News 382 Media

Мама зварила дуже смачний обід і покликала нас з татом до столу. Ми в цей час грали з ним в заправну станцію. Він привозив до мене машину, щоб я заправив бензином. Тільки ми зібралися йти обідати, як в кухні пролунав сильний гуркіт. Я злякався і побіг за татом подивитися, що там сталося. Мама лежала на підлозі не рухаючись, а з рота текло щось червоне. Папа тремтячими руками схопив телефон і подзвонив у швидку. Потім узяв маму на руки і поклав на диван. Він обіймав її і плакав, тьопав по щоках і кричав — «тільки не йди, лікарі вже їдуть». Я не розумів що відбувається … Мамочка завжди грала зі мною.

На дитячому майданчику ми грали з нею в догонялки, будували замки з піску, лазили по драбинках і каталися на гірці. Найбільше мені подобалося тікати від мами на самокаті, але вона у мене така швидка, що зі швидкістю світла наздоганяла мене, хапала на руки і підкидала в космос як космонавта. Але останнім часом у матусі залишилося дуже мало сил. Вона сказала, що віддала всі сили мені, щоб я ріс сильним, великим і мужнім чоловіком. Вона зовсім перестала ходити на вулицю, грала зі мною тільки вдома, сидячи на дивані. Швидка допомога приїхала дуже швидко, поклали маму на носилки і понесли в машину.

Папа відвів мене до бабусі Маші, нашої сусідки, і поїхав за ними. Я стояв біля підвіконня і дивився у вікно. Грати мені навіть не хотілося, я дуже сумував за мамою. Переживав, що лікар в білому халаті зараз напевно їй ставить дуже болячий укол. Папа прийшов за мною, коли було вже темно. Він розмовляв з бабусею Машею і плакав, а я все чув, але нічого не розумів. Він розповідав їй, що мама моя хворіла на лейкемію і, коли її привезли в лікарню, вона впала в якусь » кому ». Лікарі сказали, що не дають ніяких гарантій, повернеться вона до нас чи ні. Тато взяв мене на руки, міцно обняв і сказав: «Все буде добре!» Забрав мене додому і сидів зі мною на ліжку, погладжуючи мене по голові, поки я не заснув.

Минуло вже два місяці. Мама ще в лікарні. Папа їздив до неї кожен день, а я її не бачив, тато сказав, що до неї не пускають лікарі. Але ось настав той день, зателефонували з лікарні і сказали, щоб ми всі приїхали до мами. Я дуже зрадів, що побачу матусю, а тато чомусь сильно плакав … Ми вирушили до лікарні. Приїхавши туди, тато взяв мене за руку, підвів до маминої палати і сказав: — Синку, ти справжній чоловік! Зараз ти повинен попрощатися з мамою … Я зайшов в палату. Мама лежала на лікарняному ліжку з закритими очима.

Скрізь були якісь трубки. Я ледве стримував сльози, розуміючи, що зараз повинен бути сильним як ніколи і взяв її за руку. — Мамочко, повернися до мене … Я тебе ніколи не залишу і люблю ще більше, ніж раніше. Мені дуже нудно вдома без тебе. Казки без тебе не цікаві, іграшки нудні. Ти віддала мені свої сили, щоб я був сильним. У мене тепер багато-багато сил. І я поділюся з тобою! Візьми, візьми сили, я тобі в ручки покладу! Я вийшов з палати, тато сидів опустивши голову.

Я підійшов до нього. — Тато, мама повернулася. Я з нею силою поділився. Тепер вона теж буде сильна! Він не відразу зрозумів мої слова, потім різко схопився і увійшов в палату. У мами були відкриті очі. — Кохана, якщо ти мене чуєш? Якщо чуєш і розумієш, кліпни … В очах тата була величезна надія і матуся, моя улюблена матуся моргнула. Мама пішла на поправку. А ми з татом сиділи біля самої коханої жінки на світі і плакали від щастя!

— Тримай, Вовочка, мати тобі передала гостинці — нова няня Катя вручила хлопчику кульок. — Це для мене? Від мами? — дитина, не вірячи своєму щастю, взяв з рук няні кульок. — Звичайно, тобі, бери — роздратовано сказала Катя. — Тебе ж звуть Володимир Панін? Тоді тебе — і вийшла з кімнати. Вова з побоюванням заглянув в пакет і побачив в ньому груші, шоколадки. — Так у мене ж немає матері? — вимовив він уголос і став їсти смачну шоколадку. — Швидше за все, це якась помилка. Він відійшов від пакета і розплакався. Своїх батьків Вова не бачив ніколи. Він думав, що його народили прямо тут, в дитбудинку.

