News 382 Media

Жив-був на світі людина, яка все своє життя працював, і гроші збирав. Коли справа доходила до фінансів, йому просто не було рівних в скупості.Він любив гроші понад усе на світі і незадовго до сmеpті сказав своїй дружині: «Коли я п0мpy, я хочу, щоб ти всі мої гроші поклала в домовину разом зі мною. Хочу забрати їх на той cвіт ».

Він повторював це до тих пір, поки не отримав обіцянку дружини зробити це.Настав день, і він п0 мер.На пox0p0нах чоловік лежав у тpynі, дружина сиділа поруч, вся в чорному, а поруч з нею сиділа найкраща подруга.Коли церемонія прощання була завершена і стали закривати кpiшkу тypnи, жінка встала і сказала:

«Почекайте хвилину!»В руках у неї була коробка з-під взуття. Вона підійшла і поклала кор0бку в tpуnу. Потім трynу закрили і відвезли.«Сподіваюся, ти не зійшла з розуму і не стала класти всі гроші з цим старим скнарою?» — запитала подруга.Жінка відповіла: «Так, я поклала гроші туди, як і обіцяла. Я — праведна християнка і не можу брехати. Я обіцяла, що покладу всі гроші в тyуnу разом з ним ».«Ти що, хочеш сказати, що все до останнього цента поклала в тrnну?» — здивувалася подруга. «Звичайно», — відповіла вdова, — «я зібрала всі гроші, поклала їх на свій рахунок, а йому виписала чек на всю суму».

З мамою і сестрою чоловіка ми живемо в одному селищі в різних будинках. І кожну весну у нас проблеми з гарячим водопостачанням: воду для нас гріє місцева колонія, а з відключенням опалення воду вони гріють тільки кілька годин на добу. У нас двоє дітей, і залежати від чужої волі нам набридло. Три роки тому ми поставили водонагрівач і почали радіти життю. Хоча радіти, в моєму випадку, голосно сказано.Анна Дмитрівна, мама чоловіка, і Ірина, його сестра, приходять до нас помитися в будь-який час дня і ночі. І не тільки помитися, а ще й випрати свої речі. Адже, зі слів Ганни Дмитрівни, пральна машина — зло: так і жере багато, за електрику платити замучить. Ми вже по-старому, ручками. Примовляє свекруха, приносячи черговий мішок з брудним одягом і собачими підстилками — адже тварини теж хочуть спати на чистому.

Те, що мої діти повинні ходити в ту ж ванну, де прали собачі приналежності — свекруху не хвилює.- Домашні у мене собачки, здорові. Що такого-то? — здивовано дивилася вона на мене після зауваження. Наші з чоловіком витрати за електроенергію, які значно зросли через водонагрівача, який працював цілодобово, Ганну Дмитрівну теж не хвилювали:-За те, щоб мама помилася, мій син може і заплатити!Перший рік з часу набуття водонагрівача, родички чоловіка приходили до нас кожен день.- На побачення йду, підготуватися треба. — радісно заявляла Ірина зі станком для гоління в руці і окупувала нашу ванну години на півтори. А так як окремо вони не приходили, тільки разом, то весь час, що Ірина займала ванну, я змушена була розважати мати чоловіка.

Мені це набридло і я вмовила чоловіка дати матері грошей на придбання свого водонагрівача. Думаєте, вони його купили? Ні! На ці гроші вони купили Ірині золоті сережки. А милися вони так само у нас. Ті кілька годин в день, коли з їх крана все-таки бігла гаряча вода, вони помитися не могли — ніколи. Чи не впускати? Непристойно. Вийшло б, що води шкода для НЕ чужих людей. Рахунок виставляти? Це, як мінімум, некрасиво. Та й з початку і до кінця опалювального сезону вони до нас не шастали, якщо тільки грошей зайняти.

Ще раз поговоривши з чоловіком, ми вже самі купили їм цей триклятий водонагрівач і оплатили його установку, за згодою свекрухи, зрозуміло. У травні відключили опалення. У перший же день відсутності гарячої води прийшла Ганна Дмитрівна. На подив — одна. На німе запитання в моїх очах, мені було сказано:- У нас немає зайвих грошей за електрику платити. А він всього за годину намотав стільки, скільки ми за день витрачаємо. — повідомила Анна Дмитрівна і, відсунувши мене з дороги, пішла в бік ванної.

