News 382 Media

У мене є брат Семен, який молодший за мене на 12 років, і у нас різні батьки. Мій біологічний батько покинув нас, коли я була зовсім маленькою, а мама вийшла заміж, коли мені було 10. Вітчим так і не перейнявся до мене любов’ю, і незабаром після народження Семена мене відправили до школи-інтернату, звідки я поверталася тільки на вихідні та канікули. Вдома я ставала свідком частих сварок, викликаних пияцтвом вітчима та його словесними образами на адресу мами, від яких я завжди намагалася її захистити. Якось вітчим навіть вигнав мене з дому, бо я застудилася. Незважаючи на всі ці труднощі, у нас з Семеном був міцний зв’язок. Через роки, коли йому виповнилося 20, вітчим залишив свою частину квартири. На той час я була заміжня і жила в столиці, ділячи невелику житлоплощу зі свекрухою та її дочкою.

Протягом багатьох років я пропонувала Семену продати свою частку в квартирі, щоб купити менше житло для нашої матері та розділити виручені гроші, але він завжди відмовлявся, турбуючись про своє майбутнє у разі розлучення. Щоразу, приїжджаючи додому, я безуспішно намагалася обговорити цю тему, а нещодавно мама взагалі запропонувала мені переїхати жити до неї без чоловіка і доглядати за нею на старість. Ця пропозиція ошелешила мене, враховуючи, що я заміжня вже 32 роки і скоро вийду на пенсію. Ситуація, що склалася, змусила мене відчути відчуження від сім’ї, але, незважаючи на поради колег розірвати всі стосунки, я не можу від них відвернутися. У результаті я вирішила більше не порушувати квартирне питання, змирившись з існуючим станом речей, поки готуюся до чергової відпустки на море разом з чоловіком.

Багато років тому, обтяжена власною владною свекрухою, я поклялася ніколи не втручатися у шлюб свого сина В’ячеслава. І ось тут я бачу помилку у своєму байдужому відношенні, але що я могла змінити? Коли В’ячеслав помер, відповідальність за зміст Карини та онуків лягла на мене. “Я тобі допомагатиму”, – обіцяла я, не підозрюючи, що Карина почує щось на кшталт: “Я все робитиму для тебе”. Карина, завжди як велика дитина, важко справлялася з домашніми справами, часто зриваючись на сльози, залишаючи мене доробляти роботу.

Навіть уночі, коли онук плакав, я втішала і дитину, і Карину, яка плакала поруч. “Я нічого не вмію”, – часто нарікала Карина. Я сама ходила на шкільні збори, купувала одяг та керувала практично всіма аспектами їхнього життя. Подруга порадила: “Ти маєш дозволити їй подбати про себе самій. Якщо ти відступиш, у неї не залишиться вибору, окрім як подорослішати”. Я знала це, але думка про те, щоб виштовхнути її, не давала мені спокою . Чи можу я дійсно залишитися осторонь і не турбуватися про благополуччя своїх онуків, залишивши їх під опікою їхньої матері?

Я хочу поділитися своїм болем, сподіваючись, що це полегшить тягар. Схоже, нікому з оточуючих немає діла до цієї справи, і вони відмахуються від моїх переживань зневажливим: “Радійте, адже все могло бути гіршим”. Наша сімейна криза почалася, коли моя дочка після сварки з чоловіком переїхала з дітьми назад до нашої трикімнатної квартири під Києвом. Ми підтримували її, як могли, знайшли їй роботу і записали дітей до місцевого дитячого садка. Приблизно водночас моя 93-річна бабуся, яка жила неподалік, раптово вирішила, що більше не може залишатися сама, побоюючись, що її кінець близький.

Одного вечора вона з’явилася біля наших дверей, наполягаючи на переїзді до нас. Ми перебудували свої житлові приміщення заради нових мешканців нашого будинку. Початковий спокій незабаром зруйнувався. Одного ранку нас з чоловіком розбудили крики бабусі – вона була впевнена, що хтось вкрав її заощадження та коштовності. Незважаючи на наші запевнення та обіцянки зателефонувати у всі можливі інстанції, переконати її у протилежному було непросто.

Незабаром після цього вибухнув ще один скандал. Якось дочка розбудила нас рано-вранці і повідомила, що вхідні двері та двері бабусиної кімнати відчинені, а бабуся зникла. Після шалених пошуків, у яких брали участь сусіди та планувалося залучити поліцію, бабуся незворушно повернулася, заявивши, що нікуди не йшла, і звинувативши нас у змові з метою помістити її до психіатричної лікарні. Тепер її непередбачувана поведінка, ймовірно, викликана віковим недоумством, викликає постійну тривогу, особливо за безпеку її правнуків. Незважаючи на те, що будинок ретельно охороняється, навантаження, пов’язане з поєднанням роботи, догляду та постійної пильності, лягає важким тягарем на всіх нас. Що ж нам робити? Просто чекати і “радіти”, як радять деякі? Ситуація далеко не легка і не обнадійлива.

