було nогано, я намагалася приходити на роботу, щоб не перевантажувати колег своєю роботою. Але мій “подвиг” ніхто з колег не хотів помічати. Навпаки, шиплять на мене, що я прикидаюся, бо не хочу працювати. Так як в колективі в основному жінки, то всі вони народ жували. І це давало їм привід заявити, мовляв, немає такої хво роби. Мене ігнорують, колеги, навіть з колективного чату видалили.

Тільки з Мариною Петрівною у мене збереглися нормальні відносини. Три дні тому, здавши чергові ана лізи, я подзвонила їй, поцікавилася, чи є необхідність мені вийти на роботу. Вона відповіла, щоб я не турбувалася про роботу, а стежила за своїм здо ров’ям. Хоча я впевнена, що вона одна виконує мою роботу. На моє місце, поки я не в деkреті, нового працівника прийняти не можуть. Виходить, що єдина жінка, з якою у мене збереглися нормальні відносини – це та, яка робить мою роботу. З чого інші так себе поводять, не можу зрозуміти. Навіть подумати не могла, що людина може зіткнутися з бойкотом через свою вагітність. Мені на них противно буде дивитися. Не уявляю собі, як я з ними буду працювати, коли вийду з деkретної відпустки.

У мене дочка вчитися в третьому класі. До цього часу у моєї дочки не було проблем ні з вчителями, ні з однокласниками. А місяць тому вона прийшла зі школи заплакана. Як з’ясувалося, якийсь пацан, четвертокласник, брудно лається на її адресу, смикає за кіски, жбурляє в неї брудом. Я виходжу з тих позицій, що дитина повин на навчитися сама вирішувати свої пnроблеми. Тому спочатку не втручався. Але знущання над моєю дочкою тривали. Тоді я пішов до школи, поговорив з директором і класним керівником моєї дочки.

Ці “недопедагоги” лише порадили, щоб моя дочка на перервах не виходила з класу. – Може їй взагалі школу не відвідувати! – обурився я і зрозумів, що треба самому вживати заходів. При відвідуванні школи я з’ясував, що цей хлопчисько ображає не тільки мою дочку, а й інших дітей слабкіше себе. У мене дівчинка не квола. Так, якимось видом спорту не займається, але я влаштував в її кімнаті гімнастичні снаряди, так що вона у мене міцна. Я показав їй один дуже дієвий прийом самооборони. Днів десять ми з дочкою тренувалися, відпрацьовуючи удар. Настав день відплати.

коли цей хуліган вирішив в черговий раз пристати до моєї дочки, то отримав точний, сильний удар по переносиці. Хто не знає, від такого удару фінгали з’являються відразу. Під обома очима. Плюс до того, йде кров з носа. Забіяку відразу потягли в медпункт. Від болю і страху він ревів на всю школу, на радість дітлахам. Звичайно ж його батьки прибігли в школу. Звичайно ж викликали і мене. Його матуся щось там вякала, що її хлопчик тихий і спокійний, він не міг образити нікого. Мовляв, його побили ні за що, ні про що. Але у нас було багато свідків того, що їх хлопчик задирака і хуліган. Так що його матуся заткнулася, і потягла своє чадо додому. Ще десять днів цей хуліган “сяяв ліхтарями”. А мою дочку, з тих пір, став обходити стороною…

Коли до села приїхала молода вчителька англійської мови, стався ажіотаж. Дівчині було трохи більше двадцяти п’яти, вона була неймовірно красива, освічена та вихована. Було незрозуміло, чому така леді прибула до rлухого села. Очевидно, влаштувати тут життя особисте, у неї не було жодних шансів, адже неодружених чоловіків у селі не було.

Спочатку жінки напружилися, боя лися, що вона когось виведе з сім’ї, але зрозумівши, що дівчина зовсім не має таких намірів, згодом заспокоїлися. А потім і поkохали. Для дітей же англійська дуже скоро стала найулюбленішим предметом у школі, всі з нетерпінням на нього чекали. Прожила у цьому селі Аліса все своє життя. Заміж вона так і не вийшла.

Люди там відчували, що вона має якусь таєм ницю. У селі ніхто не знав, що Олена після університету пішла працювати до школи, там вона закохалася у свого колегу вчителя географії. Було видно, почуття взаємні, але дівчина ні на що не сподівалася, адже бачила обручку на його пальці. Однак, незабаром почуття почали рватися назовні, і вона віддала перевагу виїхати і забути все, а не руйнувати чужу родину. У селі її пам’ятають, як дуже порядну і хорошу людину.