Тут я вже не витримала. Та скільки можна? Я не стала кричати, просто запитала: «А чому ми повинні платити за спалену вами електрику?». Я обігнала свекруху, підперла собою двері у ванну і заявила:- Безкоштовна лазня і пральня закрилася. З сьогоднішнього дня година користування моєю ванною коштує 100 гривень. Або платіть, або йдіть додому. — сказано це було не з метою здерти грошей, а щоб жадібність свекрухи зробила правильний вибір і вона відстала від нашої гарячої води, тому що дістала — сил немає.

— Що ти сказала? Щоб я в домі мого сина гроші платила? Не бувати такому! — вона відштовхнула мене від дверей, зайшла у ванну і закрилася там. Я, не довго думаючи, закрила її зовні на шпінгалет і перекрила воду. Раз їй так подобається наша ванна — нехай сидить там, шкода чи що?Щоб не чути її крики, я включила голосніше музику. Відкрив її чоловік, який повернувся через півгодини. Свекруха з криками вискочила з ванної і покинула наш будинок; верещала, що ноги її більше у нас не буде. Два тижні від свекрухи ні слуху, ні духу. Я анітрохи не шкодую про свій вчинок. Шкодую про те, що не зробила так раніше.

— А куди шапку класти? — запитала Наташа Покласти, — автоматично поправила її Галина, здивовано дивлячись на сина.- Мама! — спробував захистити свою наречену син, але Наташа сказала:- А чо? Нехай твоя мамка мене поправляє! У мене ж діти, я повинна говорити правильно»Боже! Ложить, мамка, діти які діти?» — промайнуло в голові у Галини — коректора з багаторічним стажем.- Мама, Наташа в дитячому садку працює, — прояснив ситуацію син.»Дострибався догуляти ось і отримуй тепер. Які дівчинки були! Валина дочка — перекладач. Олина — старший бухгалтер», — думала Галя.Галина з чоловіком надавали синові повну свободу, І ось результат: сільська дівка окрутила хлопчика. «Ну нічого, гени і здоровий глузд візьмуть своє », — заспокоювала себе Галина.- Мам, а гречка де? — запитала Наташа у Галі через тиждень після весілля (жили вони спочатку у свекрухи).- Наташа, називай мене, будь ласка, по імені-по батькові — строго сказала Галя.- Добре, Галина Олександрівна, — зітхнула Наташа.А через місяць приїхала тітка Наташі, яка виростила її після смe рті матері (батька у Наташі ніколи не було).

Огірочків привезла, варення, сметанки довелося стіл накривати.- Заспівай, Натаха — попросила тітка, і Наташа заспівала.Дзвінкий, чистий голос вразив свекруха і кілька примирив її з тим, що відбувається.- Гаразд, їхати треба, сваха, — сказала тітка. — Права була Натаха: хороша ти, Галка, баба, хоч і інтелігентна! На весіллі-то і поговорити до ладу не встигли Свекруха, чекаючи, чим скінчиться весь цей безглуздий фарс, спостерігала за сімейним життям свого сина і з подивом бачила, як змінюється її хлопчик. Наташка з ним як з дитиною, а він і радий старатися: і по дому почав щось робити,і на дачу разом з сім’єю їздить, коли раніше тільки і чули від нього, що у нього інтелектуальна робота, а для господарських потреб є спеціально навчені фахівці. «Молодець, Наташка! — говорив свекор Галині. — Взяла нашого телепня в оборот»

І друзі, з якими раніше хитався бозна-де по барах, тепер приходили до них в будинок: Наташка стіл накриє, нагодує всіх, посидить з ними.»Нехай краще під нашим наглядом — пояснювала невістка свекрухи свої дії. — Хоча скоро йому не до друзів буде!» Наташа посміхнулася і погладила живіт.Ходила Наташка легко-свекруха раділа: в їх жіночому колективі яких тільки пристрастей про вагі тних не розповідали, а через дев’ять місяців народила дочку, потім через два роки сина.- Ну як там твоя селянка? — запитували у Галини на роботі.- Так нормальна дівчина, — сердито відповідала Галина, обурюючись себе за те, що, не розібравшись як слід,розповідала всім про неосвіченість невістки.
А так-то якщо подивитися? У Валі дочка досі принца чекає, у Олі — розлучилася давно, а наша — і мати відмінна, і господиня чудова, і на роботі цінують.