З одного боку, він нічого не відчував, коли дивився, як недбайливі матусі, яких позбавили батьківських прав, приходили до своїх нащадків. Але в душі він хотів, щоб і до нього хтось прийшов. Він мріяв ночами про сім’ю: раптом мама знайдеться? І тоді щасливо засипав. Тільки йшли роки, а матері все не було. Деяких дітей всиновлювали. Але Вова не хотів в нову сім’ю, тому спеціально балувався при приходять сім’ях. — Вовочка, навіщо ти це витворяєш? Адже ти ж розумний і спокійний хлопчик — намагалася до нього достукатися завідуюча, Ірина Вікторівна. Тільки Вова відмовчувався. Їй не зрозуміти.

Якось раз він розповів про свої думки одного Денису. А той тільки розсміявся -Ось ти дурень, якщо тебе вже кинули, то точно не заберуть назад. У прийомних батьків нормально. І вони тебе точно не кинуть. Це трапляється вкрай рідко. Вова повернув пакет Ірині Вікторівні. -Тримайте. Це помилково до мене потрапило. — розвернувся і пішов до виходу. — Стривай, Володимир. Сідай. — сказала йому Ірина Вікторівна. — Тут немає ніякої помилки. Ми просто раніше тобі не говорили. Чи не хотіли хвилювати даремно.

Судячи з усього, твоя мати знайшла спосіб через нову співробітницю передати тобі гостинці. Насправді, вона вже давно знайшлася. І хоче повернути тебе. Але справа ще на розгляді суду. Шкода, що ти заздалегідь дізнався про це. Ну вже нічого не зміниш. Так що забирай гостинці: вони для тебе. Вова повільно плентався по коридору. Нарешті він дочекався! Він вирішив пригостити Дениса і той став йому заздрити. — Значить, тобі пощастило. А ось від мене мама зовсім відмовилася. Коли мене у неї забирали, то вона була сильно п’яна. Обіцяла, що забере мене. А сама навіть не відвідує — І він розплакався.

Вова дав йому шоколадку. Так вони сиділи і жували частування мовчки. На першому побаченні з мамою все якось пішло не так. Вова зайшов до кімнати, де сиділа жінка. — Ти — Вова? — задала вона питання. А він, мало не просльозившись, кивнув. — Ну йди до мене, синочку — сказала вона тремтячим голосом. Він не відчував своїх ніг і уперся особою їй в живіт. Вона пахла саме як мама. Він розплакався. Вона не знала, що робити, і глянула на психолога, яка була в кімнаті. -На сьогодні досить — скомандувала та й Вову відвели в інше приміщення, де напоїли чаєм з м’ятою. За сином мати прийшла восени.

Вова стояв весь в обновках і довго з усіма прощався. Мати взяла його за руку, але він вирвався — я вже великий. — Але коли побачив її сумний погляд, повернув руку. — Ну добре, веди мене. Звикати один до одного їм довелося довго. Коли мати привезла його в будинок, то там їх зустріли вітчим і маленький братик Вадик. Трохи пізніше, коли Вова став старше, з’ясувалося, що саме вітчим умовив матір повернути його з дитячого будинку.

Адже мама кинула сина в дитячому будинку після пологів. А коли зійшлася з новим чоловіком, зізналася у своєму вчинку. Єгор — так звали вітчима — був суворий і мовчазний. Він наказав матері забрати сина, щоб той не мучився. Мати не довго опиралася: совість мучила її всі ці роки. Вова вже став дорослим, завів свою сім’ю. У нього є дружина Ліза і троє діток.

Двох він народив сам, а одного взяли приймального. Назвали Денисом — як і його друга. Вони до цих пір спілкуються і допомагають один одному. У того теж склалося відмінно. Тільки недавно помер вітчим Вови — Єгор. Хоча, ні, не вітчим — батько. Адже він стільком зобов’язаний йому. І тепер Вова допомагає молодшому братові і матері. Вони зуміли приєднатися і стати сім’єю. Справжньою!

