News 382 Media

Мої емоції зашкалювали днями, коли моя дочка зателефонувала і повідомила, що вона возз’єдналася зі своїм колишнім чоловіком. Моєю рефлекторною реакцією було розірвати з нею стосунки і припинити фінансову підтримку, але після того, як початковий жах пройшов, я зрозуміла, що маю змиритися з її рішенням, незважаючи ні на що. Ось уже 20 років я живу та працюю в Італії, підтримуючи свою родину на батьківщині. Моя єдина дитина, Тетяна, заміжня 12 років і мати двох хлопчиків, ніколи не потребувала роботи.

Вона покладалася на гроші, які я відправляла їй зі свого заробітку, які вони з чоловіком використовували розумно, навіть збудували солідний будинок. Її чоловік, який працював час від часу, теж залежав здебільшого від моєї фінансової підтримки. Я навіть купила йому машину, вважаючи це сімейним вкладенням. Але через місяць після отримання машини він кинув мою дочку заради іншої жінки, забравши машину і залишивши Тетяну та дітей напризволяще. Не маючи можливості виправити ситуацію здалеку, я почувала себе безпорадною. І ось, через рік, Тетяна подзвонила мені і повідомила, що її чоловік, чоловік, який її зрадив, повернувся.

Як вона виправдовувала свої дії? Однією фразою: “Він батько моїх дітей”. Я була у розгубленості. Я не могла зрозуміти її рішення дозволити такому чоловікові повернутися у своє життя. Тепер я борюся із дилемою – чи продовжувати мою фінансову підтримку. З одного боку, прикро, з іншого – дочка та онуки повністю залежать від моїх грошей.

Якось у групі в соціальній мережі я побачила, що в одному селі є незаможні сім’ї, які потребують дитячого одягу. Дитячого одягу у нас звичайно не було, тому що діти наші давно виросли, і ми все давно роздали, але у нас були нові штори, які нам були не потрібні, і я могла їм подарувати. Також у нас були старі меблі, які нам теж були не потрібні. Я написала адміністратору групи, попросила адресу та номер телефону, щоб зв’язатися та самій піти все подивитися та подарувати.

Вранці об 11:00 я зателефонувала за номером, який мені дав адміністратор. Взяла сонна жінка. Вона спочатку дуже грубо відповіла, але потім, коли дізналася, що я хочу їм подарувати штори та меблі – відразу змінила тон і стала м’якою. Я одразу зрозуміла, що тут щось недобре – і вирішила сама поїхати до них та подивитися, як вони живуть. Заздалегідь дізналася, що мають дітей. Ця жінка почала сkаржитися на життя та державу. Вона сумним тоном сказала, що їхні діти місяцями не їдять солодкого. Я вирішила купити дітям солодощі… Як тільки я підійшла до будинку, мені стало ясно. Як я й припускала, це були звичайні п’яниці, які жили у жа хливих умовах.

Все довкола було брудно. Вікна були брудними, і мені на мить стало навіть смішно, коли я представила свої дороrі штори на цих брудних вікнах. Коли я зайшла в будинок, обурилася ще більше, тому що в будинку у них був ще більший бардаk; і плюс до цього, у них були домашні тварини, які ходили столом і забиралися на диван, на яких спали діти. Було зрозуміло, що ця жінка навіть не збиралася забиратися в будинку, хоча мені сказала, що сьогодні вирішила зробити прибирання. Я пішла від них, залишивши цукерки на столі, сподіваючись, що колись у них відберуть дітей і ті житимуть хоча б гаразд і в чистоті. А як житимуть вони – це їхній вибір. Я проти доnомагати таким людям, які не хочуть працювати та звалюють провину на державу, чекаючи на доnомогу від інших людей.

Після бурхливих вихідних я зареклася не відвідувати маму у селі. Мене турбувала одна ситуація: чому я мала працювати, поки мій брат Антон і його дружина пожинали плоди нашої праці, йдучи з сумками, набитими продуктами? У 37 років, будучи заміжньою та матір’ю двох старшокласників, я жила окремо від своєї сім’ї. Антон, на десять років молодший за мене, дитина від другого шлюбу моєї матері, завжди здавався улюбленою дитиною, змушуючи мене почуватися сторонньою в їхній сімейній ідилії.

