News 382 Media

Наша єдина дочка приголомшила нас новиною — вона збирається жити з чоловіком, який старший за неї на 15 років. Катя завжди була розумною дівчинкою. Минулого року вона закінчила школу і вступила до педагогічного університету, старанно навчалася. Додому приїжджала рідко, посилаючись на те, що дуже багато задають вчити. Тому ми самі її відвідували. До гуртожитку ми її не пустили, винаймали їй квартиру, регулярно привозили продукти та давали гроші на всі її потреби. І ось наша дочка приїхала і заявила:

— Мамо, тату, у мене для вас новина. У мене є наречений, і ми збираємось жити разом. — Тоді привозь його знайомитись! – Зраділа я. — Ви його знаєте, це Дмитро з нашого села. У мене мало не закрутилася голова від цих слів. — Як Дмитро, Катю? Він майже мій ровесник, — скрикнула я. — Та ще й такий ледар. — Не говори так про нього, — огризнулась Катя. — Він лише місяць тому розлучився. Дружина вигнала його за пияцтво та за те, що вдома влаштовував заворушення. У нього двоє дітей, яким він повинен платити аліменти.

Ти справді хочеш взяти це на себе? — Мамо, ти не все знаєш про його родину. На цьому Катя більше не хотіла говорити про Дмитра. Скільки я її не вмовляла, ми намагалися поговорити до душі, а вона все твердить: «кохаю», і все. Цей її наречений – людина без майбутнього, живе у батьків, нічого за душею не має. Мій чоловік теж намагався поговорити з Дмитром, але безрезультатно. Той лише відповідає: – Не заважайте вашій дочці будувати своє щастя. Наче сміється з нас. Обдурив дівчинку, і радий. Я завжди думала, що Катя бачить, яка у нас сім’я, де панують повага та любов, і знайде собі гідного чоловіка. Але ж ні. Я ніяк не можу змиритися з її вибором та прийняти такого зятя. Що робити, підкажіть? Як уберегти її від цієї помилки?

Моя свекруха з самого початку дала зрозуміти, що не прийме мене в сім’ю і тим більше не стане до мене ставитися, як до дочки. З перших днів нашого знайомства Валентина Андріївна сказала: — Ти для мене чужа і завжди такою залишишся. Я тебе не прийму і не допомагатиму. Коли у вас з’являться діти, навіть не звертайтеся до мене за допомогою, адже це ваші діти, ось ви їх і виховуйте. Ці слова я запам’ятала добре і більше до свекрухи не зверталася.

Усі турботи та допомогу у скрутні моменти завжди брала на себе моя мама. Хоча вона жила в іншому місті, мати завжди знаходила час для нас. А Валентина Андріївна, незважаючи на те, що мешкала буквально на сусідній вулиці, ніколи не допомагала. Ми з чоловіком жили у власній квартирі, яку купили невдовзі після весілля. Ми були фінансово незалежними від батьків і добре заробляли. Коли у нас народилася перша донька, було складно як фізично, так і морально, бо мала страждала від кольк і постійно плакала.

Моя мама приїжджала щодня, щоб допомогти з Надею, допомогти мені забратися, приготувати їжу та просто дати можливість виспатися. Пізніше у нас народилася друга дитина, і знову на допомогу прийшла моя мама. Вона залишалася у нас на ніч, готувала смачні сніданки та вечері, допомагала з домашніми справами. Онуки любили бабусю Любу, а Валентина Андріївна з’являлася лише на святах, та й то не завжди. Але одного разу свекруха зламала ногу на заняттях танцями (вона ходила на уроки хореографії) і раптом вирішила, що я зобов’язана про неї піклуватися.

— Сину, а де твоя дружина? Чому ви привезли мене з лікарні додому, а не забрали до себе? — дивувалася Валентина Андріївна. — Мамо, адже ти сама сказала, що Катя для тебе ніхто, чужа людина. Тому вона не доглядатиме за тобою. Ми наймемо доглядальницю, а я приїжджатиму до тебе після роботи, коли зможу, — пояснив чоловік. — Вона зобов’язана доглядати мене, адже вона моя невістка! — не вгамувалася Валентина Андріївна.

