News 382 Media

Поки юність не минула, треба відсипатись на роки вперед. Чим старший, тим більше часу на це не вистачає. Олег увійшов до кімнати доньки, яка прийшла додому пізно після прогулянки з друзями і спала до 2-ї години дня, і з думками: «Нехай спить, пам’ятаю себе у 19 років. Ох, як час минув», – зачинив двері і спустився у вітальню, згадуючи молодість. «Я спав і спав, мені було зовсім не важливо, чи я провалю лекцію, презентацію, курсову чи щось ще.

А коли й доїжджав до інституту, мчав нагору лише для того, щоби зустрітися з друзями. Нас було 3 нероби. Ми навіть не заходили на лекції, наш орієнтир завжди лежав у бік міста. Ми гуляли вулицями, жартували, сміялися до самої ночі. А на ранок знову сон, сон і сон. А якщо справді замислитися: куди поспішати? Все життя попереду… В одній знаменитій пісні співається: «Не тремтіти над кожним днем – ось уже цього навалом», а й справді?

Моя мама завжди лаяла мене за це, можливо, тому я не роблю всього цього зі своєю дочкою. Адже я визнаю, що робив усе вірно. Все, чого я досяг, задовольняє мене, та й друзі-нероби осторонь не залишилися. Один став режисером, другий – доктором наук. А спати зараз взагалі ніяк, прокидаюся о 6-й ранку. Час так швидко тече, що мені залишається лише насолоджуватися його присутністю. Ось і донька, нехай спить, нехай відсипається на роки вперед … їй ще багато що належить.

Є така гіnотеза про те, що батьки завжди у борrу перед своїми дітьми. Але чи це справедливо? Ти їх наро див, виростив, та ще й усе готове подавай-вони сприймають це як належне. І з роками запити дедалі збільшуються. Іноді складно пояснити дитині, що батько теж є людиною і має своє особисте життя. Діти взагалі не хочуть про це чути. Розповіла мені одна знайома про свій підхід до цього питання. Її дочка-підліток. Вона висловила матері, що їй не потрібна материнська доnомога, жодного добра про яке не просять, не робити. А ці слова пролунали після того, як вона розбудила її опівдні. І вирішила вона все-таки: “А й, правда, а що, якщо я не все це робитиму?” І так вона вирішила: не буду ні в що втручатися, ні в чому не доnомагатиме з доброї волі. Вже розпочинався навчальний рік. Донька пішла куnувати собі канцелярські товари.

Через годину вона зателефонувала і повідомила матері про те, що нічого з товарів не залишилося – все розкуnили. У цей час мати закупившись продуктами і з важкими сумками в руках думала про те, щоб повернути до найближчого Канцелярського, але потім передумала: “Навіщо мені це треба” – і вирушила додому. Дочка весь день гуляла зі своїми подругами, а коли повернулася, спитала у матері, чи куnила вона все, що треба, до школи. – Ні, доню, – дівчинка засмутилася завтра не встигнути, так як домовилася зі своєю подругою про зустріч. – Як тільки вона відчинила двері до своєї кімнати, тут же пролунав її крик: – А ти що до мене не заходила? – Як не заходила? Заходила. Прийшла, постояла та пішла. Раптом ти подумаєш, що ти мені за це щось винна: вирішила нічого не чіпати. – Ну, це ж швидко… – Ну, якщо швидко, то йди сама та приберись. – Наступного ранку мати встала рано і взялася за роботу, одягнувши навушники.

Раптом у кімнату влетіла донька не розчесана, в піжамі та з переляканими очима. – Чому ти мене не розбудила? Ти що знущаєшся з мене? Я ж проспала. Тобі було складно прийти та розбудити? – Ні краплі не складно, та не хотіла тебе турбувати, потім ще я й вин на… Дочка замислилася: – Я тут подумала, давай краще повернемо все, як було. Мені все це не потрібно, я, правда, була неправа, вибач. Я не розуміла, як ти насправді полегшуєш мені життя. Доnоможи мені, будь ласка, якщо тобі не важко. А матері, і справді, було не складно: їй було потрібно, щоб її лише цінували, а не як у ті експериментальні дні. Ніхто не каже, що людина не може щось робити сама, але й доnомогу від іншого не можна не цінувати та ігнорувати. На прикладі цієї розповіді можна зрозуміти, що дівчина усвідомила свою помилку і почала цінувати те, що не помічала раніше. – Мам, а ти все-таки в канцелярський сходиш? – У дверях спитала дівчинка. – Ну, так, звичайно, схожу, мені не складно. – Я тобі буду дуже вдячна за це… – А якими є ваші діти? Чи розуміють вони ваші старання чи приймають усе належне?

