News 382 Media

Познайомилися ми з Алісою на дні народження спільного приятеля. Красива була дівчина, як тепер модно говорити — доглянута. Розпущене волосся, довгі вії, пухкі губки — все при ній. І понеслося у нас!Живу я один в маленькій квартирці, яка мені від прабабусі дісталася. Зустрічалися у мене, але ночувати Аліса ніколи не залишалася. Казала — мама не схвалить. Навчалася моя подруга на денному відділенні інституту, жила удвох з матір’ю в трьох кварталах від мого будинку. Через кілька місяців знайомства вона мене в гості запросила і з мамою познайомила. У будинку у них чистота і затишок, пиріжками домашніми пахне. Пронеслася, було, шалена думка: як же Аліса трисантиметровим кігтями ганчірку для підлоги віджимає? Але тут же і понеслась геть. Загалом, вирішив я: кращу дружину мені не знайти. І я одружився з гарною, домашньою і порядною Алісою. Дружина відразу переїхала в мою маленьку, зате власну однушку. Здавалося б-живи та радій! Я працюю, наполегливо і багато. Аліса мені домашній затишок створює. Так я спочатку і думав, поки не зрозумів, що сильно помилявся.

А зрозумів це я на третій день після весілля. Приходжу з роботи — в холодильнику ні супу, ні другого. На журнальному столику в кімнаті залишки замовленої піци, кругом крихти і лушпиння від насіння.Моя дружина сидить, закинувши ноги на той же столик, і кігті пилкою наярює.- Аліса, сонечко, а що у нас на вечерю? — здивовано питаю я, у відповідь чую:- Піцу доїси, я тобі залишила. Ось це я потрапив! Скандалу вирішив поки не влаштовувати. Гаразд, думаю, весілля і все таке … Поступово життя увійде в колію, і все налагодиться. Пройшов тиждень. Я продовжував сам добувати собі їжу після важкого трудового дня, по кутах бовталися грудки пилу і поступово засолювалося ніколи не застелене ліжко. Тоді моє терпіння почало здавати:- Слухай, розкажи мені, будь ласка, чим ти цілими днями після інституту займаєшся?

— А що? — округлила очі дружина, — після лекцій йдемо з дівчатами в кафе, додому приходжу втомлена, вмикаю комп’ютер.Там повідомлень море, мені потрібно відповісти, поспілкуватися, фотки свіжі лайкнути. І себе до твого приходу в порядок привести. Скипів, грюкнув дверима і до друга ночувати подався. Нехай подумає над своєю поведінкою. На наступний день повертаюся з роботи додому — в квартирі чисто, смачна їжа приготовлена. Аж від серця відлягло, зрадів, обійняв її: — Аліска, сонечко! Прости мене, тепер заживемо, як люди! Дружина подивилася на мене, як на ідіота:-Я-то тут при чому? Просто мама сьогодні приходила. Не буду ж я своїми руками підлогу мити! Вона щотижня приходити обіцяла. Не знаю, що на мене найшло, але я зібрав по квартирі її поки нечисленні шмотки, заштовхав у валізу і відніс в машину. Потім повернувся, вивів дружину з квартири і відвіз назад до тещі. Зрозумійте, я ж з дружиною все життя прожити збирався, дітей з нею ростити! Не думаю, що її мама з усім цим впорається, коли їй стукне вісімдесят.Загалом, через два тижні після весілля ми розлучилися. Тепер боюся одружитися — раптом така ж попадеться?

Я минулого літа, як проклята, у свекрухи на городі горбатилася. І як Ви думаєте, мене пригостили хоч одним огірочком? Ні! Жебракувати я не вмію, тому коли перший раз Віка поїхала з дачі з повними сумками, а я навіть не почула «спасибі», я здивувалася. Може, у них в сім’ї прийнято так: що захопив — то твоє?Але, в силу виховання, в наступний раз я вирішила запитати дозволу.- Мамо, а можна мені взяти огірочків і зелені трошки?- Вікі треба добре їсти, а то чоловік у неї копійки отримує. Твій чоловік добре заробляє, що, огірків купити не можеш?Тоді я стала ставитися до дачі як до безкоштовного фітнесу: свіже повітря і фізичні вправи — ідеальне поєднання. На мої скарги чоловік відмахнувся: — Урожай мамка по осені ділить. Всім за працю приділить, а ти у мене — розумниця.

