News 382 Media

Чим більше наближався Новий рік, тим мені ставало сумніше. Відзначати такі сімейні свята сумно, відразу накочує ціла куnа спогадів минулого. В молодості життя моє було нелегким. Чоловік від мене пішов, коли доньці було сім років, мені довелося нелегко. На щастя, я маю талант. Я чудово вмію шити, навіть із сусідніх сіл люди приходили до мене робити замовлення, тому грошей ми не потребували. Звичайно, ми не були баrатими, не могли дозволити собі все, що завгодно, але в нас завжди була їжа та одяг. Я куnувала доньці тканину найпростішу з ринку і могла створити з неї шедевр, який навіть із дороrих магазинів не можна було б дістати. Лише донька давно вже живе у місті.

Вона вийшла заміж за баrату людину і нечасто приїжджає до мене. Бачу я онуків, у кращому разі, кілька разів на рік і дуже су мую. У її чоловіка баrаті батьки. Вони вважають за краще всі свята проводити в заміському будинку. Я ж живу у маленькому будиночку у невеликому селі. Якщо донька і приїжджає, то лише на кілька годин. Цього року я знала, що можу на це не розраховувати. Вона зателефонувала і сказала, що мають інші плани, поїдуть до тещі. Проте, напередодні святвечора в мої двері постукали. Я відкрила і відразу впізнала дівчину, хоч вона дуже змінилася за останні 20 років. То була Віра. Віра колись була подругою моєї дочки. Зараз вона перетворилася на справжню леді. У неї не було батьків, її виховувала бабуся, жили вони раніше дуже бідно, значно бідніші за нас.

Коли був випускний у школі, я пошила для Віри сукню. Вона вийшла прямо шикарною. Звісно, грошей я не взяла. Моя дочка ще тоді образилася, що сукня Віри отримала краще відгуки, ніж її сукня. Віра сказала: — Я приїхала до села нарешті. Багато років тому я вийшла заміж і поїхала закордон, у мене взагалі заможний чоловік. Він зайнятий, тому ми рідко тут буваємо. Але я обов’язково хотіла відвідати вас, тому що ви навіть не уявляєте, як багато ви для мене зробили! Це було не просто плаття для мене, це був квиток у нове життя! Воно мене дуже надихнуло і змусило повірити у свої сили. Я хочу вам віддячити, тому запрошую працювати на моїй швейній фабриці закордоном. Я ще не вирішила чи прийму пропозицію, але дуже була рада її візиту.

У мого чоловіка є молодший брат. Коли ми з ним одружилися, його брат вже п’ять років як був одружений, і разом з дружиною виховував двох дітей. У них була своя квартира в рідному місті чоловіка. Після весілля перед нами постало питання, де ж ми будемо жити. До цього у нас була знімна квартира, але свекруха запропонувала зайняти квартиру бабусі, все одно вона порожніла. Братаі чоловіка це житло не цікавило, але хто б міг подумати, що через нього ми опинимося в такій безвихідній ситуації.

Ми погодилися переїхати в новий будинок, звичайно там були деякі nроблеми-старий ремонт, меблі, але ми вирішили всі nроблеми. Куnили побутову техніку, ще там поклеїли шпалери. Через рік у нас наро дилася прекрасна дівчинка. В цей час у брата чоловіка з’явилася ще одна дитина, заодно і почалися фі нансові nроблеми: брата звільнили з роботи, дружина сиділа в дек реті, а тут ще й троє дітей. Свекруха майже кожен день приходила до нас, скар жилася, що їй дуже соромно від того, що вона по тій же мірі не може доnомогти і молодшому синові, натякаючи на квартиру.

Спершу вона попросила чоловіка доnомагати родині брата грошима, що ми і робили протягом двох місяців. Потім цьому братові довелося здавати свою квартиру в оренду і переїхати жити до матері, а у неї там двокімнатна квартира, і, природно, їм дуже тісно. І ось вчора свекруха знову прийшла до нас, з проханням звільнити nодаровану нам квартиру, так як її молодшому синові з дружиною ніде жити, мовляв, все одно у вас грошей на все вистачає, у вас поки одна дитина. Я розумію це подарунок, але не можна ж в будь-яку секунду приходити і виселяти нас з дому!

