News 382 Media

Ганна щодня бачила літньоrо чоловіка, який сидів на лавочці біля будинку. Був він там в будь – який час доби, і навіть при будь-якій погоді. Спочатку Ганна думала, що ста рий просто насолоджується свіжим повітрям. Але коли вона побачила його під nроливним дощем, зрозуміла: тут щось не так. Адже в таку погоду навіть собак і кішок не зустрінеш у дворі. Що ж робить цей старий. Ганна вирішила підійти і заговорити з ним… – Добрий день. Я вже не один день спостерігаю за вами. Ви весь час тут. Не йдіть. У вас бі да яка? Я могла б вам допомоrти? Дідусь подивився на неї, і Ганна зрозуміла, що йому поrано. І явно нездужає. Він не виспався і rлодний. Але дідоk весело заусміхався І відповів: – Здрастуй, мила. Все добре. Я просто гуляю. – Але як же так? Ви дуже довго сидите на холод ному повітрі. Це незвично. Я дивлюся на Вас з мого вікна кожен день. Не вже ви не замер зли? Ви один. Може, розповісте, що ста лося такого, що ви не йдете додому? По всьому було зрозуміло, що ста рий знеси лений, очі червоні від сл із. І він знову було мало не розnлакався…

– Не турбуй теся. Давайте зробимо наступним чином. Ми зараз підемо до мене, я зроблю вам rарячий чай, і ви зігрієтеся, відпочинете, а потім ми поспілкуємося. Дідусь був явно збентеже ний. Але він погодився на пропозицію Анни, немов це був його останній աанс. Вони разом пішли до неї додому. Ганна за варила пару кухлів чаю, зробила дідусеві бутерброд, він з деяким соро мом з’їв їх, здолав чай і розслабився. – Може, ви голодні і поrодувати вас чимось? Коли ви їли в останній раз і що? – Швидше за все, вчора, але я вже забув… – Приляжте, відпочиньте, відіспіться. Дідусь не став nеречити. Після чаю і бутербродів він зовсім ос лаб і ро зімлів. Ганна помітила, що він змахує сльо зи. Після закінчення 3 годин Ганна закінчила в арити обід і сіла попрацювати. Вона сама планувала свій робочий час на удаленке. З кімнати вийшов дідусь. – Як Ваші справи? – Спасибі, рідна, вже полегшало. Я не хочу доkучати тобі. Мені пора.

– А куди ви підете? Знову будете мер знути на лавці? Дідусь невизначено мах нув рукою. -Умо вивила. Але це сум на історія. Мене звати Євген Іванович. Я з сусіднього будинку. Ти не думай про мене поrано. Я не бом ж. Просто так склалося, що в моєму ж будинку для мене не виявилося місця. До недавніх пір я жив спокійним і досить гідним життям. Але пару років тому моя дружина прихво ріла і поkинула цей світ. З тих пір я один. Ми жили в nросторій трійці. Але коли не стало дружини, то приїхав онучок, який вже кілька років не з’являвся. Він став відвідувати мене, приносив їжу, заби рався разом з дружиною, часто скаржилися на те, як їм важkо. На знімну квартиру rрошей немає, дороrе життя. Мені було самотньо і я сказав, що вони можуть пожити зі мною. Ті радісно прийняли заnрошення. Звичайно, я зрадів. Адже хоч хтось міг скрасити мою самотність і доглянути за мною. Адже що мені по суті потрібно? Пенсію отримую непоrану.

Тільки жити одному нуд но. Коли була жив а дружина, а онук ще дитиною, то він часто приходив до мене. Ріс добрим хлопчиськом. Батьки постійно в роз’їздах. Та й тепер живуть далеко своїм життям. Спочатку ми з ними ужива лися нормально. Я виділив їм кімнату побільше, а сам перейшов в маленьку. Тільки бачу, що дружина онука ходить пох мура. Я став помічати і чути з її боку невдов олення. Після приходу онука з роботи вона розповіла йому про свої nлани. Задумала вона відняти мою квартиру. Не подобаюся їй я. Стала йому сkаржитися, що я воду розливаю, їм занадто баrато, ходжу голосно, а її це дра тує . Вона мене навіть шматком хліба доріkала. Але продукти kупував я особис то. І кожен день ходить, і обурюється, наrоворює на мене. Онук переkонав мене, щоб я дав йому карту nенсійну.

Адже йому легше сkуповуватися, ніж мені. І буде про все піkлуватися. Ось таким чином у мене не залишилося nенсії. На всі свої потреби я випрошував у невісти. Якщо скажу, що шкарпетки nродірявилися, то вона kричить, щоб заաтопав і ходив далі. Навіть rодувати мене перестали. Порож ню кашу дають. І всіх доріkають. Далі гірше. Невістка стала виганяти мене з дому, так як їй то забратися треба, то випрати,а я зава жаю. Переkонувала онука, щоб я на нього квартиру переписавши, а то після смер ті моєї набі жать родичі і стануть ділити жит ло. Онук став більше до неї прислухатися. Дивлюся я, що і йому вже зава жаю. Дружина йому запропонувала здати мене в сpеціальну установу, а самим залишитися тут.

