News 382 Media

З Іриною ми товаришували ще зі шкільної лави, свого часу я вважала її найкращою подругою. Але я розчарувалась у ній у день свого весілля. Під час усього свята вона не зводила погляду з мого нареченого, по її погляду і для ідіота було зрозуміло, що вона небайдужа до Павла. Це значно зіпсувало мені найважливіший день у моєму житті, після цього я вирішила обірвати з нею всі зв’язки. Через п’ять років Іра знову з’явилася у моєму житті.

Вона несподівано подзвонила мені і попросила приїхати на хрестини її дочки. Вона хотіла, щоб я стала хрещеною мамою. Щиро кажучи, така раптова пропозиція здивувала. Наскільки мені було відомо, Іра зустріла людину собі до душі і скоро збиралася вийти за неї. У її пропозиції я не розглянула каверзи і погодилася. Доньку вона народила нещодавно, їй було всього рік. Вся правда розкрилася просто в церкві.

Коли я тримала дівчинку на руках, побачила на її руці родимку як у мого чоловіка, така ж була на руці моєї дочки. Збігів таких не буває, одразу стало очевидно, хто батько дитини. Коли з’ясувалося, що протягом усього шлюбу Павло мені зраджував, я подала на розлучення. Не маю жодного бажання ділити життя зі зрадником.

У другому півріччі мого 11-го класу до нашої школи прийшла Олена Степанівна – як практикантка з алгебри та геометрії. Це була молода, струнка жінка, всього на кілька років старша за нас, яка навчалася на 4-му курсі університету. Я був миттєво зачарований нею – щойно вона увійшла до нашого класу. Я навіть уявляв її своєю майбутньою дружиною. Не знаючи, як правильно висловити свої почуття, я часто зривав її заняття, через що вона помилково думала, що її недолюблюю.

Кілька разів я зухвало запрошував її на побачення під час уроків – і зрештою отримував погані оцінки. В останній день її викладання у нашому класі ми подарували їй букет, і я сміливо передбачив, що ми одружимося через 5 з половиною років – на що вона зі сміхом погодилася.

Після закінчення школи я вступив до університету на економічний факультет і підробляв із першого курсу. На останньому курсі я знову зустрівся з Оленою Степанівною: знайшов її через соціальні мережі та запросив її на свій випускний. Незважаючи на те, що на той момент вона була заручена, я зробив їй пропозицію руки і серця при всіх, нагадавши цим про свою обіцянку. Попри всі обставини, ми одружилися. Ми живемо щасливим життям вже 8 років. Вам сподобалась моя історія?

До каси з товарами у візку підійшла бабуся. На вигляд село селом. Продавщиця пробила товари, склала в пакет і озвучила суму: — З вас дві тисячі триста сорок. Бабулька протягнула до платіжного терміналу смартфон. — У нас платити через телефон не можна. — Сказала касирка. — Чого це, навіть в нашому сільському магазинчику можна, а в столичному супермаркеті не можна? — Ось такі у нас порядки. Платіть або карткою, або готівкою. — Кам’яний вік, — пробурчала бабулька і полізла в гаманець за пластиковою карткою. Дістала і поклала до платіжного терміналу. — Ще раз прикладіть, — зажадала касирка, потім закричала на весь зал колезі, — Анька, перевір зв’язок з банком! — Немає інтернету! — проорала касирка з ім’ям Анька.

— Як?! У столиці і немає інтернету?! Та Ви що?! З якого століття вашу шарашку сюди занесло? — розсер дилася бабулька. — Доведеться платити готівкою. — Винесла вердикт касирка. Бабуся під ніс костерила і столицю, і цей супермаркет, і айтішників, але все ж знову залізла в гаманець і дістала звідти стодоларову купюру. — Та Ви що? Зну щаєтеся, чи що? Давайте правильні гроші. — Зажадала касирка. — А чим ці тобі не догодили? — здивувалася бабулька. — Ми торгуємо тільки грошима нашої держави. Валюту не приймаємо! — важливо заявила касирка.

