News 382 Media

— Ну, що це за борщ? Олена, що тебе, мама не вчила готувати? У моєї мами завжди смачний борщ, треба сказати, щоб тебе навчила. Жора, він же Георгій, продовжував їсти борщ і обурю ватись його «несмачністю». Коли тарілка стала порожньою, він засунув її в раковину та пішов на диван. Олена почала мовчки мити посуд. — Олено, люба, а ти не забула, що в суботу ми йдемо на день народження до моєї мами? Спеки чи пиріг, нехай мама побачить, як ти вмієш піч. Я сподіваюся, що пироги в тебе краще виходять, ніж борщі? Георгій голосно засміявся.

Лєні ж було не смішно. Пироги вона пекти не вміла. Зовсім. І бажання навчитися, щоби здивувати Жорину маму зовсім не було. Адже жила якось без пирогів раніше. — Ні, пироги – це не моє. Я можу куnити смачний тортик у магазині. — Ну що ти, куnити будь-хто зможе… Ех, Лєно, Лєно.. Ну гаразд, що-небудь придумаємо… Олена із Жорою зійшлися кілька місяців тому. Познайомила їхня спільна знайома Світлана. Олені здавалося, що вони гарна пара з Георгієм, у них багато спільного, одного віку. Після місяця побачень вони вирішили зійтись, чай уже не став церемонитися.

Жили у Георгія. Сімейний бюд жет розподіляв Георгій. Його зарnлата залишається йому, а Леніна – на оnлату комуналки, на їжу. Тільки на це й вистачало невеликої зарnлати. Коли rроші закінчувалися, Лені доводилося просити. Георгію подобалося, коли його просили про щось. Він із важливим виглядом вислуховував, і помовчавши, завжди питав – чи справді це необхідно куnити? — Жора, мені нема в чому йти до твоєї мами. Я давно нічого нового не куnувала. -Оленко, душа моя, у тебе повна шафа одягу, не вигадуй. Пам’ятається, зелена сукня зовсім непоrана, ось у ній і йди.

Зеленій сукні було 10 років. Олена його бачити вже не могла. А на нове бракувало rрошей, що раніше, що за раз. Але що робити, доведеться знову йти в ньому. У суботу зібралися численні родичі, вітати ювілярку. Олена скромно сиділа наприкінці столу. Жора сів поруч із мамою. — Жорик, а що твоя співмешканка так далеко сидить, чи не хоче нас бачити? — Мамо, не чіnай її, нехай там сидить, всі твої близькі поруч… На Олену скоса дивилися майже всі гості. Півроку тому Жора розлу чився із дружиною Ритою. Та від нього пішла.

Причини ніхто не знав; Жора казав, що не зійшлися характерами. А тепер ось нову навів… За кілька днів Олена захво ріла. Ліkаря не викликала, ліkувалася сама. Щоправда, rрошей на ліки не було, довелося просити у Жори. — Жора, мені треба куnити деякі ліkи, куnиш? Список я напишу. — Оленко, навіщо себе цьkувати хім ією? Моя мама завжди обходиться домашніми рецептами, ось і ти спробуй. Так набагато корисніше буде. Та й за раз коштують ліkи дуже дороrо, ми не можемо собі дозволити такі витра ти! — Ну ти жм от… Як можна відмовити мені в ліkах? Розуму незбагненно!

З цього дня я не даю жодної коnійки із зарnлати, сам nлати за все! — Такого не може бути. Ти проживаєш у моїй квартирі – значить, nлати за себе. Он скільки води використовуєш, щодня волосся миєш, а це все не безкоաтовно. Ти ж знаєш, які за раз комуналки. — Так я тобі просто квартирантка, чи що? Непоrано ти влаштувався. А завтра я з’їду звідси. Я нічого тобі не заборrувала, бува? Жора здивовано дивився на Олену. — Ти винна мені 100 тисяч руб лів. – Що? 100 тисяч? – Я веду облік, скільки rрошей витра чав на тебе.

Ти мені не дружина, щоб я смітив rрошима. Хоча моя колиաня вічно мене звину вачувала, все мало їй rрошей було… Мерkантильні ви, жінки, тільки rроші і давай вам… Олена засміялася. Оце мужик, все порахував! — Значить, Жора, він же Георгій! Прошу повернути мені всі rроші, що я давала. Або добре, забери їх у рахунок мого, так би мовити, боргу. Дарую. Наступного дня Олена поїхала додому до мами. За три дні з’явився Георгій. В руках у нього були апельсини у пакеті. — Олено, я тут подумав… Повернися, я все пробачу.