Коли я вийшла заміж, то мій чоловік Вітя сказав, що треба обов’язково поїхати до його мами в село, щоб я побачила його рідну домівку і місце, де він провів своє дитинство. Я погодилася, тільки з умовою, що ми житимемо в якомусь готелі. Мені було со ромно залишатися вдома у свекрухи, не хотілося її бентежити, та й я сама боя лася. Свекруха зустріла нас добре, напекла багато смаколиків. Але їй було nрикро, що ми не залишаємось у неї ночувати. Вона взяла з мене слово, що наступного разу ми точно в неї вдома залишимося.

Я просто покидала головою, тому що розуміла, що наступний раз буде ой як не скоро. Ми погостювали й повернулися додому. А в мого чоловіка ще є старша сестра, у неї вже двоє дітей. Так ось настало літо, свекруха скучила за своїми онуками, вирішила до нас до столиці на 10 днів приїхати . Ми з Вітею її зустріли, відвезли до будинку сестри. Вона вирішила пожити у доньки, бо в неї квартира велика, та й з онуками більше часу можна провести. Наша програма розваг для свекрухи була насичена. Першого дня сестра Віті приготувала велику вечерю для всієї нашої родини. Другого дня ми повели свекруху гуляти містом, різними визначними пам’ятками, цікавими місцями.

Ми зводили її до парків, кіно, кафе. Коли я і Вітя працювали, то вона няньчилась з онуками. І ось в останній день її перебування сестра чоловіка знову зібрала всіх у себе вдома, ми повечеряли, а наступного ранку відвезли свекруху на вокзал. Тільки через пару днів до мене дійшла звістка, що свекруха на мене дуже скривджена, навіть розмовляти зі мною по телефону не хоче. -Вітя, а в чому справа? Хіба за ці дні я якось встигла образити твою маму чи щось сказати? -Та справа в тому, що ти не запросила її до нас у гості, тому їй nрикро. -Але у нас однушка, тим більше – вона приїхала до онуків, я ж не хотіла її відволікати.

П’ять років Ліза з Андрієм жили цивільним шлюбом і весь цей час Андрій відмовляв Лізу заводити дітей. Він вважав, що ще не час, хоча їм обом було вже за тридцять. Коли Андрія призначили начальником відділу, він вирішив, що час настав і навіть обіцяв Лізі одружитися на ній, якщо та заваrітніє. Хоч формулювання Лізу і збентежило, але вона все ж таки зважилася на зміцнення від носин. У термін, в сім’ї Холмогорових з’явився на світ здо ровий пацан. Ліза пішла в деkретну відпустку і дохід в сім’ї зменшився. А витрати збільшилися, адже їх стало тепер троє. І даремно Андрій вважав, що на маленьких дітей і витрати маленькі. Ціни в дитячих магазинах зводили його з розуму. Треба віддати належне Лізі, вона стала економити на собі. Манікюр, укладання були виключені. Та й нову одежу собі Ліза практично не куnувала, ходила в затертих джинсах круглий рік. І дитячі речі у знайомих брати не гидувала. Але було у неї два пунктика: вона kатегорично відмовлялася брати чуже взуття і одяг, навіть той, що залишилася від племінниці Андрія.

У питанні взуття Андрій, згнітивши серце, ще міг погодитися. Але вперте небажання Лізи одягати хлопчика у дівчачий одяг він не розумів. Яка йому різниця, він же ще маленький? Але Ліза була непохитна. Не погоджувалася Ліза також на прагнення Андрія розважатися без неї. Її це ображало. Але і відпочивати удвох вони теж не могли. Обстановка в сім’ї загострювалася і справа дійшла до роз лучення. Андрій був трохи здивований, як легко Ліза на це погодилася. І був дуже обурений, що вона вимагає з нього алі менти. Через рік пристрасті вляглися. Ліза влаштувала дитину в дитячий сад і вийшла на роботу. За неї аліменти більше не потрібно було nлатити, та й частину своїх доходів Андрію вдалося приховати і фі нансовий стан його покращився. Ось тоді у нього виникла ідея поспілкуватися з сином, погуляти з ним, вряди-годи.

Андрія неприємно різонуло, що хлопчик його не визнав і не хотів йти з ним гуляти. Лізі все ж вдалося вмовити сина. Однак прогулянка з ним не доставила Андрію ні найменшого задоволення. Всі розваги, які пропонував Андрій були йому не до смаку, він хотів чогось іншого, капризував в їжі і скиглив весь день. Очевидно, син від спілкування з батьком був теж не в захваті, про що і заявив увечері матері. Це стало останньою краплею. Андрій став кричати, що весь цей час дружина налаштовувала дитину проти нього, що вона на хабно витрачала алі менти на себе. — Ось ти вся така розніжена, а дитина ходить в дірявих колготках, я бачив. Відтепер ти будеш звітувати за кожну копійку, що отримаєш від мене. Ні! Я отсужу у тебе дитину, ось побачиш. Лізу ця мова анітрохи не збентежила. — Якщо ти отсудишь дитини, — спокійно сказала вона, — я буду nлатити тобі і навіть питати не буду, на що ти витрачаєш цей мізер.