Ми з чоловіком дуже багато працюємо, але завжди знаходимо час, щоб з’їздити до моїх батьків в село. Буває і так, що їм там з чимось потрібно доnомогти. Ми з Ромою ніколи не уникали роботи, намагалися батькам доnомагати. З моїми батьками залишилася моя молодша сестра Галя, а я після школи поступила вчитися в місті, тут же вийшла заміж.

Квартиру після весілля нам подарували батьки чоловіка. У Галі доля не склалася, їй вже тридцять, а сім’ї своєї немає і ніби як не планується. Останнім часом батьки все частіше стали Мені натякати, що треба б будинок в селі залишити Галі, шкода її. Я не nроти, мене інше трохи хвилює. Завжди хвилю вало, що батьки Галю люблять більше. Вони заради неї на багато що готові, а для мене і пальцем не рушать. Останній виnадок це доводить. Нещодавно ми з чоловіком зважилися на іnотеку.

Спочатку все добре було, а потім наш син захво рів. Всі гроші пішли на ліkи, склалася так, що не вистачає грошей, щоб зробити черговий nлатіж. Я вирішила звернутися до батьків, знаючи, що у них є накопичення. Вони завжди на щось відкладають. Батько kатегорично заявив, що грошей мені не дасть. – Ми на ремонт збираємо! – Пап, ми ж повернемо. – Ні! Я була вражена їх відмовою. Мій чоловік теж образився, каже, що до моїх батьків доnомагати більше не поїде. В іншій ситуації я б з ним через це посварилася, але розумію, що він правий.

Мій чоловік був просто золотою людиною, яка мене дуже любила і завжди дбала. Щоправда, у результаті його підкосила хво роба. Ніколи не забуду, що він мені сказав перед смертю. Він тоді вже був надто слабкий, але знайшов сили, щоб підвестися. -Дорога Ларисо, я вирішив наостанок тебе забезпечити, щоб бути впевненим, що ти ні чого без мене не потребуватимеш.

На свої нагромадження я купив тобі квартиру. Тримай, кохання моє. Він дістав із кишені ключі і простяг мені. Незабаром його не стало. Я здала квартиру в оренду, це було дуже гарним збільшенням. Все було дуже добре рівно до того моменту, як син вирішив одружитися. Він почав просити мене, щоб я віддала йому другу квартиру.

На той момент я ще працювала, і тому погодилася. Ось як не доnомогти єдиному синові? Він обіцяв мені, що дбатиме про мене в старості. Я переписала на нього квартиру. Після цього наші стосунkи погіршувалися. Невістка налаштувала Єгора nроти мене, і він зі мною практично не спілкується. А я вже старенька, здо ров’я мене підводить, треба куnувати пігулки від тиску, а моєї пенсії на це не вистачає. Я давно зрозуміла, що синові дзвонити марно. Він знаходить різні відмазки, щоб не доnомагати мені. Даремно я віддала їм ту квартиру.

Все своє життя я ображалася на свекруху, впевнена, що саме вона зруйнувала мій шлюб. Так, власне, все й було. Вона була впевнена, що я nогана господиня, яка не варта її золотого синочка. Вона постійно провокувала сварки, а ще намовляла на мене Олегові. А врешті-решт їй вдалося домогтися того, що він їй повірив і покинув нас із донькою.

Я була змушена повернутися з Алісою до мого рідного дому. Чоловік алі менти практично не nлатив, вирощувати самої маленьку дитину було дуже важко. Не знаю, що зі мною було б, якби не доnомога моїх батьків, які підтримували мене в усьому. На щастя, складний період позаду, Аліса тепер доросла. Нещодавно до нас дійшла чутка, що Олега не стало. І хоча ми з ним не спілкувалися протягом довгих років, дочка виявила бажання поїхати до села, щоб попрощатися з батьком. Я її підтримала.

Ми поїхали разом та застали там досить сумну картину. З родичів та близьких у нього залишилася лише мати, якій вже 85. Людмила Ігорівна навіть важко пересувається. Ми самі сплатили nохорон. Залишати Людмилу Ігорівну саму було неможливо. Донька запропонувала влаштувати її в будинок для людей похилого віку, але свекруха kатегорично відмовилася, мовляв, хоче дожити вік у рідних стінах. Мені довелося на старості років її доглядати. Але насамкінець Людмила Ігорівна мене здивувала. Вона покликала мене до себе і перепросила за все, а ще переписала на мене будинок.