— А мені наша держава пенсію скидає на картку. У вас же Інтернет не працює. Як я карткою заплачу! — Нічого не знаю. Платіть або викладайте товар назад. — Ось прямо розбіглася. Я зі свого села приїхала саме за цими покупками! Були б вони у нас, не тяглася б я в вашу допотопну лавку. Бери долари! — Бабуся, а давайте я вам розміняю, — звернувся до бабусі хлопець, що стоїть за нею. — Спасибі, синку, виручив. Давай, міняй. — А за яким курсом міняти будемо? — По банківському, звичайно. Зараз у них на сайті уточнимо, — сказала бабулька і дістала смартфон. — Галка! Інтернет з’явився! — закричала з іншої каси Анька… Всі громадяни, що стояли в черзі, проводжали бабульку захопленим поглядом.

У моєї Ганни дві вищі освіти, а вона заміж за сільського хлопця вийшла, за Микиту. Познайомились десь на сільськогосподарській конференції. Що ми могли зробити? Кохання у них. І поїхала Анечка наша за коханим у село, щастя, що не дуже далеко від столиці. Молоді твер до сказали: весілля робити не хочуть, пішли розписались та на море до Туреччини злітали, і поїхали жити до села, до Микитиних батьків. У них два будинки на подвір’ї, нові молодим віддали. Три роки минуло, Ганна вже й мамою стала. Ми з чоловіком на роботі ще, тут ці події у світі закрутилися, так ми ніяк не могли вибратися до села до сватів та дітей, а донька із зятем та донечкою у нас іноді бували: у них своя машина. Так от, відгукнулися ми на запрошення сватів і дітей і поїхали на всі вихідні, яких тоді випало три поспіль. Все там добре у нашої донечки, і люди свати добрі, і чоловік Анну нашу любить, мабуть, і внучка гарненька росте.

Але те, що я побачила! Вже місяць відступити від цього не можу. Приїхали ми ближче до вечері. З подарунками для всіх, звісно. Нас гостинно всадили за стіл, батьки Микити теж у дім до молодих прийшли. Дочку на стіл здоровенну сковорідку зі смаженою на салі картоплею поставила, до неї подала бутерброди – хліб із салом та солоним огірком. Соління ще були і салати, Олів’є зі свіжих овочів, і смажена курка. На мене – надто для вечері. Ганна ніколи так не харчувалася, доки у місті жила. А на десерт донька принесла скибочки білого батона, намазані олією, прибиті цукром і з молоком.

Ну як так можна після такої ситної вечері? Та ще нічого. Ось ранок. Ми з чоловіком близько восьми прокинулися, а ніхто вже давно не спав. Хоч і вихідні. Нас запросили снідати. Я думала, будуть якісь сирники та кава, але я номилялася. Як дочка готувала сніданок, я спостерігала і слова не могла казати. Жир на сковорідку, потім кружальцями домашню ковбасу, а поверх – штук 12 яєць. І Ганна дістала миску з холодильника. На сніданок.

До яєчні. Ну а на десерт – так, на десерт була кава. Обі дали борщем. У каструлі з борщем плавала, крім ребер, ціла кермо, і ложка в тому борщі стояла від жиру. Подали доньку зі свахою борщ зі сметаною. На друге – вареники з картоплею та капустою, заправлені шкварками. Як я чекала вечора неділі, щоб поїхати додому, ви не уявляєте! І ось тепер про одне лише й думаю: що сільська рідня з донькою зробила, коли вона так нас зустрічає з такими частуваннями? Це ж вона й сама так їсть щодня; виходить, і онука; так уже заведено у сім’ї. І як її переконати, що це неправильно? Як врятувати дитину? Має дві вищі освіти, а вона домашньою ковбасою снідає.

Як і багато хто після школи, я мріяла вчитися в столиці – і ця мрія збулася, коли я вступила до престижного університету. Щоб не жити у гуртожитку, я разом із трьома подругами винайняла квартиру. Ми знайшли пристойне місце, яке хоч і знаходилося не дуже близько до університету, але було неподалік метро і мало хороші умови. У квартирі було зроблено ремонт, і її було обладнано всім необхідним. Господиня була поблажлива, наполягаючи лише на чистоті. Ми вирішили забиратися разом щотижня, тому що у нас був напружений графік: навчання допізна, робота на півставки та необхідність відпочинку.

Готувати доводилося по черзі, і ми ефективно ділили обов’язки та особистий час. Мої сусідки по кімнаті були ідеальними: ми ділилися одягом, підтримували один одного на побаченнях і навіть позичали гроші, коли це було потрібно. Проблеми почалися, коли у гості приїхала тітка однієї з дівчаток. Спочатку зговірлива, вона невдовзі почала нав’язувати свої правила. Вона склала графік щоденного прибирання та суворе меню, виключивши з нього всі свої обов’язки.

