News 382 Media

Якось, прийшовши додому з роботи, я почула напружену розмову чоловіка, Василя та його матері. Василь скаржився, що я витрачаю гроші на косметичні процедури та дорогу косметику. Він саркастично помітив ціну мого крему для обличчя і приписав мої витрати впливу мого косметолога, якому «аби гроші з мене витягувати». Поки я стояла в коридорі, чекаючи, що його мати приєднається до критики, я була приголомшена її відповіддю .

Вона жорстко відчитала Василя, порівнявши його з його «таким недалеким батьком», як свекруха виражалася. Вона зазначила, що я багато працювала і заслуговувала на те, щоб подбати про себе, особливо після того, як чотири роки була відданою домогосподаркою і багато в чому відмовляла заради благополуччя сім’ї. Свекруха хотіла, «щоб я почувала себе впевненою, і щоб інші захоплювалися її прекрасною невісткою». Вона вмовляла Василя не робити так, як його батько – не бути скупим по відношенню до коханої.

Ця відповідь моєї свекрухи, яка підтримувала зі мною, здавалося, нейтральні стосунки, зігріла моє серце. Я вирішила увійти, вдавши, що щойно прийшла і нічого не почула. Після цього випадку я почала цінувати думку свекрухи і навіть запрошувала її зі мною за покупками. Наші відносини значно змінилися, ставши ближчими та підтримуючими. Думаю, ми обидві раді такому повороту подій. Так що, дорогі пані, бувають хороші свекрухи на світі.

Настя нервово снувала по двору. Бралася то за одну, то за іншу роботу, проте жодної не могла довести до розуму. Руки не складалися, а відчуття невимовної образи вужем стискало її всередині. Ще б пак, щоб це її, завжди таку кмітливу і спритну, обдурив рідний онук? Ще й чоловік її заодно з онуком реготав, коли вона дістала з шухляди дзеркальце. «Ти забула, Настенька? Зараз-таки перше квітня, день жартів і сміху. Андрюша хотів розсмішити тебе. Тому і придумав, що нібито у тебе на носі щось пляма з’явилася», — заливався дзвінким, як у юнака, сміхом. А як же, думає онучок, що як стара вона, так вже й до своєї зовнішності байдужа? Якраз навпаки: саме зараз, в свої 56, Насті хотілося добре виглядати, щоб ніхто і не здогадався, скільки їй років. Втім, Вірі, її подрузі, скоро виповниться 60, а хто дасть? І макіяж, і зачіска модна, і одягається по-сучасному. Правда, живеться подрузі в місті легше, ніж Насті в селі. З тих пір як Віра переїхала туди, немов помолодшала, розцвіла. Іноді приїжджає вона в село, навідується до рідної домівки, за якою Настя дивиться.

Тоді вони удвох наговоритися не можуть … По правді, скучила вона за Вірі. Сумний настрій враз просвітила блискавична думка: А чому б Віру нині їй не здурити? Подзвонити і сказати, наприклад, що загорівся її будинок? Хоча нічого цінного в ній не залишилося, все ж Настя знає напевно: Віра злякається і приїде. Ох, і посміються вони над цим її жартом! А тоді Настя пригостить подругу свіженькими пиріжками з яблуками і чорницею. Віра дуже любить такі. Заодно — ще й додому візьме. А ще молока їй дасть, слойочок, сметани, грудку сиру. Як завжди. «Як так — хата загорілася? Від чого? Що ти таке кажеш, Настенька?» — надривчасто кричала в трубку Віра. «Приїжджай. Тут всі сусіди зібралися гасити пожежу. Поспішай, скоро якраз автобус буде», — на одній ноті впевнено писала Настя. Вийшла з дому і попрямувала у двір. Старенька хата блакитними вікнами-очима дивилася на Настю. На квітнику виставили зелені стебельця нарциси, а в саду, під кущами жасмину розцвіли запізнілі проліски.

Настя здивувалася: звідки вони тут взялися? І згадала, як Віра колись з корінцями викопала кілька штук в лісі і висадила в садку. Поважним кроком Настя обходила Вірине подвір’я, щоб упевнитися, що все в порядку. Ось вже реготати вони будуть з такого її жарту. Десь через годину Віра приїде. За той час Настя встигне і стіл накрити, і в корзину Вірі скласти. Завжди так робить, коли Віра приїжджає. Потім її онуки Катруся з Антончик дзвонять Насті і дякують за смачні гостинці. Звичайно, Настя радіє, бо й справді, такого смачного молочка, як дає її Лиска, нічого запитати … Подруга раз у раз заглядала в вікно: не приїхала чи Віра? Он, здається, це її фігура видніється в кінці городів. Отже, Віра скоротила шлях. Поспішала бідолаха … Ось її тендітна постать вже з’явилася між розлогими вишнями, що ростуть на стежці, що розділяє їхні дома. Вона була одягнена в старе пальто і хустку, зав’язану абияк. Настя посміхнулася, спостерігаючи, як широко відкритими очима Віра втупилася в свій будинок … потім повільно зайшла за хвіртку.

