Якось у нас з мамою виникли розбіжності з приводу бабусиної квартири, насамперед через її небажання ні продавати її, ні жити в ній – але при цьому небажання оплачувати її утримання. Квартира, в якій вона виросла і яка зберігає безліч дорогих їй спогадів, стала фінансовим тягарем після смерті моєї бабусі 3 роки тому. Моїй мамі вже за 70, і вона на пенсії після того, як її звільнили після початку трагічних подій у нашій країні. З того часу ми з чоловіком, обидва працюючі, підтримуємо наших батьків матеріально.
Я оплачувала комунальні рахунки за квартиру, але коли ситуація стабілізувалася, я підштовхнула маму до прийняття рішення про майбутнє квартири. Спочатку вона хотіла здавати її в оренду, але після шести місяців невдач з пошуком відповідних мешканців, у тому числі її відмови від кількох варіантів, які я знайшла через друзів, стало очевидно, що вона взагалі не хоче здавати квартиру.
За її словами, вона побоювалася можливих проблем з орендарями, сусідами та поліцією. Продаж квартири здавався наступним логічним кроком, але мама знову чинила опір, чіпляючись за неї як за пам’ять. Розчарована фінансовою кризою та її бездіяльністю, я сказала їй, що надалі вона має справлятися з цим питанням сама. Я більше не можу дозволити собі фінансувати її спогади. Це рішення змусило її відчути себе скривдженою та позбавленою підтримки, але реальне фінансове становище ніяк не може виправдати утримання майна, що не використовується.