News 382 Media

Сергій їхав до літніх батьків з важким серцем, готуючись повідомити неприємну новину. Він розумів, що тягнути безглуздо: правда все одно спливе. Чи дружина спеціально розповість, чи брат з сестрою випадково обмовляться. Краще зізнатися самому і полегшити душу. Піднявшись сходами, Сергій натиснув на дверний дзвінок. Двері відчинив батько. Його обличчя було похмуре, і виглядав він явно роздратованим. — Привіт, — буркнув він. — Добре, що прийшов. Давай, заходь. — Привіт, тату, — кивнув Сергій, насторожено заходячи до квартири. У голові майнула тривожна думка:

«Невже вони вже знають про моє розлучення з Зіною?» — Мама вдома? — обережно спитав він. — Вдома, вдома, — невдоволено відповів батько. — Куди ж подітися? Сидить там, як пані. — Ти про що взагалі? — насупився Сергій. — Що трапилося, тату? — А те, що з мене вистачить! — сердито вигукнув батько. Він пішов у кімнату і важко плюхнувся на диван, схрестивши натруджені руки на грудях. Сергій розгублено дивився йому услід, не розуміючи, що відбувається. Потім пішов у кімнату, де зазвичай сиділа мати. Але її там не було. Пройшовши до іншої кімнати, він побачив, як мама стоїть біля вікна з похмурим виглядом. — Привіт, мамо, — почав він. — Що трапилося? — Ти прийшов, синку? — різко обернулася вона.

— Ну що, ти вже пішов від своєї Зіни чи тільки збираєшся? — Чому ти так питаєш? — Сергій відчув, як неприємний холодок пробіг спиною. — Бо мені треба знати: ти вже винайняв квартиру чи ні? — Яку квартиру? — розгубився Сергій. — Ту, в якій житимеш після розлучення, — уточнила мати. — Почекай… — промовив він. — А звідки ви взагалі знаєте, що я маю намір розлучатися? — Як звідки? — мама насупилася. — Ми все знаємо. — І тому, — втрутився батько, з’являючись у дверях, — я вирішив, що піду жити з тобою! — Що? — Сергій ошелешено дивився на батьків. — А я вже тобі сказала! — розлютилася мати. — З тобою житиму я! Ти ж без дружини залишишся, то хоч їжа буде домашня. — Зачекайте… — Сергій перевів погляд із одного на іншого. — Ви що, серйозно? — Звичайно! — твердо сказав батько. — Ми з твоєю матір’ю теж вирішили розлучитися. — Що?! — Сергій не вірив своїм вухам.

— Все, годі, синку, — вів далі батько. — Ти виріс, і ми більше не зобов’язані нічим один одному. Мені набридло терпіти її характер! — Та це я терпіла твою вперту натуру! — заперечила мати. — От і залишайся тут, а я піду жити з Сергієм. — Та я сам з ним піду! — Не здавався батько. — Стривайте! — Сергій підняв руки. — Вам обом майже вісімдесят років! Які ще розлучення?! Ви як діти малі! — А ти? — хором відповіли батьки. — Тобі майже п’ятдесят, а ти все ще як хлопчисько! — Гаразд, годі, — втомлено зітхнув Сергій. — Ніхто нікуди не йде. Ми з Зіною не розлучаємося. — Як це? — Здивувалася мама. — Хто вам взагалі сказав, що ми розлучаємося? — Ніна сказала, — відповіла мама. — Ти їй ніби сам дзвонив? — Це я пожартував! — зітхнув Сергій. — Пожартував? — здивовано перепитав батько. — Отже, все дарма? — Отже, так, — упевнено відповів Сергій. — Ви мешкаєте разом. А я піду… — Стривай, — зупинила його мама. — Ти що, не голодний? — Ні, мам. Дякую, — Сергій натягнуто посміхнувся. — Я зайшов лише провідати вас. — Гаразд, іди, — зітхнула мати. — Тільки пам’ятай: якщо раптом передумаєш розлучатися, ми вже в черзі. — Зрозумів, — полегшено кивнув Сергій, ідучи. Як тільки двері за ним зачинилися, батьки перезирнулися. — Як гадаєш, вийде? — спитав батько. — Мабуть, — кивнула мама. — Тепер справа за Зіною. — Все буде гаразд, — усміхнувся батько. — А тепер знаєш що? Іди в крісло, а я посмажу картоплі. — Тільки не спали! — засміялася мати, прямуючи до свого улюбленого крісла.