Подруга представила, як незабаром Віра увійде до неї з тоненьким прутиком в руках і злегка потягне їм її по спині за таку витівку. «Я йду корову доїти. Як тітка Віра з’явиться, скажеш, нехай зачекає», — сказала онукові. Тому навмисне гуркотіла відрами у дворі, щоб Віра почула. Настя проціджуючи молоко через білосніжну марлю, щедро розливала в тару для Віри … Віра не прийшла. «Образилася! Горда!» — скептично засміялася і вирішила першою заглянути до сусідки. Тихенько постукала в двері. Віра не відкрила, і Настя, хвилину постоявши, натиснула на клямку. На ліжку, покритою стареньким вишитим покривалом, лежала бліда, як полотно, Віра. Поруч на столику — пляшечку з серцевими краплями і таблетки валідолу … Настя ніби всохла. А потім — моментально оговталася і стала поїти віру ліками, обливати водою. «Віра, благаю, відкривай очі, я ж пожартувала! Нині перше квітня», — сльози котилися по обличчю Насті. Тремтячими пальцями вона набирала номер сільської фельдшерки. На щастя, та жила неподалік і вчасно встигла зробити Вірі ін’єкцію.

А потім викликала «швидку». І ось Настя знову збирається в лікарню. До Віри. Лікарі констатували сильне нервове потрясіння, що призвело до серцевого нападу. «Прости мені, Віра. Чи думала я, що старий будинок так тобі небайдужий? Хотіла побачитися з тобою і ось так, по-дурному, тебе покликала», — виправдовувалася Настя. Один Господь знає, що вона пережила, з тих пір як Віру рятували лікарі. Тепла посмішка розцвіла на Верин особі: «Куди ж я подінуся від тебе, подруга? Звичайно, я тобі прощаю. А ти запам’ятай: в яких би хоромах не жила людина, все ж рідна домівка — найбільша людська скарбниця. Я думала, що збожеволію тоді » Настя благає Господа, щоб її подруга скоріше видужала. І вона тепер назавжди запам’ятає: не всякий жарт можна назвати жартом. І жартувати треба вміти. Навіть першого квітня.

Борис та Алла, одружені десять років, мали двох дітей, вирішили збудувати будинок своєї мрії з двором, басейном та яблуневим садом. Вони запросили своїх батьків, які жили у різних містах, переїхати до них, як тільки будинок буде збудовано. Батьки Бориса були захоплені цією ідеєю, але мати Алли, Ліда, спочатку відмовлялася.

Алла вирішила, що якщо її мати не переїде, то й батьки Бориса не зможуть, пославшись на те, що кухня надто мала для двох жінок. Скрипнувши серцем, Борис повідомив про це своїм батькам, які, на щастя, зрозуміли та прийняли його пропозицію переїхати до його колишньої квартири. Через два роки батько Бориса тяжко захворів і… помер, а невдовзі… і його мати. Мати Алли, Ліда, яка приблизно в цей час стала часто приїжджати до дочки в гості, почала натякати на свій переїзд. Вона пропонувала доглядати сад і, здавалося, хотіла там залишитися жити. Тоді Алла звернулася до Бориса щодо переїзду її матері, але Бориса образили подвійні стандарти дружини.

Він згадав, як його батьки не змогли переїхати до них через небажання Алли бачити свекруху у своєму будинку, і твердо заявив, що Ліда теж не зможе з ними жити. Алла зі сльозами на очах спитала, як вона може пояснити це мамі. Борис сказав дружині знайти вихід самій, як це зробив він свого часу. Ця історія відображає наслідки рішень, прийнятих без урахування почуттів близьких та важливість справедливості та співпереживання у сімейних відносинах.

Мої стосунки з невісткою Катериною були далекі від ідеальних, але я давно змирилася з думкою, що мій дорослий син вирішив створити сім’ю. Вони тихо одружилися та поділилися своїм планом накопичити на власну квартиру, а поки що жили у гуртожитку. Проте з часом я помітила, що їхня мета економії відсувається на другий план через несерйозні, але постійні витрати. Народження моєї онуки Юлії додало нашій родині нової динаміки. Я допомагала, де могла, але трималася осторонь їхніх фінансових проблем.

