News 382 Media

Я нещодавно працюю у зоомагазині та нещодавно став повноправним співробітником. У нашому магазині співробітники можуть брати додому пошкоджені товари – товари з порваною упаковкою або невеликими дефектами, але придатні для використання. Оскільки в мене немає домашніх тварин, але мені потрібно було щось вибрати через рівні вирахування з зарплати, я спочатку обрав великий пакет котячого корму для своєї тещі, у якої є кіт.

Наступного місяця я приніс трохи порвану лежанку для тварин, думаючи, що вона стане в нагоді. Однак, коли я доставив її, теща не вразилася і поскаржилася, що мені слід було принести більше котячого корму, оскільки він у них постійно закінчується. Також вона не висловила жодної подяки за лежанку. Відчуваючи, що мене не цінують, я ще раз пояснив, як ця система працює в нашій компанії, і як щомісяця змінюються товари.

Моя дружина порадила купити великий мішок котячого корму, щоб вони були задоволені, а також як запасний варіант, якщо пропозиція магазину не збігається з їхніми потребами. Але через місяць котячого корму в магазині не виявилося, і я виявив, що теща віддала останній куплений нами мішок сусідці, вважаючи, що буде ще. Розчарований їхньою невдячністю та самозадоволенням, а також звинуваченнями тестя в тому, що я спеціально відмовляюся від безкоштовного корму для тварин, я вирішив покласти край цій рутині. Я сказав їм, що більше не приноситиму товари з магазину. Вони повинні самі розпоряджатися своїми запасами для тварин, як це робили до того, як я почав там працювати.

Суботній ранок я зазвичай проводжу за тренуваннями, як правило, бігаючи околицями свого району. Якось після пробіжки я зупинилася, щоб купити каву та овочі для ранкового салату. На ринку, поки я розплачувалася з продавцем, до мене підійшов хлопчик і запитав: “Ти виглядаєш такою багатою. Тобі потрібна дитина?”. Його питання застало мене зненацька. У 35 років, коли я вже рік розлучилася через нездатність мати дітей, думки про них переслідували мене вже кілька місяців. Дивуючись, що щось неправильно зрозуміла, запитала:

“Що?” “Вам потрібна дитина?” – повторив він. Збита з пантелику, я відповіла: “Як я можу взяти тебе? Ти такий великий. Що скаже твоя мама?” Він пояснив: “Ти не можеш взяти мене… Візьми мою молодшу сестру. Я не можу про неї подбати, і їй нема чого їсти. Їй лише три роки”. Вражена, я заспокоїла стурбованого продавця і пообіцяла зателефонувати до соціальної служби. Потім я спитала хлопчика: “Де твоя мама?” “Вона п’є вдень і майже не приходить додому вночі. Вона сказала мені, щоб я сам справлявся, а сестру залишила біля порога чужого дому”, – розповів він.

Зніяковіла, я попросила його показати мені сестру. Вона виглядала голодною. Я купила їм їжі і вирішила поговорити з їхньою матір’ю. Наступного ранку її не було вдома, але хлопчик запропонував зайти до неї вдень, коли вона буде у більш нормальному стані. Я неохоче погодилася зустрітись з нею. Вона вимагала 5000 доларів за кожну дитину, якщо я візьму їх під свою опіку! Незважаючи на раду адвоката не робити цього, я заплатила їй, відчуваючи себе збагаченою не грошима, а наявністю двох дітей, яким потрібен був нормальний будинок. Я розпочала процес оформлення опікунства над ними, сподіваючись на наше спільне майбутнє.

Ми з чоловіком Семеном одружені вже багато років, і протягом усього нашого шлюбу ми жили у моїй квартирі. Незважаючи на те, що чоловік тут прописаний, він, як і раніше, поводиться так, ніби він просто гість, тому й не бере участі у веденні домашнього господарства. Семен часто скаржиться на стан квартири – говорить про необхідність поклеїти нові шпалери, коментує застарілу проводку, пропонує оновити меблі – але ніколи не допомагає зробити ці покращення.