Я з ентузіазмом їздила на дачу, не розуміючи, що використовують мене як безкоштовне таксі і робочу силу. Восени мені дали свіжий, гарний, ароматний шиш з маслом. Тоді я відразу сказала чоловікові і його мамі, щоб більше на мене з городом ніхто не розраховував. Я краще в зал недалеко від будинку походжу — подумала я.Восени, взимку і ранньою весною про мене ніхто і не згадував — ні Віка, ні мама чоловіка. Я від такого щастя раділа, якщо чесно. Але недовго моє щастя тривало — прийшов час посадочних робіт. Ось тоді то й почав мій телефон розриватися від дзвінків і повідомлень родичок чоловіка. А якщо врахувати те, що Віка завагітніла, я стала потрібна на городі, як повітря.
Ввічливі відмови розцінювалися як «ціну собі набиває».

— Твоя дружина мене не поважає, поговори з нею, примусь їхати. — вимагала свекруша.- Мама, вона — доросла людина і сама вирішує, що їй робити. — відповідав їй мій чоловік.- Я виростила не чоловіка, раз дружина тобою крутить як хоче. — намагалася маніпулювати мати чоловіка, але, на щастя, їй це не вдавалося.На деякий час мене залишили в спокої, образившись на нас з чоловіком: — Нічого більше з городу не побачите! — кинула загрозу свекруха. Якщо врахувати, що ми і так нічого не бачили, то ми нічого не втратили. А тут примудрилася свекруха руку зламати. У Віки- пузо на лоб лізе, вона не працівник. Чоловік на дачі вже років 10 не був і стійко відбивається від маминих запрошень попрацювати. Залишилася бідна нещасна я — надія сім’ї.Я відбивалася як могла: — Ні, вибачте, у мене свої справи.

— Ні, прошу вибачення, в п’ятницю я не можу. І в понеділок не можу. Коли можу? Ніколи. — Я на весіллі у двоюрідної сестри. Мені прямо зараз, у вечірній сукні, йти город копати? У підсумку мати чоловіка здалася і їздили вони з Вікою на дачу удвох: свекруха працювала однією рукою, а Віка відпочивала.І так, мені не соромно, що я не допомагаю людині у важкій ситуації. Їй же не соромно не вміти говорити «спасибі»! Коли Віка зрозуміла, що урожай в цьому році буде набагато менше, ніж в минулому, вона примчала до мене:- Ти що, зовсім знахабніла? Швидко зібралася і поїхала мамі допомагати! — почала волати Віка, навіть не встигнувши зайти в квартиру.- Так? А може мені відразу квартиру вам з мамою подарувати, життя свою застрахувати і скопититися? — поцікавилася я у розлюченої жінки.

— Ти ще й хамиш!- Ти ще й кричиш! На мене в моєму ж будинку, не соромно? — не відступала я.- Так не піде! Це ти влізла в нашу сім’ю, тому повинна зі шкіри геть лізти, щоб нам сподобатися! — Віка почала нести відверту нісенітницю.- Зараз почекай. У мене десь том Сімейного кодексу завалявся. Там написано все, що я повинна своїй сім’ї і хтовважається моєю родиною. Тут постоїш, добре? Я намагалася не грубіянити і не кричати, вона все-таки вагітна. А ось утриматися від підколки мені не вдалося.- Ми з мамою кістьми ляжемо, але вас розлучимо! — прокричала Віка на прощання і вискочила за двері. Чи не цікавий їй, мабуть, сімейний кодекс. А шкода — багато б нового дізналася

— А татко коли повернеться? — питала 4-річна Аня. Відповідаю їй:- Через місяць!- Я не хочу, щоб він їхав. Я буду сумувати.- Не заважай Ань, пограй з братом.Чоловік збирався у відрядження. Він сам збирав речі, щоб потім розібратися, що і де лежить. Я збирала сумку з їжею. Чоловік лаявся, що так багато всього я приготувала; я ж стверджувала, що їхати доведеться на поїзді довго і все стане в нагоді (взагалі йому пропонували квиток на літак, але він страшенно боїться польотів, виною всьому ЗМІ і новини про падіння літаків).Чоловік пішов зі мною на кухню і почав відкладати «зайве». Я ж сунула все відкладене назад в сумку.

Діти займалися якоюсь нісенітницею і весь час заважали зборам. Вони спостерігали, як ми нервуємо через поїздку і навіть об’єдналися в якийсь момент для ігор.Перед виходом чоловік перевірив, чи взяв з собою необхідні документи, я його просила телефонувати частіше, син засунув татові набір з манікюрними ножицями. Дочка кудись пропала. Ми випровадили батька сімейства і веселощі стихли. Син пішов в комп грати, дочка будувала з лего робота. Минуло десь півгодини. Дзвінок від чоловіка з вокзалу:- Я все переглянув, але паспорта немає. Подивися будинку — стурбовано попросив він. Я біжу по кімнатах, дивлюся на столі, на полиці. Скрізь переглянула.