Коли одного вечора син із невісткою зателефонували і відчайдушно попросили переїхати до мене на деякий час через фінансові труднощі, я неохоче погодилася. Однак моя трикімнатна квартира протягом кількох годин перетворилася на поле битви. Катерина, здавалося, вважала мене своєю особистою покоївкою, звалюючи на мене всю роботу по дому і заявляючи, що втомилася няньчитися з Юлією. Але останньою краплею стало її запрошення друзів залишитися на Новий рік у моїй квартирі – не порадившись зі мною! Коли я висловилася своєму синові, він захищав Катерину, поводячи себе так, ніби вони мали право приймати рішення щодо мого дому.

Саме тоді я наполягла на своєму, попросивши їх з’їхати. У відповідь мій син зібрав їхні речі, вони пішли і повністю викреслили мене зі свого життя. Тепер я відчужена від свого сина та онуки, і все тому, що відмовилася бути на заваді у власному будинку. Я розумію їхні фінансові проблеми, але це не виправдовує їх неповаги до мене та до мого будинку. Я відчуваю полегшення від того, що мій будинок повернувся до моїх рук, але погіршення стосунків з моїм сином – це важка ціна, яку доводиться платити.

Під час навчання в університеті ми з моєю найкращою подругою виявилися зачаровані одним і тим же хлопцем, Миколою, який щойно перевівся до нашого університету на третій курс. Його чарівна і товариська манера поведінки глибоко вплинула на нас обох, що призвело до негласного суперництва за його розташування. Микола, з таким живим характером, гумором і чарівністю, став популярним і обожнюваним усіма.

Незважаючи на мої спроби привернути його увагу шляхом посиленої роботи над своєю зовнішністю, здавалося, що він більше тягнеться до моєї подруги Іри. Усвідомлення цього факту викликало в мені сплеск ревнощів, які загрожували розірвати нашу дружбу, хоча Іра ні в чому не була винна. Напруга між нами зростала, що в результаті призвело до нашої першої сварки. Однак наш зв’язок виявився міцнішим, ніж я очікувала, і ми швидко помирилися. Одного весняного вечора, відпочиваючи в кафе, ми застали Миколу не одного, а у супроводі іншої дівчини.

Спостерігаючи за їхнім близьким спілкуванням, зрозуміли, що вони більше, ніж просто друзі. Це відкриття вразило нас. -Уявляєш, ми мало не втратили один одного через нього? – вражено сказала я подрузі. Цей випадок, хоч і стався понад 20 років тому, але ще більше зміцнив наш зв’язок. Наша майже втрачена через Миколу дружба тепер видається нереальною подією. Адже якби напруга зберігалася, ми могли б втратити одне одного назавжди.

Нам із чоловіком по тридцять років. Живемо у моїй трикімнатній квартирі, що залишилася мені у спадок від батьків. Окрім квартири я успадкувала ще й дачу. Двоповерхову, добротну, цегляну. З одним недоліком – зручності на вулиці. Свекруха моя – жінка хороша. У наше життя не лізе. Крім мого чоловіка свекруха має ще й молодшого сина. Двадцятирічний балбес, що зручно влаштувався на шиї матері. Вдає, що вчиться. Свекруха ж змушена брати rроші в борг, щоб цей недоросль ні чого не потребував.

На мої докори, вона відповіла: – Не треба на нього лаятись. Він у мене хво рим ріс. Навіть у ліkарню кілька разів потрапляв. За ним потрібен постійний нагляд. Я навіть старաого привчила стежити за здо ров’ям брата. У квітні, у вихідні, ми з чоловіком вирушили на дачу. Взимку не приїжджали. Потрібно було подивитися, що там та як. Підготуватиться до літ нього сезону. Зайшли до хати та ахнули. Скрізь пляшки, недопалки, тютюновий сморід. Диван залитий чимось. На підлозі щось липке. Чи не бомжі влаштували собі тут нічліжку? Але ні. Двері зачинені на замок. Вікна всі цілі і також зачинені зсередини.

Зрозуміло було, чиїх рук справа цей бардак. Але вирішили уточнити сусідів. Ті розповіли, що приїжджав молодший брат чоловіка із друзями. І не один раз. Сусіди, на доказ своїх слів, надали нам записи з камер. Там було видно, що сусіди вимовляють моєму дівереві за шум, а він, заплітається мовою сперечається з ними: “Моя дача, я тут відпочиваю з друзями. Будемо проводити час, як хочемо”. Чоловік зберіг відео на свій телефон, зробив фотки погрому на дачі, і ми повернулися до міста. Спершу брат усе заперечував, а свекруха його боронила. Але проти відео заперечити вони не змогли. Свекруха схопила ремінь і ганяла свого улюбленця по всій квартирі. Поганявши, наказала йому відразу вирушати на дачу і навести лад. Якщо вірно, що праця з мавпи зробила людину, то, можливо, і з цього недоросля вийде людина?