— Хіба це нормально — довіряти догляд чужим людям, коли є дорослі діти? Але чоловік уже не хотів слухати її претензій. З того часу свекруха на мене скривджена і не розмовляє ні зі мною, ні з моїми батьками. Вона також не поспішає спілкуватися з онуками. Щиро кажучи, мені все одно. Я нічого поганого не зробила і не залишила її без допомоги, просто дала їй те, що вона сама обрала – дистанцію у відносинах. І я ні краплі не шкодую про своє рішення. Хто правий у цій ситуації? Як би вчинили ви?

– Мамо, тільки ти не кричи, гаразд? Тут така ситуація… – з порога почав виправдовуватись мій син. Я присіла від несподіванки, злякавшись, що в сім’ї сталося щось страшне, може хтось захворів. А тут з кухні виходить Ліда, гордо крокує в моєму халаті та тапочках, тримає мою чашку! Я вже 15 років працюю за кордоном, в Італії, доглядаю літню жінку.

Робота хоч і не найлегша, але стабільна: треба помити бабусю, нагодувати, вигуляти, і навколо її вілли багато справ – сад, тераса, приготування їжі, прибирання. Але за це добре платять. Половину зарплати я відправляю синові, половину відкладаю на старість. Раз на місяць збираю посилку з продуктами та делікатесами. Додому приїжджаю рідко, на Різдво та Великдень, і то лише на кілька днів. Завжди фінансово підтримувала сина: і на весілля дала гроші, і на будівництво будинку. Син почав будуватися ще 2021 року, взяв кредит у доларах, але з початком війни кредит почав швидко зростати.

Моя невістка – гарна жінка, не можу сказати про неї нічого поганого. А ось її мама, Ліда, – справжня хитра лисиця. На весілля дала всього 1700 доларів, а одного разу сказала за столом: «Ну, я не така багата, як свекруха з Італії, нехай вона додає гроші!». Я пропустила це повз вуха, але коли почалося будівництво будинку, Ліда ні копійки не додала. Сказала, що це не її справа, що мій син там господар і сам мусить розбиратися. Мене це зачепило, але я промовчала, хоча з того часу наші стосунки стали натягнутими. І ось, уявіть моє здивування, коли я приїхала додому до сина, а там Ліда господарює, як у себе! Одягнула мій халат, ходить по хаті, як цариця. – Я не зрозуміла, що тут відбувається?

Це що, готель? – обурилася я. – Мамо, ти ж знаєш, яка ситуація у Харківській області. Постійні обстріли, якось уже був приліт. Тому Ліда живе у нас з травня, якраз відколи ти поїхала. Я спалахнула від люті. Син і невістка приховували це від мене цілий місяць! – Ні, так справа не піде. – Ой, припини, ніби ти тут господиня! Командуватимеш в Італії, у своєї бабки! – втрутилася Ліда. – А я і є господиня, бо ця хата збудована на мої гроші, і я маю повне право тут командувати! – Відповіла я, не приховуючи емоцій. Почалася суперечка. Ліда почала обсипати мене невтішними словами, заявивши, що я шкодую гроші, що можу тільки «дупи мити», і що під час війни виганяю «бідну родичку» на вулицю. – Синку, я не збираюся терпіти цю нахабницю. Або вона шукає собі квартиру для оренди, або я більше жодної копійки не дам на цей будинок, – сказала я твердо. Тепер невістка зі мною не розмовляє, Ліда взагалі уникає спілкування, а син намагається помирити нас. Але я не хочу миритись.

Я вдова вже 15 років. Чоловіка Ореста не стало через проблеми з серцем. Останні роки він був настільки слабкий, що не міг навіть підвестися з ліжка або підняти телефон. Я була поруч з ним, доглядала, годувала, підтримувала. Нині я на пенсії. Добре, що я маю город, інакше б я пропала. Вирощую кабачки, помідори, огірки, тримаю корову та козу, сама роблю сметану та молоко. Мед мені приносить сусід, у нього своя пасіка. Якби не цей город, я зовсім пропала б. Пенсія маленька, доводиться економити на всьому. Деякі речі я зашиваю кілька разів. Минулої зими я спала в куртці та під двома ковдрами, щоб не замерзнути.