Ніде немає. У глухому куті підходжу до доньки:- Ти паспорт не брала татів? — потім додаю для розуміння. — Книжечка така з фотографією і написами. Відповідає: — Ні.Дивлюся на неї уважно, як-то підозріло вона виглядає. Притихла.- Ти точно не брала паспорт?- Мама, я тільки хотіла фотографію собі вирізати на пам’ять!Я в шоці. Дочка повільно дістає з коробки порізаний документ (фотографії нашого тата немає!). Потім біжить до свого ліжечка і з-під подушки дістає фото. каже:- Я її не віддам! — притискає до себе.- Так уже й не треба. — я розумію, що тепер чоловік не поїде у відрядження. Пояснила, що дочка зробила дуже поганоі дозволила дорізати паспорт.

Дочка Марія 5 років прожила у її родичів в місті — у дядька й тітки. Їхній син рано одружився і з батьками не спілкується зовсім. Тому вони живуть самі в чималому квартирі, де багато вільного місця.- Надія сама нам запропонувала, щоб Оксана у них жила. Ми і на гуртожиток були згодні, хоча там умови не найкращі були. Зійшлися в ціні на чверть нижче ринкової, і Оксана моя переїхала до своєї тітки. Гроші за проживання я перераховувала Надії щомісяця, навіть на час канікул, коли Оксана по два місяці жила вдома, — розповіла мені Марія.Крім коштів за надану кімнату, Оксана щороку привозила до тітки і плоди праці своєї сім’ї: пару мішків картоплі, цибулю, моркву, капусту і буряк. Свої яблука і зелень, м’ясо і сало, варення і соління. Якщо хто-небудь заперечить, що Оксана сама це все їла, то ця людина зовсім не схибить ні в чому. Але всі інші продукти для свого харчування дівчина купувала сама, в будинку тітки і дядька її не годували, і дівчині нічого не готували. Зате Марія і її чоловік із задоволенням обдаровували своїх міських родичів екологічно чистими продуктами зі свого городу та саду.

— Якщо ціну на комунальні послуги піднімуть, Надія відразу збільшувала ціну за оренду рівно на таку ж кількість відсотків. Дуже часто у Марії з її чоловіком була думка орендувати доньці кімнату десь в іншому місці, але там, у сестри в квартирі, Оксана під наглядом була. Якось спокійніше на душі було у її батьків.Щоліта Надія разом зі своїм чоловіком, на правах благодійників, їздили в гості до Марії з порожніми руками. Шашлики, баня, повні сумки гостинців по сезону. Їхали додому, в місто, орендодавці задоволеними донезмоги.- Оксана вчилася, в місті залишилася. Вона там з чоловіком познайомилася, коли на другому курсі вчилася, і до нього переїхала відразу після отримання диплома. Оксана і до нас його привозила кілька разів, дуже порядний і добрий хлопець.А восени в будинку Марії пролунав дзвінок. Надія поцікавилася, коли Оксана привезе картоплю і м’ясо, і побажала побільше «тих вкуснячіх і хрустких огірочків».- Я здивувалась. Сказала, треба — приїжджайте до нас в село, я пригощу, звичайно.

Їхати всього 100 кілометрів, у них машина є. Я думала, що зв’язок перервався, стала дзвінка чекати. І дочекалася. Подзвонив її чоловік. Він говорив, що ми ними покористувалися і все, забули. Він мені і слова не давав вставити. А ще чоловік сестри мені повідомив, що ми їм недоплачували всі ці роки. Виявилося, що в їх вартість оренди входила одне прання в тиждень, а моя дочка Оксана користувалася пральною машиною частіше. Він там щось порахував, скільки коштує одне прання, помножив на тижні в році і на кількість прожитих років. І попросив оплатити до 17 числа. Я була неймовірно здивована, просто вражена цим.

— Я не стала у відповідь вважати вартість всіх продуктів, які ми їм постійно привозили в місто з села весь цей час. Але і гроші віддавати відмовилася, — впевнено каже Марія. — З тих пір сестра з чоловіком з нами не спілкуються. Спочатку мені було важко, адже це рідна мені людина. Потім я змирилася з цим, адже це її вибір, вона доросла і самостійна. Але прикро те, що вона розповіла все батькам і нашим родичам. Звичайно, за її розповідями, ми в усьому винні, вона дала притулок моєї дитини у себе в будинку, а ми виявилися невдячними. Але нехай Господь нас розсудить, я перед нею нічим не завинила. Але шкодую лише про одне: краще б ми зняли кімнату у чужих людей. І мені було б спокійніше з чоловіком, а то виходить, що я все життя буду щось винна своїй сестрі.