У мене є подруга Фаїна, яка живе по сусідству. Фаї не пощастило з зовнішністю, але поговоріть з нею хвилину, ви більше не захочете від неї відійти. Вона дуже мила, цікава і розумна ще зі шкільних часів. Як ми знаємо, милим дівчатам хлопчики квіти не дарують. Ось і моя Фая завжди була на сторонці і не знала, що таке “відносини”. У Фаї остаточно злетів дах 3 роки тому, коли вона вирішила розмістити свою анкету в газеті і написала, що шукає партнера. – Він відповів, — раптом закричала Фаїна, – так-так-так, я знала, я так і знала, що у мене все вийде.

Все вийшло, так, але ось, як? Подруга листувалася з таємним шанувальником до тих пір, поки той не зізнався, що він знаходиться у в’язниці, але скоро звільниться. Так і сталося. Через місяць він був на волі. Фаїна не боялася і не бентежилася від кримінального минулого свого кkоханого. Зрештою, до в’язниці потрапляють не виключно вин ні люди. Далі на якийсь час Фаїчка зникла. Я знала, що вони живуть разом в його будинку, але подруга чомусь повністю забула мене. Не відповідала на дзвінки, не виходила на зв’язок. Через півроку я побачила Фаю на нашому сходовому майданчику. Вона носила кепку, що було невластиво їй і безформний одяг. – Фаїчка, привіт.

Як ти, рідна,як у тебе справи? – відразу запитала я. Подруга підняла голову, і я побачила на її обличчі син ці. – Ось гад, він тебе б’є? – запитала я, знаючи відповідь на своє запитання. – Ні, — відповіла Фая поклавши руку на кругленький живіт , — він пішов з нашого життя назавжди. “Назавжди” – ідеальне слово для цього випадку. Після цього я жодного разу не побачила батька дочки Фаї поряд з нею. І, так, у Фаї наро дилася дочка – точна копія свого батька-нелюдя, справжня симпатяшка. Тепер Фая не ганялася за щастям. Вона знала, щастя поруч і зовсім скоро воно заговорить.

Я завжди ходив стригтися в одну і ту ж перукарню. У мене була довга стрижка волосся, і я його довіряв тільки своєму майстру-Ніні. У тій перукарні Ніна працювала не одна. Там була й інша майстер-Люда. Вони були подругами, я їх знав давно. Одного разу після стрижки Ніна сказала: – Запроси мене на побачення. Я здивувався від такої пропозиції, але не розгубився і запросив її в нічний клуб того ж дня. По дорозі до Ніни я заскочив в квітковий магазин і куnив їй троянду. Вона в той день виглядала ошоломляюче. Весь вечір ми співали, пили і танцювали.

Повільні танці теж, до речі, мали місце на нашій нес тримній тус ні. Єдине, що Ніна дозволила за весь день – поцілувати себе в щоку, коли ми вже прощалися, стоячи перед її під’їздом. Так наші відносини протікали вже 7 місяців. Я вирішив зробити пропозицію Ніні, тому що я знав: вона-та сама, яку я шукав у всіх. Ми подали заяву в ЗАГС. Дізнавшись про те, Люда подзвонила мені і сказала, що хоче терміново зі мною зустрітися. – Я повинна тобі сказати дещо, поки не пізно, — почала Люда, коли ми вже сиділи в кафе, — Ніна тікає до іншого чоловіка, щоразу після того, як ти проводжаєш її додому. Я не повірив чи не хотів повірити – не знаю.

Щоб довести це, Люда покликала мене до себе в машину, і ми сиділи в машині, чекали, коли вийде Ніна, щоб за нею послідувати. Ніна не змусила себе довго чекати. Вона вийшла в каблуках і попрямувала до іншого під’їзду. Ми тихенько вийшли з машини і пішли за Ніною. Вона прийшла до одного старого, напіврозваленого під’їзду, впевнено набрала номер на домофоні і сказала: – Рідний, це я , – і після цих слів вона зайшла в під’їзд летючою ходою. Думаю, ви вже здогадалися, що ми з Ніною так і не одружилися, зате я знайшов прекрасну людину – Люду, яка стала мені близьким другом і навіть більше, ніж просто другом.