По будинку розставляла свічки, щоб хоч трохи світла було. Якби не Божа милість, я, мабуть, не пережила б ці морози. Сумно мені, дуже сумно. Адже діти зовсім про мене забули. Світлана, Софія та Степан приїжджають дуже рідко, та й то тільки на свята. Посидять 10 хвилин, заберуть онуків та їдуть. Коли дзвоню, щоб просто поговорити, дізнатися, як у них справи, завжди чую те саме: «Немає часу». Навіть на коротку розмову з матір’ю часу не знаходять. Якось я попросила Світлану привезти мені продукти з міста. Вона, хоч і неохоче, погодилася. Привезла найдешевші макарони, трохи рису, пару шоколадок та олію.

І все. Довелося самій їхати до магазину, щоб докупити недостатнє. І це при тому, що мої діти зовсім не бідують. Доньки вдало вийшли заміж, їхні чоловіки – бізнесмени. Син Степан відкрив свою автомайстерню, займається ремонтом великої техніки. Діти живуть, як у Бога за пазухою. Квартири, машини, відпустки закордонні. Старший онук навчається у Польщі, в одному з найдорожчих університетів у Варшаві, і Степан винаймає йому квартиру. Одягаються вони у дорогі бренди, а про ринок чи секонд-хенд і мови бути не може. Днями зателефонувала синові, просто хотіла поговорити дорогою з магазину: – Ой, Степане, важко зараз. Новини дедалі гірше, а курс долара лякає. – Мамо, нам зараз теж нелегко, клієнтів мало.

Але працювати треба. А вчора прийшла наша листоноша Зіна, років сорока. Вона каже: – А твоя невістка зараз на пляжі гріється. Такі гарні фотографії виклала. – Зіно, ти точно про мою невістку, Олену, кажеш? – Звісно, ось дивись, зараз у Фейсбуці покажу. І справді, всі, окрім Степана, поїхали до Болгарії на відпочинок. Олена хизувалася на пляжі та в барах. – Це дуже дорогий готель, п’ять зірок! Коштує, напевно, шалених грошей, — додала Зіна. Після цього у мене на душі стало ще важче. Поки я виживаю на останні гроші, син витрачає гроші на відпустку для дружини та дітей. Нікому нема діла до старої матері. Ніхто не дзвонить першим, не питає, як у мене справи, як здоров’я. Чому діти відвернулися від матері?

«Не чекай на випадок, — почав він, — що ширше коло твого спілкування, то краще. Але вибирай лише гарних. Негарних одразу відкидай!» Задумалася: а як же внутрішній світ людини? Як же роки, які знадобляться, щоб пізнати один одного? Що щодо спільних інтересів та цінностей, любові та прихильності, які не виникають на першій зустрічі? Чоловіки – великі цінувальники краси! Одна жінка розповіла, що якось у метро до неї підійшов беззубий чоловік. Він похвалив її манікюр та гарні пальці. Вона подякувала за комплімент, але він тут же додав: “А ось колір волосся жахливий, перефарбуйтеся в шатенку, рудий вам не йде.”

І ось такі чоловіки, які самі далекі від ідеалу, наважуються судити про красу? Ділити всіх на гарних та негарних? Можливо, він мав на увазі, що потрібно вибирати ту, яка справді подобається. Ту, від якої серце завмирає. Той самий типаж, на який можна дивитися все життя. Якщо цей типаж відповість взаємністю, можна все життя дивитися один одному у очі, як у озера. Мене обурив такий підхід. Подумала, що цьому чоловікові просто пощастило з жінками, а може вони вибрали його за його здатність заробляти. Хто знає…

Пізніше я поговорила з цією людиною. Його думки виявилися цікавими. Перед третім шлюбом він довго сидів на сайті знайомств. Каже, що не любив довгих переписок і одразу запрошував жінок на чашку кави. У 80% випадків приходила зовсім не та, що на фото. По-перше, багато хто приховував своє справжнє обличчя, щоб не впізнали колишні чоловіки, знайомі чи діти. По-друге, за чужими фото їм було простіше — вони почувалися сміливішими, не боялися критики. Визнавали, що чоловіки охочіше реагували на фото невідомих актрис з Канади. Вони сподівалися, що за особистої зустрічі зачеплять своїм спілкуванням.