Чоловік хотів викрасти хлопчика, але не зміг. Він впав у ступор, коли малюк сказав йому ці три слова!Ми живемо в непростий час, коли за дітьми потрібно стежити в обидва ока. Але робота, сімейні справи і все таке інше часто змушують нас залишати своїх діток одних або ж під наглядом родичів, друзів і знайомих.

Зараз ми розповімо вам про трюк однієї обережною мами, яка змогла винахідливо вирішити цю проблему.Уявіть таку ситуацію: до хлопчика 8-и років підходить чоловік і каже, що він повинен піти з ним до мами — мовляв, вона попросила його забрати. Але хлопчик не розгубився і оглушив незнайомця таким питанням: «А який пароль?».

Побачивши, що той розгубився і не знає, що сказати, дитина втекла. І він вчинив правильно, тому що вони з мамою домовилися, що якщо вона не зможе його забрати і пошле кого-небудь іншого, то ця людина повинна буде назвати пароль, який вони заздалегідь вивчили.

Можливо, ця хитрість коли-небудь вбереже від жахливого вас і вашої дитини. Тому я думаю, що кожному з батьків варто взяти приклад з цієї матері. Придумати пароль — 5 хвилин, але це може врятувати життя! Коли справа стосується дітей, недбалість може призвести до плачевних наслідків.Тому поділіться цією статтею зі своїми друзями в соціальних мережах!

Хочу поділитися з вами історією, яка сталася з моїм сином. Про те, як він не побоявся в своєму зовсім юному віці взяти відповідальність на себе — за маленьке життя. Мій син в 15 років переїхав до сусіднього міста, щоб вчитися в коледжі. Всі вихідні і свята перші півроку він проводив вдома зі мною.

Але одного разу перестав приїжджати, а через деякий час з’явився на порозі зі згортком в руках. Виявилося, що він зустрічався з дівчиною, яку дуже сильно полюбив. Вона завагітніла, але під час пологів були ускладнення, і дівчина померла від втрати крові. В результаті на світ з’явилася дівчинка, яка відразу втратила матір.

Незважаючи на те, що син був ще дитиною, він не кинув дочку, а прийняв рішення виховати її самостійно. Він знав, що я підтримаю його в будь-якій ситуації, тому повернувся додому з малятком і все мені розповів. Ось це вчинок справжнього чоловіка, який не боїться брати відповідальність на себе і залишається сильним, щоб не сталося!

Зоя Макарівна виховала чотирьох дітей: двоє синів, яких називала соколами, і дві дочки-принцеси. Крутилася мати, як білка в колесі. Про себе не думала — тільки про дітей. Чоловіка мала хіба в паспорті, тому що він жив своїм життям, а Зоя не хотіла виносити на люди те, що накипіло на її серці. Тішила себе надією, що діти виростуть і оцінять її старання — те, що всі кути в домі тримала на своїх плечах. Це була чиста правда. Тому що, коли в родині виникали якісь проблеми, чоловік лише корчив незадоволену гримасу, а підтримки від нього дружина і діти не мали. Замість допомоги кожен раз влаштовував скандал. Діти від батька не отримували не тільки допомоги, але і ні тепла, ні ласки.

Але йшли роки, сини і дочки виросли. Зоя сподівалася, що тепло і любов, які вона вкладала в серця дітей, повернуться до неї сторицею. І якось надумала зібрати їх усіх в сімейному домі з нагоди свого дня народження. Тим більше, що багато років зустрічала його в далекій Іспанії без рідних. Мріяла при зустрічі повернути дітей в дитинство незабутніми спогадами. Хотіла, щоб вони запам’ятали цю зустріч і згадували навіть тоді, коли мати покине цей світ. Думала, що в черговий раз почує від них теплі слова, які пристроювалися до серця, раніше витираючи сльози від батьківських образ. Коли говорили: «Мамочко, ти не живеш, а мучиш своє життя». Хоч малими були, однак розуміли її.Зоя була переконана, що діти не могли розвіяти життєвими дорогами співчуття, любов до мами, подяку за її багаторічні поневіряння по заробітках. Адже заради них працювала. Сподівалася, що діти зігріють своєю присутністю її самотність, її зболене несправедливою долею материнське серце.

