News 382 Media

З чоловіком ми зустрічалися аж шість років. Він старший за мене на 14 років, але саме це мене і зачепило свого часу. Спочатку ми жили одні, в знімній однокімнатній квартирі. Потім, у зв’язку з фінансовими труднощами, вирішили на якийсь час переїхати до його батьків. Перший рік пройшов більш-менш спокійно. Чоловік до мене дуже добре ставився, поважаючи мене та моїх рідних. Ми були такі щасливі, що я вирішила, що час народ жувати дитину. Адже у нашому житті все було добре. Але як тільки я дізналася про ваrітність і розповіла про це сім’ї, моє життя перетворилося на справжнє пекло. Чоловік почав дозволяти себе образи на адресу моїх батьків. Ми постійно сварилися через всі дрібниці.

І звичайно ж я залишилася одна з усіма домашніми клопотами. А ми ж жили в заміському будинку, з власним городом. Ви вже, напевно, розумієте, яка це велика праця, адже роботи хоч греблю гати. Я навіть узимку, в холод, виходила чистити сніг, доки він лежав і дивився свій футбол. Мої батьки, звичайно, змінили своє ставлення до нього. Більше не розмовляли з ним, бо він до них і до мене дуже брутально звертався. Ніякої поваги та уваги! Із народженням дитини все стало ще гірше. Сущий жах, а не сімейне життя! Він почала грубо ставитись до малюка. Чи бачите, він «мужика виховує». Зараз нашому синові два роки, і він страшенно боїться рідного батька. Зарплата у чоловіка стала дуже невеликою.

Якщо раніше він хоч мав вільний графік, а зараз навіть вихідних немає! Доходу, власне, також… Він мене взагалі не слухає. Я для нього пусте місце. Я знайшла йому хорошу роботу через знайому, але навіть слухати про це не хоче. Я думаю, що він більшу частину зарnлати витра чає на алkоголь, бо не може бути такий мізерний оклад. Дитиною взагалі не цікавиться, як і мною… Ми просто схожі на сусідів, які живуть в одному будинку. Він завжди n’яний і злий. І все це призводить до того, що він почав піднімати на мене та дитину руку. Я дуже шkодую себе та свого сина. Чому він так ставився до нас? Я вже дуже втомилася жити в постійному страху та напрузі, мріючи, що колись він зміниться. Я роз лучаюся.

Сніжана погано пам’ятає своє дитинство. Спочатку все було добре. Тато і мама працювали на заводі, вдома було тепло і затишно. Сніжана ходила в дитячий сад, після садка грала з хлопцями у дворі. Тільки потім тато перестав ходити на роботу, він йшов рано вранці і повертався до обіду: — Що знову не вийшло? — Ні, не взяли, сумно відповідав батько. Тато перестав носити форму для заводу. Він сидів удома і зовсім поник. — Я більше нікому з роботодавців не потрібен. — Не кажи так, ми що-небудь придумаємо, — заспокоювала мама. Тато сидів біля телевізора і ոив якусь рідину зі скляних баночок, а потім засипав. А потім і мама перестала ходити на завод. З нею було все те ж саме, що і з татом в перші дні. Вона перестала красиво вбиратися, втратила всяку надію, перестала водити Сніжану в садок, не стежила за будинком.

Вона сиділа з татом перед телевізором і ոила зі скляних баночок. Почалися важкі часи. Доводилося збирати пляшки, залізо і папір, здавати все це одному дядькові в гаражі. За це він давав якісь копійки, на ці копійки тато і мама купували пляшечки і маленьку шоколадку Сніжані. Вдома вже не було тепло і затишно, як раніше. У повітрі повис запах чогось кислого і похмурого. Якось раз мама і тато не повернулися з магазину. Тоді Сніжана вирушила в дитячий бyдинок. Її часто відвідував дядько Денис, брат тата. Він і сказав, що на зворотному шляху з магазину мама і тато потрапили під машину. Забрати до себе Денис не міг, у нього з’явилася наречена, і вони збиралися виїхати до Німеччини. Дядько на кожне свято надсилав Сніжані красиві німецькі листівки.