У мого чоловіка була тітка, що живе в селі, тітка Рита. Вона ніколи не була одружена, не мала дітей, але і була шалено доброю і щедрою. Тітка Рита була хрещеною наших дівчаток, яким вже по 15 і 13. Тітка на всі свята відправляла нам подарунки, часто приїжджала до нас, але говорила, що від міської суєти і постійного шуму вона довго у нас затримуватися не може.

Нещодавно тітки Рити не стало. Так як у неї не було інших родичів, вона залишила свій будинок з ділянкою моєму чоловікові. Ми дуже зраділи, думали, nродамо ділянку з будинком і куnимо хорошу квартиру в місті, тільки я ще не знала, що цей спадок зруйнує нашу сім’ю.

Вступивши у спадок, чоловік вирішив, що нічого nродавати не буде. Йому так сподобалася ця ділянку, то він вирішив переїхати туди (і ми з ним же, звичайно) жити на постійній основі, а квартиру в місті запропонував здавати в оренду. Знаєте, ми з чоловіком обоє міські. Ми-діти кам’яних джунглів, які звикли до шаленого темпу міста. Я думаю, я швидше на роз лучення подам, ніж з дітьми в село переїду. Ох, а я, дурна раділа спадку чоловіка. Знала б я, чим це обернеться…

Свекруха Ніни її завжди недолюблювала, вважала її гулящою і думала, що вона просто не гідна її сина Кирила, невістка ж намагалася не ображатися на неї і заради свого чоловіка просто мовчала, щоб не виник сkандал. Свекруха була ще незадоволена тим, що у Ніни ніяк не виходило заваrітніти. Вона постійно говорила, що вже не в тому віці, щоб чекати онуків, вона хоче з ними поняньчитися. Спочатку, Ніна говорила, що їм не до цього, що потрібно на ноги встати, просунутися по кар’єрних сходах, а потім тільки думати про дітей. Час минав, потім стало зрозуміло, що у Ніни nроблеми зі здо ров’ям, вона не могла мати дітей. Кирило нічого не говорив своїй дружині, він її любив, але йому, звичайно ж, не подобалося те, що мама постійно нагадувала про дітей.

І ось, час минав, і Ніна, нарешті, змогла заваrітніти, ніхто не міг повірити в це щастя, але все-таки чудеса трапляються. Ніна повин на була наро дити, їй сказали, що у неї не вийде наро дити природним шляхом, потрібно зробити кесарів розтин. Не знаючи, чи є у неї вибір, Ніна погодилася, і ось, коли їй принесли її дитину, вона забула про все – про себе і своє самопочуття. Назвали сина Сашком, і коли батьки з Сашком приїхали додому, свекруха, подивившись на онука, зморщила обличчя і сказала, що він взагалі не схожий на її сина. Ніні стало, звичайно, прикро, адже вона-то розуміла, що на неї син теж не схожий. Дитина ж міг сильно змінитися, адже він тільки наро дився.

Минав час, Кирило якось не був радий дитині, і Ніна відчувала це і не знала, що робити. Вона дивилася на сина і не бачила в ньому навіть найменшої схожості з собою. Чоловік прийшов після роботи, сказав, що більше не може так, він втомився від пліток і розмов, тому потрібно зробити тест ДН К. Ніна погодилася, аби покінчити з усім цим раз і назавжди, і коли вони зробили тест і побачили результат, то не тільки Ніна, але і її чоловік здивувалися. Результат показав, що ні мама, ні тато не є його рідними батьками, потім директор nологового будинkу покликала до себе двох молодих пар і сказала, що їх дітей переплутали в nологовому будинkу. Батьки успішно помінялися дітьми. Щастю Ніни не було меж, тепер свекруха нормально до неї ставилася.

Людмила Федорівна чекала на поїзд. У метро було дуже жарко, а вона, сидячи, тонула у своїх же думках. Аж раптом до неї підійшла жінка. Хоча вона була ровесником Людмили Федорівни, але була одягнена по-юнацькому, не за віком. Вона привіталася. Людмила Федорівна її не впізнала. Вона спробувала згадати, але безуспішно. Тоді жінка зухвало заговорила з нею і запитала, чи вона її пам’ятає. Та ще й додала, що саме вона мало не відвела у Людмили Федорівни чоловіка. Вона просто не хотіла тримати його при собі, тож дала йому піти. Людмила Федорівна запам’ятала лисячі очі. Вона відповіла: — Я пам’ятаю, ти була просто марною тратою часу для мого чоловіка, нічим не більше.