Чула Галина, коли онуків з саду забирала, як завідуюча говорила однією з матусь: «Наталії Петрівни група не гумова, всіх дітей до неї не встоїш!»А уколи жодна медсестра так не зробить, як Наташка: «Потерпи, Галінсанна, потерпи, миленька!»Але ж зовсім не боляче!Минуло п’ятнадцять років. На черговій річниці весілля сина раділи Галина зі свекром, дивлячись на сина з невісткою: внуки чудові, своя квартира, а відносини — як в перші роки шлюбу. І тітка Наталкина тут же, друзі сина, колеги Наташі.- Заспівай, дочка, — звернулася свекруха до Наташі.- Зараз разом заспіваємо. Золотий мій, ти нам музику включиш? — покликала вона чоловіка.- Заспіваймо, мама? — запитала вона у свекрухи.- Заспіваймо, дочка, — посміхнулася свекруха.

Між ними різниця в 3 хвилини, але народилися вони в різні роки … Двоє близнюків почали з’являтися на світ 31 грудня 2019 року. Старша, Габріела, народилася за 2 хвилини до Нового року, а молодша, Ріан, в першу хвилину 2020 року!

Жозені, саме так звуть маму двох гарних немовлят, відчула перейми ще десь в 10 вечора, і потрапила в лікарню близько 11 вечора. Оскільки в її віці, а їй 40 років, лікарі не хотіли ризикувати, то вирішили робити кесарів розтин! Близнята з’явилися на світ на кілька тижнів раніше, ніж планувалося, тому перші кілька днів вони перебували під пильним наглядом лікарів, хоча їх вага не була критичною.

Старша дочка важила майже 2,5 кілограма, а менша — 2,8 кілограма. Лікарі довго сміялися над тим, що близнюки народилися в різні роки і навіть святкували це в новорічну ніч! А сім’я зовсім не здивувалася такому повороту подій і повідомила, що крім проводу Старого року і зустрічі Нового у них з’явилося два чудових сімейних свята!

Влітку до Олени та Юрки приїхала свекруха, але не одна. Тут вийшов сюрприз, сестра Юри відправила з нею своїх доньок-Олю та Юлю. Потрібно ж мати нахабство так просто без попередження відправляти чужих дітей. Олена зовсім не ладнала з Юриною сестрою. І загалом вона збиралася влітку виїхати на море. -Так її з роботи не пустили, довелося хоч онучок із собою взяти, щоби відпочили діти. У вас тут не море, але хоч озеро поряд є. Дівчаток поселили в кімнату для гостей, де вони відразу почали стрибати на двомісному ліжку. Крик стояв весь день, а робити зауваження чужим дітям совість не дозволяла. Під час обіду Альона намагалася приготувати все найсмачніше та найнезвичайніше, щоб порадувати гостей. Свекруха їла із задоволенням, а ось дівчатка стали вередувати: -А це що таке? Я таке не їм, мама так не готує, – почала Юля. -Дуже смачно, спробуй, тітка Альона найкращий кухар, – відповіла свекруха -Фу ні, не буду -Ну І не їж.

Ніхто тебе не змушує, – не витримала Олена. Юла вибігла з-за столу і побігла до кімнати, демонстративно грюкнувши дверима. Альоні було прикро чути таке, адже всі в сім’ї знали, що вона вроджений кухар і дуже смачно готувала. Натомість друга сестра Оля з’їла все з великим апетитом. Але не лише свою порцію, вона також ум’яла за молодшу сестру. Минали дні, а їжі залишалося дедалі менше. Тоді доводилося заощаджувати. Альона варила супи на два дні, на обід овочі та зовсім трохи курки, солодкого майже не купували. Свекруха з онуками пішла гуляти до центру, пообіцяла зайти до магазину. А коли повернулася, то з пакета дістала: чіпси, цукерки, сухарики, шоколадки. Із цього обід не приготувати. -А нічого м’ясного чи рибного не взяли? З чого обід варити? – Запитала Альона -У вас м’ясо таке дороге, у нас у місті вдвічі дешевше.

От довелося до шашличної зайти, хоч там онучок погодувати. -А їхня мати вам гроші на їжу не залишила? -Так у неї своїх турбот вистачає, я не стала турбувати цим питанням Тут терпіння Олени добігло кінця. І вона зателефонувала сестрі чоловіка: -Кате, май совість, твоя мати на останні гроші намагається утримувати двох твоїх доньок, ти б хоч на їжу гроші відправила -Олено, що ти дзвониш взагалі? Я на роботі. Загалом я дітей відправила з власною бабусею до свого брата, який сам непогано заробляє. Мама сказала, що турбуватися нема про що. Все, не заважай мені. Свекруха з онуками поїхали раніше, мабуть місцева їжа перестала їм подобається. Коли дівчатка повернулися додому, то Катя зателефонувала до Альони: -Не знала я, що ти на стільки скупа. Діти приїхали одні шкіра та кістки. Тож важко було їх нормально годувати? Після цього племінниці більше не з’являлися вдома у тітки Олени та дядька Юри.