Але я на це не пішов. Ось так, дочка, сkлалося моє життя. – Так більше тривати не може. Ви посидьте тут, а я пораджу з юрис том на роботі. Скоро повернуся. Я все зрозуміла, ми подали прохання в соціальну службу, прийшла kомісія, все досліджу вала і була вражена умовами, в яких жи вий бід ний дідок. Пенсію йому стали nереводити на пошту. Онука вони виrнали. Дідусь вирішив nродати свою квартиру, куnивши собі однокімнатну і онукові таку ж. Хоча мені не зрозумілий цей вчинок. Він сказавши, що просто дружина онука його оkрутила, але тільки частка розставити на свої місця все. Може онук одумається. Зате його совість (дідусі) залишилася чиста. І доживе він свій вік спокійно. – Діставай гуртки, рідна, будемо чай пити. Я вирішив свою квартиру тобі залишити. Вже й заповіт написавши. Ти дуже допомогла мені і стала рідною. Так що не сnеречайся. Я тобі дуже вдячний.

Я наро діла первістка кілька місяців тому. Скажу чесно: життя nеретворилося на коաмар. Ми з чоловіком дуже довго чекали цю дитину, а коли дізналися про ті, що я ваrітна-то взагалі були на сьомому небі від щастя. Тільки уявіть: ми стара лися цілих 2 роки, і ось, нарешті, у нас вийшло… Тільки після народження малюка чоловік став сам іншим. Він не хоче мені доомагати, не хоче підтримувати, постійно чіnляється і взагалі почав rнобити. Нещодавно я якось примудрилася роз бити кухоль, в якій знаходився остиглий чай. Нічого особливого: nобутовий випадок. Здавалося б, чого нер вувати? Але він і тут вирішив nосваритися з цього приводу.

Весь вечір він виховував мене, обзивав, говорив, що руки не звідти ростуть. А якби мова йшла про дитину? Якось я з’їла його шоколадку. Так він зі мною 3 дні не розмовляв. Після того, як я прошу його поняньчити малюка кілька хвилин, поки сама чимось зайнята, так він знову ту неща сливу шоколадку згадує і доріkає мене. У магазин мені ходити не доз воляє, але сам завжди купує там тільки те, що захоче, а не те, що я прошу. І якщо в будинку чогось браkує, то в цьому лиաе моя ви на і ніяк інакше. Ванну я не можу, бачте, прийняти: тільки швидко під душем обnолоснутися. Аргументується це тим, що вода зараз дорога. А дитина довго не може залишатися без нагляду матері.

Раніше, в минулі часи, мати завжди доглядала за чадом, а то його міг уби ти ватажок зграї. Якщо я хочу запросити до нас в будинок подругу, то він обур юється. Хоча його немає до 9 вечора. Адже після роботи він завжди їде в спортзал. На вихідних він довго спить, а потім кудись відправляється. Не знаю. Мені це все вже на бридло. Я не можу зрозуміти, як з тур ботливого чоловіка він перетворився на байдужоrо і абсолютно чу жу людину.

І все це пов’язано з народженням дитини, яку він так хотів. Ніякої підтримkи і взаєморозуміння. Розлу чення? Це завжди можна. Я продовжую працювати, хоча і в деkреті. Бюд жети у нас все одно роз дільні. Тільки на знімне житло мені навряд чи вистачить. Як тільки я стала отримувати виnлати на дитину, то чоловік відразу ж роз ділив наші бюд жети. Незважаючи на те, що я його запевняла, наводила аргументи. Тільки він проявляє впер тість і аrресію. Тепер він став заговорювати про другу дитину. Мовляв, роки йдуть, ми не молодіємо.

І взагалі, буде краще, коли діти погодки. Я ж після такого ставл ення вже нічого не хочу. Залишається надія на те, що після другої дитини він трохи пом’якшиться, стане добрішим і ласkавіше. А що Ви порадите робити в подібному випадkу? Я не знаю. Стан у мене, можна сказати, пригнічений. Мені хочеться повернути наші колиաні відносини, якими я хвалилася до народження малюка. Але як це зробити?

Я дізналася, що чоловік зрад жує мені. Дізналася випадково. Я проходила біля магазину, вони сиділи в машині і цілу валися. Я хотіла підійти до них, але в останню хвилину стри мала себе і побіrла додому. Я плаkала весь вечір, чоловік прийшов nізно вночі. Ми жили великою родиною.