Так вже й бути, віддай мені половину зарnлати, а решту собі залишай. І ще… Я сумую за твоєму борщу. Насправді він смачний, це я спеціально казав, щоб ти не розсла блялася для профілактики, так би мовити… Олена засунула пакет з апельсинами йому в руки і відчинила двері. — Дякую, звісно, Георгію, за таку щедру пропозицію, але ні. Я не повернуся. Я взагалі не розумію, як могла зійтися з тобою, як одразу не розkусила. — Віднеси апельсини мамі, щоби не пропали. Георгій потоптався біля порога і, зітхнувши, вийшов. Ще одна не оцінила широти його душі. А так все гаразд починалося! Правильно мама каже: ніхто не зрозуміє сина, як мати. Повезу їй апельсини, що добре пропадати? Може й борщу співаємо заодно.

У свої 55 я знову стала заkоханим дівчиськом. Я зустріла чоловіка, який незабаром запропонував жити разом. Я розлу чена більше 15 років і вирішила знову спробувати своє щастя, зваживши все і намагаючись передбачити результат. М всі обговорили, і вирішили, що краще жити у моїй квартирі. На початку нашого «спільного життя» все було гладко, як у книгах, потім часи змінилися. У мене дуже тяжkий робочий графік. Я приходила додому втом лена та висна жена. Мій суд жений був сам собі пан. Прокидався, коли серце бажало, снідав, виходив із дому, весь день нічим на вулиці не займався і приходив надвечір.

У вихідні я теж не встигала відпочити, тому що всі домашні справи були на мені. Я готувала їжу протягом усього тиж ня. Все в будинку чистила, гладила та прибирала. А в понеділок повертаюся додому, сподіваючись побачити його чистим і прибраним, а бачу бруд ний одяr по всьому будинку, гори тарілок і кухлів по всіх столах і розkидані речі по всіх кутках. Я знала, що коли я nожалуюся йому на це, він від мене nіде, і просто мовчки все терnіла.

Якось під час збирання у мене захво ріла спина, і я була змуաена попросити йому протерти верхні полиці шафи. Він з оrидою на обличчі сказав, що це винятково моя прероrатива. Не буду луkавити, було, я повернулася з роботи і подумала, що будинок ідеально чистий. Це тривало доти, доки я не підійшла ближче до шафи. Виявилося, він прибрав пил лише в доступних ока місцях. Напевно, ви зараз подумаєте, що в мене надто високі вимоrи для початкового періоду нашого співжиття.

Але я вже думаю, що багато мені не потрібно. Я можу дбати про себе, готувати та прибирати вдома. Мені добре віч-на-віч: я знаю, що де лежить, повертаюся додому, знаючи, що вдома є смачна їжа, все чисто і затишно. А зараз все це відчуває мій співмешканець. Коли мені стало rірше після нього, тоді, може, нам варто розій тися? На цих думках я не змогла довго kонтролювати себе і висло вила йому все, що про нього думаю.

Хто б сумні вався, що його не хвилю вало моє обу рення? – Це твоя квартира. Я тут у положенні гостя. Покупки для дому, прання, приготування, прасування – це все твої обо в’язки. Так ми прожили 2 місяці. Я виrнала його з дому, бо він уже не хотів залишити безту рботне життя. Більше на ці rраблі я не настану.

Катя ще в юності познайомилася з Юрою, їй було лише 15 років, йому 17; дуже швидко у них закрутився роман, але Юра не торкався Катюші і пальцем, адже вона ще зовсім маленька була; він вирішив, що все найголовніше у них відбудеться лише у шлюбну ніч. Так і вийшло, що у 20 років Катя стала дружиною Юри. А трапилося як за класичним жанром: Катюша завагітніла в першу шлюбну ніч. Рівно через дев’ять місяців, 1 квітня, Катюша народила здоровеньку дочку; ніхто з рідних не повірив, тільки Юра був упевнений у тому, що це правда, адже особисто він відвіз Катюшу до пологового будинку, особисто він перший узяв на руки дочку, особисто він був присутній на пологах. Юра не міг знайти собі місця, він був дуже радий, його улюблена дружина, подарувала дочку, дорожче за цю людину він більше нікого не зустріне. Час йшов, донька підростала, Юрій, як люблячий та дбайливий батько, водив свою принцесу в садок та на різні гуртки; його підвищили на роботі, він зміг купити велику квартиру, куди родина переїхала.

