News 382 Media

Осінній погожий день. Настрій відразу піднявся, коли я вийшла на вулицю і озирнулася навколо. Повільним кроком вирушила до зупинки, сьогодні планувалося багато дрібних справ: на пошту сходити, довідку з лікарні взяти і на роботу віднести, за продуктами сходити в супермаркет. Я сіла в автобус і втупилася у вікно. Переді мною сиділа мила старенька в різнобарвній хустці. Вона була дуже мініатюрна, з темними, блискучими очима. Погляд її чомусь був сумним.

Тишу автобуса порушив дзвінок телефону бабусі, тремтячими руками вона підняла трубку. Телефон був стареньким, а голос людини на іншому боці дроту був дуже гучним, тому його слова чули всі, хто поруч знаходився. — Мамо, чому ти так довго їдеш?! Ми вже зібрали твої речі! Як же ти набридла, сказали ж бути в дев’ять тридцять! Добре, що нам більше не доведеться тебе терпіти! Поїдеш сьогодні в будинок для престарілих, може там нарешті наберешся розуму! Жінка у відповідь мовчала. Але очі її наповнилися сльозами.

По ній було видно, що вона намагається відчайдушно, щоб не заплакати. Мені стало її шкода. Вона сумно дивилася у вікно і часто моргала, щоб сльози не покотилися по щоках. Плечі її поникли. А постать здавалася ще меншою. Мені дуже хотілося її якось підбадьорити, і я дістала з сумки шоколад і простягнула їй. — Піднімає настрій. Розумію, що це не врятує її в цій ситуації, але я не знала, як ще допомогти. Жінка відмовлялася від мого частування, але потім все-таки взяла. Шкода, що це все, що я могла зробити.

Близько 6 років тому я зі своїм хлопцем, Іваном, готувалася до весілля. Наші батьки були проти такого раннього, за їхніми словами, шлюбу, але все ж таки вони за нашими спинами перешіптувалися, думали, що даруватимуть на весілля і кого запросять. Ми з Ванею лише сміялися з їхніх таємних обговорень, знаючи, що в кінці все буде так, як вирішимо саме ми. Декілька днів у мене тягло низ живота. Я вже здогадувалась, до чого це може бути. Купила собі тест на вагітність, зробила все, як вказано в інструкції та страшенно здивувалася від появи на ньому двох червоних смужок. Я була шалено рада, чекала Івана з роботи, щоб поділитися з ним новиною, але, побачивши тест, він насупив брови і сказав, мовляв, дитина нам зараз не потрібна,

нам би для себе пожити для початку і таке інше. Я образилася, сказала, що залишу дитину, а він ляснув кулаком по столу і накричав на мене, що не бути цьому. Вже наступного дня я, зібравши пару речей у сумку, зібралася йти з його будинку, але тут з’явився він з букетом квітів та коробкою моїх улюблених цукерок. Я сказала своєму без 5 хвилин чоловікові, що принижуватись йому не потрібно, тест виявився невірним, і тепер мене з ним нічого не пов’язує. Іван спробував утримати мене, але я була налаштована рішуче. Я переїхала до своєї тітки, яка мені завжди допомагала. У неї не було чоловіка, не було дітей, вона дбала про мене, як про рідну дочку. Ото тітка і тоді мене не залишила однієї. Вона прийняла мене з радістю та теплом.

3 роки в будинку тітки пролетіли непомітно. Мій Максим був найкращим, що колись траплялося в моєму житті. Бути його мамою для мене було честю. Якось мій тато захворів і нам все ж таки довелося приїхати в рідне місто. Удома мама з татом мені розповіли, що Іван постійно ломиться до них, стає на коліна, просить сказати, де я, але я цього робити батькам забороняла. Загальні знайомі донесли Іванові новину про наш приїзд і ось, через годину він постукав до нас. Він став переді мною навколішки, почав вибачатися за ту реакцію на вагітність, а побачивши за моєю спиною Максима, свою точну копію, почав плакати. Благо, я його теж любила, і вже через півроку ми зіграли весілля так, як мріяли раніше, правда з однією відмінністю: на нашому весіллі був наш син.