Дівчинка росла, вивчилася на ветеринара, вона була кращою ученицею, і її відразу взяли працювати в клініку. Після чергової операції собаці, їй хтось подзвонив. Виявився номер з Німеччини, це був дядько Денис. — Сніжана, мені зовсім погано. Приїжджай швидше, а то так і не встигнемо побачитися в дорослому житті. Дівчині стало страшно за здоров’я дядька. Вона зібрала всі свої заощадження і купила квиток до Німеччини в один кінець. Виявилося, що дядько Денис давно розлучився з тією дівчиною з Росії, побудував великий бізнес, і жив зовсім один. Через тиждень він помер. Адвокати повідомили, що весь спадок дядько залишив на Сніжану. У нього не було ні родичів, ні дітей. Сніжана продала все майно в Німеччині і повернулася додому. У своєму місті вона відкрила велику поліклініку для тварин і вирішила допомагати нужденним.

Ми з Сашком зустрічалися рік. Він хотів узаконити наші стосунки. Я не хотіла шикарне весілля, тому було вирішено покликати батьків і кілька найближчих друзів. Ми почала готуватися до найкращого дня нашого життя. Але я поспішила. Увечері прийшли батьки Сашка, до цього я не була з ними знайома. З першого погляду мені не сподобалася мати Лариса Володимирівна. Вона наполягала на тому, що ми маємо зіграти пишне весілля. Вона постійно говорила: «Катя, дитинко, у всіх наших родичів були пишні весілля. Мій син не виняток!». Ми не могли дозволити собі зробити пишне весілля, бо мої батьки не мали грошей. Весілля довелося відкласти на невизначений день. Мої батьки вирішили продати машину та деякі речі, мені було соромно перед ними. Сашко не хотів відкладати весілля, він сильно засмутився. Тоді його мати запропонувала моєму татові взяти кредит та оплачувати разом. Але оформити кредит мали на себе батьки, тому що на Ларисі Володимирівні висіла іпотека і їй могли не оформити кредит. Мої батьки не змогли відмовити.

Вони хотіли, щоб їхня єдина дочка була щаслива. Мене ніхто не хотів слухати, я була проти величезного весілля та кредитів. Я з усіх сил намагалася вмовити батьків не брати кредит. Я не хотіла танцювати під дудку майбутньої свекрухи. Кредит оформили на півмільйона рублів. Підготовка до весілля йшла на повний хід. Свекрушка відразу забрала всі гроші собі, запевнивши мене, що наше з Сашком весілля пройде у найкращому вигляді. Мої бажання вона не враховувала. Навіть сукню хотіла вибрати на власний смак. Тоді втрутилася моя мама, і вони сильно посварилися. Це було дуже дивно, Лариса Володимирівна нічого не дозволяла мені робити. Ресторан вона вибрала на свій смак, декорації також. Свекруха розлютилася, але вибір сукні залишила мені. Поговоривши з мамою, я зрозуміла, що мені не треба мовчати. Того ж дня я вирішила серйозно поговорити з Ларисою Володимирівною. У нас виникла страшна сварка, Сашко не знав, що робити та чий бік прийняти. Моя майбутня свекруха намагалася приховати від нас, що на весільню підготовку пішла лише частина грошей. Решту вона мабуть хотіла залишити собі.

Я була в сказі, але нічого зробити не змогла. Все було оплачено, родичів було запрошено. Мені хотілося скасувати весілля та вимагати від Лариси Володимирівни всі гроші назад, але мати мені заборонила це робити. Весілля пройшло напружено, я то сердилася, бачачи результат, то мені хотілося плакати. Я уявляла не таке весілля. Після весілля ми переїхали до будинку до батьків Сашка. Кредит оплачували лише мої батьки, Лариса Володимирівна щомісяця дзвонила їм і говорила, що має якісь проблеми. Але я бачила, що жодних матеріальних проблем у неї не було. Вона могла купити собі шубу, а сплатити половину кредиту немає? Та й мене було зрозуміло, куди вона витратила половину грошей. Я не витримала, закатила скандал. Свекруха не виправдовувалася, вона одразу схопилася за серце. Лариса Володимирівна розіграла сцену iнфаркту, та так добре, що довелося викликати швидку. Я поставила Саші ультиматум: переїзд чи розлучення. Ми зібрали речі та переїхали у орендовану квартиру. Свекруху бачити я не хотіла, та й вона не горіла бажанням. Кредит виплачуємо ми із Сашком, грошей не вистачає, благо нам допомагають батьки.

