News 382 Media

Мене в Міші все влаштовувало, крім одного – його матері. Я не мала до Галини ніякої неприязні, але її постійне втручання в наші справи мене сильно дратувало. Вона приходила без запрошення і починала давати непотрібні поради з приводу та без – від кольору борщу до способу приготування салату. Навіть критикувала, як я мию посуд. Коли на четвертому курсі інституту я завагітніла, то за порадою Михайла вирішила взяти академічну відпустку, щоб доглядати дитину, поки вона на роботі.

Це не сподобалося моїй свекрусі, яка розкритикувала моє рішення і нарікала на те, що вона працювала до останнього дня своєї вагітності. Того неспокійного року, повернувшись одного разу додому від батьків, я виявила, що вхідні двері не зачинені. У паніці вирішивши, що це грабіжники, я з подивом виявила на кухні Галину, яка готувала їжу та скаржилася на стан нашого будинку. Вона зробила дублікат ключів, взявши їх у Михайла. В люті я вийшла з себе і накричала на неї, внаслідок чого вона різко пішла.

Увечері Мишко прийшов додому, обурений тим, що я вигнала його матір. Але я була непохитна. Я наполягала на тому, що вона має повернути ключі і що ми маємо поміняти замок. З того дня вона приходила тільки на моє запрошення. Мишко розумів напружені стосунки між мною та його матір’ю, але це була важка ситуація для всіх нас. Незважаючи на конфлікт та напруженість, я жодного разу не пошкодувала, що відстояла свою позицію.

Артем, хлопчик із Закарпаття, погано вчився, але процвітав у баскетболі. Його вчителька математики Оксана Петрівна часто вказувала йому на помилки і висміювала його перед класом. Якось глузування вчительки перейшли межу, коли вона зробила образливе зауваження про його покійну матір. Вражений такою зухвалістю і нетактовністю вчительки, Артем вибіг зі школи, а сльози так і текли струмками по його щоках, хоч він і намагався не показувати свою «слабкість».

Втікаючи зі школи, Артем став свідком того, як дівчина впала у найближчу річку. Навколо цього питання були постійні сварки у місті. Огородження там не було, адже зі школи багато діток початкових класів бігали вздовж річки після уроків. Спортивні інстинкти Артема прокинулися, і він сміливо пірнув у холодну воду, щоб урятувати дівчину.

З дівчиною на руках хлопець побіг назад до школи по допомогу. Пізніше на шкільних зборах Артем був удостоєний ордену за відвагу, а батьки дівчинки подарували йому довгоочікуваний велосипед. Артем вирішив продовжити свою новонабуту «кар’єру» надалі, щоб допомагати іншим. Його нова місія була старанно вчитися і зробити так, щоб мати завжди пишалася ним, своїм сином-рятувальником.

Одного разу безсонною ніччю, коли вже збиралося світати, Марія вийшла надвір і затримала погляд на своїх садових грядках, що ще не охололи від сирості ранку. Серед інею вона помітила проліски, що пробиваються крізь грунт, що відразу ж викликало у неї водоспад сліз. Вони нагадали їй про її єдиного сина, який колись із любов’ю дарував їй ці квіти. Її син, Михайло, пішов з життя, захищаючи батьківщину.

Рухомий патріотизмом, він пішов добровольцем, і його прощальні слова звучали так: “Мамо, я не зможу жити спокійно”. Одного разу Марія таки отримала найтрагічнішу звістку у своєму житті . У результаті вона, її невістка і маленький онук Назар оплакували Михайла, який втратив життя в 40 років. Але життя вимагало стійкості. Назару, якому було лише 16 років, була потрібна підтримка. Марія переїхала до Італії, невпинно працювала, щоб фінансово допомогти своїй сім’ї, сприяла здобуттю Назаром медичної освіти та будівництву будинку.

Після початку чергових жахливих подій, і, незважаючи на прохання невістки залишатися в безпеці в Італії, Марія повернулася додому. Наплив новин про втрати та руйнування будив спогади про Михайла та його вчинок. Одного ранку Назар підійшов до неї з важким серцем і сказав слова, які були дуже схожими на слова його батька: “Бабусю, я не зможу жити спокійно, якщо залишуся вдома…” Марія благословила Назара, довіривши йому священну боротьбу, вірячи у його благополучне повернення та перемогу для всіх.

Із чоловіком у нас було двоє дітей. Він завжди хотів забезпечити їхнє майбутнє, тому постійно зникав на заробітках у різних країнах. Після школи донька вступила до медичного. Колись я сама мріяла стати ліkарем, але не вийшло. Тому нині робила все, щоб сплатити за навчання своєї доньки – і щоб її мрія обов’язково збулася. Закінчивши інтернатуру, Іванка оголосила, що зібралася заміж. Ми з чоловіком відразу ж вирішили подарувати їй квартиру. Після весілля ми допомогли зробити ремонт. Коротше кажучи, забезпечили їх за повною програмою.

