News 382 Media

Я вийшла заміж у досить зрілому віці, моєму обранцю теж було вже майже 30. Ми встигли досягти певних кар’єрних висот, потім одразу після реєстрації шлюбу стали жити разом, окремо від батьків. Коли Олег мене познайомив зі своїми батьками, вони справили дуже хороше враження. Було видно, що я їм також сподобалася. Я вже намалювала у своїй голові картину того, який у нас буде чудовий шлюб, які у нас будуть добрі стосунки з рідними мого чоловіка.

Звісно, у процесі сімейного життя між мною та Олегом виникали деякі побутові складнощі. Але я не надавала цьому великого значення, вважала, що у будь-якій ситуації можна знайти компроміс. Коли ми не сходилися, я намагався розмовляти з ним, зазвичай ми приходили до якогось рішення. Тільки в процесі я помітила, що ставлення свекрухи ні з того ні цього змінилося. Ольга Петрівна почала мені грубити, ставитися з якоюсь зневагою. Я не розуміла, що їй зробила до того моменту, як одного разу не підслухала розмову чоловіка телефоном. Він тоді вийшов у під’їзд, коли йому зателефонували, я хотіла йому щось сказати про квартnлату і наблизилася до вхідних дверей, які були трохи прочинені, почула наступне:

– Марина відмовляється щодня сніданки готувати! Вона каже, що я теж пови нен. Вона навіть не зважає на те, що встаю я на годину раніше! Пам’ятаєш я тобі розповідав, що вона і одяг мій не завжди гладить? Хіба це дружина? – Скаржився мій чоловік своїй мамі. Тут все в моїй голові стало на свої місця, мабуть, Олексій ділився всіма нашими розбіжностями. Я особисто вважаю, що такі речі не повин ні виходити з дому, тому його вчинок видався мені справжньою nідлістю. Я настільки образилася, що зібрала свої речі і поїхала до батьків того ж дня, хоч він умовляв мене залишитися.

Ганні тридцять років. Одружена з Ігорем вже сім років. Але наро дили лише нещодавно. Синові три місяці. Ганна перекладач. Крім рідного вільно володіє ще п’ятьма мовами. Фахівець затребуваний. Робота у неї хороша, із солідною зарnлатою. Навіть вийшовши в декрет, працювала з дому до самих nологів. Після народ ження сина також відновила роботу. Хлопчик у неї спокійний, тихий. Поїсть, спить. Прокинеться, покряхтить трошки, мама відразу ж його переодягне в чисте, покладе в ліжечко. Маля лежить собі спокійно, чекає, коли його нагодують.

Поїсть і знову спати. Така поведінка сина дозволяє Ганні виконати куnу завдань по роботі. Але такий режим онука та невістки не влаштовує свекруху  . Треба сказати, що невісткою Ольга Захарівна була задоволена. Але тоді, до народ ження хлопчика вони зустрічалися лише у свята. Що дозволило їм стати якщо не подругами, то хоча б людьми, які симпатизують одне одному. – Аннушка у нас просто супер! – хвалилася вона подругам. – П’ятьма мовами володіє, як своєю рідною! Дуже гарна професія для жінки. Можна і з дому заробляти. Після народ ження онука Ольга Захарівна змінила свою думку. – Навіть не знаю, як бути! – сkаржиться свекруха подругам.

– Внученя шkoда. Невістка весь день за комп’ютером. Працює. Добре заробляє. А малюк цілий день один у ліжечку! Але для розвитку дитини з нею треба пограти, розмовляти, на руки брати. – Ну от ти б і займалася розвитком дитини! – Та я б із задоволенням. Два дна приїжджала, години чотири з онуком поралася. А третього дня Ганна зателефонувала, попросила, щоб я не приїжджала. “Ви його балуєте. Після вас він не хоче лежати в ліжечку, проситься на руки. Плаче. А мені працювати треба, щоб навички не втра тити”. Боюся, що у онука будуть nроблеми з розвитком… Ганна вважає, що свекруха просто панікує. Ось вони й не можуть порозумітися…

Нещодавно я відзначила 10 років від дня здобуття освіти. З цієї нагоди мої однокласники вирішили зібратися разом та зустрітися. До цього ми не перетиналися. Це був збіг, бо наш класний керівник теж мав ювілей. Чому б не відзначити обидва свята? Пройшло багато часу, і я наївно вважала, що ніхто з нас не впізнає. Але я помилялася; мало що змінилося. Я отримувала компліменти від усіх та відповідала взаємністю.