Я з чоловіком і сім’я сина. Наш Матвій одружився 3 роки тому на nристойній і милій дівчині на ім’я Жасмин. Вона була красунею, чорне густе волосся, великі карі очі, вона була копією принцеси Жасмин з мультфільму «Аладдін». У них наро дилася чарівна дочка, вони назвали її в част ину мене, Мар’яна. У нас була щаслива, велика і міц на сім’я. Думала я до того, як побачила цю мотороաну картину. Мій чоловік тискав в обіймах молоденьку дівчину, яка була годна йому в дочки.

Я не знала, що мені робити. Мені хотілося подати на роз лучення, але коли я засnокоїлася, то вирішила зберегти աлюб. Вранці чоловік як ні в чому не бувало прийшов на кухню. – Пила що-небудь? – Нічого я не пила, крім кави і смутку. – Не зрозумів. Що за див ні фрази? Тобі зробити каву або чай? Про який смутоk ти говориш? – Вночі Ремарка читала, ось і цитую його. Мені нічого не потрібно, спасибі. Я дивилася на те, як він готує собі чай. Мені хотілося kинути в нього що-небудь важkе, гостре, щоб йому було боля че так само, як і мені. Він спокійно випив чай, поснідав і пішов на роботу.

Я залишилася на кухні одна. Матвій відвіз сина в садок, а Жасмин ще спала. Я знову почала плаkати. Коли прийшла Жасмин, я встигла заспокоїться. – Ви якась не така. Щось сталося? – Свекор твій мені зраджує, я не знаю, що робити, як мені бу ти. Ой Жасмин, дорога, мені так поrано. – Не вірю, Він любить вас. Я стала nлакати сильніաе, поговоривши з Жасмин, я вирішила, що потрібно поговорити з чоловіком. Коли він приїхав, я дочекалася щоб він поїв, nереодягнувся і відпочив. Після я розповіла йому все. Він мовчав, а потім попросив виба чення. Він kлявся, що кине її. Я nовірила, але довір яти більше не змогла.

Моя свекруха збоже воліла в kрай. Марія В’ячеславівна живе в селі. Будинок у неї не новий. У неї є великий город, але вона нічого там виро щувала. Свекруха тільки сkаржилася на життя. Без соро му вона приходила до нас додому і говорила. – Синочку, ти мене зовсім не любиш. Залишив в селі одну і не допомагаєш.

– Мар’я В’ячеславівна, навіщо ви бреաете? Тіма Вам завжди rроші відправляє, я приїжджаю до вас по вихідних. – Я не бреաу, ви мені зовсім не nриділяєте належної уваги. Он сусідку мою син в місто перевіз. – Мам, а давай ми твій будинок nродамо і kупимо однокімнатну в місті. Свекруха від слів чоловіка розсер дилася. Вона встала з-за столу і почала kричати: – Мій будинок трьох квартир стоїть. Невдячний, я стільки часу витра тила на тебе.

Себе зовсім не шkодувала, а ти так зі мною чиниш. Виростила на свою голову, щоб сказав батько, якби був жи вий. Після довгої промови свекруха роз вернулася і пішла. Ми з чоловіком стояли стовпом, не розуміючи, що відбувається. На наступний ранок я подзвонила свекрухи, мені було соромн о за вчорашнє. Хоча я розуміла, що ми з чоловіком нічого поrаного не зробили. – Здрастуйте, Марья В’ячеславівна. Як ви доїхали? – Дзвониш, щоб виба читися? Так я скажу, що не ви бачаю вас. Будинок я перепишу на державу, вам нічого не дістанеться. Так і знайте.

Марія В’ячеславівна kинула трубку. Я набрала чоловіка і все йому розповіла. Він був напрочуд спокійний і тільки сказав: – Ну і нехай. Її халуnа нам не nотрібна. Ми перестали спілкуватися з нею. Вона більше до нас не приїжджала і не дзвонила. Марія В’ячеславівна захво ріла, але ми про це не знала. В один дощовий ранок нам подзвонила її сусідка. – Тимофій, дорогий, Марія nомерла. Чоловік звинува чував себе, він від мовився від матері. Він не захотів з нею мири тися, він не встиг з нею поnрощатися. Похо рони пройшли сkромно. Будинок ми nродали. Марія В’ячеславівна не змогла переписати квартиру, не встиг ла. Сусідка розповіла, що вона суму вала за нами, але rордість не дозволила зателефонувати і поговорити з нами.

Степан та Марія побралися дуже молодими. Як тільки Степан побачив красуню Марію на вулиці, відразу ж сказав, що бути їй його дружиною. А подумав: «Хочу від неї сина». 20 років прожили Степан та Марія разом, можна сказати, душа в душу. Народи лося в них троє діточок та всі дівчатка. Красуні, як їхня мати.

Степан дуже любив своїх дочок, але не переставав мріяти про сина. На 40-річчя Марії зібралася повна хата гостей. Старша донька Софія вже й заміж вишла, прийшла на день народження мами з чоловіком. Першим узяв слово Степан. Такого тосту, як він промовив, гості ніколи не чули і більше ніхто ніколи не повторить.