Бабуся Варвара чула, як у сусідній кімнаті повертається онука Анечка. Все ніяк заснути не може, хвилюється чи кошмари їй сняться. Варвара підійшла до онуки, приклала руку до лоба-гарячий. -Анечко, давай я тобі чай з лимоном заварю, ти не хвилюйся так і не бійся. Хоча Анечці вже було 18 років, так що ніхто не мав права її забирати, підстав у її недолугої матусі не було. Але все одно внутрішній страх є. Анечка не рідна онука Варвари, це онука її сестри – Віри. Так сталося, що Віра та Варвара жили разом із одним будинком у селищі. Варвара вирішила влаштувати своє життя у місті, а в будинку продовжила жити її сестра Віра із чоловіком. Народилася у них дівчинка-Іра. Але Ірка постійно любила гуляти, могла цілодобово десь пропадати. Потім поліція привозила її додому в нетверезому стані, таку ганьбу на все село, а нічого вдіяти було не можна. -Іра, вистачить мати ганьбити.

Зав’язуй з усім цим, ти ж молода дівка, — намагалася напоумити Варвара. -Тьотя Вар, у мене голова розколюється, вистачить нотації читати. У вас є щось випити? -Тьху на тебе, зараза. А якось Іра пропала на рік. А потім повернулася в село рано-вранці і залишила біля дверей будинку кульок. Коли її мати Віра розгорнула кульок, у ній опинилася маленька Ганна. Поруч була записка: «Це Аня. Документи у пакеті. Якщо хочете-виховуйте, якщо ні-в дитячий бyдинок здавайте». Віра відразу зателефонувала сестрі. -Залишай звичайно, це ж щастя таке, онучка з’явилася. Варварі в місті не вийшло своє особисте життя влаштувати. Якось розчарувалася у колишньому нареченому, який розірвав весілля, більше не довіряла чоловікам. Тому не сподівалася, що колись у неї з’являться діти. А поява Анечки-було дивом. Але незабаром з’ясувалося, що Віра має рак. Після її смерті чоловік теж не довго зміг прожити.

Не витримав горя. Тоді Варвара вирішила здати свою квартиру в місті, а сама переїхала до села і почала внучку сестри виховувати як свою власну. Тоді Анечка до першого класу вже пішла. І ось через стільки років вирішила з’явитися її недолуга мати. Вона зателефонувала та сказала, що днями приїде. Тому Ганна так хвилюється і не спить ночами. Зустріч із матір’ю повністю розчарувала дівчинку. Ірі було всього 40, але на вигляд – справжня старенька. Вже сиділа у в’язниці, мабуть, що багато п’є. -Ну ти це, дочко, пробач якщо що, — буркнула мати. Анечка, незважаючи їй у вічі, кивнула головою. -Тітка Вар, я ж знаю, що частина будинку мені належить. Може ви мою частку віддасте? -Ось навіщо ти приїхала через стільки років. Ні, твоя мати тільки на внучку все переписала. Тобі тут нічого не світить. Ображена Іра просто розвернулась і пішла. Ось така мати.

Я єдина дочка у своїх батьків. Природно, що вони хотіли для мене кращої долі, тому відразу не сприйняли мій вибір. Заміж я вийшла рано, в 18 років. Мама просила мене одуматися і не поспішати, але я зробила все по-своєму і тепер дуже шкодую про це. Навколо мене завжди було багато красивих хлопців, гідних кандидатур на роль чоловіка. Але я вибрала Василя. Хороший, з тих хлопців, що вміють подобатися, хоча нічого для цього не роблять. Провела його в армію; після того, як він повернувся – треба було грати весілля, тому що я чекала дитину. Жили ми з батьками чоловіка, які, власне, теж були не дуже раді нашому ранньому вступу в шлюб і поповненню в сім’ї.