Мої батьки завжди виховували мене так, що старших треба поважати, а моя бабуся завжди вчила мене, що коли я вийду заміж, то мене якщо не з любов’ю, то з величезною повагою і вдячністю ставитися до мами чоловіка. Так що я була налаштована саме так і поступати.Сім років тому я вийшла заміж, але склалося все зовсім не так, як я думала, і далеко не з моєї вини. Спочатку відносини зі свекрухою були натягнуті, але терпимі. Ми з чоловіком після весілля оселилися на орендованій квартирі, в цей час мої батьки будували нам будинок. Не скажу, щоб свекруха так часто бувала в гостях, але бувала влучно — кожен раз вона знаходила, за що мені можна було б зробити зауваження, і говорила це не тільки мені, але і моєму чоловікові.Я десь з рік терпіла і мовчала, закривала очі, але поведінка Олени Дмитрівни було просто неприпустимим. Вона могла собі дозволити перевірити пальцем пил на меблях, задирали тюль і перевіряли ступінь поливу вазонів, по кутах шукала павутину, а на кухні (коли подавався обід) перевіряла посуд на чистоту.

І це при тому, що господинею я була хорошою, мене виховала мама, у якої в будинку, як в музеї. Я від мами, звичайно, відстаю, але моя свекруха відстає на багато далі. Перед кожними вихідними я ретельно прибираю, знаю, мами прийдуть в будь-який час. Перший час з чоловіком було важко: він не розумів, навіщо складати в шафу одяг, якщо завтра або післязавтра її можна надіти; і тим більше не розумів, навіщо щосуботи мити підлогу; перший раз він взагалі здивувався, що підлогу миється: завжди думав, що потрібно тільки пилососити.Мої батьки зробили все для того, щоб ми швидше вселилися у власний будинок. Ми переселилися і свекруха стала у нас частим гостем. До звичних перевірок будинку додалися ще й клумби з городом. Нещодавно я прийшла додому і побачила, що вона риється в моїй пралки зі словами: «Та я так — просто подивилася».

Мені не подобається, що вона взута може пройти в спальню, а у мене дитина по підлозі повзає. У моєї свекрухи у будинку дуже не прибрано, ну дуже. Сісти ніде, все завалено одягом, на столі в кухні місця немає для чашки, пройти ніде, так як всі крупи на підлозі біля газової плити: тут і цукор, і борошно, і все по підлозі, і хліб на підлозі біля столу. І при цьому всьому вона приходить до мене, щоб вказати мені, що не так.На свята зібралися: мої батьки, свекруха, так би мовити, в сімейному колі. За столом Олена Дмитрівна почала обговорювати, що ми неправильно спланували будинок — зал можна було зробити менше, а кухню більше. Потім почала обговорювати страви. На столі були голубці з квашеної капусти, так свекруха сказала, що я неправильно їх зробила, тому що до них повинні входити цілі шматочки м’яса, а я додала фарш.Моя мама глянула на мене, побачила, що я більше не витримую, і покликала мене на кухню робити чай.- Доню, не звертай уваги, — порадила мені мама. — Вона стара жінка, ти її вже не зміниш, а от стосунки з чоловіком можеш зіпсувати.Я повернулася за стіл, почастувала чоловіка чаєм і пообіцяла, що наступного разу зроблю голубці по її рецептом.

Одного разу він збирався на дуже важливу конференцію в інше місто, де його повинні були нагородити премією в галузі медичних досліджень. Він дуже хвилювався, бо на цій конференції повинні були оцінити його багаторічні труди. Однак, через дві години після того, як літак злетів, сталася аварійна посадка в найближчому аеропорту через якісь технічні неполадки. Лікар боявся не встигнути, тому орендував машину і поїхав в місто, де повинна була проходити конференція. Однак, незабаром після того, як він поїхав, погода зіпсувалася і почався сильний шторм. Через сильний дощ він загорнув не туди і заблукав.

Після двох годин безрезультатної їзди він зрозумів, що загубився. Він відчував себе голодним і жахливо втомленим, тому вирішив пошукати, де б зупинитися. Через деякий час він, нарешті, натрапив на маленький старий будинок. Зневірившись, він вийшов з машини і постукав у двері. Двері відчинила красива жінка. Він привітав її і попросив скористатися телефоном. Однак, жінка сказала йому, що у неї немає телефону, але він може зайти і почекати, поки погода не покращиться. Голодний, мокрий і втомлений лікар прийняв її люб’язну пропозицію і увійшов. Дама дала йому гарячий чай і їжу. Леді сказала, що він може приєднатися до її молитві. Але доктор Марк посміхнувся і сказав, що він вірить тільки в працьовитість і відмовився.

