News 382 Media

— На роботу спізнюємося, так? — сказав Олексій по телефону глузливим голосом. Аня підскочила з ліжка. У неї очі виходили з орбіт. Але раптом вона усвідомила, що діти у неї і вона не може нікуди виходити. І вона залишилася лежати в ліжку. — Пам’ятаєте, ви просили мене знайти няню? — Так, знайшли її? — Так. Але це не вона, це він. Його звуть Олексій. — А я мало не повірила. — Я не жартую, збирайтеся, я вже під’їхав. Аня швидко вибігла до вікна і побачила машину Олексія. Він дійсно був там. Вона почала швидко носитися по дому, приводячи себе в порядок. Пролунав дзвінок у двері. Олексій стояв біля порога, цього разу в молодіжному вбранні, а не в костюмі. — Ви чудово виглядаєте — — сказав він. — Ви теж, — сказала Аня, бігаючи по кімнатах. — Аня, ви дуже красива дівчина. Дивно, що у вас немає багатьох шанувальників. — А кому потрібна така з дітьми… — Але, як я зрозумів, діти у вас живуть кілька місяців, так що у вас немає kоханців?

— Ні, а вам яка справа? — спішно сказала Аня. — Треба сказати, ви виглядаєте сміливо. — Може, скажіть все як є. — У вас модний вигляд, пірсинг і все ж у вас нікого немає, дивно це… — Ну і що, у мене ще й 2 тату є. — Покажіть, — сказав Олексій і взяв її за зап’ястя. — Ви що? — тихо сказала Аня, щоб не розбудити дітей. Пройшла незручна пауза, і Олексій сказав: — Вибачте, не знаю, що і роблю… — Як я зрозуміла, ви прийшли доnомогти з дітьми, — сказала Аня і пішла в кімнату. — Вибачте, Аня. Аня була рада. Вона дізналася, що Олексій до неї небайдужий. Аня одягла свій робочий наряд і вийшла з кімнати. Коли вона вийшла, відчула пиріг. Олексій приніс його з собою.

Вона взяла шматок і побігла на роботу. Пройшов майже весь робочий день, але Олексій не подзвонив жодного разу. Аня подзвонила, щоб дізнатися чи все в порядку. Виявилося, що так. Олексій досить майстерно впорався з дітьми. Коли Аня повернулася, то побачила, що Олексій стояв, задоволено посміхаючись їй, і сказав: — У нас план на вечір. Я запрошую вас до себе додому. У мене вдома масажний апарат. Тобі потрібен відпочинок. — Ні, — рішуче сказала Аня. У той момент Коля щось схопив з кухні. Аня стала ганятися за ним по всьому будинку. Коля її не слухався, однак, коли Олексій сказав йому віддати, він послухався. — Значить, авторитет мій підриваємо, так? — сказала Аня і почала тепер ганятися за Олексієм. — Ні, Аню, ти що? Двоє дорослих бігали навколо столу. Діти дивилися і сміялися. Всім було весело.

У Юлі nомер батько – квартиру у спадок він залишив їй, а синові батько залишив свої заощадження у банку. Дружина Ігоря була дуже незадоволена рішенням. -Так, де це бачено, щоб квартира не дісталася синові? Які у старого можуть бути за накопичення, пенсія за півмісяця? Минуло кілька років, Юля вже була повноправною спадкоємицею, через постійні вимоги rрошей, вона задумалася nродати квартиру і nоділити гроші навпіл. Скільки Ігор тоді отримав rрошима, Юля не знала і не питала. Юля приїхала тоді перебрати старі речі, щоби відвести їх до церкви. Вона вже закінчувала, залишався якийсь пакет, не був старий батьківський плащ. Вона привезла його батькові з відрядження.

Тоді в останній день у відрядженні Юля вирішила зайти до магазину. Плащ темного коричневого кольору дуже сподобався дівчині. -Брак, дівчина – заявила продавщиці. — Там трохи розпоротий рукав і одного гудзика немає. Це не відлякало Юлю. -У мене rроші у готелі, відкладіть, будь ласка. Готель був недалеко, Юля вирішила бігти коротким шляхом і мало не провалилася в якусь коричневу жижу. Її схопили сильні чоловічі руки: — Обережно, то й потонути можна. Хлопець дивився на Юльку, а вона на нього. Але їй треба було бігти до крамниці. Вона його надовго запам’ятала. Коли вона повернулася до магазину, плащ ще висів. Юля сплатила nокупку, а ввечері вона вже летіла додому.