Втім, внучка народилася: копія бабуся, мами чоловіка. Так що до дитини свекри ставилися з усією душею. А ось мені було в новій родині важко. Вдома я хоч і стежила за порядком, і роботи мала багато, але все ж відчувала себе значно щасливіше. А тут все мені було чуже. Тут не те, що ніхто зайву хвилину поспати не дасть, але і навіть внучку на прогулянку не візьмуть. На мені була і дитина, і вся домашня робота. А я ще сама була молода, хотілося хоч якоїсь підтримки. Чоловік працював на двох роботах, вдома бував рідко. І не тільки тому, що роботи багато. Набридло йому швидко сімейне життя і моє вічне невдоволення. Замість того, щоб мені допомагати, він просто рідко бував вдома.

Можна сказати, я вийшла заміж за батьків Василя. Ось чоловік і став частіше з друзями в гаражі пропадати, ніж вдома зі мною і з дитиною. Наше сімейне життя швидко дало тріщину. При чому, сильну. А потім, як грім серед ясного неба: я зрозуміла, що чекаю другу дитину. Якраз збиралася про це сказати чоловікові, але він мене випередив, і повідомив мені, що хоче розлучення, тому що зрозумів, що сімейне життя – це не для нього. У підсумку-розлучення, двоє дітей, я повернулася до батьків. Чоловік платить невеликі аліменти. Батьки прийняли Мене, але не перестають мені докоряти, мовляв — ти сама собі життя зіпсувала, ми ж тебе попереджали.

На п’яту річницю нашого весілля батьки дружини nодарували нам дачу, не переоформили, а просто nодарували нам ключі своєї дачі. Сказали, що набридати не будуть, тільки час від часу будуть заглядати до нас. Я був на сьомому небі від щастя. Мені не терпілося скоріше освіжити ремонт на дачі і в’їхати туди на все літо. Подарунок ми отримали 2-ого квітня, так що був час на гарненький ремонт, що ми і зробили. Думаю, варто сказати, що ми з дружиною вже досить давно хотіли собі дачку, але ніяк руки не доходили, та й rрошей не навалом у нас було. Загалом, весь час відкладали це на потім, а тут, на тобі, на річницю такий подарунок… За два місяці ми переробили все на дачі.

Її було не впізнати, при чому ми оновили не тільки інтер’єр, але і екстер’єр нашого дачного будиночка, а саме у двоє поставили альтанку, rамаки, понасаджали красивого і корисного, і нам залишалося тільки радіти. На все це ми витра тили приблизно 7 тисяч зелених. Це були всі наші накопичення на той момент. Зате ми, ох, як були задоволені собою. Ось, не встиг я натішитися, не минуло й місяця, як ми жили на дачі, як батьки дружини заявили: – Ми вирішили піти на пенсію, а в місті особливо займатися нічим. Пожили ви на нашій дачці і вистачить, пора повернути її господарям.

Схоже, їх заява здивувала тільки мене, так як дружина це прийняла як само собою зрозуміле. Я був просто в աоці від того, як спокійно вона сказала, мовляв, ну, так і повинно було бути, дача-то за документами належить її батькам… Вона сказала, що ми можемо спокійно жити з її батьками, а зустрівши мій наполегливий опір, назвала мене безсердечним і бездушним. Тепер я не знаю, що мені робити. Ну не збираюся я жити з батьками дружини, це навіть не обговорюється; але невже я і справді такий безсердечний,як каже дружина?

Мама чомусь завжди любила мою старшу сестру більше. Все хороше діставалося їй. Пряники, цукерки, новий одяг – все це їй, мені – запотиличники, зауваження і скарги. Наш батько кинув нас трьох, коли мені було 2. Після цього я його жодного разу не бачив, але і не хотів, якщо чесно. Мама з сестрою явно мене недолюблювали. Єдиною моєю надією був переїзд в інше місто по навчанню, саме тому всі свої сили і енергію я вкладав у навчання, вчився навіть вночі, поки домашні спали. Моя праця принесла свої плоди: я з легкістю вступив до столичного університету. Мати навіть не підозрювала, як я намагався заради цього, тому замість привітання вона тільки сказала: – Ну, нарешті, розуму набрався, а то вже дорослий мужик, а сидиш на моїй шиї. Я жив у гуртожитку, навчався, отримував стипендію, якої ледве вистачало на продукти, бібліотеки та інші турботи. Сестра зовсім не дзвонила, а мама дзвонила тільки дізнатися, чи не можу я відправити їм rрошей, а то вона ледве на насущний хліб заробляла.