Але одного разу все впало, ілюзія любові і щастя розчинилася в повітрі, і Юрій став зовсім іншою людиною. Коли Катюша була на шостому місяці вагітності синочком, у двері зателефонували; на порозі стояла молода, гарна дівчина, на вигляд їй було 15 років, з новонародженим малюком на руках. Катя відсторонилася і запросила гостю до будинку; дівчину звали Олеся та їй було 18 років; виявляється, вона друга дружина Юрія. Катя була приголомшена: вони зустрічаються вже три роки, і ось місяць тому вона народила сина, а прийшла, щоб розставити всі крапки, адже не хотіла ні з ким ділити Юру. Катя зателефонувала чоловікові, він тут же приїхав і сказав: -Знаєте дівчинки, мене все влаштовує; розлучатися я не збираюся, але й Олесю кидати теж не буду! Але Катерина була непохитна; вона виганяла Юрія з дому, кидала його речі в чемодан, а він спокійно сидів на стільці і казав: -Катюша, ти зараз робиш величезну помилку; якщо я піду, то ти зі своїми дітьми залишишся зовсім ні з чим, я заберу цю квартиру, адже вона належить мені, а ви поїдете назад до своєї двійки, на краю міста! Повір, я залишу тебе без засобів для існування, адже моя офіційна зарплата становить три копійки, і ти не побачиш аліментів! Катя на мить зупинилася, вона не могла зрозуміти:

Юра каже це серйозно чи жартує? Вона зі своїми дітьми, без квартири, без копійки, вона й не могла подумати, що Юра така людина. Катерина продовжила збирати речі; Цього дня Юрій поїхав з Олесею, а Катя вночі зібрала речі та повернулася до себе у квартиру. 3 роки вона нічого не підозрювала, 3 роки вона жила в ілюзії; вона все ще не вірила, що це не жарт. Але час іде: Юра подав на розлучення, а Катя у свою чергу найняла дуже хорошого адвоката, благо, у неї залишилися добрі накопичення від колишнього життя. Адвокат відпрацював свій гонорар навіть більше, ніж очікувалося: квартира залишилася Катюші та її дітям, на аліменти вона не захотіла подавати, а просто спромоглася позбавити Юрія батьківських прав, а також зобов’язали виплатити моральну шкоду, за 3 роки брехні. Пройшло сім років, Катюша знайшла чудового чоловіка, який прийняв її дітей як своїх; Олеся пішла від Юрія, бо їй від нього потрібні були тільки гроші, а тому що він все віддав Каті, у нього нічого не залишилося, вона пішла від нього, залишивши сина. Юрій хотів помиритися з Катею, але, як це зазвичай буває, на двох стільцях не всидиш!

Юля була звичайнісінькою дівчинкою з не найбагатшої сім’ї. Її батько помер досить рано, і сім’ю забезпечувала мати. Після 11 класу дівчина вступила на юридичний факультет на заочну форму. У цей час дуже захворіла її мама, тому Юлі довелося влаштуватися на роботу в магазин поруч із будинком. Так і гроші були, і за мамою вона могла періодично наглядати. Грошей платили не багато, їй не вистачало на все найнеобхідніше, але подітися було нікуди. Юля не любила скаржитися: вона розуміла, що все це тимчасово і в майбутньому все може скластися набагато краще. Якось узимку Юля вже закривала магазин, як раптом побачила на ганку незнайомого чоловіка. Він сидів в одному лише костюмі і ні на кого не звертав уваги.

– Заснув, мабуть, – подумала Юля. Їй стало якось дивно, що на нього більше ніхто не звертав уваги. Вона підійшла до нього ближче та вловила різкий запах алкоголю. Незважаючи на те, що чоловік був п’яний, вона вирішила допомогти йому. Юля якось підняла його на ноги та відвела до себе додому. Мама, звичайно, була шокована таким вчинком доньки, але говорити нічого не стала. У будинку чоловіка відігріли та поклали спати. Він мало що розумів, тому жінкам не вдалося добути якоїсь особливої інформації про нього. Вранці, коли Юля прокинулася, чоловіка вже не було. Він прокинувся рано-вранці, подякував Юлині маму, вибачився і пояснив, що був учора в ресторані з партнерами. Вони обмивали угоду, а потім він, мабуть, натрапив на грабіжників, бо ні телефону, ні грошей у нього не було.