Вона щойно вийшла з душу, обгорнута рушником, який не міг приховати всіх її принад. «Як так? Двох дітей народила, а постать, як у дівчини. Тонка талія, все на місці», – думав він. – Чому ти так на мене дивишся? – Обернулася Юля і розсміялася. – Не дивись так! Я поспішаю на роботу, а ти що, не збираєшся? – А навіщо? Діма в школі, Настя в садочку, в тебе часу повно, – Геннадій притягнув дружину до себе, але вона лагідно відсторонилася. – Ген, відчепись! Мені треба підготувати документи до наради, начальник просив. Все, потім. Я зараз одягаюсь і біжу, – сказала вона, поцілувала його в щоку і вислизнула з обіймів. Геннадій сів у крісло і насупився, спостерігаючи, як вона крутиться перед дзеркалом, приміряє одяг, наносить макіяж, користується парфумами. «І не для мене все це», – роздратовано подумав він.

«Знову до свого Валерія Івановича поспішає». Йому вже набридло чути про цього начальника. Нещодавно теща якось ляпнула: – А в кого це наша Настя така руденька? Ну просто як сонечко! Ці слова засіли у Геннадія в голові. «А правда, у кого?». – Ну все, я побігла, – Юля взяла сумочку, ще раз глянула у дзеркало, потім на чоловіка. – Ти чого сьогодні такий? – Сама знаєш чого, – буркнув він. – Знову ввечері прийдеш стомлена. Кидай ти цю роботу, га? – Ти ж тішився, що гроші з’явилися. Я два декрети сиділа на твоїй шиї, а тепер можу допомогти. Мені всі заздрять, що Валерій Іванович мене оцінив, помічницею зробив, зарплату підняв. Та й у тебе на роботі зараз проблеми, а я заробляю. Хіба це погано? Постараюся сьогодні прийти раніше, – сказала вона і випурхнула за двері. «Наблизив він її … Подарунки дарує,» – бурчав собі під ніс Геннадій, блукаючи по квартирі. «Може, вона і проговорилася?».

Він труснув головою. «Ні, Юля не така. Адже ми кохаємо одне одного! Але чому тоді все так дивно?». Проблеми у Геннадія почалися на автомийці. Раніше він був основним годувальником, пишався своїм бізнесом. Але зараз робітники стали вимагати більше, клієнтів менше, і Геннадій сам мив машини разом з напарником. Юля ж, вийшовши з другого декрету, отримала підвищення. Вона пишалася своєю роботою, новими знайомствами, дорогими подарунками. Ці думки не давали Геннадію спокою. «А що якщо?». Якось він замислився над датами: «Конференція, відрядження, а за кілька місяців Настя…» Його пробив холодний піт. Але він одразу обсмикнув себе: «Ні, це дурість! Це ж Юля, моя Юля. Я їй завжди довіряв». На роботі день видався продуктивним. З’явилися два нових співробітники, які знали свою справу. Геннадій відчув полегшення. Увечері Юля прийшла додому раніше. Вона була ніжною та ласкавою, і Геннадій розтанув. Але раптом його знову пронизала думка:

«А якщо…». Він гнав її, але зовсім позбутися не міг. На вихідних Юля готувала сніданок і прошепотіла: – Це було просто чарівно! Ти найкращий! Його розморило, але потім майнуло: «Найкращий? Порівняно з ким?». Дочесавши руду голівку Насті, він непомітно прибрав кілька волосків у кишеню. «Тести роблять… Раз і все з’ясовується», – подумав він. За тиждень сім’я поїхала до батьків Геннадія. – У кого це наша Настя руденька? – тихо спитав він мати. – Гена, ти зовсім дурень? Забув, яким був сам? У тебе волосся з рижинкою було, а твій дід взагалі рудим був, – засміялася Лариса Андріївна. Юля, почувши розмову, обійняла чоловіка: – Геннадій найкращий! А лисі чоловіки, між іншим, найпривабливіші! Геннадій зніяковів. «Як добре, що я нічого не сказав Юлі», – думав він, обіймаючи дружину. Пізніше Юля повідомила: – Валерія Івановича переводять. А я працюватиму у відділі, вдома тепер частіше буватиму. Добре? Геннадій полегшено зітхнув. «Головне – це сім’я», – думав він, викидаючи з кишені руді волоски Насті. «Я їй вірю. І знаю, вона мені теж».

Минулого тижня мама приїхала до мене до Коломиї. Привезла з села домашні продукти — адже в мене маленька дитина, і хочеться, щоб у будинку було все найкорисніше. Мама залишилась у нас на три дні. Я розуміла, як їй важко їздити туди-сюди, адже їй уже 70 років, а я її молодша і пізня дочка. Коли настав час повертатися додому, я пішла проводжати її з малюком на руках. Надворі стояла нестерпна спека, від якої навіть мені стало погано. Вже на вокзалі мама раптом сказала: — Доню, щось мені недобре. — Мамо, давай до лікарні, залишайся ще ненадовго у місті! — Почала вмовляти я. — Ні, треба додому, — уперто відповіла вона. Переконати маму так і не змогла. Тоді я вирішила звернутися до водія автобусу. Підійшла до нього і попросила: — Будь ласка, придивіться за моєю мамою. Їй щось недобре, я турбуюся.