Натомість він вкладає значні суми грошей у ремонт квартири своєї матері і часто допомагає їй. Спочатку я розуміла його точку зору, оскільки він почував себе так, ніби живе на чужій території, але через 7 років така поведінка почала розчаровувати. Його стосунки з батьками також є проблематичними: вони вигнали його з дому, щоб заощадити на комуналці, але при цьому продовжують приймати його фінансову допомогу. Степан виправдовується тим, що його будь-якої миті можуть зняти з реєстраційного обліку в цій квартирі, і він втратить свої інвестиції, тому він не вважає себе зобов’язаним робити внесок.

За весь час нашого спільного проживання найзначніша покупка, яку він зробив для нашого будинку – це сковородка. Я дійшла до краю і висловилася йому про ситуацію, що склалася. Степан запропонував, щоб ми разом купили нову квартиру, продавши мою та взявши кредит, який він обіцяв виплатити самостійно. Однак я задоволена своїм нинішнім житлом і не хочу йти на фінансовий ризик, особливо з огляду на плани народження дітей найближчим часом. Я не знаю, як спонукати Степана інвестувати в наш будинок та взяти на себе спільну відповідальність. Звичайно, мене турбує перспектива виховувати дитину в будинку, де я справляюся з усім сама.

2 роки тому я вийшла заміж, чим здивувала батьків, адже я вже майже 10 років жила в обласному центрі одна, переїхавши туди на навчання. Спершу я жила в гуртожитку, але після закінчення навчання винайняла квартиру. Після життя в місті моє маленьке рідне містечко втратило всяку для мене чарівність, і я ніколи не думала про те, щоб переїхати назад. Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася на роботі, і наші стосунки розвивалися швидко: ми з’їхалися вже за кілька місяців. Я рідко ділилася подробицями свого особистого життя з батьками, які завжди були надто критичні.

Коли вони дізналися про мою життєву ситуацію, то засмутилися, одразу невзлюбивши мого партнера і звинувативши його в тому, що він зіпсував їхню доньку. Їх особливо турбували фінансові питання, адже все йшло до шлюбу. Будинок, у якому я виросла, знаходився у спільній власності всіх членів сім’ї, тож за документами кожному належала п’ята частина. Я ніколи не вважала цю власність своєю: вона належала моїм батькам, які вклали в неї все своє життя. Однак напередодні весілля мама наполягла на тому, щоб я відмовилася від своєї частки, щоб “захистити” її від майбутнього чоловіка. Вона побоювалася, що колись він може на неї претендувати.

Я неохоче погодилася на її умови, аби зберегти мир. Нещодавно ми з чоловіком купили квартиру. З того часу мама, переконана в тому, що я по наївності потрапила в пастку свого чоловіка, почала частіше дзвонити, вимагаючи нашу нову адресу для відвідування. Я вирішила не ділитися цією інформацією… Все своє дитинство я допомагала батькам будувати та утримувати наш сімейний будинок, ніколи не маючи наміру претендувати на свою частку. А тепер я волію триматися на відстані, зберігаючи свій особистий простір у новому житті, яке ми будуємо з чоловіком.

Я ніколи не любила свою свекруху, Євгенію Микитівну, і навіть прозвала її “жабою” за її зовнішність та скрипучий голос. Вона любила одяг у зелених тонах, а в її будинку завжди пахло якимсь болотом. Одного разу, дізнавшись, що ми з чоловіком зазнаємо фінансових труднощів, поки накопичуємо на трикімнатну квартиру, свекруха запропонувала нам переїхати до неї.

Я погодилася з небажанням після того, як чоловік умовляв мене кілька тижнів, але розглядала все це як тимчасову жертву заради нашого майбутнього будинку. Жити з нею, звісно, виявилося непросто. Незважаючи на те, що ми обоє працюємо, вона і чомусь мій чоловік очікували, що я готуватиму. Більше того, свекруха критикувала мої витрати і невдовзі взяла на себе управління нашими фінансами та продуктами, стверджуючи, що допомагає нам швидше накопичити гроші.

Як результат, на мої обіди вона виділяла мізерний бюджет у порівнянні з тим, що давала синові. Такий стан речей напружував мене до краю, і я навіть думала про розлучення, хоча в іншому мій чоловік був ідеальним. Зрештою нам вдалося продати мою стару квартиру і купити нову в елітному комплексі. Я була у нестямі від радості, що переїжджаю, але під час святкування новосілля свекруха радісно повідомила, що нова квартира оформлена на її ім’я: так вони вирішили з моїм чоловіком. Ця новина залишила мене спустошеною – з задушливим почуттям, ніби холодна рука стискає моє серце. І як мені вчинити?