А далі або доля, або ні. Чоловік не намагався знайти «ту саму» у кожній жінці, а прагнув зустрітися з максимальною кількістю дівчат. Але негарних жінок на друге побачення ніколи не запрошував. Дарував троянду, платив за каву та прощався назавжди. «Мені від них нічого не потрібне, — сказав він. – Ні турботи, ні уваги, ні душевної щедрості. Зовнішній вигляд повністю відображає внутрішній зміст!» Негарних жінок не буває, є ліниві. Цей принцип і має керувати. Той, хто поважає себе, ніколи не запустить себе. Краса після 40 – це не тільки струнка фігура, а й любов до себе. Сильні чоловіки обирають «сірих мишок»?

Не правда! Мишки не дають відчуття переваги, вони затягують у свій світ невдоволення, почуття провини та неврозів. Вони також прагнуть утвердитися поруч з сильним чоловіком, як слабкі чоловіки — поруч з гарними жінками. Жінка, яка не має часу та бажання піклуватися про своє здоров’я та зовнішність (зуби, волосся, вага зайва), йому не потрібна. Це, зазвичай, пов’язано з глибоким внутрішнім розчаруванням у житті. Привести себе до ладу можна за рік, і тоді вже шукати собі пару. Якщо немає на це сил та бажання, нехай шукає когось такого ж. Кажуть, що людей треба оцінювати за вчинками, думками, намірами, а не за зовнішністю. Але зовнішність – це відображення наших думок та бажань. Негарна жінка – це людина з недостатньою волею, яка не бажає докладати зусиль заради свого щастя. Чим вона може поділитися з чоловіком? Своїми комплексами? Це правило працює і у зворотний бік. Із «запущеним» чоловіком не виконуються мрії, а лише страждає самооцінка. Чи є правда в цих словах? Як гадаєте?

Він був дуже ревнивим і на цьому тлі постійно влаштовував скандали. Не раз він міг образити маму тільки за те, що вона подивилася у бік якогось чоловіка, чи то продавець у магазині, чи лікар на прийомі. Мені теж діставалося, коли я намагалася захистити маму. Після таких сварок я часто чула, як батько кричав мамі, яка вже плакала: – Думаєш, я не знаю, що ти її нагуляла? Усі мені кажуть, а я, як сліпий, ходжу і не хочу це помічати.

І справді, я ні зовні, ні характером на нього не схожа, і це, напевно, на краще. Згодом батько заявив, що йде до іншої жінки. – Люда, на відміну від тебе, не зраджує і не фліртує з іншими, – сказав він, коли йшов. З того часу я його не бачила. Аліментів він не сплачував. Мама змушена була працювати на двох роботах, щоб нас утримувати. Я самостійно вступила до університету і почала працювати за першої ж нагоди. Зараз мені 25, я досі живу з мамою, але тепер у нас все є, і ми нічого не потребуємо. Я вдячна мамі за те, що вона виростила мене.

Ми з нею близькі та підтримуємо одна одну. Вона все життя присвятила мені, а я досі не вийшла заміж і не завела свою сім’ю. І ось минулого тижня мені зателефонував батько. Він сказав, що важко хворий, йому потрібна операція, а допомогти нема кому. Нова дружина його покинула і пішла до молодшого чоловіка. Тепер, виходить, йому нема до кого звернутися, крім мене. Я не знаю, як вчинити. Він мій батько, але я не можу згадати нічого хорошого, що пов’язано з ним. Крім того, я не хочу зраджувати маму, допомагаючи людині, яка нас покинула і завдала нам стільки болю. Порадьте, як мені бути?

Не було б турбот, то вирушила на заробітки до Італії. Тепер потрапила до такої ситуації, з якої й не знаю, як вибратися. Усе життя я провела в Україні. У мене була чудова сім’я – люблячий чоловік, красуня-дочка, улюблена робота. Все змінилося, коли чоловіка не стало. Тоді у моєму житті почалася чорна смуга. Мене скоротили на роботі, і я цілими днями сиділа вдома, занурена у свої думки та сльози. Так минув рік. Дочка оголосила, що виходить заміж та збирається переїхати до Одеси. Це було далеко від нашого будинку у Рівному, і я лишилася сама.

Коли дочка поїхала після весілля, я довго не роздумувала, прийнявши пропозицію подруги вирушити на заробітки до Італії. Роботи я не боялася, знала англійську на гарному рівні. Подруга допомогла влаштуватися в забезпечену сім’ю, де була потрібна доглядальниця для чоловіка на ім’я Мартін. Йому було 55 років — він не літній, але постраждав в аварії і потребував реабілітації. Ми швидко порозумілися. Мені 45, і ми майже ровесники. Мартін виявився цікавим співрозмовником, з яким легко було проводити час. Я не помітила, як ми зблизилися.