Нещодавно моя сестра повернулася з Італії, де вона була з нашою мамою, та привезла звідти 5 тисяч євро. Вона вихвалялася цією фінансовою допомогою, підкреслюючи давню тенденцію фаворитизму по відношенню до неї. Протягом усього нашого життя моя сестра Настя, на два роки молодша за мене, незмінно отримувала більше любові, уваги, а тепер і фінансової підтримки від нашої матері, яка переїхала до Італії майже 20 років тому.

Настя, яка рано вийшла заміж і має трьох дітей, завжди користувалася щедрістю нашої матері, включаючи значну суму на весілля та купівлю квартири. Тим часом я повернулася в наше село після університету, щоб доглядати за нашою бабусею, щосили намагаючись завести стосунки з кимось паралельно своїм обов’язкам по дому. Коли я зрештою знайшла відповідного хлопця і вийшла заміж, моя мати відмовилася надавати фінансову підтримку на моє весілля, що різко контрастувало з її щедрим внеском у життя Насті

Така диспропорція стала болісно очевидною, коли мені знадобилися гроші на лікування зубів – і мама знову відмовила мені у проханні, а лише за тиждень Настя отримала велику суму. Незважаючи на те, що я дбаю про нашу бабусю і стикаюся з власними фінансовими труднощами, здається, мої потреби демонстративно ігноруються на користь Насті. Вся ця ситуація змушує мене задуматися: чи не надто високі мої очікування? Чи варто звинувачувати маму у такому відношенні?

У свої 30 років, маючи 33-річного чоловіка та однорічну дочку, я насолоджувалась нашим, здавалося б, ідеальним союзом, вільним від конфліктів та повним кохання. Однак наше блаженство було зруйноване півтора роки тому, коли, будучи вагітною нашою майбутньою дочкою, я дізналася про його невірність.

Незважаючи на його благання про прощення і постійні спроби виправити наш шлюб, емоційна прірва збільшувалася з кожним днем, а його “теплота” явно контрастувала з його зрадами. Вирішивши зберігати фасад сім’ї заради нашої дочки, я внутрішньо розірвала з ним усі наші романтичні зв’язки, не в змозі уявити, що колись знову буду з ним близька.

Для сторонніх наша сім’я досі залишається цілою, але насправді я борюся з залишками довіри та кохання, затьмареними зрадою. Незважаючи на спроби чоловіка відновити наші стосунки, перспектива відновлення колишнього зв’язку здається мені непереборною. Зараз я віддаю перевагу гармонійному спільному вихованню дитини, а не напруженому партнерству, оплакуючи втрату того, що було раніше, і одночасно стикаючись з реальністю наших змінених відносин.

Коли мій чоловік подав на розлучення, він, мабуть, не усвідомлював усіх наслідків. Він вирішив, що розлучення – це початок нового життя з чистого аркуша, але коли справа дійшла до побутових проблем та виховання дітей, які залишилися з ним, його ентузіазм сильно послабився. Я не стала вмовляти його залишитись. Зібравши речі, я покинула його квартиру, в мене не було свого житла і роботи, тож я жила в однокімнатній квартирі з мамою.

Мої діти звикли до свого домашнього затишку, мали свої кімнати та іграшки, і я не хотіла цього міняти, тим більше в такому нестабільному становищі. Я була в декреті з моменту народження першої дитини, і після народження другої моя кар’єра залишилася позаду через реорганізацію на попередньому місці роботи. Мій чоловік став дратівливим, і наші стосунки погіршилися, що зрештою призвело до розлучення. Коли чоловік дізнався, що діти залишаться з ним, він був приголомшений та обурений. Він очікував, що я заберу дітей, але у мене просто не було умов для їхнього утримання. Я поставила собі завдання знайти роботу і розібратися з житлом, замість того, щоб тягати дітей з місця на місце. Незважаючи на його обурення, я залишила дітей з ним, розуміючи, що для них це буде краще, доки я не впорядкую своє життя.

Якось я стала матір’ю-одиначкою з двома маленькими дітьми – 4-річним сином та півторарічною дочкою – після важкого розриву з колишнім чоловіком. Він виселив нас з орендованої квартири, змусивши нас переїхати до моїх батьків. Вітчим, з яким у мене ніколи не було міцних стосунків, дуже швидко втомився від шуму, який виробляли діти у нашій двокімнатній квартирі.  Я взяла академічну відпустку з догляду за дочкою, що унеможливило продовження навчання або роботи, тим більше, що моя дочка була ще занадто мала для дитячого садка. Наша фінансова напруга була очевидною:

я турбувалася про витрати на їжу і не могла навіть думати про оплату комунальних послуг. 6 місяців тому я познайомилася з чоловіком, який був старший за мене на 10 років. Спочатку він прийняв виклик готової сім’ї, але невдовзі відповідальність переповнила його: він почав часто пити та диктувати умови. Зрештою, і він відправивши нас назад до матері, яка вже відкрито воліла не бачити нас поряд через фінансові труднощі. Не маючи жодної підтримки, але маючи ще одну дитину на підході, я почувала себе повністю розбитою. Колишній чоловік точно відкине нову дитину, а я відчуваю страх і поки що не могла бачити подальших перспектив. Але перспектива стати соціально неблагополучною сім’єю дуже лякає мене, адже у моєму районі ніколи не було центрів підтримки молодих матерів. Незважаючи на непереборні труднощі, мої діти залишаються єдиною мотивацією, яка спонукала мене жити і бути наполегливою.