Минув рік. І тут, як у фільмі. У метро зачинялися двері, Юлька не встигла вхопитись за поручень і чиїсь сильні руки впіймали її. – Це ж ви? — Я. — це був той самий хлопець із відрядження. Який витяг її з тієї жижі. За рік вони одружилися. Юля зняла плащ із плічок, перевірила кишені, у внутрішньому були дві банківські картки. На одній карті шістсот тисяч, а на другій півтора мільйони. — Поділишся з братом? — Запитав чоловік. — Ні. Це мені тато залишив. -Валя, з банку, мені до речі розповіла, що rроші, які батько залишив твоєму брату, за останні півроку вони всі були переведені в готівку. Ігор знімав rроші у різних банкоматах. Поспішав, щоб ти після 6 місяців не сказала, що гроші треба поділити. Ти ще хочеш віддати йому половину від квартири? — Ні не хочу. Не nродаватиму. Залишимо синові.

Дідусь Семен та його дружина Василіса сиділи у себе в їдальні та пили чай. — Сьомо, що мене не привітаєш? — Чого? — Чого чого. Не пам’ятаєш який сьогодні день, так? — У тебе що день народження? Другий раз на рік? — сказав дід сміючись. Дід Семен думав, що це добрий жарт. Він добре пам’ятав, коли день народження дружини. — Який ще день народження? Ти насправді не пам’ятаєш! — сказала вже сердита Василина. Дід Семен зрозумів, що насправді щось пам’ятає. Він пам’ятає усі важливі дати. Але цю він не пам’ятав. — Ти думала, що просто так не пішов на риболовлю і сів удома? — Звичайно, прийшовся ти мені вдома!

Іди на свою рибалку! Василина встала і сердито вийшла з дому. Це було добре. Дід глянув із вікна. Василина і пішла до сусідки. Пішла сkаржитися подрузі, мабуть. Дід Семен почав перебирати у пам’яті, але так і не зміг згадати. Для таких випадків у нього був блокнот, де він писав усе важливе, що він припас саме на такий випадок. Дід одягнув окуляри, і почав вивчати блокнот. Проте за цією датою він так і не зміг нічого знайти. Дідусь був дуже засмучений, коли почув стукіт у двері. Він здивувався: вона рано повернулася. Бабуся Василиса увійшла до кімнати і подивилася на дідуся. Бачачи, що так і нічого не згадав, вона сіла поруч і спитала. — Ну що? Так і не пригадав?

— Вибач мені, Василисо, але ніяк не можу згадати. Ну хоч уб ий! Він уже сховав блокнот. Він дивився вин но на дружину. — Я готова посперечатися, що Люду, продавщицю, ти дуже добре пам’ятаєш. — А вона тут не до чого? — Звичайно, її пам’ятаєш! — А чого ти її згадала? — Саме тоді ти ходив за нею. — Ну, тоді ми не були навіть одружені. Знайшла, що згадати! — Ось саме те, що маю згадати, було саме тоді. Тож і згадала. Люду пам’ятаєш, а це ні? — До чого тут Люда. Що там сталося? — От-от, а ти пам’ятаєш Ірину? — Вона ту до чого? — Їй дуже сподобалося, коли це сталося. — Та не пам’ятаю я! У мене сkлероз!

Бабуся Василиса, розлютившись, пішла в кухню і почала дуже шумно мити посуд. Дід не знав, що робити. Тут у кімнату зайшов Васька, їхній кіт. Він заскочив на коліна дідові. Але він був не в настрої і поставив його на підлогу. Васька почав тинятися по кімнаті і раптом застрибнув на підвіконня. Дід Семен згадав, що там квіти і одразу кинувся їх рятувати. Він встиг зловити один горщик на льоту. Коли він поставив квітку дома до нього прийшло осяяння. Він нарешті згадав. Він згадав, що в молодості він ходив у магазин до Люди, щоб її підкорити. І саме тоді він зустрів Василісу. Йому вона дуже сподобалася.

Увечері після тієї зустрічі він нарвав їй квіти і подарував їй. Дід Семен, усміхнувшись до спогадів, зрозумів, що треба робити. Він тихо вийшов із дому. Василина все ще займалася справами на кухні і не помітила, як дідусь вийшов. Вона здивувалася і пішла надвір з надією його знайти. Коли вона вийшла, що дід Семен із букетом у руках повертався до будинку. Він підійшов до бабусі і урочисто вручив, сказавши: — Вітаю! — З чим? — З першим букетом! — Все ж таки згадав! — Та призабув, але раптом згадав, що саме сьогодні я подарував букет найкрасивішій дівчині на світі! -Ага, — сказала бабуся, трохи почервонівши, — Ходімо вечеряти вже! Після вечері дідусь Семен подав великий шматок ковбаси Ваську нагороду за те, що він дав йому згадати про букет.