Син вступив до технікуму, відучився на механіка. Одружився, батьки нареченої подарували їм однушку — туди вони і переїхали. Ми з чоловіком видихнули спокійно, але мене постійно мучала одна думка: синові ми нічого не дали. Якось я поділилася своїми переживаннями з чоловіком, увечері того ж дня ми вирішили подарувати синові земельну ділянку. Можливо, він захоче збудувати на ній будинок. У вихідні ми покликали в гості сина з невісткою і сказали їм, що ми маємо для них подарунок.

Вручили документи синові, але чомусь він не зрадів. Він навіть не спитав, де знаходиться ця ділянка. Я не витримала і запитала: -Синку, що не так? -Ви сестру завжди любили більше. Подарували їй квартиру за 30 тисяч, а мені ділянку тисяч за 10. А нам, як не дивно, у маленькій однокімнатній квартирі дуже тісно. З одного боку, я зрозуміла свого сина. Але ж з іншого – наші батьки нам навіть табуретки не подарували. Усього ми досягли самі. Та й він таки чоловік: забезпечити сім’ю квартирою – це його прямий обов’язок.

Тетяна, пухка домогосподарка середніх років, метушилася на кухні, готуючи ситну їжу для свого чоловіка, Василя і, можливо, його колег, які мали зайти до них у гості. Вони вели досить забезпечений спосіб життя, і Василь мав пошану в їхньому місті. Їхні дорослі діти рідко відвідували батьків, оскільки вони мали своє життя. Коли Тетяна подавала їжу Василю та його друзям на веранді, вона почула, як вони глузували з її зовнішності. Вона відчула біль і згадала, якими люблячими вони з чоловіком були в молодості.

Василь, який тепер ніби соромився недоглянутої зовнішності дружини, був байдужий до її почуттів. Тетяна зрозуміла, що у Василя, мабуть, є коханка, оскільки він так погано ставиться до дружини. Вона згадала, як її життя оберталося навколо сім’ї і як вона надовго забула про себе, свої потреби та про свою зовнішність. На жаль, Тетяна не була в змозі поставити крапку в їхніх стосунках, і їй довелося прожити кілька років у будинку без кохання, поваги та без краплі тепла, поки однієї ночі вона не заснула вічним сном і мирно пішла вранці. Після її смерті Василь привів нову господиню свого дому та серця – молоду, життєрадісну жінку на ім’я Вікторія.

Вона швидко переробила будинок, нехтуючи потребами Василя і виявляючи мало любові до нього, лише інтерес до його майна. Василь почував себе самотнім і сумував за турботою колишньої дружини. Якось Василь застав Вікторію у ліжку з іншим чоловіком. Спустошений і збожеволілий, він пішов у сад і несподівано для самого себе заплакав. Раптом він відчув, як його пестить тепла рука. Це Тетяна вела його до себе. Василь того дня пішов до свого справжнього кохання, і непохитне кохання Тетяни принесло Василю спокій навіть з того світу…

Ганна пробиралася засніженими доріжками: метою було спільне місце упокою її батьків. Батько пішов із життя, коли вона навчалася у дев’ятому класі, а мати приєдналася до нього три роки тому. Ганна, тепер уже пенсіонерка, лише два дні тому віддала свою квартиру у столиці синові та його родині та повернулася на батьківщину. Того ранку вона вирішила віддати шану своїм батькам. Прибирання снігу з фотографії матері було мовчазним вибаченням за її від’їзд багато років тому. З останнім безсловесним прощанням, вона пішла стежкою між похмурими огорожами. Коли вона покидала цвинтар, її налякав голос, що окликнув її на ім’я. Позаду неї стояв незнайомий чоловік похилого віку, що представився Сашком Микитенко – ім’я, яке покрило Ганну хвилею спогадів. Вони розмовляли, дивуючись перетворенню один одного за три десятиліття.

Сашко розповів, що його дружина Ольга померла за півроку раніше від тяжкої хвороби. Він залишився без дітей. Потім він запропонував підвезти Ганну, коли дізнався, що вона запізнилася на автобус. У машині, доки вони їхали містом, Сашко намагався зрозуміти, що сталося між ними 30 років тому. Ганна була здивована його невіглаством. Вона згадала своє минуле… Вона нагадала, як вони з Ольгою дружили у школі і як Сашко, тоді ще простий молодий хлопець, бігав за красунею Ольгою. Сашко пішов служити та повернувся привабливим чоловіком, влаштувався на роботу водієм. У них з Ганною почалися серйозні стосунки, і вони були на межі шлюбу, коли до їхнього життя повернулася Ольга. Оля була тепер витонченою жінкою зі столиці, зарученою з багатим чоловіком, і її зовнішність привернула увагу Сашка.