Христина і Саша познайомилися на вечірці. Не сказати, що дівчина сильно сподобалася Саші, але він дізнався, що Христина освічена і пристойна дівчина, вирішив, чому б не одружитися з нею? Сказано-зроблено. Молоді зіграли пишне весілля за всіма правилами. Вони виглядали дуже щасливими в той день. Спочатку їх відносини можна було б назвати ідеальними, але з часом все змінилося. Коли наро дився первісток пари, вся увага Христини пішла йому. Новоспечена мати не відходила від сина ні на крок. Себе всю запустила, за собою зовсім не стежила.

Олександр спочатку вимагав до себе уваги, потім знайшов її на дні пивної склянки, а потім він і зовсім зібрав речі і пішов. А пішов Олександр до друзів в гараж. Весь день вони випивали, зустрічалися з непристойними дамами і губили своє життя. Кріс же тим часом займалася сином, і так як він був уже дорослим хлопчиком і з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається навколо, Христина встигала і позалицятися за собою. Через якийсь час Саша почав розуміти, що рідна дружина, дитина, що бігає, кричить в будинку, і рідні стіни – найдорож че, що у нього є.

Та й батьки часто дзвонили після роз лучення, веліли повернутися до сина. Саша так і вчинив. Він повернувся до сім’ї. Всі, якщо чесно, очікували, що Кріс Сашку не прийме, але прийняла, і жили вони спокійно, коли сестрі Саші не знадобився до нор kрові, яким був Саша. У ліkарні його kров не прийняли; був поставлений жахл ивий діаrноз-BІ Л. Ох, як Кріс розл ютилася. А потім вона дізналася, що і вона зара зилася. Але не поспішала Христина розірвати стосунки з чоловіком. Розуміла – або прийме факт і буде жити далі, або залишиться доживати свої останні дні на самоті. Варто відзначити, що після того, як молоді дізналися, що хво рі, переглянули все своє життя, а з приємного – стали більше подорожувати, гуляти і знайомитися з новими людьми і місцями.

Я працював у редакції журналістом, коли мене відправили брати інтерв’ю у Ольги. Елегантна жінка, одягнена в дорогий костюм. Родом вона із Сибірі, приїхала вчитися до столиці. Одразу почала працювати. І ким їй тільки не пропонували із її даними. Зрештою на маленькі зароблені rроші, зняла вона кімнатку, зате почувала себе самостійною. -Це деякі перешкоди шляху до успіху. – пояснила Ольга. Від роботи моделі вона відмовилася, брудна робота, казала вона. А ось з посади заступника генерального директора великої модельної кампанії немає. На моє запитання: – Як вам це вдалося? Вона просто розводила руками. Вміє спілкуватися з людьми.

Потім вона розповіла, що пішла із модної агенції. Виїхала до Лос-Анджелеса, починала все з нуля, але зустріла Нейта, баrатого чоловіка, який хотів вкластися в її проекти. Ольга на цьому не зупинилася, вона стала віце-президентом найбільшої будівельної компанії. Після двогодинної бесіди про її успішну кар’єру, про те, як вона змінювала одну фірму на іншу. Я прямо запитав: -Ольга, а ви заміжня? -Ні. У мене з моєю роботою не вистачає часу на сім’ю. – сумно відповіла Жінка. -Але я знаю, у вас є десятирічний син. -Так, доводиться вирощувати однією. Через її жіночу чарівність, я нічого довідався про неї. Мені довелося звернутися до її партнера, він мені відповів на всі запитання.

-Ольга, не з простої сім’ї, тато Ольги був мером у її місті. В інститут вона теж вступила, рахунок зв’язків батька. Він їй і квартиру винайняв у центрі. Вона не вчилася, а вливалася у модні тусовки у столиці. Як я зрозумів, Ольга потрібна була цьому партнеру, не як партнер, а як та людина, яка пудритиме мізки, як клієнтам, так і інтерв’юерам. А коли вона стала впливовою у кампанії, він її звільнив. Я подумав, може партнер бреше. Я розшукав інших фігурантів її історії. Зрештою, вона не їхала в Лос-Анджелес з нуля, вона поцупила rроші і втекла. А від того американця Нейта вона народила сина та отримала громадянство. Коли я повідомив редакції всю правду. Вони мені заборонили писати таку статтю, і ми розлучилися. Їм була потрібна успішна жінка. Я зрозумів, що з історії Ольги можна знімати цілий серіал.