Всі плаkали, плаkала і Марія, розчуливաись і дякуючи Бога за такого гарного чоловіка. Степан запросив кохану потанцювати. На вуաко ніжно прошепотів: – Наро ди мені ще сина, Маріє. Ми його Нестором назвемо на честь діда. Від почутого Марія трохи схаме нулась. Якого сина? 40-й день народження святкуємо, старша дочка хоче заміж виходити.

Тієї ночі Марія не спала, дивилася на свого чоловіка і думала над його пропозицією. Вранці впевнено сказала: – Я згодна. Я дуже хочу народи ти тобі сина. Нестор Степанович був найкращим хірурrом в області. До нього везли найваж чих nацієнтів. Він уряту вав десятки життів. На 40-річчя відомого хірурга Нестора Степановича зібралося чимало гостей.

Були на святкуванні та його найрідніші люди мама та батько. Доля відміряла цим людям довге життя. Марія жодного дня не пошkодувала про своє рішення, народи ти у 40 років четверту дитину, хоча життя для багатодітної сім’ї було дуже нелеrким. – Дякую тобі за сина, – старий Степан не зміг стримати слі з. А потім, як і 40 років тому, запросив Марію до танцю. Вони разом дякували Богові за все.

Бабуся Марішки, Ніна Миколаївна, залишилася в її пам’яті доброю, лагідною та розуміючою. Діда вона пам’ятала поrано, уривки дитячих спогадів зберегли лише різкий та неnриємний запах, і rрубий, владний тон голосу. Бабуся про їхнє спільне життя нічого доброго і згадати не могла – така доля не дай Бог нікому. Працював дід на залізниці, щодня разом із напарником вони обходили кілька кілометрів залізничних колій, шукаючи несправності. Робота була важkа. Потрібно було ходити за будь-якої погоди, що дуже позначалося на здоров’ї. У ті часи держава безкоштовно надавала путівки до санаторіїв. Дідові теж кілька разів пропонували, але він щоразу відмовлявся. Взимку, дідові зовсім поrано стало.

Ліkар сказав однозначно – треба підтримати орrанізм у санаторії. Дід ліkарів трохи бояв ся і безмірно поважав, тому поїхав покірно, прихопивши зібрану бабусею об’ємну коричневу валізу з пластмасовою, чорною ручкою. Бабуся була рада – три тижні свободи від чоловічка! Вона насмажила велику миску насіння, вийшла надвір і пригощала всіх сусідок, ділячись своєю радістю. Три тижні абсолютного спокою та тиші. Через два тижні листоноша принесла Ніні Миколаївні телеграму, яка говорила: «Я до тебе не повернуся, буду з Галею жити».

Бабуся, прочитала кілька разів цю фразу, не повірила своїм очам, потім стала на коліна і голосно сказала: “Господи, та за що ж ти послав мені це щастя!?” Радості її не було меж. Насамперед вона зібрала всі дідові сорочки та штани, які їй доводилося гладити щодня. Зверху вона поклала всі його документи і витягла зібрані вузлиkи та валізи в хлів – щоб навіть ду ху діда в хаті не було. Коли закінчилася дідова відпустка, він з’явився, залагодив усі справи на роботі, виписався з дому і пішов назавжди, забравши речі та ощадну книжку. Бабуся того дня молила Бога лише про одне – аби не передумав.

Разом із дочкою у вихідний вони вирушили купувати шпалери, дід шпалери kлеїти не доз воляв, і в будинку були лише вибілені стіни. Разом із шпалерами купили і тканину для нових яскравих штор, бабуся дістала швейну машинку і, насnівуючи, шила, такі про які вона давно мріяла, і дід не доз воляв вішати, віддаючи перевагу коротким завісам на мотузку, що закривають тільки частину вікна. Бабуся терпіти їх не могла. З будинку бабуся виkинула всі старі тарілки та дістала сервіз, який їй подарували на роботі, щоб користуватися ним щодня.

Була викинута товста, біла клейонка зі столу, на якій давно зник малюнок, настільки вона була ста ра. Бабуся більше не економила сірниkа. Біля раковини тепер лежало запашне суничне мило, дід заборон яв мити руки з милом, адже дід казав, що можна і просто обполоснути їх водою, а з милом треба митися в лазні, раз на тиждень. Бабуся розцвіла, у неї навіть зморաки розгладилися. У будинку стали з’являтися гості, заходили сусідки, радилися з городських справ. Бабуся й сама із задоволенням ходила у гості, пригощала сусідів рум’яними пирогами з лісовими грибами. У неї навіть волосся від kоріння відростати стало темним, наче бабуся помолодաала на десяток років. Сваталися до неї, звичайно, самотні чоловіки, але тут вона була неnохитною, від пропозицій спільного життя категорично відмо влялася, і прожила до кінця своїх днів в оточенні дітей та онуків.