Через кілька днів Ганна застала Ольгу та Сашка за зрадою, що завдало їй величезного душевного болю. Втікаючи звідти, вона зустріла Андрія, передбачуваного нареченого Ольги, і знайшла втіху у ньому, поділившись з ним своїм горем. Андрій і Ганна незабаром порозумілися в їх спільній зраді і врешті-решт одружилися. Проте Ганна ніколи не любила його по-справжньому. У них народився син, якого Андрій любив, але шлюб пари залишався напруженим. Через роки Ганни вийшла на пенсію, переїхала до рідного міста та доживала свої дні у старій квартирі матері. Зараз, сидячи в машині Сашка, вона слухала, як він зізнався, що не знав, що вона бачила його з Ольгою. Машина була припаркована біля будинку Ганни, а сьогодення плавно перетікало у минуле. Ганна грюкнула дверима. Їхня розмова повисла в повітрі, як луна давно минулого часу.

Юлія готувала вечерю, коли раптом увірвалася її зведена сестра, Рита, і повідомила, що вона та її чоловік, Толік, залишаться у Юлії на три дні у зв’язку з ремонтом у їхньому будинку. Знаючи, що її чоловік Андрій не виносить зухвалості Рити, Юля з нетерпінням чекала на його реакцію. Коли приїхав Андрій, вона благала його потерпіти присутність Рити з поваги до її батька, який багато допомагав матері Юлії. Андрій неохоче погодився, але сказав, що не збирається особливо з нею контактувати.

Як і очікувалося, Рита і Толік виявилися найжахливішими гостями; вони привласнили телевізор, проводили нескінченний час у ванній, залишали немитий посуд і були дуже галасливими ночами. Через п’ять днів, коли Рита та Толік нарешті пішли, Юля та Андрій змогли спокійно зітхнути. Проте Рита незабаром знову зателефонувала, щоб повідомити, що підрядники, які працювали над її квартирою, приїдуть до Юлії, щоб оцінити її квартиру, сказати, чи потрібен ремонт. Вся вражена та розгублена, Юлія спробувала заперечити, але Рита наполягла, заявивши, що надасть матеріали безкоштовно, адже у них багато їх залишилося.

Побачивши гарні фотографії інтер’єру, які надіслала Рита, Юлія зайнялася цією ідеєю. Андрій з небажанням погодився на ремонт, який загалом вийшов гарним, а щодо матеріалів Рита з чоловіком і справді дуже допомогли. Потім Рита запросила їх відсвяткувати кінець ремонту у кафе. Там вона подарувала Юлії коробку, пожартувавши, що це подарунок на новосілля, але потім з’ясувалося, що насправді це був подарунок на подяку за те, що вона їх прийняла і жодного погано слова за їхню поведінку не сказала. Усі вийшли з кафе у гарному настрої, вдячні за несподіваний поворот подій. З того часу Юлія зрозуміла, що якою б неохайною не була Рита, вона була доброю сестрою та добродушною людиною.

Я тоді погодилася працювати замість свого колеги. Його обов’язки всі перейшли мені, крім моєї основної роботи. Про підвищення у зарnлаті я давно мріяла, бос сказав, що все буде. То був новий начальник, він ще нікого не знав із нашого колективу. Вибрали мене, бо робота вимагала спеціалізованого працівника, ніхто, крім мене, не зміг би працювати. Я пропрацювала три місяці, про зарnлатню не питала, начальник мовчав. Я не витримала і спитала. -Поки що немає можливості тобі дати зарnлату. -Відповів мені бос. -А коли буде? – Коли будуть rроші.

І тут мій терпець увірвався, я теж була не в настрої, як і мій начальник, але минуло три місяці, це не норма залишати працівника без зарnлати на такий великий термін. -Ну Тоді і звіту не буде. Поки не дасте мені зарnлати, звіт не побачите. -Де я зараз візьму вам rроші? Ви з глузду з’їхали? – відповів мені тоді начальник. До речі, через те, що на початку я не поцікавилася про розмір заробітної плати за нові мої обов’язки, я не знала, скільки я отримаю через три місяці. -Скільки ви мені дасте? -Знайшла час питати, я тільки вийшов від Андрія Івановича. Мені зараз не до цього. У мене зараз проблеми. Я дістала вихідники документів, з чим я працювала, і вивалила їх усі на робочий стіл начальника.