Сидячи за столом і попиваючи чай, він спостерігав за жінкою в тьмяному світлі свічок, як вона молилася поруч з дитячим ліжечком. Лікар розумів, що жінка потребує допомоги, тому, коли вона закінчила молитися, запитав її, чого саме вона хоче від Бога і невже вона думає, що Бог коли-небудь почує її благання. А потім він запитав про маленьку дитину в ліжечку, біля якого вона молилася. Леді сумно посміхнулася і сказала, що дитина в ліжечку — це її син, який страждає від рідкісного типу раку і є тільки один лікар — його звуть Марк-який може вилікувати його, але у неї немає грошей, щоб дозволити собі його, крім того, Марк живе в іншому місті.

Вона сказала, що Бог досі не відповів на її молитву, але вона знає, що він допоможе їй і нічого не зломить її віру. Ошелешений і втративший дар мови Марк просто розплакався. Він прошепотів » Бог великий » і згадав все, що з ним сьогодні відбулося: несправність в літаку, проливний дощ, через який він збився зі шляху — і все це сталося через те, що Бог не просто відповів на її молитву, а й дав йому шанс вийти з матеріального світу і допомогти бідним нещасним людям, у яких немає нічого, крім молитви. Завжди будьте готові зробити те, що Бог приготував для вас. Не буває випадковостей у житті.

Мамин рідний брат, мій дядько Степан, вже багато років, як залишився без дружини. Тітка Ярина була хорошою людиною, але, на жаль пішла рано.У дядька Степана є син. Влітку він привів невістку в хату, сказав, що будуть грати весілля. Дядько вже на пенсії, грошей, особливо, відкладених не було. Одним словом, до того, що син одружується, він був не готовий.Мамин брат — дуже добра людина і йому було не зручно, що нічого не може подарувати синові. Тоді він вирішив, що оформить зараз будинок на сина, зробить дарчу, це і буде подарунок. Щоб молоді могли спокійно жити, робити ремонти і вже сьогодні знали, що це їхній двір.

Ми з мамою довго вмовляли її брата не робити цього, адже син і так у нього один і все, що дядько Степан має, після того, як його не стане, залишиться синові. Мама говорила, що позичить йому гроші, які він і подарує на весілля, а буде віддавати частинами, коли зможе.Але самі розумієте, стару людину переконати непросто, особливо, що стосується дітей. І вже на наступний день він пішов до нотаріуса.

А через годину вже повернувся, по дорозі зайшов до мами. Став просити, щоб позичила гроші, він передумав. Виявляється, нотаріус запитав старого, чи є у нього у дворі хлів, або гараж. Якщо є, то щоб він зробив там, поки ще може, віконечко, бо життя може скластися так, що він там проведе свою старість. І нотаріус розповів дядькові Степану приклади з життя. Ми з мамою дуже здивувалися, що чужа людина так швидко переконав її брата, а нас він зовсім слухатися не хотів. Мама братові позичила гроші, як і обіцяла. Віримо, що вони добре будуть жити з сином і невісткою в одній хаті, але мама тепер буде спокійна за брата, що у нього є своє житло на старості років.

«Хлопчику, я не знала, що це було кохання …»Шибайголова. Красунчик … як тільки не називали Віталика в селі! Син агронома і медички. Самотній. Бажаний кавалер для кожної дівчини. З наукою Віталік не дружив. Батько не раз брався за ремінь, щоб синові вставити мозок. Мати ставала на захист.Однокласниці недолюблювали хлопця. Що красивий і багатий. За косички смикав. Зверхньо дивився на всіх.. Софійка не хотіла залишати містечко. Тут друзі, школа. Але вона з матір’ю змушена перебратися до бабусі в село. У батька скоро буде нова сім’я. А Софійка представляла нову школу, яка від бабусиного будинку аж за шість кілометрів.- У нас новенька! З міста!Для 9 «А» це була надзвичайна подія.- І зовсім не з міста, — хмикали учні з 9 «б». — Її з матір’ю батько з дому вигнав. А в бабці хатинка на курячих ніжках. У місті її мама мала хорошу роботу, а тепер в поліклініці підлогу миє.- Казки закінчуються добре. А хатинка на курячих ніжках — з казки, — не здавалися «опоненти» з 9 «А».Школярів із сусідніх сіл возив до школи сільський автобус. Коли він псувався — і назад добиралися пішки.