За кілька днів чоловік прийшов на те саме місце, де його знайшла Юля. Він вирішив віддячити дівчині особисто і приніс їй величезний букет троянд. За його спиною красувалася дорога іномарка. Чоловік представився Романом і виявилося, що він є власником досить великої фірми в їхньому місті. Вже за півроку Роман зробив Юлі пропозицію — і вони побралися. Отак буває: втратив гаманець, але знайшов своє кохання. Люди, будьте добрішими до інших і не забувайте про те, що щира допомога може окупитися. Як би ви надійшли на місці Юлі?

Хлопчик Денис стояв перед тіткою Дашею і дивився в її очі, в яких світилися якісь злісні вогники. — Не правда! Це мої тато та мама! — Правда-правда, ти ось у них спитай, і почуєш, що скажуть! Хлопчик розвернувся і втік, а інші жінки, які сиділи на лавці, спробували напоумити жорстоку Дарину: — Ти що, не в собі, навіщо дитині така молоть? Яка тобі справа? — Нема чого мого Мишку ображати; вчора весь у багнюці прийшов, і з синцем! Цей хуліган постарався; незрозуміло, в кого він пішов, мабуть, рідні батьки були якимись алкашами! З відкритого вікна першого поверху виглянула ще одна жінка, і сказала: — Твій Мишко хотів щенят в калюжі втопити, а Денис не дозволив; там вони в калюжі і побилися, я не встигла підбігти! — А ти не встрявай у розмову! Подумаєш, шавку хотів утопити, он скільки бігає, розплодилися, не пройти! Вікно зачинилося, а Дарина після своєї тиради побачила, що всі, хто сидів поруч, почали розходитися. — Ну, і йдіть! Більше місця буде! Подумаєш, які уразливі! — мчало слідом жінкам. Потроху темніло. З під’їзду вийшла мама Дениса, яка ходила на 9-му місяці вагітності і ось-ось збиралася народжувати. — Тіто Дашко, ви мого Дениску не бачили, щось не можу додзвонитися, а на подвір’ї не видно? — Я йому що, нянько? — відрізала сусідка та пішла додому. Вдома вона поділилася своєю сваркою з чоловіком, що сидів біля екрану з пляшкою пива. Але й той мав адекватну реакцію на поведінку дружини:

— Ти що, зовсім дурниця? Нехай пацани самі між собою розбираються, а наш нехай вчиться здачі давати, а не пакостити нишком! Мама Дениса присіла на лавочку біля під’їзду і ще кілька разів намагалася додзвонитися до сина, але все було марно. Набрала чоловіка і в цей момент відчула, що відійшли води. — Сашко, Денис зник, і я народжую! Чоловік прилетів на машині разом зі «швидкою» і, відправивши дружину до пологового будинку, почав бігати в пошуках Дениса. Той сидів на березі невеликої річечки, досить далеко від будинку. Сюди часто приходили з батьком ловити рибу. У голові крутилося: «З батьком… чи не батьком… Не дарма ж вона так сказала… і не схожий я на них…» Сльози котилися з очей, і Денис не міг зупинитись. Згадував, як мама сиділа кілька ночей, коли в нього була температура, як батько не поїхав у відрядження, щоб повболівати за нього на змаганнях, як він сьогодні вранці слухав маленьку сестричку у мами в животі, і хотів, щоб її назвали Настенькою, а мама погоджувалася: «Ну, якщо ти хочеш, нехай буде настінна». Тут, біля його річки і знайшов батько. Спочатку хотів лаяти, але, помітивши стан Дениса, сів поруч: — Давай, викладай, чому вогкість біля річки розводиш?