Поліцейська машина зупинилася поруч із старенькою хатою. З неї вийшли дві жінки у формі. Вони пройшлися вздовж паркану, а потім вирішили пройти до будинку через величезний город, який, швидше, нагадував зарослий ліс. -Третій раз приїжджаю, а тут знову замкнено. А мама дівчинки дзвонить і каже, що у малечі висока температура. -Може, поїхали вже? У цей момент із сусіднього будинку виглядала жінка. -Мати поїхала, а Аня та Ліза вдома. -Як це вдома? Вони ж зовсім малі. -Поїхала, кажу. Одна. Приїжджає раз на 3 дні автобусом, провідати. Жінки зазирнули у вікна хатинки. Будинок, здавалося, був покинутий уже кілька років. Але їм вдалося розглянути старенький диван. На ньому практично без одягу лежали дітки.

Водій машини, теж у формі, побачивши цю картину, вибив ногою двері, і всі вони разом увійшли всередину. Від запаху ледь не знепритомніли. Маленькі дівчатка, які були схожі одна на одну, як близнюки, дивилися на них величезними очима. Поруч із диваном стояла миска з якоюсь кашею. Було зрозуміло, що діти їли з неї руками. Жінки зрозуміли, що дітей треба терміново вести до лікарні. Ось тільки була одна проблема – а в чому їх везти? Пошарили по хаті, знайшли кілька пелюшок, закутали дітей та поїхали. Діти пролежали в лікарні 4 дні, коли раптом з’явилася їхня мама

– Рита. -А що це ви раніше не приходили? -Зайнята була. А тут ви за ними добре стежите. Коли Риті повідомили, що її швидше за все можуть позбавити батьківських прав, вона сама написала відмовні на дітей. Органи опіки змогли зв’язатися з мамою Рити, але вона категорично відмовилася забирати дітей, пославшись на слабке здоров’я та маленьку квартиру. У результаті малюків відправили до дитячого будинку. Не минуло й тижня, як їх усиновила чудова пара, яка вже кілька років не могла мати дітей.

Мама завжди говорила, що вдома треба забиратися тоді, коли чоловік удома. Я над маминими порадами сміялася, не розуміючи їхнього сенсу. Але рік тому я вийшла заміж. Ми з Сергійком були свого часу однокласниками, а тепер працюємо в одній і тій же фірмі .

Наш графік влаштований так, що я повертаюся додому на дві години раніше. За цей час я завжди воліла закінчувати всі справи по дому та відпочивати. До приходу чоловіка квартира була прибрана, речі попрані та випрасовані, смачний обід завжди був готовий. Минуло кілька місяців і чоловік мені почав дорікати, мовляв, я менше працюю: -Тобі треба б додатковий підробіток знайти, щоб хоч якась користь від тебе була, а то весь день відпочиваєш.

-Сергію, а хто квартиру в порядку містить? Хіба це не робота? -Та яка це робота! Це ж лише хвилин десять. -Добре, тоді сам будеш все робити, а я шукаю підробіток. З цього дня я стала принципово не робити нічого по дому. Через два тижні будинок став схожим на звалище, і чоловік узяв свої слова назад. Тепер я роблю всі справи по дому коли чоловік вдома, щоб він бачив, яка це праця. Може, цінувати почне нарешті.

Тільки згадаю свої молоді роки-так сльози на очах навертаються. Скільки молоді-то було, гуляли, на танці ходили, мотоцикли гриміли всю ніч. А зараз дивлюся у вікно — ні душі. Магазин? Та що від нього залишилося? Одна тільки вивіска. Більш того, село наше було дуже розвиненим, була і велика школа, і дитячий садок. Всі наші діти – а їх у нас п’ятеро-відвідували ці заклади, і ні від кого в місті не відставали. До речі, діти … мені здається, вони вже забули про моє існування, або згадують, але дуже рідко. А раніше кожні вихідні приїжджали…

а зараз – навіщо їм приїжджати? Вислуховувати моє ниття з приводу того, як спорожніло наше село? Як добре було в молодості? Але ж раніше, коли вони приїжджали по вихідних, добиратися — то не дуже легко. То на попутці, то на автобусі… Першим машину купив старший син. «Буду возити вас в місто, коли захочете» — говорив він мені з батьком кожен раз. А подзвониш йому-так він зайнятий, якась важлива зустріч, друзі приїхали з іншого міста і т. д. А які тоді ігри були! Збиралися родичами, сусідами. Діти грали в третього зайвого, глухий телефон.