Зоїні спогади вкрилися синюватим серпанком часу. Згадався будинок старої іспанки Регіни, у якої працювала півтора десятка років і яку запам’ятала через її добрі, правильні настанови. Однак тоді Зоя не слухала господиню, а продовжувала засипати своїх дітей «Евриками», якими вони ніяк не могли насититися. А Регіна говорила: «Зоя, мені вже дев’яносто п’ять. Послухай мене. Ти стільки років відсилаєш дітям гроші. Чи не вистачить, складай собі на старість, тому що життя швидко минає. Не вивертай кишені, тому що все одно буде мало. Вони звикнуть, а звичка — дурне діло. Ти ж не знаєш, що тебе чекає. Не дай бог хвороба — і діти будуть дивитися на тебе косо, тому що будуть витрачати на твоє лікування власні гроші. Вони не врахують того, що ти їх забезпечила квартирами, машинами. Це все буде в минулому ».

Регіна нагадувала Зої, що буде старіти в Україні, тому що тут потрібні здорові молоді люди. Однак Зоя Макарівна тільки посміхалася, слухаючи поради мудрої іспанки. «У мене четверо дітей, — відповідала. — Якщо не сини, то дочки допоможуть мені тягти візок старості» І Регіна вдавала, що не помічає ослепленности Зої материнською любов’ю. І в подальшому співчутливо спостерігала, як і висилає ненаситним дітям гроші. Думки Зої Макарівни сполохало гудіння машин, які заїжджали на подвір’я. Приємно стало, бо куплені автомобілі за її гроші. Ластівкою випорхнула на поріг. «Діточки мої, дорогі мої» — примовляла, притискаючи кожного. «І чого ти нас зібрала?» — поцікавилася старша дочка. «Хотіла сісти з вами за святковий стіл, — пояснила Зоя Макарівна, і словом не обмовившись про свій день народження. — І ще хочу показати вам деякі речі, які зберігала багато років і які нагадують мені про ваше дитинство. Про те, як ви простягали до мене рученята, коли приходила з роботи, обвивали мою шию і розповідали, як сильно любите мене. Я тоді була найщасливішою людиною, а ви — сенсом мого життя. Лише ви».

Зоя говорила немов сама з собою. Її дорослі діти були думками далеко від матері. І байдуже дивилися на свої дитячі іграшки. Найменший син зауважив: «Дивись, мама, це вже порвалося, спали. Для чого тобі цей мотлох?» «А ми думали, що ти вже з будинком визначилася. Тому що нам би ще знадобилися гроші», — сказав старший син. Дочки в знак згоди з братом похитали головами. «Скільки ти вже вдома?» — запитала старша. Це питання боляче шпигнуло Зою в саме серце. «А куди ж я, діточки, подамся зі свого будинку з підірваним заробітками здоров’ям? — запитала замість відповіді. — Заробіток вже не для мене ». «Чому це? — вирвалося з уст молодшої дочки. — Ось Стефа Григорівна на п’ять років старша за тебе і ще допомагає з-за кордону не тільки дітям, але й онукам. А ти кажеш — не для тебе ». І затягнулася сигаретою, дивлячись у вікно і не помічаючи сліз, які наповнювали мамин погляд.

І раптом у Зоїному розумі немов висвітлили слова Регіни. Колись вона сказала їй: «Ти ще не раз згадаєш мої поради, але буде пізно ». Діти сіли за святковий стіл, пообідали. Ніхто з них не згадав, який день сьогодні. Завантажили в багажники продукти і вирушили в місто. Зоя довго дивилася їм услід. Не відривала від дороги погляду і тоді, коли автомобілі зникли з очей. Спогади билися в голові, немов перелякані птахи. «Діти мої! — кричала мати з відчаю в порожньому будинку. — Я ж на морозиві економила! Жаліла купити його собі в цій спекотній Іспанії. Всі гроші віддавала вам на ваші потреби » — і не витримало материнське серце — сльози застигли в очах. У будинок увійшла сусідка, щоб дізнатися, що за свято у Зої, тому що з тих пір, як вона перестала їздити за кордон, до неї нечасто навідувалися діти і внуки. І коли Христина переступила поріг будинку — скам’яніла від побаченого: Зоя лежала на підлозі, міцно притиснувши до грудей дитячу іграшку, мокру від сліз. Її нерухомі очі дивилися на світ, але вже байдужим до всього поглядом