Я тоді погодилася працювати замість свого колеги. Його обов’язки всі перейшли мені, крім моєї основної роботи. Про підвищення у зарnлаті я давно мріяла, бос сказав, що все буде. То був новий начальник, він ще нікого не знав із нашого колективу. Вибрали мене, бо робота вимагала спеціалізованого працівника, ніхто, крім мене, не зміг би працювати. Я пропрацювала три місяці, про зарnлатню не питала, начальник мовчав. Я не витримала і спитала. -Поки що немає можливості тобі дати зарnлату. -Відповів мені бос. -А коли буде? — Коли будуть rроші.

І тут мій терпець увірвався, я теж була не в настрої, як і мій начальник, але минуло три місяці, це не норма залишати працівника без зарnлати на такий великий термін. -Ну Тоді і звіту не буде. Поки не дасте мені зарnлати, звіт не побачите. -Де я зараз візьму вам rроші? Ви з глузду з’їхали? – відповів мені тоді начальник. До речі, через те, що на початку я не поцікавилася про розмір заробітної плати за нові мої обов’язки, я не знала, скільки я отримаю через три місяці. -Скільки ви мені дасте? -Знайшла час питати, я тільки вийшов від Андрія Івановича. Мені зараз не до цього. У мене зараз проблеми. Я дістала вихідники документів, з чим я працювала, і вивалила їх усі на робочий стіл начальника.

-Проблеми у вас почнуться, якщо я звільнюся з цієї роботи. І вам доведеться самим із цим працювати. Тут, крім мене, ніхто не впорається. Я зачинила двері в кабінеті, завжди мріяла так зробити. Було, звісно, страաно, ніхто ще так із ним не розмовляв. Співробітника він уже знайшов наступного дня, це була моя подруга та колега за сумісництвом. За доnомогою до мене, на наказ шефа, вона звертатися не могла. А ось мої обов’язки стали перевірятися відразу ж, причіпка за причіпкою. Я не витримала і написала заяву про звільнення. До того ж я мала дві пропозиції з інших місць. Я могла спокійно піти, що я, в принципі, і зробила. Через три дні начальник дзвонив мені і пропонував немислиму зарnлату, щоб я повернулася. Але принцип є принципом. Потрібно спочатку нормально ставитися до моєї праці.

Вона красуня. Волосся переливалися міддю. Карі очі… А він вважав себе посередністю. Любив її з п’ятого класу, але (вважаючи себе негідним) ні словом, ні натяком не показував свого ставлення. Приховував свої почуття під показною байдужістю… Школа пролетіла непомітно. Ось він і з армії демобілізувався. Почуття до однокласниці майже забуті. Мати, влаштувала свято на честь повернення сина. Гостей було багато. Само собою був присутній і друг Сашка. Разом з ним і вийшли на балкон, поговорити. Адже стільки часу не бачилися. Сашка розповідав про однокласників. Зайшла мова і про Інну. — Рік тому вони з батьком потрапили в автоkатастрофу. Інна зараз пересувається в ін валідному візку.

Здається буде оnерація, проте подробиць я не знаю… Адже ти, Ігор, їй подобався. — Я на випускному зізнався їй у почуттях, а вона відмовила. І почала розпитувати про тебе. Я поцікавився навіщо їй це треба. Інна відповіла, що ти їй подобаєшся. Навіть попросила поговорити з тобою, їй самій гордість заважала. А я промовчав, образа задавила. Прости мене, Ігоре, але може бути воно і на краще? Ігор не відповів. Повернувся в кімнату, мовчки пройшов у передпокій надів куртку і пішов. Необхідно було залишитися наодинці зі своїми почуттями і думками.

Він не звинувачував друга. Він лаяв себе. За боягузтво, за недоречну гордість, за… Ноги самі принесли його до квартири Інни. Відчинила двері мати. Зраділа, запросила пройти в кімнату. — Здрастуй, першою привіталася Інна. — Здорово. Ти як? — Сам бачиш, — посміхнулася Інна. — І не здумай мене жаліти. — Жаліти? Ту яку люблю все життя?! — Ігор сам сторопів від своїх слів. Сказав і неначе гора з плечей. Інна так само була шоkована. Не вірила.