А тепер у всіх свої наворочені телефони. Тому вони і сидять в них, навіть голову не піднімуть, коли про щось їх питаєш. Раніше Новий рік був моїм найулюбленішим святом. А улюбленим він був тому, що з’їжджалися всі діти, зі своїми дітьми. А зараз я зустрічаю його одна. Може, подружки-бабусі зайдуть, хто ще живий залишився, та й то не факт. Не можу зрозуміти, чому так сталося. І від цього тільки сумніше…

Я з самого початку був проти стосунків свого сина та невістки, адже ми були людьми, які впізнавалися в нашому місті. У мене є власна компанія, де працює і мій син, і ми разом заробляємо дуже великі гроші. Моя невістка була дівчиною з села, і я спочатку подумав, що вона вирішила захопити собі жирний шматок. Моєї думки ніхто не питав, і молодята одружилися, а через рік вони зробили мене дідусем, правда, у мене були сумніви, що малюк від мого сина.

Справа в тому, що у мого Сергія завжди було темно-коричневе волосся та темні очі, а у онука – світле волосся та зелені очі. Молоді образилися на мене через мої сумніви, але незабаром ми помирилися. Коли син попросив одного разу посидіти з онуком, щоб вони з дружиною могли піти на корпоратив, я вирішив скористатися шансом і здав наші з моїм онуком біологічні матеріали на обстеження.

Тест показав, що малюк не мій рідний онук. Я поділився результатами тесту із сином, але він і тут не повірив і сам провів тест на встановлення батьківства. Він був батьком свого сина на 99,9%. Тобто з’ясувалося, що я не був батьком свого сина, і це моя дружина кілька років тому обдурила мене, а не невістка. Чого-чого, а такого повороту я точно не очікував.

У мене є сводна сестра Олена. Ми з нею зовсім не схожі і це не дивно. Від мами ми взяли зовнішність, а от характер від батьків. І я просто терпіти не можу те, як сестра себе поводить. Ще з дитинства я взяла собі на замітку, що допомагати Олені- собі дорожче. Краще взагалі не мати з нею ніяких спільних справ. В дитинстві, якщо вона підійшла до мене, щоб я допомогла їй із завданням або вирішила задачку, то через півгодини вона вже лежала на підлозі і нила, що я не виконую все її домашнє завдання за неї. Зараз Олена заміжня і народила дочку. Чоловік у неї працює вахтовим методом, вдома буває тільки тиждень в місяць.

Він відправляє їй зарплату, а Олена витрачає всі гроші за 10 днів. Вона любить розкіш. Їй подобається купувати в дорогих магазинах красну рибу і ікру, вона їсть тільки мраморну яловичину, може купити дорогущі екзотичні фрукти. Часто замовляє доставку їжі з ресторанів. Це я вже не говорю про її вічні заходи в магазин за новими кофточками і в салони краси з вічними процедурами по омолодженню. Все це виходить в копійку. А потім в останній тиждень до зарплати чоловіка Олена ходить і голодує. Дитина у неї тільки макаронами харчується. Так же теж не можна, адже може же доросла людина самостійно про свої фінанси подбати. Але у Олени так не виходить.

Вона зрозуміла, що якщо гроші заканчуються, то в будь-який момент можна попросити ще у мами або у мене. Але я стала зауважувати, що Олена свої борги віддавати не збирається. Тому я перестала давати гроші на її розкішне життя. І заборонила мамі давати Олені гроші, що та витрачала їх на вітер. Все же мама пенсіонерка, а не мільйонер. Олена, звісно, образилася. Але нехай свої образи та гроші обговорює зі своїм чоловіком, тому що від неї відвернулись навіть її подруги, все по тій же причині.

Кожна людина мріє, щоб її діти народилися та виросли здоровими, міцними, розумними. Артур покликав мене заміж за півроку після знайомства. Він у мене високий, стрункий, гарний. Вихованням і ввічливістю теж не обділений. Я, до речі, теж симпатична та господарська. Мама навіть розплакалася від щастя, коли я повідомила про пропозицію Артура. Ні під час залицянь, ні під час підготовки до урочистостей ми жодного разу не сварилися. Завжди знаходили спільну думку. Пишного весілля не плануємо. Скромного бенкету, на п’ятдесят гостей буде достатньо. Визначились із рестораном, внесли передоплату у сто тисяч. У мене своя однокімнатна квартира, у нього своя двокімнатна квартира. Ми вирішили, що будемо жити в моїй квартирі,

а його житло здавати. А коли будемо готові народити дитину, то переїдемо жити у двійку, а моє житло здамо. І ось, коли до весілля залишався тиждень, Артур мені сказав: — Ти маєш знати, у мене в роду були люди з душевними відхиленнями. Є така теорія, що ці хвороби передаються у спадок. — І ти лише зараз вирішив сказати мені про це? — Я побоювався, що ти дуже переживатимеш. — Ти думаєш, що тепер я не переживатиму?! … Я не можу прийти до тями від такого удару. Зачинилася у своїй квартирі. І плачу. Від страху. Від побоювання за здоров’я моїх дітей.

