Віра сиділа на кухні і вечеряла. «Завтра на роботу, — думала вона, — п’ятниця, слава Богу, тиждень пройшов! » Вона прибрала посуд і пішла готуватися до сну. Лежачи в ліжку, вона згадувала своє дитинство і юність. У свої тридцять дев’ять років вона все ще була одна . Все думала, що спочатку треба стати незалежною і забезпечити себе, а вже потім створювати сім’ю. Тільки ось це «потім» ніяк не закінчувалося. п’ятниця була для неї єдиним святом, після закінчення якого незмінно наступала гіркоту самотності. Всі подруги Віри вже давно були дружинами і матерями. Стабільно скаржилися на чоловіків і неслухняних дітей і постійно примовляли: — Віра, одна ти у нас щаслива, тобі ніхто нерви не терплять! Стандартне ранок на роботі і звичне підсумкова нарада. Кінець дня. Віра сіла за кермо і поїхала в невеликий ресторанчик, зустрічатися з однокласницями Катею і Раїсою. — Привіт, дівчата, — сідаючи за столик, втомленим голосом, сказала вона, — як пройшов тиждень? Катя опустила погляд і сказала: — Привіт, дорога! Бувало й краще, а у тебе як? — Швидко, — ледь помітно посміхнувшись, сказала Віра, — навіть швидше, ніж попередня! Раїса прийшла останньою. Вона була напружена, так що перше, що вона зробила, попросила офіціанта принести води. Вона видихнула і сказала:
— Ось тепер всім привіт! Подруги переглянулись. — Що трапилося? — не витримала Катя, — що з тобою? -А, так, нічого, — відмахнулася Раїса, — здається, ми з Андрієм знову розлучаємося! — Знову, — здивувалася Віра, — у вас же троє дітей? — А це хіба кого-то зупиняло, — хмикнула Катя, — ти як з Місяця звалилася, Віра! Раїса допила свій напій і сказала: — Класика жанру, дівчата! Андрій і няня! Що тут ще сказати? Завжди я говорила і буду говорити, що чужої людини в домі не повинно бути, але як все встигнути одній, та ще при моїй роботі? Ось я і погодилася на помічницю, ну і вона мені «допомогла», очевидно, не один місяць намагалася. Вона закрила руками обличчя і заплакала. — Рая, — обережно звернулася до неї Віра, — зате у тебе діти є і ти не одна, як я! Повисла пауза, Раїса підняла очі на подругу і сказала: — Ага, зате тепер я мати-одиначка, тато наш це, іншу собі знайшов. Раніше, все на мені було, а тепер як? Катя теж попросила офіціанта принести їй що-небудь міцніше, потім підморгнула Вірі і сказала: — А ти нас, як завжди, додому повезеш!
Віра подивилася на них і відчула себе зайвою. Вона замовкла, а вони, як їй здалося, навіть не помітили, що вона вийшла з розмови. Вона слухала їх і думала: » Навіщо я сюди приїжджаю щоп’ятниці, навіщо слухаю всю цю маячню? Це не перша зрада Андрія і не останнє. Якщо він так постійно веде себе його треба або прийняти таким, яким він є, або просто йти від нього. Навіщо жити в такому стресі? Ще й обов’язки у мене перед ними є, виявляється, — вони розслабляються, а я їх розвозити повинен! Таксі ж є ?! Якийсь споживацьке ставлення виходить ». Вірі раптом різко захотілося піти. Вона дістала гаманець, виклала на стіл гроші, вибачилася перед подругами, на ходу придумавши щось, і швидко вийшла з ресторану. Осінній вечір був прекрасний, додому не хотілося і вона вирішила прогулятися по проспекту. Віра йшла така спантеличена вся в собі і своїх думках, що не помітила що йде парочка похилого віку. Порівнявшись з Вірою, вони звернулися до неї: — Дівчина, вибачте, з вами все добре? — Ага, — розгублено відповіла вона, — що? — Ми просто з Марією прогулюється, — ввічливо пояснив дідусь, — і вона мені каже, що дивись мовляв, у жінки щось трапилося, ось ми і вирішили уточнити, чи всі з вами добре? Віра оніміла. «Це в якому ж стані я зараз, — промайнуло у неї в голові, — що мене навіть перехожі зупиняють? »
— Мене Петро звуть, — продовжив чоловік, — а це Маша — кохання всього мого життя! — Доброго дня, дорога, — ласкаво промовила Марія, — чому ви так засмучені? Віра видихнула і сказала: — Знаєте, все навколо скаржаться на життя! У цій подруги чоловік гуляє постійно, в іншої подруги діти неслухняні, а я самотня … Її голос обірвався, грудку підступив до горла, сльози покотилися по щоках. Сама від себе не чекаючи, вона абсолютно чужим людям висловила все те, що таким важким тягарем лежало у неї на душі. Петро і Марія відвели її в сторону. — Дістань хустку, Марія, — попросив Петро, — дай дівчині. Марія дістала носову хусточку і простягнула Вірі. Заспокоївшись, вона вимовила: — Вибачте мене, будь ласка, я не спеціально зірвалася, так вийшло. І я не представилася, мене Віра звуть. Марія погладила її по плечу і сказала: — Те, що ви зараз розплакалася, це нормально але. Вам просто стало страшно від того, що ви не розумієте, де шукати своє щастя, адже так? У Віри виникло враження, що десь в її голові, хтось рідний і дуже близький, про існування якого вона дізналася тільки що, раптом взяв і включив світло! Стало так ясно і так видно, що вона посміхнулася.
Петро взяв Марію за руку і сказав: -Ви весь час чогось чекаєте, на щось сподіваєтеся, роздумуєте, аналізуєте, по суті, ускладнюєте все. А істина полягає в тому, що щастя не треба шукати, його треба собі дозволити! І як тільки ви в це повірите всією своєю душею і всім своїм добрим серцем, у вашому житті почнуть відбуватися дива! Обіцяйте нам, що ви хоча б спробуєте це зробити! Віра стояла і дивилася на цю закохану пару. Вона заспокоїлася, обняла Петра, потім Марію і сказала: — Я хочу вам подякувати від щирого серця за те, що ви зустрілися на моєму шляху. Я вам обіцяю, що я спробую так жити. Не можу висловити словами ту вдячність, яку я відчуваю зараз, але я знаю точно, що випадковостей у цьому світі не буває. Здоров’я вам і щастя! Віра пішла далі, а парочка ще довго дивилася їй услід і, коли вона обернулася, вони помахали їй рукою. У суботу вранці Віра подивилася інакше на своє життя.
Вона поставилася до побутових проблем, як до гри. Вперше з радістю сходила в магазин. Прибрала в квартирі не з почуття обов’язку або розуміння, що так «потрібно», а для себе. Переставили меблі в вітальні і задоволена влаштувалася перед телевізором. Задзвонив телефон, номер був не з її телефонної книги, незважаючи на це, вона відповіла: — Слухаю, добрий вечір! — Ого, — здивовано відповів чоловічий голос, — а я ось Віктору Сергійовичу дзвоню, мабуть, помилився, вибачте мене! — Ніколи тут не було такого, — засміялася Віра, — але, якщо раптом з’явиться, я вам зателефоную. Незнайомий чоловік розсміявся і поклав трубку. А далі почалося листування. В результаті якого з’ясувалося, що незнайомця звати Ігор. Через добу він подзвонив і запросив Віру на вечерю. І ця вечеря змінив усе її життя! Дозвольте і ви собі щастя!