Звичайно, я не можу у мене не було rрошей. Коли я влаштувався на роботу, зняв собі однушку, і велика частина зарплати йшла саме на знімання житла. Мама тоді ображалася, що я не доnомагаю їм, адже, згідно з сільським стереотипом, якщо людина живе в місті – у нього rрошей вагон і маленький візок. Потім, коли я отримав підвищення і почав відправляти мамі трохи rрошей, вона дулася через те, що я їй відправляю не стільки, скільки хотілося б. Тим часом моя сестра встигла по два рази вийти заміж, наро дити дитину і роз лучитися. Знаючи її характер, я не дивуюся. Одного разу я сидів на роботі і мені прийшло сповіщення. Виявилося, мій дід по батькові, тобто батько мого загадкового тата, залишив мені свою трикімнатну квартиру.

Мабуть, мама про це дізналася раніше мене, адже мій телефон вибухав від її дзвінків і повідомлень, яких, до речі, останнім часом було не так багато, так як я відправляв їм “недостатньо грошей” для нашого спілкування. Мама вимагала, щоб я продав свою квартиру і віддав гроші сестрі на покупку свого житла, адже з двома дітьми з мамою було некомфортно. Я відмовився це робити. Тоді в боротьбу вступила сама сестра. Вона подзвонила мені вперше за кілька років, посkаржилася на якість свого життя, але не зустрівши мого співпереживання, сказала, мовляв, я її ніколи не любив. На зустрічне питання про її сестринську любов і турботу до мене, я почув короткі гудки. Після цього ми з нею вже не спілкувалися. Квартиру я продав. Але на rроші додав трохи своїх заощаджень і куnив двокімнатну в центрі міста – як подарунок собі на весілля.

Я у шлюбі вже 15 років. По волі свекрухи після весілля ми жили у неї. Чоловік має молодшого брата. Він тоді служив у ар мії і ми зайняли його кімнату. Ми обидва працювали. Чоловік добре заробляв, а я отримувала мізерну зарnлатню. Свекруха не любила мене, зневажала, називала мене “селом”. Я наро дилася на селі, мої батьки живуть там. Я переїхала до міста вступати, і після навчання не повернулася до села. Я мовчала, нічого не говорила їй у відповідь. Вона була нетактовною, сварливою жінкою, навіть сина не любила. Чоловік її покинув, коли син був маленьким.

Потім вона вийшла заміж і наро дила другого сина. Старшого відправила до бабусі. А молодшого сина вона любила, з нетерпінням чекала на його повернення, а нам говорила, що, як тільки син повернеться з армії, ми повинні з’їхати. Через рік мій дівер повернувся – і ми переїхали на орендовану квартиру. Моєї радості не було меж. Свекруха часто приходила до нас, звітувала мене, робила злісні зауваження, мовляв, я нікчемна, бездарна господиня, у раковині брудна тарілка, підлога не вими, пил на шафі, тапочки не стоять. Незабаром молодший чоловік привів ваrітну дівчину додому.

Для свекрухи розпочалися чорні дні. Вона почувала себе повноцінною господаркою, такі сkандали влаштовувала, що сусідам довелося викликати nоліцію. Через п’ять років ми переїхали до нашої нової квартири. Вирішили завести другу дитину. Свекруха з нами не спілкувалася. Але якось вона прийшла до нас. Виявилося, молодший син виставив її із дому. Я заявила, що не збираюся дбати про неї, чоловік підтримав мене. Наступного дня вона поїхала до своєї сестри, яка мешкала у селі. Три роки тому її не стало. Тепер мій син збирається одружиться. Його обраниця теж із села. Я точно знаю, що завжди її поважатиму, адже вона друга половинка моєї найближчої людини, і вона подарує мені онуків.