— Софія, тебе підвезти?- Віталік? Якщо тобі не важко…Софія вмостилася на багажнику. Вони обганяли учнів з 9 «А» і «Б», які відкривали роти від подиву. Хлопці питали Віталіка:- Тобі подобається та цяця?- У неї є ім’я Я її просто підвіз.У присутності Софії Віталік не говорив дурниць. Підвозив додому, коли не було автобуса. І ніколи не пропонував дружби.Перший букет на лавці, що стояла у дворі, знайшла восени бабуся, тому що прокидалася дуже рано.- Сонечко, тобі якийсь залицяльник оберемок айстр на лавці залишив.А Софія не могла зрозуміти, хто ж цей дивак. Аж до морозів з’являлися на лавці квіти. Але побачити, хто внучці букети носить, бабусі не вдалосяНавесні квіти знову з’явилися…. На випускному Віталик все запрошував Софію до танцю.- Що він в ній знайшов? — червонів від злості Віталіка батько. — Запал на ту бедосю. Я йому вдома покажу! Тепер я зрозумів, хто все квіти у нас і у сусідів зірвав. Ну ну!Після випускного батько добряче відлупцював вже дорослого сина. Аж сусіди чули крики.- Я все одно люблю Софію! — вигукував хлопець.

— Заб’ю! — крикнув батько Мрії Софії бігли до великого міста. Отримавши атестат, дівчина поїхала з села.- Як ваша Софійка? — запитували односельці матір і бабусю.- Добре, — відповідали ті.А Софії було по-різному. Спочатку в місті відчувала себе самотньою серед сотень тисяч людей. Однак дала собі раду. Навчання, робота, друзі, любов потім купила невелику квартиру для матері і бабки в містечку, де народилася. Сама ж з чоловіком, який з перспективного в минулому інженера став заможним бізнесменом, жила у великому місті. Виховували двох синів.У селі Софія була, здавалося, вічність. А сини просили показати сільську «романтику».Софія любила великі «чоловічі» машини. Тому коли їхала по сільській дорозі, місцеві з інтересом споглядали.Зупинилися біля будинку материнської подруги. Тітка Настенька сплеснула від радості в долоні:

— Сонечка, красуня моя … О, йдуть мої внуки. Наталя, Саша! Тітка Софія приїхала в гості. З хлопцями.Наталя з Сашком показували Софіїним синам село. А тітка Настенька розповідала-розпитувала про всіх і вся.- Як живуть мої однокласники? Де вони? — поцікавилася Софія.- Люба Олешкові в райцентрі в школі працює. Надя на заробітках. Олег Назарко спився. Немає ради з тієї горілкою! Михайло Панасів господарює. Вітька — агроном. Ні вже колишнього гонору. І краси не залишилося. Біда не робить людину хорошим.- Ви про Віталіка?- Витькой його тепер звуть. Я, Софійка, таємницю тобі відкрию. Якось Вітька орав мені город своїм трактором. Як закінчив роботу, запросила в будинок на обід. Від випивки відмовився. Він зовсім не п’є. Він і зізнався: тебе одну ще зі школи любить. Скільки років пройшло, а не може забути. Батько вибирав йому пару з заможних. Змусив Вітьку одружитися. Живуть, наче чужі. Мають дівчаток-близнят. Вони — його розрада. Одну з дівчаток Софійкою назвав.

А ще розповів, як батько його відлупцював через тебе. І про квіти, які на лавці клав. І про те, яким щасливим був, коли ламався сільський автобус, тому що міг тебе додому підвезти … Біда у Вітька — дружина захворіла. Операція потрібна, а грошей немає. Вітька всім допомагає, хто просить, копійку до копійки тисне. Лікарі кваплять з операцією. Батьків Вітька вже поховав. Я так думаю: батько, Царство йому небесне, життя Вітька перепсував. А може, так воно повинно було бути … Досить про сумне. Я рада, що у тебе все добре, сонечко .Подушки тітки були м’якими і пахли дитинством. Але Софія не могла заснути: не йшов з голови Вітька. Вона й не здогадувалася, що цей шибайголова був у неї закоханий.Вранці Софія попросила тітку покликати Вітьку. Випровадила дітей на риболовлю, а сама думала, що повинна сказати колишньому однокласникову. Тобто, знала, що повинна сказати, але не знала як.Посивілий і постарілий Вітька стомлено ступав поруч з тіткою Настею. «Господи, нам же тільки сорок п’ятий рік, — подумки мовилаСофія. — Не впізнала б …»Пішла назустріч. Вітька зупинився, знітився.- Привіт, — заговорила першою. — Стільки років не бачилися!- Ти не змінилася, — Вітька переминався з ноги на ногу.