— Може, їй краще не їхати? — запитав водій. — Вона дуже вперта, — важко зітхнула я. — Гаразд, не хвилюйтеся, я придивлюся, — заспокоїв він. Коли автобус рушив, я не могла знайти собі місця. Навіть додому не пішла, залишилася сидіти в парку, гублячись у тривожних думках. Через деякий час пролунав дзвінок. — Це Олексій, водій маршрутки, — пролунав незнайомий голос. — Що трапилося? — З хвилюванням запитала я. — Все гаразд, не переживайте. Вашій мамі стало гірше дорогою, і я відвіз її до лікарні. Зараз дам трубку лікарю. Слухаю слухавку, і голос лікаря пояснює: — Дякуйте цьому водію. Якби не він, все могло б закінчитися погано.

Він знявся з маршруту разом з пасажирами, щоб привезти вашу маму. Виявилося, у мами ледь не трапився інфаркт. Як тільки я знайшла, з ким залишити дитину, одразу поїхала до неї. На щастя, вона була під наглядом лікарів. Пізніше я твердо вирішила знайти цього водія. Дізналася його ім’я в Коломиї, заздалегідь купила частування і дочекалася, щоб особисто подякувати. — Навіщо це все? — Здивувався Олексій, побачивши подарунки. — Тому що таких людей, як ви, треба цінувати, — сказала щиро. — А я хотів би тільки одного: щоб хтось так само вчинив для моєї мами, — тихо відповів він. Ця людина мене вразила. Таких людей мало, але вони справжні герої. Про них треба розповідати, щоб їхні вчинки надихали нас та наших дітей. Згодні? А вам доводилося зустрічати таких людей?

Влада вже цілу годину слухала, як її мати лаялася з батьком, Петром. Вона була четвертою дочкою матері та єдиною дочкою батька. Її мати, Галина, щоразу, народжуючи дітей, незабаром розлучалася. Тільки батько Влади протримався у шлюбі цілих сімнадцять років. Як йому це вдалося? Батьки любили повеселитися, іноді навіть занадто. Після цього неминуче розпочиналися скандали. Головною причиною була запальність матері – вона заводилася з півоберту, як любив говорити батько, і довго не могла заспокоїтися. – Ти, як нова машина: «вжух» – і вже мчиш, тільки їдеш зовсім не туди, – з сарказмом говорив він. Після таких витівок мати сварилася, клялася більше не пити, але ситуація повторювалася знову і знову. Хоча батьки давно офіційно розійшлися, батько Влади все ще жив з ними в одному будинку.

Галина його не виганяла, бо він приносив гроші. А Петро не йшов — йому було шкода залишати дочку. До того ж, він пив набагато менше, ніж дружина. Старші сестри Влади залишили рідну хату, щойно закінчивши дев’ять класів. Їм усім набридли мамині скандали та хаос у будинку. Кожна пробивалася у житті сама. Ганна та Таня, дві старші, вже мали свої сім’ї. Їхнє життя склалося: чоловіки, діти, робота, гроші. Третя сестра, Віка, жила сама, але теж не бідувала. Вона працювала секретаркою у невеликій компанії, яка знімала їй житло. Щоправда, причина такої турботи була далекою від її професійних навичок. Її стиль життя цілком влаштовував Віку – весело та прибутково. Серед її залицяльників було багато солідних чоловіків, які втомилися від своїх дружин. Вона не вважала це поганим – у матері було четверо чоловіків, не кажучи вже про тих, хто претендував на цю роль. Характером Віка пішла не в матір:

говорила тихо та лагідно, чим приваблювала чоловіків. Найважчим життя було у Влади. Вона вже звикла до нескінченних сварок батьків. Все по дому було на ній: прибирання, куховарство, невеликий город. Мати нічого не любила робити. Батько допомагав Владі порадами, але й то не завжди. Влада мріяла залишити батьківську хату. Вона навіть просила старших сестер взяти її до себе, хоча б на якийсь час, щоб спокійно закінчити школу. Але сестри незмінно відмовляли. Наближався її випускний, але радощів він не приносив. Дівчатка у класі хвалилися сукнями, а у Влади грошей не було. Мати вкотре залишилася без роботи, а зарплата батька очікувалася лише перед святом. Через ці гроші батьки знову почали сваритися. Батько хотів віддати їх Владі на сукню та туфлі, а мати будувала інші плани. Влада тихо плакала у своїй кімнаті.

