Світлана давно не відвідувала Тетяну, тому напросилася в гості і, отримавши “добро”, за годину дзвонила у двері. – Заходь. – Голос у Тані бал напруженим. Світлана, виторгаючи позитив, зайшла до квартири. – Антоне, привіт! Давно не бачилися! – Привітала вона чоловіка подруги, намагаючись втягнути в розмову. – Здорово. – похмуро буркнув той, не відволікаючись від планшета. – Щось трапилося? – Запитала Свєта у подруги. – Не напружуйся. Все добре. – відповіла та. Розмова не виходила. Світлана відчувала нервозність подруги. – Тань, я, мабуть, дарма приїхала? Ти якась нервова. Вхідні двері зачинилися. Тетяна зітхнула вільніше: – Звалив. Тепер можна поговорити. Вона пожвавішала і поставила пляшку сухого вина на стіл. Світлана відпила вина і сказала: – Ну? Сталося що? – Нормально все. – відповіла Тетяна. – Розсварилися? – Ні.
Не спілкуємося просто. – Не буває так. – Буває, сама бачиш. Вже три місяці. – Скільки-скільки! Як таке можливо – жити під одним дахом та не спілкуватися? – Складно, але можна. Звикли. Я тільки їжу готую, а накрити, попрати-погладити, та інше виключено. – А чому весь цей сир-бор? – Запитала Світлана. Таня відпила вина. – Прийшов напідпитку. Почав пред’являти якісь марення, звинувачення. А потім дав потиличник. Цього було достатньо, щоб збудити почуття огиди. – Так-а-а. Це очевидний перебір. Пробачення просив? – Щоб Антон і вибачався!?
Ти його не знаєш. Цей завжди упевнений у своїй правоті. І у своєму праві вказувати мені моє місце. Ми одружені майже тридцять років. І весь цей час я змушена була йти на компроміси, підкорятися, душити свої образи, аби було тихо. А чоловік приймав це як належне. А потім мені все це набридло. Щось у мені зламалося. Спілкуватися із ним не можу. Та й про що… – Так що? Розлучення? – На сьогоднішній момент цілком припускаю. Сім’ю руйнувати шкода. Це ж не одну мене, а й дітей… Повторно почувся хлопок від вхідних дверей. На обличчі Тетяни відобразилася поrано прихована ворожість.