— Маю до тебе розмову, — сказала Софія. — Тітка Настенька все мені розповіла Спасибі за квіти. Це було було так красиво! І за твої почуття дякую. Хотіла б допомогти тобі, точніше, твоєї дружини. Я можу оплатити їй операцію.- Ти ж не знаєш її.- Зате я знаю тебе, Віть. Віталік.- Не знаю, не знаю .Ех, яким дурнем я був, що слухав батька ?!
— Чи не дорікай себе в тому, чого вже не повернеш. Дружину твою потрібно рятувати. Аби дочки не втратили маму.
— Я все поверну тобі, Софійка. Я зароблю Коли Вітька пішов, Софія тихенько мовила слідом:- Хлопчику, я не знала, що це було кохання Що ти так уміввмієш любити .»Якщо маєш час, приїжджай до мене.Яблука вродили. І ті сливи, що ти любиш, — писала в листі до Софії тітка Настя. — Все без« хімії ». Вітькова дружина одужує після операції. А село гуде. Люди не можуть зрозуміти, що ти добро зробила. Вітька повеселішав. Допомагає мені. Плату бративідмовляється. Обіцяв нову лаву поставити. Каже: коли внучці хлопці захочуть квіти принести, нікуди їх покласти. Хіба що на сходи біля ганку. Але гуси з’їдять. Вони ж ночують на дворі з весни і до пізньої осені

Сьогодні Віталію знову наснилося те далеке і таке прекрасне його дитинство … де тільки він, улюблений синочок, та мама. Немов йдуть вони з мамою по вулиці, по обидва боки якої — різноманітні лавки з яскравими вітринами. У одній з вітрин шестирічний Віталік зупиняється, як вкопаний. Він очам своїм не вірить: величезна машинка, про яку мріяв ще з весни, коли сусід Володька вийшов з такою ж на вулицю і гордо заявив: «Бачили ?! Це мені мама з татом подарували на День народження! » Віталік зачаровано розглядав машинку. Яка краса! У нього теж скоро День народження, але мама, напевно, йому таку не купить … Добре Володьці, у нього є і мама, і тато. Обидва працюють в крамницях, тому на столі завжди повно всякої смакоти, а Володька має такі іграшки, які забажає …

У Віталіка є тільки мама … вірніше, був і тато, але хлопчик його ніколи не бачив. Він пішов з сім’ї ще до народження сина, тому виховувала Віталика мама сама. Вона працювала, але її зарплати вистачало не на все. Наприклад, новими іграшками Віталік часто похвалитися не міг. Та він і не переживав. Незважаючи на зовсім юний вік, хлопчик розумів, що мамі важко. А сьогодні він не стерпів: занадто близько була його мрія. «Мам, купи мені цю машинку, — благав Віталік. У мене ж скоро День народження. Ну будь ласка …» — в очках заблищали сльози. Мама здивувалася: вперше Віталік зажадав таку дорогу іграшку і вперше так просив … Вранці Віталіку зовсім не хотілося прокидатися. Що з того, що сьогодні День народження? Мама, як завжди, спече торт, прийдуть Володька і ще кілька хлопчиків, але заповітної машинки не буде …

Раптом двері відчинилися і зайшла мама … Вона тримала в руках ту саму — бажану — машинку: «З Днем Народження, синочок!» Віталіку здалося, що він — найщасливіший хлопчик на світі. Лише через кілька років він дізнався про те, що на ту машинку мама витратила всі гроші, які півроку складала на нове пальто … … Далі сон переніс Віталія на кілька років пізніше. Він лежить в лікарні, а над його ліжком схилилася стривожена мама. Віталіку тільки що зробили складну операцію, і мама сидить біля нього як днем, так і вночі. Варто йому лише поворухнутися, і вона миттю біля нього: «Що, синку? Щось болить? Може, в туалет хочеш? » Мамині очі, завжди зеленувато-карі, зараз аж почорніли від сліз і тривоги. На щастя, все обійшлося . Незабаром Віталіка виписали з лікарні, і життя знову увійшло в свою колію. Дивний сон перервала забившася у вікно пташка. Віталій прокинувся і не міг ніяк збагнути, де він, в якому часі. Маленьке створіння билося крильми в закрите скло, а потім раптом кудись зникло.