Їй не потрібна була сукня – вона хотіла поїхати! Всі заощадження, які вона відклала з тих, що давав батько, могли б стати в нагоді, але їх було замало. Вона мріяла стати перукарем, але для цього були потрібні інструменти, які коштували дорого. Коли Влада одного разу поділилася своєю мрією з матір’ю, та тільки засміялася: – Дурниці! Волосся і так можна заплітати. Іди суп вари, батько скоро повернеться. Мрію Влади ніхто не підтримував. …Коли батько отримав зарплату і поспішив додому, Влади там уже не було. Вона посварилася з матір’ю та пішла з дому. Петро кинувся на її пошуки. Він знайшов дочку на вокзалі. – Як добре, що ти ще тут! Ось гроші. Я бажаю тобі щастя, доню… – А як же ви? Як житимете? – Не думай про це. У нас є картопля. – Але мама… Вона ж… – Хай кричить. Ти мені іноді дзвони, гаразд? – Добре, тату… …Минуло десять років. Влада, незважаючи на труднощі, здобула освіту. Сестри так і не допомогли їй, наче виставили за межі сім’ї.

Мати майже не цікавилася дочкою, а батько часто дзвонив та приїжджав у гості. Влада працювала в салоні краси та мала велику базу клієнтів. Вона стала успішною, купила квартиру та зустрічалася з молодим чоловіком, з яким планувала весілля. … Якось увечері, повертаючись з роботи, вона зустріла біля своїх дверей старшу сестру, Ганну. – Привіт, Владочко! Як ти? – кинулась та до неї. – Все добре, – спокійно відповіла Влада, запрошуючи її увійти. Ганна почала хвалити квартиру і незабаром зізналася: – Донька виходить заміж, і я до тебе з проханням. Зроби нам усім зачіски, будь ласка! – Записувати вас? Ціни на сайті бачили. – Які ціни? Ми ж сестри! – А ви не згадали про сестру, коли я просила допомоги? – Як ти можеш? Ми ж сім’я! – Кожна робота має оплачуватись. Записувати вас чи будете шукати іншого майстра? Ганна, киплячи від злості, пішла, грюкнувши дверима. На весілля Влада не пішла. У неї все йшло своєю чергою, і незабаром на неї чекало власне, щасливе життя.

– Марино, я знаю, що жити мені залишилося недовго. Будь ласка, забери Оленку до себе. Я не вірю Андрію. Він приведе іншу жінку, а вона не любитиме Оленку. З тобою та Дмитром їй буде набагато краще. – Не кажи дурниці, – намагалася заспокоїти подругу Марина. – Ти ще сто років проживеш. Ми і на весіллі Оленки погуляємо, і твоїх онуків будемо няньчити разом. – Ні, Марино, мабуть, така доля… Марина вийшла з палати подруги, у якої не залишилося сил боротися з хворобою. Її очі наповнились сльозами. «Чому життя таке несправедливе? Каті ще жити і жити, але підступна хвороба забирає її сили.

Вона зовсім схудла. А Андрій… легковажна людина. Шлюб зареєструвати не захотів, до дочки ставиться як до чужої, та ще й жив весь цей час за рахунок Каті», – думала Марина. Оленці виповнилося сім. Вона з нетерпінням чекала, коли мама вийде з лікарні та сама відведе її до першого класу. – Дмитре, ми візьмемо Оленку до себе. – З чого раптом? – На Андрія немає надії. Це було останнє, про що Катя просила мене перед тим, як її не стало. – Ні. Я проти. Ми маємо сина. Якщо захочемо, то у нас ще й дочка буде. – Справа не в цьому. Катя боялася довірити дочку Андрю. – Андрій – батько Оленки, чи я щось плутаю? – Так, він її батько. Але Катя не довіряла йому, він надто легковажний. Я пообіцяла їй, що заберу Оленку. Це було її останнє бажання.

– Як ти це уявляєш? Хіба Андрій погодиться? – Він не заперечував. Навіть навпаки сказав, що з Оленою йому буде складно. – Все одно ні. Чужа дитина в нашому будинку? За живого батька? Ні, я цього не прийму. – Але я не можу вчинити інакше. – Роби як хочеш, але мою думку ти знаєш. І як, на твою думку, відреагує моя мати? А наш син? Ти не продумала про це. Марина була розчарована: вона сподівалася на підтримку чоловіка. – Оленко, проходь, не соромся. Тепер ти житимеш з нами. – А мій тато? Він також буде тут? – Ні, тато житиме окремо. – Але я хочу до тата… – Оленко, зрозумій, так буде найкраще для всіх, – м’яко пояснювала Марина. – Тато тебе буде відвідувати. – Познайомся, це Степан. Сподіваюся, ви подружитеся. Степан, старший за Олену на рік, з ентузіазмом запропонував: – Ходімо, я покажу тобі свої іграшки! Оленка пішла за ним. – Думаю, я вчинила правильно, – сказала Марина чоловікові. – Все буде гаразд. – Не знаю, але мені все це не подобається, – похмуро відповів Дмитро. Першого вересня Марина одна відвела Оленку до школи. Андрій не прийшов проводити доньку до першого класу. Якось Марина застала Олену за переглядом фотографій з матір’ю. Дівчинка тихо плакала. – Мамо, коли ти забереш мене звідси? – Оленка, сонечко, мама не прийде. Вона тепер на небі і завжди спостерігає за тобою.