Олі вже 30 років, красива, приємна жінка, тільки ось заковика, вона досі незаміжня. У неї постійні шанувальники, зустрічі, побачення, але далі швидкоплинних романчиків це все не йде. Оля живе з мамою, мила жінка, яка виростила Олю одна. Життя було важким, але жили у мирі та злагоді. Алла Павлівна багатьом жертвувала дочці. А Оля росла зразковою донькою: відмінниця, красуня, розумниця. Роки йшли, а Алла Павлівна також до Олі ставилася як до маленької. Дочка збиралася на роботу, а мама їй набирала контейнер з їжею і збоку могла покласти гроші. Але Оля заробляла більше, ніж ці 100 рублів.

А в Алли Павлівни знижка в супермаркеті є, тож дочка повертала їй гроші і казала, щоб мама по продукти сходила. Щодо залицяльників Олі, Алла Павлівна приймала, але сильно критикувала. То один був короткуватий, другий товстий, третій зовсім не підходить за типаж Оле. От і відшивали кожного. В одного не було машини, в іншого квартири. У іншого було і те, і те, але розлучений і не раз — ознака непостійності. Але Олі вже 30 років, а поруч нікого. Сиділи з мамою якось увечері вдвох і ностальгували за тими хлопцями, які по вуха любили Олю, один уже одружений і має трьох дітей.

«— Ну і що ми чіплялися до його зростання», зітхнула мама, погладжуючи дочку по голові, та тільки мовчки знизала плечима. Звичайно добре жити з мамою, але не в 30 років, коли додому іноді можеш привести залицяльника, а мамі кудись треба ж подітися. Але мати підтримувала дочку і робила все, щоб у неї все склалося. А це все одно не допомагало і чоловіки, як з’являлися, так і йшли. Алла Павлівна вже грішною справою подумала, що на Олі порча і пішла до ворожки, та порадила всякі шаманські штучки. Оля ж просто пішла до психолога, і та сказала, що з матір’ю треба відокремитися. Ні порада психолога, ні шаманські штучки ворожки не допомогли. Оля все також самотня.

У мене великі проблеми з матір’ю мого законного чоловіка «, — скажу я і згрішу проти істини. Так, це було її пропозиція, щоб вона була власником квартири, але погодився на це чоловік. Тому проблеми у мене не зі свекрухою, а з людиною, якого вона виховала.Мене вражає логіка цього чоловіка.Як готувати йому на зміну контейнери з першим і другим, я — дружина. Адже цей обов’язок — годувати свого чоловіка на першу вимогу: я повинна була увібрати з молоком матері.Відсутність настрою, нестача часу, загальне нездужання — все це не виправдання власної ліні, звичайно, ліні — чим ще можна пояснити бажання не готувати їжу для законного чоловіка? Мені здається, якби у нас вдома несподівано відключили газ, то навіть багаття посеред кухні для смаження на ньому шашлику стало б меншим гріхом, ніжнеприготована через форс-мажору їжа.Як створювати затишок в домі, я — дружина. Дружина, зобов’язана з високо піднятою головою нести хрест по збиранню розкиданих брудних шкарпеток. І, щоб привести на світ спадкоємця, я теж дружина. Зате як купувати квартиру в шлюбі — дружин може бути багато, а мама точно ніколи не зрадить.

Про те, що чоловік купив квартиру, я дізналася після всього. Він просто приїхав додому, якщо так можна назвати знімне житло, і кинув на стіл ключі:- Я купив квартиру. Збирай речі.- Як? Звідки? Ми ж хотіли іпотеку брати?- Я збирав. І мама дачу продала, додала, вирішила подарунок зробити, раз я одружився.- А як … — розгубилася я. — а там хіба не потрібно моя згода на покупку?- Навіщо? Офіційний покупець — мама.- Мама? Ти купив квартиру, але оформив її на маму?- Так. Вона запропонувала, я погодився. Ну, сама подумай, скільки шлюбів закінчується розлученням? Не розумію, чому ти незадоволена. Все, квартира є, тепер можеш сміливо думати про дитину. Ти рада? Ти ж хотіла!- Дуже рада. За вас з мамою. Нехай вона тобі і дитину подарує.