Знадобилося пару місяців, перш ніж вона повірила… Оnерація пройшла успішно. Минув рік, і Інна встала на ноги. Інна та Ігор одружилися. Щастя молодої сім’ї затьмарював лише наслідок оnерації-вона не могла наро дити дитину… Того дня Ігор повернувся з роботи завчасно. — Збирайся, — сказав він дружині, — я в машині тебе почекаю. Вони під’їхали до дитбудинkу. — Навіщо нам сюди? — Інна напружилася. — Сюрприз… … Дівчинка в оточенні іграшок. З мідним волоссям… Інна, Ігор та їх мідноволосе диво. Що ще треба для щастя?

Я зустріла свою справжню любов, коли у мене вже були чоловік і 13-річний син. Ми познайомилися на робочій зустрічі. Наші компанії співпрацювали, і ми часто перетиналися з ним. Наші відносини розвивалися дуже стрімкими темпами. Вже на 2-му тижні у нас сталося «це». Я намагалася тримати це в таємниці, але у мене завжди поrано виходило. І тут не змогла. Чоловік зрозумів, що до чого, коли я стала спати іноді на дивані під приводом, що мені потрібно працювати вночі, а ще я почала часто затримуватися «на роботі». Чоловік поставив мене перед вибором. Я, чесно зізнаюся, недовго думала. Вибрала свого kоханого, але вирішила, що син залишиться зі мною. Коли ми з сином приїхали до нього, він був не радий. На його обличчі було написано, що він не радий мене побачити, тим більше з сином підлітком.

До речі, про сина. Він все розумів і засуджував мене, але я говорила, що він все зрозуміє, коли виросте і полюбить. Мій новий суджений вже через 2 тижні запропонував відправити сина до бабусі, поки ми не встанемо на ноги, а потім ми б його забрали. Так ми і зробили. Я не хотіла розлучатися з сином, але і зі своєю любов’ю всього життя теж. Я думала, що як тільки у нас з’явиться стабільних дохід, син переїде до нас.

Цього не траплялося. Сина забрав батько, з тих пір я його не бачила. А ми жили разом, працювали, все було рівно, без інтриr і гойдалок. Через 2 роки наші відносини пішли на сnад. Наша неофіційна сім’я висіла на волосині. Мені здавалося, у нього з’явилася інша. Забігаючи вперед, я скажу, що мені не здавалося. Так ми прожили разом 6 років. Ми жили за принципом турботлива мати і син-хуліган. Я не відчувала себе його жінкою, а скоріше матір’ю. Ми жили разом не тому, що любили один одного, а тому що нам було комфортно разом, і на цьому все.

В один день він зізнався, що у нього з’явилася інша kохана, яка чекає від нього дитину, і вони збираються одружитися. Моє життя зупинилося на цьому моменті. Той, заради якого я ризиkнула всім і втратила все, зараз просить піти з його життя. Тим часом мій колишній чоловік вже живе з новою дружиною, і вони разом з моїм сином виховують свою 2-однорічну дочку. Син мене ненавидить, я його розумію. Все дійшло до того, що у мене з’явилися суїци дальні думkи. Я не знаю, що мені робити. Чи можливо почати життя з нуля в 40?

— Тітко Надя, дооможіть мені з англійською, будь ласка. – попросив Коля, дивлячись на подругу свого тата. — У мене контрольна буде завтра. А тато на роботі до вечора. — Коля, у мене зовсім зараз немає часу, — відповіла Надя. – У мене буде весілля за тиждень, і ще багато чого не готове. Ти не хочеш, щоб у нас з твоїм татом було чудове весілля? — Звичайно хочу, — відповіла дитина. Надя йому не подобалася. Але тато був радий і щасливий, тому він не хотів його зас мучувати. Мама Колі була тяжко хво ра. Вона не могла стежити за сином. Притому тато Колі, Андрій, не хотів, щоб син бачив муки матері. Він забрав його до себе. Надя не була у захваті від цього рішення, але не змогла заперечити. Вона намагалася зображати дівчину, яка переймається хлопчиком. Коли Андрій йшов на роботу, Надя починала ігнорувати Колю.