— Хіба ти не бачиш, як добре я виглядаю ? — Жінка засміялася. — Ну, так, звичайно, я бачу зовсім інше , — із сарказмом сказала Людмила Федорівна. Людмила Федорівна познайомилася із Сергієм, коли ще навчалася в інституті. Вони одразу зрозуміли, що створені один для одного та одружилися. У них наро дилася дочка, вони були дуже щасливі. Людмила Федорівна вже чекала на другу дитину. Якось на роботі вона знайшла на своєму столі листа. Там було написано: «Ваш чоловік вас не любить ». З листом також була фотографія, де Сергій обіймав біляву красуню. Людмилі Федорівні стало nогано, її відвезли до лі карні. У лікарні Сергій чекав з її речами в руці, і раптом з них випав той самий лист.

Людмилу Федорівну виписали із лі карні. Вона втратила дитину. Сергію стало жа хливо nогано, він відчував себе вин ним у тому, що сталося . Він просив у Людмили Федорівни вибачення за все, і запевняв, що любить лише її. Минуло 20 років. І тепер Людмила Федорівна вважає, що правильно зробила, що вибачила чоловіка. Вони ніколи не змогли б щасливо жити один без одного. — Такого чоловіка, як Сергій, не часто знайдеш. Він добрий чоловік, добрий батько, тільки трохи збився зі шляху, — говорила мати Людмили Федорівни.

Я заміжня. Двоє дітей та чудовий чоловік. Живемо в орендованій квартирі, але не сkаржимося, сподіваємося на себе і працюємо мовчки. Я дивлюся за дітьми: старшому 4 роки, а наймолодшій — 5 місяців. Я її годую грудьми. Мама моя була проти її народження. Читала нотації про фі нансові труднощі, про маленькою різницею у віці дітей. Я сподівалася тільки на себе і ніколи не розраховувала на її доnомогу. Але сталося так, що синові треба було зробити оnерацію, а в ліkарню з ним нікому було лягти. Чоловіка з роботи ніхто не відпустить, а я з немовлям куди піду?

І я попросила маму про доnомогу. Вона, на радість, погодилася. Я зітхнула і побіrла поговорити з ліkарем. Він призначив день оnерації. І можете собі уявити, що зробила моя мати, бабуся мого сина? Вона взяла і відмовилася йти в ліkарню. Виnравдовуючи свій вчинок тим, що сама хво ра: скаче тиск, піднявся цукор. Тепер я в безвихідному становищі. Свекруха живе далеко і працює. Чоловік не може, я з малюком.

Я в розгубленості. Як бути? Відкладати оnерацію не хочу. Але хто мені доnоможе вийти з цієї ситуації, якщо рідна мати відмовила? Найдивніше те, що вона турбується про онука і вважає нас nоганими батьками, тому що ми ніяк не можемо прооперувати хво ру дитину. І це говорить рідна бабуся мого сина, якого вона начебто любила ? Навіть не знаю, хто з нас гірше, я або моя мама. Я не хочу nогано думати про неї, але що мені ще залишається робити? Як виправдати її вчинок?

-Восени дитині виповниться одинадцять років, а вона все ще у дек ретній відпустці! — обурюється Тетяна Родіонівна, повідомляючи подругу про племінницю. – Я їй сто разів говорила – Віка, ти коли працювати почнеш? А вона заявляє: «Мені нема з ким залишити доньку!». Віка, схоже, і не думає працювати. – Послухай, Таня, школа – це не так просто! – примирливо каже співрозмовниця Тетяни Родіонівни. – Першокласники проводять там по дві години! Ти приводиш їх до школи о дев’ятій ранку і забираєш об одинадцятій. Не в кожній школі є група подовженого дня. І кожні півтора-два місяці – канікули. Моя дочка змогла працювати переважно тому, що я доnомагала їй з дитиною. – Ну, це вже не перший клас! Її дитина у п’ятому класі! А вона все ще тримає її руку у своїй! І вона не просто живе десь, вона живе у квартирі свого ко лишнього! Він просто зібрав свої речі та переїхав до іншої дами, а Віка з дитиною залишилася у квартирі.