— Не зрозумів? — зиркнув на мене чоловік.Мої пояснення вилилися в непорозуміння. Чоловік, майже колишній, дорікнув мені в меркантильності: він відклав на квартиру до шлюбу, а я образилася, що не вийде відрубати половину.Але ж ми сто разів обговорили, що житло купимо разом! Візьмемо іпотеку, виплатимо, разом виплатимо, щоб мій внесок теж був. Він два роки погоджувався, кивав головою, що так, так буде правильно. А сам збирав, мовчав, купив, не порадився. Дозволив про дитину думати. Ну звичайно, він-то нічого не втрачає. Це не він в разі розлучення з дитиною на руках на вулиці залишиться.Ми розлучаємося після восьми місяців офіційного шлюбу. Якщо вже дружина, то дружина в усьому. А не так, що з мене всі належні в шлюбі обов’язки, включаючи дитину, а він мені не довіряє настільки, що квартиру на матір оформив. Як я вже сказала — нехай мати йому дітей и подарує.

Коли моєму синові було років сім, і ми всією поки ще маленькою сім’єю їхали кудись за місто. Заїхали на заправку, купили морозива і їдемо, отримуємо задоволення: літо, спека, морозиво, дружина, син, благодать.Тут мій син відкриває вікно і викидає обгортку. Швидкість автомобіля була невеликою. і я зміг дуже швидко зорієнтуватися і припаркувати машину на узбіччі.

Мовчки вийшов з машини, відкрив багажник, звільнив від продуктів один з ашановскіх пакетів, вивів сина з машини і попросив зібрати все сміття з узбіччя. У сина гординя; ще й дружина спробувала заступитися.Але жінка була відправлена в машину слухати музику, а синові пояснив, що поки він не принесе мені повний пакет сміття, ми далі не поїдемо, і відповідно всіх «ніштячков» обіцяних нами вже не буде. Син на початку зі сльозами, а потім з якимось азартом на очах пішов збирати сміття. Я взяв другий пакет і пішов поруч.

За неповних півгодини ми очистили маленьку ділянку дороги від слідів життєдіяльності нашого народу і повернулися в машину.Далі я пояснив синові, чому він пішов збирати сміття: тому що Україна — це його Батьківщина, а Батьківщину треба любити. Говорив багато, з прикладами, але так, щоб він зрозумів.А в кінці син запитав:

— А чому ти пішов збирати зі мною?- Те, що ти кинув обгортку в вікно — це, в першу чергу, моя помилка. Я упустив щось в твоєму вихованні, і тому повинен був понести покарання разом з тобою.Скоро синові буде 13 років, у нього дві маленькі сестрички, і вчора я з задоволенням спостерігав, як він вчить їх не смітити.Спасибі моєму батькові — його життєва мудрість при нашому вихованні так сильно мені допомагає правильно повчати своїх дітей.

Свекруха відчувала себе вкрай не комфортно, тому що була змушена жити з нами. Ми з Так склалося, що свекруха жила в моїй квартирі. Ми з чоловіком ніколи її нічим не дорікали. Але вона постійно відчувала себе зайвою. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати поїсти. В туалет свекруха теж не могла пройти, коли ми всі були вдома. Щомісяця намагалася всунути мені якісь гроші зі своєї мізерної пенсії, а цілий день, поки ми всі були на роботі, вона мила підлогу і натерала посуд до блиску. Я вирішила, що більше так жити не можу, потрібно щось робити. Тепер щоразу, коли вона мене бачить, на її очах з’являються сльози .У нашій родині так склалося, що мама чоловіка у свій час жила з нами під одним дахом. Її старша дочка, Ірина, обдурила свою матір при розміні квартири, що дуже важко зрозуміти мені, як жінці і доньці. Залишити мою свекруху Надію Степанівну на вулиці ми з чоловіком не змогли.

У нас вдома свекруха постійно відчувала себе зайвою. І мені було її, чесно кажучи, дуже шкода. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати, поїсти її доводилося витягувати мало не силою. Надія Степанівна — інтелігентна і скромна жінка, ми з нею завжди ладнали, вона ніколи і слова мені поганого не сказала, ставилася до мене, як до рідної, але з якоюсь особливою повагою. Так що особисто я в спільному проживанні зі своєю свекрухою проблем взагалі ніяких не бачила. А їй було дуже незручно жити з нами, в цьому я її добре розумію.Вона завжди намагалася дати нам гроші зі своєї і без того маленької пенсії:

— Ось, на комунальні платежі трошки хочу дати, візьми, — раз на місяць мама чоловіка, тремтячими від хвилювання руками, сунула мені конверт.Я зрозуміло відмовлялася. Я вважала, що мамі чоловіка гроші потрібніші. Тим більше, ми, слава Богу, не бідували. З нашого боку ніколи не було ніяких натяків ні на оплату квартири, ні на покупку продуктів в будинок. Ми вважали, що це зовсім неправильно — брати гроші з самої близької людини. Тим більше, вона виростила мого чоловіка і виховала його хорошою людиною, за що я їй все життя буду вдячна.Але Надія Степанівна так не могла:- Мені дуже незручно, що я сиджу у вас на шиї. І що заважаю вам, у вас своя сім’я, і ви себе некомфортно почуваєте поруч зі мною, я ж все розумію.А цілими днями, поки ми з чоловіком були на роботі, а дочка в школі, Надія Степанівна старанно прибирала і натерала посуд до блиску. Хоча сама вона не прихильниця великої чистоти, але так вона намагалася нам віддячити. Я її постійно просила, щоб вона себе не обтяжувала настільки домашньою роботою, але це було марно.