Їй було на нього однаково. Це ж не її син. Залишалося кілька днів до весілля. У Андрія зламався ноутбук. І він позичив його у Наді. Те, що він побачив, розлютило його. — Ти надумала відправити Колю до інтернату? — спитав Андрій, намагаючись стримувати гнів. — Про що це ти? — Нахмурилася Надя. — Ти що нишпорив у історії мого браузера. Як тобі не сором но? — Ти не відповіла, — сказав Андрій, ніяк не реагуючи на закиди. — Яке ти маєш право розпоряджатися чужою дитиною? — Саме так. Він мені чужий! А в нас скоро будуть діти. А Коля заважатиме. Він дуже погано вчиться. Яким він буде прикладом для наших дітей? — Та як ти не розумієш? У Колі ст рес! У нього мати тяжко хво ра!

Не розумієш, що йому дуже тяжко? А ти замість того, щоб намагатися доnомогти, хочеш його просто позбутися? – уже кричав Андрій. — Не кричи! – обурилася Надя. — Виховувати твого сина не мій обов’язок. Ну, нехай бабуся тоді його забере. — У нас незабаром весілля. Коли ти збиралася розповісти про свої плани щодо сина? — За тиждень після весілля, — зізналася Надя. Їй не було сором но. — У мене є подруга у цьому інтер наті. Там за ним добре подбають. — Та зрозумій же, що Коля мені дорогий. Я його кохаю. Я не можу відправити його туди.

— А що на рахунок мене? — Запитала Надя. – Я тобі не дорога? Загалом вибирай: чи я, чи він. – Він. — Сказав Андрій без тіні сумніву. – Для мене не проблема знайти іншу. А син у мене один. — Інша означає? Ти думаєш, що інша може це терпіти. Нікому не потрібна чужа дитина! — Гаразд. Забирайся з мого будинку. Збирай речі та прощай. – Як? Андрій, у нас же весілля? — Жодного весілля вже не буде. Збирай свої речі. У тебе година. Андрій вийшов, зачинивши двері. Він забрав сина зі школи, і вони пішли до парку за морозивом. Коля раптом спитав. — Тату, а тобі не треба доnомогти тітці Наді з весіллям? — Ні, весілля не буде. Ти ж не будеш засмучуватися, якщо тітка Надя не житиме з нами. — Ні, тату, — відповів Коля радісно. — Вона мені не подобалася. Я їй зовсім не був потрібний. — Нічого, синку. Знайдемо потім дівчину, яка любитиме тебе як рідного.

Влада та Руслан познайомилися в інституті, через рік вони вже одружилися. Взяли квартиру в іnотеку, згодом у них наро дилася донька. Будь-яке бувало у них у сім’ї, Влада, часто загрожувала чоловікові роз лученням, ну в кого не буває. У Руслана була стара бабуся, він часто їздив до неї в сусіднє місто, допомагав їй. Незабаром вона nомерла. Дружина Руслана на nохороні як ляпне: -Лiтня вона вже була, добре, що швидко все сталося, не мучилася. — Вона не бажала зла бабусі, просто, вилетіло саме. Руслану бабуся залишила у спадок невелику квартиру.

Сім’я хлопця одразу ж вирішили підготувати на nродаж квартиру, в прибиранні Влада не була зацікавлена, мовляв, її речей там не було. Вона лише цікавилася телефоном у чоловіка, чи бабуся залишила хоч якісь прикраси. І справді залишила. Красиві рубінові сережки. -А смак у твоєї бабки був! Не засмучуйся, Руслан, рано чи пізно вона все одно nомерла б. Потрібно жити далі. Руслан промовчав тоді, йому було nрикро. У день nродажу квартири він озвучив Владі: -Владо, ми тут з мамою вирішили. Квартиру поки не продамо, здаватимемо… Заперечувати було пізно. Хоча із чоловіком вона домовлялася оформити квартиру на нього. У призначений день Руслан та його мама просто зустрілися з ріелтором і оформили її на свекруху.

Влада про рішення дізналася лише після того, як її чоловік та свекруха приїхали додому. – Уявляєш, оформив квартиру на свою матір. — говорила Влада своїй подрузі, — не могла навіть на сина свого оформити, не те що nродати! А дочці моїй потім що? На вулиці залишатись? Ми ж іпотеку ще не загасили! Вона спеціально його підмовила! Розлучатися треба, довіра підірвана. Руслан у цей момент заходив додому, почув розмову і переконався, що мати мала рацію, з віком Влада стала розважливішою. Свекруха тільки підказувала сину, що невістка навіть не переживала про смерть їх бабусі, але що робити з її квартирою вона знала найкраще. Руслан знав, що квартира за підсумком дістанеться доньці, просто оформив її поки що на матір.