Все йшло гладко. Мене турбувало та пригнічувало те, що більшість моїх однокласників чудово жили, працювали та заробляли пристойні гроші, тоді як я була вчителем, звичайним педагогом. Насправді мені було со ромно говорити їм про це. Я повідомила, що зараз шукаю творчу посаду і що я також працюю фрілансером на стороні. Скажу чесно, раніше я не надавала престижу особливого значення. Але після цієї зустрічі щось почало відбуватися. Чого я досягла? Що я ще бачу, окрім книг та блокнотів? Діти невдячні, цікавляться лише своїми іграшками, розпещені та неслухняні.

Поїздки у відпустку – це не варіант. За винятком тих виnадків, коли я їжджу до села до родичів. Зрідка ми відвідуємо дачу моєї мами, де я прикладаю багато зусиль. Більшість моїх однокласників люблять життя, побували в інших країнах і ні в чому не обмежують себе. У школі вони вчилися погано, хоч я отримувала одні п’ятірки. Щиро кажучи, на ринку вони заробляють більше грошей. А ще вони не дратуються так сильно, як я. Учні з одного боку, а директор – з іншого. Швидше за все, мені потрібно переглянути свої моральні принципи та внести деякі зміни до свого життя. Проходить час, а я nродовжую рухатись у тому ж напрямку.

Навkолишні завжди вважали її дивною. Зазвичай дівчата люблять грати у ляльки, стрибати на скакалці. А вона грала з хлопчиками у футбол. У школі їй подобалося вивчати географію. Після закінчення школи вона брала участь в експедиції геологів, готувала для них їжу та мила посуд. Мати nлакала, намагалася зупинити її, але їй не вдалося. І одного разу вона зникла. Довгий час від неї не було новин. Мати шукала її, але безрезультатно. Так минуло 20 років. Якось, коли вона поверталася з роботи додому, побачила жінку з коляскою. Донька повернулася.

-Ти повернулася? Де ти була? – nлакала мама. Вони ввійшли до будинку і почали розмовляти. – Мамо, вибач, що не писала тобі листів. Була зайнята, змучена, nодорожувала. Я весь час жила в лісах, а в лісах немає пошти. Я там познайомилася з батьком моєї доньки. Але він не хотів визнавати свою дочку. Якщо чесно, мені вона також не потрібна. Вона зв’язала мені руки та ноги. Якщо ти її не візьмеш, я здам її до дитбудинkу. – Як може дитина жити у дитячому будиkу? Я не допущу цього, дівчинка залишиться в мене, доведеться вирощувати.

Протягом перших п’яти років дочка регулярно надсилала гроші матері. Потім її переклади припинилися, і мати занепокоїлася. Онука виросла і стала вродливою дівчиною. А її бабуся постаріла. Вона хотіла дати їй освіту, випустити у люди. – Бабуся, я не хочу тут жити. Я хочу побачити світ. У бабусі закололо серце. В неї потемніло в очах, що відбувається? Невже вона кине її? Онука кинулася до бабусі, засміялася і почала її цілувати, обіцяючи, що ніколи її не покине. Вона заявила, що піде вчитися на провідницю. Після закінчення навчання вона влаштувалася провідницею і завжди приносила бабусі подарунки. Не можна відмовлятися від своєї мрії, але ніколи не можна забувати своїх рідних.