Моя дружина, Ніна, була воістину карколомною. Навіть після народження двох дітей вона була вродлива як ніколи, викликаючи заздрісні погляди моїх друзів. Але мені не подобалося, коли на неї витріщалися інші чоловіки. Хоча в мене була хороша робота, я щосили намагався економити. Кожна копійка йшла на оплату комунальних послуг та на потреби наших дітей, що не давало можливості дозволити собі відпустку на море, про яку ми обидва мріяли. Однак коли почалися жахливі події в нашій країні, я раптом зрозумів, що зараз не час витрачати наші заощадження.

Рік тому у мене з’явилася ідея зняти котедж на річці разом із нашими близькими друзями, Петром та Катею. Перспектива нарешті провести відпустку схвилювала мене. Я поділився цією новиною з Ніною, і ми вирушили в дорогу. Поїздка була приємна, котедж був затишним і знаходився близько від пляжу. Однак третього дня Ніна сильно обгоріла на сонці і вирішила залишитися вдома. Петро з Катею поїхали за покупками, а я взяв нашого сина на рибалку. Коли я повернувся додому, дочка зустріла мене словами:

-Тату, мама спить з Петром! Я відчув, як закипає моя кров. Невже мій найкращий друг зрадив мене? Забігши в кімнату, я виявив, що Ніна справді спить. Але Петро, з яким вона спала, був кроликом “Петрушею” – улюбленою іграшкою моєї дочки. Ця ситуація розсмішила нас усіх і стала нашим улюбленим анекдотом, який переказували на кожному сімейному зборі.

Життя із родичами, мабуть, є одним із найбільших життєвих випробувань. Здебільшого я була позбавлена цього, поки сестра мого чоловіка, Люба, не зруйнувала наше тихе існування. Ми з чоловіком роками працювали над тим, щоб забезпечити собі власну квартиру в комплекті з моїм ретельно продуманим ремонтом. Будучи дизайнером на віддаленні, я цінувала спокій свого будинку. Але з початком жахливих подій у країні все миттєво змінилося.

Ми запросили Любу та трьох її дітей до нашої домівки, думаючи, що солідарність і співчуття допоможуть нам впоратися в такий важкий час. Ми знали, що вдома тепер буде багатолюдно, але подумали, що краще триматися разом. До червня ми спробували запропонувати Любе з’їхати з огляду на те, що її квартира знаходилася за кілька хвилин ходьби від нашої. Після первісного опору вона підкорилася. Але наше усамітнення було недовгим, оскільки Люба почала відвідувати нас щодня, завжди зі своїми дітьми на буксирі. Їхня зневага до наших речей була очевидною, кульмінацією чого стало те, що її старша дочка Марина використовувала мій дорогий дизайнерський килимок як рушник для рук.

Коли я зробила Марині зауваження, Люба поспішила вжити заходів у відповідь, дійшовши до того, що наголосила на мою нездатність завагітніти після довгих років спроб… Її слова зачепили мене, але ще болючіше було те, що її діти продовжували виявляти неповагу до мого будинку та майна. Я не забобонна, але її слова залишили по собі затяжне занепокоєння. Її критика була несправедливою: я нападала не на її материнство, а на манери її дітей.

Декілька років тому моя близька подруга Люда, яка жила за кордоном на заробітках, повернулася на батьківщину. Вона зателефонувала мені заздалегідь, повідомивши, що хоче купити будинок у нашому місті і бажає відвідати нас. У передчутті зустрічі я готувалася зустріти її на вокзалі наступного дня. Мій робочий графік, як хірурга, завжди непередбачуваний. Ми з чоловіком планували присвятити Люді наші вихідні, але через термінову операцію я поїхала. Тому зустрічати її довелося чоловікові.

Приїхавши ввечері додому, я застала чоловіка та Люду за жвавою бесідою. Взаємодія між ними була незаперечною, що викликало в мені приплив ревнощів. Але я нагадала собі, що вони тільки-но познайомилися: Люда була за кордоном, коли ми з чоловіком одружилися. Наступного дня чергова несподівана операція відірвала мене від запланованої з Людою екскурсії містом. На свій жах, я дізналася, що мій чоловік взяв вихідний, щоб скласти їй компанію.

