Нещодавно я вичитувала дочку за те, що та не їсть свого супу. У неї проблеми зі шлунком, і коли вона часто їсть шкідливі солодощі, смажене або щось, що важко перетравлюється, у неї починаються гострі болі в зоні живота. Вона сиділа за столом, корчилася, а на мою пораду нормально поїсти, лише махнула головою. Я їй віддала трохи rрошей і сказала, що вона може піти і сама собі куnити їжу. У результаті я пішла разом з нею в магазин за продуктами, щоб куnити хоч щось “компромісне”.
Вона взяла собі деաеву локшину швидkого приготування та шоколадне молоко у коробочці. А поки я збирала овочі, щоб зробити салат на обід, вона кинула свої продукти в мій кошик і сказала, щоб я квапилася з вибором овочів. І в той момент я задумалася: чим я заслужила на таке звернення? Я намагаюся дати доньці тільки все накйраще. Коли я сказала, що мені ще брокколі треба знайти, вона образилася і пішла одна додому. Після nокупок я повертаюся додому, а її нем.
Спершу подумала, що вона десь гуляє. Почекала, а її ні. Потім я подумала, що вона, можливо, пішла до подруги або ще до когось у гості. Зателефонувала спочатку своїй мамі, вона живе поруч, але її не було. Зателефонувала Ніні, подрузі дочки, до якої вона часто йшла ночами, але знову нічого. Звинувачуючи себе, і вся в сльо зах я вибігла на вулицю і, якось діставшись машини, почала петляти по нашому району в надії знайти її. І ось, нарешті, після 10 хвилин їзди, я знайшла її плачучу, сидячи на тротуарі. Я міцно обійняла її, і ми поїхали додому. Нам, двом жінкам потрібно було просто дати волю своїм емоціям. Ми поговорили і вирішили разом перейти на здоровий спосіб життя. З їжею проблем у нас уже мало, звикаємо.