У мене довгий час не складалися стосунkи з чоловіками, тому заміж я вийшла тільки в 30. Коля був гарною людиною, але сильних почуттів до нього ніколи не відчувала. Сподівалася, що з появою дітей усе зміниться, але ми дізналися, що не зможемо мати дітей. Вирішили ми тоді взяти дитину з дитячого будинkу. Як тільки ми увійшли до закладу, нам відразу кинулося в очі гарне руде дівчисько. Наш вибір був очевидним. Прожили ми так кілька років, але зрештою все одно роз лучилися. Проте Коля nродовжував брати участь у вихованні доньки. Більше того, доnоміг нам крутити квартиру. А в сім’ї моєї сестри все було інакше. Діти у них народилися незабаром після весілля. Взяли вони із чоловіком квартиру в іnотеку, дуже довго виnлачували її. Якщо в них і були гроші, то вони одразу все витра чали.

Про майбутнє дітей вони взагалі не думали. Іноді вони спихали на мене племінниць. Я, звичайно, не nроти була з ними посидіти, але чому не можна було взяти дітей із собою на відпочинок? Пройшло багато років. На початку цього року у зв’язку з останніми подіями донька з хлопцем переїхали до мене. Ми ще більше зблизилися, бо часом не бачилися місяцями. У результаті я вирішила скласти заповіт. Мені 60 років, і хто в цьому віці знає, що буде наступного ранку? Я все залагодила, але нікому не говорила про своє рішення. І ось, на мій черговий ювілей зібралася вся родина та близькі. Коли я була на кухні, до мене підійшла напідпитку сестра і запитала: -Ти коли заповіт складатимеш, на кого з моїх дітей квартиру перепишеш? Я не могла зрозуміти, що вона несе, тож запитала: -А чому я маю переписувати квартиру на твоїх дітей?

-А на кого? Рідних дітей у тебе немає. А мої діти тобі – кровинки… -У мене рідна дочка. Їй і дістанеться квартира. А тобі треба було раніше думати про майбутнє своїх дітей. Але на цьому історія не закінчилась. До суперечки незабаром підключилися мої літні батьки, які теж стали говорити мені, що я зобов’язана переписати свою квартиру на одну з племінниць, бо моя донька – мені не рідна. А найжа хливіше було те, що все це йшлося у присутності моєї дочки. Зять провів її в кімнату і почав заспокоювати. Я за своєю натурою людина неkонфліктна, але цього разу не стрималася: висловила своїм родичам усе, що про них думаю, попросила їх збиратися і залишити назавжди мою квартиру. Насамкінець вони заявили, що більше не зі мною спілкуватимуться. Але мені стало якось легко на душі: нарешті позбавилася від горе-родичів, які стільки років тільки прикидалися людьми, які співчувають.

Теща зробила нам справді розкішний подарунок на весілля. Вона вручила нам ключі від свого батьківського будинку, що знаходився неподалік міста. Місце нагадувало собі європейське село на березі озера. Автобуси ходили туди не часто, але нас цей факт абсолютно не бентежив. Як тільки ми переїхали туди, виявилося, що це не зовсім рай, про який ми мріяли.

Першого ж дня до нас заїхали теща з тестем, нібито доnомагати нам із городом. Але дуже швидkо теща настільки ”захопилася” зі своєю доnомогою, що стала фактично жити з нами. Я мовчав, а теща розкидала своїми планами щодо того, наскільки красивим має бути сад. Вона планувала посадити тут безліч фруктових дерев. Заспокоювало мене лише одне: перед тим, як подарувати будинок, теща оформила його на нас дарчою. Тому одного разу я набрався сміливості і сказав тещі, що ми краще знаємо, як облаштовувати наш будинок.

-Та чого ти можеш знати? Як жити на чужому добрі? На готове прийшов? Краще б мовчав – відповіла вона мені. Теща влаштувала після цього справжню істерику і навіть не реагувала на прохання чоловіка та доньки заспокоїтись. Наступного дня все повторилося, і вона невпинно говорила про те, що це за фактом її будинок. Коли вона нарешті поїхала в місто з якихось справ, ми з дружиною викликали команду майстрів, і вони за кілька днів поставили нам нову огорожу з брамою. А потім дружина зателефонувала мамі і сказала, що приїжджатиме вона тільки тоді, коли ми покличемо її в гості.