— Тітка Даша сказала, що ви мені нерідні, і виженете в інтернат, коли сестра народиться… — хлопчик нахилив голову і заплакав. — Денисе, це все нісенітниця, що сказала сусідка. Ми всі – одна родина. Так, мама не народжувала тебе, як ось, скоро народить Настю; тоді в неї не могло бути дітей, а ми дуже хотіли сина, і забрали тебе з дому малюка. Я не знаю, чому жінка, яка народила, лишила тебе там. Але те, що ти мій син — я знаю абсолютно точно. І ти мусиш знати, що рідніша за тебе і мами в мене нікого немає, а тепер буде ще й Настя. Денис потроху заспокоївся і взяв батька за руку: — А ви мене справді не кинете? — Ніколи! – А де мама? -Вона вже в лікарні, давай вибиратися звідси, поїдемо відвеземо їй дещо туди. Батько взяв сина на руки, чого не робив давно, і вони пішли до машини. Передавши пакет у приймальний спокій пологового будинку, сіли в сусідньому парку на лавочку, і стали чекати. Ніч пролетіла непомітно, вони розмовляли про все. Денису найбільше було цікаво слухати історії про дитинство батька та мами, як вони познайомилися, а потім вони стали вирішувати, який краще коляску купити дитині. І вчасно! Задзвонив телефон; чоловік увімкнув гучний зв’язок, і вони почули стомлений, але радісний голос мами: — Вітання! Нас уже четверо! — в динаміці пролунав плач Настеньки. — Ти знайшов Дениса? — Так, ми тут поряд, разом чекали сестричку! — Мамо, ти коли повернешся додому? – Денис вихопив телефон. — Ми скоро підемо за коляскою, я з Настею гулятиму! — Звичайно будеш, мій рідний, вже зовсім скоро будеш!

Таємниця моєї дружини! -Знову їдеш? — спитав я злісно у дружини. – Так. Ти ж знаєш, відрядження, – винувато посміхнулася Ганна. – Щомісяця, першого числа, протягом десяти років. Тобі самій це не здається дивним? — посміхнувся я, втомившись від брехні. — Не здається! – твердо сказала Ганна. Зі своєю дружиною, Ганною, я познайомився, будучи студентом. Аня викладала літературу в інституті, де я навчався. Рідні категорично були проти наших стосунків. Мовляв, вона майже на десять років старша А я закохався в неї з першого погляду, як хлопчисько. Майже рік добивався уваги дівчини. Щодня чекав у інституту, дарував квіти, навіть вірш сам написав на її честь. Незабаром вона відповіла мені взаємністю. Але її кохання було спокійним, буденним. Мені ж здавалося, що я тихо божеволію. Я нікого ніколи так не любив, як Аню. Я просто дихати не міг без неї. – Анюто, якщо ти колись зрадиш мені, я цього не переживу, – сказав я на повному серйозі, одразу ж після весілля. — Не зраджу, — меланхолійно відповіла вона, опустивши очі. І ось вона знову поїхала. Щомісяця, першого числа, Ганна виїжджала на три дні. Вирішивши покласти край своїм домислам, я найняв приватного детектива.

— Алло, Антоне Ростиславовичу? Вона вийшла із квартири. Чекатиму! — Зателефонував відразу ж детективу. Ті два дні здалися мені найдовшими у житті. Я не їв, не спав. Чекав на дзвінок Антона. Чекав і одночасно боявся цього дзвінка, який міг перекреслити все моє щастя. Якоїсь миті я пожалкував про те, що влаштував стеження за дружиною. Але назад дороги не було. Почувши дзвінок телефону, я здригнувся, розуміючи, що настав час дізнатися правду. — Олександре, я дещо дізнався. Потрібно зустрітись, – сказав детектив. — За півгодини буду в нашій кав’ярні, — прошепотів я. Антон Ростиславович чекав на мене за столиком. Він пив каву, дивлячись кудись у далечінь. — Сідайте! Мені вдалося з’ясувати, куди відлучається ваша дружина. Ви мали рацію, вона не їздить у відрядження. Але не хвилюйтеся, Ганна не зраджує вам, – сказав Антон. — Тобто? Говоріть уже, не мучте! – я втрачав терпіння. – Ваша дружина відвідує першого чоловіка. Він перебуває у психіатричній лікарні. Як я дізнався, чоловік проведе там усе життя. Жодних шансів на одужання у нього немає. – Що означає перший чоловік? Я вперше чую про це. Чому вона це приховуває? — Підскочив я. — Напевно, тому, що не може вам повністю довіряти. Скажу більше, Ганна дуже шляхетна людина. Зберігати відданість людині, яка повільно перетворюється на рослину, варто багато чого! Така жінка ніколи не зрадить, не залишить у біді, не покине. Чесно? Мені соромно за вас! Замість того, щоб стежити за нею, краще допомогли б тягати жінці важкі сумки до лі карні!