Через рік я дізналася, що вагітна. Батько дитини – Мартін. Це не входило до моїх планів, і я була в шоці. У 46 років народжувати пізно, та й як сприйме цю новину моя доросла дочка, яка теж чекає на дитину? Як так сталося, що я одного року стану і мамою, і бабусею? Все здавалося якимсь кошмаром. Коли Мартін дізнався про мою вагітність, він був на сьомому небі від щастя. У нього вже є дорослі діти — син і дочка та й онуки теж. Дружини не стало п’ять років тому, і для нього ця новина виявилася великою радістю. Він пропонував одружитися і разом виховувати нашу майбутню дитину.

Але коли він розповів своїм дітям про мою вагітність, вони сприйняли це дуже негативно. На мене обрушилися звинувачення: – Ти спеціально завагітніла, щоби забрати частину спадщини. – Думаєш, тобі дістануться татові гроші? – Не треба було стрибати в ліжко до чужого чоловіка! Ти для цього приїхала? Мені було дуже прикро це чути. Мартін ніколи не обділяв своїх дітей: у кожного з них є і будинки, і машини, подаровані батьком. Я ніколи не робила їм нічого поганого, але тепер наші стосунки були безнадійно зіпсовані. Тепер я не знаю, що робити. Я не хочу жити в Італії, та й стосунки з дітьми Мартіна тепер зіпсовані. А самій виховувати дитину у моєму віці в Україні буде непросто. Я почуваюся втраченою і стою перед складним вибором. Як би ви вчинили на моєму місці?

Ми з чоловіком були одружені вже п’ять років, коли я заkохалася в іншого. Почуття були надзвичайно сильними. Я майже одразу зібрала речі, взяла дітей та з’їхала від чоловіка. Проте нові відношення не склалися. Новий чоловік забрав rроші та показав справжнє обличчя. Незабаром довелося повернутись до чоловіка. Чоловік не міг заплющити очі на зраду, він мене став обмежувати, контролювати, перевіряв телефон. На людях ми були парою, але віч-на-віч — зовсім чужі люди. Він постійно нагадував мені про мій вчинок і проклинав мене.

Незабаром я дізналася, що ваrітна. Дізнавшись про це, чоловік почав пити. Було очевидно, що то була дитина від kоханця. Він став піднімати на мене руку, ламав посуд, став поводитись жа хливо. Вдома завжди були kонфлікти. Я наважилася позбутися дитини, не бачила іншого виходу. Ненавиджу себе за те, що трапилося. Однак після процедури чоловік трохи заспокоївся. Через деякий час він мені повідомив, що хотів би ще дитину. Останнім часом ми зовсім не спали один з одним. Він погрожував мені, я зважилася і навіть виносила здо рову дитину.

Ми так прожили 10 років, ненавидячи один одного, постійно лаючись. На одному сімейному заході він узяв і розповів усім про kоханця та позбавлення від дитини. Мені було дуже сором но. Родичі чоловіка стали мене цуратися і пліткувати про мене. Через рік він пішов до іншої, потім потрапив до автоkатастрофи та загинув. Усі його родичі після цього мене ненавидять, постійно обзивають, навіть звинувачують у його смер ті. Діти тяжко це переживають. Вони любили батька, незважаючи на сімейні важкі стосунkи. Мої родичі намагаються не обговорювати це. Я відчуваю провину, але мені хочеться забути про все це. Я хочу почати жити спокійно за ради себе та дітей, забути ці траrічні роки, але постійні нападки з боку родичів не дають спокою. Я визнаю свою провину. Я помилилася, але навіщо зараз псувати мені життя? Невже я не маю права на спокійне життя?

Андрій їхав у село на ювілей матері. На жаль, їхав сам. У нього захворів син і дружина залишилася з хво рою дитиною. І у його сестри Томи виникли термінові справи, тож та теж не змогла поїхати. Андрій віз із собою подарунок на сімдесятиріччя, великий торт та величезний букет троянд. У Андрія життя вдалося. Освіта, дружина, син, власна квартира, власний бізнес, власна машина. Сестра, яка була на сім років молодша, теж закінчила університет. Але своєю метою поставила не успіх у кар’єрі, а вдале заміжжя. У результаті розлу чення та дочка. Брат щомісяця перераховує на картку сестрі досить велику суму грошей, щоб вона і племінниця ні в чому не потребували.