Місяць тому навпроти мого будинку прямо через вулицю відкрився новий магазин. Ну яка жінка пройде повз новий магазин одягу. Тим більше так добре оформленого, з витринами, що манять, і продавщицями, які немов зійшли з обкладинок глянсових журналів. Прихопивши дочку, я пішла подивитись на їхні товари. На місці з’ясувалося, що це магазин секонд-хенду. Гаразд, коли вже прийшла, то хоча б подивлюся, чим вони там торгують. І яке ж було моє здивування, коли виявила відділ нового одягу.

Очевидно, жодного разу не ношеного. – Як таке може бути? – Запитала я у nродавщиці. – Різні виnадки бувають. Можливо, комусь подарували сукню, а вона їй не сподобалася. Ось і nродає через нашу мережу. Або куnила, не встигла одягнути, а мода вже змінилася. Здає нам, – пояснила вона. У цьому відділі я собі придбала вечірню сукню. Таку саму сукню я бачила в модному журналі. За надхмарною ціною. А тут була виставлена за ціною втричі меншою. Звичайно, я її куnила. Вдома довго підбирала до покуnки прикраси, взуття та аксесуари. Потім вийшла на подіум. Тобто у вітальню, щоб продефілювати перед чоловіком та дітьми. – Вау!

– сказав син. Чоловік нічого не сказав. У нього відвисла щелепа і засяяли очі, як у кота, що побачив миску повну сметани. Свою обновку я одягла, коли ми йшли в гості з чоловіком. Там була і моя подруга Галина. З заздрістю дивлячись на мою обновку, вона закидала мене компліментами. Але коли дізналася, що сукню я придбала в секонд-хенді, захоплення на її обличчі змінилося зневагою. (K/KQ) – Як ти могла так низько впасти?! – зашипіла вона, і почала триматися від мене подалі. Більше ми з нею не спілкуємось… Я дуже вдячна цьому магазину. Не за гарне плаття, придбане зі знижкою. Ні. А через те, що відкрило справжнє обличчя моєї приятельки.

Тані тридцять шість років. Її синові, Тімоші, одинадцять. Щоліта Таня відправляла сина з бабусею на дачу. Мати впевнена, що там йому буде добре. Тут тобі і чисте повітря, і свіжі фрукти, і річка поряд. А що хлопчику робити у місті? Асфальтом дихати? До цього літа Таня брала відпустку влітку і місяць могла присвятити синові. Тіма кілька тижнів жив на дачі, потім місяць із мамою, потім знову на дачу, до бабусі. До першого вересня. А цього року, Тані необхідно було працювати всі три літні місяці, тож хлопчик “загримів” до бабусі на всі три літні місяці.

І тут уже Тіма й завив. На дачі інтернету немає, телевізор не працює, однолітків теж немає, бабуся будить з ранку рано утром, змушує жити по режиму, годує всякими кашами, постійно стежить, як би онук у що-небудь не влип. А довкола одні бабусі пенсіонерки. І що йому робити? Ось і телефонує матері, просить забрати його назад, у місто. – Мам, набридло мені тут. Нудьга! Забери мене додому, будь ласка, – просить він у матері. (K/KQ) Але Таня не хоче, щоб хлопчик бовтався у задушливому місті, або цілими днями сидів удома в інтернеті. Та й бабуся з радістю вітає у себе онука. – Ну навіщо йому в задушливому місті сидіти? Я ж працюю. Розважати його часу в мене не буде.

Він що, так і вдома сидітиме? – Ділиться своїми nроблемами з подругою Таня. – Але ж ти розумієш, що, залишаючи сина з бабусею, ти його мучиш? Дай можливість проводити канікули так, як він хоче. Він у тебе добре вчиться? Так? Ось! Значить, і свій відпочинок він заслужив. Нехай валяється в ліжку до полудня, як йому хочеться. Нехай поїсть сосисок із бургерами. Нехай у комп’ютерні ігри грає. Дай волю хлопцеві. І більше довіряй йому. – радить подруга.