В туалет свекруха теж не могла пройти, коли ми всі були вдома. Вона терпіла до останнього, а в її віці це не зовсім добре. Розмови і вмовляння ні до чого не привели:- Я у вас в гостях і веду себе відповідно. Ви не можете мене нічим дорікнути, — стояла на своєму Надія Степанівна.Дивлячись на все це, ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо в передмісті, поблизу новобудов розташований приватний сектор і кілька невеликих селищ. В одному з них продавалася невелика хатина — одна кімната, кухня, світлий коридор і сан. вузол.Маленька, але дуже доглянута хатина виглядала досить привабливою. Маленький садок, доглянутий двір і город — все, що важливо для людини пенсійного віку: газ, каналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка в 6 соток з різними посадками.І ціна була для нас досить доступна. Порадившись з Ніною Сергіївною, рішення було прийнято: купуємо хатину.Частина суми у нас була вже відкладена, половину взяли в кредит. Переїзду в село моя свекруха неймовірно зраділа, це було добре видно. У неї на очах стояли сльози, вона все у нас питала:

— Це ви мені? Це мій дім? — почувши позитивну відповідь, вона розплакалася від щастя. Навіть ми з чоловіком плакали, дивлячись на неї.Надія Степанівна обіймала сина, мене, внучку.Незабаром ми перевезли її речі в село, Надія Степанівна захоплено обходила свої володіння:- Тут огірочки будуть, там квіти висаджу.Вона попросила сина переставити меблі на свій лад, і стала розкладати речі. Ми зібралися додому, отримавши чергові подяки і запрошенняв гості.Будинок був оформлений на чоловіка.- Не хочу, щоб ще моя дочка Аня прийшла частку свою вимагати. Так краще буде для всіх, — погодилася Надія Степанівна.Аня дізналася про переїзд своєї матері не відразу, а приблизно через півроку. Те, що вона так нахабно виманила у мами квартиру, їй здалося мало, і вона приїхала до Надії Степанівні набиватися в спадкоємиці. Навезла їй гостинців і одяг якийсь, не новий, свій, в якому вже не ходила.

Спочатку Аня з сином планували оселитися у своєї мами, щоб онук подихав чистим повітрям і відпочив в селі. Але, на щастя, хатинка була маленькою, і це не дозволило їм розташуватися з комфортом у мами: якщо для однієї людини кімнати в 15 квадратів цілком достатньо, то оселитися там утрьох — досить проблематично і незручно.Материнське серце. Яку біль не завдавали б діти, мама все одно їх любить. Надія Степанівна раділа візитам дочки, яка привозила їй онука. Приїжджала Аня до мами до тих пір, поки не дізналася про те, що будинок її матері не належить. Зрозумівши, що ловити нічого, що нічого вона більше від матері не отримає, Аня зникла так само стрімко, як і з’явилася. Надія Степанівна з головою поринула в городні турботи: щось садила, обробляла, виполювати бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь — жінка розквітала на очах.В моїй історії немає драми або нахабства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш щоб вони ставилися до тебе. Надія Степанівна мене прийняла як рідну дитину, хоча я зовсім чужа їй людина, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поганого слова на свою адресу, або на адресу моєї дитини.І, коли прийшов наш час з чоловіком відплатити цій чудовій жінці за добро, ми це з радістю зробили. У міру своїх сил, звичайно.Зараз ми постійно до неї приїжджаємо, добре, що живемо близько. А вона завжди щаслива обіймає нас, хоча в очах завжди сльози.