Оскільки моя мати тепер жила одна у своєму заміському будинку – майно, яке перейшло від бабусі – я вважала, що ми з Антоном маємо бути рівними спадкоємцями. Проте, схоже, моя мати мала інші наміри: Антон залишався її найкоханішою дитиною. Щотижня я їздила до неї додому, жертвуючи своїми вихідними, виснажуючи себе, на велике розчарування мого чоловіка. Усі мої зусилля були зустрінуті відсутністю подяки чи особливих привілеїв. Антон і його дружина, навпаки, приїжджали щонеділі, мали теплий прийом і їхали з припасами на тиждень. Останньою краплею була почута розмова Антона з моєю мамою про передачу йому всього будинку.

Тоді я не могла зрозуміти, як підтримувати з ними стосунки надалі. Мені було дуже прикро: весь вечір розкривалися рани мого нещасливого дитинства. Мене осяяло: що б я не робила, я завжди буду менш улюбленою дитиною для своєї матері. Хоча я не впевнена у майбутніх взаємодіях із ними, я вирішила більше не відвідувати цей заміський будинок.

Галину розбудив холодний мокрий ніс її кота. Вона нагодувала його – завдяки своїй наполегливості він отримав їжу – а потім влаштувалася снідати у своїй увитій виноградною лозою альтанці. Тут, серед квітів та яблунь, виднівся її старий заміський будинок. Колись вона зневажала сільську місцевість, сперечаючись із цього приводу зі своїм покійним чоловіком, який дорожив нею. Вона провела з ним 30 років, позбавлених романтики, і все ж таки зараз їй його не вистачало. Вони не мали дітей, і жили вони скромно. Час від часу випливали спогади про її розлученого сина від попереднього невдалого шлюбу. Її перший чоловік, багатий і привабливий, зраджував її з іншими жінками.

Вона розірвала шлюб тільки для того, щоб виявити, що їй заборонено бачитися зі своєю дитиною. Віталій, її другий чоловік, запропонував їй втіху. Вони одружилися і жили скромним життям, але кохання так і не розцвіло. Він шукав притулку у заміському будинку, часто залишаючи її у місті. І все ж він так і не розлучився з нею, можливо, через кохання чи страх, що вона не впорається одна. Він виконав її бажання: ставок, яблуні, альтанка – але Галина рідко була на дачі. Одного разу їй таки вдалося зустрітися зі своїм сином, але його гіркі слова розбили їй серце. Повернувшись додому, вона виявила таємницю у документах Віталія. Його час закінчувався.

Вона стала його компаньйонкою, супроводжуючи його до села та лікарні. Але все це незабаром закінчилося. Після його смерті прийшла посилка: кіт і лист, в якому він висловлював свою любов і надії на її щастя. Тепер у неї з’явився новий компаньйон – кіт Мурчик. Вони часто їздили країною разом. На її наступний день народження прийшов незнайомець із букетом та її портретом – подарунком від Віталія. У цей момент вона усвідомила глибину своєї любові до нього, порожнечу, яку залишив його відхід, і пошкодувала про своє пізнє прозріння. Вона могла тільки сподіватися на возз’єднання на тому світі.

Олег зручно розвалився у кріслі, поклавши ноги на журнальний столик, і спостерігав за своєю дружиною Ніною, яка мовчки збирала свої речі. Ця сцена не була чимось новим: це було звичайним явищем у їхньому 20-річному шлюбі. Однак цього разу мовчання Ніни нервувало Олега. Раніше вона сперечалася з ним у такі моменти, виплескуючи образи, що зберігаються для таких моментів. У відповідь Олег вдавався розгубленим, а коли ситуація досягала апогею, він брав Ніну в обійми та заспокоював її словами кохання.

Проте сьогоднішні події розвивалися не так, як очікував Олег. Ніна рухалася впевнено, методично наповнюючи свою валізу. Здавалося, її не бентежила його присутність. Олег почував себе вибитим із колії. Звичайна послідовність валилася в нього на очах. Він спробував розрядити ситуацію жартами, але Ніна, як і раніше, не реагувала. Він міркував сам із собою, намагаючись виправдати свої дії, що призвели до такої ситуації. Так, він пізно повернувся додому з роботи, так, він забув про день народження їхньої доньки, але, звичайно, це були недостатні причини, щоб Ніна пішла від нього. Коли Ніна нарешті зробила крок до вхідних дверей, Олег, наслідуючи їх звичний сценарій, зробив спробу задобрити її.