Вона також розділила холодильник, помічаючи всі продукти етикетками, і стежила за кожним кроком. Її поведінка загострилася, коли вона почала забивати пральну машину, спеціально завдаючи нам незручностей. Нам така поведінка невдовзі набридла, і ми колективно попросили її з’їхати. Це рішення засмутило мою подругу, племінницю цієї жінки, але ми не могли продовжувати жити за таких умов. Ми запропонували, що якщо вона хоче жити з тіткою, то їм слід знайти окрему квартиру. Хіба ми зробили щось жорстоке або егоїстичне?

Ми з Олегом зустрічалися 7 місяців, коли він наважився познайомити мене зі своєю дочкою. Олег був у розлученні, дівчинка залишилася з ним після розлучення з першою дружиною. Ми з Аліною дуже швидко порозумілися, взагалі діти завжди мене любили. Невдовзі Олег зробив мені пропозицію, і ми з’їхалися. Ми заздалегідь обговорили поділ обов’язків, я була не проти взяти на себе деякі моменти виховання Аліни, взагалі планувала якнайбільше з нею зблизитися.

Спочатку у нас все було дуже мирно та спокійно. Я з Аліною робила уроки, підтримувала лад у будинку, готувала смакоти для сім’ї. А потім Аліна стала дуже погано поводитися. Якось вона демонстративно вилила мій суп у сміття, мовляв, я погано готую. Вона розкидала все відразу після того, як я забиралася, могла нагрубити і відмовлялася слухати.

Я розуміла, що така поведінка зумовлена ревнощами чи чимось таким, намагалася бути м’якою, але водночас чекала на якусь підтримку від Олега. Але він зовсім не намагався вплинути на свою дочку, всю її огидну поведінку пояснював моїм неправильним підходом до дітей. У результаті мені це набридло, бути крайньою не надто приємно. У сім’ї люди повинні слухати один одного. Я зібрала речі та повернулася додому.

Нещодавно моя сім’я зіткнулася з деякими труднощами, коли мої дядько та двоюрідна сестра, які раніше жили в селі, вирішили переїхати в місто та оселитися у нас. Вони продали свою квартиру і несподівано приєдналися до нашої родини, чим неабияк ускладнили життя моїй бабусі і мені. Обслуговування цих несподіваних “гостей” постійно вимотувало нас і змушувало бути на взводі. Мій дядько, галаслива і своєрідна людина, має звичку їсти щогодини і любить пліткувати про інших, незважаючи на відсутність у нього власних досягнень.

Його дочка, моя двоюрідна сестра, ще гірша. Мені дуже важко її терпіти. Вона егоїстична, недалекоглядна і, схоже, не цікавиться ані освітою, ані роботою, ані стосунками. Коли вдома гості, вона намагається бути приємною, але щойно вони йдуть – виявляється її справжня, проблемна натура. Ми часто сваримося, і моїй бабусі доводиться втручатися, заспокоюючи та рознімаючи нас. Сестра щоразу тільки посилює ситуацію, дзвонячи всім нашим родичам і погано відгукуючись про мене. Я намагалася уникати її якомога частіше, затримуючись на роботі допізна, щоб звести спілкування до мінімуму.

Але її присутність стала настільки нестерпною, що я боюся тепер повертатися додому. Незважаючи на все це, бабуся закликає мене виявити терпіння та розуміння, вірячи, що врешті-решт вони з’їдуть. Однак їх постійні плітки та присутність довкола просто пригнічують. Я розгублена і не знаю: як поводитися з сестрою і делікатно натякнути дядькові, що їм давно вже слід знайти власне житло?

Юрій уже шість років як одружений. Живуть вони з Іриною досить мирно, виховують чотирирічного сина. Брат єдиний годувальник у сім’ї, його дружина займається господарством та вихованням дитини. Живуть вони у квартирі матері Юрія, та після весілля поступилася їм своїм житлом, а сама перебралася жити на дачу.

Коштів не так багато, сімейний бюджет складається лише із зарплати Юри. Юрій має старшу сестру, яка після закінчення школи в рідному місті перебралася жити до столиці і там же вийшла заміж. Чоловік знав, що вийшла заміж сестра вдало і нічого не потребує, але особисто не бачив її чоловіка і ніколи не був у гостях. Випадок трапився, коли сестра запросила його сім’ю на свій день народження. Приїхавши за адресою, чоловік трохи здивувався .