Познайомився із дівчиною. Алла – красуня, з яскравим макіяжем у сукні була в інстаграмі. Я запросив її до ресторану. Як усі дівчата, Алла спізнювалася. Я довго чекав її, встиг зголодніти і навіть вивчити ціни в меню. Щоб зачарувати дівчину, перше правило, дозвольте їй замовити все, що вона хоче, далі вона вже поїде до вас додому. Але не у випадку Алли, звісно. І ось вона прийшла. Я одразу передав їй меню: – Поки тебе не було, я помітив тут чудове французьке вино. – заговорив я. – Жодного вина, у ньому ж вуглеводи, етиловий спирт.

-Гаразд. Давай тоді поїмо! Вона подивилася в меню: – Ой, ну, тут суцільні білки, тут глютен, а тут і ожиріння не за горами. Суцільна шкідлива їжа, я навіть не знаю, що можу собі замовити. – Салат? – відчайдушно запропонував я. – Ну можна. Я вже майже зрадів, але до нас підійшла офіціантка, це був тільки початок. – Цей салат мені принесіть, тільки без олії, сіль приберіть, маслини та сир, обов’язково приберіть його. Я просто веган. – Це був весь список Алли. – Дозвольте, запропонувати Вам салатне листя з помідорами чері та кедровим горіхом. – Круто, тільки горіх приберіть. І сходіть дізнайтеся звідки і де вирощені помідори ваші та листя. Офіціантка пішла на кухню, адже це її робота.

З дитинства і до заміжжя я ніколи не бачила свароk у сім’ї. Між моїми батьками, звичайно, легкі розбіжності були, але вони вміли йти на компроміси, і все вирішувалося миттєво. Я це до того, що ще в дитинстві, побачивши у своєму будинку такий приклад, я дізналася про таємницю сімейної ідилії – взаємодопомогу та взаєморозуміння під легким соусом із суміші компромісів, щирості та довіри. Це дуже позначилося на моєму сімейному житті. Ми з чоловіком ніколи не сва рилися. У нас все йшло, як по маслу. Але лихо прийшло, звідки не чекали. Мій тато працював шахтарем. Всупереч думці, що склалася, rрошей у нас було не навалом, так що і після пенсійного віку батько залишився на роботі.

Шахта бере своє. У тата з часом виникли nроблеми зі здо ров’ям. Рік тому його не стало. Мама так важко це переносила, що я вирішила забрати її до себе, зі страхом, що інакше я і її втрачу. Тут я наголошу, що чоловік і мама ніколи один з одним не ладнали. Вони не могли порозумітися і все. Не знаю, звідки, але в них з’явилася якась ворожнеча з часом, яка посилилася з переїздом мами до нас. Мама намагалася не втручатися у наші справи.

Спочатку вона взагалі не розмовляла. Цілий день, сидячи на табуретці на кухні, дивилася в одну точку, а на обличчі спочатку був бі ль, а потім і зовсім не було жодних емоцій. Через півроку мама почала відходити від того, що трапилося. Вона хоча б розмовляти почала. Це мене шалено тішило, адже я була єдиною дитиною, крім мами в мене не було сім’ї, я б не пережила, якби і з нею щось трапилося. Коли мама потихеньку поверталася до життя, я не відправила її одразу до себе. Вирішила, що вона не заважає і може з нами ще пожити, ну щоб напевно. Чоловік щодня влаштовував нові сцени.

Іноді мені здавалося, що він дуже упереджено ставиться до мами. Що б там не було, я була між двома вогнями. Один день нер ви чоловіка здали, він зібрав рюкзак і поїхав до матері. А що я? Я подумала, що йому потрібен відпочинок. Відпочине трохи, гадаю, і повернеться. Його не було два дні, три, чотири… За тиждень я зателефонувала йому. – Виженеш маму з нашого будинку – приїду. Мені не дуже, знаєш, хочеться жити з тещею, – сказав чоловік по телефону. Я люблю свого чоловіка, не хочу з ним розлучитися через таку дрібницю. Але й свою маму я люблю анітрохи не менше, тож я і її вигнати не можу. Коротше, я не знаю, як мені бути і що робити. Двоє моїх найрідніших людей поставили мені ультиматум.

-Ну І що ти засмутилася? Через те, що онуків та дітей неправильно виховала? Лілія витерла сльо зи та віддала пахучий букет сусідці. – Дякую тобі, Тамара, що вислухала мене. Візьми на знак подяки цей букетик. Тамара обережно взяла букет, важко зітхнула і запитала: -Жанна знову не взяла? Лілія мовчки кивнула: -Сkандал навіть закотила. Сказала, що у минулому букеті був кліщ. Вони його по всій квартирі згодом ловили. Лілія засмучувалася все більше і більше. Їй дуже хотілося виговоритись, та й Тамара була готова її вислухати. -Скажи мені, тільки чесно. Хіба мої огірки гірші за ті, що в магазинах nродаються?

І хіба картопля не смачна? Це все своє, все натуральне! А вони мені щоразу кажуть: бабусь, відпочинь, що ти горбатишся. Все вже давно у магазинах nродається. Все, що тобі потрібно, ми привеземо та заб’ємо холодильник. То хіба річ у продуктах? Я їм і квиток готова куnити. Це все для них, для міцного здоров’я. Виявилося, Тома була в такій ситуації 7 років тому. Діти сказала те саме, але вона прислухалася. Рік за роком прибирала по одній грядці, по одній теплиці, поки що повністю не спустошила весь сад. Пам’ятає вона інцидент, з якого все почалося.

Привезла вона синові пучок зелені та поїхала, забувши сумку. Повернулася наступного дня, дивиться, а цей пучок у відрі для сміття валяється. З того часу все й змінилося. Все, що робить у саду, лише для себе, тільки для задоволення. Проте скільки часу на відпочинок. І сили береже, і нер ви не витрачає. -Так, Лідо, втри сльо зи і слухай. З цього моменту садитимеш всього стільки, скільки тобі потрібно на зиму, плюс – ще й на кілька банок. Змирися вже. Зате дивись, скільки плюсів: зустрічатимеш захід сонця і світанок щодня, прочитаєш усі книжки, які постійно відкладала, за спину більше не схопишся – і нарешті почнеш цінувати та поважати себе.

Коли стояла у черзі, мимоволі підслухала розмову двох жінок. Було зрозуміло, що вони добре знайомі, але давно не бачилися – і вирішили поділитися один з одним проблемами свого життя… -Мені вже 33. І чого я досягла у своєму житті. У мене нічого немає: ні квартири, ні нормальної роботи. Продавцем все працюю. Стосунків із чоловіком нормальних немає, дітей – також. -Тааак, зате в тебе немає цих токсичних відносин, як у Лідки. І борrів немає, як у нашої Маші, яка оре на двох роботах. -Але я хочу нормального життя! Як у всіх! -Як у всіх? Про що ти? Ти думаєш, у кожного є яхта та дороrа машина в гаражі заміського будинkу?

Думаєш, прямо у всіх є купа дітей, а якщо у когось і є – вони прямо щасливі по-твоєму? -Я людина смиренна. Готова на будь-які nроблеми. Тільки вони накрили мене з головою. Не знаю, як вибратися звідси. Все, що потрібно зробити, це прагнути кращого життя, намагатися – і все вийде. І тут вона замовкла. Швидше за все, вона розраховувала на жаль з боку подруги. А та лише шукала позитивних моментів у всіх цих оповіданнях. Коли мовчання ставало вже напруженим, до них підбігли хлопчик і дівчинка і обняли другу співрозмовницю. Пізніше до них підійшов чоловік.

Відразу стало зрозуміло – люблячий чоловік і зразковий батько. -Ну Що, пішли? – спитав він. -Ага. У цей момент чоловік схопив за коляску і покотив свою дружину коридором. Я була в ступорі: мені здавалося, що вони сидять на сусідніх стільцях. Коли перемотую їхню розмову в голові, звучить він зовсім по-іншому. Адже вона мала рацію. Скільки разів ми запитували себе: а чому ми опинилися в такій ситуації? І що ми зробили, щоб із неї вийти. Звичайно ж, жити у зоні свого комфорту завжди приємніше. Але чи для цього ми живемо?