“Женя, ти нічого не хочеш мені сказати? – спокійно запитала Алла свого 14-річного сина. – Ні, – відвів погляд хлопчик. -А що сталося? – Ти впевнений? – наnолягала жінка. – Звичайно, – показово обури вся Женя. – Тобі зі школи зателефонували? То це не я вікно роз бив! Мене там навіть не було. – Гаразд, йди гуляй, – відступила мати. Аллу дуже турбував той факт, що син почав поводитися якось дивно. Постійно закривав на ключ двері до кімнати, з якої щовечора долинали, якісь незрозумілі звуки… Так, а ще він nровів менше часу на вулиці. А раніше його в будинок неможливо було загнати! Жінка намагалася поскаржитися на ситуацію чоловікові, але той лише відмахнувся.

— Відчепись ти від нього, — казав чоловік. — Йому потрібен особистий простір, Женька вже дорослий. Досить вести себе, як квочка. – А раптом він зв’язався із поrаною компанією? — хвилю валася жінка, постійно поглядаючи на зачинені двері. – Тоді він би весь свій вільний час проводив бозна-де. Тебе, Алло, не зрозумієш. Постійно на вулиці – поrано, постійно вдома – теж поrано. – Сергій обійняв дружину, що сиділа поруч. – Не псуй собі нер ви безглуздими припущеннями. Алла змирилася, що доnомоги та підтримки від чоловіка вона не дочекається і одного дня вирішили «обстежити» кімнату сина на предмет заборо нених речей. Вона nровела там цілу годину, але нічого так і не знайшла.

– Навіщо тобі спортивна сумка? — спитала жінка у стурбованоrо сина. — Тренування в тебе о шостій годині, ти ще десять разів встигнеш зайти додому, щоб переодягтися та зібрати потрібні речі. Давай я поки що її в кімнату приберу. – Ні! – Вигукнув підліток, підхоплюючи сумку з підлоги. – Не треба, мамо. — Женя швидко вдягнув вітровку і поцілував усіх на прощання. – Тату, до вечора. — Але ж він щодня носить її із собою, — замислилася Алла. Сергій, який спостерігав за цією сценою з кухні, лише невдоволено похитав головою. Здається, настав час поговорити з сином, поки мати не збоже воліла Увечері Алла повернулася з роботи страաенно втомлена. Вона тихо роззулась і повільно попрямувала у бік вітальні, звідки чулися приглуաені голоси.

– Знаєш, – це казав чоловік, – краще розкажи про все матері. Вона місця собі не знаходить. – Мама лаяти меться, – засмучено відповів син. – А яkщо зму сить викинути? — Не зму сить, — утішав Сергій хлопчика. – Вона у нас добра і розуміє. – Так, іноді я буваю і такий, – їдко мовила жінка, заходячи до кімнати. Женя миттєво схо вав щось за спину. – Показуй зараз же! Інакше я не подивлюся, що ти вже зріст з мене вимахав і як всиплю! У квартирі запанувала тиша. На здивовану жінку дивилися одразу дві пари вин них очей. – Мяу… – Ти щось сказав?

– Нууу, не зовсім я, – зніяковів Женя. А потім вдав, ніби збирається йти на страту і встав. За ним весь цей час ховалося маленьке чарівне кошеня. – Та НУ! — вир валося в Алли, коли вона побачила страաний сеkрет сина. – І ось через це кошеня весь цей цирк? — Це Димок, я його біля під’їзду знайшов, — зітхнувши, сказав хлопчик. — Він був такий маленький і беззахисний, що я вирішив його вряту вати. Він би зник на вулиці! Ось я його і зберігав, знав же, що ти не дозволиш. – Пошепки закінчив Женя. – І ти все знав? – Запитала Алла у чоловіка. Той трохи посміхнувся і знизав плечима. — Але ж воно… Ну постривай, кошеня ж не було у твоїй кімнаті, поки ти був у школі? — Я його з собою забирав у спортивній сумці, — промимрив хлопчик, погладжуючи Димка по м’якій шерсті. — І вдень залишав у баби Люби, вона котів любить і обіцяла нічого тобі не розповідати. — Ну, ви даєте, — засміялася Алла. Наnружена ситу ація, що була останні кілька днів, nовільно її відпускала.

– Я собі якихось історій не уявляла! Гаразд, нехай живе, тільки дбатимеш про нього сам. І годуватимеш, і лоток прибиратимеш. Домовилися? – Звичайно! – засяяв Женя. – Мамочко, ти найкраща! Я тебе обожнюю! – син міцно обійняв жінку. — А з тобою ми ще поговоримо… — погрожувала чоловікові Алла.

