Наталя дізналася про існування свого зведеного брата лише після оголошення заповіту батька. Нотаріус повідомив, що основна частина спадщини переходить до неї, проте заміський будинок залишено якомусь Віктору Пономаренку. Як з’ясувалося, цей Віктор – позашлюбний син, якого батько офіційно усиновив, давши своє прізвище та по батькові. Для Наталії це стало справжнім шоком: мало того, що батько зберігав таку таємницю, то ще й улюблена дача тепер належала чужій людині. «Добре, що мама не дожила до цього, – думала Наталя, – вона ніколи б не пробачила батька за таку зраду». Її мати, яка палко кохала чоловіка, навіть не підозрювала, що він вів подвійне життя. На заголошенні заповіту Віктор не був присутній, але Наталя вирішила знайти його. Вона вважала, що краще самій попередити будь-які його спроби заволодіти будинком. Та й хто він такий, цей Віктор?
Можливо, він ніколи навіть не бачив цієї дачі і тепер раптово вирішив пред’явити свої права? Сама Наталя разом з матір’ю бували на дачі рідко. А от батько, вийшовши на пенсію, проводив там чи не весь свій час. Добротний будиночок, яблуневий сад, невеликий город, і Барбос – вірний пес, якого підгодовували сусіди, якщо господар був відсутній. Знайшовши адресу Віктора, Наталя приїхала до нього додому. Двері відчинив чоловік років сорока з бородою, через яку важко було визначити точний вік. – Ви Віктор? – холодно спитала вона. Чоловік кивнув і запросив її увійти: – А ви Наталя, правда? – Звідки ви мене знаєте? – Батько показував ваші фотографії. Ці слова вивели Наталю з себе. Якийсь чужинець сміє називати її батька своїм? – Ви його позашлюбний син? Навіть на похороні вас не було! Віктор спокійно відповів: – Був. Просто стояв осторонь. А гроші на похорон передав через тітку Зіну.
– Ви знали мою тітку Зіну? Чоловік ствердно кивнув головою. Наталя здивувалась: невже навіть рідна тітка приховувала правду? Обурена, вона кинула: – Не вийде в тебе нічого, брате! Я судитимуся за дачу. Після цього Наталя вирушила до тітки Зіни, щоб з’ясувати всю правду. – Чому ви мовчали? – Запитала вона. – Твій батько просив нічого не казати. А я таки його сестра, – важко зітхнула Зіна. – Але даремно ти так до Віті. Він хороша людина, ні в чому не винна. Тітка розповіла, що Віктор з дитинства був тихим та вихованим хлопчиком. Його мати, сирота, все життя працювала буфетницею, а Вітя, вивчившись, одружився, почав будувати будинок для своєї родини. Але чотири роки тому його життя зруйнувала трагедія: пожежа забрала життя його матері та дружини. Дочка Катя дивом вижила, але сам Віктор переніс серцевий напад. Наступного дня Наталя поїхала на дачу, щоби поміняти замки. Але невдовзі з’явився Віктор з донькою Катею та пакетом їжі для Барбоса.
– Я попереджала! Я буду судитися! – Заявила Наталя, але впевненості в її голосі вже не було. Віктор відповів спокійно: – Судитись нема чого. Нехай дача лишиться вам. Тільки дозвольте нам забрати Барбоса. Катя підтримала батька: – Тату, давай заберемо собаку. Нам із ним буде веселіше. Наталя неохоче погодилася, але її стали мучити сумніви. Чому Віктор так легко відмовився від спадщини? Що змусило його погодитись на такий крок? Вона знову звернулася до тітки Зіни, яка пояснила: – Життя Віктора було сповнене випробувань. Йому потрібна не помста, а підтримка. Він добра людина, і тобі варто з ним подружитися. Незабаром Наталя усвідомила, що боротьба за дачу була безглуздою. Вона вирішила помиритись з братом. – Вибач мені, – сказала вона, з’явившись на порозі його квартири. – Все було так несподівано. Віктор тепло посміхнувся: – Нічого страшного. Проходь, будемо дружити. Тепер вони підтримують теплі стосунки. Віктор облаштував дачу, вирощує там овочі та привозить їх Наталі. Барбос знайшов новий будинок, а брат і сестра стали один для одного справжньою родиною.