Я таємно організувала зустріч, але нехай вони думають, що це була доля.
– Мишко – просто чудова людина, – любила всім говорити Надія Петрівна. Він все вміє робити: все скопає, все полагодить, Уважний, турботливий, — справжнє золото. Надія Петрівна і сім’я Михайла, Іванови, жили в одному блоці. Після того, як Семена Олексійовича, чоловіка Надії Петрівни не стало, вона залишилася одна. Мишко допомагав їй чим міг: ліки приносив, щось треба було з дачі привезти, привозив. Надія Петрівна сама допомагала, чим могла. Завжди щедро давала ведмедику овочів і фруктів, вирощених на її дачі. Якось Надія Петрівна попросила ведмедика, щоб той приніс обігрівач з її квартири.
Вона дала йому ключі, але забула сказати, що у неї вдома Сигналізація. Сусіди Надії Петрівни, Сидорови, того дня почули шум у під’їзді. Коли вони вийшли, побачили, що поліцейські скручують руки миші. Той впізнав їх і сказав, щоб ті подзвонили надії Петрівні. Коли вся ця історія вщухла, Сидорови запросили Мішу до себе на чай. Ведмедику було приємно з ними, і він став частим гостем у них. Настя Сидорова, яка тоді була студенткою, дуже сподобалася ведмедику. Вона була дуже господарською і добре вчилася в університеті.
Сама теж завжди допомагала надії Петрівні, чим могла. Те, що ведмедик вкотре побачить Настю, ще більше спонукало його відвідувати Сидорових. Насті Мишко теж дуже сподобався, і, коли той покликав її погуляти, вона погодилася. У них все швидко зрослося, і за півроку вони одружилися. Пізніше, коли Мишко відвідав надію Петрівну, він запитав: – Мене одне цікавить, ви спеціально мені сказали про сигналізацію, щоб я з Настею познайомився? – Ні, що ти? Це було б занадто. Я вас двох знала дуже давно і думала, що ви підходите один одному. Такі люди, як Ви, на вагу золота. Але тут бачиш, як все добре вийшло. Ніколи не знаєш, як обернеться доля.