Однак крижаний погляд Ніни і голос із металевими нотками зупинили його на півдорозі. Вона зізналася, що втомилася і більше не любить його. Коли кроки Ніни затихли вдалині, на нього зійшло приголомшливе одкровення. Він був абсолютно щасливий, поки Ніна була в його житті, незважаючи на всі їхні розбіжності. Йому хотілося побігти за нею, обійняти її, висловити свої справжні почуття, але він стояв як укопаний: дивне почуття втрати оселилося в ньому. Ніна пішла, не збираючись повертатися, і її відсутність уже здалася нестерпною.

Я сама виросла в дитячому будинkу, нікому не забажаю такої долі. Я ходила до школи, де більшість дітей були зі звичайних сімей, тому мене часто дражнили. Дитинство та юнацтво було складним. Коли я виросла, вступила до педагогічного інституту та влаштувалася на роботу до дитячого будинку. Хотілося дати дітям, які ростуть у тій самій ситуації, що і я виросла, якомога більше тепла та kохання. Мені, як нікому іншому, зрозумілі їхні дуաевні муки та страхи, тому я легко знаходила до них підхід. На п’ятому році моєї роботи в дитячому будинkу, до нас потрапили два брати. Ще під час першої зустрічі вони дуже запали мені в серце. Ерік був старший за Марка на три роки.

Діти виглядали дуже домашніми, тому пізніше я поцікавилася у директорки дитячого будинkу: -Як вони до нас потрапили? -Діти були в таборі, а батьки поїхали на відпочинок, їхній моторний човен загубився в морі. Зараз ведуться пошуки, вони вважаються зниклими безвісти. Дітей привезли сюди з табору. Вони не мають інших родичів, які могли б їх забрати. Мені хлопчиків було дуже шkода. Потрапивши в таку ситуацію, вони якось швидко виросли, але молодший брат все одно переживав сильніше. Виховательки нічної зміни казали, що він плаче уві сні та кличе маму з татом. Обидва хлопчики були у моїй групі, тому я проводила з ними багато часу, згодом дуже прив’язалася. Через три роки пішла до директорки і сказала, що хочу їх уси новити. – Ариночко, тобі не дадуть дітей – розвела руками жінка.

– Чому? -Ти незаміжня, живеш у маленькій квартирці, зарnлата маленька. -Але я люблю їх! Катерина Миколаївна похитала головою. -Сама знаєш, яка у нас зараз бюрократія! Нікому нині почуття не цікаві. Я виходила з кабінету зі сльо зами на очах, набрала номер Леоніда. Він був мій сусід по сходовому майданчику та приятель. -Льонь, нам потрібно одружитися! Запанувала довга пауза. -Аріно, що трапилося? Ти в порядку? -Нам треба терміново одружитися! -Аріно, ти на роботі? Не йди нікуди, я скоро приїду. Він приїхав, я все пояснила. Диво! Він погодиться. А потім з’ясувалося, що він давно був заkоханий у мене, збирався зробити справжню пропозицію! Так ми стали справжньою родиною.

Марина захоплювалася своєю сусідкою Аллою, яка, як їй здавалося, перетворилася на ідеальну дружину. Цьому, на її думку, сприяв чоловік Алли, Павло, похвалу якого Марина часто чула. Алла пояснювала ці зміни зміною роботи, що дозволило їй більше відпочивати і менше втомлюватися. Марина позитивно ставилася до Павла, відзначаючи його працьовитість і небажання сваритися як бажані риси будь-якого чоловіка. Однак Алла не поділяла погляду Марини. На її думку, хороший чоловік повинен брати участь у домашніх справах, якісно проводити час у сім’ї та пристойно заробляти, щоб утримувати родину.

Більшою мірою їхні розбіжності були пов’язані з небажанням Павла шукати кращу роботу, задовольняючись низькооплачуваною, яка давала йому багато вільного часу. Алла ж, навпаки, працювала не покладаючи рук, звалюючи на себе весь тягар матеріальних турбот про сім’ю. Така нерівність напружувала їхні стосунки, і часто змушувала Аллу переосмислювати їхнє спільне життя. Не маючи перспектив змін у майбутньому, Алла взяла життя до рук. Вона почала працювати віддалено, заробляти більше та витрачати менше часу на поїздку на роботу. Зароблене вона приховувала від Павла і перестала благати його змінити своє життя, оскільки це здавалося їй безглуздим. Динаміка їхніх стосунків стала очевидною, коли Павло оголосив про свою поїздку на рибалку у вихідні, проігнорувавши п’яту річницю весілля.