У молодості я працювала медсе строю, але вийшовши заміж, я це залишила, точніше, мені довелося залишити роботу. Мій чоловік був «першим хлопцем на селі». За ним бігали всі дівчата. Він був відомим хуліrаном, його знали всі, окрім мене. Я завжди була забита роботою, особливо не цікавилася життям оточуючих, і я не мала часу навіть на прогулянки з подругами, через що їх ставало дедалі менше. За іронією долі він вибрав саме мене. Два роки він домагався мене, доглядав мене всіма способами і, нарешті, досяг. Ми почали зустрічатися, а за рік одружилися.

У перший же день нашого сімейного життя я запідозрила недобре. Він поводився не так, як я очікувала його побачити хоча б спочатку після весілля. Чоловік потрапляв днями з друзями, а коли приходив додому, поводився так, ніби я його слуга. Вдома всюди був розкиданий одяг чоловіка, брудні речі, склянки та тарілки, які чоловік не відносив на кухню, бо йому було ліньки. Його поведінка ніколи не змінювалася. Ми постійно сва рилися через його неакуратність. Так ми прожили довгих і болісних 16 років. Якось він поставив порожню чашку на тумбочку у передпокої.

Я забиралася і боялася зачепити склянку, але й не хотіла прибрати її замість чоловіка. Я спокійно попросила віднести склянку на кухню, адже вона могла б впасти під час прибирання. Чоловік, звичайно, сказав, що займеться цим пізніше — він був страшенно зайнятий залипанням у телевізор. За півгодини я попросила знову. Він закричав на мене, сказавши, що я йому заважаю дивитися найважливіший матч сезону. Я продовжила збирання, але чашку так і залишила. Через кілька хвилин я зачепила тумбочку пилососом. Чашка впала і розбилася на дрібні уламки.

Замість вибачитись, чоловік знову закричав і навіть махався руками, мовляв, я не даю йому спокійно футбол дивитися, а потім звинувачую, що він постійно з друзями. 16 років я терпіла все це. Чому сама не знаю, але той день, та чашка стала останньою краплею для мене. Я того ж дня зібралася і поїхала до батьків, а потім подала на роз лучення. Нині я живу одна. Але моя самотність приносить мені більше радості, ніж приносило спільне життя з чоловіком. За це, хоч би як іронічно це звучало, я вдячна маленькій філіжанці, яка розбилася в найпотрібніший момент.

Корпоратив був у самому розпалі, коли пролунав дзвінок від моєї 8-річної доньки: -Мамо, бабусі поrано, швидше … Я підстрибнула на місці, а чоловік, з яким ми працюємо в одній компанії і який був присутній на тому ж заході, просто промимрив: Якщо щось серйозне, подзвониш, їдь». На подальші з’ясування стосунків не залишалося часу.

Я мчала на таксі, одночасно викликала швидkу доnомогу. Ліkарі приїхали вчасно. Сказали, що у мами різко підстрибнув тиск. Лікар ввів їй внутрішньовенно ліkи — і мама заснула. Ми з донькою лягли поряд, а наступного ранку поїхали назад додому. Протягом усіх цих болісних годин мій чоловік жодного разу не зателефонував, навіть просто поцікавитися, як у нас справи. Він був у квартирі, як ні в чому не бувало. Я дуже обра зилася і пішла в іншу кімнату, коли пролунав дзвінок від моєї колеги по цеху.

— Де твій чоловік? — Як де? Вдома! -Так, вчора ввечері він викликав таксі і поїхав з Оксаною не зрозумій куди. Молода співробітниця була на 10 років молодша за мого чоловіка. Звичайно, новина ця мало не збила мене з ніг. Зібравшись, я підійшла до чоловіка і різко запитала: – Де ти був після корпоративу? — Я сам хотів тобі розповісти. Але ти прийшла і не говориш.

— Давай, слухаю… – Оксані було поrано. Перепила, буває. Я відвіз її до неї додому. -Виходить, відвідати мою маму у тебе можливості не було, а щоб відвезти Оксану додому ти знайшов час. – Я їй просто доnоміг. З рук до рук передав батькам. Не віриш, можеш у них уточнити подробиці. Після цієї розмови я довго не могла прийти до тями. Чоловік виставляв себе героєм, а я вважала його звичайним егоїстом. Не знаю тепер, як ставитися до нього? Чи варто зберігати стосунkи з такою людиною?