Минулого року ми з чоловіком нарешті здійснили свою мрію – купили квартиру, накопичували на неї роками і відмовлялися від відпусток. У передчутті меблювання нашого нового будинку ми планували продати наш диван-ліжко, яким користувалися ще з часів орендованої квартири. Однак під час візиту до свекрухи ми ненароком згадали про наші плани, і вона запропонувала віддати диван сестрі мого чоловіка, Олені, яка нібито його потребувала. Ми збиралися продати його, а не дарувати, але свекри припустили, що це буде чудовий подарунок. Більше того, вони очікували, що ми його доставимо.

Незважаючи на моє небажання, чоловік погодився віддати диван Олені. Попередньо очистивши його для продажу, ми віддали його – а пізніше через оголошення в Інтернеті дізналися, що Олена його продає. Коли ми вимагали від неї пояснень, вона спокійно збрехала, що викинула його через серйозні ушкодження. Відчуваючи себе експлуатованими та розчарованими обманом та відсутністю подяки, ми з чоловіком вирішили обмежити наше спілкування з його сім’єю, воліючи відтепер тримати дистанцію та менше розповідати їм про своє життя.

Я завжди вважала, що звичайні та часті проблеми, з якими стикаються молоді сім’ї у стосунках з батьками, мене ніколи не торкнуться, адже я мала гармонійні стосунки зі своїми. Оскільки я була єдиною дитиною, нам з чоловіком здалося логічним жити з моїми батьками після весілля, тим більше, що він був з іншого міста. Спочатку все йшло добре, у нас був свій розпорядок дня, і ми збиралися разом тільки на вечерю. Проте все змінилося з народженням моєї дочки та виходом мами на пенсію. Раптом ми опинилися разом на весь день.

Поки мій чоловік проводив дні на роботі, не помічаючи напруженої обстановки в сім’ї, моя мама ставала дедалі критичнішою. Якось вона навіть заявила, що ми надто молоді для розширення сім’ї – і це незважаючи на те, що нам було по 25 років. Мама часто скаржилася батькові на те, що почувається перевантаженою домашніми обов’язками, критикуючи при цьому моїх свекрів. Почуваючись відчуженою та незрозумілою, я запропонувала чоловікові переїхати у власне житло.

Він ще не усвідомлював всю серйозність ситуації, турбуючись про те, як би не образити моїх батьків і хто допомагатиме з нашою дочкою, якщо ми переїдемо. Хоча ми мали кошти, щедро подаровані його батьками на покупку машини, він не хотів витрачати їх на оренду – що й призвело до нашої першої серйозної сварки. Мій чоловік наполягає на тому, що я маю просто терпіти зауваження своїх батьків, не розуміючи, з якою щоденною напругою я стикаюся. Остаточно пригнічена, я стала все більш дратівливою, зриваючись тепер не тільки на маму, а й на дитину та чоловіка. Уся ця ситуація змусила мене задуматися про те, що самостійне життя справді може бути здоровішим вибором для багатьох.

Два роки тому я вийшла заміж за Максима – моє університетське кохання. Спочатку ми працювали разом, але невдовзі я зрозуміла, що ця сфера мені не підходить і вирішила зайнятися викладанням в Інтернеті. Спочатку це було непросто: потрібно багато часу на саморекламу та навчання, але згодом я набрала солідну клієнтуру і збільшила свої заробітки. У результаті мої доходи значно перевищували доходи Максима, що, незважаючи на його зовнішню підтримку, здавалося, зачіпало його внутрішньо. Наш загальний бюджет залишався незмінним, але мій вищий дохід не приводив до конфліктів, поки я не купила дорогу сумку, яку хотіла вже кілька місяців.

Максим засумнівався у цій витраті, пославшись на наші загальні фінансові цілі, такі як кредит на машину та потреба у квартирі – що у результаті викликало суперечку про наші фінансові внески. Його зауваження змусили мене відчути себе невпевнено та засумніватися у балансі наших фінансових вкладів та ролей у сім’ї. Хоча я однаково беру участь у спільних витратах і дозволяю собі розкіш лише зі своїми доходами, його пропозиція натякає на більш глибоку проблему. Здається, що серйозна дискусія про наші фінансові відносини та взаємні очікування просто неминуча.