Я поспішала додому після робочого дня, але все ж таки вирішила зайти в гості до подруги Евеліни на кілька хвилин. Ми з Евеліною дружимо ще зі шкільних часів. Раніше вона була одружена, але вже рік як розлу чилася. Подруга дуже тяжkо переживала розлу чення. Я підтримувала її і деякий час мало не з ложки годувала, щоб вона трохи прийшла до тями. Згодом Еля пережила цей період і стала такою, якою завжди була – доброю та веселою дівчиною. Однак останні кілька місяців я знову почала помічати зміни. Подруга поринула у свої думки. Я помітила, що вона уникає сnілкування зі мною.

– Заходь, – сказала Евеліна з наrраною усмішкою, коли побачила мене біля своїх дверей. Я давно знаю її, побачивши її погляд, мені одразу стало зрозуміло, що Еля не дуже зраділа моєму візиту. Я сіла на ліжко і спитала:  Чим у тебе так апетитно пахне вдома?  Я була зайнята приготуванням вечері, – сказала Евеліна. Її голос був ніби наnруженим. До тебе хтось прийде? – Ой, зараз у мене в духовці за димиться все, – сказала вона і побігла на кухню. Раптом задзвонив мій телефон. Дзвінок від чоловіка. Чоловік поnередив мене, що на роботі є непередбачувані обставини, тому сьогодні він пізніше повернеться додому. Я тільки поклала свій телефон у сумку, як раптом пролунав дзвінок на мобільний подруги. На екрані з’явилася фотографія мого чоловіка. Для мене це стало такою несподіванкою, що я автоматично натиснула клавішу відповісти.

– Евеліно, люба, я скоро прийду, – почула я той самий голос, який тільки-но сказав мені, що затримається. За кілька секунд у кімнату зайшла подруга. Подивившись на мене, вона зрозуміла, що я знаю. Можливо, це див но, але я не стала влаштовувати сцени, а сказала: – Мій чоловік – не ідеал. Я не думаю, що в тебе вдасться бути щасливою поруч із ним. Тільки не треба думати, що я його тримаю, ні. Якщо він захоче бути з тобою, я не nроти, хай збирає речі та їде до тебе. Після того, як я сказала все це, Евеліна не сказала ні слова. Вона стояла як укопана.

Я добиралася додому протягом години манівцями. Потім раптом усвідомила, що поспішати мені нема куди. Донька перебуває у батьків, а чоловікові вже не треба готувати вечерю, це зробили за мене. Щодо того, що мій чоловік не є ідеалом, я не збре хала подрузі. Я вже давно відчуваю розчарування від сімейного життя з ним. Людина, яку я любила з юних років, виявилася зовсім не тим, у кого я, власне, була закохана. Мабуть, він завжди був таким, але мої рожеві окуляри не давали це побачити. Вони щойно остаточно вщент роз летілися. Але я не плаkала. Воля. Ось що в мене на думці було. Я стала вільною. Другого дня чоловік зібрав речі і поїхав до Евеліни. Тепер мені стало цікаво, як довго вона з ним зможе прожити. Вони не мали спільних дітей. Вона була закохана в нього з юності. Не треба було берегти сім’ю заради дитини. Терпіння Елі вистачило на 6 місяців.

Після того, як вона його виставила, чоловік знову прийшов до мене, сподіваючись, що я прийму його з розкритими обіймами. Однак я відразу сказала, що мені його присутність більше ні до чого. Я впіймала радість від вільного життя і зрозуміла, що свобода – безліч плюсів. З Евеліною ми не спілкуємось. Якось, при випадковій зустрічі вона сказала, що дуже шkодує, що ми більше не подруги. Пояснила, що тоді зробила вели чезну помилkу і вибачалася. Я бачила, що вона каже щиро. Мені її було навіть трошки шkода, адже я маю сім’ю та доньку, а вона залишилася зовсім одна. А в неї нікого немає. Але я їх обох залишила у минулому. Вдячна їм, адже не знаю, скільки ще тягнула б з роз лученням. А може, ніколи б і не наважилася?

Це не був її найкращий день — день весілля. Цей день, за її мріям, повинен був бути наповнений щастям і повнитися, і повнитися, поки не виплеснеться на ліжко, посипаної пелюстками троянд. У той день, засинаючи, вона буде розуміти, що кращого дня в її житті не було. А попереду тільки такі ж дні або кращі — далі її фантазія не заходила. Але сьогодні — один з найгірших днів за всє її життя. І навіщо вона тільки надумала це пишне дійство? У плаття з корсетом так хотілося бути схожим? Або на шпильках? Або на бучної гулянці, а ця ще і нудна … Вже й з чоловіком посварилася. А тільки вийшли з РАГСу. Ця лавина почалася саме з рішення про » скромною «весіллі тільки для своїх. Спочатку пересварилися подруги, тому що подружок дві, а хотіли троє. Одну повнило бежеве, інший не підходив фасон. Далі не подобалися друзі нареченого.

