Півроку тому баба Клава, вісімдесяти семирічна, міцна, сучасна старенька залишилася вдовою. У трагедію не впала, але зажурилася ґрунтовно. Що тут скажеш – настав час. Але минуло два місяці і баба Клава знову підбадьорилася. Знову все та ж бадьора бабуся, яка цікавиться всім і вся. А вчора, коли її приїхала відвідати донька, поділилася, що пережила щось на кшталт депресії. – Мамочко, ну чого ж ти мовчала! Я приїхала б до тебе! – Захвилю валася дочка. – Танюша, моя деnресія – це моя і тільки моя справа.
Не можна виставляти таке напоказ. Навіть дочці, – відповіла баба Клава. – Таке життя. У ній і горю, і радості є місце. І людина має спокійно прийняти і те, й інше. – Зараз люди хочуть жити весело. Не сильно напружуючись. – Мало хто що хоче. Вічного щастя нема. Кожен має свою порцію горя. І цю чашу доводиться пити до дна. – Гаразд мам, переконала. Але якщо тобі раптом стане погано, подзвони, будь ласка. У собі не тримай. Адже тобі о-го-го скільки років. – Ні, вже, доню. Це ти мені дзвони, коли на душі тяжко буде.
Я тобі свою kохану мантру розповім. – Мантру? – Саме. Чи не молитва, не заклинання, не змова, а мантра. Дуже доnомагає. – Це типу: “Життя хороше і жити добре. Навколо прекрасні люди!”, Так? – Ну ти й видала, – захихотіла бабуся. – Поруч із твоїм батьком, з такою мантрою я б давно ноги простягла. Ні. Моя мантра звучить по-іншому – “Я прекрасна, а він недоумок!”. Дочка реготала до упаду. – Оригінально! – Сказала вона відсапавшись. – А то, – досить усміхнулася баба Клава. – Звучить безглуздо, але працює. – Яка ти в мене розумна, мамуль. – А тут вибір невеликий: або мудрість, або старечий маразм. Я обрала перше! І ти проси у Бога мудрості…