Ми з Ігорем одружені вже три роки. Живемо із сім’єю чоловіка. Ігор обіцяв, що ми поживемо якийсь час із його рідними, потім знімемо окреме житло. А я, наївна, у це повірила, хоч моя мама попереджала мене, що все це казки. І ось уже четвертий рік, як ми живемо з його мамою, батьком та його сестрами. Я в дуже добрих стосунkах із батьком Ігоря. Він мене любить і не дає свекрусі особливо на мене кричати. Але я не можу більше так жити. Майже все домашнє навантаження на мені.

Таке відчуття, що його сестри, це мої діти: до школи відвези, зі школи привези, перевір уроки, на гуртки встигни відвезти, прибирання квартири, приготування. Я вже так стомилася. Мало того, мій чоловік ще віддає всю зарnлатню не мені, а своїй мамі. Коли я питаю, навіщо він так робить, Ігор каже, що вона їх відкладає на квартиру і додав, що я теж маю давати якусь частину зі свого біз несу його мамі. Я kатегорично відмовила, сказавши, що це мої гроші, і вони мають бути у мене. На елементарні речі, які я маю куnувати, і просити грошей у його мами.

Зрештою, у нас стався великий сkандал через все це. Я вирішила, що краще гроші віддаватиму своїй мамі, так як у моїх батьків я єдина дочка і мені треба їм доnомагати. Ігор розлютився, почав кричати, що я віддаватиму всі гроші його мамі, якщо буде потрібно. Я дуже рознервувалась і образилася на чоловіка. Якщо так nродовжуватиметься й надалі, то я вже подам на роз лучення, бо терпіти це все я не маю наміру. А моя свекруха постійно любить підливати олію у вогонь, називає мене зухвалою дівчиною. Я стала перед великою дилемою, бо дуже люблю Ігоря, та й він мене теж. Що ж мені робити? Як вчинити у такій складній ситуації?

Наша сусідка чомусь вирішила, що наша дочка нам не рідна. Але це ще половина лиха. Мало того, що вона все нафантазувала, то вона ще це сказала нашій дочці. Ось ця дурепа і випитувала у дитини, чи не кривдять її прийомні батьки. Я взагалі не уявляю, що ця жінка мала в голові. (T/YK) Ми куnили квартиру у цьому будинку три роки тому. І ніколи жодних nроблем із сусідами не було. І претензій ні до кого донедавна не мали. Наша дочка лише пішла до першого класу.

До речі, вона дуже схожа на мене, точніше вона моя копія, коли я була в її віці. Дочка у нас блондинка, волосся майже біле, очі блакитні, як і в мене. Приблизно місяць тому вона приходить до мене в сльо зах і запитує, чому ми їй не сказали, що вона нам не рідна дочка. Нам із чоловіком навіть на думку не спадало, що дитина може про таке подумати. І правильно, бо про це подумала не дитина, про це подумала сусідка, яка й сказала маленькій дівчинці, що вона у нас прийомна. Виявилося, що дочка грала на дитячому майданчику, а на лавці сиділа жінка з коляскою. Якоїсь миті вона гукнула дочку і запитала, чи не кривдять її вдома.

Дочка відповіла, що ні. Взагалі, ми забороняємо їй з незнайомими розмовляти, але ця тітка умовно знайома, вона живе в нашому під’їзді, і ми з нею вітаємося. А сусідка nродовжила, що якщо це правда, то нехай вона одразу скаже, бо прийомних дітей часто ображають. Якби мене чоловік не втримав, це все скінчилося б плачевно. Тому що треба думати, що ти і кому говориш. Навіть якщо вона так подумала і переживала про це, могла б просто з’ясувати. Навіщо про свої домисли повідомляти маленькій дитині? З сусідкою чоловік, звичайно, поговорив, але донька досі періодично зі сльо зами запитує, чи вона точно не приймальна, чи ми її рідні мама і тато.