Віталій нервово запалив сигарету … І тут до нього дійшло: напевно, з мамою щось трапилося. Недарма ж цей дивний сон і пташка у вікні … Віталій похапцем зазбирався. Треба бігти, просити вибачення у мами. Може, ще не пізно … Він шість років не був у цьому будинку. З тих пір, як дружина Сонька заявила: «Вибирай: або я, або твоя стара». Сонька з першого ж дня знайомства зненавиділа свекруху. Вона ніяк не могла пробачити тих м’яких материнських настанов: їй все здавалося, що свекруха хоче принизити її перед чоловіком. Що ж, по собі і інших судиш … Віталій тоді вибрав Соньку. Був шалено закоханий і не звертав уваги на знову почорнілі від сліз і горя мамині очі … Вже рік, як Сонька виїхала в світ за черговим «коханим», а Віталій все не наважувався піти до мами: жахливо соромно було. Але сьогодні він втік, забувши надіти куртку, не чуючи холодного вітру, який пробирав до кісток. В голові була одна думка: тільки б з мамою було все добре … Сірий під’їзд зустрів його вибитими вікнами і нецензурними написами на стінах. Все було, як і шість років тому. Ось тільки мама чомусь не відкривала миттєво, як тоді.

Віталій нетерпляче раз у раз натискав на дзвінок. Відчинилися двері, правда, сусідські. «А, прийшов …», — дядько Іван, посоловілими вже від ранкового похмілля, очима зміряв Віталія. — Немає тут твоєї мами … ». Віталій відчув, що земля почала кудись тікати з-під ніг .. «Де ж вона? », — тихо запитав. «У лікарні, — відповів дядько Іван. — Кожен день тебе чекала. То біля вікна сиділа, як постамент, то на балконі стояла. Все виглядала — чи не йде її Віталик. А ти … Тьху! » — дядько Іван смачно сплюнув Віталію під ноги і зачинив перед ним двері. На ногах, які чомусь стали як ватяні, Віталій побрів в лікарню. Серце стискало недобре передчуття. У реєстратурі йому повідомили, що мама померла сьогодні вранці. Її хотіли поховати, як особу без певного місця проживання: жінка жила одна, коли її забирали в лікарню, ніхто її не відвідував. Хоча хвора щодня твердила, що має сина, що він ось-ось прийде, до її слів особливо ніхто не прислухався: скільки їх таких, що мають дітей, родичів, вмирають в лікарнях самотніми і нікому навіть свічку поставити за упокій душі …

Немов автомат, Віталій підписував папери; забрав тіло додому, поховав маму, скликав найближчих сусідів на поминки. Ті вже його не докоряли, тому що бачили, як страждає бідолаха: обличчя посіріло, не їсть, не п’є … Після похорону для Віталія життя як ніби закінчилося. Важка провина не давала йому спокою … Він почав все частіше випивати. У колись чистій і акуратній квартирі (за п’ять років життя з Сонькою навчився і прати, і прибирати, і прасувати сам) панував жахливий безлад, а сам Віталій перетворився на справжнього клошара. Одного ранку він брів, як завжди, до будки, де продавали пиво. Грошей не було (з роботи Віталія давно вигнали), тому чекав, сподіваючись, що хтось із завсідників НЕ доп’є, і на дні ще залишиться трохи «цілющого еліксиру».

Зайнятий своїми думками, не відчув, як вийшов на проїжджу частину. Здалеку наближався автомобіль, проте Віталій і його не бачив … раптом в обличчя Віталію вдарилася маленька сіра пташка. Від несподіванки той упав, скотився в придорожній рів і від страху втратив свідомість. За секунду зовсім поруч промайнула машина … Отямився Віталій в лікарні. Сліпуче-білі стіни нагадали той час, коли лежав після важкої операції, а мама постійно була поруч. На цей раз мами не було … Над Віталієм схилився молодий лікар: «Ну, мужик, ти народився в сорочці. Якби не впав чомусь в рів, лежати б тобі сьогодні на кладовищі … а так обійшовся струсом мозку. Закінчував б ти пити, чоловіче … » Віталій помовчав, а потім тихо запитав: «Доктор, а у вас мама є?» «Є», — здивувався той. «Бережіть її. Пам’ятайте, що дорожче, ніж мама, на землі немає нікого … » Здивований лікар вийшов з палати. А Віталій прошепотів: «Спасибі тобі, мамо … і прости мене, будь ласка …»