Спочатку, після розлу чення, він намагався допомогти сестрі, щоб та змогла більше заробляти, але Тома не хотіла прислухатися до нього, тому брат махнув на неї рукою і лише допомагав матеріально. Свято вдалося, веселилися від душі, гості розійшлися задоволені. Андрій допоміг матері зі збиранням. Потім пішов спати. Але сон не йшов. Тоді він вийшов надвір. Поkурити. І раптом почув nлач матері. Пішов до неї. – Що таке, мамо? Ольга Захарівна розnлакалася і розповіла з сину всю правду. Тома вже давно не приїжджає до матері. Обра зилася на те, що Ольга відмовилася заповідати свій будинок їй самій. Тома вважала, що брат усім забезпечений, а ось вона потребує. Те, що Андрій капітально відремонтував будинок, вклав туди багато грошей, а Тома і гроша не дала, її не бен тежило. Плюс, сестра тягла гроші з матері…

Повернувшись у місто і зробивши всі термінові справи, Андрій запросив сестру до ресторану. Коли сестра сіла за стіл, брат зробив знак офіціанту і той приніс тацю, накриту металевим ковпаком. Андрій кивнув, і Тома, передчувавши сюрприз, підняла кришку. На таці лежала тарілка з льодяниками. Тома здивовано глянула на брата. – Пам’ятаєш, у дитинстві це були твої улюблені частування? Та й мама не могла нас нічим іншим побалувати. Пам’ятаєш? – сказав Андрій. – Так. І? – Якщо будеш так само вважати всіх зобов’язаними тобі, то ці карамельки знову повернутись у твоє життя! Я тобі більше не перераховуватиму грошей. І маму більше не тур буй. Хочеш шоколад – зароби. – Але, Андрійку… – Я сказав все. Далі думай сама! – відрізав брат і підвівся з-за столу.

Мене звуть Наталя Станіславівна, мені 64 роки. Незважаючи на те, що у мене троє дітей та онуки, я живу на самоті. Мій чоловік покинув нас, коли молодшому синові було лише 5 років. При чому саме він наполягав, щоб ми завели третю дитину. Я не хотіла народжувати третю дитину, тому що ми ледве тягли перших двох. Однак чоловікові все ж таки вдалося мене переконати. З трьома дітьми важко впоратися. Весь час пелюшки, сорочечки прала, відведи в садок, школу, один захворів, значить захворіли всі і багато інших клопотів.

В результаті таке життя набридло чоловікові і він знайшов собі молоду жінку, яка не має дітей і пішов до неї. Я ж залишилася одна з трьома дітьми та проблемами. Звичайно, аліменти він платив, але їх не вистачало. А з вихованням він взагалі не допомагав, адже у нього з’явилася нова сім’я та часу на дітей не було. Але мені все ж таки одній вдалося добре виховати дітей і дати їм освіту. Хоча було важко, а в деякі моменти настільки, що хотілося вити від розпачу.

Найстарший син живе в іншій країні. Донька знайшла гарного хлопця, вийшла за нього заміж та переїхала до іншого міста. Молодший син – успішний журналіст, тож багато їздить і вдома буває дуже рідко. Я ж сиджу вдома на пенсії, зовсім одна. Деколи хочеться просто з кимось поговорити, але нікого поряд немає. Щоб мені було не так самотньо, я знайшла роботу в магазині, де хоча б розмовляю з покупцями. Я із задоволенням ходжу на роботу, адже там я хоч на якийсь час забуваю про те, що самотня. Усі мої подруги виховують онуків.

У мене також є онуки, але живуть вони далеко, і з пелюшками я більше не хочу возитися. Я і так все життя витратила на них. Часом починаю згадувати минуле і розумію, що моє життя витрачене даремно. Моє минуле складається з постійних дитячих соплів, безсонних ночей, шкільних проблем та постійного страху за дітей. А тепер гадаю, якби я народила одного, то могла б прожити життя інакше. Можливо й чоловік не кинув би мене. А зараз розумію, що роки минули, а в мене нічого немає і міняти щось пізно.