Він знав, що сестра забезпечена, але не припускав, що вона мешкає в розкішному особняку. Було незвично перебувати в такому місці, пригощатися делікатесами та пити дороге шампанське. Коли свято закінчилося, молода сім’я повернулася до себе додому, де їх зустріли обдерті шпалери. “Нічого, я знайду другу роботу, все у нас ще буде добре” – подумав чоловік. Дружина підбадьорююче йому посміхнулася і взяла за руку.

Якось дочка натякнула мені, що її чоловік не схвалює такі мої часті візити. Мовляв, вони молоді, багато працюють і хочуть відпочити наодинці. Ці слова мене поранили, але сваритись я не стала. Наближався день народження мого онука Сергія. Я думала, що мене запросять у гості, приготувала йому подарунок, погладила святковий костюм. Але ніхто заздалегідь не зателефонував. Тоді я сама набрала номер, щоб привітати дитину та не почула запрошення. Така сама історія повторилася з онукою. А я не розуміла, що відбувається. Сховала подарунки у сервант, роздумуючи, чи дарувати їх взагалі.

Нещодавно не витримала і запитала дочку прямо: – Я не розумію, я тебе чимось образила? – Мамо, про що ти говориш? – Ну, чому ти не запрошуєш мене до дітей? Кому я купувала ці подарунки, собі? – А, ти про це! Ні, просто діти зараз люблять святкувати зі своїми однокласниками. Вони вже виросли і компанія людей похилого віку їм не цікава! – Але ж я рідна бабуся! Я з болем розуміла, що дочка напевно має рацію. Ох це покоління. Як вона взагалі їх виховує, де шана, де любов до родичів? Крім подруги більше нема кому поскаржитися на своє життя.

А вона в мене завжди позитивна і каже, щоб я не хвилювалася, бо життя надто коротке, щоб витрачати його на образи. – Ти краще собі чоловіка знайди! Знаєш, які дива творить кохання? Відчуватимеш себе як тоді, у 20 років! – переконувала Василівна. А я сідаю ввечері на диван. Дістаю старі фотоальбоми і плачу. Як змінився час, ще кілька років тому дочка радісно їздила до мене з онуками, залишала їх на вихідні і ми ходили гуляти, а потім разом ліпили вареники. А тепер виходить так, що я вже нікому не потрібна! Як мені пояснити дочці, що рідну матір треба любити та поважати?

У мого батька є тітка, самотня жінка. Рік тому вона стала лежачою хворою. Ні, не те щоб вона не могла стати взагалі. Елементарно в туалет сходити і помитися вона могла й сама. Але за нею постійно потрібно стежити, щоб не впала, або не знепритомніла. Так як у тітки не було дітей чи чоловіка, то й дбати про неї не було кому. Тому всі з тих родичів, які у нас були, з’їхалися на сімейну нараду і почали вирішувати, що робити з тіткою і кому відійде квартира та інша частина спадщини. Суперечка була довгою. Усі хотіли отримати собі квартиру та спадщину, але за тіткою доглядати не хотів ніхто.

Хтось із жінок кричали, що вже запланували собі відпочинок, тому їм потрібні ці гроші, але при цьому стежити за тіткою вони не будуть. Хтось просто хотів здати тітку в будинок для людей похилого віку, а квартиру продати і гроші поділити. Хтось хотів орендувати для тітки квартиру та зняти покоївку. Була й така пропозиція, щоб тітка жила у кожного з родичів по два-три місяці, а гроші у спадок поділити на всіх. У результаті вирішили, що квартира дістається нам з мамою та ще однією сестрою тітки, а за тіткою ми стежитимемо по черзі. Але вийшло так, що квартиру продали, гроші отримали і поділили порівну, а за тіткою зараз дивимося тільки ми з мамою . Справді, це дуже важко, адже ми з тіткою тата майже не знайомі.

Вона нам, за фактом, чужа людина, яку ми не знаємо. А ще й жінка похилого віку з трохи важким характером, прикута до ліжка. Але ми потроху, дедалі більше звикаємо один до одного, і розуміємо краще. Я переконана, що родичі дуже навіть раді, що їм не доводиться доглядати хвору родичку. Водночас, вони розчаровані, що квартира їм не дісталася. З рідні з нами тепер мало хто спілкується, а ті, хто ще спілкується, закидають нам те, що ми отримали халявні гроші. Ось такі ось у нас родички.