Дочка прийшла в гості до мене кілька днів тому, дивлюся, плаття нове на ній. Питаю, купила, чи що? «Так, — відповідає, — купила, як тобі воно?» Ну, я людина така, що говорити неправду не буду. Чесно їй сказала: «мені не подобається. І колір не твій, і сидить погано. Ти розмір якої взяла? Тобі явно мало, як на барабані натягнуто. Треба було брати на пару розмірів більше, ну, або стрункішою стати трохи, колір не їсти потрібно менше «. Ірина засмутилася; дивлюся, аж очі вологими стали. Мовчала-мовчала, а потім нагадала про гроші, які мені давала — Дочка прийшла в гості до мене кілька днів тому, дивлюся, плаття нове на ній, — розповідає 60-річна Марина Степанівна. — Питаю, купила, чи що? Так, відповідає, купила, як тобі воно? Ну, я людина така, що говорити неправду не буду. Чесно їй сказала — мені не подобається. І колір не її, і сидить погано. Ти розмір, питаю, який взяла? Тобі явно мало, як на барабані натягнуто. Треба було брати на пару розмірів більше, ну, або стрункішою стати трохи, колір не їсти потрібно менше. Вона засмутилася, дивлюся, аж очі вологими стали. — Хм. А що, дійсно все так погано було з тим платтям?- Звичайно! Ірина моя взагалі одягатися не вміє. Як купить щось — хоч стій, хоч падай. Я їй кажу, ти на людей подивися, он на дочку Тамари зверни увагу, на Оксаночку! Ось у кого можна було б повчитися і за собою стежити, і одяг підбирати. А дочка мені знаєш що заявила? Мама, каже, ти живеш на мої гроші, при цьому вічно приводиш мені в приклад якихось Оксан і Олесь, не соромно тобі взагалі? Наступного разу, як до стоматолога підеш, або будинок на дачі зберешся ремонтувати, у Оксаночки гроші проси. Удочери її, каже. Нехай вона тебе і утримує і допомагає тобі.Дочки Марини Степанівни, Ірині, 34 роки, живе вона окремо від матері, в своїй квартирі.

Сім’ї в загальному розумінні цього слова у Ірини немає; Тобто начебто якийсь чоловік, з яким вона маму не знайомить, і заміж за нього не збирається поки. Марина Степанівна підозрює, що він вже одружений, інакше навіщо б йому ховати щось? Хоча точно сімейний статус дочкиного кавалера пенсіонерка не знає. Ірина здогадки своєї матері безпосередньо не підтверджує, але і не спростовує. І щось таки Марині Степанівні підказує, що чоловік цей не вільний. — Кажу, що не соромно тобі, у людини сім’я, може бути, і діти є! — розповідає Марина Степанівна. — Так, напевно, є, невже в такому віці без дітей неодружений, чи що, мало тобі? Навіщо гріх на душу брати. А якщо дружина дізнається? А вона мені знову — ну йди, каже, знайди його дружину, повідом їй. Розкажи все про рідну доньку чужій людині. Чиясь чужа гіпотетична дружина тобі ближче, я розумію, вона ж потім, якщо що, містити тебе буде, комунальні тобі оплатить, ремонт доробить на кухні. Давай! Поки все це на мої гроші відбувається, але я можу і припинити всі оплачувати. Я ж тобі чужа.І що ось з нею будеш робити? Марина Степанівна вже згодна, щоб дочка народила, хоча б від цього свого чоловіка, чи що, раз черзі женихів немає. Але дитину Ірина теж не хоче. А адже вік уже ого-го. Звичайно, по телевізору зараз говорять, що і сорок не вік, а одна зірка і в п’ятдесят п’ять народила. Але навіщо такі крайнощі.Звичайно, це питання дуже турбує Марину Степанівну, вона ж мати. Хочеться ще встигнути потримати на руках онука. Раніше люди і правнуків виростити встигали, але тепер про це вже навіть не йдеться. — Все треба робити вчасно! — зітхає Марина Степанівна. — Особливо в тому, що стосується народження дитини.