Льоша і Саша потрапили в дитячий будинок після відходу своєї мами. Жінка довго хворіла і не впоралася зі своєю недугою. Батько вже давно не жив з ними, виїхав в іншу країну: так і загубився в далеких краях. Родичів, які захотіли б взяти хлопчаків-близнюків до себе не виявилося; крім бабусі. Скільки кабінетів вона пройшла, скільки прохань і заяв написала, позитивного результату не отримала — вік …Бабусі було сімдесят чотири роки. Вона часто відвідувала онуків в дитячому будинку, тільки так бабуся могла показати хлопчикам, що вона їх пам’ятає і любить. Саші і Льоші було по вісім років, коли вони потрапили в дитячий будинок, а коли їм виповнилося по десять років — як грім серед ясного неба прийшла новина, що Льошу всиновлюють.Звичайно, за правилами близнюків не можна булорозлучати, але сімейна пара не хотіла брати ще і Сашу. Саша в ранньому дитинстві пошкодив ногу і ходив накульгуючи, часто користувався тростиною. А взяти двох, один з яких » інвалід », усиновителі не хотіли.

Завідуюча пішла на порушення, як вона згодом говорила — тільки заради дитини. Містечко невелике, усиновителі з’являються рідко, перспективи знайти сім’ю у вихованців мізерно малі.Вона довго думала, перш ніж прийняти рішення — і рішення це було дуже сумним для братів. Багато хто закрили очі на правила і, через певний час, Льошку забрали нові батьки.Саша довго сумував і, якби не бабуся, міг накоїти непоправне. Так сильно на нього подіяла розлука з братом. Завідуюча, бачачи ситуацію і усвідомлюючи свою провину, дозволила бабусі забирати внука на вихідні. Так вони і виживали.Бабуся стала для Сашка єдиною близькою і рідною людиною. Звичайно, він сподівався з часом знайти брата, але він розумів, що не все так просто буде в його пошуках.Бабуся ж дуже любила онука; була вона спритною старенькою, незважаючи на поважний вік. Вона намагалася давати онукові все, що могла, замінюючи йому і маму, і брата. Саша дуже її любив, намагався не засмучувати, допомагав, чим міг і щотижня з нетерпінням чекав вихідних.
Пройшли роки. Сашкові виповнилося 18 років. Тепер він міг постійно жити з бабусею. Бабусі вже перевалило за 85, вона часто хворіла, але ще трималася заради онука. Саша не уявляв собі життя без улюбленої бабусі, оберігав її від труднощів життя, намагався відплатити їй добром і своєю любов’ю.

Думка знайти брата не покидала його; бабусі теж дуже хотілося, щоб Льоша знайшовся:- Тоді мені і померти не страшно! Буду знати, що ти не один! — говорила вона онукові.Саша не любив такі розмови, але сам розумів, що зі смертю бабусі залишиться зовсім один на білому світі. Так, буде сім’я, діти, але поки про це думати рано.Спочатку він намагався знайти сліди брата в дитячому будинку, де вони жили, але старої завідуючої вже не було, а новий персонал був не в курсі їх історії, і правил дотримувалися строго. Не положено говорити адресу усиновителів.Він шукав його всюди, писав на всі передачі, які займаються пошуками родичів, але результату поки не було. Лише випадково, в один з приходів в дитячий будинок, почув він від старої нянюшки, що усиновителі були з їхнього міста і їхати нікуди не планували.Містечко-то невелике, та не два будинки. Прізвище у брата зараз звичайно ж інше, та й ім’я могли поміняти. Саша надії не втрачав. Так минуло ще кілька років. Саша вивчився, влаштувався на роботу.Бабуся була вже зовсім стара, але як вона сама говорила:- Не піду, поки Льошеньку не побачу!