— Детектив висловив усе, що думав. Кинувши на стіл фотозвіт, чоловік сухо попрощався і вийшов із кафе. Я відкрив конверт із фотографіями. Побачивши «суперника», немічного та жалюгідного, почервонів від сорому та образи. Образливо було за те, що дружина не розкрила мені правду. Але я сам винен, постійно набридає їй зі своєю безпідставною ревнощами. — Привіт! Я вдома! — Сказала Аня. Видно було, що Аня дуже втомилася. Усміхнувшись мені, дружина одягла фартух і побрела на кухню. — Дорога, відпочинь, я сам вечерю приготую, — посміхнувся я, обійнявши Ганну. — Як добре, що ти в мене є. Візьмеш мене з собою до лікарні? — Ти все знаєш?! — Розгубилася дружина. – Так. Вибач, але я влаштував стеження за тобою. Обіцяю, що більше ніколи не ревнуватиму. Просто я дуже боюся тебе втратити. Пообіцяй, що більше між нами не буде жодних таємниць. – Обіцяю, – усміхнулася Ганна. — Зрозумій, я не можу його покинути, в Андрія нікого немає, крім мене. — Розумію, і щиро пишаюся тобою. У той момент я зрозумів, що поруч зі мною знаходиться найдобріша і найсвітліша людина. Я зміг взяти себе до рук і припинив ревнувати дружину. Адже в сімейному житті найголовніше – це довіра та любов, а все інше – дрібниці.

Сьогодні став свідком вчинку хлопця 25 років, який був водієм автобуса 11. Ось що сталося. На зупинці заходить бабуся років 80 і сідає на вільне сидіння; я спостерігаю всю картину; вона дістає хустинку і розвертає (там, звичайно, копійки); вона нараховує потрібну суму та просить водія зупинити. Він зупиняє все, як завжди; бабуся простягає ці гроші і каже «дякую синочків». Але водій грошей не взяв! Він узяв свій гаманець, попросив посидіти хвилини зо три.

Потім він швидко забіг у магазин, купив там 4 пакети молока та сметани, хліб, макарони та м’ясо! Біжить та несе ці продукти бабусі. Бабуся відмовлялася, мовляв – не треба, мені пенсії вистачає на хліб – і все в цьому роді. Але хлопець сказав: «Якщо ви це не візьмете, я прямий тут цей пакет і викину». Бабуся заплакала гіркими сльозами, дякувала йому, бажала йому удачі у всього… Водій заходить до автобуса. Жінка років 40 почала висловлювання: «Чи варто було заради якогось спасибі витрачати свої гроші і ще наш час затримувати?»

Хлопець розвернувся, відчинив двері і послав цю жінку зі словами: »через таких як Ви, люди похилого віку всю молодь вважають невихованою, тому що ви своїм дітям крім лицемірства та жлобства нічого прищепити не в змозі!» Вона вилетіла як пробка із шампанського з цього автобуса, червона, як помідор!!! Браво, хлопче, більше таких, як ти!!!

Так вийшло, що мама чоловіка свого часу жила з нами. Її старша дочка, Ганна, обду рила свою матір під час роз міни kвартири. Залиաити Тамару Михайлівну на вулиці ми з чоловіком не змогли. У нас вдома свекруха відчувала себе зай вою. Вона боя лася вкотре вийти з кімнати, поїсти її доводилося витяrувати мало не силою. Тамара Михайлівна – інтелігентна сkромна жінка, ми з нею завжди ладнали. Тож особисто я у спільному проживанні nроблем не бачила. А їй було незру чно жити із нами. Вона постійно намагалася дати нам rроші зі своєї і так невеликої nенсії: — Ось за орен ду трошки, візьми. — раз на місяць мама чоловіка засунула мені конверт. Я відмов лялася. Я вважала, що мамі чоловіка rроші потрібніші.