Він зажадав від Алли продукти для поїздки, але сам навіть не хотів йти в магазин. Алла спокійно сказала йому, щоб він витрачав на захоплення власні гроші, зміцнюючи свою знову здобуту незалежність. Відсутність навіть короткого поздоровлення на річницю від Павла у ті вихідні переконала Аллу у правильності її рішення поїхати. Вона планувала тимчасово пожити у батьків, а потім подати на розлучення та купити власну квартиру. Виходячи, вона попрощалася з фотографією відсутнього чоловіка Павла, висловивши тим самим свій останній жест у спільному житті, що вже йде в минуле.

У сім’ї Петряків було дві дочки – Іра та Наталя, які народилися з різницею у три роки. Іра, старша, була енергійною і життєрадісною, її часто бачили, як вона крутилася перед дзеркалом або командувала сусідськими хлопчаками. З іншого боку, Наталя була спокійнішою і віддавала перевагу компанії своїх книг. Незважаючи на їхні розбіжності, батьки ніжно любили їх обох і навіть почали збирати їм посаг – книжкову полицю для Наталії та жартівливі догани про наречених для Іри. Коли Іра у 18 років вийшла заміж, ніхто не здивувався. Але шепіт переслідував її молодшу сестру, чия стримана поведінка багатьох бентежила. Їхня мати часто запевняла Наталю, що її спокійний характер колись стане для когось скарбом. Їхній батько, передбачаючи, що поспішний шлюб його старшої дочки триватиме недовго, підтримав думку дружини.

Як і очікувалося, шлюб Іри закінчився розлученням через чотири роки, що стало результатом її вольового характеру. Її другий шлюб також розпався через аналогічні проблеми. Іра захищалася, стверджуючи, що їй просто не пощастило, і навіть припустивши, що тепер і Наталі краще уникати чоловіків. Якось, на превеликий подив, Наталя зізналася, що зустрічається з кимось зі свого робочого місця. Вся родина була в захваті, хоча Наталя наполягала, що ще зарано для серйозних стосунків. Тим не менш, через 6 місяців Наталія і її кавалер одружилися. Їхнє щастя було очевидним, навіть Іра, яка знову була самотня, привернула увагу нового шанувальника на весіллі. Іра зізналася, що не чекала повторного заміжжя з огляду на її минуле, але Наталя підбадьорила її, сказавши, що люди змінюються. Їхній батько втрутився в ситуацію, припустивши, що Ірі треба навчитися тримати язик за зубами. Наталя захищала свою сестру, вказуючи на те, що її наміри завжди були добрими, просто трохи наполегливими.

Іра поступилася, пожартувавши, що, можливо, вона не створена для заміжжя. Зрештою, Іра вийшла заміж втретє, цього разу зберігши мир у своїх відносинах. Вона зізналася, що її попередні чоловіки були добрими людьми, і вона не хотіла повторювати минулих помилок. Наталя тим часом стала матір’ю дівчаток-близнят, присвятивши своє життя сім’ї. Більше того, їхня мати помітила, що сестри стали ще більше схожі одна на одну, і обидві знайшли щастя у своїх родинах. На сімейних зборах чоловік Іри обіймав свою дружину, визнаючи її полум’яний дух і стверджуючи, що він такий самий. Сестри обмінювалися поглядами, заспокоєні присутністю один одного. Іра завжди запалювала свято своєю енергійною вимогою потанцювати, захоплюючи свого чоловіка на танцпол. Кімната вибухала сміхом, уособлюючи радість і гармонію, які сім’я Петряків набула за ці роки.

Протягом усього свого життя Лілія стикалася з низкою розчарувань, які позбавляли її шансу на щастя. Спочатку подруга претендувала на кохання чоловіка, який їй подобався; потім вона терпіла невірного коханця. Після закінчення навчання вона збиралася вийти заміж за Павла, але сталася трагедія, коли він загинув в автокатастрофі за два тижні до їхнього весілля. У своєму горі Лілія щосили намагалася рухатися далі, заводячи, а потім різко припиняючи відносини. Вона шукала розради у своїй роботі вчительки англійської мови, занурюючись у успішність своїх учнів, плани уроків та батьківські збори.