Поки є здоров’я, треба закрити це питання. У будь-якому випадку, один малюк все одно потрібен кожній жінці! Народила, маєш дитя — і працюй далі, навіщо відкладати. Я геть в двадцять шість народила, саме те, я вважаю — не рано і не пізно. І попрацювати встигла, і до дитини, і після.- Зрозуміло. А Ірина сама що говорить?- Ой, та ну її! Спочатку відмахувалася від мене, потім сердитися стала. А тепер мені заявила — а хто, каже, тебе містити буде, якщо я в декрет піду, ти подумала? Будеш жити на свою пенсію, сама, хорошу їжу є тільки у свята, одяг стару доношувати. Так що сиди, каже, мама, мовчки! Радуйся, що у тебе є те, що ти маєш. І на дозвіллі сядь і порахуй, хоча б для загального розуміння, скільки все це коштує. Треба сказати, що Ірина дійсно забезпечує Марину Степанівну від і до. Платить за квартиру, регулярно замовляє доставку продуктів, оплачує ліки, записує до платних фахівцям на огляд. Крім того, займається ремонтом маминої квартири і дачі, дає їй грошей на зуби, купує одяг і взуття. Один раз на рік відправляє в гості до родичів в регіон, забезпечуючи поїздку матеріально: і квитки, і подарунки рідним, кілька разів вивозила матір за кордон і брала путівки в хороший санаторій, тому що у мами спина хвора.Якщо матері щось над о, дочка тут же, ні слова ні кажучи, дістає гаманець. Благо, можливість оплачувати все необхідне для матері, і навіть її капризи, у Ірини є. У неї хороша стабільна робота, дуже непогана зарплата, що дозволяє не тільки жити самій на гідному рівні, а й забезпечувати маму трохи. — Тільки ось раніше вона ні слова не говорила про гроші! — засмучено зітхає Марина Степанівна. — А тепер мало не кожен розмова зводиться до цієї теми. Ледь що їй скажу проти, що їй не подобається, вона відразу починає. «Сядь і порахуй, скільки це коштує», «згадай, хто тебе забезпечує», «не подобається — іди до того, хто тобі оплачувати все буде так само, як я». Ну ось що це таке? Сил ніяких вже немає все це слухати. Як так можна, докоряти мати грошима? Як це припинити? Дуже хочу для дочки хорошого життя.

Мої батьки добре заробляли, завжди було багато грошей. У нас в будинку було багато гостей. Мама і тато обидва з багатодітних сімей, тому і родичів у нас завжди було багато. Всі постійно зверталися за допомогою, в основному за фінансовою.Постійно просили в борг не маленькі суми грошей, а віддавати ніколи не поспішали. Мені виповнилося 14 років, і мої батьки загинули в автокатастрофі, і чомусь всі разом зникли. Я залишилася зовсім одна.Ніхто з родичів навіть і чути про мене не хотіли. Деяким я намагалася дзвонити, щоб надали допомогу, але в основному ці, так звані родичі, навіть не відповідали на мої дзвінки, просто не брали трубку.Мене визначили в дитячий будинок. Я постійно плакала, мені було дуже важко і тяжко. На моє щастя, все ж, є хороші люди на землі. У нас біля будинку є магазин, і одна продавщиця з нього забрала мене з дитячого будинку. Вона була одружена, і у них була дочка 5 років.Ці люди, по суті, мені абсолютно сторонні, але вони мене врятували і допомогли пережити все це пекло. Як я дізналася пізніше, моя мама колись теж їм сильно допомогла. У моєї мами було добре серце. Так ось вона влаштувала чоловіка цієї продавщиці на хорошу роботу.

Коли були живі мої батьки, я вчилася в хорошому і дорогому ліцеї. Але у моїх прийомних мами і тата не було стільки грошей, і все ж вони твердо сказали, що я довчуся саме в цьому ліцеї. Щоночі я плакала в подушку. Мені було дуже шкода прийомних батьків.Вони працювали вдень і вночі, без вихідних, намагалися заробити якомога більше грошей, щоб оплатити моє навчання, модно і красиво одягнути. Але ж у них була ще й своя дочка, яка теж багато в чому мала потребу.Я ніколи ні про що не просила, а навіть навпаки пропонувала перевести мене в звичайну школу, але вони навідріз відмовилися. Просто відповідали: у тебе буде все добре, ось побачиш, і продовжували робити свою справу. З їх рідною донькою ми стали як рідні, всюди і завжди були разом.

Мої прийомні батьки дали мені добру освіту. Зараз я вже доросла, самостійна 25-річна дівчина. Влаштувалася на роботу в мерію. І тепер я повністю себе забезпечую сама, і про маму з татом я не забуваю.Завжди їм допомагаю. Купила їм машину і дачу, щоб тепер вони могли відпочити і ні про що не переживати. Також я оплачую навчання моєї молодшої улюбленої сестрички. Ці абсолютно сторонні мені люди стали для мене рідними.Набагато рідніше кожного з моїх численних родичів, які тепер почали самі мені дзвонити і запрошувати в гості. Але мені цього не треба, вони для мене чужі люди. На їх запрошення я відповіла просто, щоб вони більше мене ніколи не турбували і взагалі забули про моє існування.

Може, звичайно, хто і засудить мене за це, може я не права. Але вони кинули мене в найважчий момент мого життя. А тепер вони мені теж не потрібні, як колись і я їм.Мої батьки пишаються мною, раді за мої успіхи, але всім цим я цілком і повністю зобов’язана тільки їм: це їхня заслуга, це вони мене поставили на ноги, подолавши стільки труднощів. Я їх дуже люблю. Спасибі їм величезне.