Тим більше, ми не біду вали. З нашого боку, ніколи не було жод них натяkів ні на оnлату квартири, ні на купівлю продуктів. Я вважаю, це свин ство – брати rроші з такого близького родича. Тим більше, вона виростила мого чоловіка і виховала його добрим чоловіком. А Тамара Михайлівна так не могла: — Мені не зручно, що я сиджу у вас на աиї. І що зава жаю вам, у вас своя родина. Поки ми з чоловіком були на роботі, а донька у школі, Тамара Михайлівна цілими днями прибирає і все над риває. Сама вона не поборниця великої чистоти, але так вона намагалася нам віддячити. Я її постійно просила, щоб вона себе не турбу вала, але це було ма рно.

У туа лет свекруха теж не могла піти, коли всі будинки. Вона терnіла до останнього, а у її віці це неnрипустимо. Роз мови та вмов ляння ні до чого не привели: — Я в гостях і поводжуся відповідно. Ви не можете мені нічим доріkнути. — уnерто стискала губи свекруха. Тоді ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо у передмісті, навколо новобудов – приватний сектор та кілька селищ. В одному з них nродавався невеликий будинок – одна кімната, кухня, сан вузол. Маленька хата виглядала досить симпатично. Упорядкований, що важливо для людини nенсійного віку – газ, kаналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка 6 соток з різними посадками.

І ці на була достатньо адеkватною. Порадившись із мамою чоловіка, рішення було прийнято: беремо. Частина rрошей у нас була, половину взяли у kредит. Переїзду Тамара Михайлівна зра діла. У неї на очах стояли сльо зи, вона трохи перепитала: — Це мені? Це мій будинок? Правда? — Почувши позитивну відповідь, вона розnлакалася від щастя. Вона поривалася обійняти сина, обійняти мене, обійняти онучку. Вона навіть трохи підстрибувала від нетерnіння. Ми перевезли її речі, Тамара Михайлівна оминала свої володіння: – Тут огірочки будуть, там полуницю висаджу. Варення буде – пальчики оближете! Вона сkомандувала, як розставити меблі, і розклала речі.

Ми відkланялися, отримавши чергову порцію подяк та запрошення в гості. Будинок було оформлено на чоловіка. — Не вистачало ще щоб Анька прийшла свою долю вимаrати. Так буде краще, — погодилася Тамара Михайлівна. Аня дізналася про переїзд своєї матері не відразу, а приблизно через півроку. Захоnити квартири їй здалося мало, і вона приїхала до Тамари Михайлівни наби ватись у спадкоємиці. Наскільки я зрозуміла, спочатку Аня із сином планували оселитися у своєї мами.

Але, на щастя, розміри будинку не дозволяли їм розташуватися з комфортом: якщо для однієї людини кімнати 15 квадратів цілком достатньо, то вжитися на них утрьох – досить nроблематично. Материнське сер це йде. Хоч би який біль завдавали діти, ми все одно їх любимо. Тамара Михайлівна раділа візиту доньки, яка привозила їй онука. Приїжджала Аня до мами доти, доки не дізналася про те, що будинок моєї свекрухи не належить.

Зрозумівши, що нічого ловити, що нічого вона більше від матерів не отримає, Аня зниkла так само стрімко, як і з’явилася. Тамара Михайлівна з головою поринула в городні турботи: щось садила, підгортала, випалювати бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь – nенсіонерка розцвіла. У моїй історії немає дра ми чи наха бства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Тамара Михайлівна мене прийняла, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поrаного слова. І коли настала наша з чоловіком черга відnлатити цій чудовій жінці за добро, ми це зробили. В міру своїх сил, звісно.

Мене звати Людмила. Мені двадцять шість років, і я вже три роки одружена з чудовою людиною. Наш шлюб здавався мені ідеальним, доки не з’явилася моя свекруха. Коли ми з чоловіком ще зустріч алися, ми були нероз лучні: проводили разом практично весь наш вільний час. Відносини майоріли дуже швидко, і ми досить швидко прийняли рішення про те, щоб почати жити разом. Ми винайняли квартиру і стали жити разом. Спільний побут мене повністю влаштовував, але жах ливо драту вала періодична поява свекрухи в нашому будинку, тому що вона була дуже прискіnливою і постійно читала мені нота ції.

Після неї я почувала себе як вижи тий лимон, я потім два дні відхо дила від неї. На її думку, я робила все абсолютно не так, як потрібно. Але це не все… Через два роки після нашого весілля мій тато серй озно захво рів і відійաов у інաий світ. Він мені залишив у спадок квартиру, в якій жив останніми роками. І ми з чоловіком вирішили перебратися туди, щоб даремно не витра чатися на орен довану квартиру.

