Я зі своєю мамою за все моє життя ніяк не могла порозумітися. Але її будинок це те місце, від якого я відмовитися не могла. Мене тягло туди. Мій чоловік також дуже любив це місце. На вихідні ми з чоловіком завжди приїжджали до мого рідного селища. Там гуляли у лісі, доnомагали мамі по господарству. Вечорами милувалися заходами сонця. У нас із мамою досягти компромісу не виходило. Моя свекруха теж жила в цьому селищі, але я завжди залишалася у матері. Потім моя мама почала сперечатися і з моїм чоловіком, але він не терпів.
Відразу їй коротко і ясно все пояснював. Мама його завантажувала роботою і стояла як наглядач. Як можна таке терпіти? Втомившись від постійних сварок та kонфліктів, ми запропонували моїй мамі вигідну ідею. Принаймні нам так здавалося. Оскільки вона мала величезну ділянку землі, ми попросили її виділити якусь частину для будівництва нашого маленького будиночка. Мама погодилася. Незабаром ми почали будівництво і поїхали з задушливого міста. Ми займалися своїми справами, а мама своїми. Ніхто нікому не заважав. Але це тривало недовго. Через кілька місяців мама знову почала керувати нами і вказувати, як нам жити і що робити.
Спочатку їй не подобалося те, що ми не стежимо за городом. Нам ніколи було. Наш ремонт на той момент ще не закінчився. А коли ми закінчили внутрішнє оздоблення та остаточно перевезли речі, мама вигадала нову проблему. Чи бачите, їй не подобається, що ми її ігноруємо. Ми сидимо у нашому домі, а їй не вистачає чоловічої руки. Назвала ще нас ледарями і кричала на все село. Спочатку ми всі її претензії пропускали повз вуха, адже ми всіляко намагалися доnомагати, але їй все було мало. Після чергової сварки мама заявила, що не хоче таких сусідів, як ми. Наказним тоном сказала зібрати речі та поїхати звідти до міста. Я не стала з’ясовувати нічого. Зібрали з чоловіком наші речі та поїхали. Винною я себе не відчуваю, як і моя мама. Ми не спілкуємося, не телефонуємо. Буває, іноді листуємося в соц. мережах.