– Вона мене покинула? – Ні, що ти! Просто так склалося. Дмитро з роздратуванням помітив: – Що ти весь час з нею пораєшся? – Їй важко. – А нам, гадаєш, легко? Ти закинула сина! – Я приділяю Степану не менше уваги, ніж раніше. – Ну-ну, – буркнув Дмитро. – До речі, у вихідні мати прийде на обід. Марина лише кивнула. – Де ваша квартирантка? – спитала з порога свекруха. – Мамо, прошу, не треба так… – Вона сирота? – Так, але навіщо ви так кажете? – Надто вже дівчинка на тебе схожа, Дмитре, – прошепотіла мати. – Мамо, тихо! Так, колись був роман з Катею. Але вона завжди казала, що Олена – дочка Андрія. – Ти певен? Марина зайшла на кухню. – Значить, у тебе був роман з Катею? – Це було давно, – почав виправдовуватися Дмитро. – Знаю. Катя розповіла. Але дочку ти не хотів прийняти до хати, хоч знав, що вона твоя. Марина вийшла з кімнати, залишивши чоловіка розгубленим. – Тітко Марино, чому ти не хочеш пробачити мого тата? – Тому що він знав, що ти його дочка, але намагався відмовитись від тебе. А боягузтво та брехню я не прощаю.

Ми з чоловіком одружені вже більше 5 років, у нас двоє дітей: спільна дочка та мій син від попередніх стосунків. Коли моєму синові було 5 років, я знову вийшла заміж, і мій новий чоловік з ентузіазмом взявся за його виховання разом зі мною. Він зблизився з моїм сином ще до того, як ми одружилися, водив нас у парки та розважальні центри, щоб він відчував себе причетним до нашої історії. Після 8 місяців стосунків ми одружилися, і, незважаючи на мої сумніви, чоловік умовив мене завести ще одну дитину.

Після народження нашої дочки мій чоловік був на сьомому небі, повністю зачарований нею. Однак дуже скоро я помітила зміни у його поведінці по відношенню до мого сина. Він став ігнорувати його, перервавши відносини між батьком і сином, які вони вже майже побудували. Мій зростаючий син, який потребує чоловічого спілкування, теж відчув докір від зневаги і став ревнувати до сестри, якій явно віддававалася перевага.

Мої свекри відбивали цей фаворитизм, щедро обсипаючи нашу дочку дорогими подарунками, а синові дарували щось незначне. Син відчайдушно намагався домогтися схвалення вітчима, що призводило лише до ще більшого душевного болю. Зараз я розриваюся. Якщо я піду від чоловіка моя донька буде рости без батька, але якщо залишусь, то, схоже, продовжуватиму шкодити синові. Як справитися з цією делікатною сімейною ситуацією?

Наталя дізналася про існування свого зведеного брата лише після оголошення заповіту батька. Нотаріус повідомив, що основна частина спадщини переходить до неї, проте заміський будинок залишено якомусь Віктору Пономаренку. Як з’ясувалося, цей Віктор – позашлюбний син, якого батько офіційно усиновив, давши своє прізвище та по батькові. Для Наталії це стало справжнім шоком: мало того, що батько зберігав таку таємницю, то ще й улюблена дача тепер належала чужій людині. «Добре, що мама не дожила до цього, – думала Наталя, – вона ніколи б не пробачила батька за таку зраду».

Її мати, яка палко кохала чоловіка, навіть не підозрювала, що він вів подвійне життя. На заголошенні заповіту Віктор не був присутній, але Наталя вирішила знайти його. Вона вважала, що краще самій попередити будь-які його спроби заволодіти будинком. Та й хто він такий, цей Віктор? Можливо, він ніколи навіть не бачив цієї дачі і тепер раптово вирішив пред’явити свої права? Сама Наталя разом з матір’ю бували на дачі рідко. А от батько, вийшовши на пенсію, проводив там чи не весь свій час.