Моя мати часто нагадувала мені без жодних докорів сумління, що я була незапланованою дитиною, народження якої порушило її перспективне майбутнє. Вона була найкращою студенткою юридичного факультету, багато хто захоплювався і заздрив їй. Її життя набуло несподіваного оберту, коли вона закохалася в мого батька. Тепер вона називала його “безвідповідальним і легковажним”. Їхні короткі, таємні стосунки призвели до вагітності мною. Незважаючи на її небажання мати мене, мій батько наполягав на тому, щоб зберегти дитину, і змінив свій спосіб життя, щоб підтримати нас.

Він знайшов роботу, квартиру і щосили намагався привернути до себе моїх бабусю і дідуся по материнській лінії, оскільки, на їхню думку, я “зруйнувала” перспективи їхньої дочки. Я народилася недоношеною в 7 місяців і майже повністю виховувалась батьком, який перейшов на віддалену роботу, щоб піклуватися про мене, тоді як моя мати не виявляла до мене жодного інтересу. Коли мені виповнилося 6 років, їхній напружений шлюб розпався, і батько подарував мені ляльку, про яку я так мріяла, пішов, не взявши мене з собою.

Моє життя не покращало, коли мама знову вийшла заміж за Матвія і народила мого брата Дмитра, який отримував всю її ласку та увагу. У результаті мене відправили жити до бабусі та дідуся до села, і тепер я бачилася з мамою тільки у свята. Більше того, мати чітко дала зрозуміти, що не фінансуватиме мою освіту, якщо я не отримаю стипендію – що різко відрізнялося від її ставлення до мого брата. Почуваючись нелюбимою та небажаною, я, на щастя, знайшла втіху в Остапі під час навчання в університеті. Ми одружилися і побудували спільне життя, яке не залежить від моєї мами, яка пропустила наше весілля через дрібничну подію, пов’язану з Дмитром. Саме того дня я вирішила порвати з нею всі стосунки, вирішивши, що без її участі моє життя буде набагато кращим…

Олена, якій було 25 років, закохалася у Валеру, якому було лише 18. Незважаючи на непрактичність їхньої різниці у віці, Олена була зачарована обожнюванням Валери та незабаром відповіла йому взаємністю. Незабаром після цього Валера зробив їй пропозицію, і без зайвих слів вони одружилися, відмовившись від традиційного весілля через фінансове становище: Олена працювала, а Валерій все ще шукав свій шлях. Незабаром Олену наздогнала реальність їхнього поспішного шлюбу.

Відповідальність за утримання себе та Валери лягла на неї тяжким тягарем, а хлопець, здавалося, був байдужий до їхніх фінансових труднощів. Плануючи вирішити ці проблеми, Олена була вибита з колії, коли раптово дізналася про свою вагітність, що ще більше ускладнило її плани. Вирішивши виправити свої поспішні рішення, Олена має намір розірвати шлюб. Вона повідомила Валері, що він має виїхати, не звертаючи уваги на його протести та обіцянки змінитись.

Переконавшись, що він залишив місто, оскільки вона особисто купила йому квиток на поїзд, Олена розпочала нове життя на самоті. Через кілька місяців вона народила доньку Соню, яка стала її світом та найбільшою радістю в житті. Олена знайшла втіху у своїй самотності та материнстві, ніколи не шкодуючи про своє рішення розлучитися з Валерієм та зосередитися на вихованні доньки. Вона вже думає про можливі стосунки, але вирішила поки що почекати, поки Соня трохи підросте.

Антон, старший з трьох братів, після закінчення школи віддалився від сім’ї, щоб продовжити навчання, рідко відвідував батьків і не виявляв особливого інтересу до їхнього життя. У розмовах він хвалився своїми успіхами, що змушувало інших братів скептично ставитись до його заяв. Фома, середній брат, залишився у селі і будував своє життя і будинок з дружиною та за допомогою молодшого брата, Максима, який також залишився на батьківщині з дружиною після переїзду до будинку батьків.

