Коли ми зрозуміли, що наші старання йдуть нанівець, ми все-таки зважилися на уси новлення. Ми були готові дарувати любов кожній дитині, тому особливо не витрачали час на пошуки. Вийшло так, що вибір був невеликий, і нам запропонували дітей з циганської сім’ї – четверо рідних братів і сестер. Ми з чоловіком вирішили не відокремлювати їх один від одного і відразу уси новити всіх. У нас, в принципі, був досить великий будинок і наші кошти дозволяли нам уси новити чотирьох.
Опікунська рада схвалила нашу заявку, побачивши наші дані. Так як усиновити було поки неможливо, ми взяли діточок під опіку. Після цього я кинула роботу, щоб більше часу приділяти малюкам, бо ростити і виховувати чотирьох маленьких дітей було дуже складно. Троє дівчаток і один хлопчик: дівчатка займалися танцями і малюванням, а хлопчик ходив на футбол. До нас частенько заглядали з органів опіки, але потім з часом їх візитів стало менше. Нам стали довіряти, і ми стали звітувати про життя дітей щомісяця. У перший місяць мені було складно, я занадто хвилювалася про діток навіть коли у одного з них з’являвся синець, я nлакала.
Минуло вже два роки, і діти звикли до нас, і у нас утворилася міцна сім’я. Одного разу дочка повернулася з танців і посkаржилася на те, що у неї пропало колечко, а педагог відразу ніби став косити на нас, через те, що у моїх дівчаток-циганська зовнішність. Виnадки з пропажею речей тривали, і з часом їх ставало більше. Батьки дітей перестали зі мною вітатися, а їхні діти більше не грали з моїми дітьми. Я і сама трохи підозрювала, але ніяких доказів не було, і я вважаю правильним довіряти своїм дітям і не вставати на бік кривдників. Дітям завжди потрібна наша любов і підтримка – незважаючи ні на що.