Він поки не згадує про квартиру, а вона не цікавиться, але він прожене її будь-якої миті! 37-річна Віка – племінниця Тетяни Родіонівни, дочка її недолугого брата, якого, як стверджує жінка, вона з підліткового віку носить на своїх плечах. Віка закінчила школу, поки жила в селі з матір’ю, а потім приїхала до тітки до міста вступати та навчатися. — Вона надійшла і прожила у мене на повному пансіоні шість років! — Згадує Тетяна Родіонівна. — Загалом, я дізналася, що вона знайшла роботу і познайомилася з Сергієм. Все розвивалося, вони побралися, і вона переїхала до нього. Тетяна любила Сергія. Він тихий, спокійний, і батьки в нього добрі освічені люди. У двадцять шість років у Сергія була своя квартира, яку подбали бабуся з дідусем, машина і пристойна робота.

Після довгих років спроб наро дилася їхня довгоочікувана дочка, і молода мама була повністю вбита своєю дитиною. Усі розмови про роботу знову було відкладено на потім. — І раптом на неї як снігова куля обрушилося роз лучення — каже тітка Таня. — Я очікувала, що вона почне шукати житло та роботу, адже квартира була не її. Але вона навіть не замислилась про це! Сергій nлатить солідну су му алі ментів, близько 45 тисяч , і зводити кінці з кінцями з дитиною Вікторії вистачає. Вона ніколи нічого не куnує для себе, завжди для дитини. Я говорю їй: тобі 38 років, мало досвіду і немає стажу. А тобі не ст рашно так жити? Сергій зрештою вижене тебе, нехай навіть через сім років, коли її дочці виповниться вісімнадцять… (ARM/K) — А вона? — Ой, тітка Таня, не хвилюйтеся, я вирішуватиму труднощі в міру їх виникнення. Зараз, коли у мене є шматок хліба і дах над головою, я можу вижити до певного часу. А що буде за сім років, ніхто не знає. Якщо я залишуся на вулиці, я думатиму про те, куди мені йти і що робити далі…

Вова і Христина збиралися одружитися. Вова приїхав за нею, щоб доnомогти їй з речами. Вона переїжджала до нареченого. Коли приїхали, біля воріт заміського будинку їх чекала якась стара жінка з незадоволеним виглядом. Вона обзивалась, коли вони входили в будинок. — Хто це? – запитала Христина. — Старенька. Їй нема чим зайнятися. — А навіщо вона такі слова говорила? — Вона всіх так називає, — відповів Вова, взявши свій ноутбук в руки, і вступив до роботи. Але Христину не задовольнили його відповіді. Жінка nродовжувала бажати їм всього самого «кращого». — Давай краще в інший раз, — хотіла розвернутися Христина. Але Вова її зупинив: — Ні. Ми майже всі твої речі вже перенесли. Гаразд, розповім усе, як є. Ця жінка виявилася ко лишньою тещею Вови. Вони подарували цей будинок молодятам.

Але зараз їх дочки немає, але вони дозволяють зятю і дітям залишатися там. — Ну що такого? Ви ж хотіли, щоб у дітей був батько, я і залишився жити з ними тут, — сказав тещі Вова. — Діти мають там жити, ти можеш, але приводити когось не можна. Христина залишилася жити там незважаючи на те, що Вова спочатку збрехав, сказавши, що його дружина кинула його з дітьми і пішла. А насправді… Пройшло кілька місяців, але нічого не змінювалося. Діти жили своїм життям, про них дбала няня. Вова йшов на роботу, а вдома сидів перед комп’ютером. А ось у Христини була ко лишня теща чоловіка. Та nродовжувала її труїти. — Радієш так? Моя дочка теж тоді раділа,- говорила вона Христині.

І багато в цьому дусі. Христині, звичайно, ставало не по собі від таких слів. Вона, по-перше, не знала правду, а по-друге, вона познайомилася з Вовою, коли той вже деякий час був самотній. Так що їй нічого було со ромитися. І так як вона була хорошою людиною, їй ставало прикро, що її звинувачують не обґрунтовано. Але і тоді вона лише вибачалася перед старенькою. А ось Вова іноді відстоював свою думку, іноді відповідав, але ніколи не виходив і не захищав Христину. — Так не може nродовжуватися, — сказала Христина. На наступний ранок вона зібрала свої валізи і дуже рано, приблизно в п’ять, коли всі спали, покинула цей будинок. Але й колишня теща встала рано. Вона побачила її і знову висловила свою думку: — Значит ти така у нас. При першій же nроблемі тікаєш!