Після кількох років мінімального спілкування рідкісні візити Антона були відзначені невражаючими подарунками та мінімальною взаємодією з рідними. Сімейна ситуація загострилася, коли невдовзі після одного з візитів Антона помер їхній батько, а пізніше пішла з життя їхня мати, і це спонукало Антона скликати сімейні збори для вирішення питання про спадщину. Він зажадав сімейний будинок, стверджуючи, що як старший має на це право.

Проте брати та їхні сім’ї, які всі ці роки були основними опікунами своїх батьків та вкладали гроші в будинок, стали проти. Зокрема, Максим, якому дім діставався від батька за законом, відкинув претензії Антона. У результаті старший брат залишив село, остаточно ізолювавшись від сім’ї, яка продовжувала жити разом, згуртувавшись. Через роки Антон, тепер уже самотній, живе скромно в маленькій кімнаті в гуртожитку, але все ще зберігає фасад успіху, хоча його життя було далеким від того благополучного образу, який він створював усі ці роки. Його стосунки зруйнувалися, в тому числі і з третьою дружиною, і тепер він часто розмірковував про свої рішення, все ще відокремлений від сім’ї, в чому сам був винний.

Кілька років тому я вийшла заміж за Руслана – харизматичного чоловіка, який був душею будь-якої вечірки та вмів зачарувати абсолютно будь-кого. У нас був вихровий роман, і ми одружилися невдовзі після університету. Спочатку все здавалося ідеальним, і я була з ніг до голови огорнута його увагою та популярністю. Однак після весілля та народження наших близнюків настала реальність. Так, Руслан був веселим та люблячим, але ненадійним. Він насилу утримувався на робочому місці, і поки я намагалася зрозуміти, як ми справлятимемося з фінансами, його байдуже ставлення тільки посилювало мій стрес.

Фінансовий тягар ліг на мене – і без допомоги моїх батьків ми опинилися б у важкому становищі. Коли діти підросли і пішли до дитячого садка, я повернулася на роботу, щоб утримувати сім’ю. Аналогічним чином Руслан ставився і до батьківства. Йому не можна було довірити елементарні батьківські обов’язки, але його грайлива і безтурботна манера спілкування з дітьми робила його улюбленцем. Коли діти пішли до школи, моя терпимість ослабла. Спорадична зайнятість Руслана та його байдуже ставлення до нашої нестабільної життєвої ситуації довели мене до краю.

Коли я припустила, що нам краще жити окремо, він використовував любов дітей до нього як важіль тиску, знаючи, що вони не зможуть його відпустити. Почуваючись у пастці сімейних та моїх власних цінностей, спрямованих проти розлучення, і побоююся наслідків, насамперед, для наших дітей. Я почуваюся самотньою та пригніченою. Подруга запропонувала залишити дітей з Русланом, але я знаю, що його нездатність забезпечувати дітей призведе до серйозних проблем. І як тепер вчинити? Залишитися заради дітей, чи піти заради власного спокою?

У дитинстві я дорожила літніми канікулами, проведеними в сільському будинку моїх бабусі та дідуся, де я вільно гуляла, плавала в річці та ласувала свіжими фруктами з їхнього саду. Ці приємні спогади сформували моє ставлення до садівництва як до приємного заняття, а не як до праці. Зараз, у 43 роки, ми з чоловіком, обидва успішні столичні професіонали, знаходимо втіху у нашому скромному одноповерховому заміському будинку, який ми будували цілих 12 років.

Хоча ми могли б з комфортом жити в нашій міській квартирі, радість догляду за садом та квітниками тягне нас до нашого заміського притулку. Ми насолоджуємося простими задоволеннями, доглядаючи фруктові дерева і кущі троянд, віддаючи перевагу тактильному задоволенню від садівництва більш інтелектуальним розвагам, таким як театр або кіно. Раніше купівля нових рослин була дорогою та ризикованою витівкою, і ми часто не були впевнені, що вирощуємо потрібні види.

Але потім наша дочка познайомила нас з сайтами садових центрів та розплідників, що змінило наші уявлення про планування та закупівлі для нашого саду. Ця зручність зробила наші садівницькі починання не тільки простішими, а й безпечнішими та економічнішими. Наш заміський будинок, розташований неподалік міста, але в той же час далеко від його метушні – ідеальне місце для відпочинку на вихідні та у відпустці. Це місце для душі, а не для роботи. Він нагадує нам про те, що життя краще проводити, займаючись улюбленою справою, і обов’язково в оточенні природи.