В один з вихідних, Саша пішов в торговий центр. Потрібно було купити теплий одяг: зима-то не за горами. Він довго ходив по поверхах, дивився собі обновки, купив все, що потрібно.Але хотів порадувати і бабусю, шукав їй теплу хустку. Старенька хоч і рідко, але виходила посидіти з сусідками на лавочці; Саша турбувався про її здоров’я, застуда їм зовсім не потрібна. Бабуся дуже слабка, простигати їй не можна!Вибираючи хустку, Саша почув дитячий голос:- Папа, подивися! Там ти стоїш!Саша завмер; він стояв, боячись поворухнутися, боячись того, що йому це здалося. Взявши паличку, він повільно повернувся в ту сторону, звідки почув голос дитини! На нього дивився молодий хлопець, по щоках якого текли сльози. Він не звертав на них уваги, не витирав, не чув дитини, яка смикала батька за рукав пальто.Синок не розумів, чому великий і сильний тато стоїть, плаче, як дівчинка, і дивиться на дядю, у якого таке ж лице, як у тата. Складна ситуація для маленької дитини!Брати мовчки підійшли один до одного, мовчки притиснулися голова до голови. Саша не розумів, як так! Шукати брата багато років і знайти його абсолютно випадково, завдяки своєму племіннику, який помітив схожість двох чоловіків.Перший шок пройшов — і брати, нарешті, обнялися. Залишилося найважливіше — зустріч з бабусею.А далі? Далі — жити, дихати на повні груди. Є брат, дружина брата, є племінник, є бабуся! Рідна сім’я, рідні люди! Саша відчував себе так, як в далекому дитинстві — легко і спокійно! Всі, кого він любив, були поруч з ним

Одного разу в дитячий будинок привезли дівчинку на ім’я Міла. А незабаром знайшовся її батько — з Франції! У нашому дитячому будинку з’явилася незвичайна дівчинка. Чорне волосся і блакитні очі. Звали дівчинку Мілана. Мілана була дуже вихованим дитиною, ніколи не плакала; практично завжди, коли щось робила, казала: «це мене мама навчила». Було видно, що дівчинка сумує за нею. Але за нею ніхто не прийде. Мама Мілани народила її від якогось француза, природно, той не був навіть у курсі.

Короткий роман, під час поїздки в Париж. Мама любила свою дочку, говорила, що це найкраще, що вона могла привезти з Франції. Але татові вона не поспішала говорити. Бабуся Мілани так і не пробачила дочка за дитину поза шлюбом. Все життя дорікала її цим і онукою не цікавилася. Мілана росла тямущою дівчинкою, але в три роки її мама раптово померла від раку. Бабуся відхрестилася від внучки відразу, як тільки дізналася.

Таким чином, Міла потрапила до нас. Ми розуміли, що вона домашній і улюблена дитина, їй буде важко в дитячому будинку, але Міла трималася впевнено, як справжня француженка. Періодично вона запитувала, коли її заберуть додому, але особливо не розбудовувалася, коли їй відповідали незнанням. Вона просто продовжувала чекати. Чекати і вірити. А потім наш директор знайшов тата Мілани! Це було просто неймовірно! Ми тут же написали йому листа і відправили! Відповіді не було, але через пару місяців тато сам приїхав!

Він погано говорив російською мовою, тому з ним був перекладач. Виявилося, він нічого не знав про дочку і в перший раз її бачить. Він був дуже радий. Особливо, коли Мілана підбігла до нього і сказала: «Папа, ну привіт! ». Звичайно, вона його теж бачила в перший раз.

Але мабуть емоції все-таки переповнили дівчинку, і вона дала волю почуттям. Потім було довге і важке офіційне оформлення. Коли вони їхали, Мілана сказала: — Ви не сумуйте на мене, ми з татом потім приїдемо до вас. Це було зворушливо. І вони приїхали, коли Мілі виповнилося 6 років. Просто взяли і приїхали в гості до нас. Мілу просто було не впізнати — так тато її нарядив красиво! Маленька модниця! У них все добре, а Міла пам’ятає своє коріння.

Народила Віра дочку Аню ще до закінчення школи. Для батьків це було великим ударом, адже дочка добре вчилася в школі і була зразковою донькою. Прикрим був і той факт, що дівчина не визнавалася, хто є батьком дитини.Особливо болісно це переживала мама, що не помітила змін у поведінці дитини, не вберегла. Віра від народження мала округлі форми. Коли розкрився факт про вагітність — вже було пізно щось робити. І пішла б на такий крок дочка? Було таке враження, що вона не дуже хвилюється з того приводу.Дитина народилася в кінці серпня — маленька блакитноока красуня. Мама взяла декретну відпустку, щоб доглядати за онукою. Віра до цього часу із золотою медаллю закінчила школу і на високі бали здала тести — вступила до університету. Попереду на неї чекали п’ять років навчання і по можливості — догляд за Анею. Основний клопіт по суті лягав на мамині плечі — піклуватися про дочку і ростити крихітну внучку.

