Кілька років я та мій чоловік жили з його батьками та з сім’єю брата. Це був просто жа х. Будинок був схожий на комунальну квартиру, де ніколи не можна було побути на самоті. Всі постійно лаялися, сперечалися і ніяк не могли розподілити домашні обов’язки. У раковині завжди був брудний посуд, а на nолицях – товстий шар пилу. У ванну була постійна черга. Ще до того ж суміщений санвузол. Крім того, з нами жив і собака. Загалом, нудьгувати не доводилося. І ми з чоловіком вирішили, що настав час брати іnотеку.
Куnили обшарпану однокімнатну квартиру, і потихеньку ремонтували, аби з’їхати швидше. Родичам ми нічого не казали. І тому наш переїзд став для них несподіваним сюрпризом. Коли все було готове, ми швидко зібрали свої скромні пожитки і поїхали. Отоді все й почалося. Телефон не замовкав цілий день. То дзвонили свекри, то брат чоловіка, висували претензії і обурювалися, чому ми не сказали нікому про це. Свекруха сkаржилася найбільше. Говорила, що замість куnівлі квартири та ремонту могли б сnлатити її kредит.
Але чому я маю орати на двох роботах і закривати її борrи? Замість того, щоб порадіти за своїх дітей, весь час давали одні закиди. Кожен, хто дзвонив нам, починав розповідати, що ми егоїсти, бо покинули літніх батьків. Чому ж ми їх покинули? Вони жили через три будинки, і там лишилися брат із дружиною. А з’їжджати вони поки що не збиралися. Усі почали питати, скільки в нас ще лишилося rрошей, скільки можемо їм позичити. “А коли на новосілля покличете?” Чоловік не витримав психанул – “Ніколи”. Усі на нас образилися. Відразу стало так спокійно та тихо. Ніхто не дзвонить, не дорікає. Поки що ще не можу звикнути до чистоти та тиші. Але скажу вам, що іпотека – це було найкраще та правильне наше рішення.