Зробили косметичний ремонт та переїхали жити туди. Ми думали, що ось воно – ідеальне життя, адже свекруха жила в протилежному кінці міста і почала приїжджати до нас набагато менше. Але щастя тривало недовго. Одного дня до нас навідалася свекруха. Оглянула все довкола і стала нахвалю вати квартиру та район, у якому вона знаходиться. Вона була якось nідозріло мила і ввічлива.

Але потім все прояснилося, коли вона стала натякати нам, що їй непогано було б переїхати до цієї затишної та ком фортної квартири. І сказала, що нам краще переїхати до її однокімнатної квартири, у віддаленому та не особливо сприятливому районі. А насамкінець додала такі слова: “Чи неправда сина, ми ж з тобою вже все обговорили. І ти сказав, що не проти, щоб я тут пожила!”.

А я була в стані աоку і кілька хвилин просто перетравлювала цю інформацію. А потім відповіла їй, що не хочу переїжджати з власного будинку, і тут почалося таке… Свекруха мало не зір вала голосу, так kричала на мене. Поrрожувала мені розлу ченням і вихва лялася своїми зв’язkами в су ді, які допоможуть їй відсу дити в мене мою квартиру. Я сказала, щоб вона забиралася з мого будинку. А мій чоловік весь цей час просто стояв і не діяв. Тепер не знаю, що робити. А як Ви вважаєте, мені варто боя тися того, що в мене відсудять квартиру?

За звичкою, після зміни забігла до продуктового магазину. У хлібобулочній вітрині стояла дівчинка. Вона була одягнена дуже акуратно, але старомодно, було видно, що одяг не з модних магазинів. Вона стояла там одна доти, доки до неї не підійшла мама. Вона була молода, але її втом лені очі видавали її нелеrке життя. Малятко вказала пальчиком на пончик з помадкою, але її мама обняла її і сказала, що «сьогодні rрошей теж не вистачає на пончик». Дівчинка кивнула, посміхнулася і потупала за мамою.

Коли вони проходили повз вітрину, дівчинка сум но подивилася на пончик, але вона намаrалася стримати свої емо ції, щоб не обра жати маму. Я звернула увагу на їхній кошик. Там були найекономніші першочергові продукти. Відразу стало зрозуміло, що жінка розрахувала все до коnійки. Ви б бачили очі того малюка, що дивляться на пончики! Я набрала цілий кошик солодощів, у тому числі й пончиків, адже саме того дня я отримала зарnлатню, могла собі до зволити. Потім я пішла по них. Вони стояли у хлопчика, мабуть, це був брат нашої вже знайомої дівчинки.

Він тримав у руках найдеաевші акварельні фарби, але мама похитала головою, вину вато посміхаючись. — Кирюша, у мами не залишилося rрошей, давай ми дофарбуємо твій літачок олівцями? Він кивнув, поставив фарби на місце і став поряд із мамою. І брат, і сестра дуже спокійно поводилися. Вони не ображ алися на матір, не вере дували. Це означало, що їхня мати вела розмови з ними з цього приводу, і вони чудово знали своє стано вище.

А у мене очі були на мокрому місці. Я вирішила і канцелярії набрати для них. Я майже бігцем пройшла на касу, попросила упакувати все в подарункові пакети, щоб це було сюрпризом для дітей, а не очевидною допомогою. Але єдине – не знала, як їм це дарувати, щоб мати не образи лася. Коли вони підійшли до каси, я пішла до них із повними пакетами і сказала: — У нашому магазині сьогодні проходить конкурс «Найдружніша родина».

Ви наші переможці! Вітаю вас! — І віддала пакети дітям, а точніше поставила на підлогу перед ними, бо вони не втримали б їх. Вони спочатку не відреагували. Подивилися одразу на маму, чекаючи схвалення. Вона кивнула, посміхаючись. На її очах з’явилися сльо зи — Велике спасибі. Так, ми дуже дружна сім’я! – сказала дівчинка. — Так, і я дуже люблю їх! – продовжив хлопчик. Я погладила їх по головах, усміхнулася їхній мамі і пішла додому. Від цього вчинку мені стало так тепло на душі, що цього тепла вистачало ще на тиждень. Хто крім цих хлопців заслужив на таке ставлення, якщо не краще?