Добротний будиночок, яблуневий сад, невеликий город, і Барбос – вірний пес, якого підгодовували сусіди, якщо господар був відсутній. Знайшовши адресу Віктора, Наталя приїхала до нього додому. Двері відчинив чоловік років сорока з бородою, через яку важко було визначити точний вік. – Ви Віктор? – холодно спитала вона. Чоловік кивнув і запросив її увійти: – А ви Наталя, правда? – Звідки ви мене знаєте? – Батько показував ваші фотографії. Ці слова вивели Наталю з себе. Якийсь чужинець сміє називати її батька своїм? – Ви його позашлюбний син? Навіть на похороні вас не було! Віктор спокійно відповів: – Був. Просто стояв осторонь. А гроші на похорон передав через тітку Зіну. – Ви знали мою тітку Зіну? Чоловік ствердно кивнув головою. Наталя здивувалась: невже навіть рідна тітка приховувала правду? Обурена, вона кинула:

– Не вийде в тебе нічого, брате! Я судитимуся за дачу. Після цього Наталя вирушила до тітки Зіни, щоб з’ясувати всю правду. – Чому ви мовчали? – Запитала вона. – Твій батько просив нічого не казати. А я таки його сестра, – важко зітхнула Зіна. – Але даремно ти так до Віті. Він хороша людина, ні в чому не винна. Тітка розповіла, що Віктор з дитинства був тихим та вихованим хлопчиком. Його мати, сирота, все життя працювала буфетницею, а Вітя, вивчившись, одружився, почав будувати будинок для своєї родини. Але чотири роки тому його життя зруйнувала трагедія: пожежа забрала життя його матері та дружини. Дочка Катя дивом вижила, але сам Віктор переніс серцевий напад. Наступного дня Наталя поїхала на дачу, щоби поміняти замки. Але невдовзі з’явився Віктор з донькою Катею та пакетом їжі для Барбоса. – Я попереджала! Я буду судитися! – Заявила Наталя, але впевненості в її голосі вже не було. Віктор відповів спокійно:

– Судитись нема чого. Нехай дача лишиться вам. Тільки дозвольте нам забрати Барбоса. Катя підтримала батька: – Тату, давай заберемо собаку. Нам із ним буде веселіше. Наталя неохоче погодилася, але її стали мучити сумніви. Чому Віктор так легко відмовився від спадщини? Що змусило його погодитись на такий крок? Вона знову звернулася до тітки Зіни, яка пояснила: – Життя Віктора було сповнене випробувань. Йому потрібна не помста, а підтримка. Він добра людина, і тобі варто з ним подружитися. Незабаром Наталя усвідомила, що боротьба за дачу була безглуздою. Вона вирішила помиритись з братом. – Вибач мені, – сказала вона, з’явившись на порозі його квартири. – Все було так несподівано. Віктор тепло посміхнувся: – Нічого страшного. Проходь, будемо дружити. Тепер вони підтримують теплі стосунки. Віктор облаштував дачу, вирощує там овочі та привозить їх Наталі. Барбос знайшов новий будинок, а брат і сестра стали один для одного справжньою родиною.

Мій чоловік пішов до молодої жінки. Йшов з гордістю, наче герой, а тепер? На хрестинах стоїть, як у воду опущений. Але то був його вибір, він сам цього хотів! Йому було п’ятдесят шість років, коли я раптом почала дратувати його. Все в будинку, все в мені стало «не так»: господиня я погана, його не доглядаю, не догоджаю. Я думала, це вік – характер псується. Хто б міг подумати, що у нього хтось з’явився? Та й кому він потрібен – ні багатий, ні красень, звичайний роботяга, водій на молокозаводі, розвозить продукцію.

Але знайшлася людина, якій він сподобався. В одному з магазинів, куди він возив товар, Вадим примітив продавщицю – молодшу за нього на 15 років, та ще й зовні приємна. Спочатку я дивувалась: що вона в ньому знайшла? А потім люди пояснили. Виявилося, у цієї жінки троє дітей від різних чоловіків, молодшому п’ять років. Вона шукала спокійного чоловіка, який житиме тихо, зарплату віддаватиме і слухатиметься. А мій Вадим якраз підходив під ці критерії: не п’є, не палить, гроші додому приносив. Єдина його радість – футбол з друзями. Наші діти вже дорослі, кожен має свою сім’ю. Я більше раділа, няньчачись з онуком, ніж думала про чоловіка.”

Але він знайшов собі «молоду». Коли йшов, наговорив такого, що смішно і сумно. – Діти виросли, кому ти тепер потрібна? Мені б була потрібна, якби доглядала мене, старалася, а ти? Тепер все – інша мене любить, інша за мною ходить, як за писаною торбою. А ти одна вік доживатимеш! Я не так дивувалася його словам, як тому, що жінка з трьома дітьми ще знаходить сили комусь догоджати. Очевидно, не той уже в мене вік. Він пішов, ми поділили майно. Його нова обраниця боролася за кожну копійку, норовила відібрати все, щоб своїм дітям залишити. А Вадим? Навіть за штори чіплявся. Але як би я не злилася, так, як його покарало життя, я б і не змогла. Кажуть: найбільше покарання – це виконання бажань.

