2 роки тому я вийшла заміж, чим здивувала батьків, адже я вже майже 10 років жила в обласному центрі одна, переїхавши туди на навчання. Спершу я жила в гуртожитку, але після закінчення навчання винайняла квартиру. Після життя в місті моє маленьке рідне містечко втратило всяку для мене чарівність, і я ніколи не думала про те, щоб переїхати назад. Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася на роботі, і наші стосунки розвивалися швидко: ми з’їхалися вже за кілька місяців. Я рідко ділилася подробицями свого особистого життя з батьками, які завжди були надто критичні.
Коли вони дізналися про мою життєву ситуацію, то засмутилися, одразу невзлюбивши мого партнера і звинувативши його в тому, що він зіпсував їхню доньку. Їх особливо турбували фінансові питання, адже все йшло до шлюбу. Будинок, у якому я виросла, знаходився у спільній власності всіх членів сім’ї, тож за документами кожному належала п’ята частина. Я ніколи не вважала цю власність своєю: вона належала моїм батькам, які вклали в неї все своє життя. Однак напередодні весілля мама наполягла на тому, щоб я відмовилася від своєї частки, щоб “захистити” її від майбутнього чоловіка. Вона побоювалася, що колись він може на неї претендувати.
Я неохоче погодилася на її умови, аби зберегти мир. Нещодавно ми з чоловіком купили квартиру. З того часу мама, переконана в тому, що я по наївності потрапила в пастку свого чоловіка, почала частіше дзвонити, вимагаючи нашу нову адресу для відвідування. Я вирішила не ділитися цією інформацією… Все своє дитинство я допомагала батькам будувати та утримувати наш сімейний будинок, ніколи не маючи наміру претендувати на свою частку. А тепер я волію триматися на відстані, зберігаючи свій особистий простір у новому житті, яке ми будуємо з чоловіком.