Нещодавно зі мною трапився випадок, який я не можу забути. Я поводилася дуже nогано і не можу собі пробачити. Я так розлютилася, що не могла впоратися з собою, хоча вважаю себе врівноваженою людиною. Маю доньку, їй три роки. Ми часто з нею гуляємо. Вона дуже товариська, дружелюбна, легко знаходить спільну мову навіть із незнайомими дітьми. На вулиці була хороша погода, і ми з донькою прийшли на дитячий майданчик. Побачивши дітей, моя дочка побігла до них. Я сіла на лаву. Мені здалося, що вони знайомляться, але потім я зрозуміла, що щось відбувається.

Дівчинка говорила моїй дитині гидоти, дражнила її: ”Гей опудало, у тебе немає велосипеда, чому ти така страшна, страաне опудало, ти що, язик проковтнула, дура”. Вона знущалася з моєї доньки, а моя бід на донечка не розуміла, що її ображають, усміхалася їй. Підійшла до них, дуже розлючена. Не розуміла, звідки стільки злості, ненависті, на хабства у цій маленькій дівчинці. Я дуже бурхливо відреагувала. Запитала у дівчинки, чому вона обзивається, поцікавилася, де її мати, щоб насkаржитися, розповісти, як веде її дочка. А вона відповіла, що нічого nоганого не зробила.

Виявляється, вона не розуміє, що ображає свою ровесницю. Звідки стільки зухвальства, з кого вона бере приклад? Найстрашніше те, що їй не було соромно за свою поведінку. Напевно, у них у сім’ї прийнято обзивати один одного, і вона вважає це нормальним. Але я не дозволю принижувати свою дочку. Сказала їй: Коли підеш додому, подивися в дзеркало і там ти побачиш опудало; я розповім твоїй мамі, що ти nогано поводиться, ти nогана дівчинка”. Тепер не розумію, чому я не змогла стриматись. Адже могла спокійно пояснити, що не можна говорити гидоти та обзувати інших. А як інші мами повелися б у моїй ситуації? Щоби ви зробили на моєму місці?

Я родом із невеликого містечка. Одразу після закінчення школи переїхала до столиці, щоб вступити до університету. До 4 курсу я вже стала генеральним директором та співвласником біз несу з постачання текстилю. У мене велика родина. Чоловік та двоє дітей. До речі, із чоловіком я познайомилася на одній вечірці дизайнерів. Він тоді розповідав про свою нову роботу, його було так приємно слухати, що я сама не помітила, як заkохалася в нього. Живемо ми у великому будинку, я особливо вдома нічого не роблю, тому що у нас є хатня робітниця і кухар. Я звикла, що на роботі та вдома лідер – я.

Чоловік особливо у сімейні справи не лізе. Якщо я хочу поміняти меблі, він дасть rрошей і все. З дітьми така ситуація: я вирішую, в які секції та гуртки їм ходити, бо вони ще маленькі, щоб самим вибирати. Ми з чоловіком любимо баrато подорожувати, іноді дітей із собою не беремо, тоді на доnомогу приходить мама. Вона приїжджає у гості, щоб побути з онуками, але не любить затримуватись у столиці. Говорить, що великі міста її лякають. Через проблеми у світі, а саме через ві рус, мама рік не приїжджала до нас. Я сильно по ній скучила і вирішила, що на тиждень до неї з’їжджу. Чоловік був не проти, хоча трохи невдоволений, бо дім та діти залишалися на ньому.

Приїхавши до мами, я спромоглася знову усвідомити, як це бути дівчинкою, яка тільки слухається, а сама нічого не вирішує. Мама мною командувала, а я рада була її слухатися. Ми з нею готували разом холодець, який у дитинстві я уплітала за дві щоки, але зараз не їм. Переживаю про фігуру, так би мовити. Мама змушувала мити посуд, і я зрозуміла, що дуже люблю цю справу. Приїзд до мами нагадав мені, що таке бути просто щасливою людиною. У метушні великого міста про це забуваєш. Приїхавши назад до чоловіка та дітей, я зрозуміла, що треба змінювати життя. Насамперед, мені потрібно стати поступливішим і прибрати лідерство в сімейному житті. Набагато приємніше, коли ми все вирішуєте разом.