Одружився він на своєму новому коханні, а та незабаром виявилася вагітна вчетверте. Ось і прийшов до мене Вадим, сірий і пом’ятий: – Візьми мене назад, жити в цьому хаосі неможливо. Крик, шум, а тепер ще немовля плакатиме. А я хочу в тиші вечеряти та з друзями футбол дивитися. – О ні, любий, – відповіла я, – бачив, що вибирав, коли йшов? Ось і радуйся тепер, насолоджуйся! На хрестинках його нової дитини я бачила фотографії, які щаслива мати виставила у соцмережі. Стоїть мій Вадим поруч, сірий, похмурий, наче на каторзі. Радості в нього ні краплі. Напевно, думає, що такими темпами це не остання дитина. А що я? Живу собі спокійно. У нашому віці вже немає сенсу перейматися з таких приводів. Якщо раптом доля пошле порядну людину, може, погоджуся бути з нею. А поки що мої думки – про онука та дітей. Нехай у них все буде гаразд. А колишній чоловік? Вже дорослий хлопчик. Хай сам відповідає за свої вчинки. Хотів, щоб його доглядали і догоджали? Ось і одержав.

— Доню, зайди до нас з татом, нам треба поговорити. Дівчина, радісно слухаючи музику в навушниках, поспішила до батьків і сіла на стілець. — У нас серйозна розмова, — почав батько, винувато опустивши погляд. — Але ж у мене всі оцінки хороші, — почала виправдовуватися Олеся, думаючи, що розмова піде про її навчання. — Ні, справа не в цьому, — ніяково усміхнулася мама, уникаючи дивитися в очі дочки. — Дмитре, ти скажеш чи мені? — Краще ти, — відповів батько, нервово перебираючи пальцями край столу. Мама глибоко вдихнула і сказала: — Ми з твоїм батьком вирішили розлучитися.

Олеся завмерла і кілька секунд мовчки дивилася на матір, намагаючись осмислити почуте. — Чому? — ледь чутно спитала вона. — Ми просто вирішили, що краще кожному піти своєю дорогою, — пояснила мама. — Але це ніяк не вплине на наші стосунки з тобою. Ми розлучаємося мирно. Дівчина відчула, як до горла підступають сльози. Їй здавалося, що батьки завжди були щасливими, а тепер вони повідомляють про розлучення. Наступного дня батько переїхав до своєї бабусі, залишивши все майно сім’ї. Однак він продовжував бачитися з дочкою, зустрічаючись з нею кілька разів на тиждень. Якось Олеся вирішила без попередження відвідати батька та застала його з незнайомою жінкою.

— Це Юлія, — представив її батько. Юлія виявилася привітною та доброзичливою. Олеся швидко знайшла з нею спільну мову. Пізніше вона дізналася, що Юлія має десятирічну дочку, за якою їй іноді доводилося доглядати. За півроку батько повідомив Олесі, що збирається одружитися з Юлією. — Вітаю! — радісно вигукнула дівчина, обіймаючи майбутніх молодят. Вона справді була рада за батька. Цього ж дня Олеся вирушила додому і дістала зі скарбнички усі накопичені гроші, вирішивши купити собі гарну сукню для весілля. — Мамо, сходиш зі мною в магазин? — Попросила вона. — Хочу виглядати ідеально. Півдня мати та дочка провели, вибираючи сукню та туфлі. Залишалося лише дізнатися про дату урочистості. За кілька днів батько подзвонив Олесі:

— Доню, приїжджай, нам треба поговорити. Радісна дівчина поспішила до нього, сподіваючись, що її запросять на весілля. Коли вона прийшла, Юлія зустріла її з усмішкою та провела на кухню, де сидів батько. — Нам треба поговорити про весілля, — почав батько, зітхнувши. — Ми вирішили, що на заході не буде гостей молодших за вісімнадцять років. — І що? — Усміхнулася Олеся, ще не розуміючи, що це стосується і її. — Доню, тобі поки що немає вісімнадцяти, — обережно нагадав батько. — Але ж мій день народження за три дні після весілля! — Заперечила дівчина. — Але не в день весілля, — холодно додала Юлія. Олеся відчула образу. Їй здалося, що Юлія не хоче бачити її на урочистості. Розчарована, вона повернулася додому, проливаючи сльози по дорозі назад.