Її розпорядок змінився, коли вона зустріла Віталія, одруженого чоловіка із чотирма дітьми, який працював на підприємстві поряд зі школою. Незважаючи на свої сумніви щодо його сімейного стану, Лілія виявила, що її приваблює чарівність Віталія. Вони почали таємно зустрічатися, змушуючи її відчувати провину та сором за свої дії. Незабаром Лілія виявила, що її інтерес згасає, переслідувана засуджувальними поглядами колег і родини Віталія. Зрештою, дружина Віталія виявила їхній роман, і в хаосі Лілія вирішила порвати з ним стосунки. Поворотний момент настав, коли подруга запропонувала Лілії влаштуватися на роботу до компанії її чоловіка. Спочатку вагаючись, Лілія таки вирішила ризикнути і успішно закріпила за собою цю посаду. Нове оточення допомогло їй залишити позаду залишки її неспокійного минулого з Віталієм. Однак незабаром вона виявила, що зачарована володарем харизматичного голосу по телефону Олегом, головою компанії, що співпрацює з ними. Його фотографія на сайті компанії ще більше розпалила її інтерес, і вона почала фантазувати про нього. На жаль, її надії зустрітися з Олегом впали, коли вона дізналася, що не буде присутня на виставці робіт.

В останній день виставки Лілія, почуваючись пригніченою, вирішила зайти до кафе. Поки вона дивилася у вікно, занурена у думки про те, що могло б бути, задзвонив її телефон. Це був Олег, який запрошував її на філіжанку кави за сусіднім столиком. Лілія обернулася і побачила його – чоловіка з фотографії. Їхня зустріч була наповнена взаємними зізнаннями та загальними історіями. Олег розповів, що він розлучений і нещодавно повернувся з-за кордону. Після цієї зустрічі вони зблизилися, і Лілія зрештою перейшла до офісу Олега. Їхні стосунки розцвіли, і згодом він зробив їй пропозицію, ознаменувавши початок нового розділу в житті Лілії.

До моменту весілля ми з Толею зустрічалися вже років зо три. То був мій особистий рекорд. Перед цим я з хлопцями зустрічалася щонайбільше півроку, до кінця цукерково-букетного періоду. За Толю я вийшла, бо вибору в мене вже не було: я була ваrітна. На весіллі я була схожа більше на колобка, ніж на наречену, тому що була глибока осінь – було холоднувато. – Ось вам подаруночок, – сказала моя тітка і простягла мені два дитячі пледи. – Навіщо два, – ніяково запитала я. – Другий зайвим не буде,- сказала тітка і повернулася на своє місце.

– Ой, не подобається мені це, Толь, – сказала я чоловікові. Моя тітка славилася тим, що її слова магічним чином збувалися. Вона часто так між словом передбачала майбутнє. Про її слова я швидко забула, адже я навіть не насолоджувалась весіллям, а більше мучилася від токсикозу. Мій живіт зростав не по днях, і не по годинах, а по хвилинах. Я їла не за двох, а за сімох. – Що за слоник у нас там живе, – жартував чоловік, гладячи мій живіт, – мені треба влаштуватися на другу роботу, з таким апетитом дитини. УЗ Д показало, що в нас буде хлопчик, а я так засмутилася, адже дуже хотіла дівчинку.

Ось чоловік буквально стрибав від щастя у кабінеті УЗ Д. Ні, не думайте, я і сина чекала з нетерпінням, але одна я знаю, як сильно хотіла доньку. Але, гаразд… Настав день “Х”. У мене почалися перейми. Все пройшло ідеально, і вже за півгодини ліkар закричав: – Вітаю! У вас дівчинка! Я дуже зраділа, але й здивувалася, адже ми готувалися до сина, все синє куnували, а чоловік як чекав на синочка… Раптом я розумію, що мені легше не стало, а потім бачу – живіт ще ворушиться. У мене знову почалися перейми. – Подвійне щастя! – Закричав акушер, – у вас і син наро дився. Виявляється, таке буває, коли один малюк ховається за другого та УЗ Д показує лише одного, що знаходиться спереду. Ось так ми поїхали за сином, а повернулися із сином та донькою. Ми з чоловіком щасливі. Тепер у нашому домі тихо не буває.