Їхнє легке товариське спілкування після повернення додому ще більше розпалило мої ревнощі. На жаль, візит Люди почав мене обтяжувати. Залишалося ще чотири дні її перебування, і мене стали долати нав’язливі думки про те, чим вони можуть займатися за моєї відсутності. Хоча я подумувала про те, щоб поговорити з чоловіком прямо, але боялася, що він може збрехати, якщо є що приховувати. Тому мені залишалося лише з тугою чекати, коли Люда поїде з нашого дому.

Олег-40-річний чоловік, не одружений. Ще кілька років тому він був завидним нареченим для всіх жінок. Кожна хотіла б собі такого чоловіка. Високий, симпатичний і досить-таки баrатий. А зараз з перерахованого вище залишилося тільки баrатство. Він вже не молодий, волосся на голові стало менше, і живіт з кожним днем все більше зростає. Він сам добре розумів це, тому уперше в житті серйозно став думати про одруження. Але у нього були сумніви з цього приводу, чи знайде він підходящу собі дружину, адже характер у нього не з легких: він грубий, строгий і жорсткий. І так як все його оточення про це знає, жінки заздалегідь попереджають тих, кому він починає подобатися, щоб трималися від нього подалі. Тому він розумів, що у нього мало шансів. Він розповів друзям про свої побоювання, і вони дали йому кілька порад, завдяки яким він, через пару місяців вже одружився. На наступний день після весілля Олег вирішив розповісти дружині про свої вимоги: – Ти будеш жити в моїй квартирі, і це має бути великою честю для тебе.

У нас завжди повинен бути порядок у всьому і скрізь. Стався до цього дуже серйозно. – А це як? – здивувалася Олена і мило посміхнулася. – Пояснюю один раз , – з усмішкою сказав Олег. – Ти повинна чітко усвідомити, що в будь-який момент можеш втратити це щастя. Я дуже сувора людина, і ти повинна звикнути до цього і змиритися. І так, рушники завжди повинні бути сухими і висіти на своїх місцях. Головне-акуратність. Зрозуміло? Олена кивнула і продовжила уважно слухати. – Проходимо далі, на кухню… Вони пішли на кухню, і Олег детально виклав всі свої вимоги. Протягом години вони пройшлися по всіх кімнатах квартири. – Все зрозуміло? – Так kоханий, – посміхнулася Олена , – а о котрій будеш удома? – Навіщо тобі ця інформація? – Щоб вечерю приготувати. – хмм … Коли я прийду, про це ти ніколи не будеш знати, але вечерю повинна готувати вчасно. І не дай Бог мені не сподобається те, що ти приготувала.

Не ображайся, але викину в сміття і покараю. – Я все почула, kоханий. Все у нас буде добре, – відповіла Олена і знову посміхнулася. Ця посмішка не вийшла з його голови весь день. Увечері, перед тим як поїхати додому, він зайшов в ресторан і смачно поїв. Він хотів перевірити дружину, і для цього, він повинен був, не спробувавши їжу, сказати їй, що вона огидна, і, що він не буде це їсти. І так цілий тиждень. Олег приїхав додому. Тиша. – Є хто вдома? Я повернувся. – Це ти, – байдуже відповіла Олена, – я телик дивилася і заснула. – Вечеря готова? – Вечеря? Ах, так, вечеря! Ну підемо, подивимося. Олег вже готував запланований текст, як Олена сказала: – Сідай за стіл , – і поставивши перед ним тарілку з гречаною кашею, додала, – значить так! Каша холодна, несолона. Якщо до кінця її не з’їси, вини тільки себе. Я піду, і ти мене більше ніколи не побачиш.

Гаразд, жартую. Побачиш, звичайно, але з іншим. Забула сказати, я знаю, що ти був у ресторані. Уявляю, як болісно буде з’їсти цю огидну кашу на ситий шлунок. Олег був в подиві. – Хочеш запитати, чому так сувора і груба з тобою? Так знай! Так буде завжди, якщо ти хоч раз посмієш не відповідати на мої запитання. А зараз ти будеш їсти цю кашу, і нагадую, до дна. Чим раніше почнеш, тим швидше закінчиш! Олену попередили про “особливості” свого чоловіка. Але вона не стала бігти від нього. < < Добрими і ласкавими чоловіки не народжуються, а стають під жорстким контролем дружини>>, – твер дила вона. І була права. Олег з’їв всю кашу за хвилини: <<нарешті я знайшов ту, яка мені потрібна. Я мріяв про неї все своє життя>>.