Вона пошкодувала про витрачені гроші і вирішила не дзвонити батькові. Настав день весілля. Олеся дізналася з соцмереж, що на урочистості були присутні діти, зокрема десятирічна дочка Юлії. Дівчина була настільки засмучена, що вирішила назавжди розірвати стосунки з батьком. Коли їй виповнилося вісімнадцять, вона виклала пост: «Сьогодні мій день народження. Добре, що тато не покликав мене на своє весілля. Адже я подорослішала тільки зараз». Цей пост викликав бурю емоцій у родичів, які почали розпитувати та засуджувати її батька. Дмитро подзвонив Олесі і сказав: — Ти влаштувала скандал на весь інтернет! Думаєш лише про себе! — А ти думав про мене, коли не запросив на весілля? — Заперечила Олеся. Після цієї розмови їхні стосунки остаточно припинилися.

Тамара з чоловіком уже збиралися лягати спати, коли Степан несподівано заявив: — Ну що, Тамара, готуйся! Завтра вранці їдемо до міста. Покажу тобі, що таке міське життя! Та й до дітей заскочимо. — Та що я там не бачила? — Здивувалася Тамара. — Ну гаразд, з’їздимо… Тільки дітям приготую солінь, молочка, сиру та інших смаколиків. — Готуй, але знай — сидіти ми не будемо. В мене на завтра інші плани! — Які ще плани? — подумала Тамара, але розпитувати чоловіка не стала. Наступного ранку Степан вивів машину з гаража, а Тамара вже несла важкі сумки з частуваннями. День видався сонячним, настрій був чудовий. — Ого, як убралася! Прям помолодшала, — з усмішкою сказав Степан. — Красуня ти в мене, така сама, як раніше.

Посадивши дружину на переднє сидіння, він жартівливо додав: — Ну, тримайся! З вітерцем прокачу! — Все жартуєш, — махнула рукою Тамара, але посміхнулася. Степан завжди був веселуном, і саме за це Тамара покохала його. У молодості він вигадував для неї вірші, хоч і кострубаті, але щирі. От і зараз він знову насвистував, поки вони їхали. — Все ж таки скажи, які у нас плани? — допитувалася Тамара. — Приїдемо — сама все дізнаєшся! — хитро примружився Степан. Невдовзі вони приїхали до дітей. Степан підняв важкі сумки у квартиру, Тамара акуратно виклала домашні продукти на стіл, а сумки склала в куток. — Ще знадобляться, — сказала вона, задоволена порядком. Не встигли діти схаменутися, як Степан раптом заявив: — Ну все! Ми поїхали! Тамаро, чого стоїш? Пішли! — Як це розуміти, тату?

— щиро здивувався син. — А це сюрприз! Скоро все дізнаєтесь, — відповів Степан із таємничою усмішкою. Вони під’їхали до великої крамниці. — Ну, вибирай, що захочеш, — щедро сказав Степан. — Прямо все? Ти що, виграв у лотерею? — засміялася Тамара. — Ні, не виграв. Якби виграв, ми б уже на пляжі засмагали! Тамара давно мріяла про новий чайник, великий і гарний. Вона знайшла ідеальний варіант. — Дивись, як тобі? — Запитала вона чоловіка. — Беремо. А коли чайник, то й чай з цукерками візьмемо. Та й чашки нові. — Який щедрий! — сміялася Тамара. Коли покупки були зроблені, Степан раптом сказав: — Все поїхали до ресторану. Ти не зголодніла? — До ресторану?! А що це за свято? Ми ж з тобою ресторанами майже не ходили, — Тамара щиро здивувалася. — Сьогодні особливий день, — загадково відповів Степан. У ресторані вони довго сиділи, насолоджуючись смачною їжею та атмосферою. Степан був явно задоволений.

— Ну що, далі на каруселі чи в цирк? — раптом спитав він з усмішкою. — Тільки не на каруселі, ти ж знаєш, що я боюсь! А цирк… Я й так з тобою щодня, як у цирку! — пожартувала Тамара. Коли вони нарешті повернулися до машини, Тамара запитала: — Степане, то що за свято? Яка в нас дата? — А ти не здогадаєшся! Сьогодні нам з тобою разом 130 років! Ювілей! — Сто тридцять? Та нас тоді ще на світі не було! — Здивувалася Тамара. — Це наша спільна дата. Тобі 63, мені скоро 67. Склав все до дня, до місяця — і ось воно! — Ну, ти даєш! — Тамара ляснула в долоні. — Я думала, що це за записи в тебе на столі. Виявилося, що ти дні вираховував. — Звичайно! Адже я в школі з математики п’ятірки отримував! — гордо сказав Степан. — Знаю я твої п’ятірки… Перевернуті, мабуть, — посміхнулася Тамара. Вдома вони пили чай з нового чайника, заїдаючи його цукерками. Тамара була щасливою. А Степан сидів і думав: «Напевно, я трохи наплутав з розрахунками, але це не важливо. Головне, що Тамарі сподобалося і ми чудово провели цей день разом». Тамара теж усміхалася: «Може, він і помилився з датою… Але це мені вже не важливо. Головне, як він мене любить!».