Що мені робити?! Виходити заміж і народжувати дитину, сподіваючись на «може пронесе»? А якщо не пронесе? Приречити і себе, і свою дитину на вічні муки? Виходити заміж, але при цьому не народжувати? Це не та сім’я, про яку я мріяла. Скасувати весілля? Але як пояснити гостям, а головне мамі причину скасування? Розповісти правду? Ні. Це особисте. Про це не можна говорити. Артур уже п’ять днів сидить біля мого під’їзду. З ранку до пізньої ночі. Чекає на моє рішення…

Я познайомилася з Маратом на одному бізнес-зборі. Там було зібрано всіх найкращих провідних бізнесменів міста, а я потрапила тому, що подруга з собою покликала. Марат був найкрасивішим із усіх присутніх. Я навіть уявити не могла, що він зверне на мене увагу. Високий брюнет із зеленими очима, так ще щось розумне розповідав мені про стратегії та ринок. Я слухала його, половину не розуміла, але вдавала, що все знаю. А потім він запросив мене на побачення.

Подруга сказала, що навіть роздумувати не треба, одразу погоджуватися треба, адже він один із успішних бізнесменів нашого міста. Так ми зустрічалися близько півроку, а потім Марат зробив мені пропозицію. Я повірити не могла, що в моєму житті все складається як у казці. Щодня Марат робив мені якісь сюрпризи, то новий ресторан зводить, то величезний букет подарує. Я розуміла, що скоро може початися побут і така казка буде не завжди, але поки що просто насолоджувалася моментом. А далі у мене почалося навчання у салоні краси.

Так співпало, що Марат зробив багато великих угод, у результаті йому було покладено відпустку. Але я не могла поїхати з ним, у мене були іспити у салоні краси. Тоді Марат поїхав без мене, але дзвонив щодня, кликав до себе, казав, що нудьгує. Згодом дзвінки припинилися. Чотири дні від нього не було звісток, а я закінчила всі свої іспити, хотіла приїхати до чоловіка. Але Марат повідомив, що відпустка закінчилася, і він повертається додому.

Я вирішила зробити йому сюрприз. Покликала всіх наших друзів, накрила стіл. Коли Марат був біля дверей, ми всі сховалися, щоб його здивувати. Але вийшло, навпаки, він здивував нас першим. Марат стояв разом із якоюсь дівчиною. Сказав, що вона вагітна від нього, а він уже давно любить цю блондинку. Як вибачення залишив мені квартиру… Минуло 4 роки, ця дівчина беремена вже другою дитиною. А я досі не можу в собі відпустити Марата.

Мама дуже сильно образилася на мене із чоловіком. Бажаєте дізнатися причину? Ми відмовилися купувати їй машину! Чи бачите, ми не мільйонери, і жодних рахунків у швейцарських банках у нас немає. А брати кредит у цей час – просто абсурд: у нас у самих іпотека. Натякати на машину мама стала близько 5 років тому. Батьки чоловіка купили собі новий автомобіль, от і мамі захотілося: -Я завжди про машину мріяла! Але куди мені, з моєю зарплатою — щоразу зітхала мама. Але ж машина свекрів теж не з неба впала. Вони кілька років збирали на неї, працювали з ранку до ночі,

продали стару, додали грошей і купили – самі, без нашої допомоги. Більше того, тоді у мами навіть прав не було. Але вона швидко вирішила це питання: записалася в автошколу, отримала права і стала годинами сидіти на сайтах купівлі-продажу машин. З того дня вона мало не щодня скидала мені варіанти, які їй сподобалися. Сказати, що я була здивована, нічого не сказати: обрані нею машини коштували досить-таки недешево. -Та краще відразу нормальну брати, ніж потім з мотлохом возитися — пояснювала вона свій вибір.

Зараз у нас іпотека, доньці 5 років, ходить до садка, наступного року – до школи. Жодних заощаджень у нас немає, живемо від зарплати до зарплати. Я все це прямо сказала мамі, пояснила ситуацію: якщо потрібна їй така машина, хай сама бере кредит. -Як я зі своєї пенсії платитимуть? — обурилася вона і грюкнула дверима. Нині відіграється на онучці. Не дзвонить, не заходить, не цікавиться. Найбільше шкода нашій онуці: вона так хоче до бабусі, а пояснити їй усе я поки що не можу.