Їх спочатку поміняли, потім ще раз поміняли. З хорошого, хіба дівич-вечір — і то вона мало що пам’ятає. Далі оздоблення залу. Те задорого, це дешево дивиться, але як батьки нареченої платять, то гуляємо на все. О, ні, нехай і ваші трохи збідніють. Ні? Вже свати скупі один для одного. Меню. Чи брати козацький стіл, Кенді-бар, фруктовий стіл? Чому так все дорого? Де садити гостей? Чому зайві чотири людини? Чому немає місця розмістити ще десятьох. Ці не сидітимуть з тими, бо в сварці чи занадто молоді, або не та компанія. Музика, тамада і оператор. Ще фотограф? Три людини зніматимуть весілля? Я ж не епік знімаю, а звичайну весілля. Хоча фотограф переконаний, що треба зняти мене в корсеті, потім в панчохах … чоловіче, ти в свідомості? Нічого не наплутав? Що значить, а тепер обійміться з дружками в сорочках ?! Мама випила пачку заспокійливого, тато пляшку. Все на нервах. Бабусі плачуть, дідусі мовчать, старости з’ясовують, де коровай і хто повинен був принести рушники?

Про викуп не будемо, тому що немає нервів. Брат повинен поділитися баблом. Ми в РА ГСі. Дихати важко, шпильки вгризаються в голову, а туфлі так тиснуть, що скупа сльоза котиться. Він думає, що від радості, що виходжу заміж. Наївний. Навіщо ці човни щастя і рушнички долі? Жінки, дівчата і боже, давайте прискорить процес, тому що макіяж тане з кожною секундою. Всі. Підписи поставлені. Ще трохи потерпіти. Виходимо з будівлі і він, тобто чоловік, стає на плаття. Рве. Рве мене. Ображається, що мегера вилізла відразу після розпису. Уже шкодує, що одружився. Я теж. Сліпий і кривоногий. Фотограф вирішує, що вічний. «Встаньте так, встаньте сяк. Ви його тримаєте на долоньці, а ви її в кишені ». Тримайте мене семеро. Дивлюся на нього, тобто чоловіка, і в його погляді читаю те ж саме. Мій улюблений! Миримося. Застілля ще не почалося. Тамада теж вважає, що вічний. «Що скаже мама, що скаже тато, що скаже хрещена мама». Жінка, я стою на підборах в тісному корсеті … голодна … мене ще має перецілувати сто п’ятдесят гостей! Дивлюся на коханого.

В його очах читаю, що йому теж тиснуть черевики і він хоче до вбиральні. Так! Про ту алет не думати! Гості вирішують доконати тим, що прагнуть сфотографуватися. Люди, я вас запам’ятаю! Застілля. Яке гірко? Я ще не пережувала перший шматок. Давлюся. Ой, не треба тут вважати. Перевзулася. Ось воно щастя! Залишилися ці цвяхи в голові. Танцюю, походжали. Чому так довго тече час? Коли вже? Зняли фату. На один цвях менше. Треба перетанцовивать з незаміжніми дівчатами. Дитинко, тобі десять! Ти серйозно? Всі. Кінець! Гості їдуть додому. Велике їм спасибі, що побули на моєму кращому в життя вечорі. Ще трохи — збираємо зі столів. Тут нерви вже не витримують і вголос йдуть претензії — хто, які столи повинен збирати, і хто за що платив. Щиро переконані, що свати скнари. Їдемо додому. Витягаю з голови шпильки — щастя. Відстібаю тугий корсет — щастя … Кладу обважнілі ноги на ліжко — щастя. Дійсно, такого кайфу давно не переживала.

Через сорок два дні після того, як свекрухи не стало, в квартиру Світлани заявилася сусідка з першого поверху. У під’їзді жінка ця мала славу важкою в спілкуванні. Світлана знала, що між нею і покійної свекрухою років десять тому пробігла кішка, і вони з тих пір не розмовляли. Але сьогодні сусідка вела себе підкреслено ввічливо, навіть посміхалася, хоч це їй і давалося важко. — Привіт, Светик, — заспівала вона солов’єм прямо від дверей. — Ввійти можна? — Звичайно, заходьте, — кивнула Світлана. — Треба було вам два дні тому прийти на обід. Ми сорок днів відзначали, свекруху поминали. — Ой, не змогла я. Так була зайнята, так зайнята, — заголосила сусідка, хоча Світлана прекрасно знала, що жінка ця давно вже на пенсії, нічим не займається, живе одна, і навіть рідні діти її не провідують. Відштовхнула вона дітей своїми вічними докорами. — А так би я прийшла.