Дівчина була старанною і добросовісною. Після закінчення другого курсу вона паралельно з навчанням почала працювати, що полегшило матеріальне становище сім’ї. Крім того, на її рахунок щомісяця капала невелика сума на харчування та одяг дитині. Хто був таємним спонсором -дівчина не зізнавалася.Отже, дитина росла в достатку і під ретельним наглядом бабусі. Проходила підготовку до школи. Віра готувалася до захисту і перейшла на повний робочий день.

Ось і диплом на руках. Віра несподівано для матері в один прекрасний день приїхала додому з хлопцем — колишнім своїм однокласником Сергієм. Мама відразу здогадалася — він і є батьком дитини. Досить було побачити очі хлопця — такі ж волошкові, як у Ані. І волоссячко такі ж русяве. Варто було тримати в таємниці його батьківство?Тепер дочка зізналася, що Сергій є батьком дитини. Весь цей час він допомагав їй — перекидав гроші на картку.Вони впевнені в своїх почуттях один до одного. А приховувала Віра ім’я хлопця тому, що він після закінчення школи спробував вступити у військову академію. Факт про наявність дитини міг нашкодити при вступі. А зараз у них обох дипломи на руках, і вони мають намір узаконити свої стосунки, щоб жити, як сім’я. Весілля вони вирішили не гуляти. Прийшли до думки, що хочуть разом з дочкою провідати кілька країн Європи та відпочити в Італії.Про бабусю, матір Віри, вони також подумали — нехай їде з ними разом — заслужила такий відпочинок. Якщо бажає, може перебратися до них жити.

Заміж я вийшла п’ять років тому. Оселилися в моєї двокімнатній квартирі. Його батьки жили в селі. За вдачею були дуже працьовитими. Але настав час, коли їм було вже важко працювати на селі і їздити до них було далеко, тому вирішила їх забрати до себе. Свого часу від бабусі успадкувала однокімнатну квартиру, яку тривалий час здавала. Про цей будинок чоловік нічого не знав. Це був мій додатковий дохід, який могла використовувати за власним бажанням. Зараз я цю квартиру віддала своїм свекрам.

І все б було добре, якби не дізналася про те, що мій чоловік мене постійно зраджує. І ця тема спливла для мене несподівано і вдарила немов обухом по голові.Увечері я відверто запитала чоловіка, що він собі думає з того приводу і як він планує жити далі. Чоловік, очевидно, був уже готовий до цієї теми, тому спокійно відповів, що він дійсно заплутався у відносинах і не може визначитися, хто йому ближче — я або вона? Його відповідь ще більше шокувала мене. Зрозуміла, що весь цей час прожила з негідником, який використовував мене в своїх цілях. А зараз він, бачте, шукає більш вигідний варіант. Я не товар, щоб мене вибирали.

Моя відповідь була однозначною: нехай пакує валізу і йде, куди душа бажає. Я більше не хочу його знати. Він, бачте, вибір зробити не може. Я зробила вибір за нього.Він, очевидно, чекав, що я буду просити його, плакати. Але я не готова була пробачити його зради.Мій чоловік пішов. Сказав, що буде жити разом зі своїми батьками. Мій колишній не врахував, що це також моя квартира, яку я оплачую з власної кишені. Непогано вирішив пристосуватися. Може, ще й свою даму туди приведе? Тому що живе в однокімнатній з двома діточками. Куди йому ще туди?

До його батьків я ставилася дуже добре. Між іншим, вони до мене теж. Але коли така справа, то чого це я повинна власну квартиру дарувати чужим людям. Повідомила їм про ситуацію і моє рішення попросила виселитися. Вони були шоковані, бо вже встигли власний будиночок в селі продати. А я про це і нічого не знала! Куди ж гроші поділися від продажу? Чому я до сих пір за них плачу комунальні послуги? Невже син і тут встиг скористатися ситуацією. Такий стан речей ще більше додав мені впевненості, що я чиню правильно. Нехай тепер їх синочок подбає, як тут викрутитися з ситуації. Мене це не цікавить. Нарешті, він — чоловік і повинен навчитися відповідати за власні вчинки.