-Проблеми у вас почнуться, якщо я звільнюся з цієї роботи. І вам доведеться самим із цим працювати. Тут, крім мене, ніхто не впорається. Я зачинила двері в кабінеті, завжди мріяла так зробити. Було, звісно, страաно, ніхто ще так із ним не розмовляв. Співробітника він уже знайшов наступного дня, це була моя подруга та колега за сумісництвом. За доnомогою до мене, на наказ шефа, вона звертатися не могла. А ось мої обов’язки стали перевірятися відразу ж, причіпка за причіпкою. Я не витримала і написала заяву про звільнення. До того ж я мала дві пропозиції з інших місць. Я могла спокійно піти, що я, в принципі, і зробила. Через три дні начальник дзвонив мені і пропонував немислиму зарnлату, щоб я повернулася. Але принцип є принципом. Потрібно спочатку нормально ставитися до моєї праці.

Після весілля ми з чоловіком працювали та жили у місті, в однокімнатній квартирі, подарованій моїми батьками. Коли народилася наша дитина, донька, ми задумалися про переїзд у найкраще місце, наприклад – до наших родичів на морі. Спочатку мій чоловік вирушив сам, щоб оцінити ситуацію. Отримавши їхню згоду на переїзд, ми зібрали речі та вирушили у подорож. Вони запропонували нам літню веранду, доки жили в основному будинку з іншими дітьми. Мій чоловік майже одразу знайшов роботу водія вантажівки.

Якось мій чоловік розповів, що дізнався у місцевій адміністрації про наявність ділянки землі під будівництво будинку. Ділянка знаходилася неподалік будинку моїх свекрів. Ми купили її і, незважаючи на допомогу батьків по обидва боки, будівництво йшло повільно. Несподіваним відкриттям стали слова племінника мого чоловіка, який безневинно запитав, чи не будуємо ми будинок для них, щоб вони переїхали до нього зі своєї міської квартири. Це викликало у нас питання – і розпочався конфлікт.

Будівництво будинку було завершено, ми переїхали та оселилися. Проте напруженість посилилася, коли свекруха запропонувала моєму чоловікові написати заповіт, побоюючись, що його небезпечна робота може поставити під загрозу те, що будинок залишиться у власності у мене та доньки. Ігноруючи внесок моїх батьків і мене у будівництво будинку, свекруха наполягала на тому, що будинок має залишитися у їхній родині. Я була здивована, адже у них вже була значна власність, а у рідної доньки – зручна двокімнатна квартира в місті. Ми переїхали, але назвати наше життя спокійним не повернеться язик.

Сильно схвильована Тамара оголосила своїй бабусі, Зінаїді Іванівні, що знайшла покупця на дачу літньої жінки. Зінаїда була приголомшена, бо не збиралася продавати свій заміський будинок. Тамара, вважаючи бабусю занадто старою, щоб мати потребу у дачі, запропонувала їй відпочити в санаторії або в якомусь будинку відпочинку. Зінаїда лютувала від припущення внучки. Протягом багатьох років вона економила і обходила гострі кути, щоб допомогти Тамарі матеріально, компенсуючи зневагу сина Ігоря.

Ігор розлучився з матір’ю Тамари п’ять років тому, що викликало напруженість і зрештою відчуження між ним та дочкою. Незважаючи на те, що він не відвідував свою дочку особисто, зате регулярно виплачував аліменти. Однак Тамара почала сприймати допомогу бабусі як обов’язок, що й призвело до її недавньої вимоги. Тамара хотіла отримати гроші від продажу дачі, щоб купити машину для поїздок до університету. Зінаїда Іванівна, якій свіже сільське повітря було необхідне для здоров’я, люб’язно відмовилася. Дівчина засмутилася і вже нахабно вимагала від родичів продати дачу після смерті бабусі, сподіваючись використати гроші до того, як вони перейдуть до її батька.

Зінаїда Іванівна була глибоко розчарована різкими словами Тамари та явною зневагою до їхніх сімейних відносин. У відповідь вона відмовилася продати дачу або заповідати їй, порадивши дівчині примиритися з батьком. Вражена непокорою бабусі, Тамара спробувала вибачитись, але Зінаїда Іванівна була надто скривджена, щоб пробачити. Вона заявила, що з цього дня припинить фінансову підтримку Тамари та подбає про те, щоб онука не отримала жодної копійки від її спадщини. Внаслідок цього інциденту Тамара була дуже засмучена, а її майбутнє фінансове забезпечення було під питанням. Її мати звинуватила Зінаїду в несправедливому відношенні, а Ігор висловив жаль, що його дочка копіює поведінку матері. Незважаючи на свій смуток, Зінаїда відчула полегшення, знаючи, що їй більше не потрібно економити для Тамари – і вона може дозволити собі відпочинок у санаторії.