З того моменту, як я вийшла заміж за Микиту, життя зі свекрухою, Мартою Олександровою, стало джерелом постійної напруги. Спочатку ми з Микитою мали милі стосунки, які зародилися на першому курсі інституту, але жити з його мамою в одній квартирі виявилося непросто. Микита вважав, що це вигідно: його мати готуватиме і згодом допомагатиме з майбутніми дітьми. Я ж вважала навпаки, вважаючи, що її відсутність лише зміцнить молоду сім’ю. Згодом присутність Марти стала дедалі нестерпнішою. Вона підривала мої зусилля по дому, непомітно псувала приготовлені мною страви, а потім пропонувала свої, через що я почувала себе неповноцінною. Наші конфлікти загострилися, коли ми з Микитою заговорили про те, щоби з’їхати і, можливо, народити дітей.
Марта чинила опір цим планам, маніпулюючи сином розмовами про фінансову необачність і тягар догляду за дітьми, переконуючи його відкласти і те, й інше. Після кількох років накопичень мої батьки запропонували допомогти нам купити квартиру, але за умови, що половину вартості ми занесемо самі. На це пішло 5 років, протягом яких я терпіла все нові та нові витівки Марти. Як тільки ми купили трикімнатну квартиру, свекруха приголомшила нас, заявивши про свій намір переїхати до нас і навіть зажадавши, щоб квартира була оформлена на її ім’я.
Ситуація посилилася, коли Микита погодився з вимогами матері. Це призвело до постійних сварок, і Марта почала вторгатися в наш простір, як у свій власний. Я оформила квартиру виключно на ім’я моєї матері, що мій чоловік сприйняв як зраду. У результаті Марта зрозуміла свою поразку і пішла, попередивши нас, щоб ми більше не чекали від неї підтримки. Хоча це й зняло напруження, стосунки з Микитою залишилися конфліктними. Я вже неодноразово запевняла його, що не маю наміру руйнувати наш шлюб, сподіваючись, що він нарешті почне жити самостійно, без втручання матері.