Мені дехто натякає, що я поступаю нечесно по відношенню до цих людей. У чому моя «нечесність» — не знаю. Чоловік же мене зрадив і легко відступив від відносин зі мною. Тому його батьки — чужі люди для мене. Подружки підводять, що пора закінчити ріднитися з батьками, син яких поступив зі мною дуже підло.Нарешті, я і сама відчула, що хочу якомога швидше закінчити цю історію і забути про цих людей, немов їх не було в моєму житті. Захотіла навести порядок і вимести зі свого життя цей бруд. Чомусь не віриться, що його батьки не були в курсі зради сина.Вчора несподівано до мене з’явився колишній. Почав просити вибачення. Але мені після цієї історії чомусь стало неприємно з ним спілкуватися. Дала тиждень на виселення. Речі його виставила! Ще тиждень — і поставлю крапку.

Михайло поїхав на заробітки. У планах було заробити гроші на штучне запліднення. З дружиною прожив більше десяти років, а Бог їх сім’ю так і діточками не благословив. А так хотілося мати власних дітей.Такі послуги дорого коштують. А без дітей також життя втрачає сенс. Микола якийсь час коливався пускатися в шлях за кордон. А потім все-таки поїхав, залишивши дружину одну.У Чехії з Миколою трапилися неприємні події. Працював на будівництві. Не зовсім звик до висоти. Одного разу у нього весь світ пішов кругом — і він навіть не пам’ятає, як злетів і виявився розпростертим на землі.У почуття його привели медики; чаклували над його тілом. Михайло відчув різкий біль у всьому тілі і знову знепритомнів. А потім було тривалий час реабілітації. Дивом залишився живим і працездатним. Тільки в голові не збереглося нічого з минулого життя. Все ніби починав з нуля. І грошей на лікування не було. Те, що встиг заробити за кілька місяців, швидко витратив. Здоров’я ще не дозволяло виходити на роботу.

Але світ не без добрих людей. Санітарка лікарні, де він проходив реабілітацію, проявила до нього милосердя. Спочатку приносила йому чогось смачненького домашнього поїсти, а потім, коли Михайла виписали, доглядала за ним як за рідним сином.На жаль, пам’ять до Михайла не поверталася. Жив днем, який посилав йому Господь.Вона була добра жінка, поважного віку. Заміжня ніколи не була — не склалося. Любила готувати і працювати у власному квітнику. І любила людей. Може, саме тому змилостивилася над Михайлом. Бо він також від природи був добрим і хорошим, нездатним на підлість або обман. Тому жінка, будучи глибоко віруючою людиною, вирішила йому допомогти, коли з ним трапилася біда.

Так в забутті пройшло майже вісім років. А потім до Михайла, немов нічні сни, почали в свідомості спливати факти про минуле життя, і в його уяві постала цілісна картинка. Він згадав, хто він і навіщо тут опинився. Тепер Михайло намагався хоч краєм ока зазирнути, що відбувається там, на його батьківщині, повернутися додому.Тривожно відчинив хвіртку в власний двір, постукав у двері. Йому відкрила його Галина -Змінити, правда. Волосся перефарбувала в коричневий колір. Побачила його і скрикнула, бо не сподівалася вже з ним зустрітися аж через стільки років. Слідом за нею виглянуло двоє симпатичних близнят.

Серце Михайла немов завмерло всередині — у неї є чоловік, подумав він зі страхом. Однак Галина запросила Михайла в будинок, запитала, як він, чому так довго не давав про себе знати. А потім розповіла історію, яка вразила його ще більше, ніж думка, що він приїхав в гості до чужої сім’ї.Як з’ясувалося, у Галини також життя не стояло на місці. Їй подзвонили з Центру репродуктології і запросили на приватну бесіду щодо подальшого збереження насіння її чоловіка. Саме тоді за акційною ціною вона погодилася на народження дитини, взявши гроші в кредит. Після довелося продати автомобіль, щоб погасити кредит. Але результат ось такий — і жінка кивнула на двох шестирічних хлопчиків, що притихли в кімнаті.Михайло був ошелешений такою звісткою і одночасно щасливий. Тому що дійсно дуже хотів мати власних дітей!