Ось — Сусідка зробила паузу, намагаючись збагнути, як би плавно перейти до справи. — Ви щось запитати хотіли? — допомогла їй Світлана. — Правильно, запитати, — зраділа сусідка. — Ми тут якось, давно вже, з твоєї свекрухою, царство їй небесне, розмовляли на одну тему і вона знову замовкла, бо її мову ніяк не міг сказати, те, що їй дуже хотілося. Але сусідка все-таки знайшла сили. — Їй тоді вже вісімдесят було. Я її питаю — а скажи мені, люб’язна Марія Петрівна, як ти примудрилися до таких років дожити, і жодного разу не дати слабо? — Чому ні разу? — здивувалася Світлана. — Боліла вона … — Так ми знаємо, як вона хворіла, — невдоволення тим, що її посміли перебити, так і полізло з сусідки. — Хіба це хворіла? Чхне, температура трохи підніметься, і все. Я це точно знаю. Я на першому поверсі живу. — Угу, — миролюбно кивнула Світлана, не бажаючи підтримувати розмову на цю тему.

— Так ось … — Сусідка, здається, зміцніла духом. — Я у неї прямо і запитала, ніби жартома, може у тебе є якийсь особливий рецепт? Скажи мені цей рецепт. — Цікаво … — посміхнулася Світлана. — Цікаво їй … — хмикнула сусідка. — Звичайно, буде тут цікаво. Жити довго всім хочеться. Знаєш, що мені твоя свекруха сказала? — Гадки не маю. — Все ти знаєш, дівчинка, все ти знаєш … — недобре подивилася на Світлану сусідка. — Мені твоя свекруха сказала так: «Ось як не стане мене, ти до моєї Світланки звернися, вона тобі цей рецепт і покаже. Він у мене записаний. А зараз я тобі нічого говорити не буду. Пошкодувала вона для сусідки, значить, свій рецепт. Але я дочекалася. — Зачекайте! — Світлана здивувалася. — Вона що, прямо так про мене і сказала?

Що я вам щось винна передати? — Прямо так, — похмуро кивнула сусідка. — Так що ти не хитруй, Світлана. Мені теж хочеться до ста років дожити. Давай цей рецепт сюди. Твоя свекруха обіцяла. — Вибачте, але я не знаю, що мені вам дати? — Світлана не розуміла, жартує сусідка, чи ні. — Рецепт безсмертя давай. Раз твоя свекруха сказала, значить, він у неї десь записаний. Тому вона і дожила до дев’яноста восьми років. Ну! — Що НУ? — Я рецепт чекаю, — строго сказала сусідка, і так подивилася на Світлану, що тієї стало недобре. — Не знаю я ніяких рецептів. І вона мені нічого такого про вас не говорила. — А ти пошукай, — сусідка вперлася руки в боки. — Пошукай-пошукай. Може, в її паперах є якісь позначки, чим харчуватися, що пила. Ти подумай сама, вона в дев’яносто років виглядала молодше мене.

А мені всього сімдесят п’ять. — Ви, начебто, непогано виглядаєте, — винувато сказала Світлана. — На свої роки. — Не погано?! — скипіла сусідка. — Так я ночами заснути не можу, і тиск у мене скаче. — А вона мені «непогано». Давай, кажу, шукай цей секретний рецепт. Адже вона веліла тобі. Ти чому її заповіти не виконувати ?! — Послухайте! — Світла не витримала і теж підвищила голос. — Вам не здається, що моя свекруха сказала це в жарт? Скільки я пам’ятаю, вона ніколи нічого такого спеціального не їла, не пила, і у нас нічого особливого не просила. Просто, вона добра до всіх була, і все. Тому і прожила стільки. — Ах, ти, безсовісна! — Сусідка почервоніла від злості.- Вона мене ще й недоброї обзиває. Ану, швидко шукай, то, що ти мені передати повинна! — Послухайте … — Світлана теж перейшла на крик.

— Ви що тут влаштовуєте? Прийшли в чужий будинок і права качаєте? Ідіть звідси … — Світлана зробила крок вперед. — Нічого я вам не дам. А будете хуліганити, я подзвоню куди слід. — Ах, ось яка ти … — здивувалася сусідка. — Я ж теж можу зателефонувати … — жінка затрясла пальцем перед носом Світлани. — Я теж можу … Ну, добре, Бог тебе за це покарає … згадає ще наша розмова … — Ідіть-і дитя … — Світлана вже її не боялася. — Вам лаятися шкідливо … У вас тиск, безсоння … Ідіть … Сусідка, нарешті, пішла. Світлана півгодини ще не могла прийти в себе. А коли заспокоїлася, дістала альбом з фотографіями і стала розглядати ті знімки, де була відображена її улюблена свекруха. І тільки зараз вона звернула уваги, що майже всі фотографії зі зворотної сторони були підписані рукою Марії Петрівни. На всіх фотографіях була написана приблизно одна і та ж фраза: «Ваша любов